За время путешествия по Африке, я увидел несколько национальных парков, которые оказались не такими яркими и интересными, какими я их видел по телевидению и в описаниях на туристических сайтах. Будем считать, что мне в этом помешали солнцезащитные очки, которые спрятали всю эту красоту. Национальные парки, видимо, переживают не лучшие свои времена. Звери какие-то сонные и медлительные. Помню, как мы едем по одному из парков, а зверей совсем не видно. Затем видим, как на дороге лежат пахнущие кучи от слона. Гид нам говорит, вот здесь прошёл утром слон. Едем дальше, наша машина останавливается возле следов в глине. Гид говорит, что здесь прошёл слон. Дальше видели следы жирафа, носорога, на которые нам указывал гид. Я даже подумал, что в этот момент состою в обществе следопытов. А где же сами звери, спросил я? Когда мы возим группы, то гарантию не даём, что туристы увидят все виды зверей. Хороший ответ. Как я понял, что большие звери уходят вглубь заповедников, подальше от людей. К дорогам выходят те звери, которых прикормили у дороги, вот их и тянет к дорогам. Да, да смотрители парков идут на хитрости, прикармливая зверей. Казалось бы, чего львам лежать прямо у дороги? Конечно, не из-за любви к людям. Автомобильные гиды не особо хотят далеко гонять свои машины, да ещё по бездорожью. Всё зависит от количества уплаченных денег. Чем больше заплатил турист, тем дальше гиды их везут. Я так же обратил внимание на то, что машины выезжают на хорошие грунтовые дороги, и избегают неровных и каменистых, где как раз и можно встретить зверей. Туристы хотят видеть в основном носорогов, львов, леопардов, слонов, крокодилов, бегемотов и жирафов. Увидеть много зверей не так просто. Надо подбирать время года, утро раннее или вечер. Одним словом, надо складывать целую кучу факторов.
После скучного осмотра зоопарка Найроби, я настоял сделать для меня сафари по национальному парку. Они стали мне называть разные цены. Наконец, остановились на сумме 147 долларов. Я оплачиваю 47 долларов за въезд на территорию национального парка, и 100 долларов даю гиду-водителю. Через пять минут подъехал зелёный джип, водитель которого именовался Питером. Машина большая, а я один. По дороге мы ещё встретили такие машины с одиночными туристами. Так выгодней для смотрителей парка. Больше машин, больше денег. Объединять в группы туристов им не выгодно. Сразу спросил у Питера, всех ли зверей мы увидим? Он утвердительно кивнул своей головой. Ситуации одинаковые во всех национальных парках. Гид звонит другим гидам, и спрашивает, где, кто видел каких зверей? После этого все машины устремляются к тому месту. В парке было много туристов на прокатных авто. Я по отношению к ним был в более выгодном положении. Питер гонял свой джип по таким камням и дорогам, по которым легковой машине не проехать, а значит, что у нас больше шансов увидеть зверей. По пути мы завезли работниц кафе в их заведение.
Первая остановка была у большого ветвистого дерева, в тени которого лежали лев и львица, а вокруг стояло около десяти машин, и полная тишина. Я удивился этому, лев, как лев, чего стоять и чего-то ждать? Как затем я узнал, что все стоят уже более двух часов, и ждут, когда лев с львицей сольются в экстазе секса. Даже не знал, что есть столько желающих увидеть это, простаивая под палящим солнцем. Я сказал Питеру, что насмотрелся на разный секс на всю оставшуюся жизнь, и мы ухали. Любят же люди подсматривать за другим, вместо того, чтобы самим этим заниматься.
Затем Питер меня привёз на знаменитое место, фото которого разлетелось на весь мир. На фоне города Найроби, жирафы щипали листочки с высоких деревьев. Здесь я простоял около тридцати минут, любуясь этой панорамой. Близость города вряд ли полезна для животных. В зарослях видел разных мелких зверюшек, которые при проезде машины прятались. В целом впечатление о национальном парке Найроби удручающее. Моё впечатление, что львов подкармливают именно возле центральных мест, где проезжают туристы. Львы даже не уходят от этих мест, поэтому гиды знают, где найти львов и носорогов. Слонов и леопардов нет, как и многих других зверей.
Иногда Питер вёз меня по ямам и камням, куда легковая машина не в состоянии проехать. Восхищён джипом. Как такую дорогу может преодолевать машина, где даже человеку тяжело пройти?
Национальный парк Найроби, скорее, хиреющий парк, но только не процветающий. Он больше похож на большой зоопарк. На следующий день я уехал в национальный парк Серенгети.
Воровской Найроби

