В нашем « великом и могучем» слово « красный» (как, впрочем, и множество других слов) не имеет единственного определённого значения. Поэтому говоря об этом государстве, хочется сказать страна красная-прекрасная, как красный флаг или пожарная машина, и прекрасно-красная, как красна девица или Красная площадь. Всё – правда! Называется государство – Королевство Марокко. Страна – украшение Чёрного континента! Не верите? Хорошо... Следуйте за мной! И я покажу вам родину Али-бабы и восточных красавиц, край караванов, верблюдов и оазисов, страну, умытую Атлантическим океаном и прогретую жарким солнцем пустыни Сахара.
Когда самолёт идёт на посадку, складывается полное ощущение, что ты приземляешься… на Марс. Красные горы, красная земля, вдали – непонятные строения розовых оттенков. Ага, касание шасси. С напряжением ждёшь появления « марсиан» . И они появляются.
… Офицер у таможенной стойки на меня строго посмотрел, сравнил изображение с фотокарточкой в паспорте и… широко улыбнулся: « Welcome» . Сразу оговорюсь: за все время моего блаженства в Марокко это было первое и последнее придирчиво-строгое выражение лица. Улыбаются все. Сложилось устойчивое впечатление, что мне там все поголовно рады. Улыбка – эмблема страны. И это правда. Мы с супругой побывали в разных марокканских городах, где бродили по очень нетуристским маршрутам, ездили в пустыню, где люди живут в труде и в заботах, говорили с представителями разных слоёв населения… С улыбкой встречают все! Прекрасный обычай.
Кстати, про обилие красного цвета. Здесь в почве содержится очень много железа и глины, поэтому и выглядит земля, словно политая кровью. Стоит мне говорить про цвет государственного флага? Да-да, зелёная пятиконечная звезда расположилась в самом центре ярко красного полотнища.
Изображения на знамёнах легко рассмотреть и запомнить. Флаги здесь всюду. Как и портреты короля. Причём патриотизм без фанатизма. Никто не требует какого-то особого отношения к государственным атрибутам, но сами марокканцы на флаг смотрят с гордостью, а при упоминании короля благоговейно закатывают глаза. Даже в пустыне, остановившись перекусить в одной из небогатых хижин в оазисе, мы были откровенно удивлены – на стене в рамочке красовался портрет королевской семьи, вырезанный из чёрно-белой газеты…
Корни такого почтения и уважения понятны. Правящий монарх (как и его отец) все свои силы, энергию, мысли отдаёт родной стране. Он не покупает зарубежные футбольные клубы, многометровые яхты и не кутит на народные деньги в куршавелях, но, например, продолжает дело отца – возле каждого крупного города строит водохранилища. Это настоящие моря. Говорят, что город рядом с таким водоёмом может прожить без единого дождя 12 лет! Что такое вода для пустыни – говорить не надо. Я видел те водные массивы. Я бы тоже любил такого правителя!
На могучих плотинах, как впрочем и на других видных местах (например, на высоченной горе в курортном Агадире), красуется девиз Марокко: « Бог, Родина, Король» . И это, наверное, главное правило жизни государства. Какие ещё ценности могут быть у человека, у гражданина?
Кстати, « семейные ценности» марокканцев играют большую цементирующую роль в обществе. Взять хотя бы « разношёрстность» населения по национальному составу: половина – арабы, половина – берберы, небольшое количество евреев, французов… Ни одного внутреннего конфликта – территориального, религиозно-этнического, культурного – здесь не было, и я уверен, не будет. Вы же помните девиз королевства…
Помните события на севере Африки с десяток лет тому назад? Вспыхнул демонстрациями Тунис, потом Египет содрогался от погромов, Алжир, Ливия, до сих пор Сирию примиряют, а в соседнем государстве Марокко лишь несколько десятков человек « пофестивалили» , да и то так, « за компанию» . Вот что значат бог, родина, король…
Пожелание монарха здесь считается приказом, а указание – законом. Несколько лет назад руководитель государства решил развивать в стране туризм. Подданные « взяли под козырек» . Сегодня в статье доходов бюджета страны туризм занимает второе место! Экономика зависит от « понаехавших тут» . И россиян среди потока пока немного. А туда стоит ехать!
