Шрі Ланка: враження і факти, або погляд пересічного туриста на непересічну країну

24 листопада 2015 Час поїздки: з 15 Січня 2013 до 25 Січня 2013
Репутація: +463½
Додати до друзів
Написати листа

Найщиріші вітання всім небайдужим до цього чудового клаптика землі серед Індійського океану – Шрі Ланки! Відразу зауважу, що ми з дружиною не розбещені «олінклюзівами» Єгипту та Туреччини, а усі відпустки гріли боки на піску та гальці Чорноморського узбережжя під надокучливі викрики торгашів: «креветки-мидии-рапаны, сладкая медовая пахлава…», тому на роль експертів не претендуємо, але якщо комусь буде цікава думка пересічного туриста, тоді прошу… Аналіз витрат на минулорічний відпочинок з сім’єю «під Одесою» призвів до висновку: досить піднімати економіку країни (радше окремих її жадібних та ненаситних «бізнесюків») за рахунок власного гаманця! І ми вирішили влаштувати собі зимовий пляжний відпочинок на більш тепліших та південніших узбережжях. Із варіантів розглядались: Єгипет (куди ж без нього), Індія, Таїланд та Шрі Ланка. Нестабільна політична ситуація на Близькому сході поставила хрест на наших сподіваннях побачити найближчим часом чахлого «кемела» з бедуїном на фоні пірамід та на можливості відвідати Єрусалим. Індія і Тай відпали якось самі по собі. Зупинили свій вибір на Цейлоні, про що, до речі ані трішечки не пошкодували. Отож: квитки, ваучери, страховки, Бориспіль, злі працівники рідної «таможні», затримані на півтори години рейси Флай Дубай, майже 10-годинний переліт з пересадкою без «шарової» їжі, води та забороною цигарок… І от нарешті Коломбо! Відірвана ручка на валізі, чимала дорожня сумка ретельно утрамбована працівниками аеропортів до розмірів ручної поклажі, 70 «американських гривень» за візи, штампи у паспортах… «Аюбован» (традиційне сингальське привітання), Шрі Ланка! Як і усі «просунуті» туристи міняємо гроші в аеропорту уже біля самого виходу (курс – 124,36 рупій (далі – просто р.) за 1 дол.), купуємо картку місцевого мобільного оператора «Mobitel» за 1000р. (850р. падає на рахунок). До речі хвилина розмови з рідним Київстаром близько 2 грн. на наші гроші, а не 1,25 грн. як писали у форумах. Можливо у іншого оператора «Dialog» і дешевше – не знаю. Білозубий сингал з табличкою з назвою нашого туроператора люб’язно запрошує приєднатись до чималої групи таких же як і ми «бледнолицых» та знесилених туристів. Виходимо усією юрбою з приміщення аеропорту ліворуч і попадаємо у зовсім інший світ: тепле, в міру вологе повітря, нові звуки, нові запахи, нові птахи та рослини…Караван із нав’ючених, стомлених, але не зломлених туристів, що прямує до автобусів для подальшого трансферу. Допоки триває розподіл між автобусами та погрузочно-посадочна метушня, встигаю перекурити. Доки курив, місцеві двічі стріляли цигарки. Одного пригостив, іншого послав. Обидва пішли начебто вдоволені. Беззубому ланкійцю у білій сорочці та піджаку, який намагався допомогти погрузитись у автобус, вимагаючи за це 1000 р., також нічого не обломилось. Нарешті рушили. Під звуки дискотечних хітів 70-80-х милуємось краєвидами околиць Коломбо. Утрамбовані до стану кільки пасажирами рейсові автобуси із відкритими дверцятами злегка приторможують біля імпровізованих зупинок, щоб забезпечити пасажирообмін, при цьому майже всі періодично тиснуть на клаксони. Лівосторонній рух, метушливі тук-туки, на вулицях жінки у сарі та чоловіки у спідницях (саронгах), пальми з кокосами, банани, нетрі та якийсь суцільний базар – ось вона - азійська екзотика! Більше двох годин їхали цими міськими джунглями до в’їзду на автобан Коломбо – Галле (для цікавих проїзд – 400 р., дозволена швидкість 100 км./год., а відстань, здається, 116,5км.). На вимогу туристів робимо зупинку біля якогось досить цивілізованого торгового центру. Там нашвидкуруч випиваємо по філіжанці кави, поповнюємо запаси води і далі в дорогу. Живописна флора вкотре переконує про правильний вибір місця відпочинку - Цейлон! Із представників місцевої фауни була замічена пара павичів обабіч дороги та «праздношатающиеся» корови. І от на світлофорі біля повороту на Когаллу ми вперше побачили те, заради чого пролетіли майже 7000 км. – його величність Індійський океан!!! Ще хвилин 20 маневрування між