Четыре дня на острове Киш
Я посетил остров Киш в конце сентября и пробыл там четыре дня, потратил всего $18, включая стоимость билетов на паром, плавание на котором в обе стороны должно было обойтись в $24. Секрет такой экономии заключался в том, что с материка на остров я уплыл гидростопом, то есть по достигнутой договоренности с капитаном мне не пришлось платить за билет.
Вояж на остров занял около часа. Выйдя из кондиционированного парома, я вновь ощутил обволакивающую и удушающую жару. В этом время у причала меня уже ждал Хади́ Лари́ , который спешно отвел меня к автобусу, также кондиционированному и даже дополнительно оборудованному салфетками. Мой друг расплатился за проезд и получил сдачу - несколько монет не иранского происхождения, на которых был отчеканен железный кувшин для воды и надписи на арабском языке.
- Водитель подумал, что мы иностранцы, и приехали из Арабских Эмиратов, поэтому заплатил дирха́ мами, - объяснил Хади, - В Эмиратах многие работают на стройках – афганцы, пакистанцы, но в особенности филиппинцы. Чтобы продлить визу, рабочие должны покинуть территорию ОАЭ на месяц, в это время они приезжают на остров Киш и отдыхают. Здесь ты легко можешь использовать дирха́ м, чтобы оплатить проезд или сходить в кафе.
Улицы острова выглядели ухоженными и чистыми, газоны вдоль дороги были аккуратно пострижены в форме квадратных кубиков, а вдоль разделительной полосы росли пальмы. Как и на острове Кешм здесь была разрешена беспошлинная торговля, и действовал упрощенный ввоз автомобилей, поэтому мимо нас проезжали громадные пикапы «Тойота» и другие автомобили иностранного производства.
- Каждое дерево и растение сюда привезли с материка, а раньше здесь был только песок, и ничего не росло. Понадобилось несколько десятков лет, чтобы обустроить остров, - пояснил мне Хади.
Мы проехали мимо торгового центра и громадного гипермаркета, а также увидели главную достопримечательность города - подземный резервуар для воды (Пайа́ б), превращенный в музей. Раньше его использовали для хранения чистой питьевой воды для всего города. Так как вход туда стоил около $4, я посчитал, что лучше за полдоллара посетить Музей Воды в городе Йезд, откуда изначально пошли постройки такого рода.
Из достопримечательностей также можно было посетить разрушенную крепость Харирэ́ , находящуюся недалеко от резервуара. Когда-то это место было оживленным городом, который, возможно, описывал иранский поэт Саади в своём поэтическом сборнике «Гулиста́ н» (Розовый сад). По легенде Харирэ́ был разрушен около 800 лет назад землетрясением. Судя по фотографиям, большую часть территории города сейчас представляют полуразрушенные стены и переходы, совсем недавно реконструированные для туристов.
На западном берегу острова находятся самые дорогие развлечения для туристов, которые включают катание на лодках с прозрачным дном, дайвинг в открытом море, посещение элитных парков и зоопарков. Так, например, на юго-западе есть «Парк Дельфинов», «Парк Газелей», «Эксклюзивные Пляжи» и сектор элитных частных домов, а также «Прибрежная Деревня для Туристов». К сожалению мне не удалось посетить эти места, и фотографии ниже я взял из интернета.
Мы вышли рядом с парком, в центре которого виднелось здание с причудливыми колоннами.
- Здесь находится «Дариу́ ш Гранд Отель» - самый красивый отель на Персидском Заливе, - продолжил свой рассказ Хади́ , - мои родители работали у владельца этого отеля (прим. имеется в виду Хоссейн Сабет), и он рассказывал им, что хотел построить необычный отель, находясь в котором можно почувствовать атмосферу Персепо́ ля. Для этого он привёз с материка мрамор и резчиков по камню, кажется, итальянцев, и они прямо здесь изготавливали статуи в течение нескольких лет. Каменные статуи и предметы интерьера повторяют отделку дворцов древней столицы Ахемени́ дов, и к тому же отель окружен множеством колонн, верх которых венчают фигуры из цельного камня.
Я предложил зайти в отель, чтобы лично убедиться в его великолепии и роскошном убранстве, однако оказалось, что для посещения нужно купить билет.
- Билет стоит $20, - сказал Хади.
- Не может быть, что так дорого, возможно, $2 доллара, но никак не $20, - возразил я и обратился к охраннику, - Бэба́ кхшид, бэли́ т чегха́ др мишэ́ ? (Извините, сколько стоит билет)
- Би́ ст хеза́ р (двадцать тысяч), - ответил он.
«Вот видишь, всего двадцать тысяч риалов - то есть $2», – обрадовался я и протянул деньги охраннику. Но он от них отказался и пояснил: «Би́ ст хеза́ р тома́ н» (двадцать тысяч томанов), и для наглядности продемонстрировал билеты, на которых нашими цифрами было написано 20.000, то есть $20.
Тогда мы сделали несколько фотографий с территории въезда в отель и отправились гулять дальше в сторону набережной, таким образом обойдя здание справа. Со стороны строящего бассейна вход в отель не был огорожен забором, и у нас появилась отличная возможность попасть внутрь, но Хади́ категорически не разрешил этого делать.
Движимый огромным любопытством узнать, что же из себя представляет отель, за вход на территорию которого нужно платить $20, я позже зашел на официальный сайт и выяснил, что постройка этого пятизвёздочного отеля длилась пять лет и обошлась $115 млн. С точки зрения отделки, у входа действительно было множество колонн и фонтанов, а в холле здания расположены статуи, напоминающие Персеполь. Виртуальный тур позволял осмотреться на 360 градусов и зайти в любую комнату, я выбрал «Королевский Апартаменты». В углу стоял телевизор с кинескопом, скучные жалюзи, скромная кровать и стол с креслом – вот и всё, что было в номере. Пусть любой сделает свой виртуальный тур по отелю и составит о нём собственное мнение.
