Сосна негра Монті.

15 Січня 2018 Час поїздки: з 25 вересня 2017 до 30 вересня 2017
Репутація: +612½
Додати до друзів
Написати листа

Усім здраст!

Хто не любить соплі, слини та іншу лірику, прошу відразу переходити до розділу «Разом» - там все коротко і у справі. А тепер, власне, соплі…

Спонтанність вибору напрямку польоту, здається, у мене перетворюється на закономірність. Пам'ятається, перші свої подорожі я ретельно обмірковував, читав багато відгуків, планував відвідування визначних пам'яток, розробляв маршрути і навіть складав підйомний план відпочинку. Словом, готувався найпрестижнішим чином. Тепер рішення, куди летіти, приходить уже в турагентстві – покупка туру та наступного дня виліт. Це не є добре, але ліньки, як хронічна хвороба, живе в мені.

Отже, у жовтні 2017 абсолютно рандомним чином з огляду на обставини, що склалися, і низку накреслених долею подій, як напрямок польоту була обрана країна під назвою Чорногорія.


Нами (нас було двоє) був заброньований двозірковий готель Korali у селищі Sutomore терміном на 6 днів. Сніданки та вечері були включені. Про Чорногорію мені, рівно, було відомо лише 2 факти: там нещодавно відпочивав мій колега і там є гори. Усе!

Виліт з Внуково на якомусь Боїнг авіакомпанією Росія, 3 години польоту і м'яке приземлення в маленькому аеропорту міста Тіват. Коротше, все як завжди… Похмуре небо та дощ викликали хвилювання. Представники БібліоГлобуса вказали пальцем на білий мінівен, водій якого став гідом купки туристів, що ним перевозилася, на час доставки їх до готелів. Нехай Герман. Герман, як представник російськомовного населення цієї маленької країни, розповів про деякі факти, пов'язані з нею. Місцевих аборигенів близько 700 тис. Чоловік, власного виробництва немає, дохід країна черпає з туризму. Раніше видобували боксити і виготовляли алюміній, коли боксити все здобули, виробництво встало.

Назва така (Montenegro) до країни прив'язалася через темний колір хвої корабельної сосни, що колись покривала гори цієї місцевості. Звичайно, сосна була вирубана.

Так ось. . . Після виїзду з міста Тіват почався прибережний серпантин, і погляду відкрилися гарні види звивистої берегової лінії. Небо просвітліло, вилізло сонце. Герман повернув на Будву і зупинився біля готелю мережі iberostar, який видався мені досить милим. Біла машина звільнилася від сім'ї з дитиною і рушила далі вздовж узбережжя. Потім був поворот на Sveti Stefan і силіконова дівчина з набряклими губами вилізла біля готелю під назвою «BMW». "Готель", звичайно, це формально, по суті, будиночок на дві родини. Нас водій повіз у село під назвою Sutomore, шлях до якої від аеропорту зайняв близько години з урахуванням обмеження швидкісного режиму в 40-50 км/год. Запланованої зустрічі із гідом не було. "Якщо чо нада, дзвоніть гіду самі", - сказав Герман.


Korali виявився великим пансіонатом, що складається з кількох корпусів, збудованих (на мою думку, російськими) за часів совка. Кімната не ремонтувалася з часів того самого совка. Істерте, майже до дірок, дерьмантинове крісло, латки в кахельній підлозі, іржа та рвана постільна білизна служили атрибутами цього аскетичного укриття від дощу та вітру. Вдало розташований балкончик side-sea view мав звичні туристові 2 стільці, столик та іржавий зовнішній блок кондиціонера, працездатність якого нам пощастило не перевіряти. Простора ванна кімната, уражена грибком і плямами старої іржі, була облагороджена рейковою стелею. З короткої шторки душової кабінки (якщо її можна так назвати) вода стікала частково в піддон, частково на підлогу. Підтікаючий бачок унітазу я полагодив - боявся, не засну під ці звуки, тому що двері у ванну не тільки не мали замку, але й не зачинялися в принципі.