наглими, але не дуже розторопними тук-туками і ми на місці – готель Club Koggala Village (далі – ККВ). На рецепшині привітна молода сингалка у сарі просить нас заповнити якісь папірці, тим часом бармен пригощає фрешем, а в якихось 20-30 метрах від нас шумить океан… Презентуємо люб’язній дамі ручку з логотипом якогось вітчизняного ТОВ…Лтд., що завалялась із якихось минулорічних перемовин із тим же таки ТОВ та тонко натякаємо, що «ві вонт оушен в’ю». Дама із посмішкою запевняє, що буде вам «і оушен і в’ю». Хвилин за 15, уладнавши усі формальності, ми з ключем у руках гордо прямуємо за молодим хлопчиною (знову ж таки у спідниці), який тягне наші валізи до запропонованого номера на 2 поверсі основного корпусу. Відразу ж зауважу, що із номерів на 2-му поверсі океану практично не видно, тому замкнувши речі у номері, ми із хлопчиною, який нас супроводжував, повертаємось на рецепшин та знову пристаємо до дамочки: давай нам «оушен в’ю», бо басейн «в’ю» нам не подобається, і взагалі ми б не заперечували переселитись у бунгало. Вона нам чемно повідомила, що проживання у бунгало коштує дорожче (на 15 дол. за добу). Наші намагання збити ціну не мали успіху, і тому ми погодились подивитись номер на 3-му поверсі, який нас повністю влаштував, причому без додаткових витрат, якщо не враховувати презентованої ручки і шоколадки, яку ми потім їй віднесли, та якихось рупій хлопчині, що допомагав тягати наші речі туди-сюди. Щодо номера: було вже багато разів написано і про бетонні, величезного розміру ліжка, і досить велику лоджію, і слабенький напір води у душі…, тому не буду на цьому зупинятись. Був у номері невеличкий холодильник, телевізор, який нами вмикався лише 1 раз просто для перевірки його дієздатності, кондиціонер та вентилятор на стелі, зручні дерев’яні меблі, а головне - вид на океан, басейн і пальми «ліпота-а» - ось воно наше помешкання на найближчі 10 днів! Тепер власне щодо самого готелю: Персонал: Завжди привітний, але інколи трішечки лінивий. У кожної категорії персоналу своя уніформа: жінки на рецепшині у однакових сарі, чоловіки – у темних штанях та білій сорочці, прибиральники – у однакових спідницях, охоронці – у формі на кшталт військової, а технічний персонал у темних робах. Прибиральник, якого ми між собою охрестили «Зубастик» завжди крутив якісь фігурки на ліжку та приємно посміхався при зустрічі, намагаючись порадувати нас якоюсь російською фразою на кшталт «как д’єла, здравствуйте, прів’єт…». Зазвичай залишали 40 р. та пару цукерок, але і без залишених подарунків посмішка при зустрічі була не менш білозуба, а ліжко прикрашали живі квіти та усілякі фігурки. У нашому номері якось зламався був кондиціонер. Наші сигнали про даний казус були почуті тільки на третій день, і це при тому, що говорили спочатку «Зубастику», а потім двічі на рецепшин. Пішли якось подивитись на бунгало (у які нам пропонували на рецепшині переїхати за 15 дол. на добу). Підійшли до якогось мабуть менеджера (у штанях (не у спідниці) та білій сорочці) і попросили показати номер. Він люб’язно показав бунгало і каже: «20 долл. за добу і можете переїхати.» Ми йому: «На рецепшині ж казали 15», а він сміється і каже: «Іц май литл бізнес» - отакі вони ланкійці. Трішечки почав був діставати один охоронець, якого я якось пригостив цигаркою, то він почав мене переслідувати: іду…нікого не чіпаю, раптом із-за рогу він з вишкіреними зубами: «Хай, містер, або сер» і давай усілякими жестами та мімікою показувати, що вуха уже розпухли до розміру дебелого вареника з сиром і якщо я не дам йому цигарки, то він «відкинеться» тут же на місці у жахливих конвульсіях, а гірка доля його осиротілих діточок буде на моєму сумлінні! Щоправда, опісля таких пригощань ми могли залишати свої речі біля лежаків (і робили це!), вештатись у своїх справах, і цей сер’юріті безвідлучно стояв на їх варті (щоправда, за додаткову цигарку потім). Неприємне враження залишилось і від спілкування з гідом Іриною. Нам навіть забули повідомити про зустріч у день приїзду, а усі організаційні питання доводилось вирішувати самотужки. Але були і приємні несподіванки. Ми з дружиною полюбляли ранесенько поплавати у басейні. І от одного разу, доки ми хлюпались, двоє хлопців із персоналу у якихось темних