Начало здесь > > >
Проснулась я, как обычно, в 6. Только время здесь идет по-другому. Для местных была еще глубокая ночь – 5 утра. Накануне, созваниваясь с дочерью, заметила, что в полвосьмого по-нашему (в полседьмого по-ихнему) у нас тут было еще абсолютно светло, в то время, как дома была уже полная темень. Зато сейчас здесь была еще абсолютная ночь, а дома в это время уже довольно светло. Пацаны еще мирно дрыхли. А я посидела некоторое время на балкончике. Было довольно прохладно – если верить синоптикам, то градусов 16. Но зато какой прекрасный хвойный воздух!
Однако, долго сидеть в одиночестве я не смогла. Едва начало светать, я включила свет и поставила кипятить чайник.
На сегодня я запланировала поход до Свети Стефан. У меня уже ноги чесались идти, а они спят! Перед поездкой я у кого-то прочла, что с чаем здесь беда, пьют только кофе. Но с кофе у меня особые отношения. Я его пью всего один раз, утром. И то, только если я на работе или на даче. Тем не менее, я стала замечать, что собираясь на работу, уже мечтаю, как я приду и буду его пить. Ну уж нет! Не хватало мне еще кофейной зависимости! Будем спрыгивать.
С этой целью я две недели до отъезда, пришедшиеся на Успенский пост, помимо сала-мяса-пива-водки-и пр. и др. , включила в список табу еще и кофе. А чтобы закрепить успех, решила еще и в Черногории его не пить. А чай я просто не люблю. Но перед отъездом, все же, нашла на даче какие-то древние пару макачек на шнурочках. Кто-то из друзей привез для себя, зная нашу чайную нелюбовь. Но так и не использовали. Пили, вместе с нами, пиво. И коньяк. Так пакетики и валялись. И вот суждено было им попасть в Черногорию. Поскольку на дворе было совершенно не жарко, горяченького хотелось. Так что макачки пригодились! Из одной я сделала три кружки « чая» . Вчера, помимо мясных шняжек, мы купили еще и аналогичных, но ягодных. Так и позавтракали. А с собой в дорогу взяли, все еще недоеденный, перекус из аэропорта. И бутылку кипяченой воды. Бутилированной купить с вечера не сподобились.
По дороге увидели свешивающиеся из-за забора ветки инжира со спелыми плодами. Вот и витаминчики!
А еще надо зайти на автовокзал, посмотреть расписание автобусов. Чтобы найти вход, пришлось обойти автовокзал кругом. Минизоопарк не спал.
Зашли в здание. На большой плазме стала смотреть расписание куда-нибудь. И вижу, что через 5 минут, в 6.58, отправляется автобус на Котор! Поедем? Свети Стефан от нас никуда не денется! Поехали!
А только в кассу очередь. Не успеем, опоздаем! Следующий, только через час!
Но, как ни странно, мы успели. Причем, автобус отошел строго по расписанию. Видимо, черногорцы прочли рассказ Андрея cgistalker и решили исправиться. : )
Билеты стоили по 4 евро. Ехали недолго.
Было только полвосьмого по местному времени, когда мы уже выходили из автобуса. Сидящие впереди нас девушки сладко спали, и я решила их растолкать.
Перед поездкой я перечитала вдоль и поперек рассказ Natalia1421, пытаясь понять, где именно находится вход на бесплатную тропу, ведущую на гору. Идти по платной мне вовсе не улыбалось. Сопоставляла картинку с картой в рассказе с Мапс ми. С большим трудом и скрипом мозг сумел-таки, преодолеть топографический кретинизм, и я поняла, где это. Но на карте – это одно, а на местности – совсем другое. Выйдя на автовокзале, я стала крутиться с телефоном в руках, не отдупляя, в какую сторону податься. Мапс ми была абсолютно уверена, что мы еще почивать изволим в Будве.