Когда я оказался в Марракеше (один из четырёх имперских городов Марокко, третий по величине город страны после Касабланки и Рабата), я понял, что попал в сказку из « 1000 и одной ночи» . Потрясает там все. Самая большая в городе и самая « знаменитая» в мире мечеть Кутубия (минарет которой перестраивали из-за ошибки архитекторов – ребята « ошиблись» с определением стороны света, за что и поплатились головами), хороша тем, что ее минарет венчают четыре медных шара. Легенда гласит, что первоначально они были сделаны из чистого золота, и их (шаров) было только три. Четвёртый был подарен женой правителя XII века во искупление вины за то, что она во время Рамадана в один из дней не смогла выдержать пост. Терзаясь раскаянием, барышня велела расплавить все свои золотые украшения и сделать из них четвертый шар. Сказка? Блестят как настоящие…
Сук (базар) Марракеша – это театр миллиона актеров. На улицах – порой шириной не более метра – в проемах домов продают все. Старинные светильники (я твердо знаю, что если покопаться, лампу с джинном там обязательно найдешь), остроносые тапки – бабуши (вот джинны в таких-то и ходят), ковры (самолеты? ), « золото-брильянты» , ткани, шкуры, вот стайка девушек – неужели наложницы?. .
Сад Мажореля – отдельная песня. На очень небольшой территории собраны ну очень многие представители мировой флоры. Фантастических форм и размеров кактусы, дурманящие, ароматные растения, непонятных оттенков и расцветок стволы, листья, плоды… Здесь цветут все цветы. Но больше всего, конечно, кактусов. По одному собранные со всего мира они сводят с ума своими размерами, формами, цветами. Это воистину настоящее чудо света.
А золотые рыбки в прудах? А черепахи, грустно глядящие на тебя? . . Эх, прав был Ив Сен Лоран, потратив толпу времени и средств для восстановления и поддержания сада Мажореля. Мастер настолько полюбил это место, что завещал после смерти развеять свой прах именно здесь. Завещание кутюрье было исполнено в 2008 году. Он захотел остаться в легенде…
Марракеш прекрасен всегда. Но если у вас есть время вечером, непременно шагайте на площадь Джема эль-Фна. Вот где праздник, экшн, восторг и ужас. Только здесь вся красота, культура, история. Заклинатели змей и акробаты, чтецы и рисовальщики хной, музыканты, танцоры и продавцы воды… Какофония звуков и зрелищ. Настоящая сказка, легенда, миф… Тут же, на площади, тысячи продавцов еды: на прилавках жареные бараньи головы и не похожие ни на что морепродукты, восточные сладости и свежевыжатые соки. Все шкворчит, дымится и умопомрачительно пахнет. Забудьте про гигиену. Это понятие здесь не известно. Кстати, пробуя там все и вся (а вы тоже не сможете себя побороть) ни единого раза я не пользовался какими-то медицинскими препаратами. Может все от настроя зависит? Или от волшебства?
На площади Джама эль-Фна совершенно не существует правил дорожного движения. Нет тротуаров, « зебр» , светофоров. Знаков дорожных нет и привычные родные гаишники отсутствуют! На мопедах, велосипедах, запряженных бричках (такой тут вид такси) летают все. Я отпрыгивал от очень ортодоксально замотанных (одни глаза видны! ) водительниц мотороллеров и растеряно улыбался рикшам. Полицейские одобрительно подмигивали. Ни одной аварии за все время своего нахождения в этой удивительной стране я не видел. Кому скажешь, ответят – сказка.
Пустыня – отдельный пласт национальной гордости марроканцев. Сумев здесь выжить, они всем доказали силу своего духа и мощь своей воли. Они ее покорили. Конечно, культура, быт, национальная одежда – все формировалось в единстве и борьбе с этой природной зоной. Но теперь это – абсолютная гармония.
Созерцая океан бескрайних волн-барханов, как-то по-другому воспринимаешь ментальность местных жителей с их неторопливостью и рассудительностью, доходят, наконец, философские мысли восточных мудрецов, появляется чёткое осознание своего бренного места в мироустройстве…
Про жару молчу. Раскалённый песок так жжет сквозь подошвы, что моя драгоценная супруга только и смогла, что выйти из машины, да сделать два шага. Потом наблюдала за моими перебежками от кактуса к кактусу, стараясь не « выпадать» из тени. А я теперь знаю, что жить, существовать здесь могут только очень сильные, « жаропрочные» люди…
« Скоро будет оазис, – глядя, как нас « плющит» , сообщил наш гид-провожатый – Джамаль « Иванович» (когда-то он учился в Иваново, где выучил русский язык и приобрел « отчество» ), – там поедим и отдохнем» .
