Обратился по электронной почте в местную туристическую компанию в городе Коломбо - хотелось сделать свое путешествие насыщенным и интересным. Директор сей компании предложил мне присоединиться к группе русских туристов из 6 человек, которых должен был везти русский гид (то есть не просто русскоговорящий, а именно русский парень). Владимир - так звали нашего гида. Оказалось, что Володя владелиц турфирмы и лично занимается организацией особых этно-экспедиций по разным странам, и на Шри-Ланке бывает в январе и декабре. При нашем первом знакомстве, Володя показался мне совсем молодым юношей, так-как на первый взгляд, больше 20 лет ему не дал бы ни кто. Но по выкроенной манере говорить и умении держаться перед людьми, видно, что опыт у человека есть и не маленький, видно, что относится он к своей работе с ответственностью и уважает туристов.
Ну а теперь расскажу о самом путешествии, почему оно мне понравилось и почему я в ближайшие несколько лет хочу проехать по всем маршрутам, что организует Володя. Я, кстати, этим летом уже съездил с ним в Сибирь и был просто потрясен увиденным - но это отдельная тема, для отдельного рассказа.
Итак! План путешествия был таков:
- 7 дней на мини-вэне по центру острова.
- 9 дней на берегу океана( с культурной программой)
(Всего: 16 дней15 ночей)
Негомбо-Пинавела-Сигирия-Полоннарува-Дамбула-Канди-Племя Веддов-Нувара Элия-Пик Адама-Хиккадува-Гале-Парк Яла
Володя и директор местной турфирмы по имени Самансири, встретили нас в аэропорту, усадили в машину и повезли в ближайший город под названием Негомбо. Володя ехал с нами и все 20 минут, пока мы движемся к гостинице, проводил инструктаж и походу движения нашего автомобиля рассказывал об окрестностях что за окном. Он рассказывал о том, чем занимаются здесь люди и по-чему в Негомбо 95% жителей христиане.
Первым делом, нас повезли в католическую церковь, нам хотели показать как местные, темнокожие католики проводят полуденную мессу, после чего мы отправились на рыбный рынок Негомбо.
Рыбный рынок - это особая экзотика, я думаю все видели подобное по телевизору и в кино: повсюду выловленные этим утром осьминоги, акулы, скаты, креветки итд. По плану нашего гида, мы купили себе свежачка именно того, что каждый хочет, специально, что бы к вечеру, на ужин, профессиональные повара все это приготовили в ресторане.
Ужин прошел на отлично, в ресторанчике каких-то очень религиозных католиков и это целая история: одна девушка из нашей группы попыталась нагрубить здешней официантке, что-то громко крикнув на нее по английски, за то, что она долго несла ей вилку. На это официантка лет 45-и, посмотрела на нашу злобную тетю искрящимися глазами Иисуса и растянула слегка заметную, молящую о пощаде улыбку. Тут же, мы ощутили в направлении нашего столика еще с десяток глаз - оказалось, что все служащие смотрят на нас этим неповторимым взглядом, как бы жалея наши души и прося господа о их спасении. "Что за сектантство" - промелькнуло у меня в голове! ) Сложно описывать данную ситуацию в отзыве о путешествии, но она является ключевой в этот день, ибо если бы вы находились рядом и видели физиономию Марины (наша грубая тетка), вы бы почувствовали, что
в данный момент, в ее голове произошло что-то поистине необычное. Марина хотела получить удовлетворение, от того что наказала или унизила официантку, ей нужно было почувствовать, что девушка на нее обиделась и испытывает к ней ненависть, а вместо этого, получила совсем неожиданный ответ.
По пути в гостиницу, я поблагодарил Владимира за такой интересный опыт и спроси: как он нашел этот ресторан? На что получил исчерпывающий ответ: "случайно". Но потом Володя добавил, что всегда, в первый день, водит людей в этот ресторан, потому что после него, люди настраиваются на путешествие как на что-то большое, что-то полезное для себя и действительно стараются в этом путешествии развиться, стать лучше. С первого дня, после его слов, мое путешествие действительно приобрело какую-то внутреннюю цель и более глубокий смысл чем обычно.
Во-второй день таких маленьких чудес не было. Рано утром, мы отправились в центральную часть острова, в сторону скальной крепости Сигирия.
По пути, мы посетили гигантский слоновый питомник, где позавтракали и покатались на слонах. Питомник замечательный, но уж очень жалко безногих
слонов-инвалидов что содержатся там.
А вот Сигирия меня впечатлила. Подъезжая к крепости, нас встретил местный Володин друг по имени Лал. Вместе с ним, мы поднялись на вершину скалы, где располагалась крепость. Сразу же предупрежу, что подъем по ступенькам может быть тяжеловат для не спортивных, как я, людей - литр воды, за весь подъем, из меня испарился точно. Но подняться все же стоит, вид с вершины прекрасен, да к тому же сам ландшафт вас удивит.