робах зривали кокоси із пальм біля басейну. Коли ми, наплававшись, прямували у номер один із них підійшов і пригостив нас кокосом. На наше логічне запитання «хав мач?» він відповів що нічого не треба, бо це презент. А в цілому персонал (як і ланкійці загалом) дуже привітний, в міру нав’язливий та люб’язний. Харчування: Ми брали тур із сніданками та вечерями. Асортимент страв достатній, щоб наїстися. Особливо порадували фрукти, соки, супчики, омлети, десерти. За всі 10 днів мій «гастрит зі стажем» жодного разу не дав про себе знати, хоча я інколи і дозволяв собі скуштувати досить пікантні та гострі страви. Щоправда діставали наглі ворони на відкритій терасі, які (мабуть із міркувань турботи про наші фігури) наполегливо та завзято крали залишену без нагляду їжу. Обідали зазвичай фруктами, креветками, які заказували у бічбоїв або у невеличкому кафе-ресторані з непоганим асортиментом морепродуктів, приємними цінами та смачною кухнею відразу за «Коггала біч» (із прапорами різних країн, у т.ч. Українським!!!). До речі, самі смачні креветки були у бічбоя з дивним для нас ім’ям Баба з наголосом на другій літері «а». У однієї пари вийшов невеличкий анекдотичний випадок із цим бічбоєм: дружина виявила у чоловіка в телефонній книзі абонента Баба із ланкійським номером телефону. Розлючена жінка із криками: «Ти вже і тут собі бабу знайшов!!!» вчинила ретельний допит підозрюваного. Ситуація звичайно прояснилася, але такий факт мав місце. Ми постарались перепробувати всі екзотичні фрукти, які там вирощують. Скуштували навіть соусеп, дуріан (можна їсти) та плід хлібного дерева (можна покуштувати щойно розрізаний, а вже через якихось пів години він починає смердіти гірше ніж дуріан – нам не сподобалось). Дуже сподобались ананаси, манго, папайя, рамбутан…. Багато фруктів привезли із собою додому (у багажі!). В аеропорту ніхто нічого не перевіряв. Головне, щоб у ручній поклажі не було фруктів, а в багаж - можна. Пляж, океан: Океан неможливо описати словами. Його треба побачити і відчути, щоб зрозуміти всю цю велич і красоту!!! Пляж біля готелю також чудовий: великий, досить чистий, мало народу. Навпроти головного корпусу ККВ немає нормального виходу на пляж, і тінисту місцину там знайти проблематично, а зі сторони готелю Фортесс починається кораловий риф, тому ми зазвичай загорали під пальмами біля перших бунгало Коггала біч (далі – КБ) там же і купались. Якщо хотілось поплавати у спокійній воді, то ходили в лагуну біля Фортесса, але інколи там бувало багато місцевих, які нас відверто розглядали, а бути предметом прискіпливої уваги не дуже приємно. Зате біля лагуни є можливість познайомитись із морською фауною Індійського океану: безліч яскравих і строкатих рибок та крабів, бачили навіть чималу мурену. Один раз з’їздили в Унаватуну. Чудова лагуна зі спокійним океаном, де можна досхочу поплавати (до речі там дуже стрімко починається глибина – якихось пару метрів і вже дна не відчуваєш). Після майже безлюдного пляжу Коггали Унаватуна нам видалася схожою на Ялтинську набережну у серпні - безліч якихось дайвінг-центрів, хостелів, кафешок, пляжних торговців та відпочивальників. Бічбої: Біля готелю на пляжі постійно тусується 5-10 місцевих, які називають себе бічбоями. На територію готелю вони не заходять – їм заборонено. Самі відомі із них: Джамінго, Чінтака, Баба… Джамінго добре розмовляє по-російськи, але наглий та не надійний. Ми з ним не спілкувалися, але судячи із відгуків відпочивальників, які заказували у нього екскурсії, не варто з ним мати справу – гроші бере чималі, але із обіцяних відвідин пам’яток та визначних місць чітко дотримується тільки маршруту по «прикормлених» крамничках та ресторанчиках. Баба самотужки вивчає російську мову, можна у нього заказати смачні креветки, але знайомі, які заказували у нього поїздку у джунглі та на водоспади, залишились невдоволені. Ми ж, начитавшись відгуків в Інтернеті, спілкувались з Чінтакою – приємним молодим хлопцем з непоганою російською (навіть читає по-російськи!) та власним тук-туком. Хоча «жучара» він той ще і я інколи називав його «Чортяка», проте досить відповідальний та порядний, дотримувався усіх своїх обіцянок (щоправда інколи із запізненнями, оскільки дуже поважає українську