Правдивая картина о Кортине.
Как всем известно, первый день не всегда самый лёгкий, а как по мне, то самый трудный. В это время я сижу на мягком диване, вытянув гудящие от усталости ноги, и прокручиваю в голове весь сегодняшний день...
И так 3 часа... вроде уже утро, а вроде ещё ночь, не пойми что, толи ещё вчера, а толи уже сегодня... За окном метёт снег, виртуальный градусник на айфоне показывает -12º С. Не хочется вылезать из тёплой постельки... но, как говорится, « за всё уплачено» или как говорит моя мама " хiба хочеш, мусиш! "
И так, чемоданы собраны, такси у парадного, а на взлетной полосе в аэропорту Жуляны разогревает свои двигатели новенький аэробус компании Wizzair.
Будет лишним рассказывать о всех процедурах подготовки самолёта в условиях близких к условиям крайнего севера, все скажут " летали, знаем..." . Наконец-то взлетели. 135 минут лёта прошли для некоторых незамеченными, для меня же тянулись вечность... Я успела снять видео, сфотографировать рассвет, сложить пасьянс... короче много чего успела перепробовать в качестве « убийцы» времени...
УРААА!!! ! ! Наконец-то Тревизо!! !
Но нами проделана всего лишь маленькая часть нашего сегодняшнего путешествия. Впереди ещё долгая дорога в город Кортина д' Ампеца и, как оказалось, не просто путешествие из пункта А в пункт Б. Нам предстояло сменить несколько транспортных средств, преодолеть несколько перевалов и потратить много часов на… я чувствовала себя героем романа Жюля Верна, Филиасом Фоггом, в начале его путешествия вокруг света за 80 дней.
Первое транспортное средство - городской автобус №6, который довёз нас на железнодорожный вокзал Тревизо. Потом был поезд, уже не скажу какой номер, с города Тревизо в город Мэстрэ. Следом опять автобус Мэстрэ - аэропорт Марко Поло в Венеции. И только после этого автобус до Кортины
Что вам сказать!!!! !
Я не впервые в горах, да и в Доломитах не впервые, но, то ли прежние впечатления как-то стираются в памяти, то ли действительно было настолько красиво!!! ! ! С каждым поворотом дороги нашему взору открывались всё новые и новые виды, и каждый из них был лучше предыдущего. Конечно, ни фотографии, ни видео с окна автобуса, не передают в полной мере мои ощущения при виде " бела натура Италия" , вам остаётся только включить своё воображение и увидеть всё моими глазами.
Наша компания даже не заметила, как наш автобус прибыл в место назначения. Кортина!
Кортина нас встретила чудесной погодой. Полуденное солнце ласково обогревало замёрзшие киевские лица. Глаз радовали невысокие, опять же по киевским меркам домики с совершенно невообразимыми снежными шапками.
Для проживания мы сняли апартаменты в центре города. Так вот, апартаменты... Мы долго не могли найти нужный нам адрес. Крутили карту города и так и этак, нашли наш пункт проката снаряжения, нашли гостиницу, которая должна быть рядом с этим адресом, а самого дома невидно... Пришлось звонить хозяину. Вообще-то я думала, что он нас встретит, но не тут то было. Он сказал куда идти (оказалось что дом в 15 метрах от того места где мы стояли)… и все. По месту никого не оказалось, входная дверь закрыта, на звонок в квартиру с фамилией хозяина никто не отвечает... что делать? ? ? Пришлось опять звонить.
Наконец-то нас встретили... но не хозяева. К нам вышла пара, по внешнему виду я б сказала что они мексиканцы, в дальнейшем мы их так и называли между собой. Он портье, или проще сказать консьерж, она горничная, или проще уборщица. Первое что от нас потребовали, это оплату... прямо тут же в холе! ! ! Мы немного обалдели от такой наглости! ! ! Говорим, мы ещё ничего не видели, за что мы будем платить... Поднялись в апартаменты. Нужно сказать, что апартаменты нам понравились и на первый взгляд и на второй... Одно но, заявленного в интернете интернета, простите за мою тавтологию, не оказалось, а так, всё соответствовало описанию на сайте.
Апартаменты типично итальянские. Больше ни в одной стране я не видела такого нагромождения всяких разнообразных бесполезных мелочей. Такое любят только итальянцы. Причём в некоторых комнатах наших апартаментов полная эклектика стилей и эпох.
Короче, жить можно.
Первое впечатление о Кортине было великолепным, но вечером город казался совсем сказочным. На всех улицах множество разнообразной иллюминации, со всех крыш, со всех балконов гроздьями свисают гирлянды, над дорогой висят разного размера звёзды. Моя душа разгулялась!! ! ! Перед отъездом я приобрела новый фильтр на свой фотоаппарат, лучевой, теперь вы можете оценить эту красоту...
Сразу хочу высказать один анти отзыв... На каком-то сайте мы прочли, что курорт дорогой, вечером по улице фланируют дамы в мехах и на шпильках, в ресторанах метрдотели в дорогих костюмах... Почему-то мы этого не увидели... Везде обычные туристы, все в лыжных куртках, кроссовках, джинсах. В ресторанах шустрые официанты, цены везде демократичные (конечно в Савой мы не заходили, прошлись по ресторанам в центре). Мы поужинали в ресторанчике « Чинквэ Торэ» на 13 евро с человека, конечно же взяли пиццу, ну куда без неё в Италии, вино, и знаменитый итальянский десерт - тирамису. Пицца была просто выше любых похвал, у нас я такую не ела. Во первых - размер... мы взяли маленькую, но эта маленькая была как наша громадная. Тесто супертонкое, начинка, мы взяли с прошуто и грибами, просто вываливалась с каждого куска. А вкус!! ! ! необыкновенный!!! !
Финальной точкой ужина, и вообще всего дня было тирамису... Уммммм... пальчики мы не облизывали, но пиалы выскребли, а ложки чуть не проглотили.
