One way ticket через Гималаи
Перевал Таши Лапча сэр Эдмунд Хиллари называл одним из самых трудных и опасных в
Гималаях, но эти "подробности" казались в далекой Москве какими-то нереальными и,
по-видимому, относящимися к недостатку технического снаряжения 50-х годов - времени
покорения Эвереста. Тем временем, выбор был сделан, и в холодный апрельский вечер уже начиналась посадка на рейс Москва-Доха-Катманду и пошел отсчет времени, неумолимо приближающий момент истины... Вот мой рюкзак медленно поплыл по транспортеру, оставляя позади все сомнения.
Рев турбин современного Аэробуса быстро стал привычным и скоро рассвет над
облаками напомнил о скорой встрече с горами. Быстро пролетели
томительные часы полета и вот самолет ныряет в пылевое облако - впереди Катманду. Через несколько шагов по трапу тебя сразу окутывает влажная пелена каких-то запахов, испарений, кажется, что этот воздух можно резать ломтиками... Короткие визовые формальности и нужно успеть до закрытия аэропорта взять билет в Луклу на Йети Эйрлайнз.
Вам в оба конца? - Нет, только в один....
Есть билеты на первый утренний рейс в 6.15 и остается несколько часов на сон в
Катманду. Это радует, так как по утренней прохладе легче пересечь этот безумный город, где, как нигде в мире, так отчетливо чувствуется запах жизни...
Поселение в отель совпало с очередным отключением электричества в городе и душ удается принять при свете фонарика. Спать!
Раннее утро в Катманду - самый прекрасный период. Горы сияют в вышине, воздух чист и
прозрачен. Солдаты открывают большой амбарный замок на здании аэропорта местных
авиалиний, сразу же начинается регистрация и посадка. В маленький самолет Йети набивается группа оживленно жестикулирующих итальянов. Временами кажется, что своими криками они заглушают шум моторов.
Барышня-второй пилот, сосредоточенно читает Инструкцию по управлению самолетом, поочередно включает и выключает приборы на передней панели.
Полетели! Посадка в Лукле напоминает приземление на палубу авианосца.
Длина полосы менее 300 м, за тем исключением, что в конце полосы отвесный склон горы
От пилота при такой ситуации требуется все делать точно и сразу! Самолет проходит над самым перевалом и начинает заход на посадку.
Итальянец на переднем кресле отвернулся от иллюминатора и закрыл глаза... Вот толчок, торможение и мы на месте.
Пока утренняя прохлада еще помогает подъему - вперед! На этот раз планы первого дня скромные - пройти чек-пойнт в Монжо и встать на ночлег. Нужна акклиматизация, без которой выше делать нечего.
В Пхаддинге начинает поджаривать солнце, идти становится трудней.. Пообедав, я с радостью засыпаю в придорожной гостинице. Остается час подъема до Монжо, в там уже недалеко и чек-пойнт... После сна солнце ушло из ущелья, оставшийся час пути до Монжо прошел легко и резкий подъем к чек-пойнту оказался не столь утомительным. Высота около 3000 м начинала напоминать о себе нехваткой кислорода. Вот в запыленой книге делается запись о входе в Сагарматха Нейшнл Парк, на обратном пути твоя запись просто вычеркивается из списка. Впереди серьезный подъем в Намче - главное селение Страны Шерпов в Соло Кхумбу. В последней деревне Джорсале перед взлетом встаю на ночлег в лоджии Нирвана. Подъем лучше оставить на утро. Ноги начинают привыкать к ходьбе по каменистой тропе, но для дыхания потребуются недели, которых в этом путешествии просто нет.
Утренний подъем в Намче напоминает полет в морозном воздухе. Воздух чист и прозрачен, горы поднимаются со всех сторон. Звуки, из-за расстояния, не слышны.
К обеду показались первые домики Намче, это уже 3400 м. Здесь нужна ночевка для акклиматизации.
На узких улочках Намче идет оживленная торговля альпинистским снаряжением. Сейчас на Эвересте около 25 экспедиций восходителей из разных стран, которые горят желанием покорить вершину за оставшийся месяц до начала муссонного периода. Погода в этом сезоне хуже. Горы с обеда затянуты дымкой, а это признак того, что наверху снег или туман.
Отправляюсь за снаряжением. Среди огромного количества ледового снаряжения в маленьком магазинчике нахожу потертый русский ледоруб, сделанный на судоверфи Ленинграда. ЭТОТ ПОЙДЕТ! По тому же принципу в этих развалах выбираю газовое оборудование и другие необходимые вещи. После обеда в Намче поднимаются знакомые по перелету итальяны, шуму прибавляется. На фоне ледовых вершин, сверкающих над Намче, особенно бойко идет продажа теплых курток, пуховок и др. утеплителей. Знакомый шерпа-хозяин гостиницы Кхумбу-Лодж радостно сообщает, что сейчас русские экспедиции на Пумори и Эвересте и их руководитель Виктор недавно спускался искать массажистку в Намче. Да уж, в этих краях, наверное, ему будет легче найти снежного человека...
