Всем здрасте!
Кто не любит сопли, слюни и прочую лирику, прошу сразу переходить к разделу «Итого» - там всё коротко и по делу. А теперь, собственно говоря, сопли…
Спонтанность выбора направления полёта, кажется, у меня превращается в закономерность. Помнится, первые свои путешествия я тщательно обдумывал, читал много отзывов, планировал посещение достопримечательностей, разрабатывал маршруты и даже составлял подневный план отдыха. Словом, готовился претщательнейшим образом. Теперь решение, куда лететь, приходит уже в турагентстве – покупка тура и на следующий день вылет. Это не есть хорошо, но лень, как хроническая болезнь, живёт во мне.
Итак, в октябре 2017 абсолютно рандомным образом ввиду сложившихся обстоятельств и череды предначертанных судьбой событий, в качестве направления полёта была выбрана страна под названием Черногория. Нами (нас было двое) был забронирован двухзвёздочный отель Korali в селении Sutomore сроком на 6 дней. Завтраки и ужины были включены. О Черногории мне, ровным счётом, было известно лишь 2 факта: там недавно отдыхал мой коллега и там есть горы. Всё!
Вылет из Внуково на каком-то Боинге авиакомпанией Россия, 3 часа полёта и мягкое приземление в маленьком аэропорту города Тиват. Короче, всё как обычно… Хмурое небо и дощ вызвали волнение. Представители БиблиоГлобуса указали пальцем на белый минивэн, водитель которого стал гидом перевозимой им кучки туристов на время доставки их до отелей. Пусть Герман. Герман, как представитель русскоязычного населения этой маленькой страны, поведал о некоторых фактах, связанных с ней. Местных аборигенов около 700 тыс. человек, собственного производства нет, доход страна черпает из туризма. Раньше добывали бокситы и производили алюминий, когда бокситы все добыли, производство встало. Название такое (Montenegro) к стране привязалось из-за тёмного цвета хвои корабельной сосны, некогда покрывавшей горы этой местности. Естественно, сосна была вырублена.
Так вот… После выезда из города Тиват начался прибрежный серпантин, и взору открылись красивые виды извилистой береговой линии. Небо просветлело, вылезло солнце. Герман повернул на Будву и остановился около отеля сети iberostar, который показался мне довольно милым. Белая машина освободилась от семьи с ребёнком и двинулась дальше вдоль побережья. Потом был поворот на Sveti Stefan и силиконовая девушка с опухшими губами вылезла возле отеля под названием «BMW». «Отель», конечно, это формально, по сути, домик на 2 семьи. Нас же водитель повёз в деревню под названием Sutomore, путь до которой от аэропорта занял около часа с учётом ограничения скоростного режима в 40-50 км/ч. Запланированной встречи с гидом не было. «Если чо нада, звоните гиду сами», - сказал Герман.
Korali оказался большим пансионатом, состоящим из нескольких корпусов, построенных (мне кажется, русскими) во времена совка. Комната не ремонтировалась со времён того самого совка. Истёртое, почти до дыр, дерьмантиновое кресло, заплатки в кафельном полу, ржавчина и рваное постельное бельё служили атрибутами этого аскетичного укрытия от дождя и ветра. Удачно расположенный балкончик side-sea view имел привычные туристу 2 стула, столик и ржавый внешний блок кондиционера, работоспособность которого нам посчастливилось не проверять. Просторная ванная комната, поражённая грибком и пятнами старой ржавчины, была облагорожена реечным потолком. С короткой шторки душевой кабинки (если можно её так назвать) вода стекала частично в поддон, частично на пол. Подтекающий бачок унитаза я починил – боялся, не засну под эти звуки, т. к. дверь в ванную комнату не только не имела замка, но и не закрывалась в принципе. Из плюсов могу отметить мягкие чистые полотенца и наличие балкончика с хорошим видом. Из минусов – отсутствие горячей воды (только тёплая) и всё вышеперечисленное. В целом, жильём я остался доволен – за такую-то цену нам только и переночевать, а кровать в комнате, как ни странно, имелась. Коль уж начал про отель, так продолжу. Во всех этих корпусах, рассчитанных на сотни отдыхающих, проживало 9 с половиной туристов. Имелся охранник, пара реципционистов, горничные и персонал столовой. Уборка в номерах проводилась исправно и регулярно.
О столовой несколько слов отдельно. Чан с подкисшими помидорами, чан с подкисшими огурцами, картофельное пюре синего цвета, ошмётки омлета, сосиски из ливера, ледяные макароны и серая устрашающая ветчина подавались на ужин (чай, кофе, вода – платно). Сухие круассаны, худшее в мире масло, безвкусный хлеб, какие-то хлопья, козье молоко, кефир и кофемашина подавались на завтрак. Короче, из всего этого ассортимента я употреблял по утрам только кофе. Чай, кстати, на ужин у них подаётся бесплатно гостям с опцией «all inclusive». Кроме того, нельзя не упомянуть о лифте, дверь которого открывается настежь, а внутри при движении кабины этажи проносятся мимо тебя – очень стрёмный аппарат! Ездили в нём один раз ради адреналина. Про отель, пожалуй, достаточно.
По прибытии нужно же было взглянуть на море. В сумерках мы двинулись в сторону набережной, находившейся в 30 метрах от входа в отель. Лил дощ, температура воздуха, наверное, была около 18С. После отельного «ужина» необходимо было найти место, где можно было бы поужинать. Тьма, дождь, безлюдная набережная и стая злых собак предстали пред нами. Настроение сквернело. В какой-то кафешке был заказан цезарь и макарончики. Всё съедобное. Цены такие: 4-6 евро за салат/пасту/пиццу, 5-8 евро за блюда из курицы, 9-15 евро за стейк. На обратном пути за 6 евро была куплена бутылка местного розового вина, которое было благополучно распито на балкончике и оказалось весьма приятным. Спал я плохо из-за уродских отельных подушек и специфики пастельного белья – в качестве пододеяльника выступала маленькая простыня, которая постоянно сползала и закатывалась.
День 2.