Стала приставать к малочисленным представителям человечества, находящимся в столь ранний час на платформе. Уборщица не смогла мне помочь. А молодой парень, которому я ткнула карту на телефоне под нос с требованием (на подобии английского) рассказать, где это находится, спросил, а не говорю ли я по-русски? О! Еще как говорю! Иной раз, гораздо больше, чем нужно! Парень в картах не фурычил, и я спросила, где подниматься на гору? Он махнул рукой в нужную сторону и сказал, что там мы увидим.
Ладно! А тут и Мапс ми проснулась, наконец. И разбуженные мною девочки подошли с восклицанием « Хвала! » . Похвалили. Приятно! : )
Пошли. Симпатичная местность.
Все, как я люблю – море и горы! А крепостная стеночка здесь какая! Нам куда-то туда предстоит взобраться!
Попеременно сверяясь с телефоном, мы двигались в нужном направлении. Поглазели на прудик, кишащий рыбой.
Дошли до старого города.
Ну как туда не зайти? Улочки еще пустынны.
Как мило! Фотографироваться всей семьей в фотоателье! : )
Вот это чаечка!
Краник без воды.
А вот и с водой. Вроде хлоркой не воняет. Вылили кипяченую, набрали сырую.
И тут Вадик, посмотрев в свой телефон, сказал, что нам нужно направо (а, может, налево). Неважно. Вход на тропу там. Я без задней мысли последовала за ним. И тут путь нам преградил турникет!
Оппа! Как же так? Уже успели поставить? Наталья была здесь всего-то четыре года назад!
- Сколько? - спрашиваю у пузатенького кассира.
- Эйт эуро!
- Скока, скока?
Да за такие бабки они должны меня на руках относить! На восемь евро можно полдня кататься на горнолыжном курорте. Смотря где, конечно. Но уж один раз точно бы подняли на креселке или вагончике. Никаких тебе капиталовложений! Поставил вертушку и вперед, стричь бабло! Маладцы, блин!
Но делать нечего. Берем. Идем. Видосики, конечно, шикардосики, но насладиться в полной мере пэйзажем мне мешает жаба, душившая меня. Двадцать четыре евро! Да на эти деньги можно выпить пива… не знаю, пока, сколько, но, думаю, много.
А тут еще и червячок сомнения подтянулся к жабе, и я заглянула в телефон…
- АААА! БЛИИИИН! Мы же идем по платной тропе! Бесплатная осталась где-то слева! Вадик! Ты куда смотрел? Я же тебе тыкала пальцем в карту, где нам нужно подниматься!
- Ничего ты мне не говорила!
- Как не говорила?
- У тебя есть дурацкая привычка думать, что если ты что-то знаешь, то и остальные тоже это знают!
Я заткнулась. Это, действительно, так. Я всегда думаю, что окружающие меня люди, каким-то образом, должны быть подключены к моему информационному пространству. А на самом деле, даром телепатии они не обладают. : (
А вон она, извилистая дорожка, по которой ходят нормальные нищеброды!
А нас занесло на тропу ненормальных толстосумов.
Долго ли, коротко ли, взобрались мы на крайнюю, точку крепости, набрав высоту двести с хвостиком метров. Можно было дряпаться дальше в гору, а можно было уехать в следующий городок, с неприличным названием Пераст. Чтобы добраться до вершины горы, на которой, если верить Мапс ми, есть смотровая площадка, необходимо было спуститься, а затем набрать еще метров триста пятьдесят по той серпантинистой дорожке, по которой нам следовало идти изначально. Что-то такая перспективка не сильно прельщала. Решено было спускаться к автовокзалу. Но сначала подкрепиться.
Достали коробочку с перекусом. Тут и котейка подтянулся. Ради кадра с ним я пожертвовала куском мяска.
А потом оказалось, что их (куска) было всего два. Оставшийся кусочек делили на троих. Коту понравилось и он претендовал на долю в последнем кусочке. Отстань! Тогда кота докармливать какими-то хлебцами взялся сердобольный парень. Из его диалога со спутником, я выхватила часто произносимое слово « эвет» . Турок! И кто тут утверждал, что турки кошек не любят? Да еще и чужеземных, а не свойских.
