Сомневалась, писать – не писать. Решила, все же, написать. Готовьте метательные тапки.
За обедом, не успела я досмаковать первую креветку, Верка, по своему обыкновению, имела уже на своей тарелке кучу объедков. Только, если я медленно ем, это вовсе не означает, что я съем меньше! Во всяком случае, не креветок! Их я люблю не меньше ее. На предложение реже метать, она возмутилась, что я мало покупаю (в зоопарке тигру не докладывают мяса), и ей это не ндравится! И пива тоже мало! На что я ей сказала, что когда ОНА организует путешествие, тогда и будет диктовать свои условия. А пока что, извольте подчиняться! Заткнулась и обиженно засопела (не я, «подруга»). Не допив пиво в знак протеста, ушла в комнату. Бедный Вадик заметался, не зная, к какому лагерю примкнуть. Но, видимо, защита угнетенных у него в крови. А может и сам он себя чувствовал таковым, поэтому и встал не на мою сторону. Сказал, что у меня мания величия. Да ну на! Какая мания? Великие люди этим не страдают!
Поставив Веркин бокал с недопитым пивом в холодильник, ушла бродить по поселку. Пусть побесятся. Революшн они мне будут устраивать! Жалкие ничтожные личности! Да я…, да мне…!
Прогулка меня успокоила и развлекла. Некоторые местные жители, все же, пытаются учить русский. Правда, не очень успешно
Раньше я не задумывалась, но Хиккадува – огромный поселок и тянется не только вдоль дороги, а уходит далеко вглубь острова. Блукала по извилистым улочкам. Местные жители здоровались, улыбались, интересовались, куда я иду? Я отвечала – иду!
Видела мангуста (наверное, это был он) и обезьян.
Потом вернулась на побережье и ждала заката. Закат опять был так себе.
Ужин прошел натянуто.
На следующий день я решила опять поехать в Унаватуну. Ну и эти двое, разумеется, тоже. Куда ж они без меня? Только остановиться уже непосредственно на унаватунском пляже. Мы же в прошлый раз там не купались, проследовав сразу на Джангл бич. Водичка была изумительно чистенькой, без волн. Только вот здесь был резкий набор глубины, и Верка купаться не смогла. Ну, мы-то поплавали, конечно! Потом пришлось идти под монастырскую горку, где мелко. Но там не смогли, точнее не захотели, уже купаться мы с Вадиком. Впадающая в бухту речка приносила с собой муть и мусорок. Оставив Верку плескаться в этом болоте, вернулись к нормальной воде.
Потом решили опять сходить на Джангл бич.
Пришли. А пляжа-то и нету! Сильный северный ветер, мало того, что нагнал воды, затопив почти весь пляж, так еще и мусора из Галле! Просто фу! Купаться здесь не было никакого желания. Оставив Верку на одном из немногочисленных мокрых кусочков песка, пошли следом за какой-то парочкой. Когда мы в прошлый раз здесь плавали, то с моря видели еще какой-то пляж, в сторону Галле. Идти пришлось сначала по груде больших камней, потом по затопленной водой тропинке, и снова по камням. Следующий пляж был побольше. Здесь имелись лежаки и кафешка. Подозреваю, что именно этот пляж и был, собственно, Джанглом, а не тот, маленький. Только, что толку, если море такое же грязное, как и на предыдущем? Фотик туда, мы, увы, захватить не додумались, потому что шли просто на разведку.
Решив, что затраты энергии по перемещению Верки с пляжа на пляж по такой дороге того не стоят, пошли обратно, даже не искупавшись. Какие-то русские ребята спросили у нас, а всегда ли здесь так грязно? Я сказала, что не всегда. Тогда они спросили, а где здесь есть еще какие-нибудь пляжи? Я сказала, что Унаватуна рядом. А они спросили, разве это не Унаватуна? Они приехали на моциках из Хиккадувы, и, видимо, навигатор их подвел.
Решили сегодня купить опять барракуду, но в Галле. Возле форта мы видели большой рыбный рынок. Был уже жаркий полдень и продавцов рыбы осталось маловато. Соответственно, выбор был никакущий. Барракуду, все же нашли. Памятуя, что такую рыбку можно купить за 500, торговались до упора. Смотрели жабры, нюхали, кривились, но упертый продавец дешевле 650 не отдавал. Сделали вид, что уходим. Никто нас не остановил. Пришлось реально отойти и искать дальше. И вроде бы нашли, и отдали ее нам за 600. Но…
В супермаркете купили еще фрукты и красный (или коричневый) рис и приправу карри. Хотели дома приготовить.
А дома опять были вопли. Лекарство в виде пачки сигарет, как и прежде, возымело действие. Но благодарность уже была без пляски.
Рыба, на этот раз, уже не показалась такой вкусной. А кости были, почему-то, нежно-бирюзового цвета! Что за фигня? Может быть, это потому, что рыбка была недостаточно свежей? Впервые с таким явлением сталкиваюсь. Стали вспоминать, как выглядела та, предыдущая. Ну, длинная, колбасообразная. Ошибкой с моей стороны было ее не сфоткать. Нынешняя, вроде бы, такая же. А вот какая была у той морда лица? У нынешней вот такая
А у той, кажется, более короткая. Эх, лоханулись! Наверное, она и более дешевая!
