Снова в Керман
Выезд из Ба́ ма находился недалеко от университета, где учился мой друг, и чтобы провести меня, а больше для того, чтобы посмотреть, как я уеду автостопом, вышли все его знакомые. К моей радости, они не собирались мне мешать и наблюдали издалека. Отойдя на достаточное расстояние, я показал открытую ладонь первой проезжающей машине и на ней же уехал, помахав на прощание рукой. До меня донеслись радостные крики в ответ, путешествие таким странным образом иранские студенты воспринимали как настоящий подвиг и безмерно мной восхищались.
В нескольких километрах от Бама находился блокпост, подъезжая к которому водитель несколько раз переспросил меня, указывая на рюкзак: «Тарьяк? » (опиум). У меня не было ничего запрещенного, и в доказательство я показал открытый рюкзак. К этому времени мы уже въехали на блок-пост, где нас остановил полицейский с автоматом и собакой. Насколько я мог понять беседу, водитель сказал, что подсадил меня в машину в Баме, и теперь везёт бесплатно, потому я сказал, что у меня нет денег. Все это время я находился в машине и добродушно улыбался, лишь однажды поправив водителя фразой: «Ма́ н пу́ ле ка́ фи надора́ м та бара́ й савари́ бэда́ м» (у меня недостаточно денег заплатить за проезд). Полицейский взял мой паспорт и посмотрел визу, кажется, в первый раз за два месяца в Иране у меня проверили документы, а затем пожелал счастливого пути.
На той машине я доехал до поворота в Джиро́ фт, после этого перекрёстка любая проезжающая мимо машина теперь была мне по пути, и уже через минуту я ехал в Керма́ н. Водителю нужно было намного дальше – он с семьей переезжал в Йезд, где нашел работу в университете. Всю дорогу меня кормили печеньем и газировкой, а также настойчиво предлагали финики из Бама, на которые я, признаться, уже не мог смотреть, кроме того, меня пригласили в гости.
По дороге из Бама в Керман Вы будете проезжать развилку в сторону города Райен, где можно посмотреть другую глинобитную крепость «Арг э Райе́ н», которая почти не пострадала от землетрясения. Крепости Райен уже более тысячи лет, хорошо сохранились цитадель, стены и башни.
Через несколько часов я приехал в город к самому терминалу. Среди спешащих людей с сумками толкались агенты транспортных компаний, выкрикивая города, куда направлялись их автобусы. Человек рядом со мной протяжно распевал: «Машхааа́ д, Машхаааа́ д! Йя́ яязд, Йя́ яязд! ». У входа меня уже ждала Шахна́ з с подружками.
- Сала́ м Але́ йкум! – радостно приветствовал я.
- Салааа́ м! Кху́ би! – ответила Шахна́ з и сразу перешла на английский язык, - Знаешь, в Иране мы говорим «Сала́ м», а не «Сала́ м Але́ йкум», а то получается слишком по-арабски. И в ответ мы также говорим «Сала́ м», хотя я слышала, что нужно произносить «Ваалейку́ м Ассало́ м», но здесь так никто не разговаривает.
- А разве приветствие «Сала́ м» не из арабского языка?
- Да, «Сала́ м» и «хода́ фэз» также арабские, хотя мы их и используем. Но у нас есть персидское приветствие «Дору́ д» и прощание «Бэдру́ д».
- Что-то я ни разу не слышал, чтобы мне в Иране кто-нибудь говорил «Дору́ д! » и «Бэдру́ д», - заметил я.
- Это потому, что эти слова «слишком персидские», - засмеялась Шахназ.
Мы приехали в национальный ресторан и заказали кебаб с рисом, как и раньше, все были очень удивлены, что я отказался запивать еду газировкой (нушабэ́ ) и предпочел воду. Девушки с интересом рассматривали меня, и мне было очень приятно находиться в центре их внимания.
Музыка «бандари́ ». Слушаем песню в обработке Alireza Roozegar Ft Hesamodin - Nari Nari
http://sanyok-belarus. narod. ru/Iran_Music/Alireza_Roozegar_Ft_Hesamodin_-_Nari_Nari. mp3
Разговор на одном диване
Вечером мы поехали домой к Шахна́ з, где меня угостили местным национальным печеньем с начинкой из фиников – светлое печенье называется «коло́ мпе» и готовится из обычной муки, а тёмное печенье - «кома́ ч» готовится из муки, полученной из пророщенных пшеничных зёрен. В тесто также добавляют яйца, мед, шафран, а для начинки - финик, очищенный от косточки.
Как это часто бывает у иранцев, общение началось с расспросов о семье: как зовут родителей, сколько братьев и сестер, когда планируешь жениться. Я старался искренне отвечать на вопросы, и когда настала моя очередь спрашивать, то Шахназ призналась, что разведена.
- Почему так получилось, что ты развелась? Я ведь знаю, что это непростой шаг для девушки в Иране, не каждая на это отважится.
- Я совсем не хотела замуж, но на этом настаивали родители, так как младшая сестра уже к этому времени нашла себе мужа. Но они считали, что нужно выдать меня первой, поскольку я была старше, сказали, что хорошо знают родителей одного молодого человека, и что у них хорошая семья. Вот мы и поженились.
- Так быстро? Нужно ведь сначала понравиться друг другу! Да и вообще, вы встречались до свадьбы?
- Он приходил к нам два раза на чай, и нас оставляли на некоторое время вместе. Я не знала абсолютно ничего о мужчинах, ни как с ними разговаривать, ни о чем разговаривать. Мой будущий муж тогда мне понравился. Но через месяц после того, как поженились, мы поняли, что не хотим жить вместе – мы были совершенно разными людьми. Тогда мы заключили сделку – я не лезу в его личную жизнь, а он – в мою.
- А как этому отнеслись твои родители?
- Они сказали, что мы молодые и неопытные, а любовь придёт со временем. Через год я снова пришла к ним и сказала, что хочу развестись. Был большой скандал, и они почти перестали со мной общаться. Пришлось отложить развод, чтобы сначала постараться убедить их и наладить отношения. На второй год у меня родилась дочь. Родители очень этому обрадовались и окончательно перестали понимать, почему я хочу развестись. А через три года после замужества я самостоятельно подала документы на развод, таким образом, просто поставив их перед фактом. Заявление рассматривалось еще полгода, затем нас развели.
Шахна́ з рассказывала о своей личной жизни так легко, как будто развод в Иране был обычным делом, но мне уже говорили, насколько сложно приходится в Иране разведенной женщине. Накануне в Кермане я познакомился на улице с молодым парнем, который хорошо говорил по-английски, и мы разговорились по поводу девушек. И, конечно, он сказал, что его будущая жена обязательно должна быть девственницей. Тогда я спросил, взял бы он в жены девушку, которая была замужем и разведена. «Нет-нет! » - запротестовал он, - «Это абсолютно исключено! Пусть её возьмет в жены кто-нибудь другой. Может быть, у него так обстоятельства будут складываться, что другого выхода не будет, а я не возьму».
– Слушай, а если ты не возьмешь, и другой не возьмет, что же этой девушкой остается делать? Неужели она так и останется одна на всю жизнь? – задал я компрометирующий вопрос.
Парень некоторое время молчал, видно было, что он усиленно думает. В конце концов, он не смог ничего ответить и решил пошутить, сказав такую фразу: «Пусть она убьёт себя». Как говорят, в каждой шутке есть только доля шутки.
- Кстати, у меня в холодильнике осталось фалюде́ , - предложила моя собеседница.
- Я не люблю фалюде́ , - ответил я, вспомнив вкус десерта, который я пробовал в Ширазе.
В глубокую тарелку кладут белое спагетти из рисового теста, заливают его «гол аб» («водой из роз» или «розовой водой») и сладким лимонным сиропом.
- Ты пробовал «Фалюдэ́ йе Ширази́ », а это «Фалюдэ́ йе Кермани́ », его ты не пробовал.
- Я обязательно напишу в своей книге, что не люблю фалюде, - уверенно сказал я, - Не понимаю, почему этот десерт так популярен у иранцев?
Шахна́ з поставила передо мной чашку с круглыми шариками, плавающими в «розовой воде».
- «Фалюдэ́ йе Кермани́ » совсем другой по вкусу и выглядит по-другому - фалюде из Кермана сделано шариками, а то, что готовят в Ширазе выглядит как спагетти, попробуй. И когда будешь писать в своей книге про фалюде, обязательно напиши, какое именно фалюде тебе не нравится.
Я попробовал десерт и сказал: «Знаешь, из всех фалюде, что мне не нравятся, кажется, больше всего мне не нравится именно «Фалюдэ́ йе Кермани́ ».
Справка. Фалюдэ́ - традиционный иранский десерт, считается одним из первых холодных десертов, который готовили еще в 400 д. н. э. Тогда для его производства использовали лёд, который хранили в специальных глиняных куполах - холодильниках (якхча́ л).
- А вчера я поругалась со своим начальником, - продолжила Шахназ, - Он сказал, что не будет повышать мне зарплату, как мы договаривались. Почему, ты спросишь? Он сказал мне: «Ты замужняя женщина и для тебя зарплата не так важна, а у меня здесь работает много мужчин, жены которых не работают, поэтому мне нужно в первую очередь повышать зарплату им, а не тебе».
- Так ты не сказала ему, что ты разведена?
