Вопроса, куда направить свои стопы во время новогодних каникул, у нас, как правило, не возникает – домой, к родителям, в Саранск. Но иногда так хочется поменять сложившиеся устои. Нет, родителей навестить обязательно надо! И эту миссию мы возложили на своих детей, пусть едут, наведут немного суматохи в размеренный уклад жизни дедушек и бабушек, заодно проведут сбор новогодней « дани» от всех возможных Дедов Морозов, тетушек и кумушек : )). А мы отправимся… Куда? Ой, ну тут, как в народной присказке, « кого куда хочу – не знаю, кого куда знаю – не хочу» .
Мои взоры давно были направлены в сторону Прибалтики, вроде как и заграница, да какая-то своя что ли : )). Да и рядышком. В очередной раз без особой надежды указала на тот путь (даже три пути) мужу, мол, времени – вагон, мороз и солнце должны быть (наивная), снег, гирлянды, красиво…
« … не велеть ли в санки
Кобылку бурую запречь?
Скользя по утреннему снегу,
Друг милый, предадимся бегу
Нетерпеливого коня
И навестим … » Вильнюс или Ригу, а может, Таллин…
Муж сказал – Вильнюс.
– Почему?
– Пишут, дорога лучше, да и в Минск надо бы заглянуть, давно мечталось.
– Отличный выбор, дорогой! Поехали!
В Вильнюсе забронирован замечательный отель Best Western Vilnius 4*, подробный отзыв здесь.
Багажник « коня» загружен барахлом на все случае жизни, больше на дождливые. С зимним антуражем зимой 2019-20 гг. вышел облом : )). Хотя в Беларуси даже видели снег:
Белорусская трасса
И под еле уловимое позвякивание заготовленных бутылчек игристого вина (а то кто ж его знает, чем там, в заграницах, поить будут, и самое главное – почем) отправились навстречу Новому 2020 году!
Наш опыт перехода границы Беларусь-Литва (можно пропустить)
К пограничному пункту Каменный Лог мы подъехали примерно часам к трем дня. Понятно, что предпраздничные дни (29 декабря) и много тут шляется желающих потусить в « европах» на длинных выходных. Поэтому мы уже настроились на долгое стояние на Угре в очереди. На ближайшей к границе заправке (на заправках в Беларуси бесплатный Wi-Fi) посмотрели веб-камеры пограничного пункта , картинка не больно страшная была. На сайте погранслужбы Беларуси обозначено на выезд было 15 машин. Когда подъехали, уже 25 штук насчитали, во понаехали : )). В общем, белорусскую часть мы прошли минут за 40. И это дало нам лучик надежды, что не так страшен черт граница, как ее малюют.
Таможенный контроль : )). Великодушно уничтожает запрещенные к ввозу в ЕС бутерброды, ну или что там у кого осталось...
Ах, как жестоко мы ошибались. На нейтральной полосе мы просто встали и не двигались совсем часа два. Потом час-полтора перемещались иногда на корпус авто. И вот мы у заветной будки! Стоим… ждем… Уже и автомобиль досмотрели. Досмотр, конечно, формальный, собственно, как и на белорусской стороне: двери открыли, внутрь никто не заглянул, про оружие-наркотики не спросили : )) . Ждем… И вот она, фея, вышла, собрала документы с нескольких автомобилей с дежурными вопросами « Зачем к нам едете? » и « Когда уедете? » и… Ждем. Теперь в очереди к окошку будки. Блин, я все понимаю… Документы действительно очень тщательно проверялись, пальцы прокатывались, и на это требуется время. Но без всякого стеснения « фея» трындела со своей товаркой из соседнего окошка (для своих безвизовых), на секунду-другую откладывая проверяемые документы, а иногда и на минутку поворачивалась к собеседнице и внимательно ее выслушивала, подперев подбородок рукой. Не умею я красочно описывать. Но когда заветный штамп был поставлен, невольно вырвался вздох облегчения. Нет, сначала схватить паспорт, а потом уже вздохи : )). Вот прямо дополнительный погранзаслон в виде теста на стрессоустойчивость : )). Пройдут только те, кому действительно очень надо.