З плюсів можу відзначити м'які чисті рушники та наявність балкончика з гарним виглядом. З мінусів – відсутність гарячої води (тільки тепла) і все перелічене вище. Загалом, житлом я залишився задоволений - за таку ціну нам тільки й переночувати, а ліжко в кімнаті, як не дивно, було. Якщо вже почав про готель, то продовжу. У всіх цих корпусах, розрахованих на сотні відпочиваючих, мешкало 9 з половиною туристів. Був охоронець, пара реципціоністів, покоївки та персонал їдальні. Прибирання в номерах проводилося справно та регулярно.

Про їдальню кілька слів окремо. Чан із підкислими помідорами, чан із підкислими огірками, картопляне пюре синього кольору, ошметки омлету, сосиски з ліверу, крижані макарони та сіра жахлива шинка подавалися на вечерю (чай, кава, вода – платно).

Сухі круасани, найгірша у світі олія, безсмачний хліб, якісь пластівці, козяче молоко, кефір та кавоварка подавалися на сніданок. Коротше, з усього цього асортименту я вживав уранці тільки каву. Чай, до речі, на вечерю у них подається безкоштовно гостям із опцією «all inclusive». Крім того, не можна не згадати про ліфт, двері якого відчиняються навстіж, а всередині під час руху кабіни поверхи проносяться повз тебе – дуже стрімкий апарат! Їздили в ньому одного разу заради адреналіну. Про готель, мабуть, достатньо.

По прибутті треба було глянути на море. В сутінках ми рушили у бік набережної, що знаходилася за 30 метрів від входу в готель. Лів дощ, температура повітря, мабуть, була близько 18°С. Після готельної «вечері» потрібно було знайти місце, де можна було б повечеряти. Темрява, дощ, безлюдна набережна і зграя злих собак постали перед нами. Настрій сквернів. В якійсь кафешці був замовлений цезар та макарончики. Все їстівне.


Ціни такі: 4-6 євро за салат/пасту/піцу, 5-8 євро за блюда з курки, 9-15 євро за стейк. На зворотному шляху за 6 євро була куплена пляшка місцевого рожевого вина, яке було благополучно розпите на балкончику і виявилося дуже приємним. Спав я погано через потворні готельні подушки і специфіку пастельної білизни – як підковдра виступало маленьке простирадло, яке постійно сповзало і закочувалося.

День 2.

Другий день розпочався зі сніданку, а точніше сказати – з філіжанки кави. Погода другого дня порадувала сонцем і блакитним небом. Забігаючи наперед, скажу, що температура повітря вдень піднімалася до 23-25С. Після кави ми пішли на пляж – протяжна, безлюдна, гальково-пісочна, з купою платних лежаків біля нашого готелю. Але плату було брати нікому, тому що вздовж усієї берегової лінії пляжу виднілося всього з кілька десятків людей.

Взагалі, ця пора року в Чорногорії характеризується низьким сезоном, тому туристів було зовсім мало. Адріатичне море вразило прозорістю води – дуже чисте. Кусто називав Адріатику найчистішим із середземноморських морів. Вода не дуже солона, сильних хвиль не було, температура комфортна, словом, море дуже порадувало. Підводного прибережного світу там немає, тож не тягати з собою маску було вірним рішенням. Після купання та прийняття душа було вирішено нарешті вибратися «у люди». Там на кожному кроці можна взяти в оренду машину. Багато різних маленьких агентств», – казав він (Герман). По факту в Sutomore ми знайшли лише одне місце з написом дрібними літерами «Car rent». Усміхнена жінка запропонувала брошурку з картинками авто та цінником від 35 до 45 євро за день оренди. Було обрано дизельний Hyundai i20.


