А вы тоже когда-нибудь мечтали заглянуть в будущее? Мне вот всегда хотелось! И совсем недавно мы приоткрыли для себя занавесу этой тайны. Оно оказалось не совсем таким, как его описывают ученые-фантасты, но тем не менее там есть такие вещи, которые действительно делают жизнь лучше. И я не говорю сейчас только о технологическом прорыве, но и об отношениях людей к гостям-туристам. Стоит только на минуту остановиться, уткнувшись в карту, как к тебе обязательно подойдет прохожий или работник и поинтересуется, как он тебе может помочь. Даже если случается тот редкий случай, когда твой случайный помощник знает только японский язык, он все равно будет очень стараться сделать твой день проще и лучше.
А вот с технологической точки зрения и высокоразвитых технологий тут тоже интересно получается. Глобализация позволила получать преимущества современного прогресса в разных частях Земли, и Украина далеко не исключение. Насколько бы Япония не была развитой, но, например, отсутствие такой простой вещи, как возможность покупки ж/д билетов онлайн ставит весь прогресс Японии под сомнение. Есть действительно прогрессивные вещи, например самое настоящее средство от дождя, которым мы успешно воспользуемся! Сидения, которые в поездах и автобусах можно разворачивать в нужном тебе направлении. Даже если это три соединённых сидения в ряд, можно весь ряд развернуть. А ещё многоуровневость городов, когда внизу ходят люди, сверху по мосту едет автобус, ещё выше едет другой автобус, а ещё выше тоже ходят люди, а гугл при прокладывании маршрута уточняет, с какого уровня надо прокладывать движение. Но самое интересное и незабываемое – это их сверхсовременные туалеты…
Япония – это настоящее испытание для опытных путешественников, подготовка к путешествию занимает неописуемо большое количество усилий и времени, многие вещи, такие как “ Как определить в каком именно транспорте можно ездить по проездному? ”, которые кажутся такими непонятными в Киеве, остаются тайнами, даже по возвращению со страны. Или поезд, который начинает ехать по рельсам, которые принадлежат одной компании, а заканчивает по рельсам другой компании, которую не покрывает проездной, в итоге нужно оплатить только часть маршрута, которая не покрывается проездным. А та ситуация, когда номер и название поезда полностью не совпадает с билетом, но это именно тот поезд, на который у тебя куплен билет, будет ещё ни раз нам сниться в кошмарах))) Когда двери закроются в любую секунду, а решение нужно принимать молниеносно.
Маркетинг будущего пошел намного дальше, даже чем грустно известный маркетинговый отдел МАУ) В Японии практически все цены указываются без учета НДС. То есть практически всегда платить приходится больше, чем указано. Иногда бывает, что цена с НДС на ценнике таки указывается, но намного мельче, чем цена без НДС. А сколько стереотипов о Японии было разрушено во время поездки не перечесть на пальцах))) И все же эти странноватые отличия Японии как раз и делают её такой уникальной и интересной. В общем, давайте все рассмотрим по порядку, начинаем нашу подготовку к путешествию!
Для начала нужно определиться, какой тебе цвет больше нравится – красный или розовый? Если розовый, то весенняя сакура ждет тебя. Если красный, то ты обязательно испытаешь настоящее момидзи осенью. Момидзи – это любование красными кленами.
Я честно не знаю, что более интересное, но полететь уже настолько горело, что весеннюю сакуру ждать было невтерпеж. Будем наслаждаться кленами! Вот только отпуска не хватает, придется что-то думать. А ещё и в Египет хочется. Но в этом году уже точно что-то одно надо выбирать, выбор, конечно, очевиден. Настолько мы любим кораллы и рыбки, что выбор в пользу Японии дался действительно нелегко.
Самый частый вопрос, который мне задают о Японии – это виза. Ответ тут самый радостный и приятный: помимо того, что виза бесплатная, так и требуется минимум документов. Никаких гарантов, справок с работы, движений по счету, копий ЧП и т. д. По большому счету это анкета, маршрут и остаток денег на счете. Все эти правила приняли относительно недавно. Так как Япония была нашей потенциально юбилейной пятидесятой страной, то о поездке практически никто не знал. Но каждый мог поучаствовать в угадывании 50-й страны. Варианты попадались самые неожиданные, но именно там и могла быть истина, так как изначально 50-й страной должна была быть Молдавия, которая позднее сменилась Ватиканом и после акции Катара стала Японией. Победителем конкурса стала наша подруга Оля, и в отдельной номинации Женя, который за день до путешествия смог определить 50-ую страну по одной из наших фотографий на фейсбуке, где были выложены поездки грядущего восьмого сезона, а японские билеты были тщательно замаскированы до неузнаваемости, но одна из зацепок – это проездной на японский транспорт, на котором была видна часть логотипа, и этого оказалось достаточным, чтоб наряду с другими найденными намеками безошибочно определить страну.
Японский проездной JR Pass – это отдельная часть подготовки к поездке. Его можно купить много где, но только не в Японии. Он делает основную часть транспорта полностью бесплатным, включая скоростные поезда Синкансены. Стоимость поездов в онлайн проверить достаточно сложно, даже как минимум потому, что цены в себя не включают одну из такс. Например, билет Токио - Киото даже в машине по продаже билетов светится порядка 5000 иен (45$), но комиссия, которую нужно будет заплатить где-то дальше (но где именно, похоже, тоже останется загадкой навеки) будет стоить порядка 6000 йен (54$). Из Киева сложно было в этом разобраться. А вот стоимость недельного проездного на человека с учетом комиссий… пристегнитесь!!! Приблизительно 35000 иен (321$). То есть за двоих нужно отстегнуть половину стоимости авиабилетов на то, что, скорее всего, тебе будет выгодно. Цена за проездной не просто ввела нас в ступор, а в самый настоящий ужас. Но мы доверились советам на форумах и таки купили его. В самой стране мы пытались долгое время высчитать, как определить цену на проезд, чтоб убедиться, что мы не в убытке. В итоге пошли в кассу и спросили напрямую. Проезд Токио - Киото в одну сторону с человека стоит около 14500 иен (133$). Аж отлегло, только на одном из поездов в обе стороны мы практически отбиваем стоимость проездного.
Теперь все готово, можно лететь. Летели мы долго, потом двухчасовая пересадка. Пересели. Затем летели ещё в два раза дольше. В итоге вылетели в 23:00, а прилетели в 22:00. Мы видели, как прошла ночь, потом прошел день и за иллюминатором настала следующая ночь. Ещё и моя проблема – неумение спать в самолетах… Тем не менее мы летели официально лучшими авиалиниями 2019-го года, так что в самолете было максимально комфортно, насколько это могло быть. Из Катара у нас летел современный Airbus A350, и это было действительно шикарно. Самолет очень удобный и продуманный. У меня уже традиция позвонить из самолета маме. На борту катарских авиалиний дается по часу бесплатного вай-фая на девайс. Причем скорость интернета действительно впечатляет, можно спокойно общаться голосом, на весь перелет цена тоже приятная – 10$. В меню включенного питания меня порадовала барная карта, в которую входили даже коктейли и шампанское. Когда заказываешь вино, стюардесса как в дорогом ресторане демонстрирует бутылку и рассказывает, что это австралийское красное вино и спрашивает: “ Вам подходит? ”. Даша предпочла чилийское белое.
Погружаться в Японию я начал прямо с самолета, у меня на планшет были скачаны все мультики от автора “ Мой сосед Тоторо”. Я не поклонник аниме, но эти мультики настоящее произведение искусства. Я правда зачем-то скачал ещё фильм “ Ведьма из Блер”, тем самым просто вынес себе мозг! Как говорится, такую муть раньше не снимали… А хотя нет, таки снимали, фильм оказался довольно старый. Ну что, наш второй перелет подходит к концу, сейчас начнется!
Токио
У нас было меньше часа, чтоб выйти из самолета и оказаться в метро. Метро в стране, которая славится усердно работающими жителями, закрывается приблизительно в 23:30. Если не успеем, то заплатим за ночной автобус столько, что уже никакой проездной не поможет. Выпустили из самолета, нужно действовать очень быстро. Мы со скоростью света неслись на таможенный контроль, по дороге пятисекундный фотостоп возле декоративных кленов. Можно нестись дальше, ещё мгновение – и мы со штампом въезда стоим за таможней. Как это так оперативно случилось? До последнего метро все ещё около часа. Но нужно разобраться с проездом и снять деньги. Насколько я знаю, мастеркардовская карточка принимается далеко не всеми банкоматами. Но точно принимается в банкоматах магазинов 7-Eleven. Тут бац! И стоит целый банкомат с названием 7-eleven. Снимаем 50000 йен (460$). Банкомат, пожалуйста, не подведи, мы же без налички прилетели) Банкомат нам выдал пять бумажек по 1.000 йен. Ничего себе номинал купюры, почти по 100$. Мы тогда ещё запереживали, как же мы разменяем такого высокого номинала купюру. Но оказывается в Японии потратить такую купюру достаточно несложная задача.
Так, теперь срочно разбираемся, где нужное метро! К нам подбежал работник, спросил на какую станцию нам надо и быстренько накликал все на автомате. Автомат с радостью принял мега-купюру и отсыпал сдачи. Бегите туда! Мы помчались и заскочили в какой-то поезд. Фух успели! А до последнего поезда оставалось все ещё около часа. Видимо пока мы проделывали наш марш-бросок с самолета, время остановилось, и мы перешли в гиперпространство. Садимся на сидения, а они мягчайшие. Очень непривычное чувство, когда в транспорте настолько мягко. Я открыл приложение и посмотрел, где нам пересаживаться. Но станции, на которой мы сели, не было. Так-с, где мы находимся? Видимо, в гиперпространстве другие станции. Тут же подошел парень и предложил помочь разобраться с метро. Мы сказали нужную станцию, он сказал, что мы сели в правильный поезд и дал нам карту метро. Но на этой карте тоже не было станций, которые мы проезжаем. Где-то на четвертой станции одна таки совпала. Но следующая опять была не существующая. Мы спросили рядом сидящую девушку, она посмотрела по другому приложению и сказала, что мы движемся правильно. На вопрос, где эта станция на карте, она указала на ветку, на которой не было вообще никаких станций. Эээ, а как вы понимаете, что мы именно тут? Девушка ответила что-то похожее на японскую мудрость.
В вагоне тоже висела схема ветки, но не электронная, по ней найти было вообще невозможно нас. Проехав с десяток станций, мы-таки действительно попали на нужную пересадочную. Сменили ветку, теперь все совпадает. Со схемой. И вот ура! Мы сделали это, доехали до своей станции. Насколько мы поняли, то проблема была в том, что схема, которую нам дал парень, принадлежала другой компании метро. В смысле карта показывала возможность бесплатного проезда по одному из проездных и наша аэропортовая ветка, как и некоторые другие, не входила в эту схему. Нам же нужна была просто ещё одна схема с другими ветками, а сумма этих схем как раз даст полную картину метро, но это не точно. Ещё можно было доехать по нашим драгоценным проездным, но технологии тут бессильны. Нужно простоять в очереди, на определенных станциях в рабочее время, чтоб активировать его. Пока не активируешь, ездить по нему не выйдет. Для вечернего рейса уже поздно проходить активацию. Говорят, что в аэропорту очередь на активацию затягивается на часы. То есть изначально нужно проделать в Киеве ряд танцев с бубнами, чтоб его получить, так как в Японии получать его нельзя, а когда получишь, ещё немного танцев, чтоб добраться до агентства и активировать его.
Теоретически можно упростить себе жизнь, зарегистрировав платежную карточку Суйка. Но к сожалению или к счастью гугл пэй мне не дал это сделать. Думаю, что к счастью, в этой истории ещё какой-то Суйки для полного комплекта не хватало) В одной из соцсетей кто-то восхищался, что японское метро очень продуманное. Но автор поста не видел по-настоящему продуманных метрополитенов. Конкретно я считаю, что самое легкое метро находится в Днепре, одна ветка и всего шесть станций. Ни малейшего вопроса по маршруту в таком метро не возникает: либо налево, либо направо)))
Мы вышли из метро и увидели его – ночной Токио. Он действительно так же прекрасен, как и звучит. Это была без преувеличения любовь с первого взгляда. Он такой… японский! Тут же возвышается грандиозного вида храм, из-за домов выглядывает светящаяся вышка, все такое интересное и необычное. Лучшее знакомство со страной это через кухню, сейчас мы это и сделаем. Зашли в небольшой ресторанчик, который по виду явно не рассчитан на туристов. Но для нас это как раз самое то. Что тут у нас в меню? Ух? какое все интересное, и самое главное – совсем недорогое! С чего же начать-то, когда хочется все и сразу попробовать. Возьмем жареных гёдза, Рамэна и ещё чего-то совсем неизвестного.
Еду принесли очень быстро. Мы вооружились многоразовыми пластмассовыми палочками и вот оно – знакомство со страной. Япония, мы с тобой нашли общий язык. Азия, как всегда, не подвела в плане еды. Честно говоря, Азия вообще ни в чем никогда не подводит, ну разве что за исключением жадности вьетнамцев. Кухня Японии очень отличается от всей азиатской одним моментом – она вообще не острая! Не то, что бы мы привыкли, но она действительно не имеет остроты. Мы это, кстати, заметили не в первый день. Можно, конечно, в меню выискать острые блюда, но заказывая наугад, на острое блюдо шанс напороться низкий.
Стоимость еды в небольших ресторанах порядка 600-800 йен за меню (7.5$). Меню достаточно, чтоб плотно покушать. Подача блюд абсолютно во всех ресторанах быстрая. Я думаю, что наше ожидание никогда не превышало десяти минут. Если брать рестораны посерьёзнее, то 1100-1200 йен за порцию (11.5$). Рамэн хоть был и вкусным, но уступает рамэнам, которые готовят у нас в японских ресторанах. В основном уступает по количеству ингредиентов. Суши в Японии довольно редкое блюдо, его придется ещё поискать.
Вкусно покушали, довольные и сияющие мы пошли искать наш отель. Средняя стоимость личной комнаты на двоих с общим туалетом 50$. В капсулах пожить не получилось, так как в соседних капсулах будет жить куча людей, то есть что-то типа общей комнаты. Наш совсем небольшой номер был выполнен в строгом стиле минимализма. Двухъярусная кровать, полочки, тапочки и окно. Но в случае с Японией, как и с Норвегией, мы морально были готовы, что не стоит платить космические деньги за комфортабельные отели, лучше платить относительно приемлемую цену, чтоб просто поспать в номере. Хотя как покажет отель нашего последнего дня, то наличие полки это довольно-таки лакшери.
Зазвонил будильник. Первое, что приходит в голову – мы в Японии!!! Сейчас будет однозначно очень интересный день. Второе, что приходит в голову – это начало путешествия, таких просыпаний впереди ещё много! Третье – нужно как можно быстрее собраться и бегом исследовать все! Интересным сюрпризом оказалось то, что за те пару месяцев, что мы бронировали этот отель, изменились правила. Теперь в проживание входит бесплатный завтрак! Мы спустились на первый этаж и увидели, как за небольшим столом сидят 9 грустных японцев. Может они, конечно, и не были грустные, но увидев завтрак, мне показалось, что вокруг все грустные. Гостям предлагался тост и растворимая кипяточком пюрешка или луковый супчик, который так же нужно залить кипятком. Рядом на черной дощечке цветными белками было написано Breakfast и нарисован тот же тост с супчиком. Причем чашечка супчика на дощечке выглядела немного веселее, чем наяву. Мы взяли вещи и побежали гулять. Японская еда действительно очень вкусная и тратить время на растворимый супчик означает, что ты получишь за поездку на одну вкуснейшую трапезу меньше. Покушаем где-нибудь полноценно.
Мы жили рядом с большим храмом и настоящим японским рынком! Он, по сути, не очень отличался от настоящего неяпонского рынка, но так как этот был в Японии, он был исконно японским или даже токийским! Виды азиатского храма заряжали настроением до 100%. Хотя мы понимали, что за ближайшие пару дней от храмов может начать рябить. Мы пошли пешочком на одну из центральных ж/д станций Уэно. Так как на этой станции находился один из центров для активации JR Pass. Шли мы по довольно простым, безлюдным и не особо привлекательным улицам. Даже машины по дорогам не ездили, хотя регулировщики активно следили за трафиком и единичными пешеходами. Дома были не очень высокие, но располагались плотно друг другу, из окна одного дома можно было поздороваться за руку с соседом из прилегающего дома. Внутри меня всплыло уже знакомое странное ощущение. Ты вроде как в стране будущего, но видишь довольно простые улицы, местами проще выглядящие, чем в странах СНГ. На самом деле понятно, что есть более прогрессирующие части города, есть менее. Такое же чувство впервые я ощутил в Сингапуре.
Дело в том, что Япония действительно прогрессивная и может удивить многими вещами, но она совершенно не такая, как её показывают в популярных туристических передачах. Мы даже специально пересмотрели выпуск Орла и Решки, где Птушкин рассказывал, как тут все вау-вау и роботы выполняют какие-то задачи. Они-то может и выполняют, но в каком-то одном месте специально, чтоб показывать, как они выполняют. Но действительно немалая часть этого прекрасного города выглядит совершенно обычно. А основная часть ж/д транспорта все так же управляется людьми, как и у нас.
А тем временем мы как раз дошли до Уэно. Как и предполагалось, на активацию проездного была немалая очередь, минут на 30. Мы разделились, сначала я пошел кушать, пока Даша была в очереди, потом поменялись. Выбор еды тут был по картинкам на электронном табло. Тут же ты расплачиваешься и получаешь на автомате сдачу. Кстати, это очень удобные автоматы во многих магазинах, сами считают мелочь и деньги и отсыпают сдачу. Я никак не мог определиться, какая картинка будет вкуснее, хотя на самом деле вкусные тут абсолютно все, ну вот честно, не бывает тут невкусной еды, они её просто не изобрели. В итоге у меня была какая-то котлетка с лапшичкой и яичком, все это в виде супа. Я сменил Дашу и как раз достоял очередь. Перед активацией проездных девушка убедилась, что я точно понимаю правила и невозможность отмены активации. Вот за что большое уважение японцам. Они всегда делают большой акцент на правилах до оказания услуги. Для них очень важно, что ты точно знаешь, за что именно ты платишь деньги и сколько ты должен заплатить, это проявлялось действительно в большом количестве мест. А сама девушка, которая проводила инструктаж, это делала с такой сладкой любовью в голосе, что я тут же улетел в сознании куда-то в сказочку “ Спокойной ночи малыши” и сейчас пью малиновый чай со Степашкой и Филей. В её харизме и голосе была доброта тысяч стюардесс компании Эмирейтес. Я чуть не начал жалеть, что проездные нужно активировать всего один раз. В общем я хочу выразить большую благодарность всем людям, которые с такой любовью относятся к своей работе, вы точно делаете этот мир лучше.
Завтракающая Даша спросила, к какой из двух девушек я попал, так как тоже заметила, что та, что слева, очень крутая. С активированными проездными нам также выдали билеты по первому нашему маршруту. То есть при наличии проездного ты можешь либо просто заходить в поезда и ехать на общих основаниях, либо обращаешься в кассу и тебе бесплатно выдают билеты, закрепленные за сидящими местами. То, как операторы работают с компьютерами, нас довольно сильно удивило. На сэнсорном экране девушка нажимает пальцами несусветное количество раз с очень большой скоростью. Когда мы первый раз обратили на это внимание, то не могли понять, зачем такое количество нажатий для выписывания безымянных билетов. Что ещё можно так усиленно накликивать? Но это касалось не только продажи билетов, так было везде, где работают с сенсорным экраном. Мы начали следить, что именно происходит. Работницы после нажатия на определенную кнопку, делают обязательно холостое нажатие в пустую часть экрана или в рамку, только после этого кликают по следующей кнопке. Похоже так делали все. Почему, мы не знаем. Но четко было видно, что два клика подряд в кнопки на сенсорном экране не делались. Итак, понеслась!
Никко
Даша меня расстроила, сказав, что наши проездные не покрывают скоростные поезда. Но тот поезд, на который мы сели, синкансэн, начал набирать скорость все быстрее и быстрее, в итоге разогнался до 280 км в час. Оказывается, есть ещё более скоростные, но они едут на этих же моделях поездов, только разгоняются до 320 км в час. По Японии путешествовать на синкансэнах одно удовольствие. Реально гигантские расстояния между городами совсем не помеха.
А самое интересное, что Япония – это, по сути, один большой город. Многие города разрослись так, что уже плотно соединили свои границы. В итоге ты несёшься на поезде не по полям и долинам, а по сплошному городу. Бывают перерывы на поля, но в основном за окном бесконечный город. Это было очень непривычно. Оказывается, смена картинки за окном поезда очень нужна для внутреннего переключения. А так, ты вроде бы просто по городу решил проехать между двумя пунктами. Нам нужно было доехать до Никко, а оттуда пересесть на автобус, который везет в тематический городок Эдо Мура (Edo wonderland). Но и в Никко есть что посмотреть. С чего начать, чтобы все успеть? Мы приехали, на станции стояла женщина, которая рекламировала билеты на какой-то автобус. Она сказала, что следующий в Эдо будет через полтора часа, а последний около 15:00. Ну вот и порешали, что в какой последовательности. Пошли гулять по Никко. Где-то упоминалось, что туристы начинающие гулять по Никко, могут уже никуда не захотеть ехать дальше. И мы их прекрасно понимаем. Этот город шикарный!!!!
Свое первое момидзи мы словили именно тут! Красные клены тут были как раз в своем пике (17 ноября)! Какая же красота везде. Нужно было посетить храмовый комплекс, до которого тоже надо ехать на автобусе. Но к нашему счастью в городе была пробка, о которой нас предупредили, и мы всю эту красоту проходили пешком. От красноты кленов казалось, что даже теплом веет.
Минут за 40 дошли до храмового комплекса. Тут, конечно, японская архитектура во всей своей красоте. А храмов столько, что дня на два можно себя занять если поставить цель все пересмотреть.
Это не храм, просто магазин
Мы предварительно знали, что по отзывам нужно идти в Тосё-гу. А какие тут огромные старинные деревья! Вход в храмовый комплекс, если не ошибаюсь, стоит по 1300 йен (12$). По сути, вся красота не столько внутри храмов, как снаружи. Но действительно все в лучших традициях Японии.
Ещё японцы очень любят стоять в очередях. Иногда даже на платформе длинного поезда все толпятся в очередях первых вагонов, а чуть дальше может быть вообще свободное место для того, чтоб первым быть у входа. Но первым туда японец вряд ли рискнёт стать, по нашим наблюдениям, чаще всего он просто становится в одну из уже сформировавшихся очередей. Так и мы встали в храме в какую-то длиннющую очередь в надежде, что в конце будет что-то ну совсем интересное. К счастью, я прошел глянуть куда стоим, оказалось, что это очередь, чтоб помолиться. Хорошо хоть не отстояли её полностью, а то в конце был бы сюрприз. Потом зашли в один из храмов, нас как англоговорящих в приоритете завели. И сказали, что сейчас гид будет говорить на японском, а потом для нас и ещё пары туристов на английском.
После того как гид закончил японскую речь, повернулся к нам и такое ощущение, что продолжил на японском. Мы с Дашей смогли пару слов только уловить, но и то, скорее всего, мы просто японский начали понимать. Но тем не менее мужчина громко стучал деревяшками, от чего нарисованный дракон на потолке словно рычал. У дракона морда мне напоминала человеческое лицо какого-нибудь Юры. Вот бывает такое, смотришь на человека и сразу можешь представить какое ему имя больше подходит, так и с драконами. Поэтому мы его нарекли дракона Юрием. Дальше по поездке всех драконов мы условно называли Юриями. Нужно было спешить на автобус до Эдо.
По пути надо было перекусить. Это довольно стандартная проблема насыщенных поездок, когда не хватает времени на еду. Мы зашли в маркет, я себе набрал разных булочек в герметичных пакетах, причем среди булочек был даже хот-дог с кетчупом. Даше нагрели большую миску рамэна. Если Даше пришлось с рамэном терпеть до Эдо (в автобусе не получится покушать), то я свои булки умял ещё по пути, а потом ждал, когда мы сможем есть Дашин суп. Булки, кстати, тоже бомбезные, как и вся еда, берите смело))) Но на самом деле мы просто ещё не знали, какое гастрономическое сокровище прячется на полках в маркетах. Мы дошли обратно на автовокзал, где никого уже не было, включая женщину, которая говорила нам о последнем автобусе. Пошли в информейшен, там нам сообщили, что последний автобус в деревню уехал два часа назад. Как это? А тот автобус, что около трех дня? Кассир нас уверяла, что никакого автобуса в 15:00 не существует. Но это же Азия, тут не могут так просто рушиться планы на поездку, что-то не так. Но все строго по расписанию, никакого автобуса не будет.