На обратном пути все пограничные формальности обоих государств заняли минут тридцать в общей сложности. Машин было немного, да и работа шла споро. Литовские погранцы забрали паспорта, быстро поставили штампы без какого-либо сличения реальной и фотографической личностей. Даже и не помню, а багажник-то мы открывали? Вот бы всегда так… Белорусы также быстро сработали, но формальности все же выполнили все, и очки попросили снять при проверке паспорта : )).
Уставшие пусть от не очень сложной, но довольно долгой дороги, изрядно вымотанные стоянием на границе, долбанули бутылеху шампусика за все-таки свершившийся переход в Европу, и баиньки. Да уж, немного обидно было, что зародившаяся было надежда успеть немного прогульнуться по Вильнюсу была задушена « феей» -пограничницей. Нет, теоретически можно было бы еще куда-нибудь сходить, время детское (в отель мы завалились около восьми вечера по местному времени), но уже не хотелось ничего!
Ранний отбой и час разницы во времени с московским дали возможность отлично отдохнуть и выспаться. И в шесть утра по местному мы готовы были идти в бой на знакомство с городом. Блин, завтрак только в семь. Ладно, подождем, да и темно еще. Опаньки, к тому же еще и дождь моросит! Ну, надо же… Но Вильнюс и дождик смогли договориться о временном перемирии. И к моменту нашего выхода из отеля дождя не стало.
Виды из окон отеля, что-то ближе к девяти утра
Мы потоптались немного рядом с авто в раздумьях, брать ли огромный мужнин зонт, очень огромный. Посмотрев на намечающиеся просветы в пелене туч, решили, что нечего лишние тяжести таскать : )). И угадали!
Для начала нам надо во-о-он туда – к башне Гедимина на Замковую гору.
Но пойдем мы не напрямки, а петляя по улочкам и улицам Вильнюса.
Проспект Гедимина
Отсутствие листвы делает картинку немного грустной, но есть прелести и в этой печали – уже не скроются за кронами деревьев дома и улицы, обзор становится шире…
Дворец Радушкевича, XVIII век
Костел Св. Архангела Рафаила
Вид на район Шнипишкес с улицы Вильняус
Как не крути-верти, а все дороги приводят к Кафедральному собору на Кафедральную площадь. Кстати, вход в собор справа. Мы сначала было ломились в центральную дверь, но она оказалась закрыта, хотя вывеска гласила, что собор работает. Потом случайно увидели входящих/выходящих прихожан из малоприметной двери с правого торца здания.
Именно здесь установлена главная елка Вильнюса, здесь проходят основные рождественские объедания мероприятия. Фото съестных прилавков нет, не прорваться было : )).
Но все это будет вечером. А мы пришли рано… Как и любая красавица с утра, елка пока несколько сонная, совсем простая, не напыщенная.
А уж вечерком-то она всем покажет свое очарование : ))
Я хотела было подняться на Колокольню, но она еще закрыта (график работы с 10.00 до 18.00, летом до 19.00, стоимость 5 евро). Зато понаблюдали за тренировками курсантов, какого заведения – не знаю.
Тетенька на заднем фоне – это я : ))
Ну-у, страновато, конечно, смотрится оружие на фоне наряженной елки. Хотя… да нечего искать какого-либо потайного смысла, тренируются ребята и все.
Когда заочно знакомилась с Вильнюсом по интернет-отчетам, многие авторы называли его городом церквей. И вот в числе этих авторов прибыло : )) Действительно, идя по улицам города, куда ни глянь, обязательно увидишь церковь или костел.
Конечно, есть крупные соборы, например Вильнюсский Пречистинский кафедральный собор.
Или признанные красавцы, как Костел Святой Анны.
Было дело, проходя по улице, боковое зрение выхватило что-то необычное в подворотне, а там церковь, маленькая такая, как будто только для этих нескольких домиков вокруг.
Если кому интересно, попался на глаза такой сайт (здесь), где, судя по всему, дано описание всех церквей и храмов Вильнюса. Да и вообще много исторической информации, описаний улиц, старых карт…
Зимний день короткий. И вот уже потихонечку улицы города прихорашиваются к вечернему выгулу.