Однак виявилося, що за машиною потрібно ще чимось добиратися до міста Bar, чого робити зовсім не хотілося. Тоді жінка зателефонувала господареві (зватимемо його Ульвій) і після розмови з ним повідомила про те, що він піджене машинку до турагентства за годину. З цією радісною новиною ми пішли погуляти та пофоткатись у бік набережної. За годину машину привезла дівчина (дочка Ульвія), яка посадила мене за кермо і ми вирушили до Bar для оформлення документів оренди. Правда, на запитання: «А чому горить червоненький вогник, і машина пише Check break system! », Вона відповісти не змогла. Ульвій – віковий серб, який досить-таки добре розмовляє російською, сказав, що з південно-західного до північно-східного кордону можна доїхати всього за 4 години. Навігатора, на жаль, у нього в даний момент часу не виявилося, і нам дали маленьку карту країни зі словами: «Та тут же ніде заблукати!

» З цією важливою інформацією та ключем від авто ми пішли шукати місце, де можна було б пообідати. Прямо поряд з агентством Ульвія знаходився невеликий ресторанчик, в якому було замовлено їстівну пасту «4 сири». Bar – за Чорногорськими мірками велике місто – виявилося приємним місцем із милою набережною та, розташованими на ній, затишними кафешками. Годинна прогулянка портом і набережною подарувала нам позитивні враження та кілька непоганих кадрів

Якщо ми волею випадку опинилися в Барі, то цього ж дня (а точніше вже вечір) слід з'їздити до Ulcinj – найпівденнішого міста країни, що межує з Албанією.

Дорога на Ульцинь

Дорога за 26 км до Ульциня із зупинками для фотографування зайняла близько 40 хвилин, але заїхати до міста для мене виявилося не так просто.

Спочатку ми проїхали повз дорогу, що веде до міста, і потрапили на якийсь віддалений напівдикий кемпінг, де на піщаному пляжі троє місцевих ловили неводом рибу.

Сонце вже тяглося до горизонту, і надії встигнути повернутися в Бар і повечеряти до темряви випаровувалися з кожною хвилиною. У підсумку, з другої спроби вдалося в'їхати в місто, яке лежить у маленькій бухті з дуже колоритною набережною і точно достойний відвідування.

На прогулянки Ульцинем було витрачено близько години, і задоволені від отриманих вражень, ми вирушили до Бару на вечерю. У ресторані на набережній був замовлений грецький салат, тарілка креветок та брускетти з томатами та моцарелою. Порції там подають у два рази більше, ніж у нас, одночасно з дворазовим покращенням якості самої страви, а ціни трохи нижчі. Повноцінна вечеря на двох (без вина) коштувала 12-16 євро.

Вино ми пили щовечора на балкончику.

День 3.

Ранній підйом обіцяв довгий день, наповнений яскравими враженнями. Переконавшись у черговий раз на сніданку у непорушності співвідношення ціна-якість, ми вирішили поїсти десь по дорозі. Згадуючи слова Ульвія, на третій день я запланував об'їхати всю країну проти годинникової стрілки (4:00 на північ, 4:00 на південь назад). Ахахаха, як же я був наївний і дурний!


Першим пунктом плану був пошук заправки. Хоча стрілка і показувала півбак, хотілося вирушати з узбережжя в глибини гір повністю заправленими. Крім того, трохи турбував напис «Check break system! » На першій-ліпшій заправці був заправлений повний бак дизельного палива за ціною близько 1 євро за літр. Поворот на Підгорицю та в'їзд у 4-кілометровий тунель Созина – єдина платна ділянка дороги в країні. Плата за проїзд по тунелю 2.5 євро стягується з боку Подгориці.

Пам'ятаю, що після тунелю була, по-моєму, єдина ділянка дороги, де швидкісне обмеження становило дивовижні 100 км/год! У той час як на решті ділянок доріг 30-40-50.

На шляху до столиці другим пунктом плану було відвідування Скадарського озера – найбільшого на Балканському півострові. Великий водоймище, що не відрізняється особливою мальовничістю, розташувалося якраз по шляху до столиці. Місцеві активно пропонують покататися на човні озером, але ми не стали.