Утром, наплававшись с рыбами, пошли исследовать местные дебри уже вместе. Если верить карте, где-то в северной части поселка имеется озеро. Попытаемся добраться до него. Если, конечно, Верка выдержит.
Пользовались телефонным навигатором. Хатынки в глубинке иногда были ничего себе!
Видимо, состоятельный народ строится подальше от воды, опасаясь цунами. А может, просто, подальше от туристической суеты.
Телефон показывал, что озеро где-то тут. Только подобраться к воде у нас никак не получалось – сплошная застройка. В одном из дворов женщина приветливо замахала нам руками и вместе с двумя пацанами повела к озеру, примыкавшему к ее участку. По дороге нашла какие-то овощи-фрухты и сказала, что из этого делают сок.
Ну, так себе пейзажик. Вода мутная. А Верка еще спрашивала, брать ли с собой купальник? Купаться здесь я бы не стала. Пацан сказал, что они тут креветок ловят! О как! На противоположном берегу был какой-то крутой отель.
Пошли обратно к дому. Я достала сто рупий и попыталась отблагодарить радушную женщину, но она деньги не взяла. Мы собрались, было, уходить, но она спросила, не хотим ли мы выпить кокоса? Почему бы и нет? Ой, такую суету вокруг нас развели! Старенькая бабушка вместе с мальчишками приволокли из дому мягкий диван, на который нас усадили. А мамаша взяла дрючок и пошла добывать кокосы. Пальма была невысокая и дрючок достал до верхушки. Я попросила всего два, поскольку Верка все еще с опаской относилась к этому напитку и отпивала понемножку из наших. Трубочек не было, лакали так. Напившись, я опять попыталась отдать деньги, теперь уже за кокосы. Женщина, застеснявшись, сказала отдать мальчику. Обнявшись с ней, мы пошли обратно в Хиккадуву. Когда отошли примерно на километр, нас догнал моцик с сидевшей на нем женщиной в шлеме. Я не сразу сообразила, что это наша давешняя знакомая. Она мне показала мешок, в котором были пучки салата. Сказала, что везет в отель. Бизнес у нее такой. А я-то думала, что она к торговле не имеет никакого отношения, поэтому такая бескорыстная!
Продолжение будет после выходных
Сумнівалася, писати – не писати. Вирішила все ж таки написати. Готуйте метальні тапки.
За обідом, не встигла я досмакувати першу креветку, Вєрка, за своїм звичаєм, мала вже на своїй тарілці купу недоїдків. Тільки якщо я повільно їм, це зовсім не означає, що я з'їм менше! У всякому разі, не креветок! Їх я люблю не менше за неї. На пропозицію рідше метати, вона обурилася, що я мало купую (у зоопарку тигру не доповідають м'яса), і це їй не подобається! І пива теж мало! На що я їй сказала, що коли вона організовує подорож, тоді й диктуватиме свої умови. А поки що, будьте ласкаві підкорятися! Заткнулася і ображено засопіла (не я, «подруга»). Не допивши пиво на знак протесту, пішла до кімнати. Бідолашний Вадик заметушився, не знаючи, до якого табору приєднатися. Але, мабуть, захист пригноблених у нього в крові. А може й сам він почував себе таким, тому й став не на мій бік. Сказав, що в мене є манія величі. Та ну на!
Яка манія? Великі люди цим не страждають!
Поставивши Веркін келих з недопитим пивом у холодильник, пішла бродити селищем. Хай побояться. Революшн вони мені влаштовуватимуть! Жалюгідні нікчемні особи! Та я…, та мені…!
Прогулянка мене заспокоїла та розважила. Деякі місцеві жителі все ж таки намагаються вчити російську. Щоправда, не дуже успішно
Раніше я не замислювалася, але Хіккадува - величезне селище і тягнеться не тільки вздовж дороги, а йде далеко вглиб острова. Блукала по звивистих вуличках. Місцеві жителі віталися, посміхалися, цікавилися, куди я йду? Я відповідала – йду!
Бачила мангуста (напевно, це був він) та мавп.
Потім повернулася на узбережжя і чекала заходу сонця. Захід сонця знову був такий собі.
Вечеря пройшла натягнуто.
Наступного дня я вирішила знову поїхати до Унаватуни. Ну, і ці двоє, зрозуміло, теж. Куди вони без мене? Тільки зупинитись вже безпосередньо на унаватунському пляжі. Ми ж минулого разу там не купалися, пройшовши відразу на Джангл бич. Водічка була дуже чистенькою, без хвиль. Тільки тут був різкий набір глибини, і Вірка купатися не змогла. Ну, ми поплавали, звичайно! Потім довелося йти під монастирську гірку, де дрібно. Але там не змогли, точніше, не захотіли, вже купатися ми з Вадиком. Річка, що впадає в бухту, приносила з собою каламут і сміття. Залишивши Вєрку плескатись у цьому болоті, повернулися до нормальної води.