Президентский дворец
Проспект Гедимина, строгий с утра, превращается в блистательный пешеходный променад.
Блеклые переулки становятся яркими красавцами с нарядными витринами.
И вот уже весь город сверкает золотом-бриллиантами и щеголяет своими украшениями.
Ратушная площадь
Невольно поддаешься этой праздничной эйфории, к тому же подкрепленной стакашкой-другой горяченького глинтвейна.
Ох, как же ужаснулся мой э-э… прижимистый супруг, когда на утро следующего дня прикинул вечерние расходы : )) Но колбаски и вправду были вкусными!
Пешеходный мост через реку Нярис к современному району Шнипишкес
Вильнюс нам понравился. Как сейчас модно говорить, зашел. Он такой уютный и домашний, но совсем не провинциальный. Интуитивно понятный и простой в применении. Не знаю, как живется местным жителям, но для туриста очень удобный город.
Продолжение " Вильнюс. О некоторых достопримечательностях и пиве насущном"
А после Вильнюса мы метнулись к морю, на Куршскую косу. Про это в рассказе " Море, солнце и песок... Зимние этюды Куршской косы"
Совершенно не имеющее отношение к теме, так сказать, личное. Мой родной Саранск активно застраивался в конце 70-х – середине 80-х прошлого века типовыми многоэтажками по так называемому литовскому проекту. В народе их так и называют – « литовками» . Именно в таких домах когда-то получили свои квартиры молодые семьи наших родителей, именно в них мы и прожили до выпочковывания в собственные ячейки общества. А так как архитектурный облик Саранска начал меняться уже после нашей миграции, то для меня город так до сих пор и ассоциируется с этими « литовками» .
Саранск
Так вот, спальные районы Вильнюса застроены точно такими же домами, даже дырочки декора совпадают : )). Может, поэтому наши ауры сошлись... Вильнюс – родственная душа : ))
Питання, куди направити свої стопи під час новорічних канікул, у нас, як правило, не виникає – додому, до батьків, у Саранськ. Але іноді так хочеться змінити традиції, що склалися. Ні, батьків відвідати обов'язково треба! І цю місію ми поклали на своїх дітей, нехай їдуть, наведуть трохи метушні у розмірений спосіб життя дідусів та бабусь, заодно проведуть збір новорічної «данини» від усіх можливих Дідів Морозів, тітоньок і кумушок : )). А ми вирушимо… Куди? Ой, ну тут, як у народній приказці, «кого куди хочу – не знаю, кого куди знаю – не хочу».
Мої погляди давно були спрямовані у бік Прибалтики, ніби і закордон, та якесь своє чи : )). Та й поряд. В черговий раз без особливої надії вказала на той шлях (навіть три шляхи) чоловікові, мовляв, часу – вагон, мороз та сонце мають бути (наївна), сніг, гірлянди, гарно…
«…чи не наказувати в санки
Кобилку буру заборонити?
Ковза по ранковому снігу,
Друг милий, віддамося бігу
Нетерплячого коня
І відвідаємо …» Вільнюс або Рігу, а може, Таллін…
Чоловік сказав – Вільнюс.
– Чому?
– Пишуть, дорога краща, та й у Мінськ треба було б зазирнути, давно мріялося.
– Чудовий вибір, любий! Поїхали!
У Вільнюсі чудовий готель Best Western Vilnius 4*, детальний відгук тут.
Багажник «коня» завантажений барахлом на всі випадки життя, більше на дощові. Із зимовим антуражем взимку 2019-20 гг. вийшов облом: )). Хоча у Білорусі навіть бачили сніг:
Білоруська траса
І під ледве вловиме побрязкування заготовлених пляшок ігристого вина (а то хто ж його знає, чим там, за кордоном, напувати будуть, і найголовніше – чому) вирушили назустріч Новому 2020 році!
