Взагалі, в Італію цього разу я не збиралася... Мілан. Продовження
Початок тут >>>
Повертаюся назад. Церква Санта-Марія-делле-Граціє нарешті відкрита. Тільки в ній настільки мало світла, що фотографувати практично неможливо, можна сказати, марно.
У принципі, у всіх церквах, в яких я побувала в цій поїздці, була напівтемрява, фотографувала майже наосліп, не надіючись, що потім вдасться щось витягнути з відзнятого.
Трохи історії: Монастирський комплекс, до якого належить церква, було збудовано у другій половині XV ст. архітектором Гуініфорте Соларі з наказу герцога Мілана Франческо I Сфорца – у тому місці, де раніше знаходилася каплиця, присвячена святій Марії справі Граціє , Діві Милосердя. Наступний герцог Мілана – Лодовіко Сфорца – вирішил перетворити храм на родинну усипальницю та запросил знаменитого на той час архітектора Донато Браманте зайнятися переробкою храму.
Архітектор розширив будинок, увінчав його новим куполом і перебудував вівтарну частину.
Деталі прикраси апсиди зовні
Люнет над центральним входом
Якщо Соларі зводив церкву в готичному стилі, Браманте надав храму риси романського стилю.
Цікаво: Між церквою Санта Марія делле Граціє та родинним замком Сфорца був проритий тунель.
>З середини XVI. в церкві Санта-Марія-делле-Граціє проходили засідання інквізиційного суду, яким керували домініканські священики. Скасували суд у 1785 році, коли Мілан перебував під владою Габсбургів.
Коронація Богородиці, 1632 р.
Поруч із церквою, на Corso Magenta, 65, розташований будинок Ателлані.
Церква відображається в стеклах будинку Ателлані
Це було сімейство придворних і дипломатів, які служили герцогам Сфорца. У 1490 році герцог Лодовіко Моро дарує главі сім'ї дві сусідні будівлі з садом на вулиці Борго-делле-Граціє, тепер й Корсо Маджента. Спадкоємці сім'ї жили в особняку до XVII ст. , ппісля будинку були інші власники, але його назва збереглася. А відомий будинок Ателлані тим, що в 1498 році герцог Лодовіко Моро подарував великому Леонардо виноградник на знак подяки за багаторічну службу - величезна ділянка, частина яка була на території нинішнього саду будинку Ателлані.
Цікаво: Після смерті художника про виноградник забули на чотири століття. І раптом, під час робіт з відновлення зруйнованої в 1943 році будівлі, було знайдено не тільки план виноградника, а й виявлено органічний матеріал, за допомогою якого вчені зуміли розпізнати ДНК виноградної лози (проаналізувавши грунт і вивчивши дивом коріння), яку ввирощував сам Леонардо: це виявилася Malvasia di Candia Aromatica. У 2015 році насіння «того» винограду було посаджено знову, а в 2018 році зібрано перший урожай. em>
Зараз тут розташований музей La Vigna di Leonardo(Виноградники Леонардо да Вінчі).
Судячи з відгуків та фотографій в інтернеті, місце дуже цікаве та неймовірно красиве.
Фото з сайту музею
Потрапити туди можна, згідно з інформацією на сайті, у складі групи, попередньо забронювавши час. Можливо, бувають якісь залишки квитків, які можна придбати безпосередньо у касі, але я вже не поцікавилася.
У кількох сотнях метрів від Санта-Марія-делле-Граціє на Corso Magenta знаходиться Chiesa di San Maurizio al Monastero Maggiore (Церква Сан-Мауріціо), яка підкорила моє серце 6 років тому. Жителі міста називають її Міланською Сікстинською капеллою.
Я вже розповідала про неї, тому лише покажу новостворені фотографії.
Минулого разу ми забігли до церкви, коли проходили повз, відвідувачів були одиниці, ніхто не обмежував у часі. Зараз біля входу стояли 2 особи, і мені довелося трохи почекати – запускали по кілька персон, попередньо просканувавши у кожного QR-код сертифіката вакцинації.
Всі стіни всередині повністю покриті яскравими розписами, що ілюструють житія святих, історію Страстей Христових, а також повсякденне життя придворних (наприклад, портрети членів роду Бентівольо – могутньої родини, яка сплатила більшість елементів декору в цьому храмі).