После Сигирии, мы отправились прямиком домой к Лалу. Где его жена приготовила нам обед по местным традициям. И вот за что мне нравятся Володины путешествия - мы были в этом доме не как туристы, а как друзья друга этого дома, и соответственно отношение к нам было таким же, как к живым людям. Еда конечно была островата, хотя хозяйка уверяла, что специально для нас, перца почти не клала. ) Некоторые блюда конечно были вполне съедобны и всем хватило наесться. Лал, специально для нас, даже пожарил мясо на углях, хотя сам и вся семья его верующие буддисты и соответственно вегетарианцы. Обед начался часов в 14:00 и закончился посиделками с чаем и местными сладостями ближе к 18:00, уж так нас своим уютом укатали эти добродушные буддисты.
Выйдя рано утром из гостиницы, мы принялись за завтрак прямо в саду. Гостиница находилась в самой гуще джунглей. Вокруг, нас окружали высоченные деревья переплетенные между собой лианами и создавали мощную, зеленую стену - невероятно сказочный пейзаж. Я чувствовал себя английским лордом - покачиваясь на кресле и попивая черный цейлонский чай с тостами и джемом. Но как говориться - время не терпит, и мы отправились к очередной достопримечательности - средневековая столица Полоннарува.
Руины города Полоннарува хорошо сохранились и по ним можно определить, что цивилизация здесь была "дай Бог"! Огромные комплексы из вытесанного камня, библиотеки, храмы, гигантские ступы и много еще чего. . Особенно поражает водопроводная система, для которой сооружена гигантская дамба.
Порадовавшись успехам "древних", мы отправились еще к одной исторической достопримечательности - пещерный храм Дамбула. Честно говоря, Дамбула меня не впечатлила - куча туристов, наглые обезьяны и как-то не чувствовалось там ни истории, ни духовности. Побродили по этим
пещерам с кучей статуй будды, послушали истории и отправились в замечательный город Канди.
Остановились мы в старинной гостинице в самом центре города. Гостиница мне запомнилась очень хорошо, так как внутри все сделано из ценных пород
древесины и все здесь излучает историю: стертые до изгиба ступеньки, старинные лампы, стулья и остальная мебель - все времен 19 века. Директор
гостиницы сообщил, что здесь, в одном из номеров останавливался сам Р. Киплинг - мне, как человеку увлеченному историей, было крайне приятно
представлять в своем воображении человека такого масштаба, разгуливающего по балкону гостиницы 150 лет назад, на котором я в данный момент находился.
Название гостиницы я к сожалению не помню, но находится она рядом с храмом Зуба Будды и рядом с другой, большой, старинной гостиницей.
Сам город запоминается своим уютом и очень интересной, англо-сингальской архитектурой эпохи возрождения (прим. : сингалы - основная народность Шри-Ланки). Канди - это культурная столица острова, как у нас Питер, только меньше размерами разумеется. На прогулку по городу достаточно отвести один вечер и вы все там успеете посмотреть, и это конечно стоит того.
Первым же утром в Канди, мы отправились в восточном направлении за город - нам предстояло встретиться с Веддами - первообщинным племенем. Дорога пролегала через горы и очень впечатляла своими красивейшими пейзажами - здесь вам и лианы свисающие над дорогой и разноцветные птички, переползающие дорогу гигантские вараны и многое другое. В общем 1.5 часа пути пролетели незаметно и мы прибыли в резервационную зону Веддов. Надо сказать, что они совсем не дикари: есть школа, больница, магазин и каждый местный мужик давно мечтает построить себе дом из кирпича и переехать в него из своей мазанки.
Но все же еще можно увидеть здесь нечто древнее. Ведды прекрасно охотятся на животных при помощи лука и стрел. Когда мы только приехали в их деревню, Володя встретился с местным аборигеном, долго с ним обнимался, о чем-то говорил и через 20 минут нас позвали в одну из глиняных хижин отведать угощения (Как потом объяснил Володя - у веддов, после долгого расставания, нельзя сразу переходить к делам, особенно, если вы знакомы - вы должны поделиться всем, что накопилось в жизни за время вашего отсутствия. ).
На столе в хижине было много разных фруктов, овощей, традиционные лепешки и конечно же главное блюдо - мясо дикого кабана. Жаренное на огне мясо было порезано большими пластиками и выложено на огромном блюде, а в центре блюда воткнута стрела - именно та стрела, которой был застрелен кабан. Я конечно не гурман, но сам антураж мне понравился. После угощений - мы познакомились с Вождем племени и несколько ребят продемонстрировали нам свои традиционные танцы. Еще было здорово опробовать стрельбу из лука - на это мы потратили не
меньше получаса.
