Автобусо-стопом до Бенде́ р Абба́ са
Чтобы доехать до Бенде́ р Абба́ са из Шираза, мне нужно было преодолеть 650 км, поэтому я постарался выйти на дорогу как можно раньше. Но быстро уехать не получилось, поэтому я пошёл на бензаправку, где обратился к случайному водителю за помощью. Он согласился подвезти меня до своей деревни и пригласил домой на обед, а также просил посетить его гранатовый сад (багх э ана́ р), который достался ему от отца.
Заехав в деревню, я увидел, что на столбах и воротах домов были развешаны фотографии его отца на фоне Мавзолея Имама Резы в Мешхе́ де. К сожалению, несколько дней назад его не стало, и в деревне таким образом чтут его память. Мы зашли в сад и немного поговорили о жизни, иранец доверху наполнил гранатами мой рюкзак, отчего он стал настолько тяжелым, что его было сложно поднять, и мне пришлось по дороге раздавать фрукты другим водителям. Он также сорвал для меня с дерева горсть орехов в толстой зеленой кожуре. Чтобы достать такой орех, нужно было сперва очистить его, а затем разбить косточку. Когда я позже посмотрел фотографии, я догадался, что это был миндаль.
Мой собеседник стал буквально уговаривать меня зайти к нему домой на обед, а поскольку у меня было мало времени, то я вежливо отказывался, но он продолжал настаивать. Я понял, что моё появление имело для него какой-то особенный, возможно, ритуальный смысл. Мне вспомнилась поговорка: «Гость – посланник Аллаха», и я принял приглашение. В доме я познакомился с его женой, братом и мамой, женщины были одеты в традиционную мусульманскую одежду. Для меня приготовили традиционный обед с курицей, рисом и лепешкой, и в знак почтения в тарелку положили поджарившуюся корочку макарон (когда вермишель варят, её не помешивают, и от этого внизу кастрюли образуется подгоревшая корочка, она считается самым лакомым кусочком). Обед закончился через полчаса, иранец сказал, что отвезет меня на трассу, однако по дороге мы заехали еще в один дом, где я познакомился с братом и его женой, мне показали дом и угостили сладостями. И только через час я с неподъемным рюкзаком, наполненным гранатами и миндалём, снова оказался у дороги в Бенде́ р Абба́ с.
К тому времени, когда начинало темнеть, мне ещё оставалось проехать около трети расстояния. В шесть часов зашло солнце, и уже через пятнадцать минут ничего не было видно. Последний мой водитель вёз меня в абсолютной темноте через какие-то горы и перевалы, был молчалив и угрюм. Я же ехал в полном неведении, где нахожусь, наблюдая в свете фар лишь крутые спуски и подъемы. На мою робкую фразу «подвезите меня как можно дальше» (та джайи́ кэ васа́ т мамкэнэ́ ) водитель ответил, что уже лишнее проехал, чтобы довезти меня до ближайшей деревни, откуда я должен буду добираться самостоятельно. С его точки зрения дела у меня обстояли очень плохо, так как оттуда не было никаких шансов уехать. Я наоборот, не расстраивался, потому что был еще не вечер, то есть было всего семь вечера. Меня высадили возле магазина, где собравшись в кружок, стояли мужчины и о чём-то увлеченно беседовали. Я подошел к ним и объяснил, что еду в Бенде́ р Абба́ с.
- Инджа́ термина́ ль нист, утубу́ с нист (здесь нет терминала, нет автобуса), - ответил один из них.
Мне объяснили, что хотя дорога, по которой я ехал, являлась единственной в Бендер Аббас, однако населенный пункт был таким небольшим, что автобусы здесь просто не останавливались. Из-за меня мужчины заметно разнервничались, так как чувствовали себя неловко от того, что не знали, как помочь. Глядя на них, я и сам стал беспокоиться, хотя в голове ясно держал мысль: «Если есть люди, значит, найдется ночлег, в гостинице или у кого-нибудь дома, и моё положение совсем не безвыходное». Но иранцы были очень сильно взволнованы.
Один из них предложил сесть в свою машину, чтобы отвезти меня до следующего города. Вшестером мы залезли в салон, водитель и два пассажира спереди, трое сзади. Мне очень хотелось пить, я достал из рюкзака пустую пластиковую бутылку и спросил: «а́ б дари́ ? » (у вас вода есть? ). На что получил ответ, который приблизительно означал следующее:
- Какая вода, нам сейчас совсем не до этого! Мы думаем, как тебя до Бенде́ ра довезти!
Но не успел иранец закончить речь, как мимо нас по дороге на огромной скорости пронесся рейсовый автобус. «Вот это был бы мой автобус, если бы остановился», – подумал я. Также подумали и мои знакомые.
- Утубу́ с, утубу́ с, Банда́ р, Банда́ р! (автобус, Бендер Аббас) - закричали они.
В машине началась суматоха, пассажиры стали поторапливать водителя, чтобы тот завел машину и как можно быстрей отправился в погоню автобусом, который, видимо, ехал очень быстро, поскольку догнали мы его только через несколько километров.
На огромной скорости мы выехали на встречную полосу и поравнялись с автобусом, иранец высунулся из окна машины и стал жестикулировать водителю автобуса, чтобы тот остановился. Водитель не понимал жестов и тогда он стал ему кричать «турист, Банда́ р! », автобус стал притормаживать и медленно съезжать на обочину. Мы остановились за ним у края дороги, выпрыгнули из машины и побежали к автобусу, водитель которого ещё какое-то время продолжал тормозить. Но увидев нас, бегущих к нему, он почему-то вдруг передумал и дал газ прямо в тот момент, когда мы добежали до передней двери.
- Чтоб его! – кажется, нецензурно выразился мой запыхавшийся знакомый, видя, как автобус набирает скорость и снова уезжает, - Вперёд, за ним!
Мы снова утрамбовались в машину и погнались за отъезжающим автобусом. Когда мы снова поравнялись с ним, мой знакомый сначала показал водителю жест недоразумения - покрутил пальцем вокруг виска, а потом опять принялся кричать: «турист, Банда́ р! ». Автобус остановился, и мы быстрым галопом добежали до передней двери. С водителем состоялся короткий разговор, в фразах постоянно звучали слова: «турист, Беларусь, Банда́ р». Водитель возражал словами: «фуль, фуль» (полный, мест нет), но мои благодетели настаивали, аргументируя тем, что я турист, меня нельзя здесь оставить одного, и нужно помочь. Под нашим натиском водитель автобуса сдался, я быстро запрыгнул в салон и растворился в задней его части.