Тонкий разрез на моей сумке, но вытащить ничего не успели. Я постоянно её теребил.
На протяжении всех дней пребывания в Найроби, я был на особом счету у воров всех рангов. Не смотря на то, что я жил в центре Найроби, где есть полицейские, но я себя в безопасности не чувствовал. Полицейские в основном разруливали автопробки. Иногда полицейские подходили к уличным торговцам, где происходил короткий диалог, и всё оставалось на своих местах. Видимо, в Кении есть какие-то законы, но народ живёт по своим законам, то есть, никаких законов. Как я понял, что власти Кении всех рангов живут сами по себе в отрыве от населения, которое выживает, как может.

Выживают, как могут.
Интересный момент. В Намибии встретил громких русскоговорящих туристов, которые вели себя раскрепощённо, бурно что-то обсуждали на всю улицу. Я обрадовался, и подошёл к ним, думал, что они из России, а они оказались из Украины, и не особо мне обрадовались. Смотрели на меня свысока. Обстановку понял сразу, поэтому задал им только один вопрос: « Ребята, вот Вы украинцы, а всегда за границей разговариваете только на русском языке. Почему» ? Они мне ответили, что русский язык понимают все, а украинский нет. Это просто мысли вслух.
В Найроби были попытки десятки раз меня обокрасть. Вроде был всегда настороже, а вот возвращаясь из национального парка Найроби, воры меня обхитрили. Как говорится, век живи, и век учись. Выйдя из парка, я прошёл к группе стоящих в тени баклажанов. Как я понял, что здесь останавливаются автобусы и маршрутки. Каждые пятнадцать секунд подлетали маршрутки, забитые пассажирами. В центр города ни одна не ехала, тогда я обратился к одному баклажану, стоящему рядом со мной, мол, подскажи в какой автобус мне сесть? Он пообещал, и стал куда-то звонить. Минут через тридцать остановилась маршрутка, забитая баклажанами. Сосед сказал вот эта маршрутка едет в центр города, а сам сел к водителю. Я залез в переполненную маршрутку, и, о чудо, первое сиденье было пустым рядом с читающим газету баклажаном. Свою сумку я зажал руками и коленями. Где лежали все документы, валюта и фотоаппарат. В карманах рубашки лежали только местные грязные, затёртые деньги. До города ехать более получаса. С первых секунд сосед по сиденью стал отгораживаться от меня газетой. Только сейчас я увидел, что газету баклажан держит верх тормашками, но меня это не насторожило. Мой инстинкт самосохранения всё же периодически срабатывал, и я переключался на свою драгоценную сумку. Несколько раз чувствовал, что сумка тяжелеет, и я постоянно притягивал её к себе. Сосед постоянно держал газету, которая нас отгораживала друг от друга, но закрывала видимость его рук и моих коленей, где лежала сумка. Мне почему-то иногда казалось, что сосед пытается залезть в мою сумку, но я отгонял эту мысль, мол, в автобусе так нагло не может быть. Я тогда не знал, что он разрезал мою сумку, и пытается просунуть руку в разрез, а я сосредоточил своё внимание на узле сумки. Газетой вор постоянно прикрывал разрез на моей сумке. Он так умело действовал газетой, что я постоянно на неё отвлекался, на секунды забывая о сумке. На одной из остановок, водитель всех высадил. А мне сказал, что теперь он едет в центр города. В маршрутке остались четверо крепких парней. Автобус повернул в сторону центра города. Парни стали дружно мне говорить, чтобы я пристегнулся ремнём, которым никто никогда не пристёгивался, и был очень грязным. Меня этот момент тоже не насторожил. Сразу двое стали натягивать на меня ремень безопасности, который не хотел выходить из своего гнезда. Они его всё время тянули ремень на уровне моей груди. С одной стороны я им помогал, а в то же самое время крепко держал сумку. Неожиданно они остановили маршрутку, и показали, куда мне идти. Я вышел на остановке, и наконец, глубоко вздохнул после поездки на маршрутке. Внимательно стал себя рассматривать и отряхиваться от пыли. Вот только здесь я увидел разрез на сумке. К счастью, документы и валюту с фотоаппаратом не успели вытащить. Всё было на месте, а вот 1000 местную купюру всё же у меня из кармана рубашки украли. Мне её стало жаль, так как на неё я бы мог ещё купить три килограмма манго, два арбуза и две дыни, или хорошо пообедать в кафе. По отношению к доллару, примерно 9.80 доллара. Украли почти 10 долларов, но это меня не особо расстроило. В сумке лежало почти 3000 долларов и 350 евро. Вот так, при всей моей бдительности, меня всё же обокрали, и разрезали сумку.

