На вилле мы жили отнюдь не одни. Нашими соседями оказалась компания из Словении – семья с тремя детьми и их одинокий друг. Этот самый друг оказался полиглотом. По его словам, он знал этак языков 20, как минимум. Одни лучше, другие хуже. Русский, он, типа, не знал вообще. Однако же, говорил на нем лучше, чем я на английском. Так мы и общались, практически идеально друг друга понимая. Звали его апостольским именем Андрей. Правда, он говорил, что правильно не Андрей, а Андрэй. Ну, Андрэй, так Андрэй! Он был курящим, и я поинтересовалась, сколько он заплатил за местные сигареты? Штуку рупий! Ого! Нет, я знала, что сигареты тут безумно дорогие, но не до такой же степени! А у меня в рюкзаке лежит целое состояние! Четыре пачки Мальборо! И что же мне с этим кладом делать?
Применение я им, вскорости, нашла.
Позавтракав, мы с Вадиком пошли на рыбный рынок. Но на входе стоял дяденька из кооператива «Калитка». Билеты по 100 рупий с человека! Щаз! Разворачиваемся и уходим. Садимся на автобус до Галле и просим кондуктора высадить нас возле фишмаркета в Додандуве (следующий за Хиккадувой поселок). Цена вопроса 34 рупии с двоих. Выйдя из автобуса, идем по мостику через речку. Заглянув вниз, вижу чудненькую картинку – четыре здоровенных пузатых варана плавают в речке и лопают рыбные ошметки!
Я сначала решила, что это крокодилы, так шустро они плавали.
На рынке глаза разбежались. Что же купить? Тунца не хотелось. Суховат он, на мой вкус. А остальную рыбу я вообще никогда и не пробовала. Дедок пристал с предложением купить барракуду. Сколько стоит? 2200. Та иди ты! Но слыхала, что барракуда вкусная. Дедок был не продавцом, а просто пытался посредничать. Непосредственно с хозяином мы сторговались за полуторакилограммовую рыбку, и отдали 750 рупий. Уже на выходе, увидели парней с креветками. Просили ту же волшебную сумму 2200. Но рыбы нам на сегодня должно хватить.
Приехали домой. Я пошла за пивом, а Вадик занялся рыбой. Придя обратно, застала шкандаль! Непомнюкакзовут прыгал вокруг Вадика, колдующего над барракудой, и гневно что-то вещал. Ну, понятно! В стране кризис, газ дорожает! Я ему сказала, что это займет всего 5 минут. После чего он сказал «окей», и с недовольным видом удалился. Я, подумав, достала пачку сигарет и отнесла ему. Изобразив на радостях танец племени Мумбо-Юмбо, схватил пачку и тут же подобрев, выделил Вадику подходящий тазик для жарки рыбы. Сказав при этом, что мы дорого купили. Можно было и за 500 выторговать.
Пожаренная на кокосовом масле барракуда была изумительна! Нежная, в меру жирная и малокостистая. М-м-м! Да с холодненьким пивком!
Пошли на море. Направо. Помнится, что там было лучшее место для купания в Хиккадуве. Там где кончаются все дайверские катера-лодки, океан был относительно спокойным, и Верка могла без проблем окунуться. А вода просто кишела рыбой!
Не Египет, конечно, кораллов практически нет, но посмотреть есть на что. Я не сильна в рыбских именах, но помню хирургов, пикассо и полуметрового попугая. И еще массу всяких-разных полосатиков и пятнистиков всевозможных мастей. Но надолго меня все равно не хватило. Решили съездить опять в Галле поискать магазин Крейзи, торгующий, якобы, брендовой одеждой по смешным ценам. Ради разнообразия решили на этот раз ехать поездом. Пришли на станцию. Судя по расписанию, висевшему на кассе, ближайший поезд будет где-то через час. У-у-у, как долго! Пойдем на автобус. Но тут к кассе подошел мужчинка и купил билет. Я к нему. А что, сейчас будет поезд? Ну да! Купила три билета второго класса, и тут же прибыл поезд, проследовавший без остановок до Галле.