Ожидая увидеть картинное озерцо в окружении пальм, антилоп и райских птичек, мы, надо сказать, были разочарованы пейзажем.
Простенькая « деревенька» в несколько дворов, под ногами камни, а где-то внизу (это совсем не похоже на привычное горное ущелье, скорее, глубокий-преглубокий овраг) видна банановая роща, скрывающая своей зеленью ручеек-речушку.
В помещении, где нет ни кондиционера, ни вентилятора уютно и прохладно. Наверно, есть все-таки у берберов какая-то своя архитектурная тайна – я, например, ну никак не понимаю, как без евроокон и сплит-системы можно летом прожить в Краснодаре, Ростове или Волгограде, а тут все-таки Сахара!
Еда тоже не радует разнообразием, но какая прелесть в ее простоте! В таджине (глиняная сковорода – тарелка – блюдо, покрываемое конусообразной крышкой) готовится все: кус-кус с мясом, с рыбой, с овощами… Получается ну очень вкусное тушеное блюдо. Можно, конечно, попробовать бедро барашка, но это на любителя.
« Бренд» Марокко – чай. Сами они, смеясь, называют его « бербер-виски» . Опять же в этом « блюде» все просто, как просто все гениальное – в крепчайший зеленый чай добавляется хо-ороший пучок мяты и много-много сахара. Подают в маленьких стеклянных стаканчиках как в Турции (в наших деревнях их еще называют стопочки). А теперь представьте, какой энергетический заряд получает организм от одной такой « дозы» !
С алкоголем здесь хуже. Мусульманская страна – ну не принято здесь выпивать. Во всех кафешках сидят только с чаем и только мужчины, которые, повернувшись в сторону входа, часами могут наблюдать за проходящей мимо жизнью. В ресторанах « для приезжих» вино есть, но всё-таки за этим напитком надо ехать в другие страны мира.
А в Марокко надо покупать, насыщаться всякими цитрусовыми (здесь их столько, что некоторых из этих апельсинчиков-мандаринчиков я никогда в глаза не видел даже в книгах). Для любителей оливок и маслин здесь просто место « политического» убежища. В любом суке (базаре) они высятся какими-то невероятными архитектурными композициями, и этих гор – нескончаемая гряда. С массой приправ, соленые и маринованные, зеленые, желтые и коричневые… А специи! Здесь просто рай приправ! Все пахнет, голова кружится, все можно пробовать, уже ничего не соображаешь, можешь торговаться – только зачем, одно купил, три тебе подарили!. .
Еще один из символов этого королевства – аргановое дерево. Берберы называют его деревом жизни, ведь оно дает им материал для строительства, топливо, пищу для людей и корм для животных (козы, кстати, не ленятся лазить по веткам деревьев в поиске вкусных листьев и плодов). Но главная « область применения» арганового дерева – « добыча» масла и лекарств. Масло из семян арганы считается одним из самых дорогостоящих растительных продуктов в мире, сравнимое по цене с черной икрой. Оно богато витаминами и применяется для разных целей, в зависимости от степени очистки. Его добавляют в косметику, так как считается, что оно увлажняет и омолаживает кожу (и это действительно правда – масло богато витамином Е и ненасыщенными жирными кислотами, которые способны беспрепятственно проникать через кожные покровы и мембраны клеток и играют первостепенную роль в увлажнении клеток, их питании и воспроизведении), медики лечат им атеросклероз, ветряную оспу и ревматизм. Пара капель масла, добавленная в салат или в таджин, придает пище тонкий аромат и вкус, им заправляют лампады и светильники…
Словом, сюда надо ехать. Это все надо впитывать. Марокко – это рай. Я, конечно, еще не был в настоящем, на том свете, но уже представляю (даже уверен), как он должен выглядеть.
