Дикуном на Шрі-Ланку. Посібник для чайників (епізод 7)

30 листопада 2017 Час поїздки: з 06 листопада 2017 до 17 листопада 2017
Репутація: +15097½
Додати до друзів
Написати листа

Вранці, встали до світанку жодного разу не покусані! На цій віллі, на відміну від попередньої, були антимоскітні сітки над ліжком. А ось комарів якраз і не було! Я якось відразу і запідозрила таку каверзу і не стала цю сітку навіть розвертати. При цьому віконце на ніч залишило відкритим, щоб дихати гірським повітрям, напоєним ароматами евкаліптів. Смердючі машини до цього часу вже перестали шастати.

Взяли фотик та полізли на дах. Ну як полізли - відчинили двері і пройшли кілька метрів вгору стежкою. Вілла була побудована на схилі і задня її частина упиралася в гору. На даху вже сидів хлопець растаманської зовнішності разом із двома локальними дітьми. Вони поралися з пультом управління чогось. За кілька хвилин звідкись прилетіло це чогось. Дрон! Потім хлопець дістав серйозний такий фотик та фільтри до нього. Добре підготувався! Кадри, мабуть, у нього вийшли карколомні.

Ну а наша цифромильниця що змогла, те й зняла.


Потім ми ще посиділи на балкончику дабла, насолоджуючись свіжим повітрям та чудовим виглядом,

після чого пройшли на сніданок. О! Ну, сніданок приємно здивував після міні-пайки на узбережжі. Ми навіть наїлися! Господар був сама люб'язність та запобігливість. Я хотіла вже з ним розплатитися за кімнату, оскільки вчора він не хотів цим займатися, але знову сказав - потім!

На сьогодні була передбачена велика програма, оскільки цей день був у нас єдиним, виділеним мною на огляд визначних пам'яток та розграбування міста.

Головний магніт цих місць – Малий Пік Адама. Вичитала, що жодного стосунку до просто Піка Адама (десь у районі Нувара-Елії), овіяного міфами та легендами, він не має.

Просто якийсь заповзятливий місцевий житель вирішив, що у них пейзажі не гірші. Вибрав гірку, що пофарбувала і назвав її таким чином. І таки це спрацювало! Турист косяком пішов! І ми разом із ними.

Зізнатися, мені дуже хотілося б піднятися на пік Адама, той справжній. Але Віра! На які жертви не доводиться йти заради неї! Довелося прийняти компромісне рішення та вибрати варіант лайт.

Шлях на вершину був нескладним. Але, зрозуміло, не всім. На останньому етапі почалися круті сходинки, які Віра вже не подужала і залишилася сидіти на лавці в тіні.

А подолати ці сходи коштувало! Судіть самі.

На маршруті зустріли молоду парочку співвітчизників зі Львова. Це були єдині слов'яни, які ми зустріли в цій частині країни.

А так, всі англійці та інші німці. Китайці також були присутні. Багато хто йшов із поводирями, хоча навіщо вони тут потрібні? Маршрут набитий ґрунтовно.

Повернувшись назад до селища, потягли Вєрку до наступної пам'ятки – водоспаду. Він знаходиться нижче за Еллу. Ми його проїжджали вчора. Відстань 6.5 км від селища. Йти під гірку, види офігенні.

Але скиглій всю дорогу пропонував зловити тут-тук. Ми чинили опір, скільки могли. Протопавши 3 км серпантином, Вєрка видихнулася остаточно. Сказала, що окремо обміняє 20 доларів і їздитиме на тук-туку. За ради Бога! Ось лише на серпантині ніхто не зупинить!


Пройшовши ще деяку відстань, вийшли до широкого майданчика з ресторанчиком, біля якого стояв тук-тук. Водій був відсутній. На щастя, поки його шукали, під'їхав автобус, до якого ми й заскочили.

Проїхали 3.5 км, що залишилися, заплативши по 20 рупій.

Ось він водоспад!