На станции посетили бесплатный сортир, оказавшийся весьма кстати (пивко попросилось на выход). На выходе с перрона у нас отобрали билеты, так что, если едете поездом, не вздумайте их выбрасывать, пока не выйдете за пределы станции.
Нарезали круг по центру, но никакого Крейзи не нашли. На какой-то лавке увидели волшебное слово sale и зашли туда. Покопавшись в кучках барахла, себе ничего путнего не нашли. Там я купила только манюсенькие джинсики для внучки да пару платьюшек для нее же.
Купив в супермаркете фруктов, поехали домой.
Автобусы, курсирующие между Галле и Хиккадувой – это просто нечто! Каждый водила извращается как может, в дизайне интерьера. На этот раз место возле водителя было оббито искусственным мехом цвета майской травки.
Сиденья обтянуты «крокодиловой» зеленой кожей, а стены и потолок оклеены пленкой зеленого же цвета с изображением футболистов. Как правило, каждый автобус оснащен монитором, по которому крутят зажигательные ланкийские клипы про любоff и не только. Один раз видела клип с довольно откровенными постельными сценами! Куда мир катится?
В первую нашу поездку, помнится, меня удивило, что когда я уселась на переднем сиденье, рядом со мной никто не садился. Думала, что боятся (а значит, уважают)! И только недавно я узнала, что передние места предназначены для монахов и беременных женщин. Стоило только поднять голову и прочесть соответствующую табличку над сиденьем. Тем не менее, мы, как беременные монахи, неизменно плюхались именно там. Но вот в автобус зашел монах, и мы с Веркой решили, все же, пересесть, чем заслужили одобрительные взгляды пассажиров. Благо, свободные места еще имелись.
На этот раз из мощных колонок лился сингальский рэп, на экране сначала мелькали кадры из кинофильма «Такси» (а может, «Такси-2), сменившиеся потом каскадерскими трюками на тук-туках, ездивших на двух колесах. Прикоооол! А потом в окно я увидела практически точную иллюстрацию к «Шантараму». Видимо, произошло ДТП. Уж не знаю, кто там кого сбил, но здоровенный мужик схватил за грудки более щуплого и запихнул в тук-тук. Толпа зевак, во главе со скучающей парочкой полицейских, не сделала ни малейшей попытки пресечь мордобитие. Чем это закончилось, досмотреть мне не удалось. Автобус поехал дальше.
За ужином угостили словенцев своей сыровяленой колбасой, сказав, что это пршут, поскольку, что такое «колбаса» они не знали. Андрэй научил нас правильно есть кёрд.
В него полагалось добавлять мед. Он притащил бутылку с какой-то темной субстанцией. Мы поинтересовались, а есть ли тут пчелы вообще? Мы их, например, не видели. Он сказал, что это не обычный мед, а типа сироп, причем из кокоса. Он его купил где-то по дороге в горах. Да, смесь кёрда с этим сладеньким была весьма ничего!
Семейка играла в карты. Причем, дети тоже. Какая-то хитрая игра на две колоды, с неведомым нам названием. Ни о каком преферансе и даже очке (пардон, блэк-джеке) они и слыхом не слыхивали.
На кухне Вадик обнаружил некий агрегат фирмы Мулинекс – блендер-шмендер (я не разбираюсь), при помощи которого из фруктов удалось получить густую субстанцию.
Дочь меня потом просветила, что это называется «смузи», а никакой не фреш. Мы ее разбавили кокосовым молоком, продающимся в супермаркете в картонных упаковочках или консервных банках. Все равно густой. Разбавили водой – не сладко. Пили через трубочку в чистом виде.
Утром, увидев, что мы это пьем, наш универсальный работник решил подкорректировать меню. Ни чая, ни фруктов. Зато он нам пожарил по яйцу!