Наш досвід переходу кордону Білорусь-Литва (можна пропустити)
До прикордонного пункту Кам'яний Лог ми під'їхали приблизно годину до третьої доби. Зрозуміло, що передсвяткові дні (29 грудня) і багато тут бажають охочих потусити в «європах» на довгих вихідних. Тому ми вже налаштувалися на довге стояння на Угрі в черзі. На найближчій до кордону заправці (на заправках у Білорусі безкоштовний Wi-Fi) подивилися веб- камери прикордонного пункту , картинка не дуже страшна була. На сайті прикордонної служби Білорусі позначено на виїзд було 15 машин. Коли під'їхали, вже 25 штук нарахували, понаїхали : )). Загалом, білоруську частину ми пройшли хвилин за 40. І це дало нам промінчик надії, що не такий страшний межа, як її малюють.
Митний контроль : )). Великодушно знищує заборонені до ввезення в ЄС бутерброди, або що там у кого залишилося. . .
Ах, як жорстоко ми помилялися. На нейтральній смузі ми просто встали і не рухалися зовсім дві години. Потім годину-півтори переміщалися іноді на корпус авто. І ось ми у заповітної будки! Стоїмо. . . чекаємо. . . Вже й автомобіль оглянули. Огляд, звичайно, формальний, власне, як і на білоруській стороні: двері відчинили, всередину ніхто не заглянув, про зброю-наркотики не спитали : )). Чекаємо...І ось вона, фея, вийшла, зібрала документи з кількох автомобілів з черговими питаннями "Навіщо до нас їдете? " і «Коли поїдете? » і...Чекаємо. Тепер у черзі до вікна будки. Блін, я все розумію… Документи дійсно дуже ретельно перевірялися, пальці прокочувалися, і на це потрібен час. Але без жодного сором'язливості «фея» тринділа зі своєю товаркою з сусіднього вікна (для своїх безвізових), на секунду-другу відкладаючи документи, що перевіряються, а іноді і на хвилинку поверталася до співрозмовниці і уважно її вислуховувала, підперши підборіддя рукою. Не вмію я мальовничо описувати. Але коли заповітний штамп було поставлено, мимоволі вирвалося зітхання полегшення. Ні, спершу схопити паспорт, а потім уже зітхання : )). Ось прямо додатковий прикордонний заслон у вигляді тесту на стресостійкість : )). Пройдуть лише ті, кому справді дуже треба.
На зворотному шляху всі прикордонні формальності обох держав зайняли хвилин тридцять загалом. Машин було небагато, та й робота йшла суперечка. Литовські прикордонники забрали паспорти, швидко поставили штампи без будь-якого звірення реальної та фотографічної особистостей. Навіть і не пам'ятаю, а багажник ми відкривали? От би завжди так… Білоруси також швидко спрацювали, але формальності все ж таки виконали все, і окуляри попросили зняти під час перевірки паспорта : )).
Стомлені нехай від не дуже складної, але досить довгої дороги, неабияк вимотані стоянням на кордоні, довбали пляшку шампусика за все-таки здійснений перехід до Європи, і баіньки. Так, трохи прикро було, що надія, що зародилася, встигнути трохи прогулятися Вільнюсом була задушена «феєю»-прикордонницею. Ні, теоретично можна було б ще кудись сходити, час дитячий (у готель ми завалилися близько восьмої вечора за місцевим часом), але вже не хотілося нічого!
Рання відбій і година різниці в часі з московським дали можливість чудово відпочити і виспатися. І о шостій ранку по місцевому ми готові були йти в бій на знайомство з містом. Млинець, сніданок тільки о сьомій. Гаразд, почекаємо, та й темно ще. Опаньки, ще й дощ мрячить! Ну, треба ж… Але Вільнюс та дощ змогли домовитись про тимчасове перемир'я. І на момент нашого виходу з готелю дощу не стало.
Види з вікон готелю, щось ближче до дев'ятої ранку
Ми потопталися трохи поряд з авто в роздумах, чи брати величезний чоловік парасольку, дуже величезний. Подивившись на просвіти, що намічаються в пелені хмар, вирішили, що нічого зайві тяжкості тягати : )). І вгадали!
Для початку нам треба по-він туди – до вежі Гедіміна на Замкову гору.
Але підемо ми не напрямки, а петляючи вулицями та вулицями Вільнюса.