Второй день начался с завтрака, а точнее сказать – с чашечки кофе. Погода во второй день порадовала солнцем и голубым небом. Забегая вперёд, скажу, что температура воздуха днём поднималась до 23-25С. После кофе мы пошли на пляж – протяженный, безлюдный, галечно-песочный, с кучкой платных лежаков возле нашего отеля. Но плату было брать некому, т. к. вдоль всей береговой линии пляжа виднелось всего с пару десятков человек. Вообще это время года в Черногории характеризуется низким сезоном, посему туристов было совсем мало. Море Адриатическое поразило прозрачностью воды – очень чистое. Кусто называл Адриатику самым чистым из средиземноморских морей. Вода не очень солёная, сильных волн не было, температура комфортная, словом, море очень порадовало. Подводного прибрежного мира там нет, так что не таскать с собой маску было верным решением. После купания и принятия душа было решено наконец-таки выбраться «в люди». «Там на каждом шагу можно взять в аренду машину. Полно разных маленьких агентств», – говорил он (Герман). По факту в Sutomore нами было найдено лишь одно место с надписью мелкими буквами «Car rent». Улыбчивая женщина предложила брошюрку с картинками авто и ценником от 35 до 45 евро за день аренды. Был выбран дизельный Hyundai i20. Однако оказалось, что за машиной нужно ещё на чём-то добираться до близлежащего города Bar, чего делать совсем не хотелось. Тогда женщина позвонила хозяину (будем звать его Ульвий) и после разговора с ним сообщила о том, что он подгонит машинку к турагентству через час. С этой радостной новостью мы пошли погулять и пофоткаться в сторону набережной. Спустя час машину привезла девушка (дочь Ульвия), которая посадила меня за руль и мы отправились в Bar для оформления документов аренды. Правда, на вопрос: «А почему горит красненький огонёчек, и машина пишет «Check break system! », она ответить не смогла. Ульвий – возрастной серб, довольно-таки хорошо говорящий по-русски, сказал, что с юго-западной до северо-восточной границы можно доехать всего за 4 часа. Навигатора, к сожалению, у него в данный момент времени не оказалось, и нам дали маленькую карту страны со словами: «Да тут же негде заблудиться! » С этой важной информацией и ключом от авто мы пошли искать место, где можно было бы отобедать. Прямо рядом с агентством Ульвия находился небольшой ресторанчик, в котором была заказана съедобная паста «4 сыра». Bar – по Черногорским меркам большой город – оказался приятным местом с милой набережной и, расположенными на ней, уютными кафешками. Часовая прогулка по порту и набережной подарила нам позитивные впечатления и несколько неплохих кадров
Коль уж мы волей случая оказались в Баре, то в этот же день (а точнее уже вечер) следовало съездить в Ulcinj – самый южный город страны, граничащий с Албанией.
Дорога в 26 км до Ульциня с остановками для фотографирования заняла порядка 40 минут, но заехать в город для меня оказалось не так просто. Сначала мы проехали мимо дороги, ведущей в город, и попали на какой-то отдалённый полудикий кемпинг, где на песчаном пляже трое местных ловили неводом рыбу.
Солнце уже тянулось к горизонту, и надежды успеть вернуться в Бар и поужинать до наступления темноты испарялись с каждой минутой. В итоге, со второй попытки удалось въехать в город, который лежит в маленькой бухте с очень колоритной набережной и уж точно достоин посещения.
На прогулки по Ульциню было затрачено около часа, и довольные от полученных впечатлений, мы отправились в Бар на ужин. В ресторане на набережной был заказан греческий салат, тарелка креветок и брускетты с томатами и моцареллой. Порции там подают в два раза больше, чем у нас, одновременно с двукратным улучшением качества самого блюда, а цены чуть ниже. Полноценный ужин на двоих (без вина) обходился в 12-16 евро. Вино мы пили каждый вечер на балкончике.
День 3.
Ранний подъём сулил длинный день, наполненный яркими впечатлениями. Убедившись в очередной раз на завтраке в незыблемости соотношения цена-качество, мы решили поесть где-нибудь по пути. Вспоминая слова Ульвия, на третий день я запланировал объехать всю страну против часовой стрелки (4 часа на север, 4 часа на юг обратно). Ахахаха, как же я был наивен и глуп!
Первым пунктом плана был поиск заправки. Хотя стрелка и показывала полбака, хотелось отправляться с побережья в глубины гор полностью заправленными. Кроме того немного беспокоила надпись «Check break system! » На первой попавшейся заправке был заправлен полный бак дизельного топлива по цене около 1 евро за литр. Поворот на Подгорицу и въезд в 4-хкиллометровый тоннель Созина – единственный платный участок дороги в стране. Плата за проезд по тоннелю 2.5 евро взимается со стороны Подгорицы. Помню, что после тоннеля был, по-моему, единственный участок дороги, где скоростное ограничение составляло умопомрачительные 100 км/ч! В то время как на остальных участках дорог 30-40-50.
По пути в столицу вторым пунктом плана было посещение Скадарского озера – крупнейшего на Балканском полуострове. Большой, не отличающийся особенной живописностью водоём, расположился как раз по пути в столицу. Местные активно предлагают покататься на лодке по озеру, но мы не стали.
Так получилось, что, въехав в Подгорицу, мы сразу попали в исторический, как нам показалось, цент города с унылой площадью, таким же унылым административным зданием на ней и памятником в виде какого-то мужика на коне. В ближайшем кафе завтрак одновременно стал и обедом. Большая тарелка неплохого ризотто, поднос с брускеттами из моцареллы и томатов приятно порадовали качеством, количеством и адекватной ценой. Вот только капучино был во всех кафешках невкусный и переэкстрагированный.
Немного прогулявшись по округе, было принято решение двигаться дальше – на Kolasin. Остановки для фотографирования, сильные перепады высот, серпантин, и ограничения в 40 км/ч сделали 72-километровый участок пути эквивалентом 150-километрового участка на родине.
К счастью, близко познакомиться со стоящими с радарами в кустах полицейскими нам не довелось – встречные водители любезно предупреждали морганием фар. Ещё утром на побережье я ходил в шортах, приближаясь после обеда к Колашину, я уже был одет в тёплую меховую кофту. Колашин – маленький горный городок с домиками для посетителей горнолыжной базы, центральная площадь которого выложена деревянными брусочками, особого впечатления не произвёл.
Посещение города не имело определённой цели, просто он находился по пути к мосту Джурджевича – основной достопримечательностью, к которой мы направлялись. От Калашина до Мойковаца всего 21 км вдоль ущелья реки Тара, которое по глубине находится на 2-ом месте в мире после Гранд-каньона реки Колорадо.