- Нет, но я сказала ему, что мой муж зарабатывает очень мало, и что фактически я сама являюсь единственной, кто кормит семью, однако он не стал слушать. Я не говорила никому, что разведена. Иранские мужчины становятся дикими, когда узнают, что женщина осталась одна. Говорят: «Тебя всё равно никто не возьмет замуж, и поэтому ты не должна быть против секса". И относятся соответствующе, а я этого не хочу, поэтому ношу кольцо и всем говорю, что у меня есть муж.
- Но ведь когда ты носишь кольцо, мужчины думают, что ты замужем и не посмеют даже лишний раз заговорить с тобой. Как же ты планируешь налаживать личную жизнь?
- Не знаю, я ищу хорошего мужчину, доброго и искреннего, но пока не нашла. Я нормально зарабатываю, и надеюсь, что это тоже мне поможет, сейчас у многих мужчин проблемы с деньгами, - сказала моя собеседница и рассмеялась.
- Твой бывший муж – религиозный человек?
- Да, я бы даже сказала слишком. Знаешь, с одной стороны это хорошо - ты знаешь, что он не будет пить, употреблять наркотики, не пойдет гулять. Но с другой стороны религиозность подразумевает множество ограничений. Например, каждый раз, чтобы выйти из дома, я должна была спрашивать у него разрешения. В Коране написано, что если девушка без разрешения ушла из дома, даже чтобы навестить свою мать, то это может являться поводом для развода.
- Правда ли, что когда иранская девушка выходит замуж в первый раз, муж должен выплатить ей деньги. Причем, выплатить именно ей, а не её родственникам или семье, и, говорят, эти деньги являются собственностью невесты, и она может использовать их по своему усмотрению. Я даже слышал, что деньги принято выплачивать золотыми монетами.
- Да, это старая традиция. При заключении брака мулла спрашивает у мужа, сколько золотых монет он даёт за свою жену. Считается, что муж обязан выплатить эти деньги по первому требованию супруги. В моем случае муж обещал заплатить мне 1200 золотых монет. Хотя чаще всего у нас называют число, соответствующее году рождения жены, например, 1360. Иногда невеста может попросить дом или машину, или что-нибудь ещё. Когда моя сестра выходила замуж, её муж сказал, что выплатит 2 226 золотых монет, хотя она не получила ни одной, также как и я.
- Но ты ведь можешь потребовать с него эту сумму? – не удержался я.
- В принципе могу, но у него нет таких денег. Теоретически я могу только посадить его в тюрьму, чего я не хочу. Когда называют большое количество монет, то все прекрасно понимают, что это просто традиция и ничего более. К тому же, сейчас законы меняют в такую сторону, что прежде чем получить хотя бы часть этих денег, мне нужно подать в суд, где меня заставят сначала заплатить какой-то процент этих денег, которых я не получала, и уж только потом будут разбирать мое заявление. Я уверена, что в 90% случаев мужчины не выплачивают ничего из этой суммы или выплачивают лишь небольшую её часть.
Примечание. Золотые монеты, которые я видел на ювелирных рынках Тегерана, весили 1/20 унции, то есть около 7.74 гр. Таким образом, 1200 монет в весе эквивалентно 9.288 кг чистого золота, в то время как 1 кг золота стоит около $5.000.
- А могут ли браки распадаться из-за измены или из-за того, что муж хочет жениться на еще одной женщине? – поинтересовался я.
- Муж может взять себе еще одну жену только с разрешения старшей жены или если такая возможность заранее оговаривалась при женитьбе. Но вот моя подружка Эльха́ м хочет развестись, потому что ей показалось, что мужу нравятся другие женщины, она устроила ему истерику и не хочет с ним больше жить.
- Почему же так строго, у вас вроде разрешено многоженство?
- И что, думаешь, девушкам это нравится? Конечно, нет! Каждая женщина хочет, чтобы её мужчина был только с ней. Чтобы не прелюбодействовать, это же «хара́ м» (запрещено) по Корану, иранские мужчины придумали то, что теперь называют «зан э сигхэ́ » (кратковременная жена). Приходишь в определенный отель, тебе показывают фотографии молодых девушек, ты выбираешь, какая больше нравится, идешь к специальному мулле, он читает молитву, и вы - муж и жена. А на следующий день после прочтения молитвы тот же мулла вас разводит. И никакой измены в этом вроде как нет, так мужчины нашли способ, чтобы не грешить.
- Для меня до сих пор необычно, что ты - парень, а я девушка, и мы сидим вместе на одном диване и разговариваем на такие темы! - сказала Шахназ и улыбнулась.
- Поэтому я очень хотел познакомиться с иранской девушкой и поговорить с ней, узнать, что она чувствует и думает.
- Тогда я желаю, чтобы ты и в будущем встретил такую девушку, и твои свидания были успешными.
Слово «успешный» она произнесла по англ. как «сэксе́ с фул».
- Спасибо, я тоже желаю, чтобы они были успешными, - подтвердил я, при этом намеренно изменив произношение слова «успешный» на созвучное «сэ́ кс фул», имеющее совершенно иное значение, и этим развеселил иранскую девушку.
Ночевка в пустыне Калютс или рассказ о том, как я попал в «Иранский Красный Крест»
Недалеко от Кермана находится самое жаркое место на земле – пустыня Лут (Дешт э Лут), с максимальной зафиксированной температурой 70.7°C. В этой пустыне есть место, которое называют Калу́ т (на английский манер Калю́ тс), оно обладает уникальным ландшафтом - среди песков стоят высокие каменные остовы. Такси часто сюда привозят туристов, чтобы показать им закат. Путеводитель LP описывает Калютс как «отель миллион звёзд» (то есть под открытым небом), давая рекомендации покупки туров с последующей заброской и ночевкой в этом замечательном месте. Вдохновленный идеей переночевать в таком отеле, я стал складывать вещи в дорогу, с той лишь разницей, что собирался добраться туда по возможности автостопом и самостоятельно разбить лагерь в количестве один человек.
Шахна́ з, узнав о моих планах переночевать в Калютс, как и следовало ожидать, стала отговаривать от такого странного времяпровождения.
- Я могу дать тебе свой спальный мешок. Но неужели ты на самом деле решил там ночевать? Это же пустыня, и это может быть небезопасно.
- Если мой знакомый ночевал в пустыне, если об этом пишет «Лоунли Плэнит», значит, это безопасно, - ответил я, упаковывая её спальник в рюкзак, - утром мы с друзьями едем в Махан, и оттуда будет мне как раз по пути.
Когда мы закончили осмотр Махана, то должны были вернуться в Керман на машине. И вот тут мне пришлось долго убеждать друзей, что доехать до Калютс автостопом вполне реально. За время беседы я и сам успел в это поверить, несмотря на то, что толком не знал, где находилось это место. Как позже выяснилось, маршрут в Калютс можно легко проложить на картах Гугл. Из Кермана или Махана по запасной дороге А02 (той, что справа) нужно выехать в Сирч (Sirch), а оттуда в Шахда́ д (Shahdad).
Мое путешествие началось с мотоцикло-стопа. Проезжая по трассе, мы поравнялись с едущим рядом мотоциклистом и узнали, что он ехал в нужном направлении. Мотоциклисты – спасение для путешественников, они всегда подвозят бесплатно и не берут за это денег. Так я благополучно доехал до развилки в Сирч. Вид пустыни слева и справа заставили меня на несколько секунд усомниться в том, что по этой дороге часто ездят машины. Но не успел я дойти до перекрестка, как увидел огромный пикап, который только что свернул с моста. Пришлось бежать ему навстречу и размахивать руками, чтобы остановить. Безусловно, бегущий иностранец, намного лучше привлекает водителей, поэтому пикап сразу затормозил, и я быстро в него запрыгнул.
Хорошей новостью было то, что водитель ехал в Шахда́ д, а оттуда до пустыни оставалось всего 20 км. А еще лучшая новость заключалась в том, что Калютс, куда возят туристов посмотреть на гигантские каменные остовы, находится рядом с основной дорогой.
Поддерживая разговор, я расспрашивал водителя о родных местах и выяснил, что в Шахдад растут самые вкусные апельсины в Иране, жаль, что тогда был сентябрь, а плоды поспевают в конце октября. На мои вопросы о других фруктах водитель показал в сторону Сирч и объяснил: «анур, анжир, зияд» (гранаты, инжир, много). Там я и решил выйти, во-первых, чтобы пополнить рюкзак съедобными запасами, во-вторых, потому что ехать в пустыню нужно было ближе к вечеру, когда перестанет обжигать солнце.
На повороте в Сирч водитель попросил проезжающего мотоциклиста с длинным черенком в руке подвезти меня в деревню. Пересев на мотоцикл, я взял черенок, видимо, его собирались использовать вместо флагштока, а другой рукой крепко ухватился за водителя. Видела бы меня моя мама - гордо выставив черенок вперёд как на рыцарском турнире, я преодолевал крутые спуски и подъемы. Скомбинировав простейшие слова, я сложил простое предложение и обратился к водителю: «Багх э анжир, анур коджа ст? (где находится инжировый сад, гранатовый сад)? Мотоциклист ответил, что сады находятся недалеко от мечети, где меня и высадил.
До сих пор помню это удивительное место. Вдоль дороги за заборами росли деревья, гранат на которых было видимо-невидимо, как у нас яблок. Деревья были высокими раскидистыми, и плоды свисали над улицей так, что оставалось только протянуть руку, чтобы их попробовать.