Свободных мест действительно не было, поэтому я уселся на ступеньки у второй двери в центре автобуса. Рядом со мной оказался кран с холодной водой, и я принялся жадно пить, парень рядом заметил это и предложил мне свой сок. Другие иранцы, заметив, что я иностранец, стали предлагать мне свои пайки с печеньем. Минут через десять мы уже сдружились, я отдал им слушать свой плеер с музыкой, а мне стали поочередно уступать место, объясняя, что сами сядут на ступеньки вместо меня. Через час была остановка в крупном городе, и большинство пассажиров покинуло автобус. Я сел в кресло, достал из рюкзака подаренный мне в Исфахане белый шарф в черную клетку, как у арабов, свернул его и положил под голову, этим шарфом я вызвал серьезное замешательство среди своих новых друзей.
- Эй, приятель, ты поддерживаешь правительство? – на английском спросил меня кто-то из пассажиров.
- Нет, я обычный турист. А этот шарф мне подарили, - ответил я.
В беседу подключился водитель автобуса, который проходил мимо:
- Так ты не из Басси́ дж?
- Да, нет, совсем нет, это просто подарок, - еще раз повторил я.
- Ты знаешь, «Басси́ дж» – очень нехорошие люди. Шарф как у тебя носит наш религиозный лидер Хаменеи́ и члены организации «Басси́ дж», которые следят за соблюдением законов революции, но на самом деле они часто провоцируют людей и арестовывают. По закону они не подчиняются полиции, а напрямую Хаменеи́ , и много чего нехорошего сделали.
Я успокоил своих друзей и попытался тут же отдать им этот шарф. От такого подарка они отказались, но заметно повеселели. Водитель спросил, где я планировал остановиться в Бенде́ ре, я ответил, что меня встретят.
- Если негде ночевать или нужна будет помощь, обращайся, - предложил он.
Я расслабился и лёг отдыхать, сказочно застопленный автобус вёз меня в Бенде́ р-Абба́ с. Но скоро я проснулся от того, что очень хотел пить, мой лоб покрылся испариной, а окна вокруг запотели. «Кондиционер у них сломался, что ли? - подумал я, - Все-таки, это странный автобус, обычно в салоне холодно, а здесь – жарко и даже душно. Нельзя же так мучить людей! ». Я постарался снова заснуть, но это у меня не получилось, капельки пота стекали по лицу. Вода в автобусе закончилась, измученный жаждой и жарой, я погрузился в беспокойную дремоту. Меня разбудил водитель:
- Банда́ р (Бенде́ р Аббас), - сообщил он мне.
Открыв глаза, я посмотрел на свою одежду, она вся промокла от пота, голова соображала плохо. Помню, что датчик в автобусе показывал на английском: 7 сентября, время – половина первого ночи, температура за бортом +32С. Открылись двери автобуса, и я быстро спустился по ступенькам, мечтая поскорей выйти из автобуса. И вот я сделал первый шаг на улицу, чтобы насладиться свежим воздухом... Сложно передать, что я почувствовал в тот момент. Мне хотелось закричать и попроситься обратно в автобус. Я почувствовал, что меня вместе с одеждой окунули в горячую воду, пот полился градом по лицу и шее, по груди, животу и спине, по ногам стекали ручейки воды. Я вглядывался в дымку и буквально не знал, что делать. Спасение пришло в виде новенькой машины «Иран Кходро» с кондиционером и веселого паренька по имени Илья́ д.
Бенде́ р Абба́ с
Илья́ д привёз меня домой, где нас встретили его брат Даниель и родители. Видя мое испуганное выражение лица, они сразу поняли, какое впечатление произвел на меня их город. Действительно, Бенде́ р Абба́ с, чаще его называют просто Бенде́ р (фарси Банда́ р), запомнился мне невыносимой влажной жарой. Через несколько минут пребывания в тени я начинал потеть, при этом в первый раз в жизни я испытал на себе, что значит, когда потеет всё тело одновременно: лицо, живот и спина, ноги и руки, в такие моменты хочется телепортироваться прочь из этого города. Но как ни странно, высохшая на балконе за полчаса одежда не пахнет потом. Мне кажется, это связано с тем, что вода конденсируется на теле из-за высокой влажности и разницы температур, а само тело потеет не так сильно.
Из-за жары наш ритм жизни сильно сместился к вечеру. Чаще всего мы просыпались около двух часов дня, а затем как сонные мухи шли в душ и на кухню завтракать. Молодежная жизнь в этом городе жизнь начиналась в шесть часов вечера. Тогда мы отправлялись в кафе, где курили кальян (несколько раз в день, каждый день, так что даже пришлось от него отказываться), кушали пиццу и фала́ фель в лаваше.
Справка. Фала́ фель - арабское блюдо, представляющее собой жареные во фритюре шарики из измельченного нута, приправленные пряностями. В городах Персидского залива и многих арабских странах его подают как фаст-фуд - в лепешке, начиненной овощами.
Бенде́ р – небольшой город, поэтому все друг друга хорошо знают и по привычке ходят в одни и те же понравившиеся заведения. Поэтому каждый вечер мы встречались сразу со всеми знакомыми в одном и том же кафе, коронным блюдом вечера было мороженое (бастани́ ) и кальян. Там же я познакомился с девушкой Фарзанэ, которую позже навещал в Ширазе. Иногда мы собирались дома, рассказывали друг другу анекдоты, смешные истории, играли в игру «Угадай Слово (Крокодил)» – когда нужно показывать слово жестами, чтобы зрители его отгадали. Я загадал «Беларусь», но попросил ведущего не показывать на меня, и участникам пришлось долго его отгадывать. Для того, чтобы развеять стереотип о том, что мужчина не умеет готовить, я испёк для гостей яблочную шарлотку.
В городах Персидского залива Вы увидите женщин, которые носят на лице маску в виде клюва, которая называется бурка́ . Здесь также распространена зажигательная музыка «бандари́ », при звуках которой мои иранские друзья, включая водителя, начинали так плясать в машине, что она раскачивалась из стороны в стороны.
Музыка «бандари́ ». Sandy - Mashalla: также машалла (араб. «так захотел Бог», «на то была Божья воля») — арабское ритуальное молитвенное восклицание, часто используемое как знак изумления, радости, хвалы и благодарности Богу, обычно произносится сразу после получения добрых новостей. В русской культуре примерно соответствует фразе «Слава Богу! » или похвале типа «Молодец! »
Морской рынок Бенде́ р Абба́ са
Самым интересным для меня было попасть на рынок, куда рыбаки привозили морской улов. На рыбном рынке меня с большой неохотой сопровождал Илья́ д, запах там был не намного лучше, чем в мясном павильоне, а из-за жары и влажности приходилось постоянно держать себя в руках, чтобы не стало плохо. Здесь продавали тунец по цене $16 за рыбу весом около 8 кг, либо филе рыбы по цене $4/кг. На соседнем лотке можно было купить креветки различных размеров от средних до огромных по цене $4-6. За дополнительную плату $2/кг их очищали от панциря.
Я хотел купить филе тунца, но Ильяд отговорил меня, потому что отец уже купил продукты на вечер. Как оказалось, рыбу они кушали очень редко, поэтому её попробовать мне не удалось. В итоге я купил консервированный тунец за $3 (есть дешевле и дороже, цена зависит от качества тунца). Консерву меня заставили кипять несколько минут, объяснив это тем, что в одной банке из миллиона может содержаться бактерия, способная убить человека.
