Утром, встали до рассвета ни разу не искусанные! На этой вилле, в отличие от предыдущей, были антимоскитные сетки над кроватью. А вот комаров, как раз, и не было! Я как-то сразу и заподозрила такой подвох и не стала эту сетку даже разворачивать. При этом, окошечко на ночь оставила открытым, чтобы дышать горным воздухом, напоенным ароматами эвкалиптов. Вонючие машины к этому времени уже перестали шнырять.
Взяли фотик и полезли на крышу. Ну как полезли – открыли дверь и прошли пару метров вверх по тропке. Вилла была построена на склоне и задняя ее часть упиралась в гору. На крыше уже сидел парень растаманской наружности совместно с двумя локальными детками. Они возились с пультом управления чего-то. Через пару минут откуда-то прилетело это чего-то. Дрон! Потом парень достал серьезный такой фотик и фильтры к нему. Хорошо подготовился! Кадры, наверное, у него получились сногсшибательные. Ну а наша цифромыльница что смогла, то и сняла.
Затем мы еще посидели на балкончике дабла, наслаждаясь свежим воздухом и прекрасным видом,
после чего проследовали на завтрак. О! Ну завтрак приятно удивил после мини-пайки на побережье. Мы даже как бы и наелись! Хозяин был сама любезность и предупредительность. Я хотела уже с ним расплатиться за комнату, поскольку вчера он не хотел этим заниматься, но он опять сказал – потом!
На сегодня была предусмотрена обширная программа, поскольку этот день был у нас единственным, выделенным мной на осмотр достопримечательностей и разграбление города.
Главный магнит этих мест – Малый Пик Адама. Вычитала, что никакого отношения к просто Пику Адама (где-то в районе Нувара-Элии), овеянному мифами и легендами, он не имеет. Просто какой-то предприимчивый местный житель решил, что у них пыйзажи не хуже. Выбрал горку покрасившее и назвал ее таким образом. И таки это сработало! Турыст косяком пошел! И мы вместе с ними.
Признаться, мне бы очень хотелось подняться на пик Адама, тот настоящий. Но Вера!!! ! ! На какие только жертвы не приходится идти ради нее! Пришлось принять компромиссное решение и выбрать вариант лайт.
Путь на вершину был несложным. Но, разумеется, не для всех. На последнем этапе начались крутые ступеньки, которые Вера уже не осилила и осталась сидеть на лавочке в тенечке.
А преодолеть эти ступенечки стоило! Судите сами.
На маршруте встретили молодую парочку соотечественников зи Львова. Это были единственные славяне, встреченные нами в этой части страны. А так, все сплошь англичане и прочие немцы. Китайцы тоже присутствовали. Многие шли с поводырями, хотя зачем они тут нужны? Маршрут набит основательно.
Вернувшись обратно в поселок, потащили Верку к следующей достопримечательности – водопаду. Он находится ниже Эллы. Мы его проезжали вчера. Расстояние 6.5 км от поселка. Идти под горку, виды офигенные.
Но нытик всю дорогу предлагал поймать тут-тук. Мы сопротивлялись, сколько могли. Протопав 3 км по серпантину, Верка выдохлась окончательно. Сказала, что отдельно обменяет 20 баксов и будет ездить на тук-туке. Да ради бога! Вот только на серпантине никто не остановит!
Пройдя еще некоторое расстояние, вышли к широкой площадке с ресторанчиком, возле которого стоял тук-тук. Водитель отсутствовал. К счастью, пока его искали, подъехал автобус, в который мы и заскочили. Проехали оставшиеся 3.5 км, заплатив по 20 рупий.
Вот он водопад!
Ну так, средненький. В Нувара-Элии мы видели покрасившее и помощнее. Парочка местных мылась под струями, бьющими из труб. А я хотела набрать в бутылочку воды. Но они все мылись и мылись! Весь народ фоткал издали, с моста. Но я же буду не я, если не залезу куда-нибудь! И мы, разувшись, полезли поближе к водопаду. Обойдя вокруг большого камня, обнаружили за ним белую парочку, нежувшуюся в купальниках у относительно глубокой естественной ванночки. В ней тоже плескался местный житель. А может, и не местный, а например, житель Хиккадувы, которому наскучил океан. Купальников мы не брали, поэтому я просто зашла по колено сфоткаться. Камни скользенькие!