Нетуристическая жизнь на острове
Прогуливаясь от «Дариу́ ш Гранд Отель», мы вышли к платному пляжу, вход на который стоил $3. Хади́ объяснил стоимость тем, что территория была оборудована шезлонгами и навесами, душем и туалетом, а также ячейками для личных вещей. Периметр пляжа был обнесен высоким забором - сеткой, в одном месте которой совсем не случайно была проделана огромная дыра. Но, конечно, Хади́ не разрешил ей воспользоваться, поэтому мы пошли дальше и скоро попали на общественный пляж с не менее чистым песком, удобными шатровыми навесами, горячим изумрудным морем и палящим, несмотря на вечернее время, солнцем. Отсюда открывался вид на строящиеся отели и краны. В море проплывали катера с туристами, а ближе к берегу по пояс в воде, одетые в черную чадру, полностью закрывающую тело, стояли женщины и наблюдали за резвившимися детьми, мужчины соревновались в плавании и позволяли себя заплывать дальше.
Глядя на женщин в черной чадре, плавающих в воде, можно было подумать, что с этой одеждой они никогда не расстаются. Моя иранская знакомая рассказала забавный случай, когда гостья из Европы задала ей вопрос: «Когда вы (иранские женщины) идете плавать в бассейн, вы тоже чадру, хиджаб или платок носите, чтобы закрывать свои волосы? » Этот вопрос не мог обидеть, но очень рассмешил. Наверное, девушка из Европы так предположила, потому что видела, как иранские женщины, решив искупаться вместе с детьми и семьёй, заходили в море в одежде. На самом деле ответ на этот вопрос очень простой – бассейны в Иране для женщин и мужчин – раздельные! Неподалеку от общественного пляжа находится женский пляж – конструкция, закрытая со всех сторон от постороннего взгляда наподобие стадиона с высокими стенами, вход в него разрешен только женщинам, там они могут плавать в купальниках.
Поскольку я не брал с собой вещи для купания, то так и пошел в воду в брюках, как делают большинство иранцев. Хади́ надел шорты, но при этом очень смущался - по его мнению, шорты были слишком короткие. А я подумал, что он бы смущался еще больше, если бы увидел меня в плавках. Морская вода была слишком горячей, чтобы можно было ощутить радость от купания, больше всего мне нравился мелкий песок под ногами и прозрачная вода. Было тихо и спокойно, музыка не звучала, палаток с кебабами и прочими благами цивилизации поблизости тоже не было, и когда стемнело, мы остались одни, и лишь одинокий фонарь освещал наши вещи на пустынном пляже.
По пути домой мы зашли в «Киш Гипермаркет» (Kish Hyper Market), на входе в который красовалась табличка «Икеа», а также реклама закусочных. На полках аккуратно, в соответствии с европейскими стандартами выкладки товаров, были разложены фрукты, привезенные с материка – гранаты за $5, яблоки за $3 и многое другое по таким же завышенным в несколько раз ценам, хотя выбор товаров, продовольственных и хозяйственных, безусловно, по качеству и количеству не уступал международным гипермаркетам.
Мой друг настоял на том, чтобы пригласить меня покушать. Зайдя в небольшое кафе, я попросил меню, но совсем не смог в нём разобраться - мало было того, что в меню цифры были написаны на индо-арабском, так ещё и цены были указаны в дирхамах, валюте ОАЭ. Мы заказали стандартную порцию риса с шафраном и кебаб, который всегда подают с печеным помидором, перцем и разрезанным наполовину лаймом.
Я попросил Хади́ рассказать о себе. Оказалось, он родился в Тегеране, где до сих пор живут его родители. Сейчас он работает трейдером в международной компании и инвестирует деньги в ценные бумаги. Так как его работа в основном зависит от компьютера и интернета, то ему было совсем несложно попросить перевести его из офиса в Тегеране в Киш. Для этого ему даже не пришлось менять работу.
- Конечно, я потерял немного в зарплате, но зато здесь за ту же цену я снимаю большую квартиру в отличном состоянии с мебелью и всем необходимым. Жизнь в Кише спокойнее, чем в Тегеране, экология лучше, правда, очень жарко, особенно летом, но большую часть времени я провожу в кондиционированном офисе и дома также есть кондиционер. Из-за разницы во времени при открытии фондовых бирж в разных странах, я должен быть в офисе рано утром, в обед у меня перерыв несколько часов, а затем я задерживаюсь до позднего вечера. Иногда я замечаю, что с моей работой у меня совсем не остается времени на себя, например, раньше я мог больше времени заниматься спортом, общаться с девушками, мог легко рассказать какую-нибудь шутку и рассмешить, а сейчас я только и делаю, что работаю, но в конечном счете, здесь я намного более счастлив, чем в Тегеране.
Математика аренды недвижимости
Мы возвращались домой по улице мимо бесчисленных типовых офисов размерами в одну большую комнату, обставленными дорогой мебелью с широкими стеклянными витринами, выходящими на улицу, и обычно состоящими только из одного служащего.
- Это офисы? – спросил я
- Да, это агентства недвижимости, - ответил Хади́ , - в последнее время их стало так много, что я сам удивляюсь, что столько людей хотят переехать в Киш. Хотя по масштабам стройки это неудивительно, когда я переехал сюда год назад, мой район состоял всего из нескольких улиц, а сейчас там уже множество переулков, застроенных новыми домами.