Потім вирішили знову сходити на Джангл бич.
Прийшли. А пляжу і немає! Сильний північний вітер, мало того, що наздогнав води, затопивши майже весь пляж, ще й сміття з Галле! Просто фу! Купатися тут не було жодного бажання.
Залишивши Вєрку на одному з нечисленних мокрих шматочків піску, пішли слідом за якоюсь парочкою. Коли ми минулого разу тут плавали, то з моря бачили ще якийсь пляж, у бік Галле. Йти довелося спочатку по купі великого каміння, потім по затопленій водою стежці, і знову по каменю. Наступний пляж був більшим. Тут були лежаки та кафе. Підозрюю, що саме цей пляж і був, власне, Джанглом, а не той маленький. Тільки що толку, якщо море таке ж брудне, як і на попередньому? Фотик туди ми, на жаль, захопити не додумалися, бо йшли просто на розвідку.
Вирішивши, що витрати енергії по переміщенню Вєрки з пляжу на пляж такою дорогою того не варті, пішли назад, навіть не скупавшись. Якісь російські хлопці спитали в нас, а чи завжди тут так брудно? Я сказала, що не завжди. Тоді вони спитали, а де тут є ще якісь пляжі? Я сказала, що Унаватуна поряд.
А вони спитали, хіба це не Унаватуна? Вони приїхали на мощі з Хіккадуви, і, мабуть, навігатор їх підвів.
Вирішили сьогодні купити знову барракуду, але в Галлі. Біля форту ми бачили великий рибний ринок. Був уже спекотний полудень і продавців риби залишилося замало. Відповідно, вибір був ніякий. Барракуду, все ж таки знайшли. Пам'ятаючи, що таку рибку можна купити за 500, торгувалися до упору. Дивилися зябра, нюхали, кривилися, але упертий продавець дешевше 650 не віддавав. Вдали, що йдемо. Ніхто нас не зупинив. Довелося реально відійти та шукати далі. І начебто знайшли, і віддали її нам за 600. Але…
У супермаркеті купили ще фрукти та червоний (або коричневий) рис та приправу каррі. Хотіли вдома приготувати.
А вдома знову були крики. Ліки у вигляді пачки цигарок, як і раніше, вплинули. Але подяка вже була без танців.
Риба, цього разу, вже не здалася такою смачною.
А кістки були чомусь ніжно-бірюзового кольору! Що за фігня? Можливо, це тому, що рибка була недостатньо свіжою? Вперше з таким явищем стикаюся. Стали згадувати, як виглядала та попередня. Ну, довга, ковбасоподібна. Помилка з мого боку була її не сфоткати. Нинішня, начебто, така сама. А ось яка була у тієї морда обличчя? Нинішня ось така
А у тієї, здається, коротша. Ех, лоханулись! Напевно, вона дешевша!
Вранці, наплававшись із рибами, пішли досліджувати місцеві нетрі вже разом. Якщо вірити карті, десь у північній частині селища є озеро. Спробуємо дістатися до нього. Якщо, звісно, Вєрка витримає.
Користувалися телефонним навігатором. Хатинки у глибинці іноді були нічого собі!
Мабуть, заможний народ будується подалі від води, побоюючись цунамі.
А може, просто подалі від туристичної суєти.
Телефон показував, що озеро десь тут. Тільки підібратися до води у нас ніяк не виходило – суцільна забудова. В одному з дворів жінка привітно замахала нам руками і разом з двома пацанами повела до озера, яке примикало до її ділянки. Дорогою знайшла якісь овочі-фрухти і сказала, що з цього роблять сік.
Ну, так собі пейзаж. Вода каламутна. А Вєрка ще питала, чи брати із собою купальник? Купатися тут я не стала б. Пацан сказав, що вони тут креветок ловлять! Ось як! На протилежному березі був якийсь крутий готель.
Пішли назад до будинку. Я дістала сто рупій і спробувала віддячити щиру жінку, але вона гроші не взяла. Ми зібралися було йти, але вона запитала, чи не хочемо ми випити кокоса? Чому б і ні? Ой, таку суєту навколо нас розлучили!
Старенька бабуся разом із хлопцями притягли з дому м'який диван, на який нас посадили. А матуся взяла палицю і пішла добувати кокоси. Пальма була невисока і паску дістав до верхівки. Я попросила всього два, оскільки Вєрка все ще з побоюванням ставилася до цього напою і відпивала потроху наших. Трубочок не було, лакали так. Напившись, я знову спробувала віддати гроші, тепер уже за кокоси. Жінка, засоромившись, сказала віддати хлопцеві. Обійнявшись із нею, ми пішли назад у Хіккадуву. Коли відійшли приблизно на кілометр, нас наздогнав мотузок з жінкою в шоломі, що сиділа на ньому. Я не відразу зрозуміла, що це наша давня знайома. Вона мені показала мішок, у якому були пучки салату. Сказала, що щастить у готель. Бізнес у неї такий. А я думала, що вона до торгівлі не має жодного стосунку, тому така безкорислива!
Продовження буде після вихідних