Так вийшло, що, в'їхавши до Підгориці, ми одразу потрапили в історичний, як нам здалося, центр міста з похмурою площею, такою самою похмурою адміністративною будівлею на ній і пам'ятником у вигляді якогось мужика на коні. У найближчому кафе сніданок водночас став і обідом.

Велика тарілка гарного різотто, таця з брускеттами з моцарелли та томатів приємно порадували якістю, кількістю та адекватною ціною. Ось тільки капучино був у всіх кафешках несмачний та переекстрагований.

Трохи прогулявшись округом, було прийнято рішення рухатися далі - на Kolasin. Зупинки для фотографування, сильні перепади висот, серпантин та обмеження в 40 км/год зробили 72-кілометрову ділянку колії еквівалентом 150-кілометрової ділянки на батьківщині.

На щастя, близько познайомитися з поліцейськими, що стоять з радарами в кущах, нам не довелося - зустрічні водії люб'язно попереджали морганням фар. Ще вранці на узбережжі я ходив у шортах, наближаючись по обіді до Колашина, я вже був одягнений у теплу хутряну кофту.

Колашин - маленьке гірське містечко з будиночками для відвідувачів гірськолижної бази, центральна площа якого викладена дерев'яними брусочками, особливого враження не справив.

Відвідування міста не мало певної мети, просто воно знаходилося на шляху до мосту Джурджевича – основною пам'яткою, до якої ми прямували. Від Калашина до Мойковаця всього 21 км вздовж ущелини річки Тара, яка по глибині знаходиться на 2-му місці у світі після Гранд-Каньйону річки Колорадо.


Mojkovac лежить на роздоріжжі між містами Bijelo Polje і Zabljak. Милий містечко з красивими краєвидами і мальовничим мостом через Тару.

І чорт мене смикнув поїхати на Біло поле! Не знаю чому, але я вирішив поїхати прямо, хоча треба було повертати на Жабляк – якраз між Мойковацом та Жабляком знаходиться цей монументальний міст Джурджевича.

Коротше, кілометри через три ми зупинилися перед довгою колоною стоячих машин. Бути розумнішим за всіх і їхати зустрічкою не дуже хотілося. Через 10 хвилин очікування я вирішив піти дізнатися, в чому власне справа (я думав, що попереду ДТП). При спробі з'ясувати у групи далекобійників, що трапилося, ні знання російської, ні знання англійської мене не врятувало – ці мови були чужі братньому народу. Пішов пішки вниз гірською дорогою. На початку колони з десятків різних машин дорога була перегороджена червоно-білою стрічкою та людиною у спец. формі з жезлом у руці. Ця людина після кількох безуспішних спроб мені пояснити, чому все ж таки дорога перекрита, вказала пальцем на перший у колоні автомобіль зі нудним усередині літнім сербом і зробив жест рукою йти з ним до цієї машини.

Віковий водій набором із кількох знайомих йому російських слів пояснив, що йдуть дорожні роботи – дорогу перекрили, ремонтують її. І, дійсно, поряд на табличці були вказані два часові інтервали: 8:30-11:30 та 13:30-16:30. А часу було близько 16 години. Там у горах не морочаться, просто перекривають рух і працюють. Дорогою назад до машини багатьом мені довелося пояснювати, що трапилося внизу – чому всі стоять. Хоча сербська та російська мови і співзвучні, безперешкодне розуміння зовсім відсутнє. Довелося прочекати в машині ще півгодини. Жаль було витраченого часу на животіння в цьому заторі. І це ще з урахуванням того, що ми поки що не знали, що їдемо не в той бік! Після тригодинного стояння водії колони, що утворилася, рухалися 70км/год на ділянках з обмеженням в 30. Хочу зазначити, що якість доріг у них заслуговує на чудову оцінку!

Дороги в горах по всій країні, як мінімум, двосмугові, без ям та тріщин.