З парафіяльної частини в чернечу дозволили перейти лише тоді, коли звідти всі відвідувачі пішли. І потім багатозначно поглядали на годинник, ніби даючи зрозуміти: «ваш час минув» (с).
Невеликий відступ: коли я попрямувала до дверей, що вели в чернечу частину, черговий, що там стояв, став щось швидко мені говорити. Я вибачилася, що не знаю італійської. Англійською він залопотів так само швидко, але побачивши мої широко відкриті очі, запитав звідки я. Соромно, що не знаю англійської, але зізнаюся – з України. У відповідь почула: "Я зрозумів, треба говорити повільно".
Yes, slowly, please! Thank you!! !
Клуатр, з якого вихід відразу на Corso Magenta
Коли я виходила з церкви, у черзі біля входу було вже 15 осіб.
Наступною точкою була Chiesa di Sant'Alessandro in Zebedia (церква Сан-Алессандро-ін-Зебедія, наголос на останньому складі). Вона не найвідоміша, про неї я прочитала в одного туриста, подивилася фотографії на google maps… Зацікавилася. Вбудувала у маршрут.
Захопившись фотоапаратом,
По дорозі повернула десь не так і трохи запутала. Крутила планшет із карткою і так, і так…
«Якщо не можеш знайти якусь церкву, потрібно звернутися до місцевих синьйорів похилого віку – їхнє покоління більш побожне, ну і, як правило, вони краще знають своє місто» – згадала я власну думку, яка не раз виручала мене в Італії .
У цей момент із провулка вийшла сімейна пара настільки похилого віку, що вони, здавалося, ледве йшли. І тільки-но говорили, відповідаючи на моє запитання. Зате відразу вказали напрямок.
На невеликій площі перед церквою активна тусовка молоді – по сусідству факультет іноземних мов міланського держуніверситету.
Площа перед церквою настільки мала, що нікуди відійти, щоб гарненько сфотографувати будівлю цілком.
Намагаючись помістити церкву в один кадр, я зайшла до арки будинку навпроти. Була відчинена брама, і мене привабили шикарні дерев'яні. . . щось на кшталт шаф, що стояли біля стін арки. Зробивши знімок, зазирнула у дворик із надією «розглянути» його ближче. Ага! : )
«Приватна власність, не можна», – зупинив мене молодик, з'явившись звідкись з-за рогу.
Коли повернулася додому, погуглила, яка підганялася цікавістю. Виявилося, я забрела у двір Palazzo Trivulzio Brivio Sforza.
Колись цей палац славився шикарними вечірками, що проходили в оточенні розкішних меблів, прекрасних гобеленів і розписних стель, і безлічі канделябрів, що яскраво освітлювали кімнати палацу. Обслуговували свята офіціанти у золотих лівреях.
А ще сім'я мала чудову колекцію предметів історії та мистецтва: «по всьому палацу були розкидані реліквії від римської епохи до епохи Відродження, від секретного друку Людовіко Сфорца до Кубка Нерона, серед раритетів був і рукопис Леонардо да Вінчі, відомий як Кодекс Тривульціано. Всі реліквії та твори мистецтва палацу, що залишилися, зараз виставлені в Музеях Кастелло Сфорцеско».
Але повернемося до Chiesa di Sant'Alessandro in Zebedia.
Історична довідка: Церкву звели на початку XVII ст. , це була одна з перших будівель епохи бароко в Мілані. Ідею будівництва пов'язують з кардиналом Федеріго Борромео (він же заснував Амброзіанську бібліотеку).
Посвячена святому Алессандро, римському легіонеру, який жив на початку IV ст. Прийнявши християнство і ставши проповідником, він відмовивсяпоклонятися язичницьким божествам, за що був схоплений і страчений.
Якщо придивитися до фасаду церкви, можна помітити, що в ньому поєдналися два стилі: епохи Відродження – строга симетрія та прямокутність форм у нижній частині, і пластичність, вигнутість ліній бароко у верхньому ярусі (тимпан та дзвіниці).
На жаль, усередині було настільки темно, що не те, що фотографувати, я навіть розглянути її не змогла.
Чи то там завжди таке освітлення, чи італійці нині економлять електроенергію, але світло падало точково:
на кафедру в центрі, прикрашену дорогоцінним камінням,
розкішний кіот з образом Діви Марії та деякі каплиці.