Назад в город Канди мы вернулись к пяти часам вечера и сразу направились на шоу-представление кандийских танцоров. Танцоры очень забавные, до балета совсем не дотягивают, но если учесть, что этой хореографии больше 2000 лет, то это им конечно простительно.
В храме зуба Будды, сразу после танцев, нам показали шкатулку, где этот зуб хранится. Есть ли зуб внутри шкатулки - загадка. Но то что эта реликвия -
большая ценность для местных жителей - факт. Его даже пытались неоднократно уничтожить враги сингальского государства, так как считается, что с
уничтожением зуба - падет буддизм на Шри-Ланке и как следствие - падет государственность Шри-Ланки.
Нагулявшись по территории храма зуба Будды, мы поужинали в ресторане, вернулись в гостиницу и расположились на балконе с бутылочкой местного рома (если будете брать местный ром, берите красного цвета - очень хорош).
Как все-таки здорово проснуться рано утром, выйти на балкон с кружкой крепкого чая и наблюдать за пробуждением города, особенно если этот город - город Канди.
На пятый день нам предстояло отправиться в чайную столицу острова Шри-Ланка, где выращивают знаменитый Цейлонский чай. Перед тем как выехать из города, мы посетили огромный ботанический сад Перадения. Сад Перадения - то место по всем пунктам замечательное, гулять можно целый день и не надоест. Здесь можно увидеть гигантских летучих мышей свисающих с пальм вниз головой и гигантские баобабы. Именно здесь случилась наша невероятная встреча с местными студентами. Нам повстречалось около 30 молодых ланкийских мальчиков и девочек гуляющих со своим учителем английского языка. Проходя мимо друг друга - мы обменялись приветствиями и всевозможными "хаями" и "хэловами", тут Володя неожиданно начал о чем лепетать с их учителем на английском языке и поняслась! Эти два "главаря банд" решили устроить между нами культурный обмен, что мы срадостью и подхватили. Сперва мы рассказывали друг другу о себе в обзщи чертах, затем студенты стали демонстрировать нам свои традиционные танцы, я в ответ исполнил казачью лезгинку. Ну а в завершение была песня: сперва один из студентов спел свою традиционную песню, которой все студенты подпевали. С нашей стороны инициативу взял Володя, так как из нашей группы все были обделены голосом. Володя начал петь самую патриотичную песню: "выйду ночью в поле с конем" и сколько бы я не слушал наших эстрадных певцов - такого я еще не слышал. Володя пел так, словно он перевоплотился и в этого коня и в каждый колосок на том самом поле, у одной из наших дам даже покатилась слеза - на столько проницательно он пел.
Мы потратили на сад где-то 3 часа нашего времени и направились к выезду из города, что бы все успеть. Надо заметить, что дорога из Канди в город Нувара Элия - самая красивая дорога на острове. Врятли я смогу ее описать по достоинству, но мне очень понравилось красивое место, где мы обедали на террасе с видом на многокилометровую долину - вид там райский. После обеда, там же, рядом, мы поднялись к какому-то высоченному водопаду, где освежились и позагорали, а после выдвинулись выше в горы.
Высоко в горах, раскинулся городок Нувара Элия - "маленькая Англия". Здесь реально прохладно и нам даже сказали, что зимой, редко, но бывают настоящие заморозки. Именно здесь выращивают самый ценный чай. Здесь я понял, что в России такого хорошего чая не купишь, он здесь дефицитный и весь скупается английскими компаниями, так что нам его пробовать только здесь.
Сам же городок приятно удивил - это совершенно другой мир относительно всего острова - пихтовые деревья, молочный туман по утру, ухоженные улочки и английские особнячки раскинутые по горам. Англичани как жили, так и живут здесь со времен колонизации и видимо совершенно не хотят покидать этот сказочный городок, и я их вполне понимаю - сам бы здесь поселился.
Мы остановились в здоровенном деревянном коттедже из бревен с видом на горное озеро. Дом очень интересный и необычный, построен "с душей". Видно, что все декоративные детали размещены были в нем со смыслом, что строитель думал над каждой деталью. Здесь и шишечки еловые приколочены к стенам и столики покрыты вязанными салфетками, одним словом - теремок. В моем представлении, хозяин должен был быть человеком творческим со своим неповторимым внутренним миром и душой поэта. Но все оказалось немного иначе. . Володя представил нам высокого, крепкого мужчину лет 50-и, по имени Соман, с суровыми чертами лица - оказалось, что он, владелец этой гостиницы - настоящий полковник полиции города Канди, ветеран боевых действий в годы конфликта с тамилами. В общем человек из разряда тех, чьи приказы выполняются до их произнесения вслух. Образ этого человека совсем не мирился у меня в голове с этим сказочным домом, который полковник Соман строил своими руками - жаль
фотографии не осталось.