горілку), але справу з ним мати можна. Ми їздили з ним в Галле, Унаватуну, він організовував нам поїздку в Сігірію та Дамбуллу, міняли у нього нашу горілку на їхній червоний ром «Calipso»… Варто зазначити, що нас (іноземних туристів) бічбої розподіляють між собою без нашої на те згоди. Так, коли ми захотіли поїсти креветок та підійшли до Баби, то він нам відмовив: «Ти друг Чінтаки, а у мене маленькі діти і мені не потрібно проблем з ним». Так що, панове, Ланкійська пляжна мафія таки існує!!! Поїздки та екскурсії: Як я уже і говорив, Ланкійське сонце хоч і приємне та на перший погляд лагідне, проте дуже підступне (потрібен крем від засмаги, причому зі стартом від 30). І щоб до кінця відпочинку не перетворитись на дві шкварки, ми намагались чергувати пляжний відпочинок з поїздками та екскурсіями, тим паче, що подивитись на Цейлоні є на що! Ми люди легкі на підйом та цікаві до усього нового та екзотичного, тому – уперед до нових вражень! Поїздка в Галле: Їздили на тук-туці з Чінтакою. По дорозі заїхали в сад спецій (фактично приватний будинок з невеличкою присадибною ділянкою, густо засадженою усілякими екзотичними рослинами на березі озера Коггала). Екскурсія зводилась до того, що екскурсовод тикав пальцем на рослину і на ломаній англійській коментував: манго, бананас… А коли зайшли у хащі якихось папай, то він почав плакатись, що грошей за ці екскурсії йому майже не платять, а сім’ю кормити треба. Від вдячних Українських екскурсантів, тобто від нас, отримав за свої зусилля 100 р., чому був неймовірно радий. Потім нас завели у якусь кімнатку із дерев’яними лавками та купою якихось баночок на столах, де нам запропонували чай, від якого ми відмовились, і почали презентацію своєї продукції: ефірні масла, креми тощо. Ми обломали цього доморощеного марчендайзера заявою, що нас абсолютно не цікавлять усілякі креми, які позбавлять нас геть від усіх болячок. Вибрали із запропонованого каталогу якісь ефірні масла, корицю і ще якогось краму, подарували чергову ручку, за що отримали бонус у вигляді безкоштовних «вонючих паличок», привітно попрощались і поїхали далі. По дорозі побачили дикого мангуста, який ліниво та не дуже лякливо переходив дорогу, ледь не втрапивши під колеса нашого тук-тука. Наступна зупинка була на сувенірній фабриці дерев’яних виробів. Фабрикою виявився теж приватний будинок із столярною майстернею та демонстраційно-торгівельною залою у вигляді кімнати, заваленої усілякими дерев’яними фігурками. Прикупивши пару дерев’яних дрібничок на сувеніри (до речі, як потім з’ясувалося не за самою низькою ціною) ми рушили уже безпосередньо в Галле. У місті подивились їх знаменитий Голландський форт. Сама фортеця не вразила. Як на мене, то в Україні є не менш вражаючі витвори фортифікаційного мистецтва: Генуезька фортеця, Акерман у Білгороді-Дністровському, Кам’янець-Подільська фортеця… Хоча краєвиди із цієї фортеці відкриваються вражаючі. На території фортеці побачили заклинателя змій – бомжуватого вигляду чоловік, що розмахував якоюсь сопілкою перед двома граційними кобрами. Я звичайно не втримався, щоб не зробити пару знімків цього видовища. У якості винагороди за таке шоу заклинателю було запропоновано 100р., від яких він навідріз відмовився, запевняючи нас що це його робота і коштує це видовище 500р. Біла шкіра та «Nikon» на шиї мабуть вознесли мене в його очах в ранг як мінімум якогось олігарха. На мої «чемні» зауваження: «А не пішов би ти …?» адекватної реакції не послідувало. І він з цими кобрами попхався за нами, бубнячи при цьому «Іц май ворк! Гів мі 500р.». Щоб якось позбутися цього надокучливого «шоумена» було вирішено збільшити його гонорар до 200р. Він з явною неохотою взяв ці гроші та повернувся невдоволений на своє «робоче місце» у пошуках нових необачливих жертв. Потім ми відвідали ювелірний магазин «Douglas & Sons». Заворожуючої краси блакитні та зіркові сапфіри мабуть нікого не залишать байдужими. Окремий респект дуже чемному і уважному російськомовному продавцю Аміну. Поїздка в Матару та Дондру: Надивившись на майстерність кермувальників місцевих автобусів, ми вирішили також долучитись до цього екстриму та отримати свою порцію адреналіну, з’їздивши на самий південь острова на громадському