Mojkovac лежит на развилке между городами Bijelo Polje и Zabljak. Симпатичный городок с красивыми видами и живописным мостом через Тару.
И чёрт меня дёрнул поехать на Бело поле! Не знаю почему, но я решил поехать прямо, хотя нужно было поворачивать на Жабляк – как раз между Мойковацом и Жабляком находится тот самый монументальный мост Джурджевича. Короче, километра через 3 мы остановились перед длинной колонной стоячих машин. Быть умнее всех и ехать по встречке не сильно хотелось. Спустя 10 мину ожидания я решил пойти узнать, в чём собственно дело (я думал, что впереди ДТП). При попытке выяснить у группы дальнобойщиков, что случилось, ни знание русского, ни знание английского меня не спасло – эти языки были чужды братскому нам народу. Пошёл пешком вниз по горной дороге. В начале колонны из десятков разных машин дорога была преграждена красно-белой ленточкой и человеком в спец. форме с жезлом в руке. Этот человек после нескольких безуспешных попыток мне объяснить, почему всё же дорога перекрыта, указала пальцем на первый в колонне автомобиль со скучающим внутри пожилым сербом и сделал жест рукой идти с ним к этой машине. Возрастной водитель набором из нескольких знакомых ему русских слов объяснил, что идут дорожные работы – дорогу перекрыли, ремонтируют её. И, действительно, рядом на табличке были указаны два временных интервала: 8:30-11:30 и 13:30-16:30. А времени было около 16 часов. Там в горах не заморачиваются, просто перекрывают движение и работают. По пути обратно к машине многим мне пришлось объяснять, что случилось внизу – почему все стоят. Хотя сербский и русский языки и созвучны, беспрепятственное понимание совершенно отсутствует. Пришлось прождать в машине ещё полчаса. Жаль было потраченного времени на прозябание в этом заторе. И это ещё с учётом того, что мы пока не знали, что едем не в ту сторону! После трёхчасового стояния водители образовавшейся колонны двигались 70км/ч на участках с ограничением в 30. Хочу отметить, что качество дорог у них заслуживает отличной оценки! Дороги в горах по всей стране, как минимум, двухполосные, без ям и трещин.
Неожиданные названия деревень и непонятные указатели заставили нас задуматься, и мы решили остановиться в одном из придорожных кафе, чтобы спросить дорогу, а заодно, возможно, и перекусить. Просторный, на сотню посадочных мест, пустой ресторан, двое молодых людей и девушка возле барной стойки. На вопрос: «А где мы вообще? », она промямлила, что сама не местная – Сербка. Но ребята подсказали, что мы едем не в том направлении и нам нужно разворачиваться. Для приличия в знак благодарности мы заказали напиток из чего-то и кипятка, который у них позиционировался как «чай». Злость из-за массы потерянного времени оказывала непосредственное воздействие на нервные окончания правой стопы, которая, в свою очередь, оказывала непосредственное воздействие на педаль газа.
Смеркалось… Уже давно стало понятно, что объехать страну за 1 день, а, тем более, за 8 часов типовому туристу не представляется возможным. В этой горной глубинке уже перестали попадаться на пути патрульные, затаившиеся с радарами в своих машинах, да и вообще, машин на дороге стало мало. Спустя сколько-то километров повернули направо, въехали в какое-то этносело – опять не туда. Назад! В итоге, въехав в Майковац, всё стало очевидным. Смеркалось… Оказалось, что на отрезке пути от Майковаца до моста Джурджевича отсутствуют прямые участки пути. Узкая горная дорога с беспрерывными крутыми закрытыми поворотами и значительными перепадами высот вела вдоль обрыва. Серпантин здесь был самый жесткий. Там даже знаков ограничения скорости не было – в них нет смысла. Смеркалось… Ну где ещё погонять на Хюндае со сломанными тормозами! ? Когда скорость доходила до 70-80 км/ч, с соседнего кресла слышались сомнения в надежности автомобиля и в моём мастерстве вождения. Когда мы наконец-то добрались до моста, почти стемнело.
Мост поражает своей величественностью и красотой, высота его 172 метра, а длина 365м. Фотографии получаются просто чумовые!
Рядом с мостом стоит небольшой памятник его главному архитектору, который был пойман и сброшен с моста итальянскими фашистами, за то, что организовал направленный взрыв центрального пролёта моста, чтобы те самые фашисты не смогли перебраться через ущелье.
Рядом с мостом расположен туристический кемпинг-центр с шикарными видами на мост и ущелье. Заночевали мы там же в домике.
День 4.
Утро отрезвляло температурой и влажностью воздуха. После завтрака двинули на Жабляк, въехав в который сразу стало понятно, что делать в этом унылом месте совершенно нечего. Далее по ходу движения на юго-запад в сторону побережья утренняя мга, зга и мразь стали постепенно рассеиваться, лучи солнца стали прорезать плотные облака, температура повышалась. Мы двигались обратно на Подгорицу. По пути, проезжая живописный, затерянный в горах крошечный городок, видели, как местные жители разбирают на хамон мясную тушу, привезённую туда в фургоне.
Заезжали также в непримечательный городок Никшич для перекуса.
На пути в Подогорицу после посещения моста следующей важной достопримечательностью стал монастырь Василия Острожского (Острог). Узкая однополосная дорога по отвесной скале с карманами для разъездов с встречным транспортом привела к Нижнему Острогу, где хранится мальчик, которому турки отрубили руки за то, что тот отказался выпускать из рук крест.
В Верхний Острог мы не попали, ибо подумали, что Нижний и есть Верхний. Дорога вверх до монастыря долгая, крутая и жаркая (солнце палит). Считается, что тем, кто достигнет монастыря пешком, отпускаются все грехи. Виды там, конечно, с высоты восхитительные.
Перед Подгорицей заехали в старую столицу страны – Цетине. Небольшой городок не тронул ни улицами, ни памятниками, ни архитектурой. Поездив там некоторое время кругами (заблудились), направились к действующей столице. На этот раз мы въехали со стороны современных построек в виде массивных многоэтажных железобетонных сооружений. Фонтаны, газоны и цветущие деревья радовали взор после унылых горных хибар.
Покушали в кафе, немного погуляли и продолжили путь в сторону побережья. Дорога, ведущая с гор, открывает шикарные виды на прибрежные города. На смотровых площадках было сделано несколько снимков.