Необычные моменты и встречи на этом в этот день не прекратились. Вечером, после небольшого отдыха, мы отправились на ужин в гости к очередным Володиным друзьям. Оказалось, к ужину ждала нас самая обычная сингальская семья: Катарина, сестра Володиного партнера воспитывает двух девочек школьниц в одиночку, работает на ферме и мечтает перебраться в теплые края поближе к морю.
Ужин был скромный, но все приготовлено по домашнему, именно так как они сами для себя готовят на праздники, а наш приезд несомненно был для них праздником, так как Володя оставляет им по 5000 местных рублей за каждый приезд, а это равняется половине их месячной зарплаты. Видели бы вы как они нашего гида встречают - словно последнюю надежду. И смотрят они на него не как на человека с бабосом, который щас им отвалит пятеру, а именно как на человека дающего им шанс. Старшая дочь Катарины в следующем году заканчивает школу и они уже могут подумать о том, что бы поступить в колледж. Ну а если Володя будет продолжать им помогать, то младшенькую можно будет отправит учиться за границу! )))
На шестой день мне казалось, что я живу на Шри-Ланке пару месяцев - казалось, что я знаю всю ее историю, понимаю смысл Ланкийского буддийского учения итд. Володя в этом плане молодец, он старается показать нам мир этих людей, спозиции этих людей. Я даже не замечал, что трактую некоторые поступки местных жителей по своему, пока Володя мне не объяснил. Так же было и во время нашего путешествия в Сибири, когда мы ездили в общину староверов и оказалось, что они вполне вменяемые парни, которые просто набрались храбрости жить так как им хочется.
За завтраком, мы обсудили свои впечатления за пять прошедших дней и после, отправились на экскурсию по старинной, но до сих пор действующей, фабрике по производству черного чая. Оказывается, чем чайные крупицы мельче, тем чай крепче - самый крепкий чай называется "даст" или пыль по русски. Ну в общем много нового я для себя там почерпнул. Особенно мне понравилось оборудование на этой фабрике - станкам по 80 лет и они до сих пор работают и снабжают мир чаем - вот это амортизация! )
После фабрики, мы гуляли по городу: посетили городской парк, сходили в старинную англиканскую церковь(где нам рассказали чем она отличается от нашей православной), посетили старинное почтовое отделение и побродили по магазинам в центре города. После обеда, нас всех отправили баиньки, что бы мы выспались перед ночным подъемом на Адамов Пик.
Если кто не знает, Адамов Пик - это высоченная, священная гора, где на вершине находится священный след Будды(отпечаток стопы в камне). Подъем занимает 2.5 часа. По правилам, на вершину нужно подняться до рассвета и встретить его там, что бы получить какое-то божественное благословение... Созерцать рассвет на Адамовом Пике - вещь стоящая и неповторимая, с вершины Пика видна вся округа на многие километры, а одеяло из облаков стелиться далеко внизу.
Сам же "след Будды" разглядеть не удалось, ибо он весь обложен тряпками и усыпан цветами, но это честно говоря ни кого там не разочаровывает, так как мало кто поднимается именно с целью посмотреть на след. Вообще, Володя предложил нам поверить в то, что мы совершаем реальное паломничество, для чего каждый задал себе сложный, давно мучающий его вопрос и на вершине, после преодоления 5500 ступенек, должен был дать себе на него ответ. Я этот ответ получил. )Спустились мы часов в 9:00 утра не чувствуя ног, очень хотелось спать. Усевшись в мини-вэн, все моментально отключились - погрузившись в глубокий сон.
Я открыл глаза когда все вылазили из мини-вэна, чувствовалось, что температура на улице заметно выше чем за послендние пару дней - это значило, что мы уже немного спустились с гор. Машина стояла рядом с трех этажным особняком - бывшей усадьбой каких-то английских плантаторов переделанной под гостиницу.
Пока нам накрывали стол для завтрака в маленьком уютном садике, Володя повел нас по тропинке куда-то через чайные плантации. Пройдя метров 100, на возвышенности, нам открылся багатейший вид на горы, но самое волшебное в этом, было то что в этом самом месте, где мы стояли, расположился шикарный бассеин - лучший подарок после 5 дней бесконечной езды, ходьбы и горной прохлады! )
В Хиккадуву, на побережье океана мы прибыли вечером, в предверии заката, как раз что бы успеть принять душ и встретить закат в ресторане на берегу индийского океана под шум моря.
это только половина всего, что я хотел рассказать, продолжение скоро будет.