Тем временем, народ с моста, увидев, что мы нарушаем беспорядки и нам за это никто не сделал а-та-та (хотя на мосту толпилась целая куча подъехавших недавно военных), тоже потянулся следом. Эх, бедная парочка! С нашей подачи, их уединению пришел окончательный капец!
Пока глазели на обезьян, копающихся в коробке с мусором, подъехал автобус.
На нем мы и вернулись обратно в Эллу, заплатив по 25 рупий. Далее по программе была следующая достопримечательность – 9-ти арочный мост. Но кое-кому уже надо было подкрепиться. Причем в кафе. Я была против. Меня вполне бы устроила бутылочка холодного пива, закушенная остренькими местными мандыбриками. Дешево и сердито. Ну, зашли в кафе. Цены меня не вдохновили, поэтому мы оставили Верку поглощать заказанную ею какую-то дурацкую курицу с не менее дурацкими овощами. И запивать дурацким фрешем. Пиво здесь стоило 380 за 0.5. А я знала, где можно разжиться 0.6-ю за 350. Верка боялась оставаться одна, но мы все равно ушли. Но обещали вернуться.
Попили холодненького лайончика и закусили несколькими видами вкусняшек. Великолепно! Вернулись за Веркой. Она за свою трапезу заплатила целых 880 рупий. Мы вдвоем столько же потратили!
Идти до моста нужно было по ж/д путям. Пришли на вокзал. Спросила в кассе, возможно ли купить билеты до Коломбо на завтра? Нет, на завтра будет завтра. Я читала, что на этой станции сесть бывает проблематично из-за множества таких же, как и мы. Рекомендовалось на тук-туке поехать на предыдущую станцию и уже гарантированно занять сидячие места (билеты продаются без мест). Но, поизучав расписание, мы так и не поняли, останавливается ли наш поезд на предыдущем полустанке. И пришли к выводу, что, скорее нет, чем да. Поэтому, решили положиться на судьбу и попытаться завтра взять штурмом вагон на этой станции, сэкономив, таким образом, еще и на тук-туке.
Сунулись на платформу, но нас не пустили, потому что у нас билетов не было! Верка дальше идти отказалась, сказав, что в одну сторону до моста она еще как-нибудь дошкребется, а вот вернуться обратно уже врядле сможет. Мы ей порекомендовали найти самостоятельно супермаркет (она чая мало купила) и потом идти в отель. Заблудиться тут сложно.
А мы обошли вокзал и погребли по шпалам. Услышав гудок приближающегося поезда, запрятались в кустах. Поезд шел в направлении Бадуллы (нам завтра предстояло ехать в другую сторону). Было всего три вагона.
Ой-ё-ёй! Как же мы завтра поместимся, если поезд такой маленький? Будем сидеть в проходе на рюкзаках!
Подождав, пока поезд проползет, вышли обратно на дорогу и идем. Вокруг лес сосновый. Красота!
На пути возник тоннель.
Вспомнилось несколько смешных и не очень анекдотов про тоннели. Вошли. Как-то неуютно. Хорошо, что поезд недавно прошел, а следующий еще не подъехал. Если бы он застал нас в тоннеле, то даже не знаю, как нужно было бы поступить – бежать впереди паровоза или вжаться в стенку, в надежде, что этот самый паровоз тебя не размажет по этой самой стенке?
На счастье, нам не пришлось принимать судьбоносное решение. Пришли к мостику. Да, впечатляет!
А людей тут оказалось немало! И откуда только взялись? Впереди нас никого не шло! Нафоткали с разных ракурсов, чуть не улетели со скользкого откоса, шкрябались, цепляясь на стволы чайных кустов.