Мне вспомнилось, как в детстве мы кушали яблоки с дерева, которое хотя формально и росло у соседа в огороде, но плодоносило на нейтральной территории, отчего яблоки оказывались съеденными очень быстро.
Один из садов был открыт, там я нашел хозяина, который угостил меня гранатами и разрешил набить ими свой рюкзак. Сколько гранат можно съесть за один раз? Пятнадцать? Двадцать? А если еще заесть виноградом? Я хорошо помню виноградную лозу, которая прочно сплелась с гранатовым деревом, фотография винограда и гранат – самая любимая в моей коллекции. Поедание фруктов продолжалось, пока не закончилась вода в моем рюкзаке (гранаты и виноград я тщательно мыл). Это напомнило мне о том, что на всякий случай нужно купить как можно больше воды перед ночевкой в пустыне.
- Анжи́ р дари́ ? (есть ли у Вас инжир) – спросил я у владельца сада.
Иранец пошёл спросить у соседей - отца с сыном, которые уже давно стояли на улице и наблюдали за нами. Я показал фотоаппарат и сказал: «Анжи́ р, акс» (фото). Действительно, я хотел сфотографировать, как растет инжир, потому что никогда раньше не видел его на деревьях.
Отец кивнул, и мы прошли во внутренний дворик, который оказался огромным инжировым садом.
Меня подвели к одному из деревьев и предложили попробовать инжир. Я нашел на ветке самый большой плод, сорвал и скушал. Он показался мне не очень сладким, но зато сочным. Отец же выбрал для меня самый маленький плод, почти высохший, величиной чуть больше малины, по вкусу он был сладкий и сухой. По мнению моих собеседников, такой инжир намного вкуснее сырого, и поэтому ценится гораздо больше. Для меня набрали полный пакет плодов и пригласили на чай, расстелив при этом на полу во дворе скатерть, и положив на неё инжир, гранаты и виноград. К сожалению, я почти не разговаривал, потому что не понимал, что они говорили из-за сильного акцента, и мы сделали несколько фотографий на память. От такого количества впечатлений я совсем забыл, что собирался в Калютс, спохватившись только, когда солнце стало близиться к закату.
Быстро попрощавшись с гостеприимными хозяевами, я ещё успел заскочить по дороге в магазин, чтобы купить четыре бутылки по полтора литра воды, и уже через десять минут стоял на трассе в ожидании попутных машин в Шахдад. В одной руке - пакет с двумя килограммами инжира, которым меня угостили на память, в другой - спальный мешок, который не помещался в рюкзак из-за шести литров воды и нескольких килограмм гранатов. Но машин не было. Заходило солнце, и я с грустью понимал, что увидеть его заход в пустыне так и не удастся. Более того, голову посещали странные мысли о том, что ночевать негде. Действительно, странно, учитывая то, что ещё недавно меня совсем не беспокоила мысль ночевать одному на барханах в пустыне, а теперь я переживал, что для меня не найдется ночлег в деревне.
Что же, что ни делается, всё к лучшему. Поэтому я просто пошел в магазин купить сладостей для поднятия настроения. Из случайного разговора с посетителями магазина я выяснил, что они как раз ехали в нужном направлении, провинцию Систа́ н и Белуджиста́ н, и их маршрут как раз проходил мимо Калютс.
К этому времени солнце окончательно зашло, и я, взвесив все аргументы «за» и «против» ночевки в пустыне: у меня было шесть литров воды, несколько килограмм инжира и гранатов, немного винограда и спальник, но не было фонарика и спичек, все-таки решился на ночёвку.
- Калу́ т (Калю́ тс), - сказал водитель и показал на силуэты гор недалеко от дороги в пустыне.
- Ме́ рси, инджа́ пьяде́ миша́ м (спасибо, я здесь выйду), - ответил я.
- На-на (нет-нет), - запротестовал водитель, - тари́ к, кхейли кхатарна́ к э (темно, очень опасно).
- Кхатарна́ к нист (не опасно), - возразил я, - аб, анджи́ р, ано́ р дара́ м (у меня есть вода, инжир, гранаты).
Однако водитель продолжал повторять «кхатарна́ к э» (опасно), а потом сказал: «помп э бензи́ н, а́ мн э» (бензаправка, безопасно). То есть в целях безопасности он собирался высадить меня у заправки. К этому времени окончательно стемнело, и я смирился с тем, что ночевать буду там, куда привезут, а с первыми лучами солнца вернусь в Калютс, чтобы насладиться не закатом, так восходом в пустыне.
Водитель высадил меня у хорошо освещенной стоянки, на которой уже стояло несколько грузовых машин. Бензаправки здесь не было, вместо неё рядом с дорогой стояли огромные бочки с водой, а у входа в здание красовалась табличка «Иранский Красный Крест».
Дверь мне открыл молодой парень, на фарси я попросил у него разрешения переночевать, чтобы завтра утром отправиться в Калютс. Пока он ушёл посоветоваться с начальником, другим парнем постарше, меня сразу обступили несколько человек, пригласили в комнату, угостили сладостями и чаем, а я в свою очередь поделился инжиром и гранатами. Мне разрешили остаться, и теперь мы вместе сидели на полу, кушали только что приготовленный рис с нутом и лепешкой, разговаривали, обсуждая преимущественно девушек. Для более увлекательного времяпровождения я научил их играть в «Дурака», эта карточная игра оказалась им совершенно незнакома, но понравилась.
Мои новые знакомые с трудом поверили мне, что я собирался ночевать в пустыне, а когда я начал рассказывать, что утром собираюсь идти туда до восхода солнца, чтобы встретить рассвет, они совсем расстроились.
- Кхатарна́ к э. Александр, анима́ лс ит ю. (Опасно, англ. животные тебя съедят), - пояснил мне молодой иранец, изобразив каких-то лающе-кусающих животных и ядовито-жалящих гадов.
На его провокации, побуждающие меня забыть о том, чтобы встретить рассвет в пустыне, я не поддался и заявил:
- Кхатарна́ к нист. Ай ит ол энималс. (Не опасно, англ. я сам съем всех животных), - чем вызвал бурю смеха, вперемешку с огромным восхищением.
Тогда парень, исполнявший обязанности начальника, признался, что они не могут отвезти меня на припаркованной в гараже машине, так как её можно использовать только в служебных целях, но он попросит ночующих на стоянке дальнобойщиков отвезти меня в Калютс рано утром.
Меня оставили ночевать в комнате первой помощи, в шкафчиках на полках стояли пустые и полупустые баночки с лекарствами, в целом у меня сложилось впечатление, что в этом штабе был только спирт, йод, бинт и канистры с питьевой водой. Вопрос, зачем необходимо было единовременно держать персонал в пять человек, остался для меня невыясненным. Для отдыха мне предоставили свободную кровать, так что её хозяину пришлось спать на полу, несмотря на все мои попытки расстелить спальный мешок.
Проснувшись в пять утра, я выглянул в окно и увидел, что дальнобойщики ещё спали, а на улице стояла непроглядная тьма. Перспектива идти одному по неосвещенной дороге пять километров до Калютс меня не обрадовала, поэтому я со спокойно совестью снова уснул. Но уже через полчаса за мной пришёл водитель, и меня разбудили. Наспех одевшись и перекусив рисом с лепешкой, я побежал к стоянке с грузовиками. Подойдя ближе, я очень удивился, так как увидел, что водители накрыли стол, то есть расстелили на асфальте рядом со своими машинами скатерть, и ждут меня, чтобы угостить меня завтраком: хлебом, сыром и крепким чаем с сахаром.
Мы ехали в сторону Кермана, и наш путь снова пролегал через Калютс. По пути я фотографировал из окна каменные горы и холмы в пустыне, которые с каждым километром становились выше и выше.
Наконец, мы приехали к главной достопримечательности - ряду огромных каменных остовов посреди пустыни. Здесь я попросил водителя подождать, а сам бегом побежал к месту фотографировать. Солнце встало совсем недавно, но обжигающий воздух уже навис над пустыней. Обнаружив несколько следов машин – это такси, которые привозят сюда туристов за $70 за созерцание заката, я подошел к основной достопримечательности – самому высокому каменному остову. В половине шестого утра было невыносимо жарко, и, сделав несколько снимков, я быстро вернулся в ожидавший меня грузовик с кондиционером.
По дороге в Керман мы также проехали один из самых длинных тоннелей, прорубленных в горах, а затем водитель обратил моё внимание на белую точку высоко вверху.
- Хавапейма́ (самолёт), - сказал он, изобразив рукой пикирующий самолёт, - ИранЭйр кхуб нист (ИранЭйр – плохо).
Не доезжая до города, я вышел у кирпичного восьмиугольного здания, Музея надгробных камней (Гонба́ д э Джабалийе́ ), и был одним из первых его посетителей.
Свидание в Кермане
Романтика. Слушаем песню Shahyad – Delbar (Моя милая/возлюбленная). С фарси «дел бар» дословно переводится как «укравшая сердце».
http://sanyok-belarus. narod. ru/Iran_Music/Shahyad_-_Delbar. mp3
После приезда из Калютс, я остался дома у Шокуфе́ . С мужем Мохсе́ ном они приготовили для меня вкусный ужин с рисом с шафраном и курицей, а на десерт подали любимый десерт «Шо́ ле за́ рд». Так называют рисовую кашу, вымоченную в шафране с сахаром и сваренную в воде из роз. Когда рис сварится и приобретет желтый цвет, его выкладывают в формы и украшают фисташками и корицей, а затем охлаждают в холодильнике.