Звернувся електронною поштою до місцевої туристичної компанії в місті Коломбо - хотілося зробити свою подорож насиченою та цікавою. Директор цієї компанії запропонував мені приєднатися до групи російських туристів з 6 осіб, яких мав везти російський гід (тобто не просто російськомовний, а саме російський хлопець). Володимир – так звали нашого гіда. Виявилося, що Володя власниць турфірми і особисто займається організацією спеціальних етно-експедицій по різних країнах, і на Шрі-Ланці буває у січні та грудні. При нашому першому знайомстві, Володя здався мені зовсім молодим юнаком, бо як на перший погляд, більше 20 років йому не дав би ні хто. Але за викроєною манерою говорити і вміння триматися перед людьми, видно, що досвід у людини є і не маленький, видно, що він ставиться до своєї роботи з відповідальністю і поважає туристів.
Ну а тепер розповім про саму подорож, чому вона мені сподобалася і чому я в найближчі кілька років хочу проїхати всіма маршрутами, що організує Володя. Я, до речі, цього літа вже з'їздив з ним до Сибіру і був просто вражений побаченим - але це окрема тема для окремого оповідання.
Отже! План подорожі був такий:
- 7 днів на міні-вені в центрі острова.
- 9 днів на березі океану( з культурною програмою)
(Всього: 16 днів15 ночей)
Негомбо-Пінавела-Сигірія-Полоннарува-Дамбула-Канді-Плем'я Веддов-Нувара Елія-Пік Адама-Хіккадува-Гале-Парк Яла
Володя та директор місцевої турфірми на ім'я Самансірі, зустріли нас в аеропорту, посадили в машину та повезли до найближчого міста під назвою Негомбо. Володя їхав з нами і всі 20 хвилин, поки ми рухаємось до готелю, проводив інструктаж та походу руху нашого автомобіля розповідав про околиці що за вікном. Він розповідав про те, чим займаються тут люди і чому в Негомбо 95% жителів християни.
Насамперед, нас повезли до католицької церкви, нам хотіли показати як місцеві, темношкірі католики проводять полуденну месу, після чого ми вирушили на рибний ринок Негомбо.
Рибний ринок - це особлива екзотика, я думаю, всі бачили подібне по телевізору і в кіно: всюди виловлені цього ранку восьминоги, акули, скати, креветки ітд. За планом нашого гіда, ми купили собі свіжачка саме того, що кожен хоче спеціально, що б надвечір, на вечерю, професійні кухарі все це приготували в ресторані.
Вечеря пройшла чудово, в ресторанчику якихось дуже релігійних католиків і це ціла історія: одна дівчина з нашої групи спробувала нагрубити тутешній офіціантці, щось голосно крикнувши на неї англійською, за те, що вона довго несла їй вилку. На це офіціантка років 45-ти, подивилася на нашу злісну тьоту іскристими очима Ісуса і розтягла злегка помітну посмішку, що благає про помилування. Тут же, ми відчули в напрямку нашого столика ще з десяток очей - виявилося, що всі службовці дивляться на нас цим неповторним поглядом, ніби шкодуючи наші душі і просячи панове про їхнє спасіння. "Що за сектантство" - промайнуло у мене в голові! ) Складно описувати цю ситуацію у відгуку про подорож, але вона є ключовою в цей день, бо якби ви знаходилися поруч і бачили фізіономію Марини (наша груба тітка), ви б відчули, що
На даний момент, в її голові сталося щось справді незвичайне. Марина хотіла отримати задоволення, від того, що покарала або принизила офіціантку, їй потрібно було відчути, що дівчина на неї образилася і відчуває до неї ненависть, а натомість отримала зовсім несподівану відповідь.
По дорозі в готель, я подякував Володимиру за такий цікавий досвід і спитай: як він знайшов цей ресторан? На що отримав вичерпну відповідь: "випадково". Але потім Володя додав, що завжди, в перший день, водить людей у цей ресторан, бо після нього люди налаштовуються на подорож як на щось велике, щось корисне для себе і дійсно намагаються в цій подорожі розвинутися, стати краще . З першого дня, після його слів, моя подорож дійсно набула якоїсь внутрішньої мети і глибшого сенсу, ніж зазвичай.
На другий день таких маленьких чудес не було. Рано-вранці ми вирушили в центральну частину острова, у бік скельної фортеці Сигірія.
По дорозі, ми відвідали гігантський слоновий розплідник, де поснідали та покаталися на слонах. Розплідник чудовий, але дуже шкода безногих
слонів-інвалідів що утримуються там.
А ось Сигірія мене вразила. Під'їжджаючи до фортеці, нас зустрів місцевий Володін друг на ім'я Лал. Разом з ним ми піднялися на вершину скелі, де розташовувалася фортеця. Відразу ж попереджу, що підйом сходами може бути важкуватим для не спортивних, як я, людей - літр води, за весь підйом, з мене випарувався точно. Але піднятися все ж таки варто, вид з вершини прекрасний, та до того ж сам ландшафт вас здивує.