Агентства недвижимости помогают найти и снять жильё, ты ведь уже знаком с тем, как в Иране обычно снимают квартиру? Есть два вида контрактов: Эджарэ́ (EJAREH) – помесячная оплата, и Ра́ хн (RAHN) – оплата депозитом.
Из-за экономических санкций против Ирана в нашей стране очень высокая инфляция, и с каждым годом цены на недвижимость увеличиваются в несколько раз, поэтому если владелец жилья по контракту аренды получает деньги в иранских риалах помесячно, то к концу года платежи в долларовом эквиваленте станут совсем небольшими. Поэтому некоторые владельцы жилья вместо того, чтобы получать ежемесячный доход, контракт Эджарэ́ (EJAREH), выбирают вариант оплаты аренды жилья депозитом, который называется Рахн (RAHN), или комбинируют оба варианта оплаты.
Например, за свою квартиру по контракту Эджарэ́ я внёс депозит 250.000, 000 иранских риалов (эквивалент $2500) и не должен ничего платить помесячно. В течение года владелец жилья пользовался моими деньгами, заработал на них, возможно, 30%, потерял на инфляции около 20%, и в итоге получил прибыль 10%. Через год, когда закончился мой контракт, я уехал с квартиры и получил обратно свои 250.000, 000 риалов, но на самом деле из-за инфляции эта сумма уже не имела той покупательной способности, что год назад.
Между помесячной оплатой Эджарэ́ и внесением депозита Рахн существует зависимость - обычно каждые 10.000, 000 IRR депозитных денег ($1000) = 3.000, 000 IRR ($300) месячной оплаты.
Поэтому вместо полной суммы 250.000, 000 IRR ($2500) депозитных денег я бы мог внести только 150.000, 000 IRR ($1500) депозитом и мне бы нужно было ежемесячно доплачивать 3.000, 000 IRR ($300). Столько я плачу за свою квартиру площадью 65 кв. м. , её стоимость приблизительно равна стоимости соответствующей квартиры в Тегеране.
Как правило, владельцы жилья предпочитают депозитную систему Рахн только в случае, если у них есть свой бизнес, и они могут получить доход с этих денег. В периоды экономического спада, они предпочитают помесячную оплату.
Для того, чтобы снять жильё в Иране, обычно обращаются в агентство недвижимости, у них есть фиксированная комиссия по каждому виду сделки, например, при заключении контракта с депозитом Рахн, они получают от каждой стороны по 0.5% от суммы контракта, в нашем случае контракт заключался на 250.000, 000 IRR ($2500), то есть по $12.5 с владельца жилья и арендатора.
Я в свою очередь рассказал о том, что в Москве при съеме жилья через агентство чаще всего приходится выплачивать комиссию в размере 100% месячной оплаты, а при текущей стоимости аренды это обычно более $1000.
Вдоль всего побережья острова проходит велосипедная дорожка с отличным асфальтовым покрытием, поэтому Хади́ дал мне свой велосипед, предусмотрительно установив на него спереди и сзади электрические фонари, так получилось, что в дальнейшем они мне очень пригодились.
Дождавшись второй половины дня, когда уже не было так жарко, я выехал в сторону затонувшего греческого корабля (Кешти́ э Юна́ ни), находившегося на юго-востоке острова. Корабль сел на мель в 1966 году и теперь представляет собой достопримечательность для фотографов. Ехать нужно было около 10 км, и я был очень рад возможности покататься на велосипеде. Но на деле вышло, что крутить педали даже вечером, а если быть точным, то время близилось к закату, оказалось делом крайне затруднительным из-за невыносимой жары. Уже через несколько минут моя майка промокла насквозь, а пот ручьями стекал по лицу и попадал в глаза так, что они начинали щипать настолько сильно, что два раза пришлось останавливаться и промывать их чистой водой.
Я успел подъехать к кораблю как раз к закату. Здесь уже собрались иранские туристы и иностранцы с фотоаппаратами наготове. Если быть честным, то фотографировать дырявый проржавевший корабль – сомнительное удовольствие, но раз уж делать нечего, то остается взять фототехнику в руки и бегать слева-справа от корабля в поисках удачных фотографий. Хотя всё же хочется отметить, что ночные фотографии получились очень красивыми.
Изучив карту, я понял, что самым быстрым вариантом добраться до дома, было проехать по основной дороге «Гхуру́ б э Киш» через центр острова, вместо того, чтобы делать крюк, возвращаясь по велосипедной дорожке вдоль берега. Выехав по слабо освещенной дороге, я проехал около пяти минут, и остановился, чтобы ещё раз сверить маршрут. Рядом стояла небольшая будочка для сезонных рабочих, в которой горел свет. Я постучался и показал карту молодому человеку. Парень кивнул и пригласил зайти.
Неприметная будочка внутри оказалась в весьма хорошем состоянии – стены были отделаны приятным ДСП, в окнах установлены стеклопакеты, работал кондиционер и холодильник, в углу стояли запечатанные бутылки с водой. Душ и туалет находились на улице. Ребята приехали из Афганистана и жили здесь втроём, работая над благоустройством территории рядом с аэропортом, утром их забирали на машине, а вечером привозили обратно. Мы старались разговаривать на фарси, но слабо понимали друг друга. Жестами меня попросили остаться и через несколько минут принесли ужин – булгур с нутом и мясом, тонкую лепешку, чай с конфетами.
Пока мы разговаривали, за окном совсем стемнело, но я был рад их гостеприимству, к тому же они показали мне дорогу – нужно было ехать вперед около получаса, никуда не сворачивая. Единственный нюанс, который меня смущал, заключался в том, что дорога не была освещена. Я проверив передний фонарь, он освещал дорогу в двух-трех метрах от велосипеда, что было достаточно, чтобы не заблудиться на прямом шоссе. С заходом солнца температура воздуха нормализовалась, и я, выбрав самую высокую передачу, с огромной радостью принялся нажимать на педали.