Спустились мы по другой дорожке, и вышли через другой турникет. На выходе билеты никто не проверял. Так что, нищеброды, проникшие нахаляву, могут спокойно спуститься там, где и богатенькие буратины.
Как видно по часам, было только 10.17. Времени – вагон. Пошли к автовокзалу. По дороге увидели большой супермаркет. Но прошли мимо – вдруг автобус на Пераст ждет только нас и вот-вот отойдет?
На перроне толпилась толпа. Распорядитель выкрикивал « Дубровник» . Я сказала « Пераст» . Он показал мне, где висит расписание. Но как я в него ни пялилась, нужного названия не увидела. Разводя руками, снова подошла к парню. Он мне говорит со вздохом: « Герцег Нови, леди! » Ледей меня еще никто не обзывал! Мадамой, бывало, в Египте. А тут – леди! Фигасе! Подбородок сам собой задрался и поясница прогнулась аж до хруста.
На Герцег Нови автобус идет через сорок пять минут. Пошли в кассу. Но тетка билеты нам продавать отказалась. Я не поняла, почему. Опять к парню. Он сказал, что в автобусе продадут. Ну и ладно. Пошли, пока, в гастроном. Не сидеть же тут вхолостую!
Перед отъездом общалась со знакомыми, недавно побывавшими в Черногории. Одни меня научили тому, что вино в здешних магазинах (а может, и не только в здешних) располагают хитрым образом – на уровне глаз ставят бутылки с максимальным ценником. А вот на нижних полочках, куда не каждый, догадается заглянуть, и далеко не каждый сможет так нагнуться или присесть, можно найти сюрпрайз – винишки по одному-два евро. Мы не поленились и присели. Вау! Сколько вкусненького по совеошенно нормальной цене! Хотели купить самое дешевое сухое красное « Вранач» , но оно было закрыто такой крышкой, как закрывают наше пиво. Т. е. закрыть обратно уже плохо получится, в случае, если мы не допьем. Хи-хи! Уж не знаю, откуда взялась мысль о такой возможности.
Тем не менее, мы купили другой « Вранач» , чуть дороже, но с закручивающейся крышкой. Нам говорили, что тащить в Черногорию штопор не имеет смысла. Хотя, в нашей студии был обнаружен совершенно шикарный штопор с двумя ручками. Видимо, предполагалось, что на вилле, занимающей самую верхнюю строчку в ценнике, будут отдыхать люди, могущие себе позволить элитные вина, закрывающиеся пробкой.
Ладно, сложнейший выбор был сделан. Осталось придумать, чем закусывать. Другие знакомые рассказывали, что покупали здесь хумус в пластиковых баночках. Нашелся такой продукт. Только, чем его есть? Тара у нас была, а приборы, как-то, взять не догадались. Можно и руками, в конце концов, но не совсем тот случай. Та ладно! Хлебушком обойдемся.
Затарившись таким образом, вернулись на опустевший автовокзал. Уселись на лавочке и, воровито озираясь, разлили по первой кружечке.
Загрызли мягким домашним хлебушком. Вторую чашечку пили уже смелее. Ментов не наблюдалось, остальным до нас дела не было.
Пока пришел опоздавший слегка автобус, Вранач, в полном объеме, ушел в наши организмы.
Кондуктор продал нам билеты по 2 евро. Поехали в Пераст.
Вот где-то здесь начинается бесплатный подъем. Эх!
Ехали живописными берегами Боко-Которского залива. Фоткала, фоткала. Но мало, что получилось.
Прибыли.
Подъем на башню стоил 1 евро. Мне хотелось. Но позже. Сначала надо покататься по бухте.
Миленький маленький городишко.
Здесь мне нравилось больше, чем в Которе. Пляжи, как таковые, правда, отсутствуют. С бетонных плит купаться не каждый сможет. Зато народу немного.
Купив еще винишка в ближнем магазинчике, расположились на набережной. Красота какая! Даже, я бы сказала, лепота! Именно так это и звучит по-местному. Парикмахерская здесь называлась « Салон лепоты» . Нравится мне здешний язык!