Солнечное утро пришло на смену тихой доломитской ночи.
Город проснулся. Заработали многочисленные магазины и кафе. Наш скибус бодро вёз нас по узеньким улочкам города. Мы ехали на Сокрепес.
Первым неожиданным фактом было то, что до подъёмника нужно было идти пешим ходом в гору добрых метров 200. Нагруженные нашими лыжами и ботинками, мы, как три вьючных мула, медленно ползли к нашей цели. Всё когда-то заканчивается, и вот мы у конечной точки... или лучше сказать, у начальной точки нашего катания.
Перед нашими взорами открылся дивный пейзаж. Горный хребет с, кое-где росшими, а кое-где поваленными прошлогодней лавиной, ёлками, кресельный подъёмник и синяя трасса. Сразу скажу, что поначалу трасса показалась сложной, но изучив её топографию, и определив для себя наиболее оптимальную траекторию, я без приключений откатала первый день.
Следующее утро нас " порадовало" свинцовым небом. Посоветовавшись, наша троица пришла к общему мнению, прерывать катание из за плохой погоды не стоит, но ехать на новое место - рискованно. Мы опять поехали на Сокрепес. Как бы то ни было, но всё ж одна и та же трасса надоедает. В очередной раз глянув на карту, решили чуть переместиться... Рядом, подняться на одном подъемнике и спуститься по трассе на соседний подъёмник, есть ещё одна зона катания Покол.
Какие же приятные там синие трассы! ! ! Мы прокатились несколько раз с большим удовольствием. Жаль только, что день подходил к концу, солнце так и не появилось из за туч, и нам пришлось заканчивать день.
Вечер мы провели в походах по магазинам. Я решила что мне непременно нужно купить маску для катания ( до этого я каталась в обычных солнцезащитных очках).
Спортивные магазины поразили скудным выбором и огромными ценами. Так ничего не купив, поглазев на местную публику, мы вернулись в свои апартаменты.
О! ! ! Какая радость! ! ! Утро следующего дня началось поразительным по красоте рассветом. Верхушки окрестных гор стали розовыми, и постепенно этот розовый обволакивал всё вокруг. Только сейчас мы поняли, что такое Розовые Доломиты...
Но, к сожалению, окружающая нас красота - это поэзия, но есть еще и проза жизни. Всё это время нам не хватало одного. К сожалению, мы уже не можем обойтись без различных благ цивилизации, а без Интернета мы как без рук, без глаз, без ушей и... Бог знает ещё без чего. Да, дорогой мой читатель, с Интернетом в Кортине напряг. В информационном агентстве нам сказали, что в городе есть 2 точки бесплатного Интернета, одна в кафе Роял, а вторая... ещё в каком-то кафе. Сразу предупредили, возьмите чашку кофе и пользуйтесь. Почему нам так сказали, мы поняли только тогда, когда подошли к кафе. На улице интернета нет. Да и внутри, ещё ж нужно сесть в нормальном месте, чтоб тянуло.
Вдоволь насладившись общением с родными и близкими, мы отправились осваивать новые трассы.
В этот день, теперь уже не скажу в какой именно, нам все дни были похожи друг на друга и отличались только местом катания... Так вот, в этот день мы решили подняться на Тофану. Погода была солнечной, тихой, и только вершина горы была в какой-то белой пыли.
Мы не придали значения этому явлению, и, взвалив на плечи лыжи и ботинки, смело двинулись к подъёмнику. Преодолев первую часть маршрута, мы вышли на небольшую площадку. Внизу, в долине, простирался наш город.
С этой точки он казался совсем игрушечным. Маленькие домики в белых шапочках, узенькие улочки, и центральная церковь, по местному Дуомо, и всё это залито лучами утреннего солнца. Красота!! !
Но душа рвётся ввысь, и мы сели на второй подъемник.
Всё было хорошо, пока кабинку не стало раскачивать, да так резко и ощутимо! Наконец-то мы причалили. Табличка на стене гласила, что наша высота 2470 метров над уровнем моря. Как только открылись двери нашей воздушной гондолы, нас встретил пронизывающий ветер и мелкая снежная крошка. На обзорной площадке было ещё холодней. Казалось, что ветер проникал до самых костей. Снежная крошка мелкими иголками впивалась в лицо. О том, чтоб подняться на самый верх горы Тофана,
на высоту 3243 метра над уровнем моря, не было и речи. Маленький вагончик с огромной снежной шапкой сиротливо качался на причале, его вид навевал тоску, и вместе с тем вселял страх. Мы устроили экспресс фотосессию и отправились в обратный путь.
Карта гласила, что с другой части подъемника есть две синих трассы, одна спускается в самый низ, в город, а вторая идёт к старому подъемнику. Возраст подъемника было очень легко определить. На нём висел большой плакат, который гласил, подъемник открыт к олимпийским играм 1956 года. Этот факт как-то выпал из виду, и мы смело начали спуск...
Трасса со старта резко поворачивала влево. Я смело ступила на неё и начала свой спуск. Всё было хорошо, мы ехали по узенькой трассе с небольшим наклоном. Справа и слева росли большущие ели и лиственницы. Спокойствие и тишина были нашими спутниками. Но вот трасса начала набирать наклон, одновременно поворачивая вправо. Что там за поворотом? Стало как-то не по себе. Я притормозила, а затем и совсем остановилась. Возвращаться назад было поздно, выход один, скрестись по склону вперёд. Так, чередуя нормальный спуск со скрёбом, я добралась до подъемника. Старенькая креселка ели тянула нас вверх. Я всё понимаю, раритет, напоминание о былой спортивной славе... но пора уже эту креселку заменить!! !
Не получив никакого удовольствия ни от катания, ни от подъема, мы выпили по чашке бомбардино, сделали ещё пару фоток и отправились домой.