Після Сигірії, ми вирушили додому до Лала. Де його дружина приготувала нам обід за місцевими традиціями. І ось за що мені подобаються Володині подорожі – ми були в цьому будинку не як туристи, а як друзі друга цього будинку, і відповідно ставлення до нас було таким самим, як до живих людей. Їжа звичайно була острівата, хоча господиня запевняла, що спеціально для нас, перцю майже не клала. Деякі страви звичайно були цілком їстівні і всім вистачило наїстися. Лал, спеціально для нас, навіть засмажив м'ясо на вугіллі, хоча сам і вся сім'я його віруючі буддисти і відповідно вегетаріанці. Обід розпочався годині о 14:00 і закінчився посиденьками з чаєм та місцевими солодощами ближче до 18:00, так нас своїм затишком укатали ці добродушні буддисти.
Вийшовши рано-вранці з готелю, ми взялися за сніданок прямо в саду. Готель знаходився в самій гущі джунглів. Навколо нас оточували височені дерева переплетені між собою ліанами і створювали потужну, зелену стіну - неймовірно казковий пейзаж. Я відчував себе англійським лордом - погойдуючись на кріслі і попиваючи чорний цейлонський чай із тостами та джемом. Але як кажуть – час не терпить, і ми вирушили до чергової визначної пам'ятки – середньовічна столиця Полоннарува.
Руїни міста Полоннарува добре збереглися і можна визначити, що цивілізація тут була "дай Бог"! Величезні комплекси з витесаного каменю, бібліотеки, храми, гігантські ступи і багато чого іншого. Особливо вражає водопровідна система, для якої споруджено гігантську греблю.
Порадівши успіхам "стародавніх", ми вирушили ще до однієї історичної пам'ятки - печерний храм Дамбула. Чесно кажучи, Дамбула мене не вразила - купа туристів, нахабні мавпи і якось там не відчувалося ні історії, ні духовності. Поблукали цим
печерам з купою статуй будди, послухали історії та вирушили до чудового міста Канді.
Зупинилися ми у старовинному готелі у самому центрі міста. Готель мені запам'ятався дуже добре, тому що всередині все зроблено із цінних порід
Деревини і все тут випромінює історію: стерті до вигину сходинки, старовинні лампи, стільці та інші меблі - всі часи 19 століття. Директор
готелю повідомив, що тут, в одному з номерів зупинявся сам Р. Кіплінг - мені, як людині, захопленій історією, було вкрай приємно
представляти у своїй уяві людини такого масштабу, що розгулює балконом готелю 150 років тому, на якому я в даний момент знаходився.
Назва готелю я на жаль не пам'ятаю, але знаходиться він поруч із храмом Зуба Будди і поруч з іншим, великим, старовинним готелем.
Саме місто запам'ятовується своїм затишком та дуже цікавою, англо-сингальською архітектурою епохи відродження (прим. : сингали – основна народність Шрі-Ланки). Канді - це культурна столиця острова, як у нас Пітер, тільки менше за розмірами зрозуміло. На прогулянку містом достатньо відвести один вечір і ви все там встигнете подивитися, і це звичайно варте того.
Першого ж ранку в Канді, ми вирушили у східному напрямі за місто - ми мали зустрітися з Веддами - первообщинным племенем. Дорога пролягала через гори і дуже вражала своїми красивими краєвидами - тут вам і ліани, що звисають над дорогою, і різнокольорові пташки, що переповзають дорогу гігантські варани та багато іншого. Загалом 1.5 години пролетіли непомітно і ми прибули в резерваційну зону Веддов. Треба сказати, що вони зовсім не дикуни: є школа, лікарня, магазин і кожен місцевий мужик давно мріє побудувати собі будинок із цегли та переїхати до нього зі своєї мазанки.
Але все ж таки ще можна побачити тут щось давнє. Ведди чудово полюють на тварин за допомогою цибулі та стріл. Коли ми тільки приїхали до їхнього села, Володя зустрівся з місцевим аборигеном, довго з ним обіймався, про щось говорив і через 20 хвилин нас покликали в одну з глиняних хатин скуштувати частування (Як потім пояснив Володя - у віддів, після довгого розставання, не можна відразу переходити до справ, особливо якщо ви знайомі - ви повинні поділитися всім, що накопичилося в житті за час вашої відсутності. ).
На столі в хатині було багато різних фруктів, овочів, традиційні коржики і звичайно ж головне блюдо - м'ясо дикого кабана. Смажене на вогні м'ясо було порізане великими пластиками і викладено на величезній страві, а в центрі страви встромлено стрілу - саме ту стрілу, якою був застрелений кабан. Я, звичайно, не гурман, але сам антураж мені сподобався. Після частування - ми познайомилися з Вождем племені та кілька хлопців продемонстрували нам свої традиційні танці. Ще було здорово випробувати стрілянину з лука – на це ми витратили не
менше півгодини.