Сегодня в моих планах была поездка в Матару – самый южный город острова, посещением которого я собиралась убить двух зайцев. Первый, очень жирный заяц – моя скука и жажда новых впечатлений. Второй – разведка, поскольку Матара является перевалочным пунктом для нашего дальнейшего путешествия.
В полвосьмого еле-еле втиснулись в автобус Коломбо-Матара, в который нас взяли только потому, что мы ехали до конечной автостанции. До Галле нас бы и не взяли. Дала две сотни – дали сдачу 20. Стало быть, билет стоит 60. В Галле пол-автобуса выгрузилась, и мы смогли сесть. Ехали полтора часа, почти без остановок. На автовокзале Матары, после недолгих поисков, я увидела автобус с надписью Нувара-Элия. Он должен, по идее, проходить через наш пункт назначения. Значится, нужно будет сюда прибыть в это же время. На этом я успокоилась, и мы пошли посмотреть, что тут есть интересного.
Из интересного, как я знала из рассказа cgistalker, тут был монастырь на островке. Туда мы и направились. Это совсем рядом с автостанцией. Вход на сам остров был, видимо, платным. Поэтому, заходить не стали.
В Матаре
Вернулись на набережную и пошли по пляжу к виднеющимся скалам. Пляж был неплохой, но почему-то никто не купался. Влюбленные парни сидели с девушками на лавочках, держа в одной руке зонтик, в другой талию любимой. В перерывах между объятьями, втыкали в океан. Романтика! Кстати, в Галле купающихся я тоже не видела. Думаю, что и в Коломбо их тоже никто не видел. Может быть поэтому, Олленке с таким трудом удалось купить купальник в Коломбо. Местным он нужен, как рыбе зонтик. Девчонки в Хиккадуве купались, кто в чем был – как правило, в джинсах и футболках. Даже арабских скафандров я на них не наблюдала. А европейцы, видимо, в больших городах не купаются. А вот в Унаватуне и Хиккадуве видела несколько магазинов с широким выбором купальников, которые и я бы не постеснялась одеть. Но мне было не нужно. Я свои два не забыла! Хотела взять еще и третий, но побоялась перегруза.
Ну так вот. Добрались мы по пляжу до скал, пофоткали и пошли обратно.
В Матаре
Уж не знаю, есть ли в этом городе еще что-либо достойное внимания, но думаю, что нет. А чтобы эта долгая поездка не была такой пустой, я придумала выйти по пути в Мириссе покупаться и посмотреть, что она из себя представляет.
Симпатичный небольшой пляжик.
Мирисса
Из достопримечательностей -островок, попасть на который можно по разрушенной тропинке. На входе стоит вот такая табличка
Которую, ессно, все игнорируют. Но, честно говоря, в одном месте было ну очень узко.
И хоть высота небольшая, один неверный шаг – и ты валяешься на камнях, в лучшем случае, с переломом. Страховку я перед путешествием, все же, приобрела (кстати, у одной из своих турправдинских подруг), поэтому мы с Вадиком полезли.
Мирисса
Мирисса
Пару раз искупались и поехали обратно, додому до хаты. С заездом в супермаркет Галле. Сегодня креветосы были покрупнее и чуть дороже – по 1500. Супермаркет у них смешной. Выбранный весовой товар ложится на весы, после чего на кулечек клеится бамажка с указанием веса. И тут нужно бдить. Уж не знаю, имеют ли продавцы с этого какой-то навар, но девушка, взвешивающая фрукты, стала писать на бумажке несколько иную цифру, чем та, которую показали весы. Возможно, конечно, она просто ошиблась. С кем не бывает? Но я этот момент отследила и продиктовала весовщице правильный вес.
Продолжение следует.