После ужина Шокуфе предложила погулять по Керману и, взяв свою подружку Марзие́ , мы вместе отправились в город. Неделю назад Марзие сделала себе операцию по выравниванию носа. Такие операции очень популярны в Иране, и Вы часто будете видеть девушек с бинтами на носу. Самое важное - это как можно дольше не снимать повязку, поскольку она подтверждает факт операции и, соответственно, статус её обладательницы, которой хватило денег на дорогостоящую операцию. Девушка с гордостью показала мне свои фотографии до операции. На фотографии хирург приложил линейку к её носу, и, разумеется, его неровности и дефекты были настолько очевидными, что без операции по выравниванию дальнейшая жизнь не имела смысла. Такая операция обошлась ей около $2500.
Весь вечер я общался с Марзие на фарси, и, кажется, очень ей понравился. Так что она пригласила нас ночевать к себе домой, выделив Шокуфе с Мохсеном соседнюю комнату, а мне - свою собственную. Перед сном она ещё раз зашла в комнату, и, не включая свет, подошла ко мне и села рядом на кровать.
- Сала́ м, кху́ би? (Привет, у тебя всё хорошо? ), - спросил я.
- Кху́ бам, Алекс, ази́ зам (Хорошо, Алекс, мой дорогой), - ответила она, и я почувствовал, как она взяла меня за руку.
Мы находились в абсолютной темноте, так что невозможно было что-то увидеть, я слышал только аромат её духов и дыхание. Она сидела рядом со мной и нежно проводила пальчиками по моей руке, ласково о чём-то спрашивала, а я отвечал. Её прикосновения вдруг заставили моё сердце отчаянно биться и вырываться из груди, и напомнили мне то, что я уже давно забыл за время своего путешествия: я – мужчина, а она – женщина. И мы отнюдь не бесполые существа, как это настойчиво нам внушали традиции и религия. Не зря же незамужним женщинам в Иране запрещено держать парня за руку и оставаться с ним наедине.
- Шаб бекхе́ йр (спокойной ночи), - сказал я и обнял её на прощание.
- Ази́ зам (дорогой), - она вздохнула и уже собиралась уходить, как в ту же секунду, будто что-то решив для себя, резко наклонилась и поцеловала меня в губы, а затем быстрым шагом вышла из комнаты.
На следующее утро нас разбудили, чтобы позвать на завтрак. На скатерти лежали лепешки, финики, много зелени и целая гора зелёных, но очень сладких апельсинов. Марзие тут же достала кальян, и её мама стала помогать заправлять угли. В этой семье, как и многих других, к кальяну относились как к маленькой слабости детей, даже замечая, что его готовят не только с самого раннего утра, но на обед, ужин и промежутки между ними.
Весь день мы провели вместе, гуляя по паркам, рассматривая достопримечательности, обедая дома и в кафе, заказывая к месту и не к месту кальян. Вечером мы поднялись на гору рядом с Керманом, оттуда был красивый вид на город. Марзие взяла меня за руку, крепко прижалась ко мне и поцеловала.
- Здесь Иран, здесь нельзя этого делать, - возразил я.
Она осмотрелась вокруг, кроме нас на площадке никого не было.
- Здесь нет Ирана, здесь только мы одни, - прошептала она и прижалась ко мне.
Такие моменты способны растопить самое холодное сердце и заглушить голос разума, затравленного предписаниями, порядками, законом и религией.
- Бэму́ нд, Алекс (оставайся), - попросила Марзие, - «гхальюн, гхаза, рэстура́ н, бэмунд! » (кальян, еда, ресторан, оставайся).
Но мне нужно было уезжать, чтобы продолжить путешествие. Мы выехали из города на трассу. Марзие вышла из машины. Здесь мы должны были проститься, скорей всего навсегда. Есть вполне определенные правила, как прощаться, предписанные этикетом и законами страны. Но каждому из нас хотелось сделать всё не так, как нужно было, а так как мы это чувствовали. Я нежно обнял Марзие и поцеловал. Это был особенный момент, когда, кажется, все прохожие остановились, и мир замер для нас, только для нас двоих.
- Аз диданэ шома кхошхаль шодам (я рад, что увидел с тобой), - прошептал я.
- Азиза́ м (дорогой), - ответила она и вздохнула, мне показалось, что в её глазах появились слёзы.
Пусть мой читатель простит мне излишнюю сентиментальность. А Вы когда-нибудь прощались навсегда, зная, что никогда больше не увидите друг друга? Значит, Вы меня поняли.
Когда я приехал в Йезд, то получил от Марзие смс. В ней было написано: «Эшгха́ м, дела́ м васа́ т танг шодэ́ », то есть «любовь моя, я по тебе скучаю». Последнюю фразу «джат кхе́ йли кхалие́ », я не смог перевести, поэтому мне пришлось обратиться к своему другу Хаме́ ду.
- Это особое выражение, - ответил он, - если девушка тебе его написала, значит, ты ей очень понравился. Дословно «джат кхе́ йли кхалие́ » означает «это место пусто» или «здесь пусто без тебя» (возможно, аналог нашей фразы: «я не нахожу себе места без тебя»). Видимо, для этой девушки ты - очень особенный.
Попросив Хамеда помочь с переводом, я написал:
- Шайя́ д бара́ йе дида́ нэ шома́ бар гарда́ м! (возможно, я вернусь, чтобы увидеть тебя)
- Ме́ рси, ази́ зам. Хатма́ н биа́ . (Спасибо, дорогой. Непременно вернёшься), - ответила она.
И, действительно, я вернулся через неделю, но это уже совсем другая история.
Почему иранские девушки боятся знакомиться с иранскими мужчинами
Я выехал из Кермана очень поздно, и к тому времени, когда стемнело, преодолел меньше трети расстояния. Последняя машина привезла меня в центр города Рафсанджа́ н, и я пошел на автобусную остановку, чтобы добраться до терминала. Стоявший рядом автобус набирал студентов, чтобы отвезти их в «Университет Валиа́ ср» за городом. Меня приняли за учащегося и предоставили свободное место, но студенты сразу стали расспрашивать, куда я еду и зачем, а когда окончательно убедились, что я иностранец, то пригласили переночевать в их общежитии недалеко от университета. Мне очень хотелось познакомиться со студенческой жизнью, и я с радостью принял их предложение.
На проходной в университете меня, разумеется, не пропустили. Кто-то побежал за деканом, чтобы попросить разрешения пустить меня переночевать. Через полчаса гонец вернулся, к моему большому разочарованию, мне было отказано. Но к этому времени было поздно куда-либо идти, рядом находилось только шоссе и университет. Тогда студенты вступились за меня, и мне охранник разрешил мне остаться в помещении у проходной. Комната была предназначена под офис, но пока там не было мебели, только ковры на полу. Мои знакомые ушли в мечеть делать вечерний намаз и вернулись только через час, захватив с собой лепешки, сыр и чай, а также матрац и подушку для меня.
- Есть ли у тебя фотографии твоей семьи и дома? – спросил у меня один из студентов.
Они у меня были на мобильном телефоне, и, пролистывая их, я случайно показал им фотографию иранской девушки, с которой встречался в Кермане. Парни сразу проявили к девушке нездоровый интерес, и, передавая мой телефон из рук в руки, внимательно рассматривали её фотографию и о чём-то переговаривались. Меня спросили, как зовут девушку, но я случайно перепутал имена и назвал имя Шокуфе, которая принимала меня в гостях со своим мужем Мохсеном.
Мне бы сразу стоило обратить внимание на то, что как только я показал фотографию девушки и сказал, что мы несколько раз встречались, как на меня словно град обрушились просьбы и мольбы поделиться её телефоном, но так как я не собирался этого делать, то просто отказывался, стараясь отшутиться.
Взамен телефона Шокуфе парни предлагали познакомить меня с иранской девушкой, с которой можно заняться сексом бесплатно. В подтверждение этого даже показывали её полуобнаженные фотографии. Но у девушки было одно условие – она готова оказать свои услуги только тем, кто пришлёт ей фотографию своего «достоинства», причем в эрегированном состоянии. И если ей понравится, то она с радостью сама приедет в гости. Мне настойчиво предлагали сфотографироваться и послать фото, при этом фотография лица и фигуры была совершенно не нужна! Обмана здесь не было, только задевало то, что эту девушку потенциально даже не интересовала моя внешность, для меня такое предложение казалось чем-то извращенным и непристойным.
Если честно, мне показалось, что у молодых иранских парней крыша едет, едва они узнают, что их знакомый познакомился с девушкой и получил её телефон. Позже мой иранский друг пожалуется и скажет: «девушки от нас шарахаются, как от монстров», и оказывается, основания «шарахаться» у девушки есть весьма весомые. Если она оставит телефон случайному парню, то потом сотни его друзей и друзей его друзей будут звонить ей, предлагать встретиться и приставать с другими непристойными предложениями.
На следующий день, выйдя из университета, я сразу оказался на трассе и быстро доехал до Йезда. А днём мне позвонил Мохсе́ н, муж Шокуфе, он был крайне разозлен и спрашивал, зачем я дал телефон его жены парню из университета.
- Он теперь звонит ей и предлагает встретиться. Скажи ему, чтобы перестал звонить! – требовал Мохсе́ н.