Проспект Гедіміна
Відсутність листя робить картинку трохи сумною, але є принади і в цьому сумі – вже не сховаються за кронами дерев будинку та вулиці, огляд стає ширшим…
Палац Радушкевича, XVIII століття
Костел Св. Архангела Рафаїла
Вигляд на район Шніпішкес з вулиці Вільняус
Як не крути-вертай, а всі дороги призводять доКатедрального собору на Катедральну площу. До речі, вхід до собору праворуч. Ми спочатку було ломилися в центральні двері, але вони виявилися закритими, хоча вивіска говорила, що собор працює. Потім випадково побачили прихожан, що входять/виходять, з малопримітних дверей з правого торця будівлі.
Саме тут встановлено головну ялинку Вільнюса, тут проходять основні різдвяні об'їдання заходи. Фото їстівних прилавків немає, не прорватися : )).
Але це буде ввечері. А ми прийшли рано. . . Як і будь-яка красуня з ранку, ялинка поки що трохи сонна, зовсім проста, не пихата.
А вже ввечері вона всім покаже свою чарівність : ))
Я хотіла піднятися наДзвіницю, але вона ще закрита (графік роботи з 10.00 до 18.00, влітку до 19.00, вартість 5 євро). Натомість спостерігали за тренуваннями курсантів, якого закладу – не знаю.
Тітонька на задньому фоні – це я : ) )
Ну-у, дивно, звичайно, виглядає зброя на тлі вбраної ялинки. Хоча… та нічого шукати якогось потаємного сенсу, тренуються хлопці і все.
Коли заочно знайомилася з Вільнюсом з інтернет-звітів, багато авторів називали його містом церков. І ось серед цих авторів прибуло : )) Справді, йдучи вулицями міста, куди не глянь, обов'язково побачиш церкву чи костел.
Звичайно, є великі собори, наприклад Вільнюський Пречистинський кафедральний собор.
Або визнані красені, як Костел Святої Анни.
Була справа, проходячи вулицею, бічне зір вихопило щось незвичайне в підворітті, а там церква, маленька така, начебто тільки для цих кількох будиночків навколо.
Якщо комусь цікаво, попався на очі такий сайт (тут), де, судячи з усього , дано опис усіх церков та храмів Вільнюса. Та й взагалі багато історичної інформації, описів вулиць, старих карт…
Зимовий день короткий. І ось уже потихеньку вулиці міста чепуряться до вечірнього вигулу.
Президентський палац
Проспект Гедіміна, суворий з ранку, перетворюється на блискучий пішохідний променад.
Бляві провулки стають яскравими красенами з ошатними вітринами.
І ось уже все місто сяє золотом-діамантами і хизується своїми прикрасами.
Ратушна площа
Миж мимоволі піддаєшся цій святковій ейфорії, до того ж підкріпленій склянкою-другою гаряченького глінтвейну.
Ох, як же жахнувся мій е-е… скупа чоловік, коли на ранок наступного дня прикинув вечірні витрати : )) Але ковбаски і справді були смачними!
Пішохідний міст через річку Няріс до сучасного району Шніпішкес
Вільнюс нам сподобався. Як зараз модно казати, зайшов. Він такий затишний та домашній, але зовсім не провінційний. Інтуїтивно зрозумілий та простий у застосуванні. Не знаю, як живеться місцевим жителям, але для туриста дуже зручне місто.
Продовження "Вільнюс. Про деякі пам'ятки та пиво насущне"
А після Вільнюса ми кинулися до моря, на Куршську косу. Про це в оповіданні "Море, сонце та пісок. . . Зимові етюди Куршської коси"
Зовсім не має відношення до теми, так би мовити, особисте. Мій рідний Саранськ активно забудовувався наприкінці 70-х – середині 80-х минулого століття типовими багатоповерхівками за так званим литовським проектом. У народі їх і називають – «литовками». Саме в таких будинках колись отримали свої квартири молоді сім'ї наших батьків, саме в них ми й прожили до випочкування у власні осередки суспільства. Оскільки архітектурний вигляд Саранська почав змінюватися вже після нашої міграції, то для мене місто так і досі асоціюється з цими «литовками».
Саранськ
Так ось, спальні райони Вільнюса забудовані такими ж будинками, навіть дірочки декору збігаються : )). Може тому наші аури зійшлися. . . Вільнюс – споріднена душа : ))