Думаю, лишним будет вести рассказ о каждом из обычных дней, нашего катания. Все они были похожи друг на друга как две капли воды, с одной лишь той разницей что погода была то лучше, то хуже. Мы катались в основном на Сокрепесе и Поколе, получали массу удовольствия от трасс, от их разнообразия и множества, а также от природы погоды и всех остальных факторов.
В время нашего пребывания, случилось одно событие, для нас не особо важное, а вот для жителей Кортины - одно из самых важнейших событий сезона - международные соревнования по горному слалому среди женщин. Под это дело на Сокрепесе закрыли на 2 дня красную трассу и на ней устроили трассу для слалома. Для нас лично соревнования прошли абсолютно незамеченными. Но вот вечером мы не пропустили церемонию награждения победителей.
На главной площади, возле Дуомо, устроили большую сцену. На неё поднялись лучшие ученики горнолыжных школ Кортины в сопровождении местного духового оркестра. Два колоритных ведущих, с шутками и прибаутками объявили победителей. Оркестр заиграл торжественную музыку. На сцену поднялись победительницы, заняли свои места на ступенях пьедестала, им вручили по ... стеклянной тарелке, и... всё!! !
На следующий день, когда подсобные работники вовсю разбирали трибуны на трассе, я попробовала скатиться по этой самой соревновательной трассе. Что вам сказать! ! ! На некоторых участках я чувствовала себя той самой призёркой, которая стояла на первой ступеньке, я даже прикололась по поводу того, дадут ли мне тарелку в конце трассы? ? ? Но местами я чувствовала себя медлительной черепахой, которую поставили на лыжи, а как ехать не рассказали. Позор! Я местами так скреблась, что мне было стыдно перед самой собой. Но всё же трассу я прошла, и даже несколько раз.
Наступил десятый день, не последний, но самый важный во всей нашей поездке и во всём моём " увлекательнейшем" рассказе. Нужно заметить, что за день до выше упомянутой даты погода резко испортилась. Повалил густой снег. Кататься стало сложно, снежный покров на трассах подымался, лыже-бордеры не успевали его укатывать. Но мы не теряли присутствия духа, катались с удовольствием, а в конце дня даже устроили видеосессию.
Сегодняшнее утро нас ничуть не смутило. Я опять достала фотоаппарат и принялась снимать всё вокруг. Пейзаж немного изменился, но это меня даже обрадовало.
Позавтракав, мы решили сходить на автостанцию и купить билеты на автобус. Завтра мы должны отправиться в путь на Тревизо. У нас по плану ещё один экскурсионный день в Венеции.
Первым неприятным моментом было то, что нашу короткую дорогу к автостанции, по ступенькам между домов, замело снегом настолько, что по ней нельзя было пройти. Этот факт нас не остановил, и даже не насторожил. Мы пошли в обход. На автостанции нас встретила звенящая тишина. Несколько автобусов сиротливо стояли в сугробах снега, стало понятно, что на них никто не собирается выезжать... В окошке фирмы " Кортина Экспресс" нас огорошили неожиданной для нас новостью... Кортина заблокирована! ! ! Мы оказались заперты высоко в горах. Никакой транспорт, даже местный, не ходит. Местные жители, привычные к такому положению вещей, не особо унывают. Туристы, которые недавно приехали, спокойно прогуливаются по городу... Короче, никакой паники не наблюдается. А у нас - засада! ! ! Мы вчера оставили лыжи на хранение возле трассы. Ну ладно мы с Таней, у нас прокатное снаряжение, мы можем зайти и договориться с пунктом проката, а вот у Наташи то свои, ей их нужно во что бы то ни стало забрать, и чем раньше, тем лучше. Но скибусы то не ходят, а до подъёмника час пешего хода. Что делать? ? ? Мы решили идти пешком, а обратно встать на лыжи. Сказано - сделано. Но в нашем случае не всё так просто. Мы отправились в путь.
Улицы города более-менее расчищены и мы, пошучивая и посмеиваясь, пошли через центр в направлении подъемника. Через некоторое время шуточки и смешки для меня закончились. Я упала. Обидней всего, что на трассе я ни разу не падала, а тут, практически на ровной дороге так грохнулась, да ещё и на руку. Первое впечатление - ну всё, допрыгалась! руку сломала. Попробовала пошевелить рукой, оказалось - показалось. Всё обошлось ушибом да небольшим растяжением. Остальную часть пути я проделала очень осторожно, периодически массируя ушибленную руку.
Каким же было удивление работников камеры хранения, когда у них на пороге показалась наша троица. Представьте себе три девушки, замученные длительным переходом по пересечённой местности, занесённые снегом... Картинка не из приятных. Самое интересное, что им было невдомёк, чего ж мы к ним припёрлись...
Но мальчики были с юмором. Выдали нам лыжи и ботинки и стали наблюдать, как мы упаковываемся. Оказалось, что в мой рюкзак не входят два лыжных ботинка. Один просто замечательно, а два – никак! Что делать? Пришлось один ботинок положить в рюкзак, а второй прицепить на карабин снаружи. Парни подсуетились, принесли мне кулёк и завязали его поверх ботинка.
Я готова.
Таня ловко управилась со своими ботинками, они у неё вместились в рюкзак без проблем. Наташа вообще рассчитывала нести свои ботинки в пакете, но парни её переубедили, скрепили их липучками ремней, каждый отдельно упаковали в пакеты, и повесели ей через плечё. Мило попрощавшись и взвалив лыжи на плечи, мы тронулись в обратный путь.
Снег и не думал прекращаться, по дороге время от времени попадались машины, мы медленно двигались вниз. Хотелось бы сказать, что дорога прошла без приключений, но всё ж одно событие произошло. В какой-то момент, я даже не поняла как, Наташа поскользнулась. Было б очень смешно, если б не было так грустно. Бедная Наташа, разбросав в разные стороны палки, уронив свои лыжи, растянулась посреди дороги.