На віллі ми жили аж ніяк не самі. Нашими сусідами виявилася компанія зі Словенії – сім'я з трьома дітьми та їхній самотній друг. Цей самий друг виявився поліглотом. За його словами, він знав мов 20, як мінімум. Одні кращі, інші гірші. Російський, він, на кшталт, не знав взагалі. Проте говорив на ньому краще, ніж я англійською. Так ми і спілкувалися, практично ідеально розуміючи один одного. Звали його апостольським ім'ям Андрій. Щоправда, він казав, що вірно не Андрій, а Андрій. Ну, Андрій, то Андрій! Він курив, і я поцікавилася, скільки він заплатив за місцеві сигарети? Штуку рупій! Ого! Ні, я знала, що сигарети тут дуже дорогі, але не настільки! А в мене в рюкзаку є цілий стан! Чотири пачки Мальборо! І що мені з цим скарбом робити?
Застосування я їм, невдовзі знайшла.
Поснідавши, ми з Вадиком пішли на рибний ринок. Але на вході стояв дядечко з кооперативу «Хвіртка». Квитки по 100 рупій з особи!
Щаз! Розвертаємось і йдемо. Сідаємо на автобус до Галле і просимо кондуктора висадити нас біля фішмаркету в Додандуві (наступне за Хіккадувою селище). Ціна питання 34 рупії із двох. Вийшовши з автобуса, йдемо містком через річку. Зазирнувши вниз, бачу дивне зображення - чотири здоровенних пузатих варана плавають у річці і лопають рибні ошметки!
Я спочатку вирішила, що це крокодили, так спритно вони плавали.
На ринку очі розбіглися. Що ж купити? Тунця не хотілося. Сухуватий він, на мій смак. А решту риби я взагалі ніколи й не пробувала. Дідок причепився з пропозицією купити барракуду. Скільки коштує? 2200. Та йди ти! Але чула, що баракуда смачна. Дідок був не продавцем, а просто намагався посередництво. Безпосередньо з господарем ми торгувалися за півторакілограмову рибку, і віддали 750 рупій. Вже на виході побачили хлопців із креветками.
Просили ту ж чарівну суму 2200. Але риби нам на сьогодні має вистачити.
Приїхали додому. Я пішла за пивом, а Вадік зайнявся рибою. Прийшовши назад, застала шкандаль! Непам'ятникакзовут стрибав навколо Вадика, що чаклує над барракудою, і гнівно щось віщав. Ну зрозуміло! У країні криза, газ дорожчає! Я йому сказала, що це займе лише 5 хвилин. Після чого він сказав «окей», і з незадоволеним виглядом вийшов. Я, подумавши, дістала пачку цигарок та віднесла йому. Зобразивши на радощах танець племені Мумбо-Юмбо, схопив пачку і відразу підібравши, виділив Вадику відповідний тазик для смаження риби. Сказавши у своїй, що ми дорого купили. Можна було й за 500 виторгувати.
Пожежена на кокосовому маслі барракуда була дивовижна! Ніжна, в міру жирна та малокостиста. М-м-м! Та з холодненьким пивком!
Пішли на море. Праворуч. Пам'ятається, що там було найкраще місце для купання у Хіккадуві.
Там де закінчуються всі дайверські човни, океан був відносно спокійним, і Вєрка могла без проблем зануритися. А вода просто кишіла рибою!
Не Єгипет, звичайно, коралів практично немає, але подивитися є на що. Я не сильна в рибських іменах, але пам'ятаю хірургів, пікассо та півметрового папуги. І ще масу всяких-різних полосатиків і плямистиків всіляких мастей. Але надовго мене все одно не вистачило. Вирішили з'їздити знову в Галле пошукати магазин Крейзі, який нібито торгує брендовим одягом за смішними цінами. Задля різноманітності вирішили цього разу їхати потягом. Прийшли до станції. Судячи з розкладу, що висів на касі, найближчий поїзд буде десь за годину. У-у, як довго! Ходімо на автобус. Але тут до каси підійшов чоловік і купив квиток. Я до нього. А що зараз буде поїзд? Ну так!