У нашому «великому та могутньому» слово «червоний» (як, втім, і безліч інших слів) не має єдиного певного значення. Тому говорячи про цю державу, хочеться сказати країна червона-прекрасна, як червоний прапор або пожежна машина, і прекрасно-червона, як червона дівчина чи Червона площа. Все – правда! Називається держава – Королівство Марокко. Країна – прикраса Чорного континенту! Не вірите? Добре. . . Слідуйте за мною! І я покажу вам батьківщину Алі-баби та східних красунь, край караванів, верблюдів та оаз, країну, вмиту Атлантичним океаном і прогріту спекотним сонцем пустелі Сахара.
Коли літак іде на посадку, складається повне відчуття, що ти приземляєшся. . . на Марс. Червоні гори, червона земля, вдалині – незрозумілі будови рожевих відтінків. Ага, торкання шасі. З напругою чекаєш на появу «марсіан». І вони з'являються.
…Офіцер біля митної стійки на мене суворо подивився, порівняв зображення з фотокарткою у паспорті та… широко посміхнувся: «Welcome». Відразу обмовлюся: за весь час мого блаженства в Марокко це був перший і останній прискіпливо-суворий вираз обличчя. Посміхаються усі. Склалося стійке враження, що мені там усі поголовно раді. Посмішка - емблема країни. І це правда. Ми з дружиною побували в різних марокканських містах, де бродили дуже нетуристськими маршрутами, їздили в пустелю, де люди живуть у праці і в турботах, говорили з представниками різних верств населення...З усмішкою зустрічають всі! Чудовий звичай.
До речі, про велику кількість червоного кольору. Тут у ґрунті міститься дуже багато заліза та глини, тому й виглядає земля, немов полита кров'ю. Чи варто мені казати про колір державного прапора? Так-да, зелена п'ятикутна зірка розташувалася в самому центрі яскраво-червоного полотнища.
Зображення на прапорах легко розглянути та запам'ятати. Прапори тут усюди. Як і портрети короля. Причому патріотизм без фанатизму. Ніхто не вимагає якогось особливого відношення до державних атрибутів, але самі марокканці дивляться на прапор з гордістю, а при згадці короля благоговійно закочують очі. Навіть у пустелі, зупинившись перекусити в одній із небагатих хатин в оазі, ми були відверто здивовані – на стіні в рамочці красувався портрет королівської родини, вирізаний із чорно-білої газети…
Коріння такої поваги та поваги зрозуміле. Правлячий монарх (як і його батько) всі свої сили, енергію, думки віддає рідній країні. Він не купує закордонні футбольні клуби, багатометрові яхти і не кутить на народні гроші у куршавелях, але, наприклад, продовжує справу батька – біля кожного великого міста будує водосховища. Це справжні моря. Кажуть, що місто поруч із таким водоймищем може прожити без жодного дощу 12 років! Що таке вода для пустелі – казати не треба. Я бачив водні масиви. Я теж любив би такого правителя!
На могутніх гребельах, як втім і на інших видних місцях (наприклад, на височеній горі в курортному Агадірі), красується девіз Марокко: «Бог, Батьківщина, Король». І це, мабуть, головне правило життя держави. Які ще цінності можуть бути у людини, громадянина?
До речі, «сімейні цінності» марокканців відіграють велику цементуючу роль у суспільстві. Взяти хоча б «різношерстість» населення за національним складом: половина – араби, половина – бербери, невелика кількість євреїв, французів… Жодного внутрішнього конфлікту – територіального, релігійно-етнічного, культурного – тут не було, і я певен, не буде. Ви ж пам'ятаєте девіз королівства…
Пам'ятаєте події на півночі Африки з десяток років тому? Спалахнув демонстраціями Туніс, потім Єгипет здригався від погромів, Алжир, Лівія, і досі Сирію примиряють, а в сусідній державі Марокко лише кілька десятків людей «пофестивалили», та й то так, «за компанію». Ось що означає бог, батьківщина, король…
Побажання монарха тут вважається наказом, а вказівка – законом. Кілька років тому керівник держави вирішив розвивати у країні туризм. Піддані «взяли під козирок». Сьогодні у статті доходів бюджету країни туризм посідає друге місце! Економіка залежить від «понаїхали тут». І росіян серед потоку поки що небагато. А туди варто їхати!