Остальную часть пути мы не прошли, мы проползли как черепахи.
Наконец наш караван вышел на главную площадь города. И тут нам с Таней пришла в голову гениальная мысль, устроить фотосессию на лыжах посреди города. Вдоволь повеселив местную публику, сделав пару более-менее удачных кадров, мы пошли сдавать наши лыжки.
Оставшаяся часть дня прошла в походах по магазинам. Не секрет что самый лучший сувенир с Италии это продуктовый пакет. Колбаска, сыр, бомбардино, кофе, конфеты - вот краткий перечень моего чемодана.
Утро следующего дня не принесло изменений. Мы сдали апартаменты, взяли свои чемоданы и пошли в направлении автовокзала.
О чудо! ! ! Наконец-то открыли перевал! Купив билеты, сдав вещи в камеру хранения, мы пошли сделать последний променад по Кортине. Естественно всё закончилось в супермаркете. И самое интересное, что в последние пару часов мы потратили денег больше чем в предыдущий вечер.
Последние сувениры куплены, вещи погружены в багажник автобуса. Мы заняли свои места. Ура! Начался обратный путь.
Выезд с города занял очень много времени. Наш автобус ели двигался по заснеженным улицам. Мы вооружились фотоаппаратами и камерой и начали снимать всё через окна автобуса.
Постепенно пейзаж менялся.
Снега становилось всё меньше и меньше, в какой-то момент я поняла, что автобус как-то подпрыгивает. Наш водитель сделал техническую остановку и снял с колёс цепи. Автобус бодренько поехал по чистой автостраде.
Тревизо нас встретил пасмурной погодой.
Предварительно мы договорились с хозяевами нашей гостиницы о трансфере для наших вещей. Спасибо им огромное, они нас не подвели, когда наш автобус прибыл на промежуточную остановку, они уже ждали нас.
Сбагрив наши вещи, мы вернулись в автобус и, уже налегке, поехали гулять в Венецию.
Прогнозированного потопа в Венеции не наблюдалось. Мы, медленно прогуливаясь, двинулись в сторону моста Реальто и площади Сан Марко. Узенькие улочки, каналы, частые мосты и мостики, гондолы, мерно покачивающиеся на причале, такой я помню Венецию после первого визита…
Ничего не изменилось, кажется что время застыло, и что стоит завернуть за угол и тебе на встречу появится Марко Поло, шумная толпа венецианского карнавала иди даже сам Джакомо Казанова. .
Стемнело. Город преобразился. Зажглась вечерняя иллюминация. Особенно хороша была площадь Сан Марко.
Низко опустившийся туман, окутал Кампанилу собора, приглушая свет фонарей, создавал впечатление чего-то не реального, не объяснимого, даже не сказочного, а скорее химерного. Колокол на часовой башне пробил 7 раз. Начали один за другим закрываться все магазины, город стал пустеть. Мы двинулись в обратный путь. Чем дальше мы углублялись в узенькие улочки, тем страшнее становилось.
Поблудив по ночной Венеции, и сделав небольшой крюк, мы вышли к железнодорожному вокзалу. Ноги гудели от усталости. У нас было одно желание, быстрей добраться до гостиницы…
Утро последнего дня было хмурым. В Тревизо шёл мелкий дождь. Позавтракав, мы решили воспользоваться любезным предложением хозяев гостиницы, и совершить небольшую экскурсию по городу. Погрузили наши вещи в машину, дабы не возвращаться за ними, мы отправились в центр. По дороге Лоренцо, совместив сразу две должности водителя и гида, о чём-то рассказывал. Поскольку я его плохо понимала, то слушала в пол уха и вмести с этим, наслаждалась видами старой части города.
Нужно заметить что Тревизо незаслуженно забыт туристами. Непосредственная близость Венеции, затмила его блеск и красоту.
В какой-то момент мне даже показалось что я его уже видела, и только потом поняла, я видела Верону, а Тревизо на неё очень похож.
За несколько часов Лоренцо успел показать нам самые интересные места, рассказал несколько интересных историй.
Чувствовалось, что этот человек любит свой город, и хочет этой любовью поделиться с нами.
Время пробежало незаметно и вот мы уже в аэропорту.
С Лоренцо мы прощались как со старым другом, хотя знали его всего сутки. Было что-то трогательное в этом прощании, как будто для нас он олицетворял всю Италию. Но прощаясь, мы надеемся на новую встречу и с Италией и с Лоренцо.
Анализируя эти 12 дней, я могу сказать, не смотря на мелкие неприятности, наша поездка удалась. Откатались мы на " УРА!! ! " . Набрались новых впечатлений, отведали новый регион катания, почувствовали, как это быть отрезанными от мира (не знаю как в Украине, а в Италии эта ситуация не пугала и не напрягала), погуляли по зимней Венеции, оставили частичку своего сердца в Тревизо... в общем выполнили, и даже в чём-то перевыполнили нашу программу. Честно сказать, в голове уже зреют новые планы на следующий отпуск.
Мои мысли путаются и сбиваются, хотелось бы, что б это происходило от впечатлений от заканчивающегося путешествия, но, по правде сказать, виной всему турбулентность, которая вот уже целый час не прекращается…
Наконец объявили, что наш самолет начал снижение и заходит на посадку в аэропорту Жуляны.
Лучи закатного солнца окрасили землю в красный цвет. Нас встречает заснеженная Украина, а вместе с ней новые будни, новые трудности, и новые надежды на новые приключения.
КОНЕЦ.
Правдива картина про Кортіна.
Як усім відомо, перший день не завжди найлегший, а як на мене, то найважчий. У цей час я сиджу на м'якому дивані, витягнувши ноги, що гуділи від втоми, і прокручую в голові весь сьогоднішній день. . .