Утром, прощаясь, хозяин гостиницы тихо поизносит "Будь осторожен! ".
Дорога в Тхаме, на мой взгляд, одна из самых красивых в мире. Здесь и водопады, и леса, и склоны гор, покрытые цветущими рододендронами... Но рюкзак из-за снаряжения стал тяжелее и в Тхаме попасть получается только после обеда. Высота 3800 м. Легкие на каждом шагу хватают разреженный воздух, в горле сухой комок, хочется пить....
В ближайшей лоджии Тхаме остановка на чай, каменный двор гостиницы забросан сохнущим снаряжением, ледовые молотки, пластиковые ботинки с суперсовременными кошками... Хозяин, услышав о перевале Таши Лапча, показывает мне на двух японцев - они только с перевала Таши Лапча, ходили на Пачармо. Сидя за столом за чаем, японец медленно читает, переводя на английский, написанное иероглифами описание. Восхождение заняло 5 дней и самое сложное - лед под перевалом с крутизной 85 градусов! А вот фото той ледовой стенки, на которой они использовали закрепленную веревку. Смотрится убедительно...
После обеда небольшой подъем в старинный буддистский монастырь над Тхаме. Место для обители, казалось, выбрано самой природой. Словно все замерло в этих стенах над вечным покоем.
Что лучше? Деньги или знание? - один из вопросов, над которыми размышляют буддисты:
Можно купить лекарства, но нельзя купить здоровье,
можно купить женщин, но нельзя купить любовь,
можно купить уважение, но нельзя купить уют домашнего очага...
Монастырь кажется опустевшим, дежурный монах открывает главный храм, в котором находится изображение Будды, Поталы и других священных реликвий. Со смотровой площадки монастыря видно все ущелье в сторону Намче, кажутся крошечными блестками крыши Тхаме. Самая красивая птица мира, королевский фазан, села на крышу, нарушая своим беспокойным курлыканием эту гармонию...
На следующее утро снова переход Тхаме-Намче-Тхаме. Акклиматизация дается с трудом, но 6 часов ходьбы по тропе переносятся легче. Задача следующего дня - переход на 4300 м выше по ущелью от Тхаме в Тенгпо. Плавный подъем проходит по красивому ущелью и к обеду показывается единственная лоджия Тенгпо, где можно заказать рис и чай. Перевал над Тенгпо плотно закрыт облаками. По возвращению в Тхаме, спрашиваю хозяйку гостиницы о проводнике из местных жителей. В условиях плохой видимости ориентироваться в горах становится сложней во много раз!
Ну, проводник, так проводник... Ведь Тхаме – родина покорителя Эвереста шерпа Тенцинга Норгея. Где же еще, как не в Тхаме, искать проводника? До его домика нужно только перейти ручей и найти проход в лабиринте из каменных стенок. Хозяйка активно участвует в этом походе за проводником, у переправы через ручей мы встречаем жену шерпа Ками Риты(Ками был 15 раз на Эвересте, но в этом сезоне его клиент из Южной Кореи почувствовал себя плохо в одном из нижних лагерей на высоте 6000 м, нужно было срочно спускаться и с восхождением не сложилось).
Две женщины долго о чем-то тихо говорят у ручья, я только понимаю слова Таши Лапча....
Проводник мне понравился сразу - чувствовался реальный опыт восхождений. Самый сложный вопрос оказался в том, сколько нужно носильщиков, чтобы понести снаряжение, палатку и т. д.. Портеры Ками нужны, чтобы не возвращаться в одиночку через перевал, да и, наверное, вопрос трудоустройства среди шерпов далеко не лишний. Подготовка перед выходом заняла немного времени: беглый осмотр снаряжения, подсчет газовых баллонов, Ками бросает в свой рюкзак веревку - встречаемся завтра после обеда в Тенгпо! Завтра вперед и вверх...
Утро порадовало ослепительным солнцем, над Тхаме сияла снежная вершина Кёнде. Все домочадцы гостиницы собрались на маленьком дворике. Снимок на память и снова подъем через монастырь в Тенгпо. Перед Тенгпо горная река разливается на множество рукавов, тихо струящихся по широкой долине. Изумрудная трава, задумчивые яки и над всей этой идиллией сверкают ослепительные снежные вершины.
Пока готовился традиционный рис, в лоджию поднялся Роберт из Сиэтла, а перед заходом солнца со стороны перевала спустился канадский "лесоруб"(почему-то я мысленно связал этого парня из Торонто с этой профессией). На закате открылись от облаков все окрестные вершины, и под хрюкание собравшихся яков началась фотосъемка окрестностей. Быстро стемнело, и путешественники собрались на ужин в единственной столовой лоджии. Тусклая лампочка, подзаряжающаяся днем от солнечной батареи, бросала косые тени на вечернюю трапезу.