Что остаётся делать местному населению? Только воровать.
После этого, я стал ещё осторожней. Йоханнесбург по отношении к Найроби, безобидный город. Танзания и Кения меня поразили грязью и криминальной обстановкой, но как я уже писал, что в любой стране, даже в самой худшей, есть прекрасные уголки природы, и красивые виды, но это дорого стоит.








































Главная бандурша на пропуске в национальный парк Найроби. Все мужики её здесь боятся. и все ей отстёгивают деньги. Успел с ней познакомиться. Она пыталась меня развести на деньги.
За час подорожі Африкою, я побачив кілька національних парків, які виявилися не такими яскравими та цікавими Якими я їх бачив по телебаченню та в описах на туристичних сайтах. Вважатимемо, що мені в цьому завадили сонцезахисні окуляри, які сховали всю цю красу. Національні парки, мабуть, переживають не найкращі свої часи. Звірі якісь сонні та повільні. Пам'ятаю, як ми їдемо одним із парків, а звірів зовсім не видно. Потім бачимо, як на дорозі лежать пахучі купи від слона. Гід нам каже, ось тут пройшов уранці слон. Їдемо далі, машина зупиняється біля слідів у глині. Гід каже, що тут минув слон. Далі бачили сліди жирафа, носорога, які нам вказував гід. Я навіть подумав, що в цей момент перебуваю в суспільстві слідопитів. А де самі звірі, запитав я? Коли ми возимо групи, то гарантію не даємо, що туристи побачать усі види звірів. Гарна відповідь. Як я зрозумів, що великі звірі йдуть углиб заповідників, подалі від людей. До доріг виходять ті звірі, яких підгодували біля дороги, ось їх і тягне до доріг. Так, так наглядачі парків йдуть на хитрощі, підгодовуючи звірів. Здавалося б, чого левам лежати просто біля дороги? Звичайно, не через любов до людей. Автомобільні гіди не дуже хочуть далеко ганяти свої машини, та ще й бездоріжжям. Все залежить від кількості сплачених грошей. Що більше заплатив турист, то далі гіди їх везуть. Я також звернув увагу на те, що машини виїжджають на хороші ґрунтові дороги, і уникають нерівних і кам'янистих, де якраз і можна зустріти звірів. Туристи хочуть бачити в основному носорогів, левів, леопардів, слонів, крокодилів, бегемотів та жирафів. Побачити багато звірів не так просто. Треба підбирати пору року, ранок ранній або вечір. Одним словом, треба складати цілу купу факторів.
Після нудного огляду зоопарку Найробі, я наполіг зробити для мене сафарі по національному парку. Вони стали мені називати різні ціни. Нарешті зупинилися на сумі 147 доларів. Я оплачую 47 доларів за в'їзд на територію національного парку і 100 доларів даю гіду-водієві. Через п'ять хвилин під'їхав зелений позашляховик, водій якого іменувався Пітером. Машина велика, а я один. По дорозі ми зустріли такі машини з одиночними туристами. Так вигідніше для наглядачів парку. Більше машин, більше грошей. Об'єднувати у групи туристів їм не вигідно. Відразу запитав Пітера, чи всіх звірів ми побачимо? Він ствердно кивнув головою. Ситуації однакові у всіх національних парках. Гід дзвонить іншим гідам, і питає, де, хто бачив яких звірів? Після цього всі машини прямують до того місця. У парку було багато туристів на прокатних авто. Я по відношенню до них був у більш вигідному становищі. Пітер ганяв свій джип таким камінням і дорогами, якими легковій машині не проїхати, а значить, що у нас більше шансів побачити звірів. По дорозі ми завезли робітниць кафе до їхнього закладу.
Перша зупинка була біля великого гіллястого дерева, в тіні якого лежали лев і левиця, а навколо стояло близько десяти машин і повна тиша. Я здивувався цьому, лев, як лев, чого стояти і чогось чекати? Як потім я дізнався, що всі стоять вже більше двох годин, і чекають, коли лев із левицею зіллються в екстазі сексу. Навіть не знав, що є стільки охочих побачити це, простоюючи під палючим сонцем. Я сказав Пітеру, що надивився на різний секс на все життя, і ми вухали. Люблять люди підглядати за іншим, замість того, щоб самим цим займатися.
Потім Пітер мене привіз на знамените місце, фото якого розлетілося на весь світ. На тлі міста Найробі жирафи щипали листочки з високих дерев. Тут я простояв близько тридцяти хвилин, милуючись цією панорамою. Близькість міста навряд чи корисна тваринам. У заростях бачив різних дрібних звірят, які при проїзді машини ховалися. Загалом враження про національний парк Найробі гнітюче. Моє враження, що левів підгодовують саме біля центральних місць, де проїжджають туристи. Леви навіть не йдуть від цих місць, тому гіди знають, де знайти левів та носорогів. Слонів та леопардів немає, як і багатьох інших звірів.
Іноді Пітер віз мене по ям і каменів, куди легкова машина не в змозі проїхати. Захоплений позашляховиком. Як таку дорогу може долати машина, де навіть людині важко пройти?
Національний парк Найробі, швидше, хиріючий парк, але тільки не процвітаючий. Він більше нагадує великий зоопарк. Наступного дня я поїхав до національного парку Серенгеті.
Злодійської Найробі