К отелю мы подъехали уже затемно. Окунуться в чистое вечернее море после двух дней без душа было очень приятно.
День 5.
В предпоследний день нашего отдыха мы запланировали объехать все прибрежные города с юга на север – Петровац, Рафаиловичи, Свети Стефан, Будва, Котор, Пераст, Херцег Нови. Рафаиловичи походил на наш Сутоморе, только размером побольше. Типичный такой прибрежный городишко с кафешечками, магнитиками и китайскими безделушками.
Свети Стефан знаменит своим островным отелем для звёзд и всяческих VIP-ов, вход в него челяди запрещён. Пляж мне там, правда, понравился – чистый песочный.
Но на него не было времени – нужно было ещё посетить много мест. Далее Будва. Будва – самый большой из прибрежных городов с интенсивным, по тамошним меркам, трафиком. Туристы массами прибывают именно сюда – в сердце тусни и ночных развлечений Черногории.
Оставив машину на платной парковке, мы пошли гулять по набережной. Набережная – порт с корабликами и дорогими яхтами, с развитой инфраструктурой, многочисленными кафешками и старой частью города с узкими улочками. Последняя особого впечатления не произвела. Там же на набережной перекусили в открытом ресторанчике. Цены высокие, порции меньше, чем везде – классика жанра. Пронаходились мы там около часа и поехали далее в Котор, по дороге в который мы встали в пробке, образовавшейся в результате ДТП. В стоячем положении было потеряно около получаса драгоценного времени. Котор имеет свой собственный фьорд, там порт, там историческая часть города, там история… В общем, Котор, с экскурсионной точки зрения, намного интереснее Будвы. Место для парковки было найти веьма затруднительно, нашли место только на платной. Порт симпатичный, виден противоположный берег, в порту круизные лайнеры.
Вот там историческая часть города хороша! Красивые облагороженные старинные домики, каменные улочки с, опять же, многочисленными ресторанчиками, толпы галдящих туристов.
Поданная рыба-меч по вкусу оказалась не лучше хека, но попробовать стоило только ради названия. Размеренный приём пищи приподнял бодрость духа и с мыслями, что уже дело к вечеру, а ещё назад возвращаться, мы направились в сторону Пераста. Perast – крошечный городок с одной лишь улицей, находится неподалёку от Котора. Довольно живописное местечко достойное посещения.
Там мы обнаружили, что уже начали спускаться сумерки. Последней точкой был некий Херцег Нови, добираться до которого от Пераста пришлось порядка часа. Приехали туда уже затемно и уставшие. Ну чо там…? Ну крепость, ну ступеньки какие-то, ну каменные улицы, ну кафешки опять же, ну часы башенные старинные…
Погуляли там и, валясь с ног от усталости, побрели к машине. Там же в Херцеге накупили хорошего Черногорского вина для родных и близких. Вдоль всего побережья проделал я теперь уже не весёлый, а утомительный путь обратно до Сутоморе.
День 6.
Вылет должен был состояться вечером, посему у нас было целых полдня для отдыха. Утром мы дошли до пляжа: позагорали, поплавали. Потом поехали опять в Подгорицу, чтобы погулять там и пообедать. Предварительно залили дизеля до уровня полбака. Получается, что целого бака хватило, чтобы объехать всю страну. По уже знакомой дороге быстро добрались до столицы и так же быстро там сориентировались. Погуляли, посетили какой-то монументальный храм и пошли есть. В открытом кафе была заказана пицца и греческий салат. Теперь я знаю 3 вещи об этой стране: коллега недавно был там, там есть горы, там большие вкусные порции за небольшую плату. Может показаться, что я часто упоминаю еду в её качественно-количественных характеристиках. И действительно нередко, ибо пища материальная – это важно! И с этим глупо спорить.
Вернулись в нашу деревню к тому месту, куда мы должны были привезти авто. А там нет никого – закрыто! Дозвонились до Ульвия, он попросил нас привезти машину ему в Бар, а назад, пообещал, что поедем на его дочери. На том и договорились. Дочка его довезла нас обратно до отеля на нашем же Хюндае.
За день до отъезда был сделан звонок гиду, дабы напомнить ему о нашем существовании. Он сказал, что за нами в указанное время приедет машина. Так всё и было. На легковом автомобиле нас повезли в аэропорт города Подгорица.
По прилёту во Внуково иллюминатор показал коричнево-серые постройки и маленькие редкие пятна грязного снега. Здарова, Роиссия!
Заключение.
Страна очень понравилась, поездка превзошла все ожидания. Отель соответствовал, как я уже упоминал в тексте, незыблемому соотношению цена-качество. Шикарные виды, чистое теплое море, достаточное для посещения количество интересных мест и достопримечательностей. Простота аренды автомобиля, отсутствие необходимости в международном водительском удостоверении. Безвизовый режим (на момент отдыха). Ну и, конечно же, еда! =) Большие порции, качественные продукты, низкие цены.
Очень понравились люди. В предыдущем отзыве я писал про Китай и китайцев, которые мне напомнили безмозглых назойливых насекомых. Так вот братский сербский народ меня покорил своей искренностью, доброжелательностью и открытостью. Лучшей нации я пока не встречал (субъективно).
Итого.
Страна не для отельного отдыха, а для тех, кто любит путешествовать. Хорошие отели весьма дОроги и питание не включено, посему большинство предпочитает за те же деньги олинклюзив пятизвёздки Турции. Необходимо арендовать машину и ездить по стране самостоятельно. Знание аглицкого не требуется. Великолепные виды с обзорных площадок, прекрасный горный воздух, чистейшее море, дешёвая вкусная еда в кафе и ресторанах, доброе и душевное местное население.
Места для посещения «must have»: мост Джурджевича, Острог, Подгорица, Ульцинь, Свети Стефан, Котор, Пераст. Остальное по желанию и возможностям.
Необходимой и достаточной, по моему мнению, (при условии, если не сидеть на пляже целыми днями) будет продолжительность пребывания от 7 до 9 дней.
Усім здраст!
Хто не любить соплі, слини та іншу лірику, прошу відразу переходити до розділу «Разом» - там все коротко і у справі. А тепер, власне, соплі…
Спонтанність вибору напрямку польоту, здається, у мене перетворюється на закономірність. Пам'ятається, перші свої подорожі я ретельно обмірковував, читав багато відгуків, планував відвідування визначних пам'яток, розробляв маршрути і навіть складав підйомний план відпочинку. Словом, готувався найпрестижнішим чином. Тепер рішення, куди летіти, приходить уже в турагентстві – покупка туру та наступного дня виліт. Це не є добре, але ліньки, як хронічна хвороба, живе в мені.