Мне пришлось оправдываться перед ним и Шокуфе, что я никому не оставлял телефон, а потом еще много раз извиняться. Проанализировав ситуацию, я пришёл к выводу, что когда мои новые знакомые баловались с телефоном, то обнаружили в истории звонков или среди смс имя «Шокуфе», которое было написано на латинице. Поскольку именно её я назвал по ошибке, то они переписали себе телефон, естественно, не спросив у меня разрешения. Вывод был простой: лучше смотреть за вещами и не давать никому телефон. и не давать никому телефон.
Автор: Козловский Александр.
Книга: "Незабываемый Иран". 159 дней автостопом.
Источник: http://sanyok-belarus. narod. ru/
Знову в Керман
Виїзд з Бама знаходився недалеко від університету, де навчався мій друг, і щоб провести мене, а більше, щоб подивитися, як я поїду автостопом, вийшли всі його знайомі. На мою радість, вони не збиралися мені заважати та спостерігали здалеку. Відійшовши на достатню відстань, я показав відкриту долоню першій машині, що проїжджала, і на ній же поїхав, помахавши на прощання рукою. До мене долинули радісні крики у відповідь, подорож так дивним чином іранські студенти сприймали як справжній подвиг і безмірно мною захоплювалися.
За кілька кілометрів від Бама був блокпост, під'їжджаючи до якого водій кілька разів перепитав мене, вказуючи на рюкзак: «Тар'як? »(Опіум). У мене не було нічого забороненого, і на доказ я показав відкритий рюкзак. На той час ми вже в'їхали на блок-пост, де нас зупинив поліцейський з автоматом та собакою.
Наскільки я міг зрозуміти бесіду, водій сказав, що підсадив мене до машини в Бамі, і тепер щастить безкоштовно, тому я сказав, що не маю грошей. Весь цей час я перебував у машині і добродушно посміхався, лише одного разу поправивши водія фразою: «Ман пуле кафі надора м та бара і саварі бедам» (у мене недостатньо грошей заплатити за проїзд). Поліцейський узяв мій паспорт і подивився візу, здається, вперше за два місяці в Ірані в мене перевірили документи, а потім побажав щасливого шляху.
На тій машині я доїхав до повороту в Джиро фт, після цього перехрестя будь-яка машина, що проїжджала повз, тепер була мені по дорозі, і вже через хвилину я їхав у Керман. Водієві потрібно було набагато далі – він із сім'єю переїжджав до Йезда, де знайшов роботу в університеті.
Всю дорогу мене годували печивом і газировкою, а також наполегливо пропонували фініки з Бама, на які я, зізнатися, вже не міг дивитись, крім того, мене запросили в гості.
Дорогою з Бама в Керман Ви проїжджатимете розвилку в бік міста Райєн, де можна подивитися іншу глинобитну фортецю «Арг е Райєн», яка майже не постраждала від землетрусу. Фортеці Райєн вже понад тисячу років, добре збереглися цитадель, стіни та вежі.
За кілька годин я приїхав у місто до самого терміналу. Серед людей, що поспішають, з сумками штовхалися агенти транспортних компаній, вигукуючи міста, куди прямували їх автобуси. Чоловік поруч зі мною протяжно співав: «Машхааад, Машхаааад! Яяд Яяд, Яяд Яяд! ». Біля входу мене вже чекала Шахна з подружками.
- Салам алейкум! – радісно вітав я.
- Салааа́ м! Кхубі!
- відповіла Шахназ і відразу перейшла на англійську мову. - Знаєш, в Ірані ми говоримо «Салам», а не «Салам Алейкум», а то виходить занадто арабською. І у відповідь ми також говоримо «Сала м», хоча я чула, що потрібно вимовляти «Ваалейку м Ассалом», але тут так ніхто не розмовляє.
- А хіба вітання "Салам" не з арабської мови?
- Так, "Сала м" і "хода фез" також арабські, хоча ми їх і використовуємо. Але у нас є перське привітання «Доруд» і прощання «Бедруд».
- Щось я жодного разу не чув, щоб мені в Ірані хтось казав: «Дорун! » і «Бедруд», - зауважив я.
– Це тому, що ці слова «занадто перські», – засміялася Шахназ.
Ми приїхали в національний ресторан і замовили кебаб з рисом, як і раніше, всі були дуже здивовані, що я відмовився запивати їжу газуванням (нушабе) і вважав за краще воду. Дівчата з цікавістю розглядали мене, і мені було дуже приємно перебувати у центрі їхньої уваги.
Музика «бандарі». Слухаємо пісню в обробці Alireza Roozegar Ft Hesamodin - Nari Nari
http://sanyok-belarus. narod. ru/Iran_Music/Alireza_Roozegar_Ft_Hesamodin_-_Nari_Nari. mp3
Розмова на одному дивані
Увечері ми поїхали додому до Шахназ, де мене почастували місцевим національним печивом з начинкою з фініків – світле печиво називається «коломпе» і готується зі звичайного борошна, а темне печиво - «комач» готується з борошна, отриманого з пророщених пшенич. У тісто також додають яйця, мед, шафран, а начинки - фінік, очищений від кісточки.
Як це часто буває в іранців, спілкування почалося з розпитувань про сім'ю: як звати батьків, скільки братів і сестер, коли плануєш одружитися. Я намагався щиро відповідати на запитання, і коли настала моя черга запитувати, то Шахназ зізналася, що розлучена.
- Чому так вийшло, що ти розлучилася? Адже я знаю, що це непростий крок для дівчини в Ірані, не кожна на це наважиться.
- Я зовсім не хотіла заміж, але на цьому наполягали батьки, бо молодша сестра вже на цей час знайшла собі чоловіка. Але вони вважали, що треба видати мене першою, оскільки я була старшою, сказали, що добре знають батьків одного парубка, і що в них хороша сім'я. Ось ми й побралися.
- Так швидко? Адже треба спочатку сподобатися один одному! Та й загалом, ви зустрічалися до весілля?
- Він приходив до нас двічі на чай, і нас залишали на якийсь час разом. Я не знала абсолютно нічого про чоловіків, ні як із ними розмовляти, ні про що розмовляти. Мій майбутній чоловік тоді мені сподобався. Але через місяць після того, як побралися, ми зрозуміли, що не хочемо жити разом – ми були абсолютно різними людьми. Тоді ми уклали угоду – я не лізу до його особистого життя, а він – до мого.
- А як цього поставилися твої батьки?
- Вони сказали, що ми молоді та недосвідчені, а любов прийде з часом.
Через рік я знову прийшла до них і сказала, що хочу розлучитися. Був великий скандал, і вони майже перестали спілкуватися зі мною. Довелося відкласти розлучення, щоб спочатку постаратися переконати їх та налагодити стосунки. На другий рік у мене народилася дочка. Батьки дуже зраділи і остаточно перестали розуміти, чому я хочу розлучитися. А через три роки після заміжжя я самостійно подала документи на розлучення, таким чином просто поставивши їх перед фактом. Заява розглядалася ще півроку, потім нас розлучили.
Шахна з розповідала про своє особисте життя так легко, ніби розлучення в Ірані було звичайною справою, але мені вже говорили, наскільки складно доводиться в Ірані розлученій жінці. Напередодні в Кермані я познайомився на вулиці з молодим хлопцем, який добре розмовляв англійською, і ми розмовляли про дівчат. І, звичайно, він сказав, що його майбутня дружина обов'язково має бути незайманою.
Тоді я запитав, чи взяв би він за дружину дівчину, яка була заміжня і розлучена. "Ні ні! »- Запротестував він, - «Це абсолютно виключено! Нехай її візьме за дружину хтось інший. Можливо, у нього так обставини будуть складатися, що іншого виходу не буде, а я не візьму».
- Слухай, а якщо ти не візьмеш, і інший не візьме, що ж цією дівчиною лишається робити? Невже вона так і залишиться сама на все життя? - Задав я компрометуюче питання.
Хлопець якийсь час мовчав, видно було, що він думає. Зрештою, він не зміг нічого відповісти і вирішив пожартувати, сказавши таку фразу: "Нехай вона уб'є себе". Як кажуть, у кожному жарті є лише частка жарту.
- До речі, у мене в холодильнику залишилося фалюде, - запропонувала моя співрозмовниця.
- Я не люблю фалюде, - відповів я, згадавши смак десерту, який я пробував у Ширазі.
У глибоку тарілку кладуть біле спагетті з рисового тіста, заливають його «гол аб» («водою з троянд» або «рожевою водою») та солодким лимонним сиропом.
- Ти пробував «Фалюде йє Ширазі», а це «Фалюде йє Кермані», його ти не пробував.
- Я обов'язково напишу у своїй книзі, що не люблю фалюде, - впевнено сказав я, - Не розумію, чому цей десерт такий популярний у іранців?
Шахна з поставила переді мною чашку з круглими кульками, що плавають у «рожевій воді».
- «Фалюде йе Кермані» зовсім інший за смаком і виглядає по-іншому - фалюде з Кермана зроблено кульками, а те, що готують у Ширазі, виглядає як спагетті, спробуй. І коли писатимеш у своїй книзі про фалюд, обов'язково напиши, яке саме фалюд тобі не подобається.
Я спробував десерт і сказав: «Знаєш, з усіх фалюде, що мені не подобаються, здається, найбільше мені не подобається саме «Фалюде йє Кермані».
Фалюде - традиційний іранський десерт, вважається одним з перших холодних десертів, який готували ще 400 д. н. е. Тоді для його виробництва використовували лід, який зберігали у спеціальних глиняних куполах - холодильниках (якхчал).