транспорті. Отож, помах руки - і ми вскакуємо у перший же автобус до Матари. Тверді, дерев’яні сидіння, під стелею через весь салон протягнутий якийсь дріт, приєднаний до дзвіночка біля водія, і за той дріт хтось періодично смикає, повідомляючи про своє бажання вийти. Не автобус - шедевр Азійського автопрому часів Хрущовської відлиги. По салону, спритно маневруючи між пасажирами та сидіннями, ходить кондуктор. Вартість квитка до Матари, здається 48р. Даємо 100р. за двох, кондуктор довго пояснює англійською, що 4р. решти у нього немає, ми заспокоюємо його що «ноу проблем, іц ол райт» - всі вдоволені, їдемо та милуємося краєвидами. Оскільки решта пасажирів місцеві, то ми відразу ж стаємо об’єктами прискіпливої уваги (особливо дітей), які нас безсоромно розглядають та тицяють на нас пальцями. Трішечки адаптувавшись до ролі «живих експонатів антропологічного музею», посміхаємося у відповідь та намагаємось зосередитись на калейдоскопі пейзажів за вікном: нетрі ще й досі не відбудовані після останнього цунамі, кокосові та бананові сади, Буддистські храми та ступи, школярі у однакових білосніжних формах, слоненя, що ліниво плететься узбіччям, не слухаючись такого ж молодого погонича… Дорога до Матари (40-45км.) займає трохи більше години. На вокзалі розторопні тук-тукери пропонують за 700р. відвезти нас у Дондру, де розташована сама південна частина Цейлону та самий південний маяк острова. Відмовляємось від їх послуг та сідаємо в черговий рейсовий автобус до Дондри (близько 5км). Кілька хвилин у переповненому автобусі - і ось ми виходимо на зупинці біля величезного Буддистського храму помаранчевого кольору з такою ж величною статуєю Будди. Робимо кілька знімків на пам’ять, та швиденько покидаємо територію храму, оскільки на подвір’я висипала чимала юрба дітвори (мабуть після якихось релігійних занять у храмі) і почала з дитячою безпосередністю тицяти на нас пальцями, а бути постійним об’єктом прискіпливої уваги місцевих аборигенів уже трішечки набридло. Розпитуємо у місцевого «сек’юріті» як потрапити на «лайтхаус» та вирушаємо на відомий Дондрівський маяк. Доречі, дорога до маяка досить екзотична: періодично дорогу перебігають дикі мавпи, нелякані метрові варани ліниво сповзають з дороги ближче до парканів, щоб не втрапити під колеса чергового тук-тука, звуки падаючих з пальм кокосів, навколо бананово – кокосово – мангово – папаєві… хащі, обідране, босоноге хлопченя, що клянчить у білих туристів «ван долар». Хвилин 20 маневрування такою екзотикою вузенькими вуличками приватного сектору і ми біля кінцевої мети нашої подорожі - маяка. Територія охайна та засаджена кокосовими пальмами, на березі океану усамітнені місцеві молодята милуються красою набігаючих хвиль. Вражаюче красива місцина! Сам маяк височить на мисі та омивається з трьох сторін океаном. З однієї сторони берегова лінія утворює дуже мальовничу бухточку, але найбільш приголомшливі краєвиди відкриваються із оглядового майданчика на верхівці самого маяка, куди ми і полізли, заплативши за це по 500р. Затрачені зусилля та кошти були того варті!!! На зворотньому шляху ми піймали якогось тук-тукера, який за 300р. підвіз нас назад в Матару до автовокзалу. Біля автовокзалу розташований їхній місцевий харчовий базар, де ми і накупили собі багато фруктів за смішними цінами (ананаси – від 30 до 150р., манго – 30-50р., червоні банани, папая, соусеп, рамбутан, мангустін та ще безліч різної екзотики, назви якої я не пам’ятаю). Пробіглись місцевими крамничками, але нічого собі так і не купили. Находу заскочили у проїзжаючий автобус з підніжки якого кондуктор-зазивала несамовито волав «Галле, Галле». Трохи більше години тряски у «мобільній Ланкійській сауні» - і ми на місці. Стомлені, спітнілі, але щасливі. У нас склалось таке враження, що клімат у Матарі та Дондрі ще жаркіший, ніж у Коггалі, а це всього-на-всього якихось 50км. на південь. А люди, чим далі від туристичних центрів, тим дикіші. Так, у Матарі якісь школярки навіть нишком фотографували одна одну на телефон на моєму фоні, доки я перекурював біля чергової крамнички в очікувані своєї дружини. А загалом ця поїздка нам дуже сподобалась. Рекомендую усім охочим до нових вражень, не лінивим та невибагливим до комфорту туристам. Поїздка