Несподівані назви сіл і незрозумілі вказівники змусили нас замислитися, і ми вирішили зупинитися в одному з придорожніх кафе, щоб спитати дорогу, а заразом, можливо, і перекусити. Просторий, на сотню місць, порожній ресторан, двоє молодих людей і дівчина біля барної стійки. На запитання: А де ми взагалі? », Вона промимрив, що сама не місцева - Сербка. Але хлопці підказали, що ми їдемо не в тому напрямку, і нам треба розвертатися. Для пристойності на знак подяки ми замовили напій з чогось окропу, який у них позиціонувався як «чай». Злість через масу втраченого часу мала безпосередній вплив на нервові закінчення правої стопи, яка, у свою чергу, безпосередньо впливала на педаль газу.

Смеркало… Вже давно стало зрозуміло, що об'їхати країну за 1 день, а тим більше за 8 годин типовому туристові неможливо. У цій гірській глибинці вже перестали траплятися на шляху патрульні, що причаїлися з радарами у своїх машинах, та й взагалі, машин на дорозі мало. Через кілька кілометрів повернули праворуч, в'їхали в якесь етносело – знову не туди. Назад! У результаті, в'їхавши до Майковаць, все стало очевидним. Смеркало… Виявилося, що на відрізку колії від Майковаця до мосту Джурджевича відсутні прямі ділянки колії. Вузька гірська дорога з безперервними крутими закритими поворотами та значними перепадами висот вела вздовж урвища. Серпантин тут був найжорсткіший. Там навіть знаків обмеження швидкості не було – вони не мають сенсу. Смеркало...Ну де ще поганяти на Хюндаї зі зламаними гальмами! ?

Коли швидкість доходила до 70-80 км/год, з сусіднього крісла чулися сумніви щодо надійності автомобіля та моєї майстерності водіння. Коли ми нарешті дісталися мосту, майже стемніло.

Міст вражає своєю величністю та красою, висота його 172 метри, а довжина 365м. Фотографії виходять просто чумові!

Поруч із мостом стоїть невеликий пам'ятник його головному архітектору, який був спійманий та скинутий з мосту італійськими фашистами, за те, що організував спрямований вибух центрального прольоту мосту, щоб ті самі фашисти не змогли перебратися через ущелину.

Поруч із мостом розташований туристичний кемпінг-центр із шикарними видами на міст та ущелину. Заночували ми там же у будиночку.

День 4.

Ранок протвережував температурою та вологістю повітря.


Після сніданку рушили на Жабляк, в'їхавши в який відразу стало зрозуміло, що робити в цьому похмурому місці нічого. Далі по ходу руху на південний захід у бік узбережжя ранкова мга, зга і мерзота стали поступово розсіюватися, промені сонця стали прорізати щільні хмари, температура підвищувалася. Ми рухалися назад на Підгорицю. Дорогою, проїжджаючи мальовниче, загублене в горах крихітне містечко, бачили, як місцеві жителі розбирають на хамон м'ясну тушу, привезену туди у фургоні.

Заїжджали також у непримітне містечко Нікшич для перекушування.

На шляху до Подогориці після відвідування мосту наступною важливою пам'яткою став монастир Василя Острозького (Острог).

Вузька односмугова дорога по стрімкій скелі з кишенями для роз'їздів із зустрічним транспортом привела до Нижнього Острогу, де зберігається хлопчик, якому турки відрубали руки за те, що той відмовився випускати з рук хрест.

У Верхній Острог ми не потрапили, бо подумали, що Нижній і є Верхній. Дорога до монастиря довга, крута і жарка (сонце палить). Вважається, що тим, хто досягне монастиря пішки, відпускаються усі гріхи. Види там, звичайно, з висоти чудові.

Перед Підгорицею заїхали до старої столиці країни – Цетіні. Невелике містечко не торкнулося ні вулиць, ні пам'ятників, ні архітектури. Поїздивши там деякий час колами (заблукали), попрямували до чинної столиці. Цього разу ми в'їхали з боку сучасних будівель у вигляді потужних багатоповерхових залізобетонних споруд.