Ну так, середньонький. У Нувара-Елії ми бачили, що пофарбували і помічніше. Парочка місцевих милася під струменями, що б'ють із труб. А я хотіла набрати у пляшечку води. Але вони всі милися і милися! Весь народ фоткав здалеку, з мосту. Але ж я буду не я, якщо не залізу кудись! І ми, роззувшись, полізли ближче до водоспаду. Обійшовши довкола великого каменю, виявили за ним білу парочку, що скуштувала в купальниках у відносно глибокої природної ванни. У ній теж хлюпав місцевий житель. А може, й не місцевий, а, наприклад, мешканець Хіккадуви, якому набрид океан. Купальників ми не брали, тож я просто зайшла по коліна сфоткатись. Камені слизькі!

Тим часом, народ з мосту, побачивши, що ми порушуємо безлади і нам за це ніхто не зробив а-та-та (хоча на мосту юрмилася ціла купа військових, що під'їхали недавно), теж потягнувся слідом. Ех, бідолашна парочка! З нашої подачі, їхній самоті прийшов остаточний капець!

Поки дивилися на мавп, що копаються у коробці зі сміттям, під'їхав автобус.

На ньому ми й повернулися назад до Елли, заплативши по 25 рупій. Далі за програмою була наступна пам'ятка – 9-арковий міст. Але декому вже треба було підкріпитися. Причому у кафе. Я була проти. Мене цілком влаштувала б пляшечка холодного пива, закушена гостренькими місцевими мандибриками. Дешево й сердито. Ну, зайшли до кафе. Ціни мене не надихнули, тому ми залишили Вєрку поглинати замовлену нею якусь безглузду курку з не менш безглуздими овочами. І запивати безглуздим фрешем. Пиво тут коштувало 380 за 0.5.

А я знала, де можна розжитися 0.6 за 350. Вірка боялася залишатися одна, але ми все одно пішли. Але обіцяли повернутись.

Попили холодненького лайончика і закусили кількома видами ласощів. Чудово! Повернулися за Віркою. Вона за свою трапезу заплатила 880 рупій. Ми вдвох стільки ж витратили!


Іти до мосту потрібно було залізничними коліями. Прийшли до вокзалу. Запитала в касі, чи можливо купити квитки до Коломбо на завтра? Ні, завтра буде завтра. Я читала, що на цій станції сісти буває проблематично через безліч таких самих, як і ми. Рекомендувалося на тук-туку поїхати на попередню станцію і вже гарантовано зайняти сидячі місця (квитки продаються без місць). Але, вивчивши розклад, ми так і не зрозуміли, чи наш поїзд зупиняється на попередньому півстанку. І дійшли висновку, що, швидше, ні, ніж так.

Тому вирішили покластися на долю і спробувати завтра взяти штурмом вагон на цій станції, заощадивши таким чином ще й на тук-туку.

Сунулися на платформу, але нас не пустили, бо у нас не було квитків! Вірка далі йти відмовилася, сказавши, що в один бік до мосту вона ще якось дошкребеться, а ось повернутися назад уже навряд чи зможе. Ми їй рекомендували знайти самостійно супермаркет (вона чаю мало купила) і потім йти в готель. Заблукати тут складно.

А ми обійшли вокзал і поховали по шпалах. Почувши гудок поїзда, що наближається, заховалися в кущах. Потяг йшов у напрямку Бадулли (нам завтра треба було їхати в інший бік). Було лише три вагони.

Ой-е-й! Як же ми завтра помістимося, якщо поїзд такий маленький? Сидітимемо в проході на рюкзаках!

Почекавши, поки потяг проповзе, вийшли назад на дорогу і йдемо. Навколо ліс сосновий.

Краса!

На шляху виник тунель.

Згадалося кілька кумедних і не дуже анекдотів про тунелі. Увійшли. Якось незатишно. Добре, що поїзд нещодавно пройшов, а наступний ще не під'їхав. Якби він застав нас у тунелі, то навіть не знаю, як треба було б вчинити - бігти попереду паровоза або втиснутися в стінку, сподіваючись, що цей паровоз тебе не розмаже по цій самій стінці?

На щастя нам не довелося приймати доленосне рішення. Прийшли до містка. Так, вражає!

А людей тут виявилося чимало! І звідки взялися? Попереду нас нікого не йшло! Нафоткали з різних ракурсів, мало не полетіли зі слизького укосу, шкрябалися, чіпляючись на стовбури чайних кущів.

Мапс мені показував, що можна не повертатися, а піднятися на гірку і потрапити на дорогу, що веде на пік Адама. Так ми зробили.