Поплавав немного в заливе и приговорив очередного « Вранача» , мы пошли искать кораблик. Подошел один, довольно большой. Я подошла к грузящейся толпе с вопросом, сколько стоит билет. Но это оказался экскурсионный теплоход.
« На теплоходе музыка играет, а я одна стою на берегу! » Ну, не совсем одна. Трое нас. И уже вполне себе жизнерадостных. Не унывая, мы пошли искать дальше. И нашли. Столик с девушкой, предлагавшей прогулки по 5 и 10 евро с человека. Та, что за 5, предполагала поездку на один из островков с высадкой, а та, что за десять – то же самое, но еще покатают по бухте. Целый час. Опьяневшая, слегка, жаба, расслабилась и притупила бдительность. Этим я и воспользовалась и приобрела билетики на 10-ти евровую прогулку. Которая состоится через 15 минут. А что ж мы, так и поедем трезвые, как дураки? Магазин, вино, хлеб. Продавщица говорила по-русски. Очень неплохо. В школе, говорит, учила. Но нам болтать было некогда. Море зовет!
Не знаю, сколько там нас катали. Нас на судне было трое, помимо капитана. Литр розового последовал за предыдущими красными, и время потеряло значение. Не знаю, как я не уронила в воду телефон или фотик. Как я сама не выпала за борт. Хотя, вот теперь пишу и думаю, а почему мы не попросились понырять посреди залива? Думаю, капитан не отказал бы.
Замечательно покатались. Фотки без комментариев. Просто налейте себе и наслаждайтесь, как мы тогда. : )
Листая дома фоточки, обнаружила это
Этот момент совершенно выпал из пьяного мозга. Но тем приятнее вспоминать : )
Но пора бы и восвояси. Хлеба мы наелись досхочу. Возле кафе стояли пюпитры с меню. О! А не отведать ли нам местного рыбного супчика за 3 евро? А не отведать! Официант особого восторга не выказал и сказал, что это невозможно. То ли наши пьяные морды не внушили ему доверия, то ли сегодня был нерыбный день, то ли ему впадлу было заморачиваться таким дешевым заказом. О последней возможности я читала. Зажрались, однако! Ну и ладно! Магазины сегодня работают, прикупим чего-то на ужин.
Однако, как же выбраться обратно? Сюда нас высадили на трассе. Ползти на гору не хотелось. Мы пристали к девушке, продавшей нам билеты на катер. Она сказала, что на набережной есть остановка, и скоро будет автобус на Котор.
Нашли. Сели. Поехали. С нас взяли по 1 евро. Это был какой-то другой автобус. Если я не ошибаюсь, он назывался « блю лайн» , а тот, что привез нас сюда – « Ядранский экспресс» . И цена в два раза отличается. Почему, непонятно.
В Которе мы пересели на экспресс, который, на этот раз, стоил не 4, а 3 евро. Странненько, непонятненько.
В Будве мы пошли на рынок и в супермаркет. Меня поразила дороговизна овощей. Дома я на те деньги, что стоил килограмм здесь, купила бы 3 кг помидор или перца. А вот мясо на нашем уровне. А подсолнечное масло даже дешевле. Но мясо я готовить не собиралась, а масло в нашей кухне имелось – оставил кто-то из предыдущих постояльцев, видимо.
Купили какого-то сыра, оливок, обрезки пршута, а также некий кисломолочный продукт. Ну и вина, конечно. А на утро – яиц. Причем, сначала я увидела яйца по 6-50. Я просто офигела! Но потом нашла и по рупь пятьдесят. Фигасе, разница! У нас домашние, конечно, дороже магазинских, но не в четыре же раза!