Мапс ми показывал, что можно не возвращаться, а подняться на горку и попасть на дорогу, ведущую на пик Адама. Так мы и сделали.
Вышли на дорогу, идем-идем. Только я ее не узнаю. Разве мы тут были?
Оказалось, что поворот на пик просто ниже по дороге. Долго ли, коротко ли, но добрались, наконец до поселка, зайдя по дороге в супермаркет. Он, кстати, расположен на той же улице. Тут, похоже, одна дорога ведет ко всем интересностям. Вадик пожурил меня, что я плохо подготовилась. Мы могли бы сразу с пика Адама пойти на мост, а потом уже ехать на водопад, закольцевав, таким образом маршрут. Умник! В следующий раз сам будешь готовиться!
Было еще не поздно. Неохваченной оставалась еще одна достопримечательность – Элла-рок. Но путь до нее неблизкий, подальше, чем на Адама. А мы чегой-то подустали слегка. Шагомер показывал, что отмахали мы сегодня 23 км. Всего-то. Вон Полина по 30 в день делала, да еще 8 дней подряд! А мы! Позорище! Посыпав голову пеплом, умножили на поправочный коэффициент, учитывающий гористость местности, решили, что, в принципе, расстояние соизмеримо с 30. И успокоились.
А пива как хотелось! Ринулись к пивному ларьку, а он закрыт! Вот засада! Было чуть меньше 4-х часов. В соседнем магазинчике, торгующем закусоном, выяснили, что ларек откроется аж в 5. Вспомнили, что за углом, на улице, ведущей к вокзалу, видели паб. Пошли туда. Но по дороге увидели маленькую забегаловку с выставленным на улице меню. Там фреши стоили совсем недорого. Я подумала, а почему, собственно, пиво? Пиво совсем скоро мы будем пить дома в неограниченном количестве. А вот с фрешами дома напряг. Давай, Вадик, лучше по фрешику бахнем!
Расположились за уличным столиком, сделанным… из чего бы вы думали? Из барабана, на который наматывают электрический кабель! Дешево и сердито! Пацаны не стали заморачиваться дорогими мебелями, потому, видимо, и фреши у них дешевые.
Пока пили, глазели на прохожих. Много интуристов с рюкзаками и рюкзачищами, или и с тем и другим одновременно. Рюкзачок на пузе, а рюкзачище - на горбу.
Освежившись, потопали на выллу. Остались мы на сегодняшний вечер трезвыми. Планировали купить арака, но он продавался в том же ларьке, что и пиво. По моим наблюдениям – это единственная точка в Элле, торгующая спиртным на вынос. Хотя, могу, конечно, ошибаться. Но, ни искать другую, ни ждать, пока откроется эта, сил уже не было.
Дома Верка наслаждалась лежанием на кровати. Не, ну чё? Худо-бедно, но с десяточек километриков мы ее вынудили сегодня протопать. Может собой вполне гордиться. Супермаркет она не нашла, зашла вместо этого в магазин чая. Когда мы были в Хиккадуве, я сказала, что чай купим в месте его произрастания – в горах. По логике должно быть дешевле, чем на побережье. Но моя логика, видимо, отличается от чьей-то другой логики. Странно, но факт в том, что здесь было дороже! И вообще, самый дешевый чай в Хиккадуве стоит дороже, чем самый дорогой в Мариуполе. И не надо мне рассказывать про «свежесть» и «натуральность». Чушь какая!
Впрочем, ладно! Извините, если кого обидела. Просто я чай не пью, потому, что без сахара он на мой вкус невкусный, а сахар я не ем. Кроме того, к чаю полагается лопать разные пиченьки-плюшечки. А их я тоже не ем. В общем, все зло от чая! Вот кофе – другое дело! Его можно пить без сахара и плюшек. Ну а пиво – вообще вне конкуренции! В пиве все витамины!