Пока женщина звонила в деревню, чтоб уточнить в какое время там проходят обычно шоу, я на всякий пожарный решил выглянуть из комнаты автовокзала и увидел красный автобус, который собирался отъезжать. Как ни странно, автобус был минута в минуту по тому расписанию, что нам говорили утром. Я решил выглянуть по той причине, что когда мы заходили в комнату с кассами, Даша сказала, что недалеко стоит автобус красного цвета, а когда кассир нас уверяла, что никакого автобуса не будет и показывала информацию о деревне, то я увидел рядом с информацией фотографию автобуса красного цвета, а на утреннем расписании именно это время было дописано ручкой, словно кто-то что-то знал.
Мы с Дашей всегда пытаемся улучшить этот мир и самое ценное, что в данном случае мы должны сделать, на обратном пути подойти к кассиру и сказать, чтоб обновила расписание, так как автобус таки ходит в это время. На что женщина задумалась и сказала: “ Ах, да! Сегодня же воскресение, он всегда по воскресениям ходит в это время! ”. На самом деле вполне возможно, что никакого автобуса быть не должно, но это Азия и тут всегда все складывается, и автобус просто появился. Хоть и ехать до деревни недолго, но у нас до закрытия оставалось только пару часов. За два часа до закрытия вместо 4700 йен плата за вход по 4100 йен (37$).
Эдо Мура
Первым делом мы нашли лавочку и у Даши началась трапеза, я же пошел осмотреть ближайшие окрестности. Тут как раз фоткалась группа японцев, идеально подходящая под фотографию моей японской семьи. Когда их фотограф закончила фото, я жестом показал, чтоб все не двигались и дал девушке свой фотоаппарат. Мы с ними прямо сроднились. Я довольный вернулся к Даше, а когда мимо нас проходила эта группа японцев все со мной радостно прощались. Только пять минут в деревне, а меня уже местные знают. Деревня представляет из себя Японию эпохи Эдо 1603-1868 гг.
Тут много веселых развлечений и бесплатных шоу. Сначала мы зашли в дом, в котором дети и взрослые залазили в дыру в стене. На входе висела табличка, что это не для слабонервных, вы не должны быть беременной и должно быть здоровое сердце. Мы аж напряглись. Но мы смелые, после китайской тропы смерти нас не запугает какая-то дыра в стене. Вперед! Там было светло, сначала мы поднимались по ступенькам, затем ползли прямо, потом влево, потом шли на корточках и вышли из соседней двери. Конец!
Да, не запугают средневековые японские ужасы современных европейцев. Потом подошел грозный ниндзя и приказал Даше спрятаться в потайной стене! Затем мы посетили пару домиков в японском стиле и отправились в лабиринт! Лабиринт был действительно забавным, то состоящим из пещер, то деревянным. Но так как время первого шоу неумолимо приближалось, то у нас был действительно страх не успеть выйти с лабиринта. Помимо самих развлечений, у деревни действительно красивый экстерьер улиц и всех зданий. Нам нужно было выбрать между исконным юмористическим шоу и шоу с магией воды. Мы, конечно, любим юмор, но побоялись, что его просто не поймем. Ещё не так сильны в японском. Хотя японский был, наверное, первым языком, который я начал учить в садике, до сих пор помню комутохеровато и накатикаязабьюка! Я причем долгое время верил, что это действительно японские слова. Мы пошли на магическое шоу. Выглядело все это по началу довольно простенько.
Очень милая и харизматичная японка что-то нам рассказывала, потом появились ещё три японки и начали творить магию воды. Но к середине представления мы уже неотрывно наблюдали за магией. Вода начинала литься из самых неожиданных предметов, там, где казалось она появиться вообще не может. Причем действительно было местами очень смешно. Нам понравилось. На входе нам выдали небольшие белые листки, это у них такая фишка с чаевыми, ты должен завернуть мелочь и запустить сверток по окончанию шоу на сцену. В этой системе есть один минус – первые ряды рискуют словить сверток в голову. До следующего шоу у нас было ещё минут 20. Мы побежали дальше исследовать деревеньку.
Времени не хватало просто катастрофически, буквально бы на час ещё больше. Но тут, скорее всего, проблема в том, что в сутках всего 24 часа, из которых ещё хотя бы 6-8 нужно поспать. Второе шоу – " Ниндзя" – было ну очень эффектным, это были бои не на жизнь, тут и звуки ударов, и каскадерские трюки, в общем, нелегко пришлось парню, на жизнь которого покусились трое профессионалов. Правда, был один момент, когда ниндзя запустил металлическую звезду, она застряла в стене – нам показалось, что это не было запланировано))) Но самое эффектное было в конце: мы сидели в первых рядах, а с задних начали лететь метеоры-свертки с чаевыми. Мне с моим ростом хотелось упасть на пол и закрыть голову. Но, к счастью, все свертки пролетели над головой. А тем временем на деревню опустилась ночь. Осенью в Японии в 17:00 уже глухая темень. На улицах зажглись старинные фонарики, " местные жители" выходили из домиков и в руках держали тускло светящиеся шары, что вольно висели на палках. Это так завораживающе, неужели мы находимся в городе призраков в месте с Тихиро?
Нужно поспешить выйти из деревни, пока мы не начали растворяться в воздухе. Все работники с нами прощались, а со стороны выхода слышался громкий барабанный бой. Оказалось, что закрытие деревни – это тоже особый и красивый ритуал, в конце которого деревенские жители хором закричали Аригато! Мы не успели проскочить через массивные ворота до того, как они закрылись. Неужели мы тут остались навеки, будем вечность блуждать по улицам становясь полностью прозрачными на рассвете и обретая темные облики в покрове тьмы?! Ну что ж, меня такой расклад в принципе устраивает. Мы уже развернулись в сторону домиков, но один из ниндзя открыл нам небольшую дверку, и мы вышли. Пару жителей вышли провожать всех туристов по автобусам и машинам. Притом каждому радостно махали руками. Несмотря на зловещий холод, на остановке стояла большая тепловая лампа, можно было греться. Мы сели в автобус и махали жителям из окна. Как же было круто! А может надо сюда ещё раз вернуться? Но к сожалению совсем никак( Но есть и хорошая новость, это только начало путешествия, а Япония обещает вся быть такой интересной.
Поезда Японии служат не только средством передвижения, но и отличной точкой отдыха. Пока едешь, аккумулируешь силы для продолжения путешествия. Да и голова отдыхает от постоянного мозгового штурма о том, как в очередной раз где-то пересесть или куда-то доехать. Мы снова в Токио, в ночном Токио. Токио ночью это, наверное, один из самых красивых городов в мире. Даже несмотря на нашу любовь к природе, эти светящиеся небоскребы и баннера – one love! Ещё удобно иметь среди друзей поклонников анимэ. Антон начал слать нам идеи, что нужно обязательно сделать в Токио исходя из анимэ. Пришло сообщение " Посетите мэйд кафе в Акихабаре! ". Я маршрут не составлял и мне эти слова показались страшным японским заклятием или как минимум каким-то очень древним городом, в который все должны ехать несколько дней ради легендарного кафе, в котором подают кофе на голове! Но все оказалось доступнее и проще, Акихабара – один из районов, в котором сосредоточено множество особенных кафе, в которых анимэшные девочки общаются с посетителями и стараются их развеселить. Мы быстренько определили, у какого лучший рейтинг, и поставили себе в планы на вечер. Достопримечательности Токио – это районы, ты возвращаешься в город вечером, чтоб просто гулять по улицам одного из районов.
Часть 2. Любование зелеными бамбуками Японии
Район Акихабара в Токио
Это наш первый район-достопримечательность, тут можно увидеть, как выглядит современная жизнь в параллельном для нас мире. Помимо еды, высоток и баннеров, тут четко выделяются такие виды развлечений: караоке, игровые здания Sega, помещения с автоматами, где что-нибудь нужно вытащить, а также совсем что-то новое для нас. Это здания, из которых сквозь закрытую дверь пытается вырваться очень громкая музыка. Словно там заперли музыкального монстра. Мы зашли внутрь, увидели сотни игровых автоматов, на всех что-то разное и прямо очень графическое. Почти все автоматы заняты японцами, из каждого очень громко играет своя музыка. Но все эти автоматы объединяет один механизм – металлические шарики, они сыпятся по краям экранов.
Игрок постоянно нажимает на какую-то кнопку. Судя по всему, видео, которое показывается по экрану, это мини-ролик, не имеющий ничего общего с игрой, сама игра – это шарики, которые то попадают в яму, то не попадают, и количество шариков как-то влияет на твои деньги. И самое печальное, что некоторые токийцы просто по кругу нажимают на кнопку и переписываются с кем-то по телефону, даже не наблюдая за игрой. То есть просто какой-то бесконечный отжим денег. В этом баре нельзя фотографировать. Нет окон и конечно же нет часов. На стенах указатели на туалет и где можно купить еды-воды. Все необходимое чтобы провести здесь максимальное количество времени. Вы же современная страна, вы должны быть выше этих всех казино, как же так( Но, видимо, лудомания – болезнь зависимости от азартных игр – не зависит от уровня цивилизации, а желающие на этом поживиться всегда найдутся. После выхода из этого заведения на улице кажется необычайно тихо. Так как ушам нужно время, чтоб перестроиться после музыкального взрыва.
Музыка играла в других зданиях
У нас же дальше был традиционный поход в Макдональдс. Мы заказали японский гамбургер. Это гамбургер, в котором мясо имеет явно выраженный сладкий вкус Азии. И это прекрасно, кока-кола, кстати, не такая сладкая как у нас, а картошка фри самая обычная. Но тем не менее. Мы побывали в настоящем японском Макдональдсе. Ещё одно классное развлечение – сходить в анимешный магазин и полюбоваться статуэтками. Нам, конечно, японские статуэтки ни о чем не говорили, так как мы в анимэ не сильно подкованы, но их разнообразие просто впечатляет.
А космические цены на некоторые из них как раз нам подсказывали, какие тут более знаменитые и раритетные. Причем цены по размеру доходили до суммарного бюджета всей нашей поездки. Так как мы запланировали поход в мэйд кафе, то нужно было где-то хорошо подкрепиться. Цены в мэйд кафе на порядок выше. Чтоб не тратить время, мы на японской улице съели исконно немецкую шаурму! Причем в Германии это блюдо вроде как национализировано, но имеет истоки от турков, иногда можно даже вывеску встретить, что это турецкая шаурма. А здесь уже вешают вывески о том, что это немецкое блюдо. Мы решили сравнить цены на разные мэйд кафе, а потом пойти в запланированное, чтоб точно знать, что там не в десять раз дороже, чем в других.
На улицах района анимэшные японки завлекают прохожих и показывают меню и правила посещения мэйд кафе. Но проблема всей Японии в том, что почти все японцы хорошо знают английский, не знают только те, кто работает в сфере зазывания в рестораны или подобные заведения. То есть кассиры, весь внутренний персонал, работники заведений, все подкованы в английском. Но пока японец не закончил институт, его словарный запас равен нулю. Видимо, на последнем курсе у них экспресс-обучение. В тот момент, когда проходишь мимо зазывающих анимэшниц, они будут кого угодно зазывать, куда угодно смотреть, но только не в твою сторону. Так, возле одного ресторана в Киото конферансье (или как их там называют) аж по телефону начал как будто говорить, когда мы приближались. Иногда японцы просто начинали задумчиво смотреть в даль, словно думая о великом и прекрасном. Мы подошли к одной из японок, чтоб узнать правила и цены мэйд кафе, я прям чувствовал её страх, будто голодный европеец сейчас её съест вместе с меню.
По итогу мы посетили изначально задуманное заведение с самым высоким рейтингом. Внутри нас встретили две девушки, улыбки, радость, приветствия. Нас провели к нашему столику, надели на нас ушки зайчика и мишки. Показали нам правила кафе – каждый час стоит 500 йен (4.5$) с человека, а также обязательный заказ минимум одного блюда на каждого. Опять-таки, все в хорошем японском формате: сначала убеждаются, что клиент понял правила, потом развлечения. Мы выбрали бокал вина и парфе. В зале помимо нас сидело ещё двое парней и замкнутая девушка. Наша анимэшная официант сказала: “ Если я понадоблюсь, просто скажите « мяу-мяу». Когда мы определились с заказом, я внутри испытывал странное чувство, хотя для меня такие вещи особо не стеснительные. Вроде ничего такого, чтоб мяукнуть пару раз, но, с другой стороны, это как-то непривычно. Я сказал: “ мяу-мяу! ”, официант обернулась, мяукнула в ответ и побежала к нам. И вот как-то её ответное « мяу» меня окончательно расслабило и дальше мы мяукали без заминок. Правда, один раз она нас не услышала, пришлось в два голоса и погромче устраивать целый кошачий хор, чтоб на нас обратили внимание.
Затем девушки проводили лотерею, в которой можно было выиграть небольшое барахло) А потом одна из них начала петь и танцевать на сцене, а вторая ударив светящими палочками о пол, начала активно зажигать возле сцены. И это реально классно, такие моменты больше всего и ценятся потом, в такие моменты за страной закрепляется некая визитка, это то уникальное, что есть только здесь! Но в случае с Японией этих визиток сотни. А унитазы уверенно держат первое место. Пока мы сидели и переваривали впечатления первого дня, а их было через край, к нам подходила официант и учила каким-то милым японским фразам и жестам в конце которых из рук получалось сердечко.
За деньги в мэйд кафе есть ещё ряд развлечений, таких как фотосессия с девочками, волшебный паспорт, который они тебе сделают, на случай если ты забыл свой и так далее. В буклетах, которые лежат на столах, также объясняется, что многие вещи девушкам даются за счет магии, которой обладает каждая девушка в мэйд кафе. Час пролетел как одно мгновение.
Перед нашим уходом зашла еще компания и мы обратили внимание, что японцы любят носить маски не только на улице, но и в помещении. Эти ребята сняли маски только для фотосессии и снова надели их. Уже совсем поздно, нужно двигать к отелю. В Японии есть один минус – очень дорогие такси. Мягко сказать, нам они были не по карману. А каждая процедура разбирания с посадкой в метро может забирать достаточно много времени. Мы определили, что из последних сил сможем дотянуть до отеля пешком. Всего 30-40 минут ходу. Но вроде как утром нам отель казался дальше. Видимо, магия тех девушек нам сократила расстояние. Мы шли, и когда казалось, что мы уже совсем офлайн, а до отеля оставались минуты, я понял, что на GPS я выбрал не тот отель. У нас в Токио было забронировано два отеля, и это второй отель, в котором мы будем ночевать в последний день в Японии. До нашего текущего надо пройти… ещё столько же, а метро на этом участке нет. Зато похоже нами установлен официально новый рекорд в наших путешествиях! Самый-самый длинный и насыщенный по посещениям день за всю историю поездок. Это Япония!
Дорога в Киото
Токио ты просто прекрасен, мы с тобой вынуждены расстаться, но ненадолго, через несколько дней вернемся! Мы несемся на скоростном поезде в Киото. Пролетаем десятки соединённых городов, гору Фудзи. Кстати, похоже пленка Fujifilm имеет название от горы Фудзи.
Я для продолжения погружения смотрю соседа Тоторо, а также осуществляю задумку, которую держал в голове более шести лет – я слушаю песню Tokyo Drift прямо в Токио! Но интересный факт: гимном нашей поездки стала вступительная песня из заставки анимэ " Психо пасс". Причем у Даши из начальных серий, у меня из серий конца сезона. Перед поездом мы себе в магазине набрали разных закусок, включая бутылку кофе. Я открыл холодильник и потянулся за бутылкой. Вместо холодной, бутылка оказалась тепло-горячей! У них чаи и кофе продаются в неких анти-холодильниках, которые держат напитки горяченькими. Хотя снаружи не отличишь. Но кофе и чай в таких бутылках исключительно без сахара, и сахар не предлагается. Теперь у меня пол-литра сурово-горького японского кофе.
Но это все мелочи, по-настоящему важный момент влияющий на впечатление о поездке происходил прямо напротив нас – там сидела девушка, которая в руках держала нечто съедобное, необычное и треугольное. Японка подносит ко рту и делает хрустящий укус. Мы ещё не знаем что это, но уже хотим так же, оно называется “ онигири”, это именно то гастрономическое сокровище, которое продается, наверное, во всех маркетах, но почему же мы его до сих пор не открыли? Время-то уходит. Если когда-нибудь изобретут машину времени, я отправлю себе в прошлое сообщение, чтоб попробовать онигири в первый же день. Хотя нет, если бы мы потратили лишнюю минуту в первый день на покупку треугольников, то не успели бы на один из поездов и на автобус до Никко.
Интересно выходит, покупка всего одного онигири в первый день изменила бы кардинально часть поездки. В общем, если изобретут машину времени, я не буду вмешиваться в ход событий этого путешествия. И на самом деле касательно своего жизненного опыта я бы скорее всего не делал бы никаких попыток вмешательства в свое прошлое. В общем, если таки появится машина времени, то буду путешествовать только вперед!
В одном из храмов в Киото
Так как в Японии очень большие города, то чаще всего по приезду мы оставляли рюкзаки в камерах хранения, а вечером забирали и ехали заселяться в отель. Так получается значительная экономия времени. Одной камеры хватает на два рюкзака. Но были случаи, когда возвращение на вокзал было неудобным, мы брали рюкзаки просто с собой. Очень удобно, когда с собой мало вещей, по маршруту часть одежды использовали и выкинули, да и сами рюкзаки удобные и небольшие. Кстати, в этой поездке так же был установлен рекорд по легкости рюкзаков относительно продолжительности поездки, оба рюкзака в суме весили 10 кг. Камеры на вокзалах стоили по 400 йен (3.5$). Первая наша остановка в Киото продлилась около получаса, и мы отправились на поезде в Инари.
Инари
Место очень раскрученное, и соответственно цены на еду здесь тоже, желательно в Инари приезжать уже сытыми) Это одно из мест, которое у нас было в списке “ маст си”. Перекусили и отправились в Святилище Фусими Инари. Это знаменитое место своими сотнями красных ворот Тории. Первое, что бросается в глаза - толпы и даже пробки из туристов. Но ворот настолько много, что нужно всего лишь перейти на более дальние и количество туристов начинает усиленно падать. Я себе представлял, что тут будет таких арок минут на десять, двадцать. А оказывается, наш маршрут занял часы! Можно не спешить фотографироваться, вылавливая кадры без людей, на второй час их количество сведется к нулю. Концентрация дошла до одного человека на десять минут. Правда ещё были два фактора, уже темнело и начался дождик. А ещё мы легких путей не ищем поэтому выбрали маршрут в гору. Ворота действительно впечатляют как поштучно, так и количеством. Вначале я понял, что их нужно измерять не десятками, а сотнями, через час я был уверен, что исчислять их проще тысячами, на третий час я понял, что вряд ли их вообще можно посчитать. Очень и очень необычное место, а ещё на редкость бесплатное.
Обычно входы в храмы платные, и ехать от Киото совсем не далеко, минут 20. В общем воистину уникальное место на планете. А главное, можно найти арку любимого размера, тут есть от малюсеньких сувенирных, до настоящих гигантов. Обратный путь получился немного странный, мы где-то не так свернули и оказались прямо в городе, хотя ещё пару минут назад были на вершине горы. Ну ок, учитывая дождик, так будет быстрее. Но вот что странно, когда мы приехали было ещё солнечно и на платформе чирикали птички, сейчас же темно и дождливо, а птички снова чирикают. Мы стали обращать внимание и выяснили, что птичек включают во всех людных местах, где нужно идти не задерживаясь. Но это лично наше наблюдение, может у японцев свое видение того, зачем у них чирикают в динамиках птички. Наш друг Антон снова прислал в вайбер рекомендацию попробовать традиционное мясо, которое нужно самому жарить в ресторане. Ну что ж, будем следить за меню)
Тем временем дождь начал перерастать в апокалиптический. И идея доехать до отеля на автобусе, который покрывается нашим JR Pass провалилась, так как от того автобуса нужно 20 минут пешком идти. Приехали прямиком к отелю и оказалось, что рестораны, где нужно самому жарить мяско просто оккупировали район вокруг нашего отеля. Как все четенько складывается. То ли мы настолько далеко поселились от центра (реально очень далеко), то ли в Киото с английским попроще, но нас вообще понять не могли. Но при этом в ресторане с нами всегда соглашались, что бы мы не говорили. Цены нам показались дороговатыми, я ещё думаю “ Странно, вроде на окраине города, а такой дорогой ресторан”, но на самом деле мы на тот момент ещё не видели цены в аналогичных ресторанах в центре. Тут приблизительно 100 граммов сырого мяска стоило около 11$.
Но действительно вкусно, или это просто тот эффект, когда ты за 11$ пытаешься найти в этом мясе что-то особенное, что принципиально отличает его от всех других мясок. Ещё Япония в нашем рейтинге заняла первое место по вкусности рисовых пирожков на пару. Не зря их Антон так хочет попробовать.
Тут они продаются во всех 7-Eleven и просто необычайнейше вкусные. Они намного лучше, чем во всех других странах Азии, где мы пробовали. А ещё ассортимент вкусов тут приятно радует, особенно со вкусом пиццы или “ Три сыра”. Я уже тогда с ужасом представлял как я без них буду жить в Киеве. Но на тот момент мы ещё не добрались до тех загадочных треугольников, которые ела девушка в поезде. Интересно, что мне иногда отказывались продавать пирожки по неизвестной причине, наверное имелось ввиду “ Пирожков в Японии и так мало, а ты тут такой большой их все съешь, оставь другим! ”. Но как я потом выяснил, на нижних уровнях полочек они ещё доготавливались просто, а на верхних уже готовые.
Для завершения этого гастрономического вечера мы купили в маркете бутылочку саке. Когда покупаешь алкоголь, ты должен на экране, подтвердить свой возраст и то, что ты в курсе о правилах употребления алкоголя. Очень большой неожиданностью оказался вкус саке. Два важных момента: он совершенно не похож на тот, который можно попробовать в наших ресторанах и этот напиток действительно вкусный, ничего не имеющий общего по вкусу с нашими крепкими алкогольными напитками. Пили напиток мы естественно в отеле, насколько мы поняли, больше его негде пить. Заселение в этот отель было автоматическое, по коду, но тем не менее Япония снова удивила. Для того чтоб получить код от ящичка, ты должен снять со стены мобильный телефон и позвонить по одному из запрограммированных номеров. Дальше тебе оператор уже скажет номер ящичка и код от него.
Отсутствие позднего ресепшена означало, что негде попросить переходник для розетки. В Японии с переходниками не то чтобы дефицит, их просто в магазинах нет. На фотографию переходника с нашей вилки большинство японцев смотрело с большим удивлением, так как похоже не знают о существовании советского стандарта) В отелях нам везло с переменным успехом. Но все-таки мы инженеры, если древние люди учились добывать огонь при помощи палки, то мы теперь умеем добывать электричество при помощи тройника для плоских вилок. Ещё повезло, что в отеле был какой-то мега девайс, который нам должен был предоставлять в дороге бесплатный мобильный интернет, но почему-то передумал и требовал деньги. Зарядка от девайса нас так же выручала в отеле, так как совпала с нашими самсунгами.
В общем, путешествие по Стране восходящего солнца и так довольно нелегкое, но у вас всегда есть возможность повысить уровень сложности до хардкора – просто не берите из дома переходник. Ещё очень выручило, что у нас с собой было две батареи для фотоаппарата. Кстати, для фотоаппарата эта поездка тоже была достаточно важная – на старость лет он вернулся проведать свою родину!
Киото
Один из несомненных плюсов Японии – крепкий сон. Сложность добираний плюс постоянный мыслительный процесс в транспортах гарантируют крепкий и здоровый сон ночью, рекомендуем! Я так легко давно не усыпал. Для комфортного путешествия по Киото нам понадобиться ещё один проездной, прям как в том Ералаше, где у мальчика было куча билетов и проездной. Дневной проездной на человека стоит по 600 йен (5$) и окупается на третьей поездке, его можно купить прямо у водителя. С нами в автобусе ехало куча детей лет по 10-12, один мальчик, увидев меня, зыркнул на двух девочек и те быстренько встали. Ну что ж вы так, сразу двойной удар по самолюбию, неужели я так старо уже выгляжу? Да и для меня одного аж две девочки должны вставать. Да я постою. Держись Андрей, самураи не плачут! Это всего лишь капли вчерашнего дождя на моем лице. С автобуса пересели на поезд, пока ехали на нужную станцию, решили, что мы умнее гугла и выйдем на более близкой станции к храмовым комплексам, чем предлагает навигатор. Но гугл был прав, и мы уехали далеко за горы. Зато виды красивые были.
Думали даже погулять там, но это точно не для недельной поездки. Надо было возвращаться в Киото. Тут нас ждал настоящий бамбуковый лес! По началу лес был очень людным и далеко не таким густым как я себе его представлял.
Вернее, он был густым, но от количества туристов, а не бамбука. Но, как и с красными воротами, просто нужно подальше пройти. В итоге мы видели настоящий дремучий бамбуковый лес, это такие места, где от плотности деревьев солнце практически не проходит. Это было в лесах, которые граничили с территориями прилегающих храмов.
Храмов тут много и заранее нужно определиться какие именно ты хочешь посетить. Вход в каждый храм стоит порядка 600 йен (5$). Между храмами прекраснейшие лесопарки с красивыми видами с крутыми утесами над рекой. Ещё и вверх по реке уплывал кораблик.