на Сігірію та Дамбуллу: Організовував поїздку Чінтака, бо спілкування із нашим готельним гідом Іриною з приводу організації такої екскурсії не вселяло надії на позитивний результат. У цю поїздку ми вирушили у компанії наших земляків (батько та донька), з якими познайомились на пляжі. Оскільки дорога за Ланкійськими мірками не близька, то виїхати домовились о 2-ій годині ночі, замовивши напередодні поїздки на рецепшині «ранні сніданки» в дорогу. Фактично без запізнення на територію готелю на новенькому мікроавтобусі приїхав Чінтака із своїм товаришем - водієм якого звали Геміні (приємний молодий чоловік, який не розмовляє російською, проте чудово спілкується англійською). Зручно влаштувавшись у кондиціонованому салоні «бусіка» та по дорозі висадивши Чінтаку (досипати), ми вирушили назустріч новим пригодам та враженням. П’ять годин їзди нічними дорогами Цейлону і ось ми (близько 7-ї ранку) на місці – мабуть самому вражаючому та видовищному пам’ятнику історії Шрі Ланки - Сігірії. Незважаючи на такий ранній час там уже вешталось кілька десятків таких же як і ми сонних туристів. Розім’явши кісточки та м’язи після нічного драйву та випивши по філіжанці кави біля якоїсь халабуди, що гордо називається Кафе, ми слідуючи вказівникам попрямували до кас із продажу квитків. Недалеко від кас розташована безкоштовна громадська вбиральня (туалет), відвідини якої відкрили для нас нові грані спритного азійського розуму щодо викачки грошей з наївних туристів. Але все по-порядку. Обслуговуючий персонал у вигляді одного чолов’яги бомжуватої зовнішності бродив між чоловічою та жіночою частинами усіляко намагаючись догодити, показуючи куди справляти нужду, а де мити руки, вірогідно сподіваючись отримати за це винагороду. Але самий цікавий цирк у тому, що у трьох із чотирьох кабінок жіночого туалету на дверях поламаний засув, а двері зачиняються досить щільно. І щоб звільнитись із туалетного полону потрібна неабияка спритність, або допомога іншої людини. Цим «рятувальником Малібу», зазвичай, і виступає вищезгаданий чолов’яга, вимагаючи за це гроші. Рупій від нас йому не обломилось, зате його слух потішила добірна українська «подяка» моєї дружини. Придбавши в касі вхідні квитки (для іноземців вартість одного квитка 30долл., або 3750р.) ми попрямували до входу на територію заповідника. Біля входу тусовалось з десяток чоловік, пропонуючи свої послуги гіда-екскурсовода. Ми скористались послугами молодого чоловіка на ім’я Майя. Стартова ціна (40долл.) за його послуги по проведенню екскурсії російською мовою була знижена рівно вдвічі після наших запевнень, що ми і самі чудово прочитаємо та зрозуміємо усі таблички написані англійською (хоча, відверто кажучи, англомовний арсенал нашого товариша обмежувався кількома словами). Отже, за 20долл. ми отримали чудового російськомовного екскурсовода ще й з прекрасним почуттям гумору. Слід зазначити, що підйом на Сігірію це дуже виснажлива пригода, оскільки щоб піднятись на саму верхівку гори слід здолати близько 1200 східців, значна частина яких мармурові та вичовгані туристами до блиску і досить слизькі, а з урахуванням тропічної спеки та фактично безсонної ночі цей підйом стає справжнім випробуванням на витривалість. Але враження та емоції від побаченої на власні очі такої краси та величі знімають втому наче рукою. Фрески танцівниць, «лапи тигра», залишки королівського палацу, в’язниці, сенат, скеля Кобра, скеля Слон, басейни та купальні… На майданчику біля «лап лева» було багато диких та злих мавп, бачили хамелеона, який гордо та непорушно сидів на валуні геть не лякаючись туристів та клацань їхніх фотоапаратів. Під час підйому періодично доводилось «відбиватись» від місцевих чоловіків які начебто підтримують тебе за руки намагаючись допомогти піднятися східцями, сподіваючись за це отримати якусь копійку. Після спуску потрапляєш на невеличкий базарчик, де торгують усілякими сувенірами. Поруч розташоване невеличке кафе, де тиснуть чудові фреші, причому за помірними цінами. Трохи відхекавшись та втамувавши спрагу ми придбали ще кілька дріб’язкових сувенірів і попрямували до музею Сігірії (відвідання якого входить у вартість квитка). Музей як музей – нічого особливого. Там же розташовані ще парочка