Тонкий розріз на моїй сумці, але витягти нічого не встигли. Я постійно її смикав.
Протягом усіх днів перебування в Найробі я був на особливому рахунку у злодіїв усіх рангів. Не дивлячись на те, що я жив у центрі Найробі, де є поліцейські, але я себе не відчував. Поліцейські переважно розрулювали автопробки. Іноді поліцейські наближалися до вуличних торговців, де відбувався короткий діалог, і все залишалося на своїх місцях. Мабуть, у Кенії є якісь закони, але народ живе за своїми законами, тобто жодних законів. Як я зрозумів, що влада Кенії всіх рангів живе сама по собі у відриві від населення, яке виживає, як може.

Виживають як можуть.
Цікавий момент. У Намібії зустрів гучних російськомовних туристів, які поводилися розкуто, бурхливо щось обговорювали на всю вулицю. Я зрадів, і підійшов до них, думав, що вони з Росії, а вони опинилися з України, і не дуже зраділи. Дивилися на мене зверхньо. Обстановку зрозумів одразу, тому поставив їм лише одне запитання: «Хлопці, ось Ви українці, а завжди за кордоном розмовляєте лише російською мовою. Чому? Вони мені відповіли, що російську мову розуміють усі, а українську ні. Це просто думки вголос.

Що залишається місцевому населенню? Тільки красти.
Після цього я став ще обережнішим. Йоганнесбург по відношенню до Найробі, невинне місто. Танзанія та Кенія мене вразили брудом та кримінальною обстановкою, але як я вже писав, що в будь-якій країні, навіть у найгіршій, є чудові куточки природи, та гарні краєвиди, але це дорого коштує.








































Головна бандурша на перепустці до національного парку Найробі. Усі мужики її тут бояться. і всі їй відстібають гроші. Встиг із нею познайомитися. Вона намагалася мене розвести на гроші.