Загадочное слово.
Дома у Ильяда я вышел в Скайп и написал сообщение своему другу Владимиру, который жил в Норвегии и учился в университете. Поскольку вместе с ним учились иранцы, он даже обещал поговорить со мной на фарси.
- Салам, - написал я
- Салам, - ответил Владимир.
- Четори́ ? Кху́ б и? (Как дела? Хорошо? )
Это выражение означает «как дела? хорошо? » и является аналогом американской фразы «хау ду ю ду» (как дела). Так часто спрашивают при встрече, но поскольку никого не волнует ответ, нужно просто сказать: «Ме́ рси. Кхуба́ м» (спасибо, хорошо).
- Кос кеша́ м, - вдруг ответил мой друг.
Эту фразу ему, видимо, подсказал иранец. Мне было известно, что «ам» – сокращение от глагола «хаста́ м» (быть), когда говорят в смысле «я – есть». Но что такое «кос кеш» я не знал, поэтому попросил Илья́ да перевести. Но вместо нормальной реакции и адекватного перевода он разразился хохотом и буквально укатился под стол. Как немного нужно, чтобы рассмешить иранца – «кос кешам» и всё, уже смешно. Когда Ильяд закончил свой истерический смех, он с серьезным видом заявил, что слово плохое и употреблять его не стоит, поэтому его перевод он мне не скажет. Однако я решил не расстраиваться, что не смог пополнить свой словарный запас. «Если слово плохое, - подумал я, - то я обязательно услышу его еще раз, и тогда непременно запишу и выучу».
Не мешайте водку с пиццей, водку нужно пить с водкой.
Несмотря на невыносимую жару, жизнь в городе продолжалась. Через день я по-прежнему ходил в тренажерный зал, в котором познакомился со многими парнями, которые хорошо разговаривали на английском. Однажды один из них подошёл ко мне и сказал:
- К нам приехал гость из России, в честь него мои друзья делают вечеринку, ты также наш гость, и мы тебя приглашаем. Скучно не будет, только не пей много, а то мои друзья натренированные в этом деле.
- Конечно, пойду! Не волнуйся за меня, я не пью, – ответил я.
Как я уже успел заметить, иранцы совсем не умеют пить. Они в трезвом состоянии иногда так танцуют и поют, что страшно подумать, что с ними будет, если они выпьют. Гостем из России оказался мой тёзка, молодой парень Алекс. Так у нас сформировалось две команды: Иран с двумя натренированными парнями и Россия – с одним натренированным и одним непьющим. Можно сказать, что в тот раз иранцы нас перепили. Впрочем, обо всем по порядку.
Поздно вечером мы пришли в гости и принесли с собой пиццу (об этом блюде я уже рассказывал, итальянцы плачут). Хозяин дома радостно встретил нас и показал бутылку водки емкость 1 литр. На ней было написано: «Немирофф, сделано в Англии». Нас было четыре человека, и один не пил, значит, на троих должно было хватить. Но я ошибался, в действительности одной бутылки оказалось мало. Виной тому было огромное количество тостов: «За вас! За Гостей! За ваших родителей! За мир во всем мире! » После этого мы стали обниматься, иранец сказал нам:
- Вы мои братья, оставайтесь у меня дома, живите сколько хотите.
А мы ему ответили:
- Нет, это ты наш брат, приезжай в Россию, будешь у нас жить.
Затем мы говорили друг другу множество комплиментов, подтверждая, что все мы братья: мусульмане, христиане, белорусы, русские, иранцы. Алекс произнес красивый тост: «За то, чтобы мы могли путешествовать, и в своих путешествиях встречали верных друзей! »
- Саломати́ ! (Будем! )– сказал иранец и, выпив до дна, завел разговор про девушек.
Я рассказал о том, что путешествую один, и у меня нет девушки.
– А твой друг Оми́ д разве не мог тебя с девушкой познакомить? - спросил иранец.
Оми́ д, который рядом с нами, растерянно пожал плечами.
- Да, это не твоя вина, – обращаясь ко мне, продолжил мой новый брат, - это не твоя вина. Виноват кто? А виноват он, – и пальцем ткнул в Омида, - я тебе скажу, как решить твою проблему. Тебе просто нужен другой «кос кеш», а этот не справляется со своими обязанностями. Он повернулся к Омиду и обратился к нему:
-Ты не справляешься со своими обязанностями, ты плохой «кос кеш».
Я опять услышал слово, которое ранее Ильяд назвал нехорошим. Оказалось, «кос кешам» переводится как «я - сутенёр», и поскольку официально считается, что в Иране нет любви за деньги, то слово признано нехорошим. К этому времени была выпита первая бутылка, и мы ждали прихода еще одного человека. Как и следовало предположить, новый гость принёс еще одну бутылку «Немирофф». Алекс тяжело дышал и встал, чтобы прогуляться, но так как все это время мы сидели на полу, то ноги его не слушались, и он, прислоняясь к стене, медленно вышел на улицу, оставив дверь открытой, помещение окутала жара. Мы отправились звать его в дом под кондиционер. Выйдя на улицу, мы очень удивились, увидев, что Алекс залез на высокий забор, огораживающий дом, и теперь сидит на нём, свесив ноги в сторону проезжей части. Как он рассказал позже, ему было плохо видно улицу, поэтому он решил залезть наверх, откуда открывался красивый вид на пальмы и проезжающие по дороге машины.
- Эй, Алекс, ты чего там делаешь? Давай слезай! – оборвал его созерцания иранец.
- Я с вами пить больше не буду, вы пьете больше русских. Я спать пойду, - ответил Алекс, слез забора и отправился в комнату.
Как мне рассказали, на следующий день он чувствовал себя хорошо, но для равновесия все-таки продолжал держаться за стену. Наверное, крепкая водка попалась.
Примечание. Употребление спиртных напитков в Иране является уголовным преступлением (при повторном аресте вплоть до смертной казни). Все имена в рассказе вымышленные. Автор являлся сторонним наблюдателем и не нарушал закон.
Как я менял деньги и продлевал визу. Бюрократия по-ирански.
Я зашёл в Национальный Банк (Ба́ нк э Мелли́ ), чтобы обменять последние $100, не зная о том, что рыночный курс отличался от официального почти на 25%. В банке за $100 можно было получить 1.000, 000 риалов, а на рынке 1.240, 000 риалов.