Назад до міста Канді ми повернулися до п'ятої години вечора і одразу попрямували на шоу-виставу кандійських танцюристів. Танцюристи дуже кумедні, до балету зовсім не дотягують, але якщо врахувати, що цій хореографії більше 2000 років, це їм звичайно пробачити.
У храмі зуба Будди, одразу після танців, нам показали скриньку, де цей зуб зберігається. Чи є зуб усередині скриньки – загадка. Але те, що ця реліквія -
велика цінність для місцевих жителів – факт. Його навіть намагалися неодноразово знищити вороги сингальської держави, оскільки вважається, що з
знищенням зуба - впаде буддизм на Шрі-Ланці і як наслідок - впаде державність Шрі-Ланки.
Нагулявшись по території храму зуба Будди, ми повечеряли в ресторані, повернулися в готель і розташувалися на балконі з пляшечкою місцевого рома (якщо братимете місцевий ром, беріть червоного кольору - дуже гарний).
Як же здорово прокинутися рано вранці, вийти на балкон з кухлем міцного чаю і спостерігати за пробудженням міста, особливо якщо це місто - місто Канді.
На п'ятий день ми мали відправитися в чайну столицю острова Шрі-Ланка, де вирощують знаменитий Цейлонський чай. Перед тим як виїхати з міста, ми відвідали величезний ботанічний сад Peradenia. Сад Перадіння - те місце по всіх пунктах чудове, гуляти можна цілий день і не набридне. Тут можна побачити гігантських кажанів, що звисають з пальм вниз головою та гігантські баобаби. Саме тут трапилася наша неймовірна зустріч із місцевими студентами. Нам зустрілося близько 30 молодих ланкійських хлопчиків і дівчаток, які гуляли зі своїм учителем англійської мови. Проходячи повз один одного - ми обмінялися вітаннями та всілякими "хаями" і "хеловами", тут Володя несподівано почав про що белькотіти з їхнім учителем англійською мовою і понялася! Ці два "головники банд" вирішили влаштувати між нами культурний обмін, що ми радістю й підхопили. Спершу ми розповідали один одному про себе в рисах, потім студенти стали демонструвати нам свої традиційні танці, я у відповідь виконав козацьку лезгинку. Ну а на завершення була пісня: спочатку один зі студентів заспівав свою традиційну пісню, якою всі студенти підспівували. З нашого боку ініціативу взяв Володя, бо з нашого гурту всі були обділені голосом. Володя почав співати саму патріотичну пісню: "Вийду вночі в поле з конем" і скільки б я не слухав наших естрадних співаків – такого я ще не чув. Володя співав так, ніби він перетворився і на цього коня і на кожен колосок на тому самому полі, у однієї з наших дам навіть покотилася сльоза - на стільки проникливо він співав.
Ми витратили на сад десь 3 години нашого часу і попрямували до виїзду з міста, щоб усе встигнути. Слід зазначити, що дорога з Канді до міста Нувара Елія – найкрасивіша дорога на острові. Врятували я зможу її гідно описати, але мені дуже сподобалося гарне місце, де ми обідали на терасі з видом на багатокілометрову долину - вид там райський. Після обіду, там же, поряд, ми піднялися до якогось височенного водоспаду, де освіжилися і позасмагали, а потім висунулися вище в гори.
Високо в горах розкинулося містечко Нувара Елія - "маленька Англія". Тут реально прохолодно і нам навіть сказали, що взимку рідко, але бувають справжні заморозки. Саме тут вирощують найцінніший чай. Тут я зрозумів, що в Росії такого гарного чаю не купиш, він тут дефіцитний і весь скуповується англійськими компаніями, тому нам його пробувати тільки тут.
Саме містечко приємно здивувало - це зовсім інший світ щодо всього острова - ялицеві дерева, молочний туман вранці, доглянуті вулички та англійські особнячки розкинуті по горах. Англійці як жили, так і живуть тут з часів колонізації і, мабуть, зовсім не хочуть покидати це казкове містечко, і я їх цілком розумію - сам би тут оселився.
Ми зупинилися у здоровенному дерев'яному котеджі з колод з видом на гірське озеро. Будинок дуже цікавий і незвичайний, збудований "з душею". Видно, що всі декоративні деталі розміщені були в ньому зі змістом, що думав будівельник над кожною деталлю. Тут і шишечки ялинові прибиті до стін і столики вкриті в'язаними серветками, одним словом – теремок. У моїй уяві, господар мав бути людиною творчою зі своїм неповторним внутрішнім світом і душею поета. Але все виявилося трохи інакше. Володя представив нам високого, міцного чоловіка років 50-ти, на ім'я Соман, із суворими рисами обличчя – виявилося, що він, власник цього готелю – справжній полковник поліції міста Канді, ветеран бойових дій у роки конфлікту з тамілами. Загалом людина з розряду тих, чиї накази виконуються до їхнього вимовлення вголос. Образ цієї людини зовсім не мирився у мене в голові з цим казковим будинком, який полковник Соман будував своїми руками – шкода
фотографії не лишилося.