Вийшли на дорогу, йдемо-йдемо. Тільки я її не впізнаю. Хіба ж ми тут були?


Виявилося, що поворот на пік просто нижче дорогою. Чи довго, чи коротко, але дісталися, нарешті, до селища, зайшовши дорогою до супермаркету. Він, до речі, розташований на тій самій вулиці. Тут, схоже, один шлях веде до всіх цікавостей. Вадик пожурив мене, що я погано підготувалася. Ми могли б одразу з піка Адама піти на міст, а потім уже їхати на водоспад, закольцювавши таким чином маршрут. Розумник! Наступного разу сам готуватимешся!

Було ще не пізно. Неохопленою залишалася ще одна визначна пам'ятка – Елла-рок. Але дорога до неї неблизька, подалі, ніж на Адама. А ми чогось втомилися трохи. Шагомер показував, що ми сьогодні відмахали 23 км. Усього. Он Поліна по 30 на день робила, та ще 8 днів поспіль! А ми! Позорище!

Посипавши голову попелом, помножили на поправочний коефіцієнт, що враховує гористість місцевості, вирішили, що, в принципі, відстань можна порівняти з 30. І заспокоїлися.

А пива як хотілося! Кинулися до пивного кіоску, а він зачинений! Ось засідка! Було трохи менше 4-х годин. У сусідньому магазинчику, що торгує закусоном, з'ясували, що рундук відкриється аж у 5. Згадали, що за рогом, що на вулиці, що веде до вокзалу, бачили паб. Пішли туди. Але дорогою побачили маленьку забігайлівку з виставленим на вулиці меню. Там фреші коштували недорого. Я подумала, а чому, власне, пиво? Пиво незабаром ми питимемо вдома в необмеженій кількості. А ось із фрешами будинку напружено. Давай, Вадику, краще за фрешіком бахнем!

Розташувалися за вуличним столиком, зробленим. . . з чого б ви думали? Із барабана, на який намотують електричний кабель! Дешево й сердито!

Пацани не стали морочитися дорогими меблями, тому, мабуть, і фреші у них дешеві.

Поки пили, дивилися на перехожих. Багато інтуристів із рюкзаками та рюкзачами, або й з тим та іншим одночасно. Рюкзачок на пузі, а рюкзачище – на горбу.

Освіжившись, потопали на віллі. Залишилися ми на сьогоднішній вечір тверезими. Планували купити арака, але він продавався в тому ж кіоску, що й пиво. За моїми спостереженнями – це єдина точка в Еллі, яка торгує спиртним на винос. Хоча, можу, звісно, ​ ​ помилятися. Але, ні шукати іншу, ні чекати, доки відкриється ця, сил уже не було.


Дома Вєрка насолоджувалася лежанням на ліжку. Не, ну що? Худо-бідно, але з десяток кілометрів ми її змусили сьогодні протопати. Може собою цілком пишатися. Супермаркет вона не знайшла, зайшла натомість у магазин чаю. Коли ми були в Хіккадуві, я сказала, що чай купимо у місці його зростання – у горах.

За логікою має бути дешевшим, ніж на узбережжі. Але моя логіка, мабуть, відрізняється від чиєїсь іншої логіки. Дивно, але факт у тому, що тут було дорожче! І взагалі, найдешевший чай у Хіккадуві коштує дорожче, ніж найдорожчий у Маріуполі. І не треба мені розповідати про «свіжість» та «натуральність». Нісенітниця яка!

Втім, гаразд! Вибачте, якщо когось образила. Просто я чай не п'ю, бо без цукру він на мій смак несмачний, а цукор я не їм. Крім того, до чаю належить лопати різні плічки-плюшечки. А їх я теж не їм. Загалом усе зло від чаю! Ось кава – інша річ! Його можна пити без цукру та плюшок. Ну а пиво – взагалі поза конкуренцією! У пиві усі вітаміни!

Перекладено автоматично з російської. Переглянути оригінал
Щоб додати або видалити фотографії в розповіді, перейдіть до альбом цієї розповіді
Эвкалиптовые дрова
Так выглядят даблы
Так выглядят даблы
Схожі розповіді
Коментарі (56) залишити коментар
Показати інші коментарі …
аватар