В полной темноте при свете лишь одного переднего фонаря я ориентировался на белые бордюры по правой стороне дороги и проехал так около пяти километров. Но вдруг я остановился, потому что дорога заканчивалась, и вместо неё была развилка направо и налево. Более того, днём здесь проходили ремонтные работы, поэтому часть проезжей части была перегорожена бетонными блоками, а по бокам лежали горы песка. Объехав их, через километр я снова наткнулся на развилку, которая заканчивалась круговым движением с множеством съездов. Дальше дорога
еще несколько раз заканчивалась развилками, и мне приходилось принимать решения, в какую сторону ехать. Больше всего я боялся заблудиться, и когда увидел диспетчерскую вышку аэропорта, то очень обрадовался, потому что понял, что хотя и немного сбился с пути, но, по крайней мере, теперь знал, куда ехать. Через час я выехал к площади рядом с оживленной трассой, и поскольку не смог найти название на карте, то, оставив свой велосипед у дороги, замахал руками проезжающей машине. Водитель остановился и с любопытством осмотрел меня и мой велосипед, вид у меня был крайне уставший и взволнованный.
- Ман коджа хастам? (Где я нахожусь? ) – спросил я у водителя.
Тот взял карту и указал на площадь недалеко от пирса. Получилось, что я проехал по диагонали через весь остров около 20 км, и мне оставалось проехать еще 5 км по оживленной дороге до дома. Я включил задний фонарь и поехал по дороге среди потока машин, теперь искренне жалея, что у меня не было шлема, и как можно ближе прижимаясь к обочине при каждом приближающемся сзади свете фар.
Домой я вернулся поздно ночью, уставший и окончательно выбившийся из сил, но был благодарен исправно работавшему велосипеду и китайскому фонарику, которые так меня выручили. Как я позже выяснил, изучая фотографии магистрали «Гхуру́ б э Киш» со спутника, многие дороги, пересекающие её, просто не были указаны на туристической карте. И теперь, внимательно ознакомившись с огромным количеством развилок, я понимаю, что вряд ли бы еще раз принял решение поехать по этой дороге ночью на велосипеде при свете фонаря, который освещал дорогу не далее, чем на два-три метра.
Неудавшийся гидростоп с острова Киш
На следующий день я собирался уезжать, и поэтому накануне позвонил знакомому из Бенде́ р Чара́ к и сообщил ему, что собираюсь покинуть Киш. Он ответил, что постарается договориться с капитаном, чтобы тот забрал меня с острова, но для этого мне уже в 8 утра нужно было ждать паром у пирса.
Порт Киш своим иммиграционным офисом для получения разрешений на отплытие с острова и въездных печатей на визу в случае необходимости, регистрационной стойкой и специальным коридором для декларирования багажа напоминал аэропорт. Приехав туда за час, я сразу всё разузнал - чтобы уплыть на материковый Иран, нужно было не только купить билет, но показать свой паспорт и получить специальный документ, разрешающий покинуть остров и сесть на паром.
Так как я не собирался покупать билет, то прошел на пирс не через иммиграционный офис, а через служебный вход вместе с портовыми работниками, а затем без особых проблем нашел нужный паром. У пирса уже стояла очередь, в которой каждый держал проштампованные цветные листочки с разрешением на отплытие. Как только пассажиры поднялись на палубу, я подошел к капитану и обратился к нему на фарси.
- Бэба́ кхшид, ман микха́ м бэ Чара́ к бэр́ ам. Амма́ ма́ н пу́ ле ка́ фи надора́ м. (Извините, я хочу ехать в Бенде́ р Чарак, но у меня недостаточно денег).
- Я понимаю Вас. Но что я могу для Вас сделать, сэр, - на ломаном английском ответил капитан.
- Вы можете взять меня на паром? – переспросил я уже на английском.
Капитан ответил, что его корабль «фуль» (полный), но по нему было видно, что он вполне мне сочувствует и, возможно, все-таки найдёт свободное место. Беседуя со мной, капитан постоянно переходил то на фарси, то на английский, поэтому я повторил свою просьбу на знакомом ему языке: «Ма́ н пу́ ле ка́ фи надора́ м. Виза дарам (у меня не достаточно денег, у меня есть виза)». Но последняя фраза про визу его очень встревожила. Возможно, он вспомнил, что я иностранец и, по его мнению, мне обязательно нужно было иметь разрешение на выезд с острова или на въезд Иран. Я достал паспорт и показал визу, но было поздно, теперь иранец уверенно показывал на здание порта и повторял, что мне нужно сначала получить разрешение в иммиграционном офисе.
Когда я понял, что переубедить капитана не получится, то со всех ног бросился в офис, но он оказался закрыт, тогда я остановил какого-то служащего в погонах и обратился к нему. Офицер с любопытством стал рассматривать мой паспорт, и только после того, как я объяснил, что очень спешу, улыбнулся и, вернув мне документы, сказал, что никаких дополнительных печатей не нужно. Я пулей вылетел из офиса и помчался к пирсу, однако к моему большому разочарованию парома там уже не было.
Я провел на причале более часа в ожидании следующего парома, но в итоге мне пришлось вернуться в здание порта, чтобы уточнить расписание. При выходе мне пришлось воспользоваться служебным проходом, так как было очень неловко входить в таможенную зону со стороны пирса и объяснять, почему я не уплыл. На этот раз охранник в будке остановил меня, проверил паспорт, и, кажется, поругал за то, что я ходил там, где нельзя.