К окошку обмена валют стояла длинная очередь людей, поскольку здесь же оплачивали счета, получали и меняли деньги. Каждый раз, чтобы сделать какую-нибудь операцию, служащий банка брал у клиента ворох заполненных бумаг, отходил от окошка и, было видно через стекло, направлялся к своему столу. Это был не просто стол, а полноценный офис, на нем размещались: ручки, степлеры, папки, несколько стопок заполненных бумаг, различные печати, а также огромные пачки иранских денег: тут красненьки, там синенькие, здесь зелененькие. У стола служащий не спеша раскладывал бумаги, ставил несколько печатей, заполнял бланки, расписывался, доставал либо докладывал в нужную пачку деньги, а затем мерными шагами, не торопясь, возвращался к окошку. Я спокойно дожидался своей очереди, хотя глядя на все его манипуляции, было понятно, что пройдёт не меньше получаса, пока подойдет моя очередь.
Но иранцы, узнав во мне иностранца, расступились, вежливо пропуская вперед.
- Кхе́ йли мотшаке́ ррам, - сказал я, протиснулся к служащему, показал ему $100 и произнес, - панджа́ доллар, риа́ л (пятьдесят долларов, риалы).
Кассир попросил подождать. Он вернулся к своему столу, открыл шкафчик и стал искать доллары. Однако валюты не нашел и сообщил мне, что не может дать сдачу, а лишь обменять всё. Но мне хотелось оставить $50 на непредвиденные расходы, поэтому на выходе из здания я стал изучать карту города, чтобы поехать в другой банк. Меня окликнул мужчина, который садился в мотоцикл
- Банк э Теджара́ т? («Бизнес Банк») – произнёс он, пригласив проехать с ним.
- Чанд пуль мише́ ? (сколько денег обойдется)? – спросил я.
- Пуль нэ́ михам (денег не хочу) – ответил иранец.
- Кхейли мамнун (большое спасибо), – поблагодарил я, похлопал его по плечу и сел в мотоцикл.
Уже через пять минут я был в «Банке Теджара́ т», смирившись с мыслью, что снова увижу длинную очередь.
– Сэр, если Вы хотите обменять деньги, вам нужно пройти на второй этаж, следуйте за мной, я покажу Вам дорогу, – на английском обратился ко мне служащий у входа.
В помещении банка мы прошли в дверь мимо окошка с очередью, таким образом, я оказался на служебной территории среди столиков с кипами бумаг и печатей, пачками разноцветных денег и бегающими клерками. Меня подвели к какому-то столику, за которым сидел служащий банка, я показал ему $100.
- Сдачи не будет, – ответил он.
Теперь я уже был согласен обменять всю сумму, лишь бы только сделать это поскорей. Работник забрал у меня деньги, а со стола - несколько бланков, и, весело размахивая стодолларовой купюрой, отправился на второй этаж. Сначала мы зашли в общий кабинет, где нужно было поставить две печати. Выглядело это так: он подходил к своему коллеге, который был занят написанием чего-то важного, извинялся, что отвлекает и просил поставить штамп. Коллега брал бумагу и, внимательно ознакомившись с документом, ставил печать, затем мы шли к другому столу и просили нового клерка поставить печать, тот, ознакомившись с содержанием бумаги, заверял её своей печатью. Собрав две печати и подписи, мы вернулись на первый этаж, где мой служащий поставил третью печать и сказал идти в окошко получать деньги. На обмен денег в банке я потратил всего час. Я думал: «Интересно, сколько времени мне понадобится завтра, чтобы продлить иранскую визу? »
Иммиграционный центр был закрыт по случаю какого-то праздника, и поскольку срок визы истекал через два дня, мы поехали в полицейский участок, который с трудом отыскали, изрядно покатавшись по городу. Пройдя через КПП, мы заблудились и стали спрашивать дорогу, в итоге в офис нас привели афганцы, которые переехали жить в Иран, и часто бывали здесь по визовым вопросам. Нужный начальник отсутствовал, и мы остались ждать его в коридоре. Афганцы с любопытством разглядывали меня, а я – их. Познакомившись, я узнал, что они приехали из Кандагара и работают в Бенде́ р Абба́ се, в то время как брат и родители остались жить в Афганистане. Я открыл разговорник и нашёл перевод слова «опасный» на фарси – кхатарна́ к.
- Кандаха́ р кхатарна́ к э? Талибан? (в Кандагаре опасно, талибан), – спросил я.
- На, Кандаха́ р кхатарна́ к ни́ ст (нет, в Кандагаре не опасно), - ответил афганец и добавил что-то вроде: «В городе нет Талибана – опасно за городом, но там живет мой брат, и я могу дать его телефон. Если захочешь приехать, позвони ему». Он оставил мне телефон, и мы пожали друг другу руки.
Начальник вернулся с обеда и объяснил, какие документы принести для продления визы и в каком банке оплачивать госпошлину, а также дал две двуязычные анкеты (фарси и английский). Свою часть на английском я быстро заполнил сам, но офицеру было лень заполнять на фарси, поэтому он сказал Ильяду, чтобы тот заполнил анкеты сам. Помню, что Ильяд не мог перевести слово «экономист», вопрос о профессии в анкете. Я заметил, что если спросить у молодого человека в Беларуси об его образовании, он ответит «экономист» или «юрист», но если спросить у иранца, он ответит «архитектор» или «инженер».
Для оплаты госпошлины, нужно было ехать в определенный банк, который находился в другой части города. В путеводителе «Ло́ унли Плэ́ нит» написано: «придите в банк, скажите «виза», заплатите деньги, и всё остальное сделают за вас». Наверное, так оно и будет, если в банк придёт одинокий иностранец, но у меня всё получилось иначе. Увидев рядом со мной иранца, работник банка дал ему три бланка и сказал заполнять самостоятельно. Поэтому Илья́ ду пришлось заполнять формы за меня и за банковского работника, вписывая реквизиты, адреса, фамилии и прочее, всё в трёх экземплярах - для клиента банка, служащего и его начальника. Оплатив, мы отправились искать офис, в котором можно было сделать ксерокопию всех страниц паспорта. Когда всё было сделано, мы вернулись в полицейский участок. Офицер спросил меня, где я остановился, я ответил, что приехал недавно и прочитал адрес недорогой гостиницы из ЛП.
– А это кто? – спросил он, показывая на Ильяда.
– Это мой переводчик, - объяснил я и попросил продлить визу на 30 дней, максимально возможный срок.
Офицер передал нам прошитую папку с моими анкетами и фотографиями, и сказал идти во второе здание напротив. Там тоже сидел служащий, он открыл папку, прочитал анкету, и, заверив документы своей печатью, велел нам идти в третье здание к самому главному начальнику. Его пришлось дожидаться, но в целом всё прошло гладко, он поставил большую печать и вернул нас в первое здание. Мы отдали папку офицеру, к которому приходили в самом начале, тот кивнул и попросил придти через два часа. Чтобы не мучиться на жаре, мы остались ждать в коридоре.
К обеду мы зашли за документами.
- Мотардже́ м (переводчик) – позвал офицер моего друга.
Ильяд зашел в кабинет, и они что-то обсудили.
- Он просит дать ему десять тысяч, - перевёл Ильяд, показывая на начальника.
- Десять тысяч томанов? – переспросил я и подумал про себя, - ничего себе, десять долларов за то, что он должен был бесплатно сделать.