сувенірних крамниць та невеличкий книжковий магазинчик із різноманітною поліграфічною продукцією. Погрузившись у мікроавтобус, ми вирушили у Дамбуллу відвідати ще один об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО - Печерний храм лежачого Будди (здається так). Доки наш водій Геміні демонстрував майстерність вищого пілотажу, вправно маневруючи між перехожими, тук-туками та коровами вузькими ланкійськими дорогами, ми хутко впоралися із завбачливо прихваченими з готелю сніданками та продовжували милуватися краєвидами центральної частини острова. Між населеними пунктами обабіч доріг періодично траплялась загорожа із колючого дроту із застережливими табличками англійською: «Обережно дикі мавпи!» (як у нас кліщі). І от нарешті ми приїхали в Дамбуллу. Храм розташований у самому місті. Біля підніжжя гори стоїть величезна Ступа та монументальний фасад музею із здоровенним сидячим Буддою на даху. Вартість вхідних квитків 1500р. на одного. Спочатку ми пішли у музей. Ходити по музею слід босоніж (можна у шкарпетках) та з прикритими плечами і колінами, оскільки це вже є територією храму. Там зібрані статуї Будди, подаровані храму Буддистськими громадами різних країн. Усі вони мають багате оздоблення та виблискують золотом і дорогоцінним камінням. Багато з них є дійсно вражаючими витворами мистецтва. Після музею знову східці, знову підйом (і що ж ці ланкійці так полюбляють «никати» свої святині десь в горах?). По східцях вештається багато диких та злих мавп у пошуках неуважних туристів та паломників у яких можна розжитися якоюсь їжею чи телефоном, фотоапаратом… Так що будьте уважні! І ось нарешті ми піднялись безпосередньо до входу у Печерний храм. За 25р. вам пропонують залишити на зберігання ваше взуття доки ви будете відвідувати храм. Сам храм являє собою кілька великих печер, де розташовано багато статуй Будди від невеличких до кількаметрових. Стелі цих печер прикрашають вицвівші від часу фрески. У печерах можна користуватись фото-відео технікою, але заборонено фотографуватись на фоні статуй Будди, оскільки не можна до Будди повертатись спиною, про що свідчать безліч красномовних попереджувальних табличок. Отож, долучившись до Будистських святинь Дамбулли, ми завершили заплановану екскурсійну програму та вирушили назад. Знову виснажливий переїзд до Коггали, оскільки денний трафік цейлонських доріг значно щільніший аніж нічний, то зворотній шлях зайняв більше 6 годин, але дякуючи драйверській майстерності Геміні ми ще й встигли на вечерю, не зважаючи на декілька зупинок для поповнення своїх фруктових запасів у придорожніх овочево-фруктових палатках. Резюмуючи враження від цієї поїздки варто зазначити, що відвідати за 1 день 2 а то і 3 туристичних об’єкти центральної частини острова цілком реально (що б там не розказували готельні гіди, «розкручуючи» вас на дводенну поїздку), але обов’язково одним із таких об’єктів має бути Сігірія!!! Покупки: Біля рецепшину КБ є парочка непоганих крамничок, де можна за помірними цінами придбати досить якісну одежу (футболки, сарафани, блузки, сорочки, сарі…), усілякі сувенірчики, дерев’яні фігурки, чай тощо. Доречі ланкійська кава нам геть не сподобалася. Через дорогу від воріт КБ є непоганий магазинчик шкіряних виробів (сумки, рюкзаки, ремені, портмоне, сандалі…). Варто зазначити, що продавчиня досить приємна жінка і непогано торгується, але іти у цей магазин треба без супроводу місцевих тук-тукерів, бічбоїв - тоді є шанс отримати суттєву знижку. Ювелірні вироби, прикраси з дорогоцінним камінням варто купувати у Галле у вищезгаданому ювелірному салоні. Там також можна добре торгуватись. Найбільший вибір та найприємніші ціни на фрукти ми бачили у Матарі на базарі. Досить дешеві та непогані тканини ми купували у магазинчику у Хабарадуві (по дорозі із Галле), куди нас возив Чінтака. Багато маленьких крамничок в Ахангамі (кілька хвилин на тук-туці за 200р. туди і назад у сторону Матари). Не купуйте яскравих речей у пляжних торговок! Там використовується дуже не стійка фарба. Ми у них купували білу чоловічу сорочку та якесь яскраве парео, так от у тій сорочці я виходив усі 10 днів (жалкую що не купили кілька штук) легка і не жарка, а от парео настільки линюче, що від найменшої вологи розфарбувало усі світлі речі, які потім ледве вдалося відіпрати. Рекомендації: Цілком підтримую дописувачів, які стверджували, що позитивне налаштування на поїздку - запорука вдалого відпочинку. Доброзичливе та неупереджене відношення до людей (у т.