Купила три квитки другого класу, і тут же прибув поїзд, що пройшов без зупинок до Галле.
На станції відвідали безкоштовний сортир, який виявився дуже доречним (пивко попросилося на вихід). На виході з перону у нас відібрали квитки, тож, якщо їдете поїздом, не надумайте їх викидати, доки не вийдете за межі станції.
Нарізали коло центром, але ніякого Крейзі не знайшли. На якійсь лаві побачили чарівне слово sale і зайшли туди. Покопавшись у купах барахла, собі нічого путнього не знайшли. Там я купила тільки малесенькі джинсики для внучки та пару сукень для неї.
Купивши у супермаркеті фруктів, поїхали додому.
Автобуси, що курсують між Галле та Хіккадувою – це просто щось! Кожен водила перекручується як може, в дизайні інтер'єру. Цього разу місце біля водія було оббите штучним хутром кольору травневої трави.
Сидіння обтягнуті «крокодиловою» зеленою шкірою, а стіни та стеля обклеєні плівкою зеленого кольору із зображенням футболістів. Як правило, кожен автобус оснащений монітором, яким крутять запальні ланкійські кліпи про любоff і не тільки. Один раз бачила кліп із досить відвертими постільними сценами! Куди світ котиться?
У першу нашу поїздку, пам'ятаю, мене здивувало, що коли я сіла на передньому сидінні, поряд зі мною ніхто не сідав. Думала, що бояться (а отже, шанують)! І лише недавно я дізналася, що передні місця призначені для ченців та вагітних жінок. Варто тільки підняти голову та прочитати відповідну табличку над сидінням. Проте, як вагітні ченці, незмінно плескалися саме там. Але ось в автобус зайшов чернець, і ми з Вєркою вирішили все ж таки пересісти, чим заслужили схвальні погляди пасажирів. Добре, вільні місця були.
Цього разу з потужних колонок лився сингальський реп, на екрані спочатку миготіли кадри з кінофільму «Таксі» (а може, «Таксі-2), які потім змінилися каскадерськими трюками на тук-туках, що їздили на двох колесах. Прікоооол! А потім у вікно я побачила практично точну ілюстрацію до «Шантарам». Мабуть, сталася ДТП. Вже не знаю, хто там кого збив, але здоровенний мужик схопив за грудки щуплешого і запхнув у тук-тук. Натовп роззяв, на чолі зі нудною парочкою поліцейських, не зробив жодної спроби припинити мордобиття. Чим це закінчилося, доглянути мені не вдалося. Автобус поїхав далі.
За вечерею почастували словенців своєю сиров'яленою ковбасою, сказавши, що це пршут, оскільки таке «ковбаса» вони не знали. Андрій навчив нас правильно їсти керд.
У нього потрібно було додавати мед. Він притягнув пляшку з якоюсь темною субстанцією.
Ми поцікавилися, а чи є бджоли взагалі? Ми їх, наприклад, не бачили. Він сказав, що це не звичайний мед, а типу сироп, причому із кокосу. Він купив його десь по дорозі в горах. Так, суміш керду з цим солоденьким була дуже нічого!
Сімейка грала у карти. Причому діти теж. Якась хитра гра на дві колоди, з невідомою нам назвою. Ні про який преферанс і навіть окуляри (пардон, блек-джеку) вони й чутно не чули.
На кухні Вадик виявив якийсь агрегат фірми Мулінекс - блендер-шмендер (я не розуміюся), за допомогою якого з фруктів вдалося отримати густу субстанцію.
Дочка мене потім просвітила, що це називається смузі, а ніякий не фреш. Ми її розбавили кокосовим молоком, яке продається в супермаркеті в картонних упаковках або консервних банках. Все одно густий. Розбавили водою – не солодко. Пили через трубочку у чистому вигляді.