Отже, у жовтні 2017 абсолютно рандомним чином з огляду на обставини, що склалися, і низку накреслених долею подій, як напрямок польоту була обрана країна під назвою Чорногорія.
Нами (нас було двоє) був заброньований двозірковий готель Korali у селищі Sutomore терміном на 6 днів. Сніданки та вечері були включені. Про Чорногорію мені, рівно, було відомо лише 2 факти: там нещодавно відпочивав мій колега і там є гори. Усе!
Виліт з Внуково на якомусь Боїнг авіакомпанією Росія, 3 години польоту і м'яке приземлення в маленькому аеропорту міста Тіват. Коротше, все як завжди… Похмуре небо та дощ викликали хвилювання. Представники БібліоГлобуса вказали пальцем на білий мінівен, водій якого став гідом купки туристів, що ним перевозилася, на час доставки їх до готелів. Нехай Герман. Герман, як представник російськомовного населення цієї маленької країни, розповів про деякі факти, пов'язані з нею. Місцевих аборигенів близько 700 тис. Чоловік, власного виробництва немає, дохід країна черпає з туризму. Раніше видобували боксити і виготовляли алюміній, коли боксити все здобули, виробництво встало.
Назва така (Montenegro) до країни прив'язалася через темний колір хвої корабельної сосни, що колись покривала гори цієї місцевості. Звичайно, сосна була вирубана.
Так ось. . . Після виїзду з міста Тіват почався прибережний серпантин, і погляду відкрилися гарні види звивистої берегової лінії. Небо просвітліло, вилізло сонце. Герман повернув на Будву і зупинився біля готелю мережі iberostar, який видався мені досить милим. Біла машина звільнилася від сім'ї з дитиною і рушила далі вздовж узбережжя. Потім був поворот на Sveti Stefan і силіконова дівчина з набряклими губами вилізла біля готелю під назвою «BMW». "Готель", звичайно, це формально, по суті, будиночок на дві родини. Нас водій повіз у село під назвою Sutomore, шлях до якої від аеропорту зайняв близько години з урахуванням обмеження швидкісного режиму в 40-50 км/год. Запланованої зустрічі із гідом не було. "Якщо чо нада, дзвоніть гіду самі", - сказав Герман.
Korali виявився великим пансіонатом, що складається з кількох корпусів, збудованих (на мою думку, російськими) за часів совка. Кімната не ремонтувалася з часів того самого совка. Істерте, майже до дірок, дерьмантинове крісло, латки в кахельній підлозі, іржа та рвана постільна білизна служили атрибутами цього аскетичного укриття від дощу та вітру. Вдало розташований балкончик side-sea view мав звичні туристові 2 стільці, столик та іржавий зовнішній блок кондиціонера, працездатність якого нам пощастило не перевіряти. Простора ванна кімната, уражена грибком і плямами старої іржі, була облагороджена рейковою стелею. З короткої шторки душової кабінки (якщо її можна так назвати) вода стікала частково в піддон, частково на підлогу. Підтікаючий бачок унітазу я полагодив - боявся, не засну під ці звуки, тому що двері у ванну не тільки не мали замку, але й не зачинялися в принципі.
З плюсів можу відзначити м'які чисті рушники та наявність балкончика з гарним виглядом. З мінусів – відсутність гарячої води (тільки тепла) і все перелічене вище. Загалом, житлом я залишився задоволений - за таку ціну нам тільки й переночувати, а ліжко в кімнаті, як не дивно, було. Якщо вже почав про готель, то продовжу. У всіх цих корпусах, розрахованих на сотні відпочиваючих, мешкало 9 з половиною туристів. Був охоронець, пара реципціоністів, покоївки та персонал їдальні. Прибирання в номерах проводилося справно та регулярно.
Про їдальню кілька слів окремо. Чан із підкислими помідорами, чан із підкислими огірками, картопляне пюре синього кольору, ошметки омлету, сосиски з ліверу, крижані макарони та сіра жахлива шинка подавалися на вечерю (чай, кава, вода – платно).
Сухі круасани, найгірша у світі олія, безсмачний хліб, якісь пластівці, козяче молоко, кефір та кавоварка подавалися на сніданок. Коротше, з усього цього асортименту я вживав уранці тільки каву. Чай, до речі, на вечерю у них подається безкоштовно гостям із опцією «all inclusive». Крім того, не можна не згадати про ліфт, двері якого відчиняються навстіж, а всередині під час руху кабіни поверхи проносяться повз тебе – дуже стрімкий апарат! Їздили в ньому одного разу заради адреналіну. Про готель, мабуть, достатньо.
По прибутті треба було глянути на море. В сутінках ми рушили у бік набережної, що знаходилася за 30 метрів від входу в готель. Лів дощ, температура повітря, мабуть, була близько 18°С. Після готельної «вечері» потрібно було знайти місце, де можна було б повечеряти. Темрява, дощ, безлюдна набережна і зграя злих собак постали перед нами. Настрій сквернів. В якійсь кафешці був замовлений цезар та макарончики. Все їстівне.
Ціни такі: 4-6 євро за салат/пасту/піцу, 5-8 євро за блюда з курки, 9-15 євро за стейк. На зворотному шляху за 6 євро була куплена пляшка місцевого рожевого вина, яке було благополучно розпите на балкончику і виявилося дуже приємним. Спав я погано через потворні готельні подушки і специфіку пастельної білизни – як підковдра виступало маленьке простирадло, яке постійно сповзало і закочувалося.
День 2.
Другий день розпочався зі сніданку, а точніше сказати – з філіжанки кави. Погода другого дня порадувала сонцем і блакитним небом. Забігаючи наперед, скажу, що температура повітря вдень піднімалася до 23-25С. Після кави ми пішли на пляж – протяжна, безлюдна, гальково-пісочна, з купою платних лежаків біля нашого готелю. Але плату було брати нікому, тому що вздовж усієї берегової лінії пляжу виднілося всього з кілька десятків людей.