Чао, Черногория! (день третий) > > >
Початок тут >>>
Прокинулася я, як завжди, о 6-й. Тільки час тут йде по-іншому. Для місцевих була ще глибока ніч – 5 ранку. Напередодні, телефонуючи доньку, помітила, що о пів на восьму по-нашому (о пів на сьому по-їхньому) у нас тут було ще абсолютно світло, в той час, як удома була вже повна темрява. Зате зараз тут була ще абсолютна ніч, а вдома в цей час уже досить ясно. Пацани ще мирно спали. А я посиділа якийсь час на балкончику. Було досить прохолодно – якщо вірити синоптикам, то градусів 16. Але зате якесь чудове хвойне повітря!
Однак довго сидіти на самоті я не змогла. Щойно почало світати, я ввімкнула світло і поставила кип'ятити чайник.
На сьогодні я запланувала похід до Свєті Стефан. У мене вже ноги свербіли йти, а вони сплять!
Перед поїздкою я в когось прочитала, що з чаєм тут лихо, п'ють лише каву. Але з кавою у мене особливі стосунки. Я його п'ю лише один раз, вранці. І то тільки якщо я на роботі або на дачі. Тим не менш, я помітила, що збираючись на роботу, вже мрію, як я прийду і його питиму. Ну ні! Бракувало мені ще кавової залежності! Зстрибуватимемо.
З цією метою я два тижні до від'їзду, що припали на Успенський піст, крім сала-м'яса-пива-горілки та ін. , включила до списку табу ще й каву. А щоби закріпити успіх, вирішила ще й у Чорногорії його не пити. А чай просто не люблю. Але перед від'їздом все ж таки знайшла на дачі якісь стародавні пари макачок на шнурочках. Хтось із друзів привіз для себе, знаючи нашу чайну нелюбов. Але так і не використали. Пили разом із нами пиво. І коньяк. Так пакетики і лежали. І ось судилося їм потрапити до Чорногорії. Оскільки на подвір'ї було зовсім не жарко, гаряченького хотілося.
Так що макачки стали в нагоді! З одного я зробила три кружки «чаю». Вчора, окрім м'ясних шняжок, ми купили ще й аналогічних, але ягідних. Так і поснідали. А з собою в дорогу взяли все ще недоїдений перекус з аеропорту. І пляшку кип'яченої води. Бутильованої купити звечора не спромоглися.
По дорозі побачили гілки інжиру зі стиглими плодами. Ось і вітамінчики!
А ще треба зайти на автовокзал, переглянути розклад автобусів. Щоб знайти вхід, довелося оминути автовокзал довкола. Мінізоопарк не спав.
Зайшли до будівлі. На великій плазмі почала дивитися розклад кудись. І бачу, що через 5 хвилин, о 6.58, відправляється автобус на Котор! Поїдемо? Світло Стефан від нас нікуди не дінеться! Поїхали!
А лише в касу чергу. Не встигнемо, спізнимося! Наступний, лише за годину!
Але, як не дивно,
ми встигли. Причому автобус відійшов строго за розкладом. Мабуть, чорногорці прочитали розповідь Андрія cgistalker і вирішили виправитися. : )
Квитки коштували по 4 євро. Їхали недовго.
Було лише пів на восьму за місцевим часом, коли ми вже виходили з автобуса. Дівчата, що сидять попереду нас, солодко спали, і я вирішила їх розштовхати.
Перед поїздкою я перечитала вздовж і впоперек розповідь Natalia1421, намагаючись зрозуміти, де саме знаходиться вхід на безкоштовну стежку, що веде на гору. Іти платною мені зовсім не посміхалося. Зіставляла картинку з картою в оповіданні з мапс ми. З великими труднощами і скрипом мозок таки зміг подолати топографічний кретинізм, і я зрозуміла, де це. Але на карті це одне, а на місцевості зовсім інше. Вийшовши на автовокзалі, я почала крутитися з телефоном у руках, не віддупаючи,
у який бік податися. Мапс мі була абсолютно впевнена, що ми ще спочиватимемо в Будві.