Фонтани, газони і квітучі дерева радували погляд після похмурих гірських халуп.

Поїли в кафе, трохи погуляли і продовжили шлях у бік узбережжя. Дорога, що веде з гір, відкриває шикарні краєвиди на прибережні міста. На оглядових майданчиках зроблено кілька знімків.

До готелю ми під'їхали вже темно. Поринути у чисте вечірнє море після двох днів без душа було дуже приємно.

День 5.

У передостанній день нашого відпочинку ми запланували об'їхати усі прибережні міста з півдня на північ – Петровац, Рафаїловичі, Свєті Стефан, Будва, Котор, Пераст, Херцег Нові. Рафаїловичі скидався на наш Сутомор, тільки розміром більше. Типовий такий прибережний містечко з кафешками, магнітиками та китайськими дрібничками.

Світло Стефан знаменитий своїм острівним готелем для зірок і всіляких VIP-ів, вхід до нього челяді заборонено. Пляж мені там, щоправда, сподобався – чистий піщаний.


Але на нього не було часу – ще треба було відвідати багато місць. Далі Будва. Будва - найбільше з прибережних міст з інтенсивним, за тамтешніми мірками, трафіком. Туристи масами прибувають саме сюди – у серці тусни та нічних розваг Чорногорії.

Залишивши машину на платному паркуванні, ми пішли гуляти набережною. Набережна – порт з корабликами та дорогими яхтами, з розвиненою інфраструктурою, численними кафешками та старою частиною міста з вузькими вуличками. Остання особливого враження не справила. Там же на набережній перекусили у відкритому ресторанчику. Ціни високі, порції менші, ніж скрізь – класика жанру.

Ми знаходилися там близько години і поїхали далі в Котор, по дорозі в який ми стали в пробці, що утворилася внаслідок ДТП. У стоячому положенні було втрачено близько півгодини дорогоцінного часу. Котор має свій власний фіорд, там порт, там історична частина міста, там історія… Загалом, Котор, з екскурсійного погляду, набагато цікавіший за Будву. Місце для паркування було знайти дуже важко, знайшли місце тільки на платній. Порт симпатичний, видно протилежний берег, у порту круїзні лайнери.

Ось там історична частина міста гарна! Красиві облагороджені старовинні будиночки, кам'яні вулички з, знову ж таки, численними ресторанчиками, юрби туристів.

Подана риба-меч за смаком виявилася не кращою за хек, але спробувати варто тільки заради назви.

Розмірний прийом їжі підняв бадьорість духу і з думками, що вже справа до вечора, а ще назад повертатися, ми попрямували у бік Пераста. Perast - маленьке містечко з однією вулицею, знаходиться неподалік Котора. Досить мальовниче містечко гідне відвідування.

Там ми виявили, що вже почали спускатися сутінки. Останньою точкою був Герцег Нові, добиратися до якого від Пераста довелося близько години. Приїхали туди вже темно і втомлені. Ну що там…? Ну фортеця, ну сходинки якісь, ну кам'яні вулиці, ну кафешки знову ж таки, ну годинники баштові старовинні…

Погуляли там і, валячись з ніг від втоми, побрели до машини. Там же у Херцезі накупили гарного Чорногорського вина для рідних та близьких. Вздовж усього узбережжя пройшов я тепер уже не веселий, а нудний шлях назад до Сутомора.

День 6.


Виліт мав відбутися ввечері, тому ми мали цілих півдня для відпочинку. Вранці ми дійшли до пляжу: позасмагали, поплавали. Потім поїхали знову до Підгориці, щоби погуляти там і пообідати. Попередньо залили дизеля до рівня півбака. Виходить, що цілого бака вистачило, щоби об'їхати всю країну. По вже знайомій дорозі швидко дісталися столиці і так само швидко там зорієнтувалися. Погуляли, завітали до якогось монументального храму і пішли їсти. У відкритому кафе було замовлено піцу та грецький салат. Тепер я знаю три речі про цю країну: колега нещодавно був там, там є гори, там великі смачні порції за невелику плату. Може здатися, що часто згадую їжу в її якісно-кількісних характеристиках. І справді нерідко, бо їжа матеріальна – це важливе! І з цим безглуздо сперечатися.