Взагалі, ця пора року в Чорногорії характеризується низьким сезоном, тому туристів було зовсім мало. Адріатичне море вразило прозорістю води – дуже чисте. Кусто називав Адріатику найчистішим із середземноморських морів. Вода не дуже солона, сильних хвиль не було, температура комфортна, словом, море дуже порадувало. Підводного прибережного світу там немає, тож не тягати з собою маску було вірним рішенням. Після купання та прийняття душа було вирішено нарешті вибратися «у люди». Там на кожному кроці можна взяти в оренду машину. Багато різних маленьких агентств», – казав він (Герман). По факту в Sutomore ми знайшли лише одне місце з написом дрібними літерами «Car rent». Усміхнена жінка запропонувала брошурку з картинками авто та цінником від 35 до 45 євро за день оренди. Було обрано дизельний Hyundai i20.
Однак виявилося, що за машиною потрібно ще чимось добиратися до міста Bar, чого робити зовсім не хотілося. Тоді жінка зателефонувала господареві (зватимемо його Ульвій) і після розмови з ним повідомила про те, що він піджене машинку до турагентства за годину. З цією радісною новиною ми пішли погуляти та пофоткатись у бік набережної. За годину машину привезла дівчина (дочка Ульвія), яка посадила мене за кермо і ми вирушили до Bar для оформлення документів оренди. Правда, на запитання: «А чому горить червоненький вогник, і машина пише Check break system! », Вона відповісти не змогла. Ульвій – віковий серб, який досить-таки добре розмовляє російською, сказав, що з південно-західного до північно-східного кордону можна доїхати всього за 4 години. Навігатора, на жаль, у нього в даний момент часу не виявилося, і нам дали маленьку карту країни зі словами: «Та тут же ніде заблукати!
» З цією важливою інформацією та ключем від авто ми пішли шукати місце, де можна було б пообідати. Прямо поряд з агентством Ульвія знаходився невеликий ресторанчик, в якому було замовлено їстівну пасту «4 сири». Bar – за Чорногорськими мірками велике місто – виявилося приємним місцем із милою набережною та, розташованими на ній, затишними кафешками. Годинна прогулянка портом і набережною подарувала нам позитивні враження та кілька непоганих кадрів
Якщо ми волею випадку опинилися в Барі, то цього ж дня (а точніше вже вечір) слід з'їздити до Ulcinj – найпівденнішого міста країни, що межує з Албанією.
Дорога за 26 км до Ульциня із зупинками для фотографування зайняла близько 40 хвилин, але заїхати до міста для мене виявилося не так просто.
Спочатку ми проїхали повз дорогу, що веде до міста, і потрапили на якийсь віддалений напівдикий кемпінг, де на піщаному пляжі троє місцевих ловили неводом рибу.
Сонце вже тяглося до горизонту, і надії встигнути повернутися в Бар і повечеряти до темряви випаровувалися з кожною хвилиною. У підсумку, з другої спроби вдалося в'їхати в місто, яке лежить у маленькій бухті з дуже колоритною набережною і точно достойний відвідування.
На прогулянки Ульцинем було витрачено близько години, і задоволені від отриманих вражень, ми вирушили до Бару на вечерю. У ресторані на набережній був замовлений грецький салат, тарілка креветок та брускетти з томатами та моцарелою. Порції там подають у два рази більше, ніж у нас, одночасно з дворазовим покращенням якості самої страви, а ціни трохи нижчі. Повноцінна вечеря на двох (без вина) коштувала 12-16 євро.
Вино ми пили щовечора на балкончику.
День 3.
Ранній підйом обіцяв довгий день, наповнений яскравими враженнями. Переконавшись у черговий раз на сніданку у непорушності співвідношення ціна-якість, ми вирішили поїсти десь по дорозі. Згадуючи слова Ульвія, на третій день я запланував об'їхати всю країну проти годинникової стрілки (4:00 на північ, 4:00 на південь назад). Ахахаха, як же я був наївний і дурний!
Першим пунктом плану був пошук заправки. Хоча стрілка і показувала півбак, хотілося вирушати з узбережжя в глибини гір повністю заправленими. Крім того, трохи турбував напис «Check break system! » На першій-ліпшій заправці був заправлений повний бак дизельного палива за ціною близько 1 євро за літр. Поворот на Підгорицю та в'їзд у 4-кілометровий тунель Созина – єдина платна ділянка дороги в країні. Плата за проїзд по тунелю 2.5 євро стягується з боку Подгориці.
Пам'ятаю, що після тунелю була, по-моєму, єдина ділянка дороги, де швидкісне обмеження становило дивовижні 100 км/год! У той час як на решті ділянок доріг 30-40-50.
На шляху до столиці другим пунктом плану було відвідування Скадарського озера – найбільшого на Балканському півострові. Великий водоймище, що не відрізняється особливою мальовничістю, розташувалося якраз по шляху до столиці. Місцеві активно пропонують покататися на човні озером, але ми не стали.
Так вийшло, що, в'їхавши до Підгориці, ми одразу потрапили в історичний, як нам здалося, центр міста з похмурою площею, такою самою похмурою адміністративною будівлею на ній і пам'ятником у вигляді якогось мужика на коні. У найближчому кафе сніданок водночас став і обідом.
Велика тарілка гарного різотто, таця з брускеттами з моцарелли та томатів приємно порадували якістю, кількістю та адекватною ціною. Ось тільки капучино був у всіх кафешках несмачний та переекстрагований.
Трохи прогулявшись округом, було прийнято рішення рухатися далі - на Kolasin. Зупинки для фотографування, сильні перепади висот, серпантин та обмеження в 40 км/год зробили 72-кілометрову ділянку колії еквівалентом 150-кілометрової ділянки на батьківщині.
На щастя, близько познайомитися з поліцейськими, що стоять з радарами в кущах, нам не довелося - зустрічні водії люб'язно попереджали морганням фар. Ще вранці на узбережжі я ходив у шортах, наближаючись по обіді до Колашина, я вже був одягнений у теплу хутряну кофту.
Колашин - маленьке гірське містечко з будиночками для відвідувачів гірськолижної бази, центральна площа якого викладена дерев'яними брусочками, особливого враження не справив.
Відвідування міста не мало певної мети, просто воно знаходилося на шляху до мосту Джурджевича – основною пам'яткою, до якої ми прямували. Від Калашина до Мойковаця всього 21 км вздовж ущелини річки Тара, яка по глибині знаходиться на 2-му місці у світі після Гранд-Каньйону річки Колорадо.