Вранці, встали до світанку жодного разу не покусані! На цій віллі, на відміну від попередньої, були антимоскітні сітки над ліжком. А ось комарів якраз і не було! Я якось відразу і запідозрила таку каверзу і не стала цю сітку навіть розвертати. При цьому віконце на ніч залишило відкритим, щоб дихати гірським повітрям, напоєним ароматами евкаліптів. Смердючі машини до цього часу вже перестали шастати.
Взяли фотик та полізли на дах. Ну як полізли - відчинили двері і пройшли кілька метрів вгору стежкою. Вілла була побудована на схилі і задня її частина упиралася в гору. На даху вже сидів хлопець растаманської зовнішності разом із двома локальними дітьми. Вони поралися з пультом управління чогось. За кілька хвилин звідкись прилетіло це чогось. Дрон! Потім хлопець дістав серйозний такий фотик та фільтри до нього. Добре підготувався! Кадри, мабуть, у нього вийшли карколомні.
Ну а наша цифромильниця що змогла, те й зняла.
Потім ми ще посиділи на балкончику дабла, насолоджуючись свіжим повітрям та чудовим виглядом,
після чого пройшли на сніданок. О! Ну, сніданок приємно здивував після міні-пайки на узбережжі. Ми навіть наїлися! Господар був сама люб'язність та запобігливість. Я хотіла вже з ним розплатитися за кімнату, оскільки вчора він не хотів цим займатися, але знову сказав - потім!
На сьогодні була передбачена велика програма, оскільки цей день був у нас єдиним, виділеним мною на огляд визначних пам'яток та розграбування міста.
Головний магніт цих місць – Малий Пік Адама. Вичитала, що жодного стосунку до просто Піка Адама (десь у районі Нувара-Елії), овіяного міфами та легендами, він не має.
Просто якийсь заповзятливий місцевий житель вирішив, що у них пейзажі не гірші. Вибрав гірку, що пофарбувала і назвав її таким чином. І таки це спрацювало! Турист косяком пішов! І ми разом із ними.
Зізнатися, мені дуже хотілося б піднятися на пік Адама, той справжній. Але Віра! На які жертви не доводиться йти заради неї! Довелося прийняти компромісне рішення та вибрати варіант лайт.
Шлях на вершину був нескладним. Але, зрозуміло, не всім. На останньому етапі почалися круті сходинки, які Віра вже не подужала і залишилася сидіти на лавці в тіні.
А подолати ці сходи коштувало! Судіть самі.
На маршруті зустріли молоду парочку співвітчизників зі Львова. Це були єдині слов'яни, які ми зустріли в цій частині країни.
А так, всі англійці та інші німці. Китайці також були присутні. Багато хто йшов із поводирями, хоча навіщо вони тут потрібні? Маршрут набитий ґрунтовно.
Повернувшись назад до селища, потягли Вєрку до наступної пам'ятки – водоспаду. Він знаходиться нижче за Еллу. Ми його проїжджали вчора. Відстань 6.5 км від селища. Йти під гірку, види офігенні.
Але скиглій всю дорогу пропонував зловити тут-тук. Ми чинили опір, скільки могли. Протопавши 3 км серпантином, Вєрка видихнулася остаточно. Сказала, що окремо обміняє 20 доларів і їздитиме на тук-туку. За ради Бога! Ось лише на серпантині ніхто не зупинить!
Пройшовши ще деяку відстань, вийшли до широкого майданчика з ресторанчиком, біля якого стояв тук-тук. Водій був відсутній. На щастя, поки його шукали, під'їхав автобус, до якого ми й заскочили.
Проїхали 3.5 км, що залишилися, заплативши по 20 рупій.
Ось він водоспад!
Ну так, середньонький. У Нувара-Елії ми бачили, що пофарбували і помічніше. Парочка місцевих милася під струменями, що б'ють із труб. А я хотіла набрати у пляшечку води. Але вони всі милися і милися! Весь народ фоткав здалеку, з мосту. Але ж я буду не я, якщо не залізу кудись! І ми, роззувшись, полізли ближче до водоспаду. Обійшовши довкола великого каменю, виявили за ним білу парочку, що скуштувала в купальниках у відносно глибокої природної ванни. У ній теж хлюпав місцевий житель. А може, й не місцевий, а, наприклад, мешканець Хіккадуви, якому набрид океан. Купальників ми не брали, тож я просто зайшла по коліна сфоткатись. Камені слизькі!