Выяснилось, что следующий паром должен был отплывать только через три часа, и так как в это время на острове начиналась самая сильная жара, то я принял решение остаться в зале ожидания. Также оставался невыясненным вопрос насчет разрешения на выезд, и я направился иммиграционный офис. Начальник тщательно изучил мой паспорт и подтвердил, что никаких бумаг получать не нужно, а также попросил помощника провести меня к кассе, которая находилась на улице. Под заботливым присмотром иранца я дошел до кассы, заплатил $12 и получил вожделенный билет.
Автор: Козловский Александр.
Книга: "Незабываемый Иран". 159 дней автостопом.
Источник: http://sanyok-belarus. narod. ru/
Чотири дні на острові Кіш
Я відвідав острів Кіш наприкінці вересня і пробув там чотири дні, витратив всього $18, включаючи вартість квитків на пором, плавання на якому обидві сторони мало обійтися в $24. Секрет такої економії полягав у тому, що з материка на острів я поплив гідростопом, тобто, за досягнутою домовленістю з капітаном, мені не довелося платити за квиток.
Вояж на острів зайняв близько години. Вийшовши з кондиціонованого порому, я знову відчув обволікаючу і задушливу спеку. В цей час біля причалу мене вже чекав Хаді Ларі, який поспішно відвів мене до автобуса, також кондиціонованого і навіть додатково обладнаного серветками. Мій друг розплатився за проїзд і отримав здачу - кілька монет не іранського походження, на яких було викарбувано залізний глечик для води та написи арабською мовою.
- Водій подумав, що ми іноземці, і приїхали з Арабських Еміратів, тому заплатив дирхамі, - пояснив Хаді, - В Еміратах багато хто працює на будівництві - афганці, пакистанці, але особливо філіппінці. Щоб продовжити візу, робітники повинні залишити територію ОАЕ на місяць, тим часом вони приїжджають на острів Кіш та відпочивають. Тут ти легко можеш використовувати дирхам, щоб оплатити проїзд або сходити в кафе.
Вулиці острова виглядали доглянутими та чистими, газони вздовж дороги були акуратно пострижені у формі квадратних кубиків, а вздовж розділової смуги росли пальми. Як і на острові Кешм тут була дозволена безмитна торгівля, і діяло спрощене ввезення автомобілів, тому повз нас проїжджали величезні пікапи «Тойота» та інші автомобілі іноземного виробництва.
- Кожне дерево та рослина сюди привезли з материка, а раніше тут був лише пісок, і нічого не росло.
Знадобилося кілька десятків років, щоб облаштувати острів, - пояснив мені Хаді.
Ми проїхали повз торговий центр і величезний гіпермаркет, а також побачили головну пам'ятку міста - підземний резервуар для води (Пайа б), перетворений на музей. Раніше його використовували для зберігання чистої питної води для міста. Так як вхід туди коштував близько $4, я вважав, що краще за півдолара відвідати Музей Води в місті Йезд, звідки пішли споруди такого роду.
З визначних пам'яток також можна було відвідати зруйновану фортецю Харіре, що знаходиться недалеко від резервуару. Колись це місце було жвавим містом, яке, можливо, описував іранський поет Сааді у своїй поетичній збірці «Гулістан» (Рожевий сад). За легендою Харіре був зруйнований близько 800 років тому землетрусом.
Судячи з фотографій, більшу частину території міста зараз становлять напівзруйновані стіни та переходи, зовсім недавно реконструйовані для туристів.
На західному березі острова знаходяться найдорожчі розваги для туристів, які включають катання на човнах з прозорим дном, дайвінг у відкритому морі, відвідування елітних парків та зоопарків. Так, наприклад, на південному заході є Парк Дельфінів, Парк Газелей, Ексклюзивні Пляжі та сектор елітних приватних будинків, а також Прибережна Село для Туристів. На жаль, мені не вдалося відвідати ці місця, і фотографії нижче я взяв з інтернету.
Ми вийшли поряд із парком, у центрі якого виднілася будівля з химерними колонами.
- Тут знаходиться "Даріу ш Гранд Готель" - найкрасивіший готель на Перській Затоці, - продовжив своє оповідання Хаді, - мої батьки працювали у власника цього готелю (прим.
мається на увазі Хосейн Сабет), і він розповідав їм, що хотів побудувати незвичайний готель, перебуваючи в якому можна відчути атмосферу Персеполя. Для цього він привіз із материка мармур та різьбярів по каменю, здається, італійців, і вони прямо тут виготовляли статуї протягом кількох років. Кам'яні статуї та предмети інтер'єру повторюють оздоблення палаців стародавньої столиці Ахеменідів, і до того ж готель оточений безліччю колон, верх яких вінчають фігури з цілісного каменю.
Я запропонував зайти в готель, щоб особисто переконатися в його пишноті та розкішному оздобленні, проте виявилося, що для відвідування потрібно купити квиток.
- Квиток коштує $20, - сказав Хаді.
- Не може бути, що так дорого, можливо, $ 2 долара, але ніяк не $ 20, - заперечив я і звернувся до охоронця. (Вибачте, скільки коштує квиток)
- Біст хезар (двадцять тисяч), - відповів він.
"Ось бачиш, всього двадцять тисяч ріалів - тобто $2", - зрадів я і простягнув гроші охоронцеві. Але він від них відмовився і пояснив: «Біст хезартоман» (двадцять тисяч томанів), і для наочності продемонстрував квитки, на яких нашими цифрами було написано 20.000, тобто $20.