Стала приставати до нечисленних представників людства, які перебувають у таку ранню годину на платформі. Прибиральниця не змогла мені допомогти. А молодий хлопець, якому я тицьнула карту на телефоні під носа з вимогою (на зразок англійської) розповісти, де це знаходиться, запитав, а чи не говорю я російською? О! Ще як говорю! Іноді набагато більше, ніж потрібно! Хлопець у картах не брикав, і я запитала, де підніматися на гору? Він махнув рукою у потрібний бік і сказав, що там ми побачимо.
Добре! А тут і Мапс нарешті прокинулася. І розбуджені мною дівчатка підійшли із вигуком «Хвала! ». Похвалили. Приємно! : )
Пішли. Симпатична місцевість.
Все, як я люблю – море та гори! А кріпосна стіна тут яка!
Нам кудись туди належить піднятися!
Поперемінно звіряючись із телефоном, ми рухалися в потрібному напрямку. Поглянули на ставок, що кишить рибою.
Дійшли до старого міста.
Ну як туди не зайти? Вулички ще пустельні.
Як мило! Фотографуватися усією сім'єю у фотоательє! : )
Ось це чайка!
Краник без води.
А ось і з водою. Начебто хлоркою не смердить. Вилили кип'ячену, набрали сиру.
І тут Вадик,
подивившись у свій телефон, сказав, що нам потрібно праворуч (а, може, ліворуч). Неважливо. Вхід на стежку там. Я без задньої думки пішла за ним. І тут шлях нам перегородив турнікет!
Оппа! Як же так? Вже встигли поставити? Наталя була тут лише чотири роки тому!
- Скільки? - питаю у пузатенького касира.
- Ейт еуро!
- Скока, скока?
Та за такі бабки вони повинні мене на руках відносити! На вісім євро можна півдня кататись на гірськолижному курорті. Дивлячись де, звісно. Але вже один раз точно підняли б на кріселці або вагончику. Жодних тобі капіталовкладень! Поставив вертушку і вперед, стригти бабло! Молодці, млинець!
Але робити нічого. Беремо. Ідемо. Видосики, звичайно, шикардосики, але насолодитися повною мірою краєвидом мені заважає жаба, яка душила мене. Двадцять чотири євро! Та на ці гроші можна випити пива… не знаю, поки що, але, думаю, багато.
А тут ще й черв'ячок сумніву підтягнувся до жаби, і я зазирнула в телефон…
- АААА! БЛІІЇІН! Ми ж йдемо платною стежкою! Безкоштовна залишилася десь ліворуч! Вадику! Ти кудись дивився? Я ж тобі тицяла пальцем у карту, де нам треба підніматися!
- Нічого ти мені не казала!
- Як не говорила?
- У тебе є безглузда звичка думати, що якщо ти щось знаєш, то й інші теж це знають!
Я заткнулася. Це дійсно так. Я завжди думаю, що люди, що оточують мене, якимось чином повинні бути підключені до мого інформаційного простору. А насправді, даремно телепатії вони не мають. : (
А ось вона, звивиста доріжка, якою ходять нормальні злидні!
А нас занесло на стежку ненормальних товстосумів.
Чи довго, чи коротко, ми піднялися на крайню, точку фортеці, набравши висоту двісті з хвостиком метрів. Можна було дряпатися далі в гору, а можна було поїхати до наступного містечка, з непристойною назвою Пераст. Щоб дістатися вершини гори, на якій, якщо вірити Мапс мі, є оглядовий майданчик, необхідно було спуститися, а потім набрати ще метрів триста п'ятдесят по тій серпантиністій доріжці, якою нам слід було йти спочатку. Щось така перспективка не дуже спокушала. Вирішено було спускатися до автовокзалу. Але спочатку підкріпитись.
Дістали коробочку з перекушуванням. Тут і котеня підтягнувся. Заради кадру з ним я пожертвувала шматком м'яска.
А потім виявилося, що їх (шматка) було лише два. Шматок, що залишився, ділили на трьох. Коту сподобалося, і він претендував на долю в останньому шматочку.
Відчепись! Тоді кота догодовувати якимись хлібцями взявся жалісливий хлопець. З його діалогу з супутником, я вихопила слово «евет». Турок! І хто тут стверджував, що турки котів не люблять? Та ще й чужоземних, а не своїх.