Тим часом, народ з мосту, побачивши, що ми порушуємо безлади і нам за це ніхто не зробив а-та-та (хоча на мосту юрмилася ціла купа військових, що під'їхали недавно), теж потягнувся слідом. Ех, бідолашна парочка! З нашої подачі, їхній самоті прийшов остаточний капець!
Поки дивилися на мавп, що копаються у коробці зі сміттям, під'їхав автобус.
На ньому ми й повернулися назад до Елли, заплативши по 25 рупій. Далі за програмою була наступна пам'ятка – 9-арковий міст. Але декому вже треба було підкріпитися. Причому у кафе. Я була проти. Мене цілком влаштувала б пляшечка холодного пива, закушена гостренькими місцевими мандибриками. Дешево й сердито. Ну, зайшли до кафе. Ціни мене не надихнули, тому ми залишили Вєрку поглинати замовлену нею якусь безглузду курку з не менш безглуздими овочами. І запивати безглуздим фрешем. Пиво тут коштувало 380 за 0.5.
А я знала, де можна розжитися 0.6 за 350. Вірка боялася залишатися одна, але ми все одно пішли. Але обіцяли повернутись.
Попили холодненького лайончика і закусили кількома видами ласощів. Чудово! Повернулися за Віркою. Вона за свою трапезу заплатила 880 рупій. Ми вдвох стільки ж витратили!
Іти до мосту потрібно було залізничними коліями. Прийшли до вокзалу. Запитала в касі, чи можливо купити квитки до Коломбо на завтра? Ні, завтра буде завтра. Я читала, що на цій станції сісти буває проблематично через безліч таких самих, як і ми. Рекомендувалося на тук-туку поїхати на попередню станцію і вже гарантовано зайняти сидячі місця (квитки продаються без місць). Але, вивчивши розклад, ми так і не зрозуміли, чи наш поїзд зупиняється на попередньому півстанку. І дійшли висновку, що, швидше, ні, ніж так.
Тому вирішили покластися на долю і спробувати завтра взяти штурмом вагон на цій станції, заощадивши таким чином ще й на тук-туку.
Сунулися на платформу, але нас не пустили, бо у нас не було квитків! Вірка далі йти відмовилася, сказавши, що в один бік до мосту вона ще якось дошкребеться, а ось повернутися назад уже навряд чи зможе. Ми їй рекомендували знайти самостійно супермаркет (вона чаю мало купила) і потім йти в готель. Заблукати тут складно.
А ми обійшли вокзал і поховали по шпалах. Почувши гудок поїзда, що наближається, заховалися в кущах. Потяг йшов у напрямку Бадулли (нам завтра треба було їхати в інший бік). Було лише три вагони.
Ой-е-й! Як же ми завтра помістимося, якщо поїзд такий маленький? Сидітимемо в проході на рюкзаках!
Почекавши, поки потяг проповзе, вийшли назад на дорогу і йдемо. Навколо ліс сосновий.
Краса!
На шляху виник тунель.
Згадалося кілька кумедних і не дуже анекдотів про тунелі. Увійшли. Якось незатишно. Добре, що поїзд нещодавно пройшов, а наступний ще не під'їхав. Якби він застав нас у тунелі, то навіть не знаю, як треба було б вчинити - бігти попереду паровоза або втиснутися в стінку, сподіваючись, що цей паровоз тебе не розмаже по цій самій стінці?
На щастя нам не довелося приймати доленосне рішення. Прийшли до містка. Так, вражає!
А людей тут виявилося чимало! І звідки взялися? Попереду нас нікого не йшло! Нафоткали з різних ракурсів, мало не полетіли зі слизького укосу, шкрябалися, чіпляючись на стовбури чайних кущів.