Тоді ми зробили кілька фотографій з території в'їзду в готель і вирушили гуляти далі у бік набережної, таким чином обійшовши будівлю праворуч. З боку споруджувального басейну вхід в готель не був обгороджений парканом, і у нас з'явилася чудова можливість потрапити всередину, але Хаді не дозволив цього робити.
Переконаний величезною цікавістю дізнатися, що ж собою представляє готель, за вхід на територію якого потрібно платити $20, я пізніше зайшов на офіційний сайт і з'ясував, що будівництво цього п'ятизіркового готелю тривало п'ять років і обійшлося $115 млн.
З погляду обробки, біля входу дійсно було безліч колон і фонтанів, а в холі будівлі розташовані статуї, що нагадують Персеполь. Віртуальний тур дозволяв озирнутися на 360 градусів і зайти до будь-якої кімнати, я обрав «Королівський Апартамент». У кутку стояв телевізор із кінескопом, нудні жалюзі, скромне ліжко та стіл із кріслом – ось і все, що було в номері. Нехай будь-хто зробить свій віртуальний тур готелем і складе про нього власну думку.
Нетуристичне життя на острові
Прогулюючись від «Даріуш Гранд Готель», ми вийшли до платного пляжу, вхід на який коштував $3. Хаді пояснив вартість тим, що територія була обладнана шезлонгами і навісами, душем і туалетом, а також осередками для особистих речей. Периметр пляжу був обнесений високим парканом - сіткою, в одному місці якої зовсім не випадково була зроблена величезна дірка.
Але, звичайно, Хаді не дозволив їй скористатися, тому ми пішли далі і незабаром потрапили на громадський пляж з не менш чистим піском, зручними шатровими навісами, гарячим смарагдовим морем і палючим, незважаючи на вечірній час, сонцем. Звідси відкривався вид на готелі та крани, що будуються. У морі пропливали катери з туристами, а ближче до берега до пояса у воді, одягнені в чорну чадру, що повністю закриває тіло, стояли жінки і спостерігали за дітьми, що пустували, чоловіки змагалися в плаванні і дозволяли себе запливати далі.
Дивлячись на жінок у чорній чадрі, що плавають у воді, можна було подумати, що з цим одягом вони ніколи не розлучаються. Моя іранська знайома розповіла кумедний випадок, коли гостя з Європи запитала її: «Коли ви (іранські жінки) йдете плавати в басейн, ви теж чадру, хіджаб чи хустку носите, щоб закривати своє волосся? » Це питання не могло образити, але дуже розсмішило.
Напевно, дівчина з Європи так припустила, бо бачила, як іранські жінки, вирішивши викупатися разом із дітьми та сім'єю, заходили у море в одязі. Насправді відповідь на це питання дуже проста – басейни в Ірані для жінок та чоловіків – окремі! Неподалік громадського пляжу знаходиться жіночий пляж – конструкція, закрита з усіх боків від стороннього погляду на кшталт стадіону з високими стінами, вхід до нього дозволено лише жінкам, вони можуть плавати в купальниках.
Оскільки я не брав із собою речі для купання, то так і пішов у воду у штанах, як роблять більшість іранців. Хаді надягнув шорти, але при цьому дуже бентежився - на його думку, шорти були занадто короткі. А я подумав, що він бентежився ще більше, якби побачив мене в плавках. Морська вода була занадто гаряча, щоб можна було відчути радість від купання, найбільше мені подобався дрібний пісок під ногами та прозора вода.
Було тихо і спокійно, музика не звучала, наметів з кебабами та іншими благами цивілізації поблизу теж не було, і коли стемніло, ми залишилися самі, і лише самотній ліхтар висвітлював наші речі на пустельному пляжі.
Дорогою додому ми зайшли в «Кіш Гіпермаркет» (Kish Hyper Market), на вході в який красувалася табличка «Ікеа», а також реклама закусочних. На полицях акуратно, відповідно до європейських стандартів викладення товарів, були розкладені фрукти, привезені з материка – гранати за $5, яблука за $3 та багато іншого за такими ж завищеними у кілька разів цінами, хоча вибір товарів, продовольчих та господарських, безумовно, за якості та кількості не поступався міжнародним гіпермаркетам.
Мій друг наполягав на тому, щоб запросити мене поїсти.
Зайшовши в невелике кафе, я попросив меню, але зовсім не зміг у ньому розібратися - мало було того, що в меню цифри були написані індоарабською, так ще й ціни були вказані в дирхамах, валюті ОАЕ. Ми замовили стандартну порцію рису з шафраном та кебаб, який завжди подають із печеним помідором, перцем та розрізаним наполовину лаймом.
Я попросив Хаді розповісти про себе. Виявилося, що він народився в Тегерані, де досі живуть його батьки. Зараз він працює трейдером у міжнародній компанії та інвестує гроші у цінні папери. Так як його робота в основному залежить від комп'ютера та інтернету, то йому було неважко попросити перевести його з офісу в Тегерані в Кіш. Для цього йому навіть не довелося міняти роботу.
- Звичайно, я втратив трохи в зарплаті, зате тут за ту ж ціну я винаймаю велику квартиру у відмінному стані з меблями і всім необхідним.
Життя в Кіші спокійніше, ніж у Тегерані, екологія краще, правда, дуже спекотно, особливо влітку, але більшу частину часу я проводжу в кондиціонованому офісі і вдома також є кондиціонер. Через різницю в часі при відкритті фондових бірж у різних країнах, я повинен бути в офісі рано вранці, в обід у мене перерва кілька годин, а потім я затримуюсь до пізнього вечора. Іноді я помічаю, що з моєю роботою у мене зовсім не залишається часу на себе, наприклад, раніше я міг більше часу займатися спортом, спілкуватися з дівчатами, міг легко розповісти якийсь жарт і розсмішити, а зараз я тільки роблю, що працюю , але зрештою, тут я набагато щасливіший, ніж у Тегерані.