Mojkovac лежить на роздоріжжі між містами Bijelo Polje і Zabljak. Милий містечко з красивими краєвидами і мальовничим мостом через Тару.
І чорт мене смикнув поїхати на Біло поле! Не знаю чому, але я вирішив поїхати прямо, хоча треба було повертати на Жабляк – якраз між Мойковацом та Жабляком знаходиться цей монументальний міст Джурджевича.
Коротше, кілометри через три ми зупинилися перед довгою колоною стоячих машин. Бути розумнішим за всіх і їхати зустрічкою не дуже хотілося. Через 10 хвилин очікування я вирішив піти дізнатися, в чому власне справа (я думав, що попереду ДТП). При спробі з'ясувати у групи далекобійників, що трапилося, ні знання російської, ні знання англійської мене не врятувало – ці мови були чужі братньому народу. Пішов пішки вниз гірською дорогою. На початку колони з десятків різних машин дорога була перегороджена червоно-білою стрічкою та людиною у спец. формі з жезлом у руці. Ця людина після кількох безуспішних спроб мені пояснити, чому все ж таки дорога перекрита, вказала пальцем на перший у колоні автомобіль зі нудним усередині літнім сербом і зробив жест рукою йти з ним до цієї машини.
Віковий водій набором із кількох знайомих йому російських слів пояснив, що йдуть дорожні роботи – дорогу перекрили, ремонтують її. І, дійсно, поряд на табличці були вказані два часові інтервали: 8:30-11:30 та 13:30-16:30. А часу було близько 16 години. Там у горах не морочаться, просто перекривають рух і працюють. Дорогою назад до машини багатьом мені довелося пояснювати, що трапилося внизу – чому всі стоять. Хоча сербська та російська мови і співзвучні, безперешкодне розуміння зовсім відсутнє. Довелося прочекати в машині ще півгодини. Жаль було витраченого часу на животіння в цьому заторі. І це ще з урахуванням того, що ми поки що не знали, що їдемо не в той бік! Після тригодинного стояння водії колони, що утворилася, рухалися 70км/год на ділянках з обмеженням в 30. Хочу зазначити, що якість доріг у них заслуговує на чудову оцінку!
Дороги в горах по всій країні, як мінімум, двосмугові, без ям та тріщин.
Несподівані назви сіл і незрозумілі вказівники змусили нас замислитися, і ми вирішили зупинитися в одному з придорожніх кафе, щоб спитати дорогу, а заразом, можливо, і перекусити. Просторий, на сотню місць, порожній ресторан, двоє молодих людей і дівчина біля барної стійки. На запитання: А де ми взагалі? », Вона промимрив, що сама не місцева - Сербка. Але хлопці підказали, що ми їдемо не в тому напрямку, і нам треба розвертатися. Для пристойності на знак подяки ми замовили напій з чогось окропу, який у них позиціонувався як «чай». Злість через масу втраченого часу мала безпосередній вплив на нервові закінчення правої стопи, яка, у свою чергу, безпосередньо впливала на педаль газу.
Смеркало… Вже давно стало зрозуміло, що об'їхати країну за 1 день, а тим більше за 8 годин типовому туристові неможливо. У цій гірській глибинці вже перестали траплятися на шляху патрульні, що причаїлися з радарами у своїх машинах, та й взагалі, машин на дорозі мало. Через кілька кілометрів повернули праворуч, в'їхали в якесь етносело – знову не туди. Назад! У результаті, в'їхавши до Майковаць, все стало очевидним. Смеркало… Виявилося, що на відрізку колії від Майковаця до мосту Джурджевича відсутні прямі ділянки колії. Вузька гірська дорога з безперервними крутими закритими поворотами та значними перепадами висот вела вздовж урвища. Серпантин тут був найжорсткіший. Там навіть знаків обмеження швидкості не було – вони не мають сенсу. Смеркало...Ну де ще поганяти на Хюндаї зі зламаними гальмами! ?
Коли швидкість доходила до 70-80 км/год, з сусіднього крісла чулися сумніви щодо надійності автомобіля та моєї майстерності водіння. Коли ми нарешті дісталися мосту, майже стемніло.
Міст вражає своєю величністю та красою, висота його 172 метри, а довжина 365м. Фотографії виходять просто чумові!
Поруч із мостом стоїть невеликий пам'ятник його головному архітектору, який був спійманий та скинутий з мосту італійськими фашистами, за те, що організував спрямований вибух центрального прольоту мосту, щоб ті самі фашисти не змогли перебратися через ущелину.
Поруч із мостом розташований туристичний кемпінг-центр із шикарними видами на міст та ущелину. Заночували ми там же у будиночку.
День 4.
Ранок протвережував температурою та вологістю повітря.
Після сніданку рушили на Жабляк, в'їхавши в який відразу стало зрозуміло, що робити в цьому похмурому місці нічого. Далі по ходу руху на південний захід у бік узбережжя ранкова мга, зга і мерзота стали поступово розсіюватися, промені сонця стали прорізати щільні хмари, температура підвищувалася. Ми рухалися назад на Підгорицю. Дорогою, проїжджаючи мальовниче, загублене в горах крихітне містечко, бачили, як місцеві жителі розбирають на хамон м'ясну тушу, привезену туди у фургоні.
Заїжджали також у непримітне містечко Нікшич для перекушування.
На шляху до Подогориці після відвідування мосту наступною важливою пам'яткою став монастир Василя Острозького (Острог).
Вузька односмугова дорога по стрімкій скелі з кишенями для роз'їздів із зустрічним транспортом привела до Нижнього Острогу, де зберігається хлопчик, якому турки відрубали руки за те, що той відмовився випускати з рук хрест.
У Верхній Острог ми не потрапили, бо подумали, що Нижній і є Верхній. Дорога до монастиря довга, крута і жарка (сонце палить). Вважається, що тим, хто досягне монастиря пішки, відпускаються усі гріхи. Види там, звичайно, з висоти чудові.
Перед Підгорицею заїхали до старої столиці країни – Цетіні. Невелике містечко не торкнулося ні вулиць, ні пам'ятників, ні архітектури. Поїздивши там деякий час колами (заблукали), попрямували до чинної столиці. Цього разу ми в'їхали з боку сучасних будівель у вигляді потужних багатоповерхових залізобетонних споруд.
Фонтани, газони і квітучі дерева радували погляд після похмурих гірських халуп.