І так 3 години. . . начебто вже ранок, а ніби ще ніч, не зрозумій що, чи ще вчора, а чи вже сьогодні. . . За вікном мете сніг, віртуальний градусник на айфоні показує -12º С. Не хочеться вилазити з теплої постільки. . . але, як то кажуть, «за все сплачено» або, як каже моя мама "хіба хочеш, мусиш! "
І так, валізи зібрані, таксі біля парадного, а на злітній смузі в аеропорту Жуляни розігріває свої двигуни новенький аеробус компанії Wizzair.
Зайвим буде розповідати про всі процедури підготовки літака в умовах близьких до умов крайньої півночі, всі скажуть "літали, знаємо. . . ". Нарешті злетіли. 135 хвилин льоту пройшли для деяких непоміченими, для мене ж тягнулися вічність. . . Я встигла зняти відео, сфотографувати світанок, скласти пасьянс. . . коротше багато чого встигла перепробувати як «вбивцю» часу. . .
УРААА!!! ! ! Нарешті Тревізо!! !
Але нами зроблена лише маленька частина нашої сьогоднішньої подорожі. Попереду ще довга дорога до міста Кортіна д'Ампеца і, як виявилося, не просто подорож з пункту А в пункт Б. Нам треба було змінити кілька транспортних засобів, подолати кілька перевалів і витратити багато годин на… я почувала себе героєм роману Жюля Верна, Філіасом Фоггом, на початку подорожі навколо світу за 80 днів.
Перший транспортний засіб – міський автобус №6, який довіз нас на залізничний вокзал Тревізо. Потім був поїзд, вже не скажу якийсь номер, з міста Тревізо до міста Местра. Слідом знову автобус Местро - аеропорт Марко Поло у Венеції. І лише після цього автобус до Кортіни
Що вам сказати!!!! !
Я не вперше в горах, та й у Доломітах не вперше, але, чи колишні враження якось стираються в пам'яті, чи дійсно було настільки красиво!!! ! ! З кожним поворотом дороги нашому погляду відкривалися все нові і нові види, і кожен з них був кращим за попередній. Звичайно, ні фотографії, ні відео з вікна автобуса, не передають повною мірою мої відчуття побачивши "біла натура Італія", вам залишається тільки включити свою уяву і побачити все моїми очима.
Наша компанія навіть не помітила, як наш автобус прибув до місця призначення. Кортіна!
Кортіна нас зустріла чудовою погодою. Південне сонце лагідно обігрівало замерзлі київські обличчя. Око радували невисокі, знову ж таки за київськими мірками будиночки з зовсім неймовірними сніговими шапками.
Для проживання ми винайняли апартаменти в центрі міста. Так от, апартаменти. . . Ми довго не могли знайти потрібну нам адресу. Крутили карту міста і так і так, знайшли наш пункт прокату спорядження, знайшли готель, який має бути поруч із цією адресою, а самого будинку не видно. . . Довелося дзвонити господареві. Взагалі я думала, що він нас зустріне, але не тут то було. Він сказав куди йти (виявилося що будинок за 15 метрів від того місця де ми стояли)… і все. За місцем нікого не виявилося, вхідні двері зачинені, на дзвінок у квартиру з прізвищем господаря ніхто не відповідає. . . що робити? ? ? Довелося знову дзвонити.
Нарешті нас зустріли. . . але не господарі. До нас вийшла пара, на вигляд я б сказала що вони мексиканці, надалі ми їх так і називали між собою. Він портьє, чи простіше сказати консьєрж, вона покоївка, чи простіше прибиральниця. Перше що від нас вимагали, це оплату...прямо тут же в холі! Ми трохи очманіли від такого нахабства! Говоримо, ми ще нічого не бачили, за що ми платитимемо. . . Піднялися в апартаменти. Потрібно сказати, що апартаменти нам сподобалися і на перший погляд і на другий. . . Але але, заявленого в інтернеті інтернету, вибачте за мою тавтологію, не виявилося, а так все відповідало опису на сайті.
Апартаменти типово італійські. Більше в жодній країні я не бачила такого нагромадження всяких різноманітних марних дрібниць. Таке люблять лише італійці. До того ж у деяких кімнатах наших апартаментів повна еклектика стилів та епох.
Короче, жити можна.
Перше враження про Кортіна було чудовим, але ввечері місто здавалося зовсім казковим. На всіх вулицях безліч різноманітної ілюмінації, з усіх дахів, з усіх балконів гронами звисають гірлянди, над дорогою висять різного розміру зірки. Моя душа розгулялася! ! Перед від'їздом я придбала новий фільтр на свій фотоапарат, променевий, тепер ви можете оцінити цю красу. . .
Відразу хочу висловити один анти відгук. . . На якомусь сайті ми прочитали, що курорт дорогий, увечері по вулиці фланують дами в хутрі та на шпильках, у ресторанах метрдотелі в дорогих костюмах. . . Чомусь ми цього не побачили. . . Скрізь звичайні туристи, всі у лижних куртках, кросівках, джинсах. У ресторанах спритні офіціанти, ціни скрізь демократичні (звичайно в Савой ми не заходили, пройшлися ресторанами в центрі). Ми повечеряли в ресторанчику «Чінкве Торе» на 13 євро з людини, звичайно ж взяли піцу, ну куди без неї в Італії, вино, і знаменитий італійський десерт - тірамісу. Піца була просто вище будь-яких похвал, у нас я таку не їла. По-перше, розмір. . . ми взяли маленьку, але ця маленька була як наша величезна. Тісто супертонке, начинка, ми взяли з прошуто та грибами, просто вивалювалася з кожного шматка. А смак! ! незвичайний!!! !
Фінальною точкою вечері, і взагалі всього дня було тірамісу. . . Уммммм. . . пальчики ми не облизували, але піали вискребли, а ложки мало не проковтнули.
Сонячний ранок прийшов на зміну тихої доломітської ночі.