Я навіть не можу згадати вівтар, «ввиконаний з кольорового мармуру, дорогоцінного та напівдорогоцінного каміння, він вважається одним з найбагатших у Мілані».
Чесно кажучи, через півтемрява бажання довго перебувати в соборі пропало, і я пішла до третьої церкви – Santa Maria presso San Satiro. До неї від Сан-Алессандро-ін-Зебедія два невеликі квартали по Via Torino.
Про Сан-Сатиро я дізналася 6 років тому – на жаль, лише після повернення з поїздки Комо та Маджоре. Інакше, крокуючи тоді Via Torino, ми обов'язково зайшли б усередину.
Церква розташована в невеликому дворику, затиснутому між будинками, і якщо не знати про неї, легко пройти повз, не помітивши. Із заднього боку до храму примикає романська дзвіниця X ст. – одна з найдавніших у місті.
Санта-Марія-пресо-Сан-Сатиро називають перлиною епохи Відродження та одним із шедеврів Донато Браманте. Це була перша робота архітектора, який нещодавно приїхав до Мілану з провінції.
Трохи історії: У IX ст. архієпископ Ансперто да Біассоно присвятив невелику каплицю міланському святому на ім'я Сатир, брату святого Амвросія, покровителю Мілана.
У 1480 р. порядз каплицею вирішили побудувати нову церкву на честь Діви Марії. Санта-Марія-пресо-Сан-Сатіро означає Свята Марія біля Святого Сатіро. Проект доручили тоді ще маловідомому, але вже подає надії, архітектору Браманте. Маючи в розпорядженні дуже невелику ділянку, Браманте примудряється побудувати храм із трьома нефами, створивши всередині ілюзію перспективи та глибини.
Він так розписав вівтарну частину, що склепіння абсиди, глибиною всього 90 сантиметрів, здається більш об'ємним і глибшим.
Пізнє геніальне рішення Браманте стане відомим як стиль trompe l’oeil і широко використовуватиметься в архітектурі бароко.
Цікаво: З фрескою, що прикрашає головний вівтар, пов'язана середньовічна легенда. Якийсь хлопець, що страждав, мабуть, на психічні розлади, полоснув ножем фреску Мадонни з немовлям. І раптом із фрески потекла справжня кров.
Зображення в люнеті над іконою ілюструє цю історію.
Баптистерій при храмі
На Via Torino натовпи людей. Це одна з найстаріших торгових міланських вулиць, де колись розташовувалися різні майстерні та лавки. Зараз тут магазини недорогих італійських та світових марок: KIKO, Tezenis, ZARA, Guess, Terranova, Alcott, Tally Weijl та ін.
Але навіть у доковидні часи я не пам'ятаю такої кількості людей на вулиці.
Час невблаганно наближається о 18.00 год. А я ще хотіла збігати сфотографувати гарну восьмигранну дзвіницю церкви святого Готхарда і зазирнути на п'яцца Мерканті: раптом цього разу вдасться перевірити акустичний ефект, який проявляється лише у певній точці площі. ; )
Я навіть забула про їжу, і зайти кудись перекусити часу теж не залишається.
Пам'ятаючи, що «всі дороги ведуть до Риму», тобто до Міланського собору, а від нього до Замку Сфорца пряма Via Dante, повертаю до Дуомо. Він зовсім поруч, але я все ж пірнаю в невеликі вулички, сподіваючись побачити щось цікаве.
На площі перед собором людей ще більше. Навколо атракціони, відкриті майданчики кафе, десь грає музичний гурт… Від шуму і мелькання крутиться голова, я навіть трохи гублюся, намагаючись знайти звідти вихід. : )
Враження, що всі жителі Італії з'їхалися до Мілану на вихідні.
Несуся до Сфорцеско. Десь дорогою мене гальмують три панночки, просячи сфотографувати їх разом. Очевидно, помітивши в моїх руках фотоапарат, вони вирішили, що я маю на цьому досвід. Наївні!
Пролітаю наскрізь замок, роблю знімки тильної сторони («весільний торт» на тлі центральної вежі вже примайгався):
І рівно о 18.00 підходжу до автобуса…
Продовження буде…
P. S. За весь день зробила 15.5 тис. кроків. Усього.