- Нет, риалов, он так сказал, – ответил Ильяд.
Значит, за ускорение нужно было доплатить всего один доллар. Я с радостью передал офицеру деньги, а он мне – паспорт с визой, продленной на тридцать дней. Вот так просто и легко, потратив всего день, я обменял деньги и продлил визу.
Автор: Козловский Александр.
Книга: "Незабываемый Иран". 159 дней автостопом.
Автобусом-стопом до Бендер р Абба са
Щоб доїхати до Бендер Аббаса з Шираза, мені потрібно було подолати 650 км, тому я постарався вийти на дорогу якомога раніше. Але швидко виїхати не вийшло, тож я пішов на бензаправку, де звернувся до випадкового водія по допомогу. Він погодився підвезти мене до свого села і запросив додому на обід, а також просив відвідати його гранатовий сад (багх еанар), який дістався йому від батька.
Заїхавши до села, я побачив, що на стовпах та воротах будинків були розвішані фотографії його батька на тлі Мавзолею Імама Рези у Мешхе де. На жаль, кілька днів тому його не стало, і в селі таким чином вшановують його пам'ять. Ми зайшли в сад і трохи поговорили про життя, іранець доверху наповнив гранатами мій рюкзак, через що він став настільки важким, що його було складно підняти, і мені довелося дорогою роздавати фрукти іншим водіям.
Він також зірвав для мене з дерева жменю горіхів у товстій зеленій шкірці. Щоб дістати такий горіх, треба було спочатку очистити його, а потім розбити кісточку. Коли я згодом подивився фотографії, я здогадався, що це був мигдаль.
Мій співрозмовник почав умовляти мене зайти до нього додому на обід, а оскільки в мене було мало часу, то я чемно відмовлявся, але він продовжував наполягати. Я зрозумів, що моя поява мала для нього якийсь особливий, можливо, ритуальний сенс. Мені згадалася приказка: «Гість – посланець Аллаха», і я прийняв запрошення. У домі я познайомився з його дружиною, братом і мамою, жінки були одягнені в традиційний мусульманський одяг.
Для мене приготували традиційний обід з куркою, рисом і коржом, і на знак поваги в тарілку поклали скоринку макаронів, що підсмажилася (коли вермішель варять, її не помішують, і від цього внизу каструлі утворюється підгоріла скоринка, вона вважається найласішим шматочком). Обід закінчився за півгодини, іранець сказав, що відвезе мене на трасу, проте дорогою ми заїхали ще в один будинок, де я познайомився з братом і його дружиною, мені показали будинок і почастували солодощами. І тільки через годину я з непідйомним рюкзаком, наповненим гранатами та мигдалем, знову опинився біля дороги в Бендер Абс.
На той час, коли починало темніти, мені ще залишалося проїхати близько третини відстані. О шостій годині зайшло сонце, і вже за п'ятнадцять хвилин нічого не було видно. Останній мій водій віз мене в абсолютній темряві через якісь гори та перевали, був мовчазний і похмурий.
Я ж їхав у повному невіданні, де перебуваю, спостерігаючи у світлі фар лише круті спуски та підйоми. На мою несміливу фразу «підвезіть мене якнайдалі» (та джайі ке васат мамкене) водій відповів, що вже зайве проїхав, щоб довезти мене до найближчого села, звідки я повинен добиратися самостійно. З його погляду справи у мене були дуже погано, тому що звідти не було жодних шансів поїхати. Я навпаки, не засмучувався, бо був ще не вечір, тобто було лише сім вечора. Мене висадили біля магазину, де зібравшись у гурток, стояли чоловіки і з чимось захоплено розмовляли. Я підійшов до них і пояснив, що їду в Бендер Абс.
- Інджа термінал ніст, утубу з ніст (тут немає терміналу, немає автобуса), - відповів один з них.
Мені пояснили, що хоча дорога, якою я їхав, була єдиною в Бендер Аббас, проте населений пункт був таким невеликим, що автобуси тут просто не зупинялися. Через мене чоловіки помітно рознервувалися, бо почувалися ніяково від того, що не знали, як допомогти. Дивлячись на них, я й сам почав турбуватися, хоча в голові ясно думав: «Якщо є люди, значить, знайдеться ночівля, в готелі або в когось будинку, і моє становище зовсім не безвихідне». Але іранці були дуже схвильовані.
Один із них запропонував сісти до своєї машини, щоб відвезти мене до наступного міста. Вшестером ми залізли в салон, водій та два пасажири спереду, троє ззаду. Мені дуже хотілося пити, я дістав із рюкзака порожню пластикову пляшку і спитав: «а дари? »(у вас вода є? ). На що отримав відповідь, яка приблизно означала таке:
- Яка вода, нам зараз зовсім не до цього!
Ми думаємо, як тебе до Бендера довезти!
Але не встиг іранець закінчити промову, як повз нас дорогою на величезній швидкості пронісся рейсовий автобус. «Оце був би мій автобус, якби зупинився», – подумав я. Також подумали мої знайомі.
- Утубу с, утубу с, Банда р, Банда р! (автобус, Бендер Аббас) – закричали вони.
У машині почалася метушня, пасажири почали квапити водія, щоб той завів машину і якнайшвидше вирушив у погоню автобусом, який, мабуть, їхав дуже швидко, оскільки наздогнали ми його лише за кілька кілометрів.
На величезній швидкості ми виїхали на зустрічну смугу і порівнялися з автобусом, іранець висунувся з вікна машини і почав жестикулювати водію автобуса, щоб зупинився. Водій не розумів жестів і тоді він став йому кричати «турист, Банда! », автобус став пригальмовувати та повільно з'їжджати на узбіччя.
Ми зупинилися за ним на краю дороги, вистрибнули з машини і побігли до автобуса, водій якого ще якийсь час продовжував гальмувати. Але побачивши нас, що біжать до нього, він чомусь раптом передумав і дав газ прямо в той момент, коли ми добігли до передніх дверей.
- Щоб його! - Здається, нецензурно висловився мій захеканий знайомий, бачачи, як автобус набирає швидкість і знову їде, - Вперед, за ним!
Ми знову втрамбувалися в машину і погналися за автобусом, що від'їжджав. Коли ми знову зрівнялися з ним, мій знайомий спочатку показав водієві жест непорозуміння - покрутив пальцем навколо скроні, а потім знову почав кричати: «турист, Банда́ р! ». Автобус зупинився, і ми швидким галопом добігли до передніх дверей. З водієм відбулася коротка розмова, у фразах постійно звучали слова: «турист, Білорусь, Банда́ р».
Водій заперечував словами: «фуль, фуль» (повний, місць немає), але мої благодійники наполягали, аргументуючи тим, що я турист, мене не можна залишити тут одного, і треба допомогти. Під нашим натиском водій автобуса здався, я швидко застрибнув у салон і розчинився у його задній частині.