Місто прокинулося. Запрацювали численні магазини та кафе. Наш скибус бадьоро віз нас вузенькими вуличками міста. Ми їхали на Сокріпес.
Першим несподіваним фактом було те, що до витягу треба було йти пішим ходом у гору добрих метрів 200. Навантажені нашими лижами та черевиками, ми, як три в'ючні мули, повільно повзли до нашої мети. Все колись закінчується, і ось ми в кінцевій точці. . . або краще сказати, у початковій точці нашого катання.
Перед нашими поглядами відкрився чудовий краєвид. Гірський хребет з, де-не-де рослими, а де-не-де поваленими торішньою лавиною, ялинками, крісельний витяг і синя траса. Відразу скажу, що спочатку траса здалася складною, але вивчивши її топографію і визначивши для себе найбільш оптимальну траєкторію, я без пригод відкотила перший день.
Наступний ранок нас "порадувало" свинцевим небом. Порадившись, наша трійця дійшла спільної думки, переривати катання через погану погоду не варто, але їхати на нове місце - ризиковано. Ми знову поїхали на Сокріпес. Як би там не було, але все ж таки та сама траса набридає. Вкотре глянувши на карту, вирішили трохи переміститися. . . Поруч, піднятися на одному витягу і спуститися трасою на сусідній витяг, є ще одна зона катання Покол.
Які ж приємні там сині траси! Ми прокотилися кілька разів із великим задоволенням. Жаль тільки, що день добігав кінця, сонце так і не з'явилося з-за хмар, і нам довелося закінчувати день.
Вечір ми провели у походах по магазинах. Я вирішила, що мені обов'язково потрібно купити маску для катання (до цього я каталася в звичайних сонцезахисних окулярах).
Спортивні магазини вразили мізерним вибором і величезними цінами. Так нічого не купивши, подивившись на місцеву публіку, ми повернулися до своїх апартаментів.
О! ! ! Яка радість! ! ! Ранок наступного дня почався разючим по красі світанком. Верхівки навколишніх гір стали рожевими, і поступово цей рожевий огортав усе навколо. Тільки зараз ми зрозуміли, що таке Рожеві Доломіт. . .
Але, на жаль, навколишня краса - це поезія, але є ще й проза життя. Весь цей час нам не вистачало одного. На жаль, ми вже не можемо обійтися без різних благ цивілізації, а без Інтернету ми без рук, без очей, без вух і. . . Бог знає ще без чого. Так, дорогий мій читачу, з Інтернетом у Кортіні напружено. В інформаційному агентстві нам сказали, що в місті є дві точки безкоштовного Інтернету, одна в кафе Роял, а друга. . . ще в якомусь кафе. Відразу попередили, візьміть чашку кави та користуйтеся. Чому нам так сказали, ми зрозуміли лише тоді, коли підійшли до кафе. На вулиці Інтернету немає. Та й усередині, ще треба сісти в нормальному місці, щоб тягнуло.
Вдосталь насолодившись спілкуванням з рідними та близькими, ми вирушили освоювати нові траси.
Цього дня, тепер уже не скажу в якій саме, нам усі дні були схожі один на одного і відрізнялися лише місцем катання. . . Так от, цього дня ми вирішили піднятися на Тофану. Погода була сонячна, тиха, і тільки вершина гори була в якомусь білому пилу.
Ми не надали значення цьому явищу, і, зваливши на плечі лижі та черевики, сміливо рушили до витягу. Подолавши першу частину маршруту, ми вийшли на маленький майданчик. Внизу, в долині, тяглося наше місто.
З цієї точки він здавався зовсім іграшковим. Маленькі будиночки в білих шапочках, вузенькі вулички, і центральна церква, по місцевому Дуомо, і все це залито променями ранкового сонця. Краса!! !
Але душа рветься вгору, і ми сіли на другий підйомник.
Все було добре, поки кабінку не стало розгойдувати, та так різко і відчутно! Нарешті ми причалили. Табличка на стіні говорила, що наша висота 2470 метрів над рівнем моря. Як тільки відчинилися двері нашої повітряної гондоли, нас зустрів пронизливий вітер і дрібна снігова крихта. На оглядовому майданчику було ще холодніше. Здавалося, що вітер проникав до кісток. Снігова крихта дрібними голками впивалася в обличчя. Про те, щоб піднятися на верх гори Тофана,
на висоту 3243 метри над рівнем моря, не було й мови. Маленький вагончик з величезною сніговою шапкою сиротливо гойдався на причалі, його вигляд навів тугу, і разом з тим вселяв страх. Ми влаштували експрес фотосесію і вирушили у зворотний шлях.
Карта свідчила, що з іншої частини підйомника є дві сині траси, одна спускається в самий низ, у місто, а друга йде до старого підйомника. Вік витягу було дуже легко визначити. На ньому висів великий плакат, який говорив, витяг відкритий до олімпійських ігор 1956 року. Цей факт якось випав на увазі, і ми сміливо почали спуск. . .
Траса зі старту різко повертала вліво. Я сміливо ступила на неї і розпочала свій спуск. Все було добре, ми їхали вузенькою трасою з невеликим нахилом. Праворуч і ліворуч росли величезні ялини та модрини. Спокій та тиша були нашими супутниками. Але траса почала набирати нахил, одночасно повертаючи вправо. Що там за поворотом? Стало якось не по собі. Я пригальмувала, а потім зовсім зупинилася. Повертатися назад було пізно, вихід один, схрестись схилом уперед. Так, чергуючи нормальний спуск зі скребом, я дісталася підйомника. Старенька кріселка ялинки тягла нас угору. Я все розумію, раритет, нагадування про колишню спортивну славу. . . але пора вже цю кріселку замінити!! !
Не отримавши жодного задоволення ні від катання, ні від підйому, ми випили по чашці бомбардино, зробили ще пару фоток і вирушили додому.