Повернулися до нашого села до того місця, куди ми мали привезти авто.

А там немає нікого – зачинено! Додзвонилися до Ульвія, він попросив нас привезти машину йому в Бар, а назад пообіцяв, що поїдемо на його дочки. На цьому й домовилися. Дочка його довезла нас назад до готелю на нашому ж Хюндаї.

За день до від'їзду був зроблений гідний дзвінок, щоб нагадати йому про наше існування. Він сказав, що за нами у вказаний час приїде машина. Так і було. На легковому автомобілі нас повезли до аеропорту міста Підгориця.

По прильоті у Внуково ілюмінатор показав коричнево-сірі будівлі та маленькі рідкісні плями брудного снігу. Здарова, Роісія!

Висновок.

Країна дуже сподобалася, поїздка перевершила всі очікування. Готель відповідав, як я вже згадував у тексті, непорушному співвідношенню ціна-якість. Шикарні види, чисте тепле море, достатня кількість цікавих місць і визначних пам'яток.

Простота оренди автомобіля, відсутність необхідності у міжнародному посвідченні водія. Безвізовий режим (на час відпочинку). Ну і, звичайно, їжа! =) Великі порції, якісні товари, низькі ціни.

Дуже сподобалися люди. У попередньому відгуку я писав про Китай і китайців, які мені нагадали безмозких настирливих комах. Так ось братський сербський народ мене підкорив своєю щирістю, доброзичливістю та відвертістю. Кращої нації я поки що не зустрічав (суб'єктивно).

Разом.

Країна не для готельного відпочинку, а для тих, хто любить подорожувати. Хороші готелі дуже дорогі і харчування не включено, тому більшість воліє за ті ж гроші олінклюзів п'ятизірки Туреччини. Необхідно орендувати машину та їздити країною самостійно. Знання аглицького не потрібне.

Чудові види з оглядових майданчиків, прекрасне гірське повітря, чисте море, найдешевша смачна їжа в кафе та ресторанах, добре і душевне місцеве населення.

Місця для відвідування must have: міст Джурджевича, Острог, Підгориця, Ульцинь, Свєті Стефан, Котор, Пераст. Решта за бажанням та можливостями.


Необхідною та достатньою, на мою думку, (за умови, якщо не сидіти на пляжі цілими днями) буде тривалість перебування від 7 до 9 днів.

Перекладено автоматично з російської. Переглянути оригінал
Щоб додати або видалити фотографії в розповіді, перейдіть до альбом цієї розповіді
Набережная Бара.
Будва. Вид на спуске с гор (дорога из столицы).
Мост Джурджевича
Памятник Джурджевичу
Херцег Нови
Херцег Нови
Отель
Мостовая Колашина из дерева.
Фьорд Котора с круизным лайнером.
Котор. Улочки старого города.
Завтрак-обед в Подгорице.
Мост в Майковаце.
Остановка для фотографирования на участке пути от Подгорицы до Калашина.
Нижний Острог.
Нижний Острог.
Пераст.
Пераст.
То ли Петровац, то ли Рафаиловичи. По-моему, Петровац.
Подгорица.
Граница с Албанией. Цвета на фото похожи на флаг России.
Дорога с гор к побережью.
Дорога с гор к побережью.
Дорога с гор к побережью.
Скадарское озеро.
Скадарское озеро.
Сутоморе.
Свети Стефан.
Свети Стефан.
Ущелье реки Тара.
Дорога с гор к побережью. Закат.
Тот городок в горах, где мясо раздавал. В центре кадра виден белый фургон с кучкой людей.
Дорога из Бара в Ульцинь.
Набережная Ульциня.
Коментарі (6) залишити коментар
Показати інші коментарі …
аватар