Ками со своим единственным носильщиком сразу отправился на кухню обсуждать последние новости с радушной хозяйкой, а североамериканские ребята, отвернувшись каждый в свой угол, начали свой ужин. Роберт радостно сообщил, что это его первый далбат... Ну, что же, все когда-то бывает в первый раз, даже это странное блюдо, которое так любят шерпы. «Лесоруб» из Торонто хриплым голосом описывал свой подъем к ледовой стенке под перевалом - с этого места уже просматривается перевал. Без ледового снаряжения не пройти!
Утром ранний завтрак перед выходом около 6 утра собрал всех обитателей гостиницы. Каждый выходит по готовности. Шерпы идут на подъеме легко, и скоро утренний чай выступает на моей спине под рюкзаком. Через два часа подъема растительность закончилась, по осыпи идти стало сложней. Неожиданно пошел снег. Вот замечаю, как Роберт поворачивает вниз, машет рукой и желает успеха в дальнейшем подъеме на перевал. Скоро шерпы останавливаются под нависающей скалой. Это стандартное место высотного лагеря и здесь будет остановка на чай. Скала надежно защищает газовую горелку от снега, и шерпы готовят Milk Tea из пакетов растворимого кофе и сухого молока. Неподалеку в позе лотоса сидит расстроенный японец, который не смог пройти ледовую стенку на перевал со своим гидом из Катманду и возвращается назад. Шерпы удивленно пожимают плечами, не понимая, с чем там возникла проблема.
После короткого отдыха, мы снова продолжаем подъем наверх. Снег усилился и уже покрывает камни. Шерпы горят желанием сегодня навесить веревку на крутом льду, и я с трудом отговариваю от этого занятия, так как с утра веревка превратится в сосульку и подниматься по ней станет во много раз сложней. Наконец, под скалой развернута высотная желтая палатка шерпов и в ней начинается приготовление пищи. Палатка огромная, из набора очередной эверестовской экспедиции, похоже, человек на шесть. Есть куда поставить котелок и вытянуть ноги…. Сразу понимаешь, как важен объем палатки в непогоду. Палатка быстро покрывается слоем снега и становится похожа на эскимосский иглу. Быстро темнеет, и после напряженного подъема незаметно проваливаешься в сон.
Мое пробуждение прошло под утреннюю молитву шерпов «Ом мани падме хум…». Ледник еще в тени, а склон Парчамо над перевалом уже залит ослепительным светом.
Время дорого, пока добираюсь до ледовой стенки, шерпы уже работают на льду. Ками просит передать ему наверх кошки, похоже на скалах после снегопада натечный лед. Вот веревка закреплена и мне приходится с рюкзаком пропихиваться по внутреннему углу, залитому льдом. Еще три метра предельного напряжения и рельеф становится проще. Неожиданно начинает идти снег. Вскоре я поднимаюсь до Ками, сидящего на большом камне с закрепленной веревкой. Дальше до перевала остается набор высоты метров двести по снегу. Последние метры до перевала даются с трудом. Вот и разноцветные флажки, натянутые на фоне черных скал. Перевал!
Во время непогоды задерживаться на перевале не хочется, быстрее вниз, пока есть хоть какая-то видимость! После небольшого набора высоты в сторону Парчамо на гребне виден черенок снежной лопаты. Начинаем спуск на полную веревку. Ниже лед кончается и в снегу можно найти опору для ноги. По бесконечному снежному склону спускаемся куда-то вниз… Где-то за спиной в снежных вихрях волочатся десятки метров веревки, которую сматывать пока просто нет сил. Метель немного стихает и становится виден наш дальнейший путь вдоль ледника. Встречаются ледяные мостики, по которым шерпы осторожно переходят через трещины. Слышу слова Дроламбау глейсер. Где-то впереди скальный сброс на нижний ледник, который надо найти. Спуск по ледопаду слишком опасен.
Снова валит снег, и шерпы ищут дорогу к Орлиному гнезду – скале, месту промежуточного лагеря. Чтобы подождать просвета в непогоде, мы останавливаемся на обед под огромным камнем. Он похож на пляжный грибок, ножка изо льда, да и сам размером с автомобиль. Становится не по себе от мысли, сколько же тонн приходится держать маленькой опоре изо льда. Но под ним не метет, можно сварить обед. Шерпам обещана «русская еда» - гречневая каша.
Вдруг на склоне горы над нами шерпы замечают крошечные фигуры людей…Похоже они заблудились!
Мы начинаем кричать, чтобы они спускались вниз, подъем на перевал проходит значительно дальше. Через 15 минут отчаянных криков они начинают спуск к нам. Русские! Парень с девушкой поднимаются по леднику третий день, продукты закончились, снаряжения нет, куда идти не представляют. Шерпы оставляют им остатки газа, делятся лепешками и обещают на обратном пути провести через перевал. Советуем сидеть и терпеливо ждать под «грибком» шерпов.
Небольшая передышка добавляет сил, впереди спуск. Снова закрутила непогода, где-то в разрывах облаков внизу видно перепаханное поле огромного ледника. Еще до него нужно добраться по этим бараньим лбам, занесенным снегом. Шерпы несколько раз закрепляют веревку в сложных