Думаю, зайвим буде вести розповідь про кожен із звичайних днів, нашого катання. Всі вони були схожі один на одного як дві краплі води, з однією лише тією різницею, що погода була то кращою, то гіршою. Ми каталися в основному на Сокрепесі та Поколі, отримували масу задоволення від трас, від їхньої різноманітності та безлічі, а також від природи погоди та всіх інших факторів.
Під час нашого перебування, трапилася одна подія, для нас не особливо важлива, а ось для жителів Кортини – одна з найважливіших подій сезону – міжнародні змагання з гірського слалому серед жінок. Під цю справу на Сокрепесі закрили на 2 дні червону трасу та на ній влаштували трасу для слалому. Для нас особисто змагання пройшли абсолютно непоміченими. Але ввечері ми не пропустили церемонію нагородження переможців.
На головній площі, біля Дуомо, влаштували велику сцену. На неї піднялися найкращі учні гірськолижних шкіл Кортіни у супроводі місцевого духового оркестру. Два колоритні ведучі, з жартами та примовками оголосили переможців. Оркестр заграв урочисту музику. На сцену піднялися переможниці, зайняли свої місця на сходах п'єдесталу, їм вручили по. . . скляній тарілці, і. . . все!! !
На наступний день, коли підсобні працівники розбирали трибуни на трасі, я спробувала скотитися по цій самій змагальній трасі. Що вам сказати! ! ! На деяких ділянках я відчувала себе тією самою призеркою, яка стояла на першій сходинці, я навіть прикололася з приводу того, чи дадуть мені тарілку наприкінці траси? Але подекуди я почувала себе повільною черепахою, яку поставили на лижі, а як їхати не розповіли. Ганьба! Я подекуди так шкреблася, що мені було соромно перед самою собою. Але все ж таки трасу я пройшла, і навіть кілька разів.
Настав десятий день, не останній, але найважливіший у всій нашій поїздці і у всьому моєму "захоплюючому" оповіданні. Слід зазначити, що за день до вищезгаданої дати погода різко зіпсувалася. Повалив густий сніг. Кататися стало складно, сніговий покрив на трасах піднімався, лижі-бордери не встигали його котити. Але ми не втрачали присутності духу, каталися із задоволенням, а наприкінці дня навіть влаштували відеосесію.
Сьогоднішній ранок нас анітрохи не збентежив. Я знову дістала фотоапарат і почала знімати все довкола. Пейзаж трохи змінився, але це мене навіть потішило.
Поснідавши, ми вирішили сходити на автостанцію та купити квитки на автобус. Завтра ми маємо вирушити в дорогу на Тревізо. У нас за планом є ще один екскурсійний день у Венеції.
Першим неприємним моментом було те, що нашу коротку дорогу до автостанції, по сходах між будинками, замело снігом настільки, що нею не можна було пройти. Цей факт нас не зупинив і навіть не насторожив. Ми пішли в обхід. На автостанції нас зустріла дзвінка тиша. Кілька автобусів сиротливо стояли в кучугурах снігу, стало зрозуміло, що на них ніхто не збирається виїжджати. . . У віконці фірми "Кортіна Експрес" нас приголомшили несподіваною для нас новиною. . . Кортина заблокована! ! ! Ми були замкнені високо в горах. Жодний транспорт, навіть місцевий, не ходить. Місцеві жителі, звичні до такого стану речей, не дуже сумують. Туристи, які недавно приїхали, спокійно ходять містом. . . Коротше, жодної паніки не спостерігається. А у нас - засідка! Ми вчора залишили лижі на зберігання біля траси. Ну гаразд ми з Танею, у нас прокатне спорядження, ми можемо зайти і домовитися з пунктом прокату, а ось у Наташі то свої, їй їх потрібно будь-що забрати, і чим раніше, тим краще. Але скибуси не ходять, а до витягу година пішого ходу. Що робити? ? ? Ми вирішили йти пішки, а назад стати на лижі. Сказано зроблено. Але в нашому випадку не все так просто. Ми вирушили в дорогу.
Вулиці міста більш-менш розчищені, і ми, жартуючи і посміюючись, пішли через центр у напрямку підйомника. Через деякий час жарти та смішки для мене закінчилися. Я впала. Найприкріше, що на трасі я жодного разу не падала, а тут, практично на рівній дорозі так впала, та ще й на руку. Перше враження – ну все, дострибалося! руку зламала. Спробувала поворухнути рукою, виявилося – здалося. Все обійшлося забоєм та невеликим розтягненням. Решту шляху я пройшла дуже обережно, періодично масажуючи забиту руку.
Яким же було здивування працівників камери зберігання, коли у них на порозі з'явилася наша трійця. Уявіть собі троє дівчат, замучених тривалим переходом по пересіченій місцевості, занесених снігом. . . Картинка не з приємних. Найцікавіше, що їм було невтямки, чого ж ми до них приперлися. . .
Але хлопчики були з гумором. Видали нам лижі та черевики і стали спостерігати, як ми пакуємося. Виявилося, що в мій рюкзак не входять два лижні черевики. Один просто чудово, а два – ніяк! Що робити? Довелося один черевик покласти до рюкзака, а другий причепити на карабін зовні. Хлопці помітилися, принесли мені кульок і зав'язали його поверх черевика.
Я готова.
Таня спритно впоралася зі своїми черевиками, вони у неї умістилися в рюкзак без проблем. Наташа взагалі розраховувала нести свої черевики в пакеті, але хлопці її переконали, скріпили їх липучками ременів, кожен окремо запакували в пакети, і повісили їй через плече. Мило попрощавшись і зваливши лижі на плечі, ми рушили назад.