Поїли в кафе, трохи погуляли і продовжили шлях у бік узбережжя. Дорога, що веде з гір, відкриває шикарні краєвиди на прибережні міста. На оглядових майданчиках зроблено кілька знімків.
До готелю ми під'їхали вже темно. Поринути у чисте вечірнє море після двох днів без душа було дуже приємно.
День 5.
У передостанній день нашого відпочинку ми запланували об'їхати усі прибережні міста з півдня на північ – Петровац, Рафаїловичі, Свєті Стефан, Будва, Котор, Пераст, Херцег Нові. Рафаїловичі скидався на наш Сутомор, тільки розміром більше. Типовий такий прибережний містечко з кафешками, магнітиками та китайськими дрібничками.
Світло Стефан знаменитий своїм острівним готелем для зірок і всіляких VIP-ів, вхід до нього челяді заборонено. Пляж мені там, щоправда, сподобався – чистий піщаний.
Але на нього не було часу – ще треба було відвідати багато місць. Далі Будва. Будва - найбільше з прибережних міст з інтенсивним, за тамтешніми мірками, трафіком. Туристи масами прибувають саме сюди – у серці тусни та нічних розваг Чорногорії.
Залишивши машину на платному паркуванні, ми пішли гуляти набережною. Набережна – порт з корабликами та дорогими яхтами, з розвиненою інфраструктурою, численними кафешками та старою частиною міста з вузькими вуличками. Остання особливого враження не справила. Там же на набережній перекусили у відкритому ресторанчику. Ціни високі, порції менші, ніж скрізь – класика жанру.
Ми знаходилися там близько години і поїхали далі в Котор, по дорозі в який ми стали в пробці, що утворилася внаслідок ДТП. У стоячому положенні було втрачено близько півгодини дорогоцінного часу. Котор має свій власний фіорд, там порт, там історична частина міста, там історія… Загалом, Котор, з екскурсійного погляду, набагато цікавіший за Будву. Місце для паркування було знайти дуже важко, знайшли місце тільки на платній. Порт симпатичний, видно протилежний берег, у порту круїзні лайнери.
Ось там історична частина міста гарна! Красиві облагороджені старовинні будиночки, кам'яні вулички з, знову ж таки, численними ресторанчиками, юрби туристів.
Подана риба-меч за смаком виявилася не кращою за хек, але спробувати варто тільки заради назви.
Розмірний прийом їжі підняв бадьорість духу і з думками, що вже справа до вечора, а ще назад повертатися, ми попрямували у бік Пераста. Perast - маленьке містечко з однією вулицею, знаходиться неподалік Котора. Досить мальовниче містечко гідне відвідування.
Там ми виявили, що вже почали спускатися сутінки. Останньою точкою був Герцег Нові, добиратися до якого від Пераста довелося близько години. Приїхали туди вже темно і втомлені. Ну що там…? Ну фортеця, ну сходинки якісь, ну кам'яні вулиці, ну кафешки знову ж таки, ну годинники баштові старовинні…
Погуляли там і, валячись з ніг від втоми, побрели до машини. Там же у Херцезі накупили гарного Чорногорського вина для рідних та близьких. Вздовж усього узбережжя пройшов я тепер уже не веселий, а нудний шлях назад до Сутомора.
День 6.
Виліт мав відбутися ввечері, тому ми мали цілих півдня для відпочинку. Вранці ми дійшли до пляжу: позасмагали, поплавали. Потім поїхали знову до Підгориці, щоби погуляти там і пообідати. Попередньо залили дизеля до рівня півбака. Виходить, що цілого бака вистачило, щоби об'їхати всю країну. По вже знайомій дорозі швидко дісталися столиці і так само швидко там зорієнтувалися. Погуляли, завітали до якогось монументального храму і пішли їсти. У відкритому кафе було замовлено піцу та грецький салат. Тепер я знаю три речі про цю країну: колега нещодавно був там, там є гори, там великі смачні порції за невелику плату. Може здатися, що часто згадую їжу в її якісно-кількісних характеристиках. І справді нерідко, бо їжа матеріальна – це важливе! І з цим безглуздо сперечатися.
Повернулися до нашого села до того місця, куди ми мали привезти авто.
А там немає нікого – зачинено! Додзвонилися до Ульвія, він попросив нас привезти машину йому в Бар, а назад пообіцяв, що поїдемо на його дочки. На цьому й домовилися. Дочка його довезла нас назад до готелю на нашому ж Хюндаї.
За день до від'їзду був зроблений гідний дзвінок, щоб нагадати йому про наше існування. Він сказав, що за нами у вказаний час приїде машина. Так і було. На легковому автомобілі нас повезли до аеропорту міста Підгориця.
По прильоті у Внуково ілюмінатор показав коричнево-сірі будівлі та маленькі рідкісні плями брудного снігу. Здарова, Роісія!
Висновок.
Країна дуже сподобалася, поїздка перевершила всі очікування. Готель відповідав, як я вже згадував у тексті, непорушному співвідношенню ціна-якість. Шикарні види, чисте тепле море, достатня кількість цікавих місць і визначних пам'яток.
Простота оренди автомобіля, відсутність необхідності у міжнародному посвідченні водія. Безвізовий режим (на час відпочинку). Ну і, звичайно, їжа! =) Великі порції, якісні товари, низькі ціни.
Дуже сподобалися люди. У попередньому відгуку я писав про Китай і китайців, які мені нагадали безмозких настирливих комах. Так ось братський сербський народ мене підкорив своєю щирістю, доброзичливістю та відвертістю. Кращої нації я поки що не зустрічав (суб'єктивно).
Разом.
Країна не для готельного відпочинку, а для тих, хто любить подорожувати. Хороші готелі дуже дорогі і харчування не включено, тому більшість воліє за ті ж гроші олінклюзів п'ятизірки Туреччини. Необхідно орендувати машину та їздити країною самостійно. Знання аглицького не потрібне.
Чудові види з оглядових майданчиків, прекрасне гірське повітря, чисте море, найдешевша смачна їжа в кафе та ресторанах, добре і душевне місцеве населення.
Місця для відвідування must have: міст Джурджевича, Острог, Підгориця, Ульцинь, Свєті Стефан, Котор, Пераст. Решта за бажанням та можливостями.
Необхідною та достатньою, на мою думку, (за умови, якщо не сидіти на пляжі цілими днями) буде тривалість перебування від 7 до 9 днів.