Мапс мені показував, що можна не повертатися, а піднятися на гірку і потрапити на дорогу, що веде на пік Адама. Так ми зробили.
Вийшли на дорогу, йдемо-йдемо. Тільки я її не впізнаю. Хіба ж ми тут були?
Виявилося, що поворот на пік просто нижче дорогою. Чи довго, чи коротко, але дісталися, нарешті, до селища, зайшовши дорогою до супермаркету. Він, до речі, розташований на тій самій вулиці. Тут, схоже, один шлях веде до всіх цікавостей. Вадик пожурив мене, що я погано підготувалася. Ми могли б одразу з піка Адама піти на міст, а потім уже їхати на водоспад, закольцювавши таким чином маршрут. Розумник! Наступного разу сам готуватимешся!
Було ще не пізно. Неохопленою залишалася ще одна визначна пам'ятка – Елла-рок. Але дорога до неї неблизька, подалі, ніж на Адама. А ми чогось втомилися трохи. Шагомер показував, що ми сьогодні відмахали 23 км. Усього. Он Поліна по 30 на день робила, та ще 8 днів поспіль! А ми! Позорище!
Посипавши голову попелом, помножили на поправочний коефіцієнт, що враховує гористість місцевості, вирішили, що, в принципі, відстань можна порівняти з 30. І заспокоїлися.
А пива як хотілося! Кинулися до пивного кіоску, а він зачинений! Ось засідка! Було трохи менше 4-х годин. У сусідньому магазинчику, що торгує закусоном, з'ясували, що рундук відкриється аж у 5. Згадали, що за рогом, що на вулиці, що веде до вокзалу, бачили паб. Пішли туди. Але дорогою побачили маленьку забігайлівку з виставленим на вулиці меню. Там фреші коштували недорого. Я подумала, а чому, власне, пиво? Пиво незабаром ми питимемо вдома в необмеженій кількості. А ось із фрешами будинку напружено. Давай, Вадику, краще за фрешіком бахнем!
Розташувалися за вуличним столиком, зробленим. . . з чого б ви думали? Із барабана, на який намотують електричний кабель! Дешево й сердито!
Пацани не стали морочитися дорогими меблями, тому, мабуть, і фреші у них дешеві.
Поки пили, дивилися на перехожих. Багато інтуристів із рюкзаками та рюкзачами, або й з тим та іншим одночасно. Рюкзачок на пузі, а рюкзачище – на горбу.
Освіжившись, потопали на віллі. Залишилися ми на сьогоднішній вечір тверезими. Планували купити арака, але він продавався в тому ж кіоску, що й пиво. За моїми спостереженнями – це єдина точка в Еллі, яка торгує спиртним на винос. Хоча, можу, звісно, помилятися. Але, ні шукати іншу, ні чекати, доки відкриється ця, сил уже не було.
Дома Вєрка насолоджувалася лежанням на ліжку. Не, ну що? Худо-бідно, але з десяток кілометрів ми її змусили сьогодні протопати. Може собою цілком пишатися. Супермаркет вона не знайшла, зайшла натомість у магазин чаю. Коли ми були в Хіккадуві, я сказала, що чай купимо у місці його зростання – у горах.
За логікою має бути дешевшим, ніж на узбережжі. Але моя логіка, мабуть, відрізняється від чиєїсь іншої логіки. Дивно, але факт у тому, що тут було дорожче! І взагалі, найдешевший чай у Хіккадуві коштує дорожче, ніж найдорожчий у Маріуполі. І не треба мені розповідати про «свіжість» та «натуральність». Нісенітниця яка!
Втім, гаразд! Вибачте, якщо когось образила. Просто я чай не п'ю, бо без цукру він на мій смак несмачний, а цукор я не їм. Крім того, до чаю належить лопати різні плічки-плюшечки. А їх я теж не їм. Загалом усе зло від чаю! Ось кава – інша річ! Його можна пити без цукру та плюшок. Ну а пиво – взагалі поза конкуренцією! У пиві усі вітаміни!