ч. і до персоналу готелю) повернеться до вас сторицею. Але досить лірики перейдемо до практичних рекомендацій тим, хто планує відвідати Цейлон: 1. Купуйте тур у надійного тур оператора, який спеціалізується на цьому напрямку. 2. Якщо є можливість вибору, то летіти краще авіалініями «Ейр Арабія» - вони, здається, менше затримують рейси ніж «Флай Дубай». 3. Вивчіть кілька фраз сингальською і як мінімум ви отримаєте у відповідь посмішку а як максимум доброзичливе відношення і нормальну скидку при покупках: Аюбован – привітання (доброго дня); Харі гана – дуже дорого; Годак стутій – дуже дякую: Неха – ні… 4. Обов’язково візьміть з собою сонцезахисний крем для загару, причому із максимальним захистом (від 30 і більше), якогось Раптора від комарів (хоча вони і не дуже докучали). Наберіть з собою якихось цукерок (але такі, щоб не розтавали) для дітвори на вулицях, шоколадок та дріб’язкових сувенірів (ручки, брелоки, прапорці…) для персоналу. Українську горілку можна у бічбоїв виміняти на місцевий ром або арак. Курці запасіться цигарками з дому. Візьміть якихось бутербродів у літак (їжа там дуже дорога і не смачна). 5. Якщо плануєте привезти додому фруктів, то упаковуйте їх у багаж, а не у ручну поклажу, бо в аеропорту Коломбо можуть заставити викласти із поклажі. Зате води із собою в літак можна брати скільки забажаєте (на відміну від Борисполя). 6. Візьміть із собою пару тоненьких ручок для того, щоб використовувати їх у якості адаптера при користуванні нашими електроприладами. У них розетки із трьома вхідними отворами, а вставивши ручку в нижній отвір, верхні два можна без проблем використовувати як звичайну розетку. P.S.: Повторюсь, що ми не є експертами у сфері туризму, а описані вище враження та емоції - це суто суб’єктивний погляд на нашу першу (сподіваюсь не останню) поїздку на Шрі Ланку у січні 2013 року. Але сама головна і радісна подія, яку нам подарував цей вражаючий острів – це те, що через дев’ять місяців після описаних подій у нас народилась чудова довгоочікувана донечка!!! Так-так, як виявилось, ми привезли із Цейлону самий «коштовний сапфір» у нашому житті – нашу донечку. І ось зараз вона сидить і грається фігуркою слоника, привезеною з цієї поїздки. І на наше запитання: «Ти хочеш полетіти на Шрі Ланку?» впевнено відповідає: «О, Да!!!».

Щоб додати або видалити фотографії в розповіді, перейдіть до альбом цієї розповіді
Лагуна біля готелю Фортесс, а за цими пальмами наш готель
Наш пляж.
Лагуна Унаватуна. За кількістю торгашів, туристів і т.д. чимось нагадує Ялтинську набережну у пік сезону у кращі часи.
Біля пляжу Коггала біч.
Отак ростуть кокоси.
Ось ця смакота - незначна частина асортименту ланкійських фруктових палаток та базарів
Насувається тропічна злива, доречі теж незабутні враження.
Старий риф, який загинув від цунамі у 2004 році.
Ось такі строкаті та дебелі краби облюбували залишки старого рифу у лагуні біля Фортесса. Їх там ах кишить.
Вражаючі краєвиди з форту в Галле
Ось цей здирник на території форту намагався нас
Внутрішній вигляд воріт Буддистського храму у Дондрі.
Буддистський храм із величезним Буддою у Дондрі. Юрба ланкійських
Вулички Дондри.
Дорога до маяка у Дондрі. Ось такі рептилії доволі часто зустрічаються на вулицях невеличких міст Цейлону.
Маяк у Дондрі - сама південна точка Шрі Ланки. До екватора трохи більше 600 км. Від цього мису аж до Антарктиди землі немає - лише Індійський океан.
Один із видів з оглядового майданчика маяка.
Мапа Сігірії.
Квитки на Сігірію.
Наш російськомовний гід по Сігірії Майя.
Сігірія. Попереду близько 1200 східців.
Скеля Кобра.
Підйом до фресок.
Фрески. Танцівниці, чи може гарем короля - невідомо.
Лапи лева. Тут починається фінальний, самий виснажливий підйом на вершину.
До вершини майже рукою подати.
Залишки королівського палацу на вершині Сігірії.
Мешканці схилів Сігірії.
Вхід в музей та на територію печерного храму в Дамбуллі.
Схожі розповіді
Коментарі (4) залишити коментар
Показати інші коментарі …
аватар