Коли я опинився в Марракеші (одне з чотирьох імперських міст Марокко, третє за величиною місто країни після Касабланки та Рабату), я зрозумів, що потрапив у казку з «1000 та однієї ночі». Вражає там все. Найбільша в місті і «найзнаменитіша» у світі мечеть Кутубія (мінарет якої перебудовували через помилку архітекторів – хлопці «помилилися» з визначенням боку світла, за що й поплатилися головами), хороша тим, що її мінарет увінчують чотири мідні кулі. Легенда говорить, що спочатку вони були зроблені з чистого золота, і їх (куль) було лише три. Четвертий був подарований дружиною імператора XII століття для спокути провини за те, що вона під час Рамадану одного дня не змогла витримати пост. Терзаючись каяттю, панночка веліла розплавити всі свої золоті прикраси і зробити з них четверту кулю. Казка? Блищать як справжні. . .
Сук (базар) Марракеша – це театр мільйона акторів. На вулицях – часом завширшки не більше метра – у прорізах будинків продають усі. Старовинні світильники (я твердо знаю, що якщо покопатися, лампу з джинном там обов'язково знайдеш), гостроносі тапки – бабусі (ось джини в таких-то й ходять), килими (літаки? ), «золото-брильянти», тканини, шкури, ось зграйка дівчат – невже наложниці? . .
Сад Мажореля - окрема пісня. На дуже невеликій території зібрано дуже багато представників світової флори. Фантастичних форм та розмірів кактуси, дурманливі, ароматні рослини, незрозумілих відтінків та забарвлень стовбури, листя, плоди… Тут цвітуть усі квіти. Але найбільше, звісно, кактусів. По одному зібрані з усього світу вони зводять з розуму своїми розмірами, формами, квітами. Це справжнє справжнє диво світу.
А золоті рибки у ставках? А черепахи, що сумно дивляться на тебе? . . Ех, мав рацію Ів Сен Лоран, витративши натовп часу та коштів для відновлення та підтримки саду Мажореля. Майстер настільки полюбив це місце, що заповів після смерті розвіяти свій порох саме тут. Заповіт кутюр'є було виконано у 2008 році. Він захотів залишитись у легенді…
Марракеш завжди прекрасний. Але якщо у вас є час увечері, неодмінно йдіть на площу Джема ель-Фна. Ось де свято, екшн, захоплення та жах. Тільки тут уся краса, культура, історія. Заклиначі змій та акробати, читці та рисувальники хною, музиканти, танцюристи та продавці води… Какофонія звуків та видовищ. Справжня казка, легенда, міф… Тут же, на площі, тисячі продавців їжі: на прилавках смажені баранячі голови і не схожі ні на що морепродукти, східні солодощі та свіжі соки. Все шкворчить, димиться і дивно пахне. Забудьте про гігієну. Це поняття тут невідоме. До речі, пробуючи там все і вся (а ви теж не зможете себе подолати) жодного разу я не користувався якимись медичними препаратами. Може все від настрою залежить? Чи від чаклунства?
На площі Джама ель-Фна не існує правил дорожнього руху. Немає тротуарів, зебр, світлофорів. Знаків дорожніх немає, і звичні рідні даішники відсутні! На мопедах, велосипедах, запряжених бричках (такий тут вид таксі) літають усі. Я відстрибував від дуже ортодоксально замотаних (одні очі видно! ) водій моторолерів і розгублено посміхався рикшам. Поліцейські схвально підморгували. Жодної аварії за весь час свого перебування у цій дивовижній країні я не бачив. Кому скажеш, дадуть відповідь – казка.
Пустеля – окремий пласт національної гордості марокканців. Зумівши тут вижити, вони всім довели силу свого духу та силу своєї волі. Вони її підкорили. Звичайно, культура, побут, національний одяг – все формувалося у єдності та боротьбі з цією природною зоною. Але тепер це абсолютна гармонія.
Споглядаючи океан безмежних хвиль-барханів, якось по-іншому сприймаєш ментальність місцевих жителів з їхньою неквапливістю і розважливістю, доходять, нарешті, філософські думки східних мудреців, з'являється чітке усвідомлення свого тлінного місця у світоустрої…
Про спеку мовчу. Розпечений пісок так палить крізь підошви, що моя дорога дружина тільки й змогла, що вийти з машини, та зробити два кроки. Потім спостерігала за моїми перебіжками від кактуса до кактуса, намагаючись не випадати з тіні. А я тепер знаю, що жити, існувати тут можуть лише дуже сильні, жароміцні люди…
«Незабаром буде оазис, – дивлячись, як нас «плющить», повідомив наш гід-провожатий – Джамаль «Іванович» (колись він навчався в Іваново, де вивчив російську мову і придбав «по батькові»), — там поїмо та відпочинемо».