Математика оренди нерухомості
Ми поверталися додому по вулиці повз незліченних типових офісів розмірами в одну велику кімнату, обставленими дорогими меблями з широкими скляними вітринами, що виходять на вулицю, і зазвичай складаються тільки з одного службовця.
– Це офіси? - Запитав я
- Так, це агентства нерухомості, - відповів Хаді, - останнім часом їх стало так багато, що я сам дивуюсь, що стільки людей хочуть переїхати в Кіш. Хоча за масштабами будівництва це не дивно, коли я переїхав сюди рік тому, мій район складався всього з кількох вулиць, а зараз там уже безліч провулків, забудованих новими будинками.
Агентства нерухомості допомагають знайти і зняти житло, адже ти вже знайомий з тим, як в Ірані зазвичай винаймають квартиру? Є два види контрактів: Еджаре (EJAREH) - помісячна оплата, і Рахн (RAHN) - оплата депозитом.
Через економічні санкції проти Ірану в нашій країні дуже висока інфляція, і з кожним роком ціни на нерухомість збільшуються в кілька разів, тому якщо власник житла за контрактом оренди отримує гроші в іранських ріалах щомісяця, то до кінця року платежі в доларовому еквіваленті стануть зовсім невеликими. Тому деякі власники житла замість того, щоб отримувати щомісячний дохід, контракт Еджаре (EJAREH), вибирають варіант оплати оренди житла депозитом, який називається Рахн (RAHN), або комбінують обидва варіанти оплати.
Наприклад, за свою квартиру за контрактом Еджаре я зробив депозит 250.000, 000 іранських ріалів (еквівалент $2500) і не повинен нічого платити помісячно. Протягом року власник житла користувався моїми грошима, заробив на них, можливо, 30%, втратив на інфляції близько 20%, у результаті отримав прибуток 10%. Через рік, коли закінчився мій контракт, я поїхав з квартири і отримав свої 250.
Для того, щоб зняти житло в Ірані, зазвичай звертаються в агентство нерухомості, у них є фіксована комісія з кожного виду угоди, наприклад, під час укладання контракту з депозитом Рахн, вони отримують від кожної сторони по 0.5% від суми контракту, у нашому випадку контракт полягав на 250.000, 000 IRR ($2500), тобто по $12.5 з власника житла та орендаря.
Я у свою чергу розповів про те, що в Москві під час оренди житла через агентство найчастіше доводиться виплачувати комісію у розмірі 100% місячної оплати, а за поточної вартості оренди це зазвичай понад $1000.
Вздовж усього узбережжя острова проходить велосипедна доріжка з відмінним асфальтовим покриттям, тому Хаді дав мені свій велосипед, передбачливо встановивши на нього спереду та ззаду електричні ліхтарі, так вийшло, що надалі вони мені стали в нагоді.
Дочекавшись другої половини дня, коли вже не було так спекотно, я виїхав у бік затонулого грецького корабля (Кешті Е Юнані), що знаходився на південному сході острова. Корабель сів на мілину в 1966 році і тепер є пам'яткою для фотографів. Їхати потрібно було близько 10 км, і я був дуже радий можливості покататися велосипедом. Але насправді вийшло, що крутити педалі навіть увечері, а якщо бути точним, той час наближався до заходу сонця, виявилося справою вкрай скрутною через нестерпну спеку. Вже за кілька хвилин моя майка промокла наскрізь, а піт струмками стікав по обличчю і впадав у вічі так, що вони починали щипати настільки сильно, що двічі довелося зупинятися і промивати їх чистою водою.
Я встиг під'їхати до корабля якраз до заходу сонця. Тут уже зібралися іранські туристи та іноземці з фотоапаратами напоготові.
Якщо бути чесним, то фотографувати дірявий проіржавілий корабель - сумнівне задоволення, але якщо вже нічого робити, то залишається взяти фототехніку в руки і бігати зліва-право від корабля в пошуках вдалих фотографій. Хоча все ж таки хочеться відзначити, що нічні фотографії вийшли дуже красивими.
Вивчивши карту, я зрозумів, що найшвидшим варіантом дістатися до дому, було проїхати основною дорогою «Гхуруб е Кіш» через центр острова, замість того, щоб робити гачок, повертаючись велосипедною доріжкою вздовж берега. Виїхавши по слабко освітленій дорозі, я проїхав близько п'яти хвилин і зупинився, щоб ще раз звірити маршрут. Поруч стояла невелика будочка для сезонних робітників, у якій горіло світло. Я постукав і показав карту молодій людині. Хлопець кивнув і запросив зайти.
Непримітна будочка всередині опинилася у дуже гарному стані – стіни були оздоблені приємним ДСП, у вікнах встановлені склопакети, працював кондиціонер та холодильник, у кутку стояли запечатані пляшки з водою. Душ та туалет знаходилися на вулиці. Хлопці приїхали з Афганістану і мешкали тут утрьох, працюючи над благоустроєм території поряд з аеропортом, вранці їх забирали машиною, а ввечері привозили назад. Ми намагалися розмовляти фарсі, але слабо розуміли один одного. Жестами мене попросили залишитися і через кілька хвилин принесли вечерю - булгур з нутом і м'ясом, тонкий коржик, чай з цукерками.
Поки ми розмовляли, за вікном зовсім стемніло, але я був радий їхній гостинності, до того ж вони показали мені дорогу – треба було їхати вперед близько півгодини, нікуди не повертаючи. Єдиний нюанс, який мене бентежив, полягав у тому, що дорога не була висвітлена.