Вільних місць справді не було, тому я вмостився на сходинки біля інших дверей у центрі автобуса. Поруч зі мною виявився кран із холодною водою, і я почав жадібно пити, хлопець поруч помітив це і запропонував мені свій сік. Інші іранці, помітивши, що я іноземець, стали пропонувати мені свої пайки з печивом. Хвилин через десять ми вже потоваришували, я віддав їм слухати свій плеєр з музикою, а мені стали по черзі поступатися місцем, пояснюючи, що самі сядуть на сходи замість мене. За годину була зупинка у великому місті, і більшість пасажирів залишили автобус.
Я сів у крісло, дістав із рюкзака подарований мені в Ісфахані білий шарф у чорну клітку, як у арабів, звернув його і поклав під голову, цим шарфом я викликав серйозне замішання серед своїх нових друзів.
- Гей, друже, ти підтримуєш уряд? – англійською запитав мене хтось із пасажирів.
– Ні, я звичайний турист. А цей шарф мені подарували, – відповів я.
У бесіду підключився водій автобуса, який проходив повз:
- То ти не з Басі?
- Так, ні, ні, це просто подарунок, - ще раз повторив я.
- Ти знаєш, "Бассі дж" - дуже погані люди. Шарф як у тебе носить наш релігійний лідер Хаменеї та члени організації «Бассідж», які стежать за дотриманням законів революції, але насправді вони часто провокують людей і заарештовують. За законом вони не підпорядковуються поліції, а безпосередньо Хаменеї, і багато чого поганого зробили.
Я заспокоїв своїх друзів і спробував відразу віддати їм цей шарф.
Від такого подарунка вони відмовилися, але помітно повеселішали. Водій запитав, де я планував зупинитися в Бендері, і я відповів, що мене зустрінуть.
- Якщо ніде ночувати чи потрібна буде допомога, звертайся, - запропонував він.
Я розслабився і ліг відпочивати, казково застоплений автобус віз мене в Бендер-Абба с. Але незабаром я прокинувся від того, що дуже хотів пити, мій лоб покрився пітом, а вікна навколо запітніли. «Кондиціонер у них зламався, чи що? - подумав я, - Все-таки це дивний автобус, зазвичай в салоні холодно, а тут - жарко і навіть душно. Не можна ж так мучити людей! ». Я постарався знову заснути, але це мені не вийшло, крапельки поту стікали по обличчю. Вода в автобусі закінчилася, змучений жагою та спекою, я поринув у неспокійну дрімоту. Мене розбудив водій:
- Банда р (Бендер р Аббас), - повідомив він мені.
Розплющивши очі, я глянув на свій одяг, вона вся промокла від поту, голова розуміла погано.
Пам'ятаю, що датчик в автобусі показував англійською: 7 вересня, час – половина першої ночі, температура за бортом +32С. Відчинилися двері автобуса, і я швидко спустився сходами, мріючи швидше вийти з автобуса. І ось я зробив перший крок надвір, щоб насолодитися свіжим повітрям...Складно передати, що я відчув у той момент. Мені хотілося закричати і попроситись назад в автобус. Я відчув, що мене разом з одягом занурили в гарячу воду, піт полився градом по обличчю та шиї, по грудях, животі та спині, по ногах стікали струмки води. Я вдивлявся в серпанок і буквально не знав, що робити. Порятунок прийшов у вигляді новенької машини Іран Кходро з кондиціонером і веселого хлопця на ім'я Ілляд.
Бендер р Абба с
Ілляд привіз мене додому, де нас зустріли його брат Даніель та батьки. Бачачи мій зляканий вираз обличчя, вони відразу зрозуміли, яке враження справило на мене їхнє місто.
Справді, Бендер Аббас, частіше його називають просто Бендер (фарсі Банда), запам'ятався мені нестерпною вологою спекою. Через кілька хвилин перебування в тіні я починав потіти, при цьому вперше в житті я випробував на собі, що означає, коли потіє все тіло одночасно: обличчя, живіт і спина, ноги і руки, в такі моменти хочеться телепортуватися геть із цього міста . Але як не дивно, висохлий на балконі за півгодини одяг не пахне потім. Мені здається, це пов'язано з тим, що вода конденсується на тілі через високу вологість і різницю температур, а саме тіло потіє не так сильно.
Через спеку наш ритм життя сильно змістився надвечір. Найчастіше ми прокидалися близько двох годин дня, а потім, як сонні мухи, йшли в душ і на кухню снідати. Молодіжне життя в цьому місті життя починалося о шостій годині вечора.
Тоді ми вирушали в кафе, де курили кальян (кілька разів на день, щодня, так що навіть довелося від нього відмовлятися), їли піцу і фала фель у лаваші.
Довідка. Фала́ фель - арабське блюдо, що є смажені у фритюрі кульки з подрібненого нуту, приправлені прянощами. У містах Перської затоки та багатьох арабських країнах його подають як фаст-фуд - у коржику, начиненому овочами.
Бендер - невелике місто, тому всі один одного добре знають і за звичкою ходять в одні і ті ж заклади, що сподобалися. Тому кожен вечір ми зустрічалися відразу з усіма знайомими в тому самому кафе, коронною стравою вечора було морозиво (бастані) і кальян. Там же я познайомився з дівчиною Фарзане, яку пізніше відвідував Ширазі.
Іноді ми збиралися вдома, розповідали один одному анекдоти, смішні історії, грали у гру «Вгадай Слово (Крокодил)» – коли треба показувати слово жестами, щоб глядачі його відгадали. Я загадав «Білорусь», але попросив ведучого не показувати на мене і учасникам довелося довго його відгадувати. Для того, щоб розвіяти стереотип про те, що чоловік не вміє готувати, я випек для гостей яблучну шарлотку.
У містах Перської затоки Ви побачите жінок, які носять на обличчі маску у вигляді дзьоба, яка називається бурка. Тут також поширена запальна музика «бандарі», при звуках якої мої іранські друзі, включаючи водія, починали так танцювати в машині, що вона розгойдувалася з боку на сторону.
Музика «бандарі». Sandy - Mashalla: також Машала (араб.
«Так захотів Бог», «на те була Божа воля») — арабський ритуальний молитовний вигук, який часто використовується як знак подиву, радості, хвали і подяки Богу, зазвичай вимовляється відразу після отримання добрих новин. У російській культурі відповідає фразі «Слава Богу! » або похвалі типу «Молодець! »
Морський ринок Бендер р Аббаса
Найцікавішим для мене було потрапити на ринок, куди рибалки привозили морський улов. На рибному ринку мене з великим небажанням супроводжував Ілляд, запах там був не набагато кращим, ніж у м'ясному павільйоні, а через спеку і вологість доводилося постійно тримати себе в руках, щоб не стало погано. Тут продавали тунець за ціною $16 за рибу вагою близько 8 кг або філе риби за ціною $4/кг. На сусідньому лотку можна було купити креветки різних розмірів від середніх до величезних за ціною 4-6 доларів. За додаткову платню $2/кг їх очищали від панцира.