Спустилися ми іншою доріжкою, і вийшли через інший турнікет. На виході квитки ніхто не перевіряв. Отже, злидні, що проникли на халяву, можуть спокійно спуститися там, де й багаті буратини.
Як видно по годинах, було лише 10.17. Часу – вагон. Пішли до автовокзалу. Дорогою побачили великий супермаркет. Але пройшли повз - раптом автобус на Пераст чекає тільки нас і ось-ось відійде?
На пероні юрмився натовп. Розпорядник вигукував «Дубровник». Я сказала "Пераст". Він показав мені,
де висить розклад. Але як я в нього не витріщалася, потрібної назви не побачила. Розводячи руками, знову підійшла до хлопця. Він мені зітхає: «Герцегу Нові, леді! Ледей мене ще ніхто не обзивав! Мадамою бувало в Єгипті. А тут – леді! Фігасі! Підборіддя само собою задерлося і поперек прогнувся аж до хрускоту.
На Герцег Нові автобус іде за сорок п'ять хвилин. Пішли до каси. Але тітка квитки нам продавати відмовилася. Я не зрозуміла чому. Знову до хлопця. Він сказав, що у автобусі продадуть. Ну і добре. Пішли, поки що, в гастроном. Не сидіти ж тут ухолосту!
Перед від'їздом спілкувалася зі знайомими, які нещодавно побували в Чорногорії. Одні мене навчили тому, що вино у тутешніх магазинах (а може, і не тільки у тутешніх) мають у своєму розпорядженні хитрим чином – на рівні очей ставлять пляшки з максимальним цінником. А ось на нижніх поличках, куди не кожен, здогадається зазирнути, і далеко не кожен зможе так нахилитися або присісти,
можна знайти сюрпрайз - вино за одним-два євро. Ми не полінувалися і присіли. Вау! Скільки смачненького за нормальною ціною! Хотіли купити найдешевше сухе червоне "Вранач", але воно було закрите такою кришкою, як закривають наше пиво. Т. е. закрити назад вже погано вийде, у разі, якщо ми не доп'ємо. Хі-хі! Не знаю, звідки взялася думка про таку можливість.
Тим не менше, ми купили інший «Вранач», трохи дорожчий, але з кришкою, що закручується. Нам казали, що тягти до Чорногорії штопор не має сенсу. Хоча, в нашій студії було виявлено абсолютно шикарний штопор із двома ручками. Мабуть, передбачалося, що на віллі, що займає найвищий рядок у ціннику, відпочиватимуть люди, які можуть дозволити собі елітні вина, що закриваються пробкою.
Гаразд, найскладніший вибір було зроблено. Залишилося вигадати, чим закушувати. Інші знайомі розповідали, що купували тут хумус у пластикових баночках.
Знайшовся такий продукт. Тільки чим його є? Тара в нас була, а прилади якось узяти не здогадалися. Можна й руками зрештою, але не зовсім той випадок. Та ладно! Хлібом обійдемося.
Затарившись таким чином, повернулися на спорожнілий автовокзал. Сіли на лавочці і, злодійно озираючись, розлили по першому кружечку.
Загризли м'яким домашнім хлібцем. Другу чашку пили вже сміливіше. Ментів не спостерігалося, іншим до нас не було.
Поки прийшов автобус, що спізнився трохи, Вранач, у повному обсязі, пішов у наші організми.
Кондуктор продав нам квитки по 2 євро. Поїхали в Пераст.
Ось десь тут починається безкоштовне піднесення. Ех!
Їхали мальовничими берегами Боко-Которської затоки. Фоткала, фоткала. Але мало що вийшло.
Прибутки.
Підйом на вежу коштував 1 євро. Мені хотілось. Але пізніше. Спочатку треба покататися бухтою.
Милий маленький містечко.
Тут мені подобалося більше, ніж у Которі. Пляжі, як такі, щоправда, відсутні. З бетонних плит купатись не кожен зможе. Натомість народу небагато.