Я перевіривши передній ліхтар, він освітлював дорогу за два-три метри від велосипеда, що було достатньо, щоб не заблукати на прямому шосе. Із заходом сонця температура повітря нормалізувалась, і я, обравши найвищу передачу, з величезною радістю почав натискати на педалі.
У повній темряві при світлі лише одного переднього ліхтаря я орієнтувався на білі бордюри праворуч дороги і проїхав так близько п'яти кілометрів. Але раптом я зупинився, бо дорога закінчувалася, і замість неї була розвилка праворуч і ліворуч. Більше того, вдень тут проходили ремонтні роботи, тому частину проїжджої частини було перегороджено бетонними блоками, а з боків лежали гори піску. Об'їхавши їх, через кілометр я знову натрапив на роздоріжжя, яке закінчувалося круговим рухом з безліччю з'їздів. Далі дорога
ще кілька разів закінчувалася розвилками, і мені доводилося приймати рішення, в який бік їхати.
Найбільше я боявся заблукати, і коли побачив диспетчерську вежу аеропорту, то дуже зрадів, бо зрозумів, що хоч і трохи збився зі шляху, але принаймні тепер знав, куди їхати. Через годину я виїхав до площі поруч із жвавою трасою, і оскільки не зміг знайти назву на карті, то, залишивши свій велосипед біля дороги, замахав руками машині, що проїжджала. Водій зупинився і з цікавістю оглянув мене та мій велосипед, вигляд у мене був вкрай втомлений та схвильований.
- Ман коджа хастам? (Де я перебуваю? ) – Запитав я у водія.
Той узяв карту і вказав на майдан недалеко від пірсу. Вийшло, що я проїхав по діагоналі через весь острів близько 20 км, і мені залишалося проїхати ще 5 км жвавою дорогою до будинку. Я ввімкнув задній ліхтар і поїхав по дорозі серед потоку машин, тепер щиро шкодуючи, що у мене не було шолома, і якомога ближче притискаючись до узбіччя при кожному світлі фар, що наближається ззаду.
Порт Кіш своїм імміграційним офісом для отримання дозволів на відплиття з острова та в'їзних печаток на візу у разі потреби, реєстраційною стійкою та спеціальним коридором для декларування багажу нагадував аеропорт. Приїхавши туди за годину, я відразу все дізнався - щоб спливти на материковий Іран, потрібно було не тільки купити квиток, але показати свій паспорт і отримати спеціальний документ, що дозволяє залишити острів і сісти на пором.
Так як я не збирався купувати квиток, то пройшов на пірс не через імміграційний офіс, а через службовий вхід разом із портовими працівниками, а потім без особливих проблем знайшов потрібну пором. Біля пірсу вже стояла черга, в якій кожен тримав проштамповані кольорові листочки з дозволом на відплиття. Як тільки пасажири піднялися на палубу, я підійшов до капітана і звернувся до нього на фарсі.
- Беба кхшид, ман мікха м бе Чара до бер ам.
Амма ман пуле ка фі надора м. (Вибачте, я хочу їхати в Бендер Чарак, але у мене недостатньо грошей).
- Я розумію вас. Але що я можу для Вас зробити, сер, - ламаною англійською відповів капітан.
- Ви можете взяти мене на пором? – перепитав я вже англійською.
Капітан відповів, що його корабель "фуль" (повний), але по ньому було видно, що він цілком мені співчуває і, можливо, таки знайде вільне місце. Розмовляючи зі мною, капітан постійно переходив то на фарсі, то на англійську, тому я повторив своє прохання знайомою йому мовою: «Ма н пу ле ка фі надора м. Віза дарам (у мене не достатньо грошей, у мене є віза)» . Але остання фраза про візу його дуже стривожила. Можливо, він згадав, що я іноземець і, на його думку, мені обов'язково треба було мати дозвіл на виїзд із острова або на в'їзд Ірану.
Я дістав паспорт і показав візу, але було пізно, тепер іранець упевнено показував на будівлю порту і повторював, що мені потрібно спочатку отримати дозвіл в імміграційному офісі.
Коли я зрозумів, що переконати капітана не вдасться, то з усіх ніг кинувся в офіс, але він виявився зачиненим, тоді я зупинив якогось службовця в погонах і звернувся до нього. Офіцер з цікавістю став розглядати мій паспорт, і тільки після того, як я пояснив, що дуже поспішаю, посміхнувся і, повернувши мені документи, сказав, що жодних додаткових печаток не потрібно. Я кулею вилетів з офісу і помчав до пірсу, проте до мого великого розчарування порому там уже не було.
Я провів на причалі більше години, чекаючи наступного порома, але в результаті мені довелося повернутися в будівлю порту, щоб уточнити розклад.
При виході мені довелося скористатися службовим проходом, тому що було дуже ніяково входити в митну зону з боку пірсу і пояснювати, чому я не сплив. Цього разу охоронець у будці зупинив мене, перевірив паспорт, і, здається, лаяв за те, що я ходив там, де не можна.
З'ясувалося, що наступний пором мав відпливати лише через три години, і оскільки в цей час на острові починалася найсильніша спека, то вирішив залишитися в залі очікування. Також залишалося нез'ясованим питання щодо дозволу на виїзд, і я подався імміграційний офіс. Начальник ретельно вивчив мій паспорт і підтвердив, що ніяких паперів отримувати не потрібно, а також попросив помічника провести мене до каси, що була на вулиці. Під дбайливим наглядом іранця я дійшов до каси, заплатив $12 і отримав омріяний квиток.
Автор: Козловський Олександр.
Книга: "Незабутній Іран". 159 днів автостопом.
Джерело: http://sanyok-belarus. narod. ru/