- А вчора я посварилася зі своїм начальником, - продовжила Шахназ, - Він сказав, що не підвищуватиме мені зарплату, як ми домовлялися. Чому ти спитаєш? Він сказав мені: «Ти заміжня жінка і для тебе зарплата не така важлива, а в мене тут працює багато чоловіків, дружини яких не працюють, тому мені потрібно в першу чергу підвищувати зарплату їм, а не тобі».
- То ти не сказала йому, що ти розлучена?
- Ні, але я сказала йому, що мій чоловік заробляє дуже мало, і що фактично я сама єдина, хто годує сім'ю, однак він не став слухати. Я не говорила нікому, що розлучена. Іранські чоловіки стають дикими, коли дізнаються, що жінка лишилася сама.
Кажуть: «Тебе все одно ніхто не візьме заміж, і тому ти не маєш бути проти сексу". І ставляться відповідно, а я цього не хочу, тому ношу кільце і всім говорю, що в мене є чоловік.
- Але коли ти носиш кільце, чоловіки думають, що ти заміжня і не посміють навіть зайвий раз заговорити з тобою. Як же ти плануєш налагоджувати особисте життя?
- Не знаю, я шукаю хорошого чоловіка, доброго та щирого, але поки що не знайшла. Я нормально заробляю, і сподіваюся, що це теж мені допоможе, зараз у багатьох чоловіків проблеми з грошима, - сказала моя співрозмовниця і засміялася.
- Твій колишній чоловік – релігійна людина?
- Так, я навіть сказала б занадто. Знаєш, з одного боку це добре - ти знаєш, що він не питиме, вживатиме наркотики, не піде гуляти. Але з іншого боку релігійність має на увазі безліч обмежень. Наприклад, щоразу, щоб вийти з дому, я мала питати у нього дозволу.
У Корані написано, що якщо дівчина без дозволу пішла з дому, навіть щоб відвідати свою матір, це може бути приводом для розлучення.
- Чи правда, що коли іранська дівчина виходить заміж уперше, чоловік має виплатити їй гроші. Причому виплатити саме їй, а не її родичам чи сім'ї, і, кажуть, ці гроші є власністю нареченої, і вона може використати їх на свій розсуд. Я навіть чув, що гроші заведено виплачувати золотими монетами.
- Так, це стара традиція. Під час укладання шлюбу мулла запитує у чоловіка, скільки золотих монет він дає за свою дружину. Вважається, що чоловік зобов'язаний виплатити ці гроші на першу вимогу дружини. У моєму випадку чоловік обіцяв заплатити мені 1200 золотих монет. Хоча найчастіше у нас називають число, що відповідає року народження дружини, наприклад, 1360. Іноді наречена може попросити будинок чи машину, або щось ще.
Коли моя сестра виходила заміж, її чоловік сказав, що виплатить 2226 золотих монет, хоча вона не отримала жодної, так само як і я.
- Але ж ти можеш вимагати з нього цю суму? – не втримався я.
- В принципі, можу, але в нього немає таких грошей. Теоретично я можу лише посадити його до в'язниці, чого я не хочу. Коли називають велику кількість монет, всі чудово розуміють, що це просто традиція і нічого більше. До того ж, зараз закони змінюють у такий бік, що перш ніж отримати хоча б частину цих грошей, мені потрібно подати до суду, де мене змусять спочатку заплатити якийсь відсоток цих грошей, яких я не отримувала, і вже потім розбиратимуть. моя заява. Я впевнена, що у 90% випадків чоловіки не виплачують нічого із цієї суми або виплачують лише невелику її частину.
Примітка. Золоті монети, які бачив на ювелірних ринках Тегерана, важили 1/20 унції, тобто близько 7.74 гр. Таким чином, 1200 монет у вазі еквівалентно 9.
288 кг чистого золота, а 1 кг золота коштує близько $5.000.
- А чи можуть шлюби розпадатися через зраду або через те, що чоловік хоче одружитися з ще однією жінкою? – поцікавився я.
- Чоловік може взяти собі ще одну дружину тільки з дозволу старшої дружини або якщо така можливість заздалегідь обумовлювалася при весілля. Але ось моя подружка Ельхам хоче розлучитися, тому що їй здалося, що чоловікові подобаються інші жінки, вона влаштувала йому істерику і не хоче з ним більше жити.
- Чому ж так суворо, у вас начебто дозволено багатоженство?
- І що, гадаєш, дівчатам це подобається? Звичайно, ні! Кожна жінка хоче, щоб її чоловік був лише з нею. Щоб не чинити перелюбу, це ж «хара́ м» (заборонено) по Корану, іранські чоловіки придумали те, що тепер називають «зан е сігхе» (короткочасна дружина).
Приходиш у певний готель, тобі показують фотографії молодих дівчат, ти вибираєш, яка більше подобається, йдеш до спеціального муллі, він читає молитву, і ви – чоловік та дружина. А наступного дня після прочитання молитви той самий мулла вас розводить. І жодної зради в цьому ніби як немає, так чоловіки знайшли спосіб, щоб не грішити.
– Для мене досі незвичайно, що ти – хлопець, а я дівчина, і ми сидимо разом на одному дивані та розмовляємо на такі теми! – сказала Шахназ і посміхнулася.
- Тому я дуже хотів познайомитися з іранською дівчиною та поговорити з нею, дізнатися, що вона відчуває та думає.
- Тоді я бажаю, щоб ти й у майбутньому зустрів таку дівчину, і твої побачення були успішними.
Слово «успішний» вона вимовила англ. як «сексе з фул».
- Дякую, я теж бажаю, щоб вони були успішними, - підтвердив я, при цьому навмисно змінивши вимову слова "успішний" на співзвучне "секс фул", що має зовсім інше значення, і цим розвеселив іранську дівчину.
Ночівля в пустелі Калютс або розповідь про те, як я потрапив до «Іранського Червоного Хреста»
Неподалік Кермана знаходиться найспекотніше місце на землі – пустеля Лут (Дешт е Лут), з максимальною зафіксованою температурою 70.7°C. У цій пустелі є місце, яке називають Калут (на англійський манер Калютс), воно має унікальний ландшафт - серед пісків стоять високі кам'яні кістяки. Таксі часто сюди привозять туристів, щоб показати їм захід сонця. Путівник LP описує Калютс як «готель мільйон зірок» (тобто просто неба), даючи рекомендації купівлі турів з наступним закиданням і ночівлею в цьому чудовому місці.
Натхненний ідеєю переночувати в такому готелі, я став складати речі в дорогу, з тією різницею, що збирався дістатися туди по можливості автостопом та самостійно розбити табір у кількості одна людина.
Шахна́ з, дізнавшись про мої плани переночувати в Калютс, як і слід було очікувати, почала відмовляти від такого дивного проведення часу.
- Я можу дати тобі свій спальний мішок. Але невже ти насправді вирішив там ночувати? Це ж пустеля, і це може бути небезпечним.
- Якщо мій знайомий ночував у пустелі, якщо про це пише "Лоунлі Пленіт", значить, це безпечно, - відповів я, упаковуючи її спальник у рюкзак, - вранці ми з друзями їдемо в Махан, і звідти буде мені якраз дорогою.
Коли ми закінчили огляд Махана, то мали повернутися в Керман машиною. І ось тут мені довелося довго переконувати друзів, що доїхати до Калютса автостопом цілком реально.
За час бесіди я й сам встиг у це повірити, незважаючи на те, що до ладу не знав, де було це місце. Як пізніше з'ясувалося, маршрут в Калютс можна легко прокласти на картах Google. З Кермана або Махана запасний дорогою А02 (той, що праворуч) потрібно виїхати в Сірч (Sirch), а звідти в Шахда д (Shahdad).
Моя подорож почалася з мотоцикло-стопу. Проїжджаючи трасою, ми порівнялися з їдучим поруч мотоциклістом і дізналися, що він їхав у потрібному напрямку. Мотоциклісти – порятунок для мандрівників, вони завжди підвозять безкоштовно та не беруть за це грошей. Так я благополучно доїхав до роздоріжжя в Сірч. Вигляд пустелі ліворуч і праворуч змусили мене на кілька секунд засумніватися в тому, що цією дорогою часто їздять машини. Але не встиг я дійти до перехрестя, як побачив величезний пікап, який щойно звернув з мосту. Довелося бігти йому назустріч та розмахувати руками, щоб зупинити.
Безумовно, іноземець, що біжить, набагато краще приваблює водіїв, тому пікап відразу загальмував, і я швидко в нього застрибнув.
Хорошою новиною було те, що водій їхав до Шахдад, а звідти до пустелі залишалося всього 20 км. А ще найкраща новина полягала в тому, що Калютс, куди возять туристів подивитися на гігантські кам'яні кістяки, знаходиться поряд з основною дорогою.
Підтримуючи розмову, я розпитував водія про рідні місця та з'ясував, що в Шахдад ростуть найсмачніші апельсини в Ірані, шкода, що тоді був вересень, а плоди встигають наприкінці жовтня. На мої запитання про інші фрукти водій показав у бік Сірчі і пояснив: «анур, анжир, зіяд» (гранати, інжир, багато). Там я й вирішив вийти, по-перше, щоб поповнити рюкзак їстівними запасами, по-друге, бо їхати до пустелі треба було ближче до вечора, коли перестане випалювати сонце.