Купивши ще винна в ближньому магазинчику, розташувалися на набережній. Яка краса! Навіть, я сказала б, лепота! Саме так це й звучить по-місцевому. Перукарня тут називалася "Салон лепоти". Подобається мені тутешня мова!
Поплававши трохи в затоці та засудивши чергового «Вранача», ми пішли шукати кораблик. Підійшов один, досить великий. Я підійшла до вантажу натовпу з питанням, скільки коштує квиток. Але це виявився екскурсійний теплохід.
«На теплоході музика грає, а я одна стою на березі! »Ну, не зовсім одна. Троє за нас. І вже цілком собі життєрадісні. Не сумуючи, ми пішли шукати далі. І знайшли. Столик із дівчиною, яка пропонувала прогулянки по 5 та 10 євро з особи. Та, що за 5, передбачала поїздку на один із острівців з висадкою, а та, що за десять – те саме, але ще покатають бухтою. Цілу годину. Сп'яніла, злегка жаба розслабилася і притупила пильність.
Цим я і скористалася і придбала квитки на 10 євро прогулянку. Яка відбудеться за 15 хвилин. А що ж ми так і поїдемо тверезі, як дурні? Магазин, вино, хліб. Продавщиця говорила російською. Дуже погано. У школі, каже, навчала. Але нам балакати було ніколи. Море кличе!
Не знаю, скільки там нас катали. Нас на судні було троє, крім капітана. Літр рожевого пішов за попередніми червоними, і час втратив значення. Не знаю, як я не впустила у воду телефон чи фотик. Як я сама не випала за борт. Хоча, ось тепер пишу і думаю, а чому ми не попросилися пірнати посеред затоки? Думаю, капітан не відмовив би.
Чудово покаталися. Фото без коментарів. Просто налийте собі та насолоджуйтесь, як ми тоді. : )
Гарлата вдома фоточки, виявила це
Цей момент зовсім випав із п'яного мозку. Але тим приємніше згадувати: )
Але пора б і додому. Хліба ми наїлися досхочу. Біля кафе стояли пюпітри з меню. О! А чи не покуштувати нам місцевого рибного супчика за 3 євро? А не скуштувати! Офіціант особливого захоплення не виявив і сказав, що це неможливо. Чи то наші п'яні морди не навіяли йому довіри, чи сьогодні був нерибний день, чи йому впадло було морочитися таким дешевим замовленням. Про останню можливість я читала. Зажерлися,
однак! Ну і добре! Магазини сьогодні працюють, прикупимо чогось на вечерю.
Але як же вибратися назад? Сюди нас висадили на трасі. Повзти на гору не хотілося. Ми пристали до дівчини, яка продала нам квитки на катер. Вона сказала, що на набережній є зупинка і скоро буде автобус на Котор.
Знайшли. Сіли. Поїхали. З нас взяли 1 євро. То був якийсь інший автобус. Якщо я не помиляюся, він називався блю лайн, а той, що привіз нас сюди - Ядранський експрес. І ціна вдвічі відрізняється. Чому незрозуміло.
У Которі ми пересіли на експрес, який цього разу коштував не 4, а 3 євро. Дивно, незрозуміло.
У Будві ми пішли на ринок та в супермаркет. Мене вразила дорожнеча овочів. Вдома я на ті гроші, що коштував кілограм тут, купила б 3 кг помідора чи перцю. А ось м'ясо на нашому рівні. А соняшникова олія навіть дешевша. Але м'ясо я готувати не збиралася,
а масло в нашій кухні було - залишив хтось із попередніх постояльців, мабуть.
Купили якогось сиру, оливок, обрізки пршуту, а також якийсь кисломолочний продукт. Ну і вина, звісно. А на ранок – яєць. Причому спочатку я побачила яйця по 6-50. Я просто офігела! Але потім знайшла і по п'ятдесят. Фігасе, різниця! У нас домашні, звичайно, дорожчі за магазинські, але не в чотири ж рази!
Чао, Чорногорія! (третій день) >>>