Я хотів купити філе тунця, але Ілляд відмовив мене, бо батько вже купив продукти на вечір. Як виявилося, рибу вони їли дуже рідко, тому спробувати її мені не вдалося. У результаті я купив консервований тунець за $3 (є дешевше і дорожче, ціна залежить від якості тунця). Консерву мене змусили кип'ятити кілька хвилин, пояснивши це тим, що в одній банці з мільйона може утримуватися бактерія, здатна вбити людину.
Загадкове слово.
Вдома в Ілляда я вийшов у Скайп і написав повідомлення своєму другові Володимиру, який жив у Норвегії та навчався в університеті. Оскільки разом із ним навчалися іранці, він навіть обіцяв поговорити зі мною на фарсі.
- Салам, - написав я
- Салам, - відповів Володимир.
- Чотори? Кху? (Як справи добре? )
Це вираз означає «як справи? добре? і є аналогом американської фрази «хау ду ю ду» (як справи).
Так часто питають при зустрічі, але оскільки нікого не хвилює відповідь, потрібно просто сказати: Мерсі. Кхуба м» (дякую, добре).
- Кос кешам, - раптом відповів мій друг.
Цю фразу йому, певне, підказав іранець. Мені було відомо, що "ам" - скорочення від дієслова "хаста м" (бути), коли говорять у сенсі "я - є". Але що таке «кіс кеш» я не знав, тому попросив Ілля та перекласти. Але замість нормальної реакції та адекватного перекладу він вибухнув реготом і буквально покотився під стіл. Як небагато потрібно, щоб розсмішити іранця – «кіс кешам» і все вже смішно. Коли Ілляд закінчив свій істеричний сміх, він серйозно заявив, що слово погане і вживати його не варто, тому його переклад він мені не скаже. Однак я вирішив не засмучуватись, що не зміг поповнити свій словниковий запас. "Якщо слово погане, - подумав я, - то я обов'язково почую його ще раз, і тоді неодмінно запишу та вивчу".
Не заважайте горілку із піцою, горілку потрібно пити з горілкою.
Незважаючи на нестерпну спеку, життя у місті тривало. Через день я, як і раніше, ходив до тренажерної зали, в якій познайомився з багатьма хлопцями, які добре розмовляли англійською. Якось один із них підійшов до мене і сказав:
- До нас приїхав гість із Росії, на честь нього мої друзі роблять вечірку, ти також наш гість, і ми тебе запрошуємо. Нудно не буде, тільки не пий багато, бо мої друзі натреновані в цій справі.
- Звісно, піду! Не хвилюйся за мене, я не п'ю, – відповів я.
Як я вже встиг побачити, іранці зовсім не вміють пити. Вони у тверезому стані іноді так танцюють і співають, що страшно подумати, що з ними буде, якщо вони вип'ють. Гостем із Росії виявився мій тезка, молодий хлопець Алекс. Так у нас сформувалося дві команди: Іран з двома натренованими хлопцями та Росія – з одним натренованим та одним непитущим.
Можна сказати, що того разу іранці нас перепили. Втім, все по порядку.
Пізно ввечері ми прийшли в гості і принесли з собою піцу (про цю страву я вже розповідав, італійці плачуть). Хазяїн будинку радісно зустрів нас і показав пляшку горілки ємність 1 літр. На ній було написано: "Немірофф, зроблено в Англії". Нас було чотири людини, і один не пив, отже, на трьох мало вистачити. Але я помилявся, насправді однієї пляшки виявилося замало. Виною тому було безліч тостів: «За вас! За Гостей! За ваші батьки! За мир у всьому світі! » Після цього ми стали обійматися, іранець сказав нам:
- Ви мої брати, залишайтесь у мене вдома, живіть, скільки хочете.
А ми йому відповіли:
- Ні, це ти наш брат, приїжджай до Росії, будеш у нас жити.
Потім ми говорили один одному безліч компліментів, підтверджуючи, що ми всі брати: мусульмани, християни, білоруси, росіяни, іранці.
Алекс сказав гарний тост: «За те, щоб ми могли подорожувати, і у своїх подорожах зустрічали вірних друзів! »
- Соломати! (Будемо! ) - сказав іранець і, випивши до дна, завів розмову про дівчат.
Я розповів про те, що подорожую один, і я не маю дівчини.
- А твій друг Омід хіба не міг тебе з дівчиною познайомити? - спитав іранець.
Омі́ д, що поряд з нами, розгублено знизав плечима.
- Так, це не твоя вина, - звертаючись до мене, продовжив мій новий брат, - це не твоя вина. Винен хто? А винен він, – і пальцем тицьнув у Оміда, – я тобі скажу, як вирішити твою проблему. Тобі просто потрібен інший «кіс кеш», а цей не справляється зі своїми обов'язками. Він обернувся до Оміда і звернувся до нього:
-Ти не справляєшся зі своїми обов'язками, ти поганий «кіс кеш».
Я знову почув слово, яке раніше Ілляд назвав поганим.
Виявилося, «кіс кешам» перекладається як «я – сутенер», і оскільки офіційно вважається, що в Ірані немає кохання за гроші, то слово визнано поганим. До цього часу була випита перша пляшка, і ми чекали на прихід ще однієї людини. Як і слід було припустити, новий гість приніс ще одну пляшку «Немірофф». Алекс важко дихав і встав, щоб прогулятися, але так як весь цей час ми сиділи на підлозі, то ноги його не слухалися, і він, притуляючись до стіни, повільно вийшов на вулицю, залишивши двері відчиненими, приміщення огорнула спека. Ми вирушили кликати його до будинку під кондиціонер. Вийшовши на вулицю, ми дуже здивувалися, побачивши, що Алекс заліз на високий паркан, що обгороджує будинок, і тепер сидить на ньому, звісивши ноги у бік проїжджої частини. Як він розповів пізніше, йому було погано видно вулицю, тому він вирішив залізти нагору, звідки відкривався гарний вид на пальми та машини, що проїжджали дорогою.
- Гей, Алексе, ти чого там робиш?
Давай злазь! – обірвав його споглядання іранець.
- Я з вами пити більше не буду, ви п'єте більше за росіян. Я спати піду, - відповів Алекс, сліз огорожі і пішов до кімнати.
Як мені розповіли, наступного дня він почував себе добре, але для рівноваги продовжував триматися за стіну. Напевно, міцна горілка попалася.
Примітка. Вживання спиртних напоїв в Ірані є кримінальним злочином (при повторному арешті до смертної кари). Усі імена в оповіданні вигадані. Автор був стороннім спостерігачем і не порушував закону.
Як я міняв гроші та продовжував візу. Бюрократія іранською.
Я зайшов до Національного Банку (Банк е Меллі), щоб обміняти останні $100, не знаючи про те, що ринковий курс відрізнявся від офіційного майже на 25%. У банку за $100 можна було отримати 1.000, 000 ріалів, а на ринку 1.240, 000 ріалів.
До віконця обміну валют стояла довга черга людей, оскільки тут же сплачували рахунки, отримували та міняли гроші. Щоразу, щоб зробити якусь операцію, службовець банку брав у клієнта купу заповнених паперів, відходив від віконця і, було видно через скло, прямував до свого столу. Це був не просто стіл, а повноцінний офіс, на ньому розміщувалися: ручки, степлери, папки, кілька стосів заповнених паперів, різні печатки, а також величезні пачки іранських грошей: тут червоні, там сині, тут зелені. Біля столу службовець неквапливо розкладав папери, ставив кілька печаток, заповнював бланки, розписувався, діставав чи доповідав у потрібну пачку гроші, та був мірними кроками, не поспішаючи, повертався до віконця. Я спокійно чекав своєї черги, хоча, дивлячись на всі його маніпуляції, було зрозуміло, що пройде не менше півгодини, поки підійде моя черга.
Вже через п'ять хвилин я був у «Банку Теджарат», змирившись з думкою, що знову побачу довгу чергу.
- Сер, якщо Ви хочете обміняти гроші, вам потрібно пройти на другий поверх, слідуйте за мною, я покажу Вам дорогу, - англійською звернувся до мене службовець біля входу.
У приміщенні банку ми пройшли у двері повз віконце з чергою, таким чином, я опинився на службовій території серед столиків з стосами паперів і печаток, пачками різнокольорових грошей і клерками, що бігають. Мене підвели до якогось столика, за яким сидів службовець банку, я показав йому $100.
- Здачі не буде, - відповів він.
Тепер я вже був згоден обміняти всю суму, аби тільки зробити це швидше. Працівник забрав у мене гроші, а зі столу – кілька бланків, і, весело розмахуючи стодоларовою купюрою, подався на другий поверх. Спочатку ми зайшли до загального кабінету, де потрібно було поставити дві печатки.
Виглядало це так: він підходив до свого колеги, який був зайнятий написанням чогось важливого, перепрошував, що відволікає і просив поставити штамп. Колега брав папір і, уважно ознайомившись із документом, ставив друк, потім ми йшли до іншого столу і просили нового клерка поставити друк, той, ознайомившись із змістом паперу, запевняв його своєю печаткою. Зібравши дві печатки та підписи, ми повернулися на перший поверх, де мій службовець поставив третій друк і сказав йти у вікно отримувати гроші. На обмін грошей у банку я витратив лише годину. Я думав: «Цікаво, скільки часу мені знадобиться завтра, щоби продовжити іранську візу? »
Імміграційний центр був закритий з нагоди якогось свята, і оскільки термін візи спливав через два дні, ми поїхали в поліцейську дільницю, яку важко відшукали, добряче покатавшись містом.
Пройшовши через КПП, ми заблукали і стали питати дорогу, в результаті в офіс нас привели афганці, які переїхали жити до Ірану, і часто бували тут із візових питань. Потрібного начальника не було, і ми залишилися чекати його в коридорі. Афганці з цікавістю розглядали мене, а я їх. Познайомившись, я дізнався, що вони приїхали з Кандагара і працюють у Бендер Аббасі, тоді як брат і батьки залишилися жити в Афганістані. Я відкрив розмовник і знайшов переклад слова «небезпечний» на фарсі – кхатарна.
- Кандахара кхатарна до е? Талібан? (У Кандагарі небезпечно, талібан), - запитав я.
- На, Кандахара кхатарна до ніст (ні, в Кандагарі не небезпечно), - відповів афганець і додав щось на кшталт: «У місті немає Талібану - небезпечно за містом, але там живе мій брат, і я можу дати його телефон . Якщо захочеш приїхати, подзвони йому». Він залишив мені телефон, і ми потиснули один одному руки.
Начальник повернувся з обіду і пояснив, які документи принести для продовження візи та в якому банку оплачувати держмито, а також дав дві двомовні анкети (фарсі та англійська). Свою частину англійською я швидко заповнив сам, але офіцеру було ліньки заповнювати на фарсі, тому він сказав Ілляду, щоб той заповнив анкети сам. Пам'ятаю, що Ілляд не міг перекласти слово «економіст», питання про професію в анкеті. Я помітив, що якщо запитати молоду людину в Білорусі про її освіту, він відповість «економіст» або «юрист», але якщо запитати у іранця, він відповість «архітектор» або «інженер».
Для оплати державного мита, потрібно було їхати до певного банку, який знаходився в іншій частині міста. У путівнику «Ло унлі Пленіт» написано: «Прийдіть до банку, скажіть «віза», заплатіть гроші, і все інше зроблять за вас». Напевно, так воно й буде, якщо до банку прийде самотній іноземець, але в мене все вийшло інакше.
Побачивши поруч зі мною іранця, працівник банку дав йому три бланки та сказав заповнювати самостійно. Тому Ілляду довелося заповнювати форми за мене і за банківського працівника, вписуючи реквізити, адреси, прізвища та інше, все в трьох примірниках - для клієнта банку, службовця та його начальника. Сплативши, ми вирушили шукати офіс, у якому можна було зробити ксерокопію всіх сторінок паспорта. Коли все було зроблено, ми повернулися до поліцейської дільниці. Офіцер спитав мене, де я зупинився, я відповів, що приїхав нещодавно і прочитав адресу недорогого готелю з ЛП.
- А це хто? – спитав він, показуючи на Ілляда.
- Це мій перекладач, - пояснив я і попросив продовжити візу на 30 днів максимально можливий термін.
Офіцер передав нам прошиту папку з моїми анкетами та фотографіями, і сказав йти в другий будинок навпроти.
Там теж сидів службовець, він відкрив папку, прочитав анкету, і, запевнивши документи своєю печаткою, велів нам іти до третьої будівлі до найголовнішого начальника. Його довелося чекати, але все пройшло гладко, він поставив велику печатку і повернув нас до першого будинку. Ми віддали папку офіцеру, до якого приходили на початку, той кивнув і попросив прийти через дві години. Щоб не мучитись на спеці, ми залишилися чекати в коридорі.
На обід ми зайшли за документами.
- Мотарджем (перекладач) – покликав офіцер мого друга.
Ілляд зайшов до кабінету, і вони щось обговорили.
– Він просить дати йому десять тисяч, – перевів Ілляд, показуючи на начальника.
– Десять тисяч томанів? - Перепитав я і подумав про себе, - нічого собі, десять доларів за те, що він мав безкоштовно зробити.
- Ні, ріалів, він так сказав, - відповів Ілляд.
Отже, за прискорення треба було доплатити лише один долар.
Я з радістю передав офіцеру гроші, а він мені – паспорт із візою, продовженою на тридцять днів. Ось так просто і легко, витративши лише день, я обміняв гроші та продовжив візу.
Автор: Козловський Олександр.
Книга: "Незабутній Іран". 159 днів автостопом.