Чекаючи побачити картинне озерце в оточенні пальм, антилоп та райських пташок, ми, треба сказати, були розчаровані краєвидом.
Просте «дерево» в кілька дворів, під ногами каміння, а десь унизу (це зовсім не схоже на звичну гірську ущелину, швидше, глибокий-преглибокий яр) видно банановий гай, що приховує своєю зеленню струмочок-річечку. >
У приміщенні, де немає ні кондиціонера, ні вентилятора затишно та прохолодно. Напевно, є таки у берберів якась своя архітектурна таємниця – я, наприклад, ну ніяк не розумію, як без євровікон і спліт-системи можна влітку прожити в Краснодарі, Ростові чи Волгограді, а тут таки Сахара! >
Їжа теж не тішить різноманітністю, але яка краса в її простоті! У таджині (глиняна сковорода – тарілка – страва, що покривається конусоподібною кришкою) готується все: кус-кус з м'ясом, з рибою, з овочами… Виходить дуже смачна тушкована страва. Можна, звичайно, спробувати стегно баранчика, але це на любителя.
«Бренд» Марокко – чай. Самі вони, сміючись, називають його "бербер-віскі". Знову ж таки в цьому «блюді» все просто, як просто все геніальне – в найміцніший зелений чай додається гарний пучок м'яти і багато цукру. Подають у маленьких скляних стаканчиках як у Туреччині (у наших селах їх ще називають стопочки). А тепер уявіть, який енергетичний заряд отримує організм від однієї такої «дози»!
З алкоголем тут гірше. Мусульманська країна – не прийнято тут випивати. У всіх кафешках сидять тільки з чаєм і тільки чоловіки, які, повернувшись у бік входу, годинами можуть спостерігати за життям, що минає. У ресторанах «для приїжджих» вино є, але все-таки за цим напоєм треба їхати до інших країн світу.
А в Марокко треба купувати, насичуватися всякими цитрусовими (тут їх стільки, що деяких із цих апельсинів-мандаринчиків я ніколи в очі не бачив навіть у книгах). Для любителів оливок та маслин тут просто місце «політичного» притулку. У будь-якому суці (базарі) вони височіють якимись неймовірними архітектурними композиціями, і цих гір – нескінченна гряда. З масою приправ, солоні та мариновані, зелені, жовті та коричневі… А спеції! Тут просто рай приправ! Все пахне, голова паморочиться, все можна куштувати, вже нічого не розумієш, можеш торгуватися - тільки навіщо, одне купив, три тобі подарували! . .
Ще один із символів цього королівства – арганове дерево. Бербери називають його деревом життя, адже воно дає їм матеріал для будівництва, паливо, їжу для людей і корм для тварин (кози, до речі, не лінуються лазити по гілках дерев у пошуку смачного листя і плодів). Але головна «область застосування» арганового дерева – «видобуток» олії та ліків. Олія з насіння аргани вважається одним з найдорожчих рослинних продуктів у світі, яке можна порівняти за ціною з чорною ікрою. Воно багате на вітаміни і застосовується для різних цілей, залежно від ступеня очищення. Його додають у косметику, тому що вважається, що воно зволожує та омолоджує шкіру (і це дійсно правда – олія багата вітаміном Е та ненасиченими жирними кислотами, які здатні безперешкодно проникати через шкірні покриви та мембрани клітин та відіграють першорядну роль у зволоженні клітин, їх харчуванні. і відтворенні), медики лікують їм атеросклероз, вітряну віспу та ревматизм. Пара крапель олії, додана в салат або таджин, надає їжі тонкий аромат і смак, їм заправляють лампади і світильники...
Словом, сюди треба їхати. Це все треба вбирати. Марокко – це рай. Я, звичайно, ще не був у теперішньому, на тому світі, але вже уявляю (навіть упевнений), як він має виглядати.