Если бы я был художником, то обязательно бы написал тут картину. К сожалению, проблема всех красивых видов – ни один фотоаппарат не передаст их красоту, даже в солнечный день. Причем парки есть как платные, так и бесплатные, на количество народу внутри это не влияет. Так, подождите, сегодня же рабочий день, где все те стереотипы, что тут все работают с раннего утра до позднего вечера и практически без отпусков?
Причем возраст можно встретить абсолютно любой. Наверное, большинство-таки работает, но могу сказать одно, очень большая часть японцев точно знает, как хорошо отдохнуть, проводя время в этих прекраснейших парках. Красные клены – это конечно вау! Киото так же не отставал по гастрономичности от других городов, именно тут мы посетили самый атмосферный ресторанчик за наше путешествие – Sabou Sagano.
Тут больше всего нам запомнилась атмосфера, которую тут создавала пожилая японка-хозяйка. Приветливость, подача блюда, такое ощущение, что ты к своей японской бабушке просто в гости заехал, но и размер порций само-собой “ бабушкинский”.
Причем эта классика японского сервирования стола, когда блюда расположены на подносе по какому-то особому фэншую. На десерт я купил себе рожок зеленого мороженного со вкусом чая, оно тут продается на каждом углу.
Вкусно, конечно, но явно не пик гастрономии страны) И пошли дальше в храмы и парки. Буквально за пару дней до вылета сотрудники на работе смотрели передачу о том, что в каком-то городе Японии если поселиться, то тебе ещё и будут платить деньги. Сергей ещё тогда пошутил, мол Андрей может сгоняешь в Японию? Я на полном серьёзе сказал, мол, конечно, я обязательно туда отправлюсь ближайшим рейсом. Как раз из Киото прислал ему ответное видео из Японии.
К одному из следующих храмов нужно было ехать на автобусе, но мы решили для большего погружения в город, пройти пешком около сорока минут. Дорога была довольно необычной, в основном это были поля с капустой! То есть шли мы вдоль дачных участков. Стоит отдать должное японским пугалам. Они больше похожи на людей, на полях сразу семьями, и иногда ещё и с ружьями!
Этот храм был необычен тем, что вся его пешая территория в виде мостов, объединяющих здания. На землю и сады храма зайти нельзя было, так как все перемещение происходит либо над ними, либо рядом с ними. Даже попали на хор японских монахов. Из Киева мы, конечно, планировали посетить большее количество храмов, но, как и предполагали, от них со временем начинает рябить)
Но они действительно прекрасны. Вот чем хорош Киото, что утомлённому созерцанием великого путешественнику есть где отдохнуть! Всегда можно отправиться созерцать камни в саду камней! Отзывы о саде неоднозначные, одна половина людей не понимает в чем смысл, а другая говорит о великом. Но мы как никто другие прочувствовали смысл, мы там были, наверное, самыми долгими посетителями. Весь секрет в том, чтоб за пол дня пройти пешком множество храмов, одолеть лес и горы, совершить всего одну короткую передышку на обед. После такого многокилометрового похода ты уютненько садишься в этом саду напротив камней и больше тебе вообще ничего не надо и не хочется, просто сидишь и отдыхаешь! Никуда не надо больше бежать! Если сюда прийти бодрячком, тогда действительно вопрос ещё тот, что тут делать с этими камнями. А так, полный дзен и умиротворение!
Люди приходили и уходили, вечны были лишь мы и камни. Ещё на территории самого комплекса, в котором располагается сад, есть большое озеро и стеллаж с тяжелым камнем, на котором написано “ Не для продажи”. Видимо уже пытались купить на память) Пока гуляли по озеру, встретили группу организованных туристов с гидом. Я всегда начинаю чувствовать в такие моменты гордость за наши самостоятельные маршруты.
Отдохнули, можно перекусить и двигаться в центр! Наш ценитель анимэ Антон как раз прислал рекомендацию попробовать какой-то дивный десерт, который как раз тут и продавался. Интересный момент, что Япония возможно первая страна Азии на нашем опыте, где действительно вкусные сладости, а не красные бобы как везде. Но это все мелочи, где-то в этом промежутке времени мы купили свои первые треугольники онигири.
Сначала мы не могли разобраться как их правильно распечатывать, ведь между листом нори и рисом есть целофан, но если все правильно сделать, то у тебя в руках получается рисовый треугольник с начинкой, упакованный в лист нори. Со временем мы отточили мастерство по распаковыванию треугольников. Этот первый укус, хрустящий звук листа из водорослей, затем японский рис и начинка. Почему мы раньше никогда такого не ели??? Почему об этом лакомстве не воспето песен и нет стихов? Да и главный вопрос, как же теперь пробовать что-то ещё, если и так теперь будет сложно выбирать каждый раз между рисовыми пирожками и онигири? Вот люди бывают кофе-зависимыми, сигарето-зависмыми, я всегда радовался, что у меня нет вредных зависимостей, но тут стоит признать. Меня зовут Андрей и я онигири-зависимый! Одна такая штучка в 7-eleven маркете стоит около 120 йен (1$). Для полноценной трапезы нужно порядка трех таких треугольников. Начинок достаточно большой выбор, может быть лосось, креветки, свинина и т. д.
С этого дня у нас всегда с собой про запас были онигири, на случай отсутствия ресторанов поблизости. Теперь мы сели в автобус и поехали в самое сердце города. Мы приехали на одну из популярных туристических улиц, в её названии куча иероглифов, которые я так и не смог перевести) Но сама суть улицы оказалась в том, что тут сплошные рестораны для самостоятельной готовки мяса. Причем цены на мясо действительно внушали ужас. Мы поняли, насколько вчера было дешево и красиво там, где мы отстегнули всего какие-то 11.5$ за 100 граммов. С улицы мы перебрались в центр. Центры японских мегаполисов — это не менее прекрасно чем все остальные места, но на фоне храмов, тут казалось чересчур людно и как-то хаотично все. Мы двигались в сторону парка Гион, ведь там должен быть знаменитый район с гейшами и знаменитые японские гулянки.
Мы пришли в парк около 18:00. В парке не то, что бы не было гейш или гуляний, мы тут были единственными туристами. Может не тот парк или город? Открыли блог какого-то путешественника, который так красочно описывал, как тут столы ломятся от пира, все кучкуются вместе, чтоб гости поместились за столами… Смотрим мы по сторонам – пусто, ещё не хватало, чтоб перекати-поле покатилось. Но пока мы шли в парк, действительно видели девушек в кимоно, но как отличить кто из них гейша, а кто просто переодетый ходит? Так, с вечерними гуляниями и парком что-то пошло не по плану, но из блога выяснили, что тут есть довольно интересная улица, состоящая естественно тоже из иероглифов, но она ведёт к довольно известному храму с простым названием, который сейчас на ремонте, хоть и работает. Улица оказалась действительно очень располагающей к гулянию, тут и много тематических магазинов, кафешек и тому подобного. Тут даже был магазин, в котором Тоторо стоял у остановки.
Магазин весь был в этой тематике и играла музыка из мультика. Вроде как уже храмов на сегодня было достаточно много, но ночные храмы имеют свою атмосферу. Так, что продолжаем)) Это был тот храм « на ремонте», ряд девушек за длинным столом сидели и продавали билеты, все как на подбор не знали английского. Стоит одну из них что-то спросить, начинается принцип домино, она посмотрела на соседку слева, та ещё на свою соседку, и так далее, когда дошли до крайней соседки.
Она начала мило хихикать и на этом объяснения на английском закончились. Ладно, забираю свои слова назад о том, что здесь большинство знает английский) Мы пытались выяснить, что там ещё на территории есть, чтоб оценить платить за очередной храм или нет, в итоге у нас с Дашей мнения разошлись, я отправился на разведку в храм, а Даша осталась на улице с магазинчиками.
Мне ночной храм в итоге понравился, но выход из него оказался совершенно в другом месте, мне же пришлось возвращаться той же дорогой иначе в Японии можно потеряться так, что встретимся уже только в Киеве. На ужин мы решили поискать все-таки настоящие японские суши. Но это и была главная ошибка, в Азии ты не должен искать еду, еда сама должна тебя находить. После долгих и холодных поисков мы нашли кабак, в котором едят почему-то именно суши, а не бухают. Но помимо дорогих сушей ничего нет, даже миски риса. Мы вопросительно посмотрели на официантку, она нас уверила, что в сушах рис точно есть, просто без сушей его нет. Это, наверное, первое место с едой во всей Азии, где нету риса. Мы рис даже в Макдональдсе и KFC кушали по Азии. Еще со всех сторон на нас курили и мы решили поискать что-нибудь более уютное. Сели на автобус, в сторону отеля.
В Японии ехать в сторону отеля означает что ещё будет куча смен транспорта. Едем и тут видим предупреждение, что наш проездной тут не действует, хотя на вид самый обычный автобус. Подошли к водителю, он подтвердил догадку, что ни JR Pass, ни дневной проездной на весь транспорт Киото перед этим автобусом бессильны. То есть помимо двух проездных нужно ещё и билет купить… Япония, да как же тебя понять? Ладно, проехали все-равно немалую часть пока выясняли правила проезда. Извинились перед водителем, что не знали всех тонкостей. Мужчина нас бесплатно выпустил, кивнув мол тут все подряд на это попадают с проездными. Зато вышли недалеко от нормального ресторанчика. Заказ здесь нужно делать на планшете, который закреплён за столом. И на планшете даже можно выбрать английский язык. Но чтоб его выбрать вначале нужно пройти через меню на японском, затем английский выбор блюд, а потом подтверждение заказа и уточнение ингредиентов снова на чистом японском. И самое печальное, что если утром ты ещё полон сил, чтоб победить программу, то под вечер это окончательно добивает. Но когда нам принесли наш заказ и вкус котлеток оказался прямо как у мамочки, мы им все простили.
Я ещё себе в 7-eleven купил какую-то неаппетитную ерунду на палочке. На вкус оказалась такая же, как и на вид)))) Пока ехали в последнем автобусе в отель, видели на полу валяющийся кошелек. Я очень люблю находить и возвращать утерянные вещи, поиски хозяев — это целые истории, но тут в Японии мы ничего не сможем сделать. Первая проблема, это может быть какой-нибудь лохотрон с разводилами, вторая проблема, что даже если мы возьмем и отдадим его водителю, то на кошельке останутся наши отпечатки пальцев и это сможет стать проблемой для вылета домой, так как по прилету сетчатка, фото и биометрия записывались в базу. Если даже заберем и попробуем найти хозяина, то в случае фиаско мы не сможем избавиться от кошелька так, чтоб потом с него не сняли наши отпечатки. При любом раскладе мы не сможем помочь. Пришлось в этот раз отказаться от приключения по поиску владельца. Хотя очень хотелось. Самое интересное, что буквально в первые же дни, после возвращения из Японии, благодаря нам с Дашей был возвращен хозяину утерянный новенький дорогой телефон.
В отеле тоже была забавная ситуация, нужно было расплатиться с отелем, но в прайсе цена к оплате была выше, чем у нас в подтверждении бронирования. Когда я отелю написал через букинг, что что-то с ценой, то получил интересный ответ от отеля, чтоб я сам с отелем же и разобрался. Какая-то рекурсия прям. Но букинг, как всегда, сила, менеджер на ресепшене быстро сдался. Самый важный аргумент в таких спора это фраза “ Так давайте же позвоним в букинг и спросим”. Чаще всего эта фраза оказывается решающей в спорах с отелями. Да и спором это честно говоря не назовешь, японцы реально все такие милашки, что все разговоры с ними приносят удовольствие. Особенно покупки в супермаркетах, продавцы практически всегда тебя приветствуют, когда ты только входишь в двери, а когда покупаешь, всегда говорят какую-то очень длинную и быструю фразу, укладывая твой товар в пакет. Мне казалось, что они приговаривали о каждом товаре какие-то поговорки, типа складывают молоко и говорят: “ Что бы быть здоровым, пейте молоко коровы! ”. С пакетами же тут самое непонятное для нас. Любой товар упакован и его обязательно ещё уложат в пакет, а иногда много товаров в один пакет, а пакет в ещё больший пакет с другими такими же пакетами. На входе в любой парк или храм, тебе обязательно вручат брошюры, а иногда и по две сразу. Что бы ты не купил, количество мусора растет многократно.
В городах идеальная чистота и ни одного мусорника! Их вообще практически нет. А в туалетах ещё и напоминание забрать весь свой мусор с собой домой, кроме использованной туалетной бумаги. Если стоит автомат с водой, то рядом будет мусорник, но только для бутылок из-под воды. Иногда мы находили мусорные ведра и это было чуть-ли не событие дня, когда можно значительно облегчить себя. Но даже при нахождении мусорников, приключения не заканчиваются. Мусор нужно сортировать, перед тобой два бачка, на одном нарисована бутылка, на втором газеты, а у тебя картонный стаканчик для кофе. И куда его? Один раз после долгих поисков нашли большое пластмассовое ведро, явно под мусор. Но так и не смогли открыть его крышку, похоже была приклеена. В другой раз нашел явно контейнер под мусор, но почему он идеально чистый и там ничего нет. Вот и вопрос – бросать свой пакет мусора туда или ещё пару часов с ним погулять? Пакеты, кстати, совсем не похожи на экологические. В общем два главных вопроса – зачем генерировать столько мусора и куда его потом девать? )
Выселились из отеля с утра пораньше, сдали вещи на главном вокзале Киото и уехали в Нару. Недавно смотрел передачу, где рассказывали, что опоздание поезда – это целое событие для Японии. То ли мы везучие на события, то ли автор ролика не был в Японии) Поезда приходят чаще всего в назначенное время, но наш вместо 45 минут ехал 55 минут) Эта разница может показать несущественной, но при планировании маршрута и пересадок мы очень были привязаны к тому, что поезда должны прийти в срок.
Часть 3. Любование древней Японией
Магоме
Нара
А теперь я с Вами поделюсь своим любимым городом Японии! Я на самом деле голосовал за то, чтоб пропустить этот город на маршруте, почему-то мне он не казался таким привлекательным. Если бы его не было на нашем маршруте, то я бы никогда не узнал о очередном лучшем месте в мире. Нара – это город, в котором одни из основных жителей – олени. Город имеет очень большую, просто необъятно большую парковую зону с храмами, где гуляют олени. Никаких вольеров, просто они тут живут с одной целью - для того, чтобы их любили. Когда человечество изобретет порталы я очень надеюсь, что будет как минимум три таких: Нара, Сиань и Стамбул. Буквально месяц назад я не мог нарадоваться посещению Cats Café в Черкассах. А тут олени в безлимитных количествах!
Для понятия масштаба их тут реально сотни! Мы прибыли на вокзал и пошли в туристик информейшен для уточнения маршрута. Хотя что тут скрывать, мы пошли в туристик информейшен чтоб в очередной раз пообщаться с мимимишными женщинами, что работают в этой сфере. Она спросила, как мы относимся к храмам? После положительного ответа женщина сказала, что нам невероятно повезло, ведь мы прибыли как раз по адресу! Причем сказала, это с такой радостью, что когда люди выигрывают миллионы на телепередачах, то ведущие меньше радуются. Сколько в её голосе было позитива и радости! Во время несколькоминутного общения с ней мы просто заряжались светлой энергией. Женщина вначале проложила маршрут через лучшие храмы, потом уточнила, не боимся-ли мы ходьбы. Перерисовала маршрут, потом сказала, что если мы ещё и японские сады любим, то надо заново перестроить маршрут. В итоге у нас на руках была карта города с обрисованными маршрутами, выделенными и зачеркнутыми зданиями. Словно это какой-то хитрый план по захвату города)
Япония, спасибо тебе за таких работников, которые воистину любят свою профессию, а главное, других людей. Теперь нужно было немного синхронизировать карты на телефоне и для этого нам понадобится супер отель! Даша очень удивилась, почему мне нужен именно супер отель и ещё больше удивилась когда увидела на улице вывеску “ Super Hotel”. Просто я словил слабый сигнал вайфая, и надо было найти источник, а сигнал так и назывался) Мы конечно могли включить интернет в роуминге, но скачивание офлайн карт затратное по трафику. Бежим скорее же в олений рай! Оленя тут можно было найти на любой вкус: с пятнышками и без пятнышек, рогатых и не очень, дерзких и ленивых, голодных и отъетых, спящих и бодрящих.
В общем главное заранее определиться какой тип оленей тебе подходит побольше! А один упитанный олень попал вообще в сложную ситуацию, он решил живописно прилечь прямо по середине арки, которая украшала дорогу. Соответственно каждый проходящий считал своим долгом его накормить (пачка печенек для оленей стоит 200 йен – 1.7$). В итоге оленю было лень вставать, но с каждой минутой он полнел, а от этого вставать ему ещё должно быть ленивее и тяжелее.
Теперь он всю жизнь обречен лежать и откармливаться в лакомом месте. Самое интересное что первых оленей мы увидели за высоким металлическим забором, я ещё подумал, что живут они тут в неволе, но похоже они таким образом просто от людей уединились. А ещё мы на одной полянке нашли целое семейство релаксирующих оленей, я хотел аккуратненько и тихонько к ним подобраться, чтоб как бы вписаться в свою оленью семью, но они на меня смотрели как-то снисходительно и с недопониманием.
В общем не приняли меня олени. Мы старались следовать строго нарисованному плану захвата города. Дальше у нас на пути было два японских парка один дорогой, а второй бесплатный. При том сначала надо идти в бесплатный, а потом в принципе в дорогой можно не идти. Такую инструкцию нам выдали в информейшене. Входы в парки находились рядом, у обоих входов были на вид одинаковые кассы с расценками. Ничего не указывало, что парк должен быть для туристов бесплатным. Но у нас была четкая установка идти в тот, что справа.
Подошли к кассиру, и спросили, что по чем и не бесплатно-ли случайно. Она попросила наши паспорта, посмотрела их и сказала, что для нас бесплатно. Так же попросила сказать, где мы узнали про это место. В общем шпионские игры! И это прекрасно, нам такие интересности нравятся) В момент входа в парк тучи разошлись и засветило яркое и теплое солнышко, красные клены наполнились огнем. Картинка была живописнейшая, да и какой ещё сад может быть красивее японского?
Самое интересное, что в других странах японские сады совершенно не такие как в Японии. Есть, конечно, общие элементы, но, например красные мосты – это стереотип. Хотя перила и другие красные элементы тут в изобилии. Приятной плюшкой парка было то, что с его холмов можно было посмотреть, как выглядит платный парк, примерно так же. Я бы с радостью описал очередную историю о том, как мы вкусно кушали в ресторанчике среди парка, но тогда будет создаваться впечатление, что большую часть путешествия мы только и делали, что кушали.
Просто в Японии действительно каждая трапеза, это оригинальное и уникальное явление. Во время трапезы обязательно будет то, что её сделает незабываемой. И главное, можно никогда не переживать, что ты голодный или спешишь, а тебя долго будут обслуживать. В Японии, как и в большинстве азиатских сран скорость подачи блюд максимальная.
Стоит отметить, что Нара запомнилась не только Оленями. Помимо оленей, храмы Нары очень отличались от храмов других городов. Исследуя храмы Нары, мы словно переоткрыли Японию ещё раз, прямо во время первой поездки. Особенно стоит обратить внимание на храм Тодай-дзи, с гигантской статуей Будды внутри.
Храм не то, чтобы удивил своим размером, он поразил до глубины души. Даже несмотря на то, что храм был огражден забором по периметру, кассы расположили так, что ты можешь его полностью увидеть, а потом решать идти или нет. Но такой храм если раз увидишь, уже точно не откажешься. Ощущения были близкие к тем, когда мы увидели Тадж-Махал. Почему этот храм не считается чудом света? Это просто прекраснейший день!
Но, сколько не гуляешь по парку и храмам, начинаешь понимать, что этот день все-равно закончиться и нужно двигаться далее по маршруту. Солнце постепенно сменилось на вечернее. Внутри меня подкатила волна, подобная той, что испытываешь в конце путешествия, когда нужно возвращаться домой. Но тут только середина, а не хочется покидать именно этот город, этот участок идиллии на земном шаре. Помимо парка, здесь еще есть туристические улицы по дороге к вокзалу, тут много интересных магазинчиков и целый крытый базар. Но расстаться с оленями было сложно, так что улочки пришлось проходить в ускоренном режиме. Прощай Нара, я буду к тебе возвращаться, перечитывая рассказ снова и снова!
Теперь мы должны ехать в настоящую японскую деревню вдали от цивилизации. Вернее, там все удобства есть, просто добираться далеко, а из Киева было не совсем понятно как. Но имея на руках проездной на скоростные поезда это вовсе не проблема, даже если заранее не знаешь всех нюансов пересадок, на вокзале обязательно подскажут.
Цумаго
Ну что, зарядились немного оленями вместе с нами? Давайте теперь отправимся в средневековую Японию и пройдемся по тропе феодалов. В путь! Из Нары мы на поезде доехали до Киото, забрали рюкзаки из камеры хранения и сели на поезд до Нагойи. Но за что я дополнительно люблю Японию, вкусно покушать можно не только в городе, но и в поезде))) Практически все с собой берут подогретую еду из магазинов и начинают пировать, мы не стали исключением) Пока мы ехали, готовились к настоящему туристическому трюку. У нас будет 15 минут пересадка на большом вокзале, где мы должны найти камеры хранения, сдать рюкзаки, пересесть на поезд и поехать дальше налегке, когда будем возвращаться в Токио, заберем их обратно. Мы переложили все необходимые вещи в маленький рюкзачок, дальше сидели и морально готовились. Сложность именно в том, чтоб экстремально-быстро сориентироваться в незнакомом месте.
Наш синкансен начал сбавлять скорость, сейчас начнется, мы уже у дверей. Три, два, один, двери открылись, вперед! Нужно найти работников. На вопрос, где тут локеры (камеры хранения), работница ответила, что мы не сможем именно сегодня сдать вещи в локеры! Вот только не сегодня! Это как?! Они же автоматические. Ладно, погнали их искать. Нашли. Как раз одна дверца открыта, но на экране вместо оплаты светится, что-то про официальный терроризм, и про то, что ваши вещи будут изъяты и отданы администрации вокзала. Было ясно, что ничего не ясно, но что-то явно идет не по плану. Побежали ещё локеры искать. А вокзал действительно не маленький. Нашли ещё локеры, тут все закрыты. Ладно побежали к первым, закроем вещи, а потом пускай их изымают и отдают администрации, все-таки они обязаны будут за ними присмотреть. Но дверца отказалась закрываться – система заблокирована. В голове ещё раз попытались перевести текст, про официальный терроризм и ещё больше ничего не поняли. Погнали на поезд, пока тут ничего не рвануло. Вскочили в поезд практически в последний момент.
Едем дальше, в голове сплошные вопросы и нет ни одного ответа. Давай гуглить, что это значит. Оказывается, четыре азиатские страны договорились об антитеррористической программе и проводят учения как раз на вокзале в Нагойе и именно в этот день. Мы просто сорвали джекпот. Нам нужно не в Цумаго а в Лас-Вегас ехать! Вещи нужно было сдать именно в том вокзале, так как дальнейший маршрут был односторонним, то есть в конце приводил именно к тому вокзалу, а не туда, куда мы сейчас едем. Давай срочно перестраивать маршрут. Ведь завтра по плану девятикилометровая тропа феодалов с наклоном вверх. Немного подкорректировали, в принципе тоже все получается ок, но как-то не сильно прозрачно. Впрочем, в Японии всегда не до конца все прозрачно в планировании. Но в любом случае у нас на поезда есть проездные, поэтому, где бы мы не сдали вещи, мы их точно сможем забрать. Мы ехали по японским меркам на менее скоростном поезде.
Поезд был видимо старого образца, когда поезд залетал в тоннель, по стеклам ощущался сильный воздушный удар, в ушах било по барабанным перепонкам. Но было весело! Поезд поднимался в горы, температура за окном все больше и больше падала. Если ещё днем у нас было 22, то теперь мы все ближе и ближе стремились к нулю. Мы были к этому относительно готовы. Теплые вещи с собой мы не брали, но наготове было много обычных и осенних вещей. Мы приехали на вокзал в Нагисо. Среди глухой ночи. На маленьком вокзале мы были единственные, зато из шести локеров, все были свободны. Нужно было бросить три монетки по 100 йен и провернуть ключ. Из шести камер мы сделали удачный выбор снова сорвав джекпот. Именно в этой дверце как оказалось, до нас кто-то уже бросил две соточки, и после того, как мы бросили третью, локер закрылся, отпустил ключ и зазвенел монетками где-то внутри.
Температура продолжала падать, наша задача была дойти пешком из Нагисо до Цумаго до того момента как температура опустится до минус одного, иначе нам совсем придется туго.
Идти надо было около 3.5 километров по пустынным улицам и мимо скоростных трасс. Людей вообще не было, над головой яснейшие звезды. Но само ощущение, что мы добираемся по настоящей японской глуши, разыгрывает чувство гордости за нас и особенно за Дашино умение составлять такие необычные маршруты. В какой-то момент крокодильский холод начал пробирать мои ноги до костей. В рюкзаке ещё были традиционные стамбульские теплые штаны и именно в этот момент мы подошли к телефонной будке, которая находилась просто между городами у скоростной трассы. Для переодевания просто супер. Скорее всего нам уже сама Япония помогала. Хорошо, хоть время заселения мы адекватно оценили и предупредили хозяина о заселении около 10 часов вечера. Когда мы добрались до ночного Цумаго, он нам сразу понравился, эти старинные дома и фонарики – волшебство.
Координаты нашего отеля-домика по гуглу оказались неверными. Мы это смогли определить по тому, что из домика по указанным координатам не было сигнала вайфая с таким же названием как было в нашем подтверждении бронирования. Большое уважение хозяину, что продуманно написал пароль от вайфая. Во многих странах, когда не можешь найти хозяина, то вайфай с паролем может очень разрулить ситуацию чтоб выйти на связь. Смогли переопределить место нахождение нашего домика, погрешность была метров в 200-300. В один момент засветился нужный вайфай, значит мы точно рядом. Была как раз ровно 10 вечера и именно в это время хозяин решил выглянуть из своего дома на улицу. Когда я сказал, что мы из Нагисо пришли пешком, то в первые увидел, как у японцев выглядят круглые глаза. Что классного в нашем сегодняшнем жилище, что это настоящий рёкан (гостиница в традиционном японском стиле), такие дома мы видели в мультике “ Унесенные призраками”, а ещё наш рёкан настолько самобытный, что не имеет отопления. А тем временем на улице уже стояла минусовая температура…
К счастью, в нашей комнате хозяин заранее включил на обогрев кондиционеры. Они, конечно, грели, но шаг вправо, шаг влево и можно замерзнуть насмерть) Ещё на кухне было тепло и подогревающийся кружок в туалете. Но от комнаты до туалета была настоящая ледяная эстафета. Прямо как когда-то во Вьетнаме мы словили мороз вместо лета) Но какая тут красота, все в просторном доме выглядит так как показывают в мультиках и фильмах о Японии, раздвижные стены из деревянного каркаса и рисовой бумаги с японскими тематическими рисунками, полы застелены матами « татами», вместо кровати матрасы на полу, и т. п.
Даже в “ Корпорации монстров” был момент, когда Майк и Джеймс пробегали через двери и попали в рёкан. Фотосессия, согревание чаем-матчой. Потом снова фотосессия, потом снова матча (правда, как и тот горький кофе тоже без сахара). Теперь нужно пойти в душ, вернее, пережить душ, который уже сам тут уже пережил многих туристов. Загвоздка заключалась в том, что хозяин нам его показал буквально 20 минут назад и лег спать, а мы в упор не можем найти ту комнатку. Все попытки поиска потерянной комнаты провалились.
Мы словно потерялись в старинном музее. Вот нету её и все. Ладно, придется постучаться к хозяину. Когда парень пошел показывать комнату, нас просто любопытство съедало, где же она таки окажется. В итоге оказалась именно там, где мы думали, но почему-то мы там раза три смотрели, но так и не выяснили что эта дверь открывается и ведет в душ. Несмотря на крокодильский холод у меня получилось в душе поднять температуру воздуха так, что у меня получилась отличная японская баня.
У нас собой были ещё треугольники, которые на ночь желательно положить в холодильник, но в нашем случае было достаточно положить их в кладовку, которая была за дверью в комнате и надеяться, что они не превратятся в ледышки, как наши продукты в Норвегии.
Утром нас ждали горячие тосты с джемом и арахисовым маслом, а также кофе с матчой). Нужно было хорошо покушать, ведь ближайшее кафе будет уже за тропой феодалов. Позавтракали - можно отправляться в долгий путь от Цумаго в Магомэ! Рекомендация для тех, кто планирует повторить маршрут, лучше идти в обратном направлении, так будет проще, так как большую часть пути идти придется вниз. Но мы полны энтузиазма и решимости.
Дорога действительно оказалась по довольно живописным местам, а сам Цумаго вообще выше всяких похвал. Это отдельный уголок Японии, который отличается от страны. Тут похоже время остановилось лет 400 назад, очень много крутых старинных элементов.
Феодалы, конечно, умели выбирать живописные места для своих маршрутов, реки, леса, горные пейзажи тут в избытке). На входе в лес нас ждал висящий колокол с табличкой, которая гласит, что в него нужно бить, чтоб отгонять диких медведей.
Но проблема в том, что мы не могли понять, как им пользоваться. То ли в него нужно бить, когда видишь медведя, и тут же прилетит вертолет со спецназом и тебя спасет, толи в него нужно быть, для профилактики. Причем если не угадать, в какой момент именно им нужно пользоваться, то история похода может иметь совершенно разные исходы. Да и вряд ли медведь потом будет писать рассказ о том, как он встретил туристов.
Ладно, по всей видимости бить нужно для профилактики, надеюсь тревогу на все село не поднимем. Зазвенели - ни тревоги, ни медведей. Но тем не менее навстречу идет какой-то мужик с бревном на плече, возможно наш спасатель! Но это оказался не верящий в силу колокольчика путешественник. Я попросил парня, если он услышит наш крик в лесу, то обязательно пусть прибегает на помощь) Примерно на середине маршрута нас ждал большой старинный дом для отдыха. Сюда может зайти любой путник и тебе пожилой хозяин обязательно нальет горячего чаю с квашенным имбирем как закуской. Ну не милашки ли?
За столом сидело порядка шести путников, это в неком роде место, где можно обменяться опытом о пройденном маршруте с другими отважными героями. Если на первой половине маршрута потенциальной проблемой могли быть медведи, то на второй дела обстояли ещё интереснее. Даша первая заметила, как на другом берегу у небольшой речки выбежала обезьянка на водопой. Вскоре к ней присоединились её друзья, в итоге начал собираться действительно немалый табун.
Вроде как мы достаточно далеко, и между нами речка, правда не глубокая. Но тут почему-то табун решил переправляться через реку, причем четко в нашу сторону. Вот блин, бежим! Повторения китайских приключений совсем не хотелось. К счастью для нас на встречу шло достаточно много туристов. Я махнул им рукой, что справа обезьяны. Пока мужчина сообразил, что я ему показываю, одна из обезьян запрыгнула на соседнее дерево.
Дерево оказалось трухлое, и большущая ветка полетела в соседние кусты. Непуганых туристов это не то, что не испугало, но они ещё и остановились, чтоб вблизи рассмотреть зверушек. Нам конечно только на руку. Мы смогли спокойно пойти дальше.
В конце маршрута мы дошли до города Магомэ. Он не менее тематический чем Цумаго, снова желание делать кучу фотографий. Очень удобным оказалось то, что в этом городе есть маркет типа 7-eleven, а значит голодными не останемся. Ещё тут очень редко ходят автобусы, но мы пришли в аккурат к одному из них и отправились обратно на станцию Нагисо забирать свои вещи.
На автобусе тропа феодалов проезжается значительно быстрее чем пешком) По японским меркам, Токио тут совсем близко, несколько сотен километров, но добраться до него из такой глубинки та ещё задача. Добирание происходило на трех поездах на протяжении четырех часов из-за длительности пересадок. Но тут хоть не только города были за окнами. В близи Накацугавы была настолько живописная река, что я даже предложил внести корректировку в маршрут и тут ещё погулять. Но времени что-то совсем не хватало, к сожалению. Пришлось ехать дальше.
Зато Нагойя оказалась крутым мегаполисом, где у нас было время погулять около часа. Нам очень повезло, что у нас уже достаточно опыта в поездках, чтоб взять максимально легкие рюкзаки. Так как гуляние с рюкзаками на маршруте – довольно частое явление, а сдавать вещи в камеру хранения меньше чем на час не слишком рентабельно, ни по деньгам, ни по времени, чтоб потом снова искать эту самую камеру. Вокзалы огромные и камер хранения там может быть несколько. У нас часто бывало, что мы не могли найти именно ту, где оставляли вещи, просто ходили и показывали работникам талончик, а они нас уже направляли.
Часть 4. Любование дождливым Токио
И снова Токио
Поездка плавно близится к концу, а мы все ещё не попробовали самого главного - настоящие японские суши. Для этого мы поехали на рыбный рынок Цукидзи. Раньше здесь рано утром привозили рыбу, за которую шли торги между ресторанами. Это уже в прошлом, но рынок остался интересной достопримечательностью для туристов. Здесь много рыбных ресторанчиков, где делают суши. Для посещения рынка, лучше всего выйти на метро в районе Гиндза. Это один из районов, прогулки по которому должны быть в списке каждого туриста. Высотки, сияющая реклама, пафосные и дорогие магазины, лакшери машины, тут ты просто погружаешься в богатую жизнь Японии.
Между домами время от времени можно найти различные инсталляции, мини-парки, пешие улицы и прочие интересности. Пока мы путешествуем, Япония уже вовсю готовится к празднованию нового года, хотя сейчас только середина ноября. От этого районы вдвойне красивее, везде светящиеся деревья и гирлянды. Я думаю, что если бы мы жили в пешей доступности от такого района, то обязательно здесь гуляли каждый вечер. Первое, что встречает туриста при подходе к рынку – дорогие цены на суши. Мы об этом догадывались еще из Киева. Одна из самых дорогих стран мира, один из самых дорогих районов одной из самых дорогих стран))) просто дорогие суши должны быть включены при планировании поездки. Хотя если в Киеве не ходить в рестораны на “ Счастливые часы”, то получишь примерно такую же цену, а то и выше. Разброс по ценам был космический, но для этого похоже нужно разбираться в редкости рыбы. 16 сушей и три кусочка ролла обошлось нам 3036 йен (28$). В Киеве аналогичный набор будет стоить в Евразии приблизительно 14$. При входе в ресторан весь персонал кричит на японском приветствие. Один заводила дает клич, все официанты и повара подхватывают, такая же процедура, когда клиент уходит. Нас садят за барную стойку, за нами закрепляют персонального повара, которому мы должны делать свой заказ. Повар готовит заказ прямо при нас.
Эта вся часть ритуала очень разогревает интерес. Нам ставят сет на стойку. Сейчас случится то, чего я ждал уже лет девять. У нас с Дашей есть правило, как пробовать подобные вещи, тот, кто первый пробует не должен подавать никакого вида о том, какое блюдо на вкус, для того, чтоб второй из нас мог максимально нейтрально оценить. Итак, экспертная оценка о японских Сушах. Я буду сравнивать с нашей “ Евразией”, так как она является нашим фаворитом суши.
Соевый соус – более соленый в Японии.
Подача блюда – более эффектная в Японии.
Васаби – находится внутри суши, отдельно не подается, разницу вкуса мы не заметили.
Количество рыбы на суше – в Японии больше.
Так как мы сравниваем чисто суши, не самые дорогие, не ролы и без филадельфии, то вкус приблизительно одинаковый с Евразией. Может быть в Японии чуточку вкуснее. Мы по приезду специально заказали в Евразии максимально похожие.
Из минусов в Японии – как многим известно они не добавляют сливочный сыр филадельфия, за счет чего вкус блюда значительно уступает тому, что делают у нас. Так же мы не нашли роллов, в которых рис был бы окутан рыбой. По нашему мнению, среди суши именно ролы с красной рыбой являются королями вкуса. Несмотря на то, что от трапезы мы получили массу удовольствия, украинские японские рестораны получают высшую оценку. А ведь мы даже ещё не пробовали ролы в ресторане Егерсунд, о котором уже ходит столько легенд. Хотя за цену, которую я слышал, не удивительно, что там они какие-то особенные))))
До последнего возможного времени заселения в отель у нас было ещё пару часов, час на добирание и час, чтоб погулять. Но проблема в том, что районы находятся достаточно далеко друг от друга и только добирание в одну сторону съест минут 20-30, а завтра вообще начнутся дожди до самого отлета. Пока мы с Дашей горячо спорили куда нам лучше податься, чтоб все успеть, к нам подошла японская бабушка и поинтересовалась нужна-ли нам помощь. Это, кстати, относится к тем моментам, когда в Японии к растерянному путешественнику обязательно придет кто-нибудь на помощь. Мы объяснили, что просто по карте пытаемся проложить оптимальный маршрут, но бабушка решила взять наш маршрут в свои руки. “ А вы знали, что в высотке слева от вас есть лифт, с бесплатным выходом на крышу-сад? Не знали? Обязательно поднимайтесь! ”. Ух ты, спасибо! Мы вызвали лифт, пока ждали, бабушка подошла к нам и сказала, что у неё по плану на крыше вечерняя спортивная прогулка.
Пока мы поднимались она нам дала ещё пару советов и местных лайфхаков. Например, если на восьмом этаже в Старбаксе купить кофе, то можно бесплатно сидеть в библиотеке. Не знаю как там в библиотеке, но на верху крыши нас ждала зеленая территория и небольшой парк. Пока мы любовались видами на ночного Токио, японская бабушка ещё пару раз пересекалась с нами и подкидывала идеи, что тут ещё посмотреть в округе, чтоб не тратить время на добирания в другие районы. Таким образом, она нам составила действительно дельный маршрут в сторону дома. Я так и не понял предназначений некоторых зданий, которые были у нас на маршруте, но было действительно круто. На подходе к центральной станции Токио была зона, со столиками для фудкорта, за которыми сидели и выпивали японцы. Интересно, что допитые бутылки они держат на столе, в итоге за каждым столом словно соревнование кто больше выпьет алкоголя.
Остров Одайба
Прогнозы погоды в Японии на редкость точные, и если обещают дождь, то никуда ты от него не денешься. Или все же денешься? Мы попробовали провернуть один трюк, а что, если встать намного раньше, прямо рано-рано утром отгулять основную часть маршрута до дождя, потом часть дня погулять во время дождя и просто лечь спать пораньше. Когда мы проснулись, дождя ещё не было, но видимо мы настолько громко выходили из комнаты, что разбудили дождь. Дождь этот день начался вместе с нами( Тем не менее Токио нужно посмотреть. Для начала мы просто отлично позавтракали в новой любимой кафешке. По факту у нас в Японии все кафешки кроме одной оказались любимыми. Та одна была в Инари, и мне, кажется, они просто забыли добавить в рамэн щепотку любви. Ну ещё, наверное, можно было бы мяска добавить. Ну или на крайняк ингредиентов побольше. Скорее всего там работали не коренные японцы. Пока ещё дождь лил не на максимум, мы пошли гулять по парку Hamarikyu.
Дождливый парк был достаточно неплох, но со стороны могло показаться, что мы просто сумасшедшие туристы, которые попросту не верят в существование дождя, который вперемешку с ветром пытался разорвать в клочья наши зонтики. Мы боролись и физически, и морально. Парк оказался большой и просторный, что оказалось непривычно по сравнению с остальными небольшими миниатюрными парками Японии. Удобно, что с этого парка отправляются паромы на остров Одайба.
Когда мы подошли к пристани, оказалось, что эти паромы отправляются раз в несколько часов, причем раза три в день, и один из таких будет через 20 минут. Кассир сказал, чтоб мы вдруг не перепутали так как за пять минут до него будет другой паром, который прямо в это время отмечен в расписании, в отличие от нашего. На тот паром загрузились абсолютно все люди, что были на станции. А нашего даже на горизонте нет. Точно это не наш только что уплыл? Кассир уверил меня, что наш сейчас будет. Затем вышел на одинокую пристань и прощально смотрел на уплывающий пароль, затем посмотрел куда-то вправо. И тут откуда ни возьмись приплыл достаточно немаленький кораблик специально для нас, так как желающих больше не было. В итоге за 1400 йен (12$). Мы получили vip-трансфер по Токио.
На острове есть достаточно много интересных локаций. Наверное, самая интересная музей науки, мы её оставили напоследок. Начали мы со студии Fuji Film. Честно говоря, мы вообще почти не поняли ничего из инсталляций музея, но запомнился интерактивный сундучок на видеоэкране, которому нужно было сказать фразу на японском, чтоб он открылся. Один мужчина решил нам помочь, объяснив, что тут просто нужно сказать это и указал на иероглифы. Потом понял, что с познанием японского письма у нас так же туго как с речью и продемонстрировал открытие сундука фразой “ Айтыкоротомаши! ” Сундук распахнулся, там появился смешной персонаж, а потом тётя в костюме пингвина пела детскую песенку, причем подпевал и ребенок и мужчина, которые стояли рядом. Сундук закрылся, японцы ушли. Ну что ж! Сейчас вы узреете японскую магию! Как ни старались мы повторить фразу сундук не поддавался. Я пробовал с разными акцентами и с китайским и даже с испанским, вообще никак.
Потом мы нашли гигантского трансформера, под музыку он двигал разными элементами костюма и сверкал. Повезло ещё тем, что он это делал явно по какому-то расписанию. Потом мы встретили большую очередь к какой-то двери. А вдруг и нам туда надо? Я спросил у работника, куда ведет очередь. Он мне показал в переводчике слово “ Победитель”. Думаю, не будем стоять столько времени за победителем, пошли дальше. В большом торговом центре видели магазин, посвящённый товарам из Копенгагена. Вся фишка в том, что в Копенгагене таких дешевых цен даже представить нельзя было. Как они это делают? Кстати, благодаря дождю мы познали одно из чудес техники, это автоматы, которые при входе в помещение упаковывают твой зонтик в целофан, чтоб ты не заливал водой помещение) И наконец-то мы добрались до музея науки. Тут мы действительно провели очень много времени. Во-первых, потому что тут нет дождя, а во-вторых – некоторые залы действительно заставляли задержаться.
Много чего есть относительно детского, поэтому если вы без детей, то не тратьте время на вещи, которые у вас не вызывают дикого любопытства. Теперь пройдемся по интересному. Шоу робота. Хоть шоу и позиционируется как детское, но тут настоящий активный робот, который и бегает, и прыгает на одной ноге прямо во время бега и играет в футбол и тому подобное. Возможность покататься на гироскутерах, управлять которыми нужно попой. Со стороны кажется, что кто-то поехал на чересчур умном туалете. Мы с Дашей устроили на этих девайсах игру в квача. В итоге я сделал невозможное – упал вместе с гироскутером!
Далее была зона, где висела гигантская планета Земля, составленная из множества видеоэкранов, которая ещё и в луну превращалась в то время, когда мы там были. Но самые интересные залы были, это имитация интернета и зал хранения информации. Интернет имитировало устройство метров десять на десять и во весь человеческий рост с множеством каналов, станций и всюду катающимися шариками по каналам. На первой станции ты получаешь механическое устройство с восемью механическими ячейками памяти.
Даша кодирует послание
При помощи специальных станций необходимо перевести латинскую букву в двоичную систему. Двоичное значение магнитами записывается в механическую память. Далее ты идешь на станцию отправки сообщения. Выбираешь адресата, это одна из других пяти станций. Соответственно получаешь двоичное значение номера этой станции. Затем берешь черные и белые шары и выкладываешь номер станции и закодированную букву имитируя таким образом нули и единицы. Нажимаешь кнопку отправки сообщения, и твоя кодировка в виде шаров, в последовательность которых закодирован адрес и сообщение укатывается по спиральке на сортировочную станцию. На этой станции происходит считывание двоичного кода и переотправка на указанную тобой станцию в письме. Затем шары достигают необходимую станцию, фильтр на входе отсекает адресные шары и считывает значение, которое было выложено в тело сообщения. Таким образом на станции получателе высвечивается присланная тобой буква. Одновременно летает много сообщений от разных отправителей по всем этим путям.
Но, наверное, самый необычный зал, это зал информации. Перед залом ты проходишь регистрацию и вокруг тебя на полу высвечивается цветное кольцо с ручками. С этого момента комната следит за тобой и записывает все твои перемещения и действия. Если же ты подходишь к другому участнику комнаты, то круги начинают браться за ручки, если отдаляешься, то машут друг другу. Необходимо пройти порядка пяти разных станций. На какой-то из станций тебе рассказывают, о важности анонимного хранения информации и о том, что твоя информация принадлежит только тебе и ты в праве распоряжаться ей. На какой-то из точек можно активировать отображение всех твоих шагов. По всей комнате высветится длинная змейка всех твоих перемещений в виде пяточек, которая закончится на тебе. На самой главной станции ты можешь преобразовать все свои движения в уникальную музыку и принять решение о том, готов ли ты раскрыть анонимность этой информации?
Твоя музыка начинает играть во всем зале и на стенах начинают отображаться ритмы и волны. Некая танцующая абстракция. Так как Даша раскрыла свою анонимность, то на стенах светились её инициалы пока все наслаждались очередным уникальным музыкальным творением. Этот зал у нас вызвал, наверное, максимальный восторг. Это было очень необычно – послушать музыку про себя.
Из небольших интересностей музея, мне ещё понравилась настоящая голограмма маленькой малинки. Голограмма достигалась за счет оптической иллюзии. На поддоне лежала на вид вполне реальная ягодка, которую невозможно было пощупать.
А, чуть не забыл про общение с настоящим человекоподобным роботом. Пока Даша предвкушала, какие тайны вселенной она сейчас узнает от искусственного разума, я прочитал в инструкции, что за искусственным разумом должен быть живой оператор, речь и движение головы которого подхватит робот. А второй человек уже имеет удовольствие « пообщаться с роботом». Получилось довольно забавно, учитывая, что подходили посетители, которые не знали о наличии оператора и я начал говорить с ними под видом робота. Случайный мужчина почему-то поспешил убежать, когда я ему начал задавать вопросы.
Как бы не было в музее хорошо, тепло и сухо, но нужно двигаться дальше. Снова в дождь, снова в бой. Мы попробовали сделать вылазку на набережную, чтоб посмотреть виды, но в такую погоду эта затея была провальной и бессмысленной. Завтра нужно что-то срочно решать с этим дождем. Следующее значительное туристическое место в нашем японском опыте – переход Сибуя.
Это, наверное, самый многолюдный перекресток в мире! Каждый раз при загорании светофора тут совершает переход такое количество людей, что из головы не выходит вопрос: “ Зачем им всем куда-то надо? ” Правда ввиду дождя было ощущение, что идет стенка на стенку с зонтами как с оружием. Сам перекресток увешан безумным количеством видеорекламы и даже со звуком. Это место отлично передает атмосферу Токио. Это единственное место за все путешествия, где куча людей не раздражает. От перекрестка мы пошли в сторону одного из знаменитых районов – Рапонги.
Честно говоря, сил с мокрыми ногами ходить уже просто не было, но посещение Hard Rock Café обязательно. Где-то в пути мы пересеклись с путешественником из Новой Зеландии, парень уточнил, не ищем ли мы тут случайно того, с кем можно отлично выпить? Но, к его сожалению, мы не по этим делам, мы же не в Грузии))) Я планировал в японском Hard rock Café купить себе футболку на память. Но в Японии этих кафе несколько, а цены в Рапонги были выше, мы решили, что завтра ещё заглянем в другой. На том и порешали, отправились в отель сушить ноги и спатки. От влажности в ногах я боялся, что у меня перепонки между пальцами вырастут.
Утро. Последний день, дождь ещё сильнее, по прогнозу до самого самолета. На улице холодно, около 10 градусов. Придется воспользоваться средством от дождя. Работает оно следующим образом. Открываешь гугл карту и проверяешь в какой части Японии сейчас тепло и ясно. Показываешь средство от дождя в виде JR Pass контролеру, и на скорости 283 км в час просто улетаешь от дождя) теперь остановка вне графика – Сидзуока.
Сидзуока
Что это за город мы не знали. Но это однозначно то, что нам надо. Аж не верилось, неужели этого тотального ливня там не будет. Всего час езды и на улице 22 градуса, солнце и синее небо с облачками. Так что проездные за 650$ дают возможность не только путешествовать по Японии, но и менять свой маршрут в зависимости от погоды. У города, в который мы приехали есть несколько проблем. Все находится очень далеко и гугл показывает автобусы не цифрами, а исключительно иероглифами. Вторая не менее значимая проблема, на английском тут не то чтобы не говорят, его даже в туристик информейшене не знают. В любом случае, это намного лучше, чем бороться с природной стихией в Токио. Хотя обидно, что в этой поездке мы Токио не смогли уделить должного внимания, а возвращаться в Японию вроде бы и не имеет большого смысла. Будем надеяться, что когда-нибудь на пересадке выпадет вечерок. Хотя Даша потеряла шарфик, так что скорее всего теперь вернемся. А нет, японка нас догнала и передала находку.
Ввиду языкового барьера нас ждет день путешествия в режиме “ Хардкор”. Недалеко от жд вокзала был отмечен шикарный замок. К сожалению, шикарным он был сколько-то сотен лет назад пока его не разрушили. Сейчас там археологи ведут раскопки. Но тем не менее этот город стал действительно значимой остановкой на нашем маршруте, мы увидели жизнь Японии в нетуристическом городе и нам это очень понравилось. Во-первых, тут есть пешая улица, которая буквально заряжает тебя красотой. Во-вторых, в этом городе мы поехали на японский Тихий океан. Правда ехать на автобусе, номер которого не знаешь челендж ещё тот. Мы постарались в уме удержать иероглифы и сопоставить их с надписью на автобусе.
В итоге с гугл картой отчетливо совпал первый иероглиф, и мы в последнюю секунду вскочили в автобус. Судя по всему, этот иероглиф означал слово “ автобус”. Так как оказался абсолютно на всех других автобусах. Но мы же понимаем, что мы как никак, в Азии. Тут всегда все складывается в пользу туристов. Вот и этот автобус поехал именно туда, куда нам надо было. На набережной мы должны были выйти возле шикарного комплекса с аквапарком. Когда мы вышли, то выяснили, что шикарным он будет, когда его построят, а пока тут бульдозеры и работники. Но тем не менее, за сосновыми рощами нас ждал солнечный о-к-е-а-н!!!
Да ещё и, как ни странно, действительно тихий. Мы уже второй раз на Тихом океане, в прошлый раз мы его видели с противоположной стороны, из Перу. Тогда я был удивлен, почему его назвали тихим. Солнечный океан вызвал волну эмоций. Это конец нашего путешествия по Японии. Неделя пролетела очень быстро, так ненадолго в Азию ехать просто недопустимо, нужно точно брать на такие поездки не менее двух недель. Хотя, платить ещё за неделю проездного не слишком было бы радостно) Как бы гармонично не выглядел океан, пометки в городе о том, куда бежать в случае цунами, напоминают об опасности.
Ну что, начинаем дорогу домой. Одну из задач, которую нам надо было решить, это купить мусорные пакеты, чтоб упаковать рюкзаки, которые в отличие от нас полетят в Киев. Не то чтобы задача была сложная, она просто не решаемая. Попробуй неговорящим на английском языке японцам, которые не мусорят, объяснить что-такое мусорный пакет. Можно целую телепередачу сделать, где участникам в качестве приза будут предлагать миллион долларов, если они за час в другой стране, где не говорят с ними на одном языке смогут купить две вещи – мусорные пакеты и переходник с украинской розетки на азиатскую.
Вернулись в Токио, у нас было ещё несколько часов. Можно было увидеть ещё что-то из запланированного. Мы выбрали знаменитые часы студии Гибли (там, где Тоторо создавали). Шикарные часы показывают шикарное шоу несколько раз в день в определенное время. Но не в этот шикарный день, сегодня они оказались на ремонте))) Самое смешное, что мы под эти часы уже несколько раз пытались подстроить маршрут, но никак не попадали, а вот теперь попали. Но бывают же чудеса? Недалеко от часов стоял большой паровоз, который так же по расписанию показывал шоу и именно когда мы оказались возле него, почему-то шоу началось вне расписания. Это был настоящий подарок Японии на прощание. Теперь можно двигаться в сторону аэропорта. Но сначала нужно забрать наши вещи из отеля.
Мы с Дашей решили напоследок выполнить самый настоящий мастер класс путешественника. Чтоб Даша смогла ещё погулять по районам, мы разделились. Предварительно согласовали место и время, в которое мы встретимся, согласовали что будем делать если не встретимся. Я поехал за вещами, Даша осталась в Акихабаре. Весь высший пилотаж заключается в том, что у метро десятки выходов и переходов и тот же самый найти очень и очень непростая задача. Пока Даша гуляла, я поехал сдавать зонтики и забирать рюкзаки. Пока шел с рюкзаками и без зонтиков к метро, умудрился потерять подушечку от наушников. Теперь она навеки находится в сердце района Уэно.
На станции Уэно по плану была покупка шикарной футболки в Hard Rock Shop. И именно на шикарных футболках только этого магазина вместо Hard Rock Tokyo было написано Hard Rock Eki Ueno, а потом уже не такая выделяющаяся надпись Tokyo. Эээ, а тут есть так, чтоб без бонусных дополнений в виде эни-бэни. Девушка с улыбкой ответила, что такие футболки, на которых написано Hard Rock Tokyo только в районе Рапонги, до которого доехать уже физически не успею))) Ну ок, когда-нибудь значит куплю себе футболки в ещё более дальней стране с хард роками. Время встречи получилось высчитать с точностью до двух минут. Когда мы на входе в станцию увидели друг друга, вздохнули с облегчением.
Последний раз пользуемся проездными садясь в монорельс. За неделю уже привык, что они в отдельном кармане и каждый раз их ловко достаю, теперь будут дома почетно храниться как память о незабываемой поездке.
Ну что ж, подведем итог о путешествии. Это было очень насыщено, в ряде мест уникально. Поездка, не имеет прямых аналогов на нашем опыте, что действительно не малый плюс. Насчет цен многие описывают Японию как дорогую страну, это не совсем так. Точно дорого – это купить проездные, а дальше уже можно гулять в рамках бюджета. В топе запоминающихся вещей это туалеты, приятный менталитет японцев и конечно же Нара со своими оленями. Еда и храмы тут не такие как в других странах Азии, что является несомненным плюсом. Япония однозначно получает одну из высших оценок. Но все это имеет и обратную сторону медали. Сложность путешествия так же получает оценку “ Сложнее было только в Китае” Если Азия ещё не открыта, то однозначно лучше начинать со стран полегче, если же вы прожжённый путешественник и готовы принять вызов, получить чего-то нового, необычного и сложного – Япония вас ждет!
В отдельном рассказе маршрут и затраты по Японии > > >
А ви теж колись мріяли зазирнути в майбутнє? Мені завжди хотілося! І зовсім недавно ми відкрили для себе завісу цієї таємниці. Воно виявилося не зовсім таким, як його описують вчені-фантасти, але там є такі речі, які дійсно роблять життя кращим. І я не говорю зараз тільки про технологічний прорив, а й про стосунки людей до гостей-туристів. Варто лише на хвилину зупинитися, уткнувшись у карту, як до тебе обов'язково підійде перехожий чи працівник і поцікавиться, як він може допомогти. Навіть якщо трапляється той рідкісний випадок, коли твій випадковий помічник знає тільки японську мову, він все одно дуже намагатиметься зробити твій день простіше і краще.
А ось з технологічної точки зору та високорозвинених технологій тут теж цікаво виходить.
Глобалізація дозволила набувати переваг сучасного прогресу в різних частинах Землі, і Україна далеко не виняток. Наскільки Японія не була розвиненою, але, наприклад, відсутність такої простої речі, як можливість покупки залізничних квитків онлайн ставить весь прогрес Японії під сумнів. Є дійсно прогресивні речі, наприклад, справжнісінький засіб від дощу, яким ми успішно скористаємося! Сидіння, які в поїздах та автобусах можна розвертати у потрібному тобі напрямку. Навіть якщо це три з'єднані сидіння в ряд, можна розгорнути весь ряд. А ще багаторівневість міст, коли внизу ходять люди, зверху мостом їде автобус, ще вище їде інший автобус, а ще вище теж ходять люди, а Гугл при прокладанні маршруту уточнює, з якого рівня треба прокладати рух. Але найцікавіше та незабутнє – це їхні надсучасні туалети…
Японія – це справжнє випробування для досвідчених мандрівників, підготовка до подорожі займає неймовірно велику кількість зусиль та часу, багато речей, таких як “Як визначити в якому саме транспорті можна їздити проїзним? ”, які здаються такими незрозумілими у Києві, залишаються таємницями, навіть після повернення з країни. Або поїзд, який починає їхати рейками, що належать одній компанії, а закінчує рейками іншої компанії, яку не покриває проїзний, в результаті потрібно сплатити лише частину маршруту, яка не покривається проїзним. А та ситуація, коли номер та назва поїзда повністю не співпадає з квитком, але це саме той поїзд, на який у тебе куплений квиток, буде ще жодного разу нам снитися у кошмарах))) Коли двері зачиняться будь-якої секунди, а рішення потрібно приймати блискавично.
Маркетинг майбутнього пішов набагато далі, навіть ніж сумнозвісний маркетинговий відділ МАУ) У Японії практично всі ціни вказуються без урахування ПДВ. Тобто практично завжди платити доводиться більше, ніж зазначено. Іноді буває, що ціна з ПДВ на ціннику таки вказується, але набагато дрібніша, ніж ціна без ПДВ. А скільки стереотипів про Японію було зруйновано під час поїздки не перерахувати на пальцях))) І все ж ці дивні відмінності Японії якраз і роблять її такою унікальною та цікавою. Загалом, давайте розглянемо все по порядку, починаємо нашу підготовку до подорожі!
Для початку потрібно визначитися, який тобі колір більше подобається – червоний чи рожевий? Якщо рожевий, то весняна сакура чекає на тебе. Якщо червоний, то ти обов'язково відчуєш справжнє момідзі восени. Момідзі – це милування червоними кленами.
Я чесно не знаю, що цікавіше, але полетіти вже настільки горіло, що весняну сакуру чекати було нестерпно. Насолоджуватимемося кленами! От тільки відпустки не вистачає, доведеться щось думати. А ще й у Єгипет хочеться. Але цього року вже точно щось одне треба вибирати, вибір, звісно, очевидний. Настільки ми любимо корали та рибки, що вибір на користь Японії дався справді нелегко.
Найчастіше питання, яке мені ставлять про Японію – це віза. Відповідь тут найрадісніша і найприємніша: крім того, що віза безкоштовна, так і потрібен мінімум документів. Жодних гарантів, довідок з роботи, рухів по рахунку, копій НП тощо. За великим рахунком, це анкета, маршрут і залишок грошей на рахунку. Усі ці правила ухвалили відносно недавно. Оскільки Японія була нашою потенційно ювілейною країною п'ятдесятої, то про поїздку практично ніхто не знав.
Але кожен міг взяти участь у вгадуванні 50 країни. Варіанти траплялися найнесподіваніші, але саме там і могла бути істина, оскільки спочатку 50 країною мала бути Молдова, яка пізніше змінилася Ватиканом і після акції Катару стала Японією. Переможцем конкурсу стала наша подруга Оля, і в окремій номінації Женя, який за день до подорожі зміг визначити 50-ту країну за однією з наших фотографій на фейсбуці, де були викладені поїздки наступного восьмого сезону, а японські квитки були замасковані до невпізнання, але Одна з зачіпок – це проїзний на японський транспорт, у якому було видно частина логотипу, і цього виявилося достатнім, щоб із іншими знайденими натяками безпомилково визначити країну.
Японський проїзний JR Pass – це окрема частина підготовки до подорожі. Його можна купити багато де, але не в Японії.
Він робить основну частину транспорту повністю безкоштовним, включаючи швидкісні поїзди Сінкансени. Вартість поїздів в онлайн перевірити досить складно, навіть як мінімум тому, що ціни не включають одну з такс. Наприклад, квиток Токіо - Кіото навіть у машині з продажу квитків світиться близько 5000 ієн (45$), але комісія, яку потрібно буде заплатити десь далі (але де саме, схоже, теж залишиться загадкою навіки) буде коштувати близько 6000 ієн ( 54 $). Із Києва складно було в цьому розібратися. А ось вартість тижневої проїзної на людину з урахуванням комісій ...пристебніться! Приблизно 35000 єн (321 $). Тобто за двох потрібно відстебнути половину вартості авіаквитків на те, що швидше за все тобі буде вигідно. Ціна за проїзний не просто ввела нас у ступор, а в справжнісінький жах. Але ми довірилися порадам на форумах і купили його.
У самій країні ми намагалися довго вирахувати, як визначити ціну на проїзд, щоб переконатися, що ми не в збитку. У результаті пішли до каси та запитали безпосередньо. Проїзд Токіо - Кіото в один бік з людини коштує близько 14500 єн (133 $). Аж полегшало, тільки на одному з поїздів в обидва боки ми практично відбиваємо вартість проїзного.
Тепер все готове, можна летіти. Летіли ми довго, потім двогодинна пересадка. Пересіли. Потім летіли ще вдвічі довше. У результаті вилетіли о 23:00, а прилетіли о 22:00. Ми бачили, як минула ніч, потім пройшов день і за ілюмінатором наступила наступна ніч. Ще й моя проблема – невміння спати в літаках… Проте ми летіли офіційно найкращими авіалініями 2019 року, тому в літаку було максимально комфортно, наскільки це могло бути. З Катару у нас летів сучасний Airbus A350, і це було справді шикарно. Літак дуже зручний та продуманий.
У мене вже традиція зателефонувати до літака мамі. На борту катарських авіаліній дається по годині безкоштовного вай-фаю на девайс. Причому швидкість інтернету справді вражає, можна спокійно спілкуватися голосом, на весь переліт ціна також приємна – 10$. У меню включеного харчування мене порадувала барна карта, до якої входили навіть коктейлі та шампанське. Коли замовляєш вино, стюардеса як у дорогому ресторані демонструє пляшку і розповідає, що це австралійське червоне вино і запитує: Вам підходить? ”. Даша віддала перевагу чилійському білому.
Занурюватися в Японію я почав прямо з літака, у мене на планшет були завантажені всі мультики від автора "Мій сусід Тоторо". Я не шанувальник аніме, але ці мультики справжній витвір мистецтва. Я правда навіщось скачав ще фільм "Відьма з Блера", тим самим просто виніс собі мозок!
Як кажуть, такої каламуті раніше не знімали...А хоча ні, таки знімали, фільм виявився досить старим. Ну що, наш другий переліт добігає кінця, зараз почнеться!
Токіо
У нас було менше години, щоб вийти з літака та опинитися в метро. Метро в країні, яка славиться жителями, що завзято працюють, закривається приблизно о 23:30. Якщо не встигнемо, то заплатимо за нічний автобус стільки, що вже жодного проїзного не допоможе. Випустили із літака, треба діяти дуже швидко. Ми зі швидкістю світла мчали на митний контроль, дорогою п'ятисекундний фотостоп біля декоративних кленів. Можна йти далі, ще мить – і ми зі штампом в'їзду стоїмо за митницею. Як це так оперативно сталося? До останнього метро все ще близько години. Але треба розібратися з проїздом та зняти гроші.
Наскільки знаю, мастеркардовская картка приймається далеко ще не всіма банкоматами. Але точно приймається у банкоматах магазинів 7-Eleven. Тут бац! І стоїть цілий банкомат із назвою 7-eleven. Знімаємо 50000 єн (460 $). Банкомат, будь ласка, не підведи, ми ж без готівки прилетіли) Банкомат нам видав п'ять папірців по 1000 ієн. Нічого собі номінал купюри, майже 100$. Ми тоді ще запереживали, як ми розмінюємо такого високого номіналу купюру. Але виявляється у Японії витратити таку купюру досить нескладне завдання.
Так, тепер терміново знаємо, де потрібне метро! До нас підбіг працівник, запитав яку станцію нам треба і швиденько накликав все на автоматі. Автомат з радістю прийняв мега-купюру та відсипав решти. Біжіть туди! Ми помчали і заскочили в якийсь поїзд. Фух встигли! А до останнього поїзда залишалося ще близько години.
Мабуть, поки ми проробляли наш марш-кидок з літака, час зупинився, і ми перейшли в гіперпростір. Сідаємо на сидіння, а вони м'які. Дуже незвичне почуття, коли у транспорті так м'яко. Я відкрив програму і подивився, де нам пересідати. Але станції, де ми сіли, був. Так, де ми знаходимося? Мабуть, у гіперпросторі інші станції. Відразу підійшов хлопець і запропонував допомогти розібратися з метро. Ми сказали потрібну станцію, він сказав, що ми сіли у правильний поїзд та дав нам карту метро. Але на цій карті теж не було станцій, які ми проїжджаємо. Десь на четвертій станції одна таки збіглася. Але наступна знову була не існуюча. Ми запитали дівчину, що сиділа поруч, вона подивилася по іншому додатку і сказала, що ми рухаємося правильно. На питання, де ця станція на карті, вона вказала на гілку, на якій взагалі не було ніяких станцій. Ее, а як ви розумієте, що ми саме тут?
Дівчина відповіла щось схоже на японську мудрість.
У вагоні теж висіла схема гілки, але не електронна, по ній знайти взагалі було неможливо нас. Проїхавши з десяток станцій, ми справді потрапили на потрібну пересадочну. Змінили гілку, тепер усе збігається. Зі схемою. І ось ура! Ми це зробили, доїхали до своєї станції. Наскільки ми зрозуміли, проблема була в тому, що схема, яку нам дав хлопець, належала іншій компанії метро. У сенсі карта показувала можливість безкоштовного проїзду по одному з проїзних і наша гілка аеропорту, як і деякі інші, не входила в цю схему. Нам же потрібна була ще одна схема з іншими гілками, а сума цих схем якраз дасть повну картину метро, але це не точно. Ще можна було доїхати нашими дорогими проїзними, але технології тут безсилі. Потрібно простояти у черзі, на певних станціях у час, щоб активувати його.
Поки не активуєш, їздити нею не вийде. Для вечірнього рейсу вже пізно відбуватиметься активація. Говорять, що в аеропорту черга на активацію затягується на годинник. Тобто спочатку потрібно зробити в Києві ряд танців з бубнами, щоб його отримати, тому що в Японії отримувати його не можна, а коли отримаєш ще трохи танців, щоб дістатися до агентства і активувати його.
Теоретично можна спростити собі життя, зареєструвавши платіжну картку Суйка. Але на жаль чи на щастя гугл пей мені не дав це зробити. Думаю, що на щастя, в цій історії ще якоїсь Суйки для повного комплекту не вистачало) В одній із соцмереж хтось захоплювався, що японське метро дуже продумане. Але автор поста не бачив по-справжньому продуманих метрополітенів. Конкретно я вважаю, що найлегше метро знаходиться в Дніпрі, одна гілка та всього шість станцій.
Жодного питання щодо маршруту в такому метро не виникає: або ліворуч, або праворуч)))
Ми вийшли з метро та побачили його – нічний Токіо. Він справді так само прекрасний, як і звучить. Це було без перебільшення кохання з першого погляду. Він такий...японський! Тут же височить грандіозного вигляду храм, з-за будинків виглядає вишка, що світиться, все таке цікаве і незвичайне. Найкраще знайомство з країною це через кухню, зараз ми це й зробимо. Зайшли до невеликого ресторанчика, який на вигляд явно не розрахований на туристів. Але для нас це саме те. Що тут у нас у меню? Ух? яке все цікаве, і найголовніше – зовсім недороге! З чого ж почати, коли хочеться все і відразу спробувати. Візьмемо смажених ґедза, Рамена та ще чогось зовсім невідомого.
Їжу принесли дуже швидко.
Ми озброїлися багаторазовими пластмасовими паличками, і ось воно – знайомство з країною. Японія, ми з тобою порозумілися. Азія, як завжди, не підвела у плані їжі. Чесно кажучи, Азія взагалі ні в чому ніколи не підводить, ну хіба що крім жадібності в'єтнамців. Кухня Японії дуже відрізняється від усієї азіатської одним моментом - вона взагалі не гостра! Не те, що б ми звикли, але вона справді не має гостроти. Ми це, до речі, помітили не першого дня. Можна, звичайно, в меню знайти гострі страви, але замовляючи навмання, на гостру страву шанс напоротися низький.
Вартість їжі в невеликих ресторанах близько 600-800 ієн за меню (7.5 $). Меню достатньо, щоб щільно поїсти. Подача страв абсолютно у всіх ресторанах швидка. Я думаю, що наше очікування ніколи не перевищувало десяти хвилин. Якщо брати ресторани серйозніше, то 1100-1200 єн за порцію (11.5 $).
Рамен хоч був і смачним, але поступається раменам, які готують у нас у японських ресторанах. Здебільшого поступається за кількістю інгредієнтів. Суші в Японії досить рідкісне блюдо, його доведеться ще пошукати.
Смачно поїли, задоволені та сяючі ми пішли шукати наш готель. Середня вартість особистої кімнати на двох із загальним туалетом 50$. У капсулах пожити не вийшло, тому що в сусідніх капсулах житиме купа людей, тобто щось на кшталт загальної кімнати. Наш зовсім невеликий номер був виконаний у строгому стилі мінімалізму. Двоярусне ліжко, полички, тапочки та вікно. Але у випадку з Японією, як і Норвегією, ми морально були готові, що не варто платити космічні гроші за комфортабельні готелі, краще платити відносно прийнятну ціну, щоб просто поспати в номері. Хоча як покаже готель нашого останнього дня, то наявність полиці це досить-таки лакшері.
Задзвонив будильник. Перше, що спадає на думку – ми в Японії! Зараз буде дуже цікавий день. Друге, що спадає на думку – це початок подорожі, таких пробуджень попереду ще багато! Третє - потрібно якнайшвидше зібратися і бігом досліджувати все! Цікавим сюрпризом виявилося те, що за пару місяців, що ми бронювали цей готель, змінилися правила. Тепер у помешкання входить безкоштовний сніданок! Ми спустилися на перший поверх і побачили, як за невеликим столом сидять 9 сумних японців. Може вони, звичайно, і не були сумні, але побачивши сніданок, мені здалося, що довкола сумні. Гостям пропонувався тост і розчинна окропом пюрешка або цибульний супчик, який так само потрібно залити окропом. Поруч на чорній дощечці кольоровими білками було написано Breakfast і намальовано той самий тост із супчиком. Причому чашка супчика на дощечці виглядала трохи веселіше, ніж наяву.
Ми взяли речі та побігли піти. Японська їжа дійсно дуже смачна і витрачати час на розчинний супчик означає, що ти отримаєш за поїздку на найсмачнішу трапезу менше. Покушаємо десь повноцінно.
Ми жили поруч із великим храмом та справжнім японським ринком! Він, по суті, не дуже відрізнявся від справжнього неяпонського ринку, але оскільки цей був у Японії, він був споконвічно японським чи навіть токійським! Види азіатського храму заряджали настроєм до 100%. Хоча ми розуміли, що за кілька днів від храмів може почати рябити. Ми пішли пішки на одну з центральних залізничних станцій Уено. Так як на цій станції знаходився один із центрів для активації JR Pass. Ішли ми досить простими, безлюдними і не особливо привабливими вулицями. Навіть машини дорогами не їздили, хоча регулювальники активно стежили за трафіком та одиничними пішоходами.
Будинки були не дуже високі, але були щільно один одному, з вікна одного будинку можна було привітатися за руку з сусідом з прилеглого будинку. Всередині мене спливло вже знайоме дивне відчуття. Ти начебто в країні майбутнього, але бачиш досить прості вулиці, що місцями простіше виглядають, ніж у країнах СНД. Насправді зрозуміло, що більш прогресуючі частини міста є меншими. Таке саме почуття вперше я відчув у Сінгапурі.
Справа в тому, що Японія справді прогресивна і може здивувати багатьма речами, але вона зовсім не така, як її показують у популярних туристичних передачах. Ми навіть спеціально переглянули випуск Орла та Решки, де Птушкін розповідав, як тут усі вау-вау та роботи виконують якісь завдання. Вони може і виконують, але в одному місці спеціально, щоб показувати, як вони виконують.
Перед активацією проїзних дівчина переконалася, що я точно розумію правила та неможливість скасування активації. Ось за що велика повага до японців. Вони завжди роблять великий акцент на правила до надання послуги. Для них дуже важливо, що ти точно знаєш, за що саме ти платиш гроші і скільки ти маєш заплатити, це виявлялося справді у великій кількості місць. А сама дівчина, яка проводила інструктаж, це робила з таким солодким коханням у голосі, що я тут же полетів у свідомості кудись у казочку “На добраніч малюки” і зараз п'ю малиновий чай зі Степашком і Філею. У її харизмі та голосі була доброта тисяч стюардес компанії Емірейтес. Я мало не почав шкодувати, що проїзні потрібно активувати лише один раз. Загалом я хочу висловити велику подяку всім людям, які з такою любов'ю ставляться до своєї роботи, ви точно робите цей світ кращим.
Сніданка Даша запитала, до якої з двох дівчат я потрапив, бо теж помітила, що та, що ліворуч, дуже крута. З активованими проїзними нам також видали квитки за першим нашим маршрутом. Тобто за наявності проїзного ти можеш або просто заходити в поїзди і їхати на загальних підставах, або звертаєшся до каси і тобі безкоштовно видають квитки, закріплені за місцями, що сидять. Те, як оператори працюють з комп'ютерами, нас дуже здивувало. На сенсорному екрані дівчина натискає пальцями на невелику кількість разів з дуже великою швидкістю. Коли ми вперше звернули на це увагу, то не могли зрозуміти, навіщо така кількість натискань для виписування безіменних білетів. Що ще можна так посилено накликати? Але це стосувалося не лише продажу квитків, так було скрізь, де працюють із сенсорним екраном. Ми почали стежити, що саме відбувається.
Працівниці після натискання на певну кнопку роблять обов'язково холосте натискання в порожню частину екрана або в рамку, тільки після цього клацають по наступній кнопці. Схоже, так робили всі. Чому ми не знаємо. Але чітко було видно, що два кліки поспіль кнопки на сенсорному екрані не робилися. Отже, помчала!
Нікко
А найцікавіше, що Японія – це по суті одне велике місто.
Багато міст розрослося так, що вже щільно з'єднали свої межі. У результаті ти мчить на поїзді не по полях і долинах, а по суцільному місту. Бувають перерви на поля, але переважно за вікном нескінченне місто. Це було дуже незвично. Виявляється, зміна зображення за вікном поїзда дуже потрібна для внутрішнього перемикання. А так, ти начебто просто містом вирішив проїхати між двома пунктами. Нам потрібно було доїхати до Нікко, а звідти пересісти на автобус, який везе до тематичного містечка Едо Мура (Edo wonderland). Але й у Нікко є що подивитися. З чого почати, щоби все встигнути? Ми приїхали, на станції стояла жінка, яка рекламувала квитки на автобус. Вона сказала, що наступний в Едо буде за півтори години, а останній близько 15:00. Ну ось і вирішили, що в якійсь послідовності. Пішли гуляти Нікко. Десь згадувалося, що туристи, що починають гуляти Нікко, можуть вже нікуди не захотіти їхати далі.
І ми їх чудово розуміємо. Це місто шикарне!!!!
Своє перше момідзі ми зловили саме тут! Червоні клени тут були якраз у своєму піку (17 листопада)! Яка ж краса скрізь. Потрібно було відвідати храмовий комплекс, до якого також треба їхати автобусом. Але на наше щастя в місті була пробка, про яку нас попередили, і ми всю цю красу проходили пішки. Від почервоніння кленів здавалося, що навіть теплом віє.
Хвилин за 40 дійшли до храмового комплексу. Тут, звичайно, японська архітектура у всій своїй красі. А храмів стільки, що дня на два можна себе зайняти, якщо поставити мету все переглянути.
Це не храм, просто магазин
Ми заздалегідь знали, що за відгуками потрібно йти до Тосьо-гу. А які тут величезні старовинні дерева! Вхід у храмовий комплекс, якщо не помиляюся, коштує по 1300 єн (12 $).
По суті, вся краса не так усередині храмів, як зовні. Але справді все у найкращих традиціях Японії.
Ще японці дуже люблять стояти у чергах. Іноді навіть на платформі довгого поїзда всі юрмляться в чергах перших вагонів, а трохи далі може бути взагалі вільне місце для того, щоб першим бути біля входу. Але першим туди японець навряд чи ризикне стати, за нашими спостереженнями, найчастіше він просто стає в одну з черг, що вже сформувалися. Так і ми встали в храмі в якусь довжелезну чергу, сподіваючись, що в кінці буде щось дуже цікаве. На щастя, я пройшов глянути куди стоїмо, виявилося, що це черга, щоби помолитися. Добре хоч не відстояли її повністю, бо наприкінці був би сюрприз. Потім зайшли в один із храмів, нас як англомовних у пріоритеті завели.
І сказали, що зараз гід говоритиме японською, а потім для нас і ще пари туристів англійською.
Після того як гід закінчив японську промову, повернувся до нас і таке відчуття, що продовжив японською. Ми з Дашею змогли пару слів тільки вловити, але й те, швидше за все, ми просто японську почали розуміти. Проте чоловік голосно стукав деревинками, від чого намальований дракон на стелі немов гарчав. У дракона морда мені нагадувала людське обличчя якогось Юри. Ось буває таке, дивишся на людину і одразу можеш уявити яке їй ім'я більше підходить, так і з драконами. Тому ми його назвали дракона Юрієм. Далі по поїздці всіх драконів ми умовно називали Юріями. Треба було поспішати автобусом до Едо.
По дорозі треба було перекусити. Це досить стандартна проблема насичених поїздок, коли не вистачає часу на їжу.
Ми зайшли в маркет, я собі набрав різних булочок у герметичних пакетах, причому серед булочок був навіть хот-дог із кетчупом. Даші нагріли велику миску рамена. Якщо Даші довелося з раменом терпіти до Едо (в автобусі не вийде поїсти), то я свої булки вмяв ще на шляху, а потім чекав, коли ми зможемо їсти Дашин суп. Булки, до речі, теж бомбардовані, як і вся їжа, беріть сміливо))) Але насправді ми просто ще не знали, який гастрономічний скарб ховається на полицях у маркетах. Ми дійшли назад на автовокзал, де вже нікого не було, включаючи жінку, яка говорила нам про останній автобус. Пішли до інформейшен, там нам повідомили, що останній автобус до села поїхав дві години тому. Як це? А той автобус, що близько трьох днів? Касір нас запевняла, що жодного автобуса о 15:00 не існує. Але ж це Азія, тут не можуть так просто руйнуватися плани на поїздку, щось не так. Але все за розкладом, ніякого автобуса не буде.
Поки жінка дзвонила до села, щоб уточнити коли там проходять зазвичай шоу, я на будь-який пожежник вирішив визирнути з кімнати автовокзалу і побачив червоний автобус, який збирався від'їжджати. Як не дивно, автобус був хвилина в хвилину за розкладом, що нам говорили вранці. Я вирішив визирнути з тієї причини, що коли ми заходили в кімнату з касами, Даша сказала, що неподалік стоїть автобус червоного кольору, а коли касир нас запевняла, що жодного автобуса не буде і показувала інформацію про село, то побачив поруч з інформацією фотографію автобуса червоного кольору, а на ранковому розкладі саме цей час було дописано ручкою, наче хтось щось знав.
Ми з Дашею завжди намагаємося покращити цей світ і найцінніше, що в даному випадку ми маємо зробити, на зворотному шляху підійти до касира і сказати, щоб оновила розклад, оскільки автобус таки ходить у цей час.
На що жінка задумалася і сказала: “Ах, так! Сьогодні ж воскресіння, він завжди в неділю ходить у цей час! ”. Насправді цілком можливо, що ніякого автобуса не повинно бути, але це Азія і тут завжди все складається, і автобус просто з'явився. Хоч і їхати до села недовго, але у нас до закриття залишалося лише кілька годин. За дві години до закриття замість 4700 йен плата за вхід по 4100 йен (37 $).
Едо Мура
Насамперед ми знайшли лавочку і в Даші почалася трапеза, я ж пішов оглянути найближчі околиці. Тут якраз фоткалася група японців, що ідеально підходить під фотографію моєї японської сім'ї. Коли їх фотограф закінчила фото, я жестом показав, щоби всі не рухалися і дав дівчині свій фотоапарат. Ми з ними прямо зродилися. Я задоволений повернувся до Даші, а коли повз нас проходила ця група японців, всі зі мною радісно прощалися.
Тільки п'ять хвилин на селі, а мене вже місцеві знають. Село являє собою Японію епохи Едо 1603-1868 років.
Тут багато веселих розваг та безкоштовних шоу. Спочатку ми зайшли до будинку, в якому діти та дорослі залазили у дірку у стіні. На вході висіла табличка, що це не для слабкодухих, ви не повинні бути вагітною і має бути здорове серце. Ми аж напружилися. Але ми сміливі, після китайської стежки смерті нас не залякає якась дірка у стіні. Уперед! Там було світло, спочатку ми піднімалися сходами, потім повзли прямо, потім ліворуч, потім йшли навпочіпки і вийшли з сусідніх дверей. Кінець!
Так, не залякують середньовічні японські страхи сучасних європейців. Потім підійшов грізний ніндзя і наказав Даші сховатись у потайній стіні!
Потім ми відвідали пару будиночків у японському стилі та вирушили до лабіринту! Лабіринт був справді кумедним, то що складається з печер, то дерев'яним. Але оскільки час першого шоу невблаганно наближався, то у нас був справді страх не встигнути вийти з лабіринту. Крім самих розваг, біля села справді гарний екстер'єр вулиць та всіх будівель. Нам потрібно було вибрати між споконвічним гумористичним шоу та шоу з магією води. Ми, звичайно, любимо гумор, але побоялися, що його просто не зрозуміємо. Ще не такі сильні в японському. Хоча японська була, напевно, першою мовою, яку я почав вчити в садку, досі пам'ятаю комутохеровато і накатикаязаб'юка! Я причому довгий час вірив, що це справді японські слова. Ми пішли на магічне шоу. Виглядало все це спочатку досить простенько.
Дуже мила і харизматична японка щось розповідала, потім з'явилися ще три японки і почали творити магію води. Але до середини вистави ми вже невідривно спостерігали за магією. Вода починала литися з найнесподіваніших предметів, там, де здавалося, вона з'явитися взагалі не може. Причому справді було місцями дуже кумедно. Нам сподобалося. На вході нам видали невеликі білі листки, це у них така фішка з чайовими, ти маєш загорнути дрібницю та запустити пакунок після закінчення шоу на сцену. У цій системі є один мінус - перші ряди ризикують зловити згорток у голову. До наступного шоу ми мали ще хвилин 20. Ми побігли далі досліджувати село.
Часу не вистачало просто катастрофічно, буквально на годину ще більше. Але тут, швидше за все, проблема в тому, що на добу лише 24 години, з яких ще хоча б 6-8 потрібно поспати.
Як же було круто! А може, треба сюди ще раз повернутися? Але на жаль зовсім ніяк( Але є і хороша новина, це лише початок подорожі, а Японія обіцяє бути такою цікавою.
Потяги Японії служать не лише засобом пересування, а й чудовою точкою відпочинку. Поки їдеш, акумулюєш сили для продовження подорожі. Та й голова відпочиває від постійного мозкового штурму про те, як укотре десь пересісти чи кудись доїхати. Ми знову в Токіо, у нічному Токіо. Токіо вночі це, напевно, одне з найкрасивіших міст у світі. Навіть незважаючи на нашу любов до природи, ці хмарочоси і банера, що світяться, – one love! Ще зручно мати серед друзів шанувальників аніме. Антон почав надсилати нам ідеї, що потрібно обов'язково зробити в Токіо виходячи з аніме. Надійшло повідомлення "Відвідайте мейд кафе в Акіхабарі! ".
Я маршрут не складав і мені ці слова здалися страшним японським закляттям або як мінімум якимось дуже древнім містом, в яке всі повинні їхати кілька днів заради легендарного кафе, в якому подають каву на голові! Але все виявилося доступнішим і простіше, Акіхабара – один з районів, в якому зосереджено безліч особливих кафе, в яких анімешні дівчатка спілкуються з відвідувачами і намагаються їх розвеселити. Ми швиденько визначили, який має кращий рейтинг, і поставили собі в плани на вечір. Визначні місця Токіо - це райони, ти повертаєшся в місто ввечері, щоб просто гуляти вулицями одного з районів.
Частина 2. Любовування зеленими бамбуками Японії
Район Акіхабара в Токіо
Це наш перший район-пам'ятка, тут можна побачити, як виглядає сучасне життя у паралельному для нас світі. Крім їжі, висоток і банерів, тут чітко виділяються такі види розваг: караоке, ігрові будівлі Sega, приміщення з автоматами, де щось потрібно витягнути, а також щось нове для нас. Це будівлі, з яких через закриті двері намагається вирватися дуже гучна музика. Наче там замкнули музичного монстра. Ми зайшли всередину, побачили сотні гральних автоматів, на всіх щось різне і дуже графічне. Багато автоматів зайняті японцями, з кожного дуже голосно грає своя музика. Але всі ці автомати поєднує один механізм - металеві кульки, вони сипляться по краях екранів.
Гравець постійно натискає якусь кнопку.
Зважаючи на все, відео, яке показується по екрану, це міні-ролик, який не має нічого спільного з грою, сама гра – це кульки, які то потрапляють у яму, то не потрапляють, і кількість кульок якось впливає на твої гроші. І найсумніше, що деякі токійці просто по колу натискають на кнопку і переписуються з кимось телефоном, навіть не спостерігаючи за грою. Тобто просто якийсь нескінченний віджимання грошей. У цьому барі не можна фотографувати. Немає вікон і звичайно ж немає годинника. На стінах вказівники на туалет і де можна купити їжу-воду. Все необхідне, щоб провести тут максимальну кількість часу. Ви ж сучасна країна, ви повинні бути вищими за ці всі казино, як же так( Але, мабуть, лудоманія – хвороба залежності від азартних ігор – не залежить від рівня цивілізації, а бажаючі на цьому поживитися завжди знайдуться. Після виходу з цього закладу на вулиці здається надзвичайно тихо.
Оскільки вухам потрібен час, щоб перебудуватися після музичного вибуху.
Музика грала в інших будівлях
А в нас далі був традиційний похід у Макдональдс. Ми замовили японський гамбургер. Це гамбургер, де м'ясо має явно виражений солодкий смак Азії. І це чудово, кока-кола, до речі, не така солодка як у нас, а картопля фрі звичайнісінька. Але тим не менше. Ми побували у справжньому японському Макдональдсі. Ще одна класна розвага - сходити в анімешний магазин і помилуватися статуетками. Нам, звичайно, японські статуетки ні про що не говорили, тому що ми в аніме не сильно підковані, але їхня різноманітність просто вражає.
А космічні ціни на деякі з них якраз нам підказували, які тут більш знамениті та раритетні. Причому ціни за розміром доходили до сумарного бюджету нашої поїздки.
Оскільки ми запланували похід у мейд кафе, то треба було десь добре підкріпитись. Ціни в мейд кафе на порядок вищі. Щоб не гаяти час, ми на японській вулиці з'їли споконвічно німецьку шаурму! Причому в Німеччині ця страва начебто націоналізована, але має витоки від турків, іноді можна навіть вивіску зустріти, що це турецька шаурма. А тут уже вішають вивіски про те, що ця німецька страва. Ми вирішили порівняти ціни на різні мейд кафе, а потім піти в заплановане, щоб точно знати, що там не вдесятеро дорожче, ніж в інших.
На вулицях району анімешні японки приваблюють перехожих та показують меню та правила відвідування мейд кафе. Але проблема всієї Японії в тому, що майже всі японці добре знають англійську, не знають лише ті, хто працює у сфері зазивання до ресторанів чи подібних закладів. Тобто касири, весь внутрішній персонал, працівники закладів, всі підковані англійською.
Але поки що японець не закінчив інститут, його словниковий запас дорівнює нулю. Мабуть, на останньому курсі вони мають експрес-навчання. У той момент, коли проходиш повз анімешніц, що зазивають, вони будуть кого завгодно зазивати, куди завгодно дивитися, але тільки не в твою сторону. Так, біля одного ресторану в Кіото конферансье (або як їх там називають) аж по телефону почав ніби говорити, коли ми наближалися. Іноді японці просто починали задумливо дивитися в далечінь, наче думаючи про велике і прекрасне. Ми підійшли до однієї з японок, щоб дізнатися правила і ціни мейд кафе, я прямо відчував її страх, ніби голодний європеєць зараз її з'їсть разом з меню.
За підсумками ми відвідали задуманий заклад із найвищим рейтингом. Усередині нас зустріли дві дівчини, посмішки, радість, вітання. Нас провели до нашого столика, надягли на нас вушка зайчика та ведмедика. Показали нам правила кафе – щогодини коштує 500 єн (4.
Потім дівчата проводили лотерею, в якій можна було виграти невелике барахло) А потім одна з них почала співати та танцювати на сцені, а друга вдаривши світячими паличками об підлогу, почала активно запалювати біля сцени. І це реально класно, такі моменти найбільше і цінуються потім, у такі моменти за країною закріплюється якась візитівка, це унікальне, що є тільки тут! Але у випадку із Японією цих візиток сотні. А унітази упевнено тримають перше місце. Поки ми сиділи і перетравлювали враження першого дня, а їх було через край, до нас підходила офіціант і вчила якимось милим японським фразам і жестам наприкінці яких з рук виходило серце.
За гроші в мейд кафе є ще низка розваг, таких як фотосесія з дівчатами, чарівний паспорт, який вони тобі зроблять, якщо ти забув свій і так далі.
У буклетах, які лежать на столах, також пояснюється, що багато речей дівчатам даються за рахунок магії, якою володіє кожна дівчина в мейд-кафе. Година пролетіла як одна мить.
Перед нашим відходом зайшла ще компанія і ми звернули увагу, що японці люблять носити маски не лише на вулиці, а й у приміщенні. Ці хлопці зняли маски лише для фотосесії та знову одягли їх. Вже зовсім пізно потрібно рухатись до готелю. У Японії є один мінус – дуже дорогі таксі. М'яко сказати, нам вони були не по кишені. А кожна процедура розбирання з посадкою в метро може забирати чимало часу. Ми визначили, що з останніх сил зможемо дотягнути до готелю пішки. Усього 30-40 хвилин ходу. Але ніби вранці нам готель здавався далі. Мабуть, магія тих дівчат скоротила відстань.
Ми йшли і коли здавалося, що ми вже зовсім офлайн, а до готелю залишалися хвилини, я зрозумів, що на GPS я вибрав не той готель. У нас в Токіо було заброньовано два готелі, і це другий готель, в якому ми ночуватимемо в останній день у Японії. До нашого поточного треба пройти ще стільки ж, а метро на цій ділянці немає. Зате, схоже, нами встановлено офіційно новий рекорд у наших подорожах! Найдовший і насичений за відвідуванням день за всю історію поїздок. Це Японія!
Дорога в Кіото
Токіо ти просто прекрасний, ми з тобою змушені розлучитися, але ненадовго, за кілька днів повернемося! Ми мчить на швидкісному поїзді в Кіото. Пролітаємо десятки сполучених міст, гору Фудзі. До речі, схоже, плівка Fujifilm має назву від гори Фудзі.
Я для продовження занурення дивлюся сусіда Тоторо, а також здійснюю задумку, яку тримав у голові понад шість років – я слухаю пісню Tokyo Drift прямо в Токіо! Але цікавий факт: гімном нашої поїздки стала вступна пісня із заставки аніме "Псіхо пас". Причому у Даші із початкових серій, у мене із серій кінця сезону. Перед поїздом ми собі в магазині набрали різних закусок, включаючи пляшку кави. Я відчинив холодильник і потягнувся за пляшкою. Замість холодної, пляшка виявилася тепло-гарячою! У них чаї та кава продаються в деяких антихолодильниках, які тримають напої гаряченькими. Хоча зовні не відрізниш. Але кава та чай у таких пляшках виключно без цукру, і цукор не пропонується. Тепер у мене півлітра суворо-гіркої японської кави.
Але це все дрібниці, по-справжньому важливий момент, що впливає на враження про поїздку, відбувався прямо навпроти нас – там сиділа дівчина, яка в руках тримала щось їстівне, незвичайне і трикутне. Японка підносить до рота і робить хрумкий укус. Ми ще не знаємо що це, але вже хочемо так само, воно називається "онігірі", це саме той гастрономічний скарб, який продається, напевно, у всіх маркетах, але чому ж ми його досі не відкрили? Час іде. Якщо колись винайду машину часу, я відправлю собі в минуле повідомлення, щоб спробувати онігірі в перший же день. Хоча ні, якби ми витратили зайву хвилину першого дня на покупку трикутників, то не встигли б на один з поїздів і на автобус до Нікко.
Цікаво виходить, що купівля всього одного онігірі в перший день змінила б кардинально частину поїздки.
Загалом, якщо винайду машину часу, я не втручатимуся в перебіг подій цієї подорожі. І насправді щодо свого життєвого досвіду я, швидше за все, не робив би жодних спроб втручання у своє минуле. Загалом, якщо таки з'явиться машина часу, то подорожуватиму тільки вперед!
В одному з храмів у Кіото
Оскільки в Японії дуже великі міста, то найчастіше після приїзду ми залишали рюкзаки в камерах схову, а ввечері забирали та їхали заселятися до готелю. Так виходить значна економія часу. Однієї камери вистачає на два рюкзаки. Але були випадки, коли повернення на вокзал було незручним, ми брали рюкзаки просто із собою. Дуже зручно, коли з собою мало речей, за маршрутом частину одягу використовували та викинули, та й самі рюкзаки зручні та невеликі.
До речі, у цій поїздці також було встановлено рекорд з легкості рюкзаків щодо тривалості поїздки, обидва рюкзаки в сумі важили 10 кг. Камери на вокзалах коштували по 400 єн (3.5 $). Перша наша зупинка в Кіото тривала близько півгодини, і ми вирушили поїздом до Інарі.
Інарі
Місце дуже розкручене, і відповідно ціни на їжу тут теж, бажано в Інарі приїжджати вже ситими) Це одне з місць, яке у нас було у списку "Маст Сі". Перекусили та вирушили до Святилища Фусимі Інарі. Це відоме місце своїми сотнями червоних воріт Торії. Перше, що впадає у вічі - натовпи і навіть пробки з туристів. Але воріт настільки багато, що потрібно лише перейти на більш далекі і кількість туристів починає посилено падати. Я уявляв, що тут буде таких арок хвилин на десять, двадцять. А виявляється, наш маршрут зайняв годинник!
Можна не поспішати фотографуватися, виловлюючи кадри без людей, на другу годину їхня кількість зведеться до нуля. Концентрація дійшла до однієї особи на десять хвилин. Щоправда, ще були два фактори, вже темніло і почався дощ. А ще ми легких шляхів не шукаємо, тому вибрали маршрут у гору. Ворота справді вражають як поштучно, так і кількістю. Спочатку я зрозумів, що їх треба вимірювати не десятками, а сотнями, за годину я був певен, що обчислювати їх простіше тисячами, на третю годину я зрозумів, що навряд чи їх взагалі можна порахувати. Дуже і дуже незвичайне місце, а ще на диво безкоштовне.
Зазвичай входи в храми платні, і їхати від Кіото зовсім не далеко, хвилин 20. Загалом воістину унікальне місце на планеті. А головне, можна знайти арку улюбленого розміру, тут є від маленьких сувенірних, до реальних велетнів.
Зворотний шлях вийшов трохи дивним, ми десь не так згорнули і опинилися прямо в місті, хоча ще кілька хвилин тому були на вершині гори. Ну ок, з огляду на дощ, так буде швидше. Але ось що дивно, коли ми приїхали було ще сонячно і на платформі цвірінькали пташки, зараз же темно й дощово, а пташки знову цвірінькають. Ми стали звертати увагу і з'ясували, що пташок включають у всіх людних місцях, де треба йти не затримуючись. Але це особисто наше спостереження, може у японців своє бачення того, навіщо у них цвірінькають у динаміках пташки. Наш друг Антон знову надіслав у вайбер рекомендацію спробувати традиційне м'ясо, яке потрібно самому смажити у ресторані. Що ж, стежитимемо за меню)
Тим часом дощ почав переростати на апокаліптичний. І ідея доїхати до готелю на автобусі, який покривається нашим JR Pass, провалилася, тому що від того автобуса потрібно 20 хвилин пішки йти.
Приїхали прямо до готелю і виявилося, що ресторани, де потрібно самому смажити м'ясо, просто окупували район навколо нашого готелю. Як усе чітко складається. Чи ми настільки далеко оселилися від центру (реально дуже далеко), чи в Кіото з англійською простіше, але нас взагалі зрозуміти не могли. Але при цьому в ресторані з нами завжди погоджувалися, щоб ми не говорили. Ціни нам здалися дорогими, я ще думаю "Дивно, ніби на околиці міста, а такий дорогий ресторан", але насправді ми ще не бачили ціни в аналогічних ресторанах в центрі. Тут приблизно 100 г сирого м'яска коштувало близько 11 $.
Але справді смачно, чи це просто той ефект, коли ти за 11$ намагаєшся знайти в цьому м'ясі щось особливе, що принципово відрізняє його від інших м'ясок. Ще Японія в нашому рейтингу посіла перше місце за смаком рисових пиріжків на пару.
Недаремно їх Антон так хоче спробувати.
Тут вони продаються у всіх 7-Eleven і просто надзвичайно смачні. Вони набагато кращі, ніж у всіх інших країнах Азії, де ми пробували. А ще асортимент смаків тут приємно тішить, особливо зі смаком піци або "Три сири". Я вже тоді з жахом уявляв, як я без них житиму в Києві. Але на той момент ми ще не дісталися тих загадкових трикутників, які їла дівчина в поїзді. Цікаво, що мені іноді відмовлялися продавати пиріжки з невідомої причини, напевно малося на увазі. ”. Але, як я потім з'ясував, на нижніх рівнях поличок вони ще готувалися просто, а на верхніх уже готові.
Для завершення цього гастрономічного вечора ми купили у маркеті пляшечку саке.
Коли купуєш алкоголь, ти маєш на екрані, підтвердити свій вік і те, що ти знаєш про правила вживання алкоголю. Дуже великою несподіванкою виявився смак саке. Два важливі моменти: він абсолютно не схожий на той, який можна спробувати в наших ресторанах і цей напій дійсно смачний, що нічого не має до смаку з нашими міцними алкогольними напоями. Пили напій ми природно в готелі, наскільки ми зрозуміли, більше його нема де пити. Заселення в цей готель було автоматичне, за кодом, але Японія знову здивувала. Щоб отримати код від скриньки, ти повинен зняти зі стіни мобільний телефон і зателефонувати по одному із запрограмованих номерів. Далі тобі оператор вже скаже номер скриньки та код від нього.
Відсутність пізнього ресепшена означало, що нема де попросити перехідник для розетки. У Японії з перехідниками не те щоб дефіцит, їх просто в магазинах немає.
На фотографію перехідника з нашої вилки більшість японців дивилася з великим подивом, тому що схоже не знають про існування радянського стандарту. У готелях нам щастило зі змінним успіхом. Але все-таки ми інженери, якщо стародавні люди вчилися добувати вогонь за допомогою палиці, то ми тепер уміємо добувати електрику за допомогою трійника для пласких вилок. Ще пощастило, що в готелі був якийсь мега-девайс, який нам повинен був надавати в дорозі безкоштовний мобільний інтернет, але чомусь передумав і вимагав гроші. Зарядка від девайсу нас так само рятувала в готелі, тому що збіглася з нашими самсунгами.
Загалом, подорож по Японії і так досить нелегка, але у вас завжди є можливість підвищити рівень складності до хардкору - просто не беріть з дому перехідник. Ще дуже врятувало, що у нас з собою було дві батареї для фотоапарата.
Тримайся Андрію, самураї не плачуть! Це лише краплі вчорашнього дощу на моєму обличчі. З автобуса пересіли на потяг, поки їхали на потрібну станцію, вирішили, що ми розумніші гугли і вийдемо на ближчу станцію до храмових комплексів, ніж пропонує навігатор. Але гугл мав рацію, і ми поїхали далеко за гори. Зате гарні види були.
Думали навіть погуляти там, але це точно не для тижневої подорожі. Треба було повертатись у Кіото. Тут на нас чекав справжній бамбуковий ліс! Спочатку ліс був дуже людним і далеко не таким густим, як я собі його уявляв.
Точніше, він був густим, але від кількості туристів, а не бамбука. Але, як і з червоною брамою, просто потрібно подалі пройти. У результаті ми бачили справжній дрімучий бамбуковий ліс, це такі місця, де від густини дерев сонце практично не проходить.
Це було у лісах, які межували з територіями прилеглих храмів.
Храмів тут багато і заздалегідь потрібно визначитися, які саме ти хочеш відвідати. Вхід у кожен храм коштує близько 600 єн (5$). Між храмами прекрасні лісопарки з гарними краєвидами з крутими стрімчаками над річкою. Ще й угору річкою плив кораблик.
Якби я був художником, то обов'язково написав би тут картину. На жаль, проблема всіх красивих видів – жоден фотоапарат не передасть їхньої краси, навіть у сонячний день. Причому парки є як платними, так і безкоштовними, на кількість народу всередині це не впливає. Так, зачекайте, сьогодні ж робочий день, де всі ті стереотипи, що тут працюють з раннього ранку до пізнього вечора і практично без відпусток?
Причому вік можна зустріти будь-який.
Напевно, більшість-таки працює, але можу сказати одне, більшість японців точно знає, як добре відпочити, проводячи час у цих прекрасних парках. Червоні клени – це звичайно вау! Кіото так само не відставав за гастрономікою від інших міст, саме тут ми відвідали найатмосферніший ресторанчик за нашу подорож – Sabou Sagano.
Тут найбільше запам'яталася атмосфера, яку тут створювала літня японка-господарка. Привітність, подача страви, таке відчуття, що ти до своєї японської бабусі просто в гості заїхав, але і розмір порцій “бабусинський”.
Причому ця класика японського сервірування столу, коли страви розташовані на підносі з якогось особливого феншу. На десерт я купив собі ріжок зеленого морозива зі смаком чаю, воно тут продається на кожному розі.
Смачно, звичайно, але явно не пік гастрономії країни) І пішли далі до храмів та парків. Буквально за пару днів до вильоту співробітники на роботі дивилися передачу про те, що в якомусь місті Японії якщо оселитися, то тобі ще платитимуть гроші. Сергій ще тоді пожартував, мовляв, Андрій може зганяєш до Японії? Я цілком серйозно сказав, мовляв, звичайно, я обов'язково туди вирушу найближчим рейсом. Саме з Кіото надіслав йому відео у відповідь з Японії.
До одного з наступних храмів треба було їхати автобусом, але ми вирішили для більшого занурення в місто, пройти пішки близько сорока хвилин. Дорога була досить незвичайною, переважно це були поля з капустою! Тобто йшли ми вздовж дачних ділянок. Варто віддати належне японським пугалам. Вони більше схожі на людей, на полях одразу сім'ями, а іноді ще й з рушницями!
Цей храм був незвичайний тим, що його піша територія як мостів, що об'єднують будівлі. На землю і сади храму зайти не можна було, оскільки все переміщення відбувається або з них, або поруч із. Навіть потрапили на хор японських ченців. З Києва ми, звичайно, планували відвідати більшу кількість храмів, але, як і припускали, від них згодом починає рябити)
Але вони справді чудові. Ось чим хороший Кіото, що втомленому спогляданням великого мандрівника є де відпочити! Завжди можна вирушити споглядати каміння в саду каміння! Відгуки про сад неоднозначні, одна половина людей не розуміє в чому сенсу, а інша говорить про велике. Але ми, як ніхто інші, відчули сенс, ми там були, напевно, найдовшими відвідувачами. Весь секрет у тому, щоб за пів дня пройти пішки безліч храмів, здолати ліс і гори, зробити лише один короткий перепочинок на обід.
Після такого багатокілометрового походу ти затишно сідаєш у цьому саду навпроти каміння і більше тобі взагалі нічого не треба і не хочеться, просто сидиш і відпочиваєш! Нікуди більше не треба бігти! Якщо сюди прийти бадьорком, тоді справді питання ще те, що тут робити з цим камінням. А так, повний дзен та умиротворення!
Люди приходили і йшли, вічні були лише ми та каміння. Ще на території самого комплексу, в якому знаходиться сад, є велике озеро і стелаж з важким каменем, на якому написано "Не для продажу". Поки гуляли озером, зустріли групу організованих туристів з гідом. Я завжди починаю відчувати у такі моменти гордість за наші самостійні маршрути.
Відпочили, можна перекусити та рухатися в центр!
Наш поціновувач аніме Антон якраз надіслав рекомендацію спробувати якийсь дивний десерт, який саме тут і продавався. Цікавий момент, що Японія можлива перша країна Азії на нашому досвіді, де справді смачні солодощі, а не червоні боби як скрізь. Але це все дрібниці, десь у цьому проміжку часу ми купили свої перші трикутники онігірі.
Спочатку ми не могли розібратися як їх правильно роздруковувати, адже між листом норі та рисом є целофан, але якщо все правильно зробити, то у тебе в руках виходить рисовий трикутник із начинкою, запакований у лист норі. Згодом ми відточили майстерність із розпаковування трикутників. Цей перший укус, хрумкий звук листа водоростей, потім японський рис і начинка. Чому ми раніше ніколи такого не їли? Чому про ці ласощі не оспівані пісень і немає віршів?
Та й головне питання, як же тепер пробувати щось ще, якщо й так тепер буде складно вибирати щоразу між рисовими пиріжками та онігірі? Ось люди бувають кава-залежними, сигарето-зависмими, я завжди радів, що у мене немає шкідливих залежностей, але тут варто визнати. Мене звуть Андрій і я онігірі-залежний! Одна така штучка в 7-eleven маркеті коштує близько 120 ієн (1$). Для повноцінної трапези потрібно близько трьох таких трикутників. Начинок досить великий вибір, можливо лосось, креветки, свинина і т. д.
З цього дня у нас завжди із собою про запас були онігірі, на випадок відсутності ресторанів поблизу. Тепер ми сіли в автобус і поїхали до самого серця міста. Ми приїхали на одну з популярних туристичних вулиць, у її назві купа ієрогліфів, які я так і не зміг перекласти. Але сама суть вулиці виявилася в тому, що тут суцільні ресторани для самостійного приготування м'яса.
Причому ціни на м'ясо справді вселяли жах. Ми зрозуміли, наскільки вчора було дешево і красиво там, де ми відстебнули якісь 11.5$ за 100 грамів. З вулиці ми перебралися до центру. Центри японських мегаполісів - це не менш прекрасно, ніж всі інші місця, але на тлі храмів, тут здавалося надто людно і якось хаотично все. Ми рухалися у бік парку Гіон, адже там має бути знаменитий район із гейшами та знамениті японські гулянки.
Ми прийшли до парку близько 18:00. У парку не те, щоб не було гейш чи гулянь, ми тут були єдиними туристами. Може не той парк чи місто? Відкрили блог якогось мандрівника, який так яскраво описував, як тут столи ломляться від бенкету, всі купуються разом, щоб гості помістилися за столами ...Дивимося ми по сторонах - порожньо, ще не вистачало, щоб перекотиполе покотилося.
Але поки ми йшли в парк, справді бачили дівчат у кімоно, але як відрізнити хтось із них гейша, а хтось просто переодягнений ходить? Так, з вечірніми гуляннями та парком щось пішло не за планом, але з блогу з'ясували, що тут є досить цікава вулиця, що складається природно теж з ієрогліфів, але вона веде до досить відомого храму з простою назвою, який зараз на ремонті, хоч і працює. Вулиця виявилася дійсно дуже схильною до гуляння, тут і багато тематичних магазинів, кафешок тощо. Тут навіть був магазин, де Тоторо стояв біля зупинки.
Магазин весь був у цій тематиці та грала музика з мультика. Начебто храмів на сьогодні було досить багато, але нічні храми мають свою атмосферу. Так, що продовжуємо)) Це був той храм «на ремонті», ряд дівчат за довгим столом сиділи та продавали квитки, всі як на підбір не знали англійської.
Варто одну з них щось запитати, чи починається принцип доміно, вона подивилася на сусідку зліва, та ще на свою сусідку, і так далі, коли дійшли до крайньої сусідки.
Вона почала мило хихикати і на цьому пояснення англійською закінчилися. Ми намагалися з'ясувати, що там ще на території є, щоб оцінити платити за черговий храм чи ні, в результаті у нас з Дашею думки розійшлися, я вирушив на розвідку в храм , а Даша залишилася на вулиці з магазинчиками
Мені нічний храм зрештою сподобався, але вихід із нього виявився зовсім в іншому місці, мені ж довелося повертатися тією ж дорогою інакше в Японії можна загубитися так, що зустрінемося вже тільки в Києві. На вечерю ми вирішили пошукати справжні японські суші.
Тобто, крім двох проїзних, потрібно ще й квиток купити… Японія, та як же тебе зрозуміти? Гаразд, проїхали все-таки чималу частину поки що з'ясовували правила проїзду. Перепросили перед водієм, що не знали всіх тонкощів. Чоловік нас безкоштовно випустив, кивнувши, мовляв, тут всі поспіль на це потрапляють із проїзними. Зате вийшли неподалік нормального ресторанчика. Замовлення тут потрібно робити на планшеті, закріпленому за столом. І на планшеті можна навіть вибрати англійську мову. Але щоб його вибрати спочатку потрібно пройти через меню японською, потім англійський вибір страв, а потім підтвердження замовлення та уточнення інгредієнтів знову чистою японською. І найсумніше, що якщо вранці ти ще сповнений сил, щоб перемогти програму, то надвечір це остаточно добиває. Але коли нам принесли наше замовлення і смак котлеток виявився прямо як у матусі, ми їм все пробачили.
Найцікавіше, що буквально в перші ж дні, після повернення з Японії, завдяки нам із Дашею було повернено господареві втрачений новенький дорогий телефон.
У готелі теж була кумедна ситуація, потрібно було розплатитися з готелем, але в прайсі ціна до оплати була вищою, ніж у нас у підтвердженні бронювання. Коли я готелю написав через букінг, що щось із ціною, то отримав цікаву відповідь від готелю, щоб я сам з готелем і розібрався. Якась рекурсія пряма. Але букінг, як завжди, сила, менеджер на ресепшен швидко здався. Найважливіший аргумент у таких суперечках це фраза "Так давайте ж зателефонуємо в букінг і запитаємо". Найчастіше ця фраза виявляється вирішальною у суперечках з готелями. Та й суперечкою це чесно не назвеш, японці реально всі такі милашки, що всі розмови з ними приносять задоволення.
Особливо покупки у супермаркетах, продавці практично завжди тебе вітають, коли ти тільки входиш у двері, а коли купуєш, завжди кажуть якусь дуже довгу та швидку фразу, вкладаючи твій товар у пакет. Мені здавалося, що вони примовляли про кожен товар якісь приказки, типу складають молоко і кажуть: Що б бути здоровим, пийте молоко корови! ”. З пакетами тут найнезрозуміліше для нас. Будь-який товар упакований і його обов'язково ще покладуть в пакет, а іноді багато товарів в один пакет, а пакет ще більший пакет з іншими такими ж пакетами. На вході до будь-якого парку або храму, тобі обов'язково вручать брошури, а іноді і по дві відразу. Що б ти не купив, кількість сміття зростає багаторазово.
У містах ідеальна чистота і жодного смітника! Їх взагалі практично немає. А в туалетах ще й нагадування забрати все своє сміття з собою додому, крім використаного туалетного паперу.
Якщо стоїть автомат із водою, то поряд буде смітник, але лише для пляшок з-під води. Іноді ми знаходили відра для сміття і це була мало не подія дня, коли можна значно полегшити себе. Але навіть при знаходженні смітників пригоди не закінчуються. Сміття треба сортувати, перед тобою два бачки, на одному намальована пляшка, на другому газети, а в тебе картонна склянка для кави. І куди його? Один раз після довгих пошуків знайшли велике пластмасове відро, явно під сміття. Але так і не змогли відкрити його кришку, схоже було приклеєно. Інший раз знайшов явно контейнер під сміття, але чомусь він ідеально чистий і там нічого немає. Ось і питання - кидати свій пакет сміття туди або ще кілька годин з ним погуляти? Пакети, до речі, зовсім не схожі на екологічні. Загалом два головні питання – навіщо генерувати стільки сміття та куди його потім подіти? )
Виселилися з готелю рано, здали речі на головному вокзалі Кіото і поїхали в Нару. Нещодавно дивився передачу, де розповідали, що запізнення поїзда – це подія для Японії. Чи то ми щасливі на події, чи то автор ролика не був у Японії) Поїзди приходять найчастіше у призначений час, але наш замість 45 хвилин їхав 55 хвилин) Ця різниця може показати несуттєвою, але при плануванні маршруту та пересадок ми дуже були прив'язані до тому, що поїзди мають прийти у строк.
Частина 3. Любовування стародавньою Японією
Магоме
Нара
А тепер я з Вами поділюся своїм улюбленим містом Японії! Я насправді голосував за те, щоб пропустити це місто на маршруті, чомусь мені воно не здавалося таким привабливим. Якби його не було на нашому маршруті, то я б ніколи не дізнався про чергове найкраще місце у світі.
Нара – це місто, в якому одні з основних мешканців – олені. Місто має дуже велику просто неосяжно велику паркову зону з храмами, де гуляють олені. Жодних вольєрів, просто вони тут живуть з однією метою – для того, щоб їх любили. Коли людство винайде портали, я дуже сподіваюся, що буде як мінімум три такі: Нара, Сіань і Стамбул. Буквально місяць тому я не міг натішитися відвідуванням Cats Café у Черкасах. А тут олені у безлімітних кількостях!
Для поняття масштабу їх тут реально сотні! Ми прибули на вокзал і пішли до туристика інформейшен для уточнення маршруту. Хоча що тут приховувати, ми пішли в туристик інформейшен, щоб у черговий раз поспілкуватися з мімімішними жінками, що працюють у цій сфері. Вона запитала, як ми ставимося до храмів? Після позитивної відповіді жінка сказала, що нам неймовірно пощастило, адже ми прибули за адресою!
Причому сказала, це так радо, що коли люди виграють мільйони на телепередачах, то ведучі менше радіють. Скільки в її голосі було позитиву та радості! Під час кількахвилинного спілкування з нею ми просто заряджалися світлою енергією. Жінка спочатку проклала маршрут через найкращі храми, потім уточнила, чи не боїмося ми ходьби. Перемалювала маршрут, потім сказала, що якщо ми ще й японські сади любимо, треба заново перебудувати маршрут. У результаті на руках була карта міста з описаними маршрутами, виділеними і закресленими будинками. Немов це якийсь хитрий план із захоплення міста)
Японія, дякую тобі за таких працівників, які воістину люблять свою професію, а головне інших людей. Тепер потрібно було трохи синхронізувати карти на телефоні, і для цього нам знадобиться супер готель!
Даша дуже здивувалася, чому мені потрібен саме супер готель і ще більше здивувалася, коли побачила на вулиці вивіску “Super Hotel”. Просто я упіймав слабкий сигнал вайфаю, і треба було знайти джерело, а сигнал так і називався) Ми звичайно могли включити інтернет у роумінгу, але скачування офлайн карт витратне по трафіку. Біжимо швидше в оленячий рай! Оленя тут можна було знайти на будь-який смак: з цятками і без цяток, рогатих і не дуже, зухвалих і лінивих, голодних і від'їдених, сплячих і бадьорих.
Загалом головне заздалегідь визначитися, який тип оленів тобі підходить більше! А один вгодований олень потрапив взагалі до складної ситуації, він вирішив мальовничо прилягти прямо по середині арки, яка прикрашала дорогу. Відповідно кожен, хто проходить, вважав своїм обов'язком його нагодувати (пачка печінок для оленів коштує 200 ієн – 1.7$).
В результаті оленю було ліньки вставати, але з кожною хвилиною він повнів, а від цього вставати йому ще має бути лінивіше і важче.
Тепер він все життя приречений лежати і годуватись у ласому місці. Найцікавіше, що перших оленів ми побачили за високим металевим парканом, я ще подумав, що живуть вони тут у неволі, але схоже вони таким чином просто від людей усамітнилися. А ще ми на одній галявині знайшли ціле сімейство релаксуючих оленів, я хотів акуратно і тихенько до них підібратися, щоб вписатися в свою оленю сім'ю, але вони на мене дивилися якось поблажливо і з нерозумінням.
Загалом мене не прийняли олені. Ми намагалися наслідувати строго намальований план захоплення міста. Далі у нас на дорозі було два японські парки один дорогий, а другий безплатний.
При цьому спочатку треба йти у безкоштовний, а потім у принципі дорогою можна не йти. Таку інструкцію нам видали в інформейшен. Входи в парки були поруч, у обох входів були на вигляд однакові каси з розцінками. Нічого не вказувало, що парк має бути для туристів безкоштовним. Але у нас була чітка установка йти в той, що праворуч.
Підійшли до касира, і запитали, що по чому і не безкоштовно випадково. Вона попросила наші паспорти, подивилася їх і сказала, що нам безкоштовно. Також попросила сказати, де ми дізналися про це місце. Загалом шпигунські ігри! І це чудово, нам такі цікавості подобаються. Картинка була мальовнича, та й який ще сад може бути красивішим за японський?
Найцікавіше, що в інших країнах японські сади зовсім не такі як у Японії. Є, звичайно, загальні елементи, але, наприклад, червоні мости – це стереотип. Хоча перила та інші червоні елементи тут удосталь. Приємною плюшкою парку було те, що з його пагорбів можна було подивитися, як виглядає платний парк приблизно так само. Я б з радістю описав чергову історію про те, як ми смачно їли в ресторанчику серед парку, але тоді буде створюватися враження, що більшу частину подорожі ми тільки й робили, що їли.
Просто в Японії справді кожна трапеза, це оригінальне та унікальне явище. Під час трапези обов'язково буде те, що зробить її незабутньою. І головне, можна ніколи не переживати, що ти голодний чи поспішаєш, а тебе довго обслуговуватимуть. У Японії, як і більшості азіатських сран швидкість подачі страв максимальна.
Варто зазначити, що Нара запам'яталася не лише Оленями. Крім оленів, храми Нари дуже відрізнялися від інших міст. Досліджуючи храми Нари, ми ніби знову перекрили Японію, прямо під час першої поїздки. Особливо варто звернути увагу на храм Тодай-дзі, з гігантською статую Будди всередині.
Храм не те щоб здивував своїм розміром, він вразив до глибини душі. Навіть незважаючи на те, що храм був огороджений парканом по периметру, каси розташували так, що ти можеш повністю його побачити, а потім вирішувати йти чи ні. Але такий храм якщо раз побачиш, то вже точно не відмовишся. Відчуття були близькі до тих, коли ми побачили Тадж-Махал. Чому цей храм не вважається чудом світу? Це просто чудовий день!
Але, скільки не гуляєш парком і храмами, починаєш розуміти, що цей день все-одно закінчитися і потрібно рухатися далі маршрутом. Сонце поступово змінилося на вечірнє. Всередині мене підкотила хвиля, подібна до тієї, що відчуваєш наприкінці подорожі, коли треба повертатися додому. Але тут тільки середина, а не хочеться покидати саме це місто, ця ділянка ідилії на земній кулі. Окрім парку, тут ще є туристичні вулиці дорогою до вокзалу, тут багато цікавих магазинчиків та цілий критий базар. Але розлучитися з оленями було складно, тому вулички довелося проходити в прискореному режимі. Прощай Нара, я повертатимуся до тебе, перечитуючи розповідь знову і знову!
Тепер ми повинні їхати до справжнього японського села далеко від цивілізації. Точніше, там всі зручності є, просто добиратися далеко, а з Києва було не зовсім зрозуміло як.
Але маючи на руках проїзний на швидкісні поїзди, це зовсім не проблема, навіть якщо заздалегідь не знаєш усіх нюансів пересадок, на вокзалі обов'язково підкажуть.
Цумаго
Ну що, зарядилися трохи оленями разом із нами? Давайте тепер вирушимо в середньовічну Японію і пройдемося стежкою феодалів. В дорогу! З Нари ми поїхали до Кіото, забрали рюкзаки з камери схову і сіли на поїзд до Нагої. Але за що я додатково люблю Японію, смачно поїсти можна не тільки в місті, а й у поїзді))) Практично всі з собою беруть підігріту їжу з магазинів і починають бенкетувати, ми не стали винятком. . У нас буде 15 хвилин пересадка на великому вокзалі, де ми повинні знайти камери зберігання, здати рюкзаки, пересісти на потяг і поїхати далі без нічого, коли повертатимемося в Токіо, заберемо їх назад.
Ми переклали всі необхідні речі в маленький рюкзачок, далі сиділи і готувалися морально. Складність саме в тому, щоб екстремально швидко зорієнтуватися в незнайомому місці.
Наш синкансен почав зменшувати швидкість, зараз почнеться, ми вже біля дверей. Три, два, один, двері відчинилися, вперед! Потрібно знайти працівників. На запитання, де тут локери, робітниця відповіла, що ми не зможемо саме сьогодні здати речі в локери! Ось тільки не сьогодні! Це як? ! Вони ж автоматичні. Гаразд, погнали їх шукати. Знайшли. Якраз одна дверцята відчинені, але на екрані замість оплати світиться, щось про офіційний тероризм, і про те, що ваші речі будуть вилучені та віддані адміністрації вокзалу. Було ясно, що нічого не ясно, але щось явно йде не за планом. Побігли ще локери шукати. А вокзал справді не маленький. Знайшли ще локери, тут усі зачинені.
Добре побігли до перших, закриємо речі, а потім нехай їх вилучають і віддають адміністрації, все-таки вони будуть за ними доглянути. Але дверцята відмовилися зачинятися – система заблокована. В голові ще раз спробували перекласти текст про офіційний тероризм і ще більше нічого не зрозуміли. Погнали на потяг, доки тут нічого не рвонуло. Схопилися в поїзд майже в останній момент.
Їдемо далі, у голові суцільні запитання і немає жодної відповіді. Давай гуглити, що це означає. Виявляється, чотири азіатські країни домовилися про антитерористичну програму та проводять навчання саме на вокзалі в Нагойї і саме цього дня. Ми просто зірвали джекпот. Нам треба не в Цумаго, а в Лас-Вегас їхати! Речі треба було здати саме у тому вокзалі, оскільки подальший маршрут був одностороннім, тобто наприкінці приводив саме до того вокзалу, а не туди, куди ми зараз їдемо. Давай терміново розбудовувати маршрут.
Адже завтра за планом дев'ятикілометрова стежка феодалів із нахилом нагору. Трохи підкоригували, в принципі, теж все виходить ок, але якось не дуже прозоро. Втім, у Японії завжди не до кінця все прозоре у плануванні. Але в будь-якому випадку у нас на поїзди є проїзні, тому де б ми не здали речі, ми їх точно зможемо забрати. Ми їхали японськими мірками на менш швидкісному поїзді.
Потяг був мабуть старого зразка, коли поїзд залітав у тунель, по склу відчувався сильний повітряний удар, у вухах било по барабанних перетинках. Але було весело! Поїзд піднімався в гори, температура за вікном дедалі більше падала. Якщо ще вдень у нас було 22, то тепер ми все ближче та ближче прагнули до нуля. Ми були до цього відносно готові. Теплі речі з собою ми не брали, але напоготові було багато звичайних та осінніх речей. Ми приїхали на вокзал у Нагісо. Серед глухої ночі.
На маленькому вокзалі ми були єдині, зате із шести локерів, всі були вільні. Потрібно було кинути три монетки по 100 йен і провернути ключ. З шести камер ми зробили вдалий вибір, знову зірвавши джекпот. Саме в цих дверцятах, як виявилося, до нас хтось уже кинув дві соточки, і після того, як ми кинули третю, локер закрився, відпустив ключ і задзвенів монетками десь усередині.
Температура продовжувала падати, наше завдання було дійти пішки з Нагісо до Цумаго до того моменту, як температура опуститься до мінус одного, інакше нам зовсім доведеться туго.
Іти треба було близько 3.5 кілометрів пустельними вулицями і повз швидкісні траси. Людей взагалі не було, над головою найяскравіші зірки. Але саме відчуття, що ми добираємося справжньою японською глушиною, розігрує почуття гордості за нас і особливо за Дашине вміння складати такі незвичайні маршрути.
Якоїсь миті крокодильський холод почав пробирати мої ноги до кісток. У рюкзаку ще були традиційні теплі стамбульські штани і саме в цей момент ми підійшли до телефонної будки, яка знаходилася просто між містами біля швидкісної траси. Для перевдягання просто супер. Швидше за все, нам уже сама Японія допомагала. Добре, хоч час заселення ми адекватно оцінили та попередили господаря про заселення близько 10 години вечора. Коли ми дісталися нічного Цумаго, він нам одразу сподобався, ці старовинні будинки та ліхтарики – чари.
Координати нашого готелю-будиночка по гуглу виявилися невірними. Ми це змогли визначити з того, що з будиночка за зазначеними координатами не було сигналу вайфаю з такою самою назвою, як було в нашому підтвердженні бронювання. Велика повага до господаря, що продумано написав пароль від вайфаю.
У багатьох країнах, коли не можеш знайти господаря, то вайфай з паролем може дуже розрулити ситуацію, щоб вийти на зв'язок. Зуміли перевизначити місце знаходження нашого будиночка, похибка була метрів 200-300. Раптом засвітився потрібний вайфай, значить ми точно поруч. Була саме рівно 10-ї вечора і саме в цей час господар вирішив визирнути зі свого будинку на вулицю. Коли я сказав, що ми з Нагісо прийшли пішки, то в перші побачив, як у японців виглядають круглі очі. Що класного в нашому сучасному житлі, що це справжній рекан (готель у традиційному японському стилі), такі будинки ми бачили в мультику "Віднесені привидами", а ще наш рекан настільки самобутній, що не має опалення. А тим часом на вулиці вже стояла мінусова температура.
На щастя, у нашій кімнаті господар заздалегідь увімкнув на обігрів кондиціонери.
Загвоздка полягала в тому, що господар нам його показав буквально 20 хвилин тому і ліг спати, а ми не можемо знайти ту кімнатку. Усі спроби пошуку втраченої кімнати провалилися.
Ми ніби загубилися у старовинному музеї. Ось нема її і все. Гаразд, доведеться постукати до господаря. Коли хлопець пішов показувати кімнату, нас просто цікавість з'їдала, де вона таки опиниться. У результаті виявилася саме там, де ми думали, але чомусь ми там три рази дивилися, але так і не з'ясували що ці двері відчиняються і ведуть в душ. Незважаючи на крокодильський холод, у мене вийшло в душі підняти температуру повітря так, що в мене вийшла чудова японська лазня.
У нас були ще трикутники, які на ніч бажано покласти в холодильник, але в нашому випадку було достатньо покласти їх у комору, яка була за дверима в кімнаті і сподіватися, що вони не перетворяться на льодяники, як наші продукти в Норвегії.
Вранці на нас чекали гарячі тости з джемом та арахісовим маслом, а також кава з матчем). Потрібно було добре поїсти, адже найближче кафе буде вже за стежкою феодалів. Поснідали - можна вирушати в довгу дорогу від Цумаго до Магоме! Рекомендація для тих, хто планує повторити маршрут, краще йти у зворотному напрямку, так буде простіше, тому що більшу частину шляху йти доведеться вниз. Але ми сповнені ентузіазму та рішучості.
Дорога справді виявилася по досить мальовничих місцях, а сам Цумаго взагалі вищий за будь-які похвали. Це окремий куточок Японії, який відрізняється від країни.
Тут схоже час зупинилося років 400 тому, дуже багато крутих старовинних елементів.
Феодали, звичайно, вміли вибирати мальовничі місця для своїх маршрутів, річки, ліси, гірські краєвиди тут у надлишку). На вході в ліс нас чекав дзвін з табличкою, яка говорить, що в нього треба бити, щоб відганяти диких ведмедів.
Але проблема полягає в тому, що ми не могли зрозуміти, як ним користуватися. Чи в нього треба бити, коли бачиш ведмедя, і тут же прилетить гелікоптер зі спецназом і тебе врятує, чи в нього потрібно бути, для профілактики. Причому якщо не вгадати, коли саме ним потрібно користуватися, то історія походу може мати зовсім різні результати. Та й навряд чи ведмідь потім писатиме розповідь про те, як він зустрів туристів.
Гаразд, мабуть бити треба для профілактики, сподіваюся тривогу на все село не піднімемо.
Незабаром до неї приєдналися її друзі, у результаті почав збиратися справді чималий табун.
Начебто ми досить далеко, і між нами річка, щоправда, не глибока. Але тут чомусь табун вирішив переправлятися річкою, причому чітко в наш бік. Ось млинець, біжимо! Повторення китайських пригод зовсім не хотілося. На щастя для нас на зустріч йшло чимало туристів. Я махнув їм рукою, що праворуч мавпи. Поки чоловік зрозумів, що я йому показую, одна з мавп застрибнула на сусіднє дерево.
Дерево виявилося трухле, і величезна гілка полетіла в сусідні кущі. Неляканих туристів це не те, що не злякало, але вони ще й зупинилися, щоб зблизька розглянути звірят. Нам, звичайно, тільки на руку. Ми змогли спокійно йти далі.
Наприкінці маршруту ми дійшли до міста Магоме.
Він не менш тематичний, ніж Цумаго, знову бажання робити купу фотографій. Дуже зручним виявилося те, що в цьому місті є маркет типу 7-eleven, а отже, голодними не залишимося. Ще тут дуже рідко ходять автобуси, але ми прийшли якраз до одного з них і вирушили назад на станцію Нагісо забирати свої речі.
На автобусі стежка феодалів проїжджається значно швидше ніж пішки) За японськими мірками, Токіо тут зовсім близько, кілька сотень кілометрів, але дістатися до нього з такої глибинки ще завдання. Добирання відбувалося на трьох поїздах протягом чотирьох годин через тривалість пересадок. Але тут хоч не лише міста були за вікнами. Поблизу Накацугави була настільки мальовнича річка, що я навіть запропонував внести коригування в маршрут і ще погуляти. Але часу щось зовсім не вистачало, на жаль. Довелося їхати далі.
Зате Нагойя виявилася крутим мегаполісом, де ми мали час погуляти близько години. Нам дуже пощастило, що у нас вже достатньо досвіду у поїздках, щоби взяти максимально легкі рюкзаки. Так як гуляння з рюкзаками на маршруті - досить часто явище, а здавати речі в камеру зберігання менше ніж на годину не надто рентабельно, ні по грошах, ні за часом, щоб потім знову шукати цю камеру. Вокзали величезні і камери зберігання там може бути кілька. У нас часто бувало, що ми не могли знайти саме ту, де залишали речі, просто ходили та показували працівникам талончик, а вони нас уже спрямовували.
Частина 4. Любов дощовим Токіо
І знову Токіо
Поїздка плавно наближається до кінця, а ми все ще не спробували найголовнішого – справжні японські суші. Для цього ми поїхали на рибний ринок Цукідзі.
Раніше тут рано-вранці привозили рибу, за яку йшли торги між ресторанами. Це вже минулого, але ринок залишився цікавою пам'яткою для туристів. Тут багато рибних ресторанчиків, де виготовляють суші. Для відвідування ринку, найкраще вийти на метро у районі Гіндза. Це один із районів, прогулянки яким мають бути у списку кожного туриста. Висотки, сяюча реклама, пафосні та дорогі магазини, лакшері машини, тут ти просто поринаєш у багате життя Японії.
Між будинками іноді можна знайти різні інсталяції, міні-парки, піші вулиці та інші цікавості. Поки ми подорожуємо, Японія вже готується до святкування нового року, хоча зараз лише середина листопада. Від цього райони вдвічі красивіші, скрізь світяться дерева та гірлянди.
Нас садять за барну стійку, за нами закріплюють персонального кухаря, якому ми маємо робити своє замовлення. Кухар готує замовлення прямо у нас.
Ця частина ритуалу дуже розігріває інтерес. Нам ставлять сет на стійку. Зараз станеться те, на що я чекав уже років дев'ять. У нас з Дашею є правило, як пробувати подібні речі, той, хто перший намагається не повинен подавати жодного виду про те, яке блюдо на смак, для того, щоб другий з нас міг максимально нейтрально оцінити. Отже, експертна оцінка про японські Суші. Я порівнюватиму з нашою "Євразією", так як вона є нашим фаворитом суші.
Соєвий соус – більш солоний у Японії.
Подача страви - більш ефектна в Японії.
Васабі - знаходиться всередині суші, окремо не подається, різницю смаку ми не помітили.
Кількість риби на суші – в Японії більше.
До останнього часу заселення в готель у нас було ще кілька годин, годину на добирання і годину, щоб погуляти. Але проблема в тому, що райони досить далеко один від одного і тільки добирання в один бік з'їсть хвилин 20-30, а завтра взагалі почнуться дощі до самого відльоту. Поки ми з Дашею гаряче сперечалися куди нам краще податися, щоб усе встигнути, до нас підійшла японська бабуся і поцікавилася чи нам потрібна допомога. Це, до речі, стосується тих моментів, коли в Японії до розгубленого мандрівника обов'язково прийде хтось на допомогу. Ми пояснили, що просто картою намагаємося прокласти оптимальний маршрут, але бабуся вирішила взяти наш маршрут у свої руки. А ви знали, що у висотці ліворуч від вас є ліфт, з безкоштовним виходом на дах-сад? Не знали? Обов'язково піднімайтесь! ”. Ух ти дякую!
Цікаво, що допиті пляшки вони тримають на столі, у результаті за кожним столом немов змагання хто більше вип'є алкоголю.
Острів Одайба
Прогнози погоди в Японії надзвичайно точні, і якщо обіцяють дощ, то нікуди ти від нього не подінешся. Чи все ж таки дінешся? Ми спробували провернути один трюк, а що, якщо встати набагато раніше, рано-вранці відгуляти основну частину маршруту до дощу, потім частину дня погуляти під час дощу і просто лягти спати раніше. Коли ми прокинулися, дощу ще не було, але, мабуть, настільки голосно виходили з кімнати, що розбудили дощ. Дощ цей день розпочався разом з нами. Проте Токіо треба подивитися. Для початку ми просто чудово поснідали в новій улюбленій кафешці. вони просто забули додати в рамен щіпку кохання.
Ну ще, мабуть, можна було б додати м'яска. Ну або на крайняк інгредієнтів більше. Швидше за все, там працювали не корінні японці. Поки ще дощ лив не максимум, ми пішли гуляти парком Hamarikyu.
Дощовий парк був досить непоганий, але збоку могло здатися, що ми просто божевільні туристи, які просто не вірять у існування дощу, який упереміш з вітром намагався розірвати на шматки наші парасольки. Ми боролися і фізично, і морально. Парк виявився великий і просторий, що виявилося незвичним у порівнянні з іншими невеликими мініатюрними парками Японії. Зручно, що з парку відправляються пороми на острів Одайба.
Коли ми підійшли до пристані, виявилося, що ці пороми відправляються раз на кілька годин, причому три рази на день, і один з таких буде через 20 хвилин.
Касир сказав, щоб ми раптом не переплутали тому, що за п'ять хвилин до нього буде іншою пором, який прямо в цей час відзначений у розкладі, на відміну від нашого. На той пором завантажилися всі люди, що були на станції. А нашого навіть на обрії немає. Точно це не наш щойно сплив? Касир запевнив мене, що наш зараз буде. Потім вийшов на самотню пристань і прощально дивився на пароль, що пливе, потім подивився кудись вправо. І тут звідки не візьмись приплив досить великий кораблик спеціально для нас, тому що охочих більше не було. У результаті за 1400 єн (12 $). Ми отримали vip-трансфер Токіо.
На острові є чимало цікавих локацій. Напевно, найцікавіша музей науки, ми її залишили насамкінець. Почали ми зі студії Fuji Film.
Чесно кажучи, ми взагалі майже не зрозуміли нічого з інсталяцій музею, але запам'яталася інтерактивна скринька на відеоекрані, якій потрібно було сказати фразу японською, щоб вона відкрилася. Один чоловік вирішив нам допомогти, пояснивши, що тут просто потрібно це сказати і вказав на ієрогліфи. Потім зрозумів, що з пізнанням японського листа у нас так само туго як з промовою і продемонстрував відкриття скрині фразою “Айтикоротомаші! ” Скриня розкрилася, там з'явився смішний персонаж, а потім тітка у костюмі пінгвіна співала дитячу пісеньку, причому підспівувала і дитина та чоловік, які стояли поруч. Скриня закрилася, японці пішли. Ну що ж! Тепер ви побачите японську магію! Як не намагалися ми повторити фразу скриня не піддавалася. Я пробував з різними акцентами і з китайською і навіть з іспанською взагалі ніяк.
По-перше, тому що тут немає дощу, а по-друге – деякі зали справді змушували затриматись.
Багато чого є щодо дитячого, тому якщо ви без дітей, то не витрачайте час на речі, які у вас не викликають дикої цікавості. Тепер пройдемося по цікавому. Шоу робота. Хоч шоу і позиціонується як дитяче, але тут справжній активний робот, який і бігає, і стрибає на одній нозі просто під час бігу та грає у футбол тощо. Можливість покататися на гіроскутерах, керувати якими потрібно попою. Збоку здається, що хтось поїхав надто розумним туалетом. Ми з Дашею влаштували на цих девайсах гру в квача. У результаті я зробив неможливе – упав разом із гіроскутером!
Далі була зона, де висіла гігантська планета Земля, складена з багатьох відеоекранів, яка ще й на місяць перетворювалася в той час, коли ми там були. Але найцікавіші зали були, це імітація інтернету та зал зберігання інформації. Інтернет імітував пристрій метрів десять на десять і на весь людський зріст з безліччю каналів, станцій і кульками, що скрізь катаються, по каналах. На першій станції ти отримуєш механічний пристрій із вісьма механічними осередками пам'яті.
Даша кодує лист
За допомогою спеціальних станцій необхідно перевести латинську літеру у двійкову систему. Двійкове значення магнітами записується у механічну пам'ять. Далі ти йдеш на станцію надсилання повідомлення. Вибираєш адресата, це одна з п'яти інших станцій. Відповідно отримуєш двійкове значення номера цієї станції.
Потім береш чорні та білі кулі та викладаєш номер станції та закодовану букву імітуючи таким чином нулі та одиниці. Натискаєш кнопку відправлення повідомлення, і твоє кодування у вигляді куль, у послідовність яких закодована адреса та повідомлення котиться по спіральці на станцію сортування. На цій станції відбувається зчитування двійкового коду та перенаправлення на вказану тобою станцію в листі. Потім кулі досягають необхідну станцію, фільтр на вході відсікає адресні кулі та зчитує значення, яке було викладено у тіло повідомлення. Таким чином на станції одержувачі висвічується надіслана тобою літера. Одночасно літає багато повідомлень від різних відправників усіма цими шляхами.
Але, напевно, найнезвичайніший зал, це зал інформації. Перед залом ти проходиш реєстрацію і навколо тебе на підлозі висвічується кольорове кільце з ручками.
З цього моменту кімната стежить за тобою та записує всі твої переміщення та дії. Якщо ж ти підходиш до іншого учасника кімнати, то кола починають братися за ручки, якщо віддаляєшся, то махають один одному. Потрібно пройти близько п'яти різних станцій. На якійсь із станцій тобі розповідають, про важливість анонімного зберігання інформації та про те, що твоя інформація належить тільки тобі, і ти маєш право розпоряджатися нею. На одній із точок можна активувати відображення всіх твоїх кроків. По всій кімнаті висвітиться довга змійка всіх твоїх переміщень у вигляді п'ят, яка закінчиться на тобі. На найголовнішій станції ти можеш перетворити всі свої рухи на унікальну музику і прийняти рішення про те, чи готовий ти розкрити анонімність цієї інформації?
Твоя музика починає грати у всьому залі і на стінах починають відображатися ритми та хвилі.
Якась танцююча абстракція. Так як Даша розкрила свою анонімність, то на стінах світилися її ініціали, поки всі насолоджувалися черговим унікальним музичним твором. Цей зал у нас викликав, мабуть, максимальне захоплення. Це було дуже незвичайно – послухати музику подумки.
З невеликих цікавостей музею, мені сподобалася справжня голограма маленької малинки. Голограма досягалася за рахунок оптичної ілюзії. На піддоні лежала на вигляд цілком реальна ягідка, яку неможливо було помацати.
А, мало не забув про спілкування зі справжнім людиноподібним роботом. Поки Даша передчувала, які таємниці всесвіту вона зараз дізнається від штучного розуму, я прочитав в інструкції, що за штучним розумом має бути живий оператор, мова і рух голови якого підхопить робот. А друга людина вже має задоволення «поспілкуватися з роботом».
Вийшло досить кумедно, зважаючи на те, що підходили відвідувачі, які не знали про наявність оператора і я почав говорити з ними під виглядом робота. Випадковий чоловік чомусь поспішив втекти, коли я почав ставити запитання.
Як би не було в музеї добре, тепло та сухо, але треба рухатися далі. Знову в дощ, знов у бій. Ми спробували зробити вилазку на набережну, щоб подивитися види, але в таку погоду ця витівка була провальною і безглуздою. Завтра треба щось терміново вирішувати із цим дощем. Наступне значне туристичне місце у нашому японському досвіді – перехід Сібуя.
Це, мабуть, найбільш багатолюдне перехрестя у світі! Щоразу при загорянні світлофора тут здійснює перехід таку кількість людей, що з голови не виходить питання: Навіщо їм усім кудись треба? ” Правда через дощ було відчуття, що йде стіна на стінку із парасольками як зі зброєю.
Саме перехрестя обвішане шаленою кількістю відеореклами і навіть зі звуком. Це місце чудово передає атмосферу Токіо. Це єдине місце за всі подорожі, де купа людей не дратує. Від перехрестя ми пішли у бік одного із знаменитих районів – Рапонги.
Чесно кажучи, сил з мокрими ногами ходити вже просто не було, але відвідування Hard Rock Café є обов'язковим. Десь у дорозі ми перетнулися з мандрівником із Нової Зеландії, хлопець уточнив, чи не шукаємо ми тут випадково того, з ким можна добре випити? Але, на його жаль, ми не за цими справами, ми ж не в Грузії))) Я планував у японському Hard rock Café купити собі футболку на згадку. Але в Японії цих кафе кілька, а ціни в Рапонгі були вищими, ми вирішили, що завтра ще заглянемо до іншої. На тому і вирішили, вирушили до готелю сушити ноги та спатки. Від вологості в ногах я боявся, що у мене перетинки між пальцями зростуть.
Все знаходиться дуже далеко і Гугл показує автобуси не цифрами, а виключно ієрогліфами. Друга не менш значуща проблема, англійською тут не те щоб не кажуть, його навіть у туристик информейшене не знають. У будь-якому випадку це набагато краще, ніж боротися з природною стихією в Токіо. Хоча прикро, що в цій поїздці ми Токіо не змогли приділити належної уваги, а повертатися до Японії начебто й не має великого сенсу. Сподіватимемося, що колись на пересадці випаде вечір. Хоча Даша втратила шарфик, тож швидше за все тепер повернемося. А ні, японка нас наздогнала і передала знахідку.
Зважаючи на мовний бар'єр нас чекає день подорожі в режимі “Хардкор”. Неподалік залізничного вокзалу було відзначено розкішний замок. На жаль, шикарним він був кілька сотень років тому, поки його не зруйнували. Наразі там археологи ведуть розкопки.
Але проте це місто стало дійсно значною зупинкою на нашому маршруті, ми побачили життя Японії у нетуристичному місті та нам це дуже сподобалось. По-перше, тут є піша вулиця, яка буквально заряджає тебе красою. По-друге, у цьому місті ми поїхали на японський Тихий океан. Правда їхати автобусом, номер якого не знаєш ще ще той. Ми спробували втримати ієрогліфи і порівняти їх з написом на автобусі.
У результаті з гугл картою чітко збігся перший ієрогліф, і ми в останню секунду скочили в автобус. Зважаючи на все, цей ієрогліф означав слово “автобус”. Бо виявився абсолютно на всіх інших автобусах. Але ж ми розуміємо, що ми як ніяк, в Азії. Тут завжди все складається на користь туристів. Ось і цей автобус поїхав саме туди, куди нам треба було. На набережній ми мали вийти біля шикарного комплексу з аквапарком.
Коли ми вийшли, то з'ясували, що шикарним він буде, коли його збудують, а поки що тут бульдозери та працівники. Але за сосновими гаями нас чекав сонячний о-к-е-а-н!! !
Та ще й, як не дивно, справді тихий. Ми вже вдруге на Тихому океані, минулого разу ми його бачили з протилежного боку з Перу. Тоді я здивувався, чому його назвали тихим. Сонячний океан спричинив хвилю емоцій. Це кінець нашої подорожі Японією. Тиждень пролетів дуже швидко, так ненадовго в Азію їхати просто неприпустимо, потрібно точно брати на такі поїздки щонайменше два тижні. Хоча, платити ще за тиждень проїзного не надто було б радісно) Як би гармонійно не виглядав океан, позначки у місті про те, куди бігти у разі цунамі, нагадують про небезпеку.
Ну що, починаємо дорогу додому.
Одне із завдань, яке нам треба було вирішити, це купити сміттєві пакети, щоб упакувати рюкзаки, які на відміну від нас полетять до Києва. Не те щоб завдання було складне, воно просто не вирішуване. Спробуй неговорящим англійською японцям, які не смітять, пояснити щось сміттєвий пакет. Можна цілу телепередачу зробити, де учасникам як приз будуть пропонувати мільйон доларів, якщо вони за годину в іншій країні, де не розмовляють з ними однією мовою, зможуть купити дві речі – сміттєві пакети та перехідник з української розетки на азіатську.
Повернулися до Токіо, ми мали ще кілька годин. Можна було побачити ще щось із запланованого. Ми вибрали знаменитий годинник студії Гіблі (там, де Тоторо створювали). Шикарний годинник показує шикарне шоу кілька разів на день у певний час.
Але не в цей шикарний день, сьогодні вони опинилися на ремонті))) Найсмішніше, що ми під цей годинник вже кілька разів намагалися підлаштувати маршрут, але ніяк не потрапляли, а ось тепер потрапили. Але ж бувають чудеса? Неподалік годинника стояв великий паровоз, який так само за розкладом показував шоу і саме коли ми опинилися біля нього, чомусь шоу почалося поза розкладом. То справжній подарунок Японії на прощання. Тепер можна рухатися у бік аеропорту. Але спершу треба забрати наші речі з готелю.
Ми з Дашею вирішили наостанок виконати справжнісінький майстер клас мандрівника. Щоб Даша змогла ще погуляти районами, ми розділилися. Попередньо погодили місце і час, у який ми зустрінемося, погодили що робитимемо якщо не зустрінемося. Я поїхав по речі, Даша залишилася в Акіхабарі.
Весь вищий пілотаж полягає в тому, що у метро десятки виходів і переходів і той самий знайти дуже і дуже непросте завдання. Поки Даша гуляла, я поїхав здавати парасольки та забирати рюкзаки. Поки йшов із рюкзаками і без парасольок до метро, примудрився втратити подушечку від навушників. Тепер вона навіки знаходиться у серці району Уено.
На станції Уено за планом було придбання шикарної футболки у Hard Rock Shop. І саме на шикарних футболках тільки цього магазину замість Hard Rock Tokyo було написано Hard Rock Eki Ueno, а потім уже не такий напис Tokyo, що виділяється. Еээ, а тут є те щоб без бонусних доповнень як ені-бени. Дівчина з усмішкою відповіла, що такі футболки, на яких написано Hard Rock Tokyo тільки в районі Рапонгі, до якого доїхати вже фізично не встигну))) Ну ок, колись означає куплю собі футболки в ще дальній країні з хард роками. Час зустрічі вдалося вирахувати з точністю до двох хвилин.
Коли ми на вході до станції побачили одне одного, зітхнули з полегшенням.
Востаннє користуємося проїзними сідаючи у монорейку. За тиждень уже звик, що вони в окремій кишені і щоразу їх спритно дістаю, тепер удома почесно зберігатимуться як пам'ять про незабутню поїздку.
Ну що ж, підіб'ємо підсумок про подорож. Це було дуже насиченим, у ряді місць унікально. Поїздка, не має прямих аналогів на нашому досвіді, що справді не малий плюс. Щодо цін багато хто описує Японію як дорогу країну, це не зовсім так. Точно дорого – це купити проїзні, а далі вже можна гуляти у межах бюджету. У топі речей, що запам'ятовуються, це туалети, приємний менталітет японців і звичайно ж Нара зі своїми оленями. Їжа та храми тут не такі як в інших країнах Азії, що є безперечним плюсом. Японія однозначно отримує одну з найвищих оцінок.
Але все це має й зворотний бік медалі. Якщо Азія ще не відкрита, то однозначно краще починати з країн легше, якщо ж ви пропалений мандрівник і готові прийняти виклик, отримати чогось нового, незвичайного і складного - Японія на вас чекає !
В окремому оповіданні маршрут і витрати по Японії > > > < /a>