Вранці, побачивши, що ми це п'ємо, наш універсальний працівник вирішив підкоригувати меню. Ні чаю, ні фруктів. Зате він нам засмажив по яйцю!
Сьогодні у моїх планах була поїздка до Матари – найпівденнішого міста острова, відвіданням якого я збиралася вбити двох зайців. Перший, дуже жирний заєць – моя нудьга та жадоба нових вражень. Друга – розвідка, оскільки Матара є перевалочним пунктом для нашої подальшої подорожі.
О пів на восьму ледве-ледве втиснулися в автобус Коломбо-Матара, в який нас взяли тільки тому, що ми їхали до кінцевої автостанції. До Галлі нас би не взяли. Дала дві сотні - дали здачу 20. Отже, квиток коштує 60. У Галлі пів-автобуса вивантажилася, і ми змогли сісти. Їхали півтори години, майже безупинно. На автовокзалі Матари, після недовгих пошуків, я побачила автобус із написом Нувара-Елія. Він повинен, за ідеєю, проходити через пункт призначення.
Отже, треба буде сюди прибути в цей час. На цьому я заспокоїлася і ми пішли подивитися, що тут є цікавого.
З цікавого, як я знала з розповіді cgistalker, тут був монастир на острові. Туди ми й попрямували. Це зовсім поряд із автостанцією. Вхід на сам острів був, мабуть, платним. Тому заходити не стали.
У Матарі
Повернулися на набережну і пішли пляжем до скелів, що виднілися. Пляж був непоганий, але чомусь ніхто не купався. Закохані хлопці сиділи з дівчатами на лавках, тримаючи в одній руці парасольку, в іншій талію коханої. У перервах між обіймами встромляли в океан. Романтика! До речі, в Галлі я теж не бачила. Думаю, що й у Коломбо їх теж ніхто не бачив. Можливо тому, Олленці з таким трудом вдалося купити купальник в Коломбо. Місцевим він потрібний, як рибі парасольку.
Дівчата у Хіккадуві купалися, хто в чому був – як правило, у джинсах та футболках. Навіть арабських скафандрів я їх не спостерігала. А європейці, певне, у великих містах не купаються. А ось в Унаватуні та Хіккадуві бачила кілька магазинів із широким вибором купальників, які і я б не посоромилася одягнути. Але мені було не потрібно. Я свої два не забула! Хотіла взяти ще й третю, але побоялася перевантаження.
Ну отак. Дісталися ми пляжем до скель, пофоткали і пішли назад.
У Матарі
Вже не знаю, чи є в цьому місті ще щось цікаве, але думаю, що ні. А щоб ця довга поїздка не була такою порожньою, я придумала вийти по дорозі в Міріссі купуватися і подивитися, що вона є.
Симпатичний маленький пляж.
Мірісса
З визначних пам'яток -острівець, потрапити на який можна по зруйнованій стежці. На вході стоїть така табличка
Яку, звичайно, всі ігнорують. Але, чесно кажучи, в одному місці було дуже вузько.
І хоч висота невелика, один невірний крок – і ти валяєшся на камінні, у кращому разі, з переломом. Страховку я перед подорожжю все ж таки придбала (до речі, в однієї зі своїх турправдинських подруг), тому ми з Вадиком полізли.
Мірісса
Мірісса
Кілька разів викупалися і поїхали назад, додому до хати. Із заїздом до супермаркету Галле. Сьогодні креветоси були більшими і трохи дорожчими – по 1500. Супермаркет у них смішний.
Вибраний ваговий товар лягає на ваги, після чого на кульок клеїться бамажка із зазначенням ваги. І тут треба пильнувати. Вже не знаю, чи мають продавці з цього якийсь навар, але дівчина, що зважує фрукти, почала писати на папірці дещо іншу цифру, ніж та, яку показали ваги. Можливо, звісно, вона просто помилилася. З ким не буває? Але я цей момент відстежила і продиктувала вагівщиці правильну вагу.
Продовження слідує.