На повороті в Сірч водій попросив проїжджаючого мотоцикліста з довгим держаком у руці підвезти мене до села. Пересівши на мотоцикл, я взяв живець, мабуть, його збиралися використовувати замість флагштока, а іншою рукою міцно вхопився за водія. Бачила б мене моя мама - гордо виставивши черешок уперед як на лицарському турнірі, я долав круті спуски та підйоми. Скомбінувавши найпростіші слова, я склав просту пропозицію і звернувся до водія: «Багх анжир, анур коджа ст? (Де знаходиться інжировий сад, гранатовий сад)? Мотоцикліст відповів, що сади знаходяться неподалік мечеті, де мене й висадив.
Досі пам'ятаю це дивовижне місце. Вздовж дороги за парканами росли дерева, гранат на яких було мабуть-невидимо, як у нас яблук. Дерева були високими розлогими, і плоди звисали над вулицею так, що залишалося тільки простягнути руку, щоб спробувати їх.
Мені згадалося, як у дитинстві ми їли яблука з дерева, яке хоч формально і росло у сусіда на городі, але плодоносило на нейтральній території, через що яблука виявилися з'їденими дуже швидко.
Один із садів був відкритий, там я знайшов господаря, який почастував мене гранатами та дозволив набити ними свій рюкзак. Скільки гранат можна з'їсти за один раз? П'ятнадцять? Двадцять? А якщо ще заїсти виноградом? Я добре пам'ятаю виноградну лозу, яка міцно сплелася з гранатовим деревом, фотографія винограду та гранат – найулюбленіша в моїй колекції. Поїдання фруктів тривало, доки не закінчилася вода в моєму рюкзаку (гранати та виноград я ретельно мив). Це нагадало мені про те, що про всяк випадок треба купити якнайбільше води перед ночівлею в пустелі.
- Анжир р дарі? (Чи є у вас інжир) - запитав я у власника саду.
Іранець пішов спитати у сусідів – батька з сином, які вже давно стояли на вулиці та спостерігали за нами. Я показав фотоапарат і сказав: «Анжир, акс» (фото). Справді, я хотів сфотографувати, як росте інжир, бо ніколи раніше не бачив його на деревах.
Батько кивнув, і ми пройшли до внутрішнього дворика, який виявився величезним інжировим садом.
Мене підвели до одного з дерев та запропонували спробувати інжир. Я знайшов на гілці найбільший плід, зірвав і з'їв. Він здався мені не дуже солодким, зате соковитим. Батько ж вибрав для мене найменший плід, майже висохлий, завбільшки трохи більший за малину, за смаком він був солодкий і сухий. На думку моїх співрозмовників, такий інжир набагато смачніший за сирий, і тому цінується набагато більше. Для мене набрали повний пакет плодів і запросили на чай, розстеливши при цьому на підлозі у дворі скатертину, поклавши на неї інжир, гранати і виноград.
На жаль, я майже не розмовляв, бо не розумів, що вони говорили через сильний акцент, і ми зробили кілька фотографій на згадку. Від такої кількості вражень я зовсім забув, що збирався в Калютс, схаменувшись тільки, коли сонце стало наближатися до заходу сонця.
Швидко попрощавшись із гостинними господарями, я ще встиг заскочити по дорозі в магазин, щоб купити чотири пляшки по півтора літри води, і вже за десять хвилин стояв на трасі в очікуванні попутних машин у Шахдад. В одній руці – пакет із двома кілограмами інжиру, яким мене почастували на згадку, в іншій – спальний мішок, який не поміщався в рюкзак через шість літрів води та кілька кілограм гранатів. Але машин не було. Заходило сонце, і я з сумом розумів, що побачити його захід у пустелі так і не вдасться. Більше того, голову відвідували дивні думки, що ночувати ніде.
- На-на (ні-ні), - запротестував водій, - тарік, кхейлі кхатарна до е (темно, дуже небезпечно).
- Кхатарна до ніст (не небезпечно), - заперечив я, - аб, анджі р, ано р дара м (у мене є вода, інжир, гранати).
Однак водій продовжував повторювати «кхатарна до е» (небезпечно), а потім сказав: «помп е бензин н, ам е» (бензаправка, безпечно). Тобто з метою безпеки він збирався висадити мене біля заправки. До цього часу остаточно стемніло, і я змирився з тим, що ночуватиму там, куди привезуть, а з першими променями сонця повернуся в Калютс, щоб насолодитися не заходом сонця, так сходом у пустелі.
Водій висадив мене біля добре освітленої стоянки, де вже стояло кілька вантажних машин. Бензаправки тут не було, замість неї поряд із дорогою стояли величезні бочки з водою, а біля входу в будівлю красувалася табличка Іранський Червоний Хрест.
Двері мені відчинив молодий хлопець, на фарсі я попросив у нього дозволу переночувати, щоб завтра вранці вирушити до Калютса. Поки він пішов порадитися з начальником, іншим старшим хлопцем, мене відразу обступили кілька людей, запросили в кімнату, почастували солодощами та чаєм, а я в свою чергу поділився інжиром і гранатами. Мені дозволили залишитися, і тепер ми разом сиділи на підлозі, їли щойно приготовлений рис з нутом і коржиком, розмовляли, обговорюючи переважно дівчат. Для більш захоплюючого проведення часу я навчив їх грати в «Дурака», ця карткова гра виявилася їм абсолютно незнайомою, але сподобалася.
Мої нові знайомі важко повірили мені, що я збирався ночувати в пустелі, а коли я почав розповідати, що вранці збираюся йти туди до сходу сонця, щоб зустріти світанок, вони зовсім засмутилися.
- Кхатарна до е. Олександр, аніма лс іт ю. (Небезпечно, англ.
тварини тебе з'їдять), - пояснив мені молодий іранець, зобразивши якихось гавкуючих тварин і отруйно-жалких гадів.
На його провокації, які спонукали мене забути про те, щоб зустріти світанок у пустелі, я не піддався і заявив:
- Кхатарна до ніст. Ай іт ол енімалс. (Не небезпечно, англ. я сам знімаю всіх тварин), - чим викликав бурю сміху, упереміш з величезним захопленням.
Тоді хлопець, який виконував обов'язки начальника, зізнався, що вони не можуть відвезти мене на припаркованій в гаражі машині, оскільки її можна використовувати тільки в службових цілях, але він попросить дальнобійників, що ночують на стоянці, відвезти мене в Калютс рано вранці.
Мене залишили ночувати в кімнаті першої допомоги, у шафках на полицях стояли порожні та напівпорожні баночки з ліками, загалом у мене склалося враження, що в цьому штабі був тільки спирт, йод, бинт та каністри з питною водою.
Питання, навіщо необхідно було одночасно тримати персонал у п'ять осіб, залишилося для мене нез'ясованим. Для відпочинку мені надали вільне ліжко, тому її господареві довелося спати на підлозі, незважаючи на всі мої спроби розстелити спальний мішок.
Прокинувшись о п'ятій ранку, я виглянув у вікно і побачив, що далекобійники ще спали, а на вулиці стояла непроглядна темрява. Перспектива йти одному неосвітленою дорогою п'ять кілометрів до Калютс мене не втішила, тому я зі спокійною совістю знову заснув. Але вже за півгодини за мною прийшов водій, і мене розбудили. Поспіхом одягнувшись і перекусивши рисом з коржиком, я побіг до стоянки з вантажівками. Підійшовши ближче, я дуже здивувався, бо побачив, що водії накрили стіл, тобто розстелили на асфальті поруч зі своїми машинами скатертину, і чекають на мене, щоб пригостити мене сніданком: хлібом, сиром і міцним чаєм з цукром.
Ми їхали у бік Кермана, і наш шлях знову пролягав через Калютс. По дорозі я фотографував з вікна кам'яні гори та пагорби в пустелі, які з кожним кілометром ставали вищими і вищими.
Нарешті, ми приїхали до головної визначної пам'ятки - ряду великих кам'яних кістяків серед пустелі. Тут я попросив водія почекати, а сам бігцем побіг до місця фотографувати. Сонце стало зовсім недавно, але повітря, що обпалює, вже нависло над пустелею. Виявивши кілька слідів машин – це таксі, які привозять сюди туристів за $70 за споглядання заходу сонця, я підійшов до основної пам'ятки – найвищої кам'яної кістяки. О пів на шосту ранку було нестерпно жарко, і, зробивши кілька знімків, я швидко повернувся в вантажівку з кондиціонером, що чекала мене.
Дорогою в Керман ми також проїхали один із найдовших тунелів, прорубаних у горах, а потім водій звернув мою увагу на білу точку високо вгорі.
- Хавапейма (літак), - сказав він, зобразивши рукою пікіруючий літак, - Іран Ейр кхуб ніст (Іран Ейр - погано).
Не доїжджаючи до міста, я вийшов біля цегляної восьмикутної будівлі, Музею надгробного каміння (Гонба де Джабалійє), і був одним з перших його відвідувачів.
Побачення у Кермані
Романтика. Слухаємо пісню Shahyad – Delbar (Моя мила/кохана). З фарсі «справ бар» дослівно перекладається як «що вкрала серце».
http://sanyok-belarus. narod. ru/Iran_Music/Shahyad_-_Delbar. mp3
Після приїзду з Калютс я залишився вдома у Шокуфе. З чоловіком Мохсеном вони приготували для мене смачну вечерю з рисом із шафраном і куркою, а на десерт подали улюблений десерт «Шо ле за́ рд». Так називають рисову кашу, вимочену в шафрані з цукром та зварену у воді з троянд.
Весь вечір я спілкувався з Марзіє на фарсі, і, здається, дуже сподобався. Тож вона запросила нас ночувати до себе додому, виділивши Шокуфі з Мохсеном сусідню кімнату, а мені – свою власну. Перед сном вона ще раз зайшла до кімнати, і, не вмикаючи світло, підійшла до мене і сіла поряд на ліжко.
- Сала м, кхубі? (Привіт, у тебе все добре? ), - Запитав я.
- Кху бам, Алекс, азі зам (Добре, Алекс, мій дорогий), - відповіла вона, і я відчув, як вона взяла мене за руку.
Ми знаходилися в абсолютній темряві, так що неможливо було щось побачити, я чув лише аромат її духів та дихання. Вона сиділа поруч зі мною і ніжно проводила пальчиками по моїй руці, ласкаво про щось питала, а я відповідав. Її дотик раптом змусили моє серце відчайдушно битися і вириватися з грудей, і нагадали мені те, що я вже давно забув за час своєї подорожі: я чоловік, а вона жінка.
І ми аж ніяк не безстатеві істоти, як це наполегливо нам вселяли традиції та релігія. Недаремно ж незаміжнім жінкам в Ірані заборонено тримати хлопця за руку і залишатися з ним наодинці.
- Шаб бекхе́ йр (на добраніч), - сказав я і обійняв її на прощання.
— Азі́ м (дорогий), — вона зітхнула і вже збиралася йти, як в ту ж секунду, ніби щось вирішивши для себе, різко нахилилася і поцілувала мене в губи, а потім швидким кроком вийшла з кімнати.
Наступного ранку нас розбудили, щоб покликати на сніданок. На скатертині лежали коржики, фініки, багато зелені та ціла гора зелених, але дуже солодких апельсинів. Марзіє відразу дістала кальян, і її мати стала допомагати заправляти вугілля. У цій сім'ї, як і багатьох інших, до кальяну ставилися як до маленької слабкості дітей, навіть помічаючи, що його готують не тільки з самого раннього ранку, але на обід, вечерю та проміжки між ними.
Весь день ми провели разом, гуляючи парками, розглядаючи пам'ятки, обідаючи вдома та в кафе, замовляючи до місця і не до місця кальян. Увечері ми піднялися на гору поряд з Керманом, звідти був гарний вид на місто. Марзіє взяла мене за руку, міцно притулилася до мене і поцілувала.
- Тут Іран, тут не можна цього робити, - заперечив я.
Вона озирнулася навкруги, крім нас на майданчику нікого не було.
- Тут немає Ірану, тут тільки ми самі, - прошепотіла вона і притулилася до мене.
Такі моменти здатні розтопити найхолодніше серце і заглушити голос розуму, зацькованого розпорядженнями, порядками, законом і релігією.
- Бемунд, Алекс (залишайся), - попросила Марзіє, - «гхальюн, гхаза, рестура н, бемунд! »(кальян, їжа, ресторан, залишайся).
Але мені треба було їхати, щоб продовжити подорож. Ми виїхали із міста на трасу. Марзіє вийшла з машини. Тут ми повинні були попрощатися, швидше за все назавжди.
Є цілком певні правила, як прощатися, пропоновані етикетом та законами країни. Але кожному з нас хотілося зробити все не так, як треба було, бо ми це відчували. Я ніжно обійняв Марзіє і поцілував. Це був особливий момент, коли, здається, всі перехожі зупинилися і світ завмер для нас, тільки для нас двох.
- Я дидане шома кхошхаль шодам (я радий, що побачив з тобою), - прошепотів я.
- Азіза м (дорогий), - відповіла вона і зітхнула, мені здалося, що в її очах з'явилися сльози.
Нехай мій читач вибачить зайву сентиментальність. А ви колись прощалися назавжди, знаючи, що ніколи більше не побачите одне одного? Виходить, Ви мене зрозуміли.
Коли я приїхав до Йезда, то отримав від Марзіє смс. У ній було написано: «Ешгхам, делам васат танг шоде», тобто «любов моя, я за тобою сумую». Останню фразу «джат кхейлі кхаліє», я не зміг перекласти, тому мені довелося звернутися до свого друга Хамеда.
- Це особливе вираження, - відповів він, - якщо дівчина тобі його написала, то ти їй дуже сподобався. Дослівно «джат кхейлі кхаліє» означає «це місце порожнє» або «тут порожнє без тебе» (можливо, аналог нашої фрази: «я не знаходжу собі місця без тебе»). Мабуть, для цієї дівчини ти дуже особливий.
Попросивши Хамеда допомогти з перекладом, я написав:
- Шайя д бара йе дида нэ шома бар гарда м! (Можливо, я повернуся, щоб побачити тебе)
- Мерсі, азі зам. Хатман н біа. (Дякую, любий. Неодмінно повернешся), - відповіла вона.
І, дійсно, я повернувся за тиждень, але це вже зовсім інша історія.
Чому іранські дівчата бояться знайомитися з іранськими чоловіками
Я виїхав з Кермана дуже пізно, і на той час, коли стемніло, подолав менше третини відстані. Остання машина привезла мене до центру міста Рафсанджан, і я пішов на автобусну зупинку, щоб дістатися терміналу.
Автобус, що стояв поруч, набирав студентів, щоб відвезти їх в «Університет Валіа ср» за містом. Мене прийняли за учня і надали вільне місце, але студенти одразу почали розпитувати, куди я їду і навіщо, а коли остаточно переконалися, що я іноземець, то запросили переночувати в їхньому гуртожитку неподалік університету. Мені дуже хотілося познайомитися зі студентським життям, і я з радістю прийняв їхню пропозицію.
На прохідній в університеті мене, ясна річ, не пропустили. Хтось побіг за деканом, щоб попросити дозволу пустити мене переночувати. Через півгодини гінець повернувся, на моє велике розчарування, мені було відмовлено. Але до цього часу було пізно кудись йти, поруч знаходилося лише шосе та університет. Тоді студенти заступилися за мене, і охоронець дозволив мені залишитися в приміщенні біля прохідної.
Кімната була призначена під офіс, але поки що там не було меблів, тільки килими на підлозі. Мої знайомі пішли в мечеть робити вечірній намаз і повернулися лише через годину, захопивши з собою коржики, сир та чай, а також матрац та подушку для мене.
- Чи є у тебе фотографії твоєї родини та вдома? - Запитав у мене один зі студентів.
Вони у мене були на мобільному телефоні, і, перегортаючи їх, я випадково показав їм фотографію іранської дівчини, з якою зустрічався в Кермані. Хлопці одразу проявили до дівчини нездоровий інтерес, і, передаючи мій телефон з рук у руки, уважно розглядали її фотографію і щось перемовлялися. Мене запитали, як звуть дівчину, але я випадково переплутав імена та назвав ім'я Шокуфе, яка приймала мене у гостях зі своїм чоловіком Мохсеном.
Мені б відразу варто звернути увагу на те, що як тільки я показав фотографію дівчини і сказав, що ми кілька разів зустрічалися, як на мене ніби град обрушилися прохання і благання поділитися її телефоном, але так як я не збирався цього робити, то просто відмовлявся , намагаючись відбутися жартами.
Натомість телефону Шокуфе хлопці пропонували познайомити мене з іранською дівчиною, з якою можна зайнятися сексом безкоштовно. На підтвердження цього навіть показували її напівголі фотографії. Але дівчина мала одну умову – вона готова надати свої послуги тільки тим, хто надішле їй фотографію своєї «гідності», причому в ерегованому стані. І якщо їй сподобається, вона з радістю сама приїде в гості. Мені наполегливо пропонували сфотографуватися та надіслати фото, при цьому фотографія обличчя та фігури була зовсім не потрібна!
Обману тут не було, тільки справа, що цю дівчину потенційно навіть не цікавила моя зовнішність, для мене така пропозиція здавалася чимось збоченою і непристойною.
Якщо чесно, мені здалося, що у молодих іранських хлопців дах їде, щойно вони дізнаються, що їхній знайомий познайомився з дівчиною та отримав її телефон. Пізніше мій іранський друг поскаржиться і скаже: «Дівчата від нас кидаються, як від монстрів», і виявляється, підстави «шурхати» у дівчини є дуже вагомі. Якщо вона залишить телефон випадковому хлопцеві, то потім сотні його друзів і друзів його друзів дзвонитимуть їй, пропонуватимуть зустрітися і чіплятимуться з іншими непристойними пропозиціями.
Наступного дня, вийшовши з університету, я одразу опинився на трасі та швидко доїхав до Йезда. А вдень мені зателефонував Мохсен, чоловік Шокуфе, він був дуже розлючений і питав, навіщо я дав телефон його дружини хлопцю з університету.
- Він тепер дзвонить їй і пропонує зустрітись. Скажи йому, щоби перестав дзвонити! - Вимагав Мохсе н.
Мені довелося виправдовуватися перед ним і Шокуфе, що я нікому не залишав телефон, а потім ще раз вибачатися. Проаналізувавши ситуацію, я дійшов висновку, що коли мої нові знайомі балувалися з телефоном, то виявили в історії дзвінків або серед смс ім'я Шокуфе, яке було написане на латиниці. Оскільки саме її я назвав помилково, вони переписали собі телефон, природно, не запитавши у мене дозволу. Висновок був простий: краще дивитися за речами та не давати нікому телефон. та не давати нікому телефон.
Автор: Козловський Олександр.
Книга: "Незабутній Іран". 159 днів автостопом.
Джерело: http://sanyok-belarus. narod. ru/