Сніг і не думав припинятися, по дорозі час від часу траплялися машини, ми повільно рухалися вниз. Хотілося б сказати, що дорога пройшла без пригод, але все ж таки одна подія сталася. Якоїсь миті, я навіть не зрозуміла як, Наталка послизнулася. Було б дуже кумедно, якби не було так сумно. Бідолашна Наташа, розкидавши в різні боки палиці, упустивши свої лижі, розтяглася посеред дороги.
Решту шляху ми не пройшли, ми проповзли як черепахи.
Нарешті наш караван вийшов на головну площу міста. І тут нам з Танею спало на думку геніальна думка, влаштувати фотосесію на лижах посеред міста. Досить повеселив місцеву публіку, зробивши пару більш-менш вдалих кадрів, ми пішли здавати наші лижки.
Частина дня, що залишилася, пройшла в походах по магазинах. Не секрет, що найкращий сувенір з Італії це продуктовий пакет. Ковбаска, сир, бомбардино, кава, цукерки - ось короткий перелік моєї валізи.
Ранок наступного дня не приніс змін. Ми здали апартаменти, взяли свої валізи та пішли у напрямку автовокзалу.
Про чудо! ! ! Нарешті відкрили перевал! Купивши квитки, здавши речі в камеру зберігання, ми пішли зробити останній променад Кортіном. Звичайно все закінчилося в супермаркеті. І найцікавіше, що в останні пару годин ми витратили більше грошей ніж у попередній вечір.
Останні сувеніри куплено, речі занурені в багажник автобуса. Ми зайняли свої місця. Ура! Почалася дорога назад.
Виїзд із міста зайняв дуже багато часу. Наш автобус їли рухався засніженими вулицями. Ми озброїлися фотоапаратами та камерою та почали знімати все через вікна автобуса.
Поступово пейзаж змінювався.
Снігу ставало все менше і менше, колись я зрозуміла, що автобус якось підстрибує. Наш водій зробив технічну зупинку та зняв з коліс ланцюги. Автобус бадьоренько поїхав чистою автострадою.
Тревизо нас зустрів похмурою погодою.
Попередньо ми домовилися з господарями нашого готелю про трансфер для наших речей. Дякую їм величезне, вони нас не підвели, коли наш автобус прибув на проміжну зупинку, вони вже чекали на нас.
Збагривши наші речі, ми повернулися в автобус і, вже без нічого, поїхали гуляти до Венеції.
Прогнозованого потопу у Венеції не спостерігалося. Ми, повільно прогулюючись, рушили у бік мосту Реальто та площі Сан Марко. Вузькі вулички, канали, часті мости та містки, гондоли, що мірно погойдуються на причалі, такий я пам'ятаю Венецію після першого візиту…
Нічого не змінилося, здається, що час застиг, і що варто завернути за кут і тобі на зустріч з'явиться Марко Поло, галасливий натовп венеціанського карнавалу йди навіть сам Джакомо Казанова.
Стемніло. Місто змінилося. Зайнялася вечірня ілюмінація. Особливо гарною була площа Сан Марко.
Низко опустився туман, огорнув Кампанілу собору, приглушуючи світло ліхтарів, створював враження чогось не реального, не зрозумілого, навіть не казкового, а скоріше химерного. Дзвон на годинниковій вежі пробив 7 разів. Почали один за одним закриватися всі магазини, місто порожнішало. Ми рушили назад. Що далі ми заглиблювалися у вузенькі вулички, то страшніше ставало.
Поблукавши по нічній Венеції, зробивши невеликий гачок, ми вийшли до залізничного вокзалу. Ноги гули від утоми. Ми мали одне бажання, швидше дістатися готелю…
Ранок останнього дня був похмурим. У Тревізо йшов дрібний дощ. Поснідавши, ми вирішили скористатися люб'язною пропозицією господарів готелю, та здійснити невелику екскурсію містом. Занурили наші речі в машину, щоб не повертатися по них, ми вирушили в центр. Дорогою Лоренцо, поєднавши одразу дві посади водія та гіда, про щось розповідав. Оскільки я його погано розуміла, то слухала в підлозі вуха і разом із цим, насолоджувалася видами старої частини міста.
Треба помітити, що Тревізо незаслужено забутий туристами. Безпосередня близькість Венеції затьмарила його блиск і красу.
У якийсь момент мені навіть здалося, що я його вже бачила, і тільки потім зрозуміла, я бачила Верону, а Тревізо на неї дуже схожий.
За кілька годин Лоренцо встиг показати нам найцікавіші місця, розповів кілька цікавих історій.
Відчувалося, що ця людина любить своє місто, і хоче цією любов'ю поділитися з нами.
Час пробіг непомітно і ось ми вже в аеропорту.
З Лоренцо ми прощалися як зі старим другом, хоч знали його лише добу. Було щось зворушливе в цьому прощанні, начебто для нас він уособлював усю Італію. Але прощаючись, ми сподіваємось на нову зустріч і з Італією та з Лоренцо.
Аналізуючи ці 12 днів, я можу сказати, незважаючи на дрібні неприємності, наша поїздка вдалася. Відкаталися ми на "УРА! ". Набралися нових вражень, покуштували новий регіон катання, відчули, як це бути відрізаними від світу (не знаю як в Україні, а в Італії ця ситуація не лякала і не напружувала), погуляли зимовою Венецією, залишили частинку свого серця в Тревізо. загалом виконали і навіть у чомусь перевиконали нашу програму. Чесно сказати, у голові вже назрівають нові плани на наступну відпустку.
Мої думки плутаються і збиваються, хотілося б, щоб це відбувалося від вражень від подорожі, що закінчується, але, правду кажучи, виною всьому турбулентність, яка ось уже цілу годину не припиняється. . .
Нарешті оголосили, що наш літак почав зниження і заходить на посадку в аеропорту Жуляни.
Промені західного сонця пофарбували землю у червоний колір. Нас зустрічає засніжена Україна, а разом із нею нові будні, нові труднощі та нові надії на нові пригоди.
КОНЕЦЬ.