Незвичайні моменти та зустрічі на цьому цього дня не припинилися. Увечері, після невеликого відпочинку, ми вирушили на вечерю в гості до чергових друзів Володи. Виявилося, на вечерю чекала нас звичайнісінька сингальська сім'я: Катаріна, сестра Володиного партнера виховує двох дівчаток школярок поодинці, працює на фермі і мріє перебратися в теплі краї ближче до моря.
Вечеря була скромна, але все приготовлено по домашньому, саме тому що вони самі для себе готують на свята, а наш приїзд безсумнівно був для них святом, бо Володя залишає їм по 5000 місцевих рублів за кожен приїзд, а це дорівнює половині їхньої місячної зарплати. . Бачили б ви, як вони нашого гіда зустрічають - наче останню надію. І дивляться вони на нього не як на людину з бабосом, яка зараз їм відвалить п'ятірку, а саме як на людину, яка дає їм шанс. Старша дочка Катарини наступного року закінчує школу і вони вже можуть подумати про те, щоб вступити до коледжу. Ну а якщо Володя продовжуватиме їм допомагати, то молодшую можна буде відправить вчитися за кордон! )))
На шостий день мені здавалося, що я живу на Шрі-Ланці кілька місяців - здавалося, що я знаю всю її історію, розумію сенс Ланкійського буддійського вчення ітд. Володячи у цьому плані молодець, намагається показати нам світ цих людей, спозиції цих людей. Я навіть не помічав, що трактую деякі вчинки місцевих жителів, поки Володя мені не пояснив. Так само було і під час нашої подорожі до Сибіру, коли ми їздили в громаду старовірів і виявилося, що вони цілком осудні хлопці, які просто набралися хоробрості жити, бо їм хочеться.
За сніданком, ми обговорили свої враження за п'ять минулих днів і після, вирушили на екскурсію старовинною, але досі чинною фабрикою з виробництва чорного чаю. Виявляється, чим чайні крупиці дрібніші, тим чай міцніший - найміцніший чай називається "дасть" або пил російською. Ну загалом багато нового я собі там почерпнув. Особливо мені сподобалося обладнання на цій фабриці – верстатам по 80 років і вони досі працюють і постачають світ чаєм – ось це амортизація! )
Після фабрики, ми гуляли містом: відвідали міський парк, сходили до старовинної англіканської церкви (де нам розповіли чим вона відрізняється від нашої православної), відвідали старовинне поштове відділення та побродили магазинами в центрі міста. Після обіду, нас усіх відправили байки, щоб ми виспалися перед нічним підйомом на Адамів Пік.
Якщо хтось не знає, Адамів Пік - це височена, священна гора, де на вершині знаходиться священний слід Будди (відбиток стопи в камені). Підйом займає 2.5 години. За правилами, на вершину потрібно піднятися до світанку і зустріти його там, щоб отримати якесь божественне благословення. . . Споглядати світанок на Адамовому Піці - річ, що стоїть і неповторна, з вершини Піка видно всю округу на багато кілометрів, а ковдру з хмар стелити далеко внизу.
Сам же "слід Будди" розглянути не вдалося, бо він весь обкладений ганчірками і посипаний квітами, але це чесно ні кого там не розчаровує, тому що мало хто піднімається саме з метою подивитися на слід. Взагалі, Володя запропонував нам повірити в те, що ми здійснюємо реальне паломництво, для чого кожен поставив собі складне, що давно мучило його питання і на вершині, після подолання 5500 сходинок, повинен був дати собі на нього відповідь. Я цю відповідь отримав. )Спустилися ми годині о 9:00 ранку не відчуваючи ніг, дуже хотілося спати. Посівши в міні-вен, всі миттєво відключилися - занурившись у глибокий сон.
Я розплющив очі коли всі вилазили з міні-вена, відчувалося, що температура на вулиці помітно вища ніж за останні пару днів – це означало, що ми вже трохи спустилися з гір. Машина стояла поряд з трьома поверховими особняками - колишньою садибою якихось англійських плантаторів перероблених під готель.
Поки нам накривали стіл для сніданку в маленькому затишному садку, Володя повів нас стежкою кудись через чайні плантації. Пройшовши метрів 100, на височини, нам відкрився найбагатший вид на гори, але найчарівніше в цьому, було те, що в цьому самому місці, де ми стояли, розташувався шикарний басейн - найкращий подарунок після 5 днів нескінченної їзди, ходьби та гірської прохолоди! )
У Хіккадуву, на узбережжі океану ми прибули ввечері, напередодні заходу сонця, якраз що б встигнути прийняти душ і зустріти захід сонця в ресторані на березі індійського океану під шум моря.
це лише половина всього, що я хотів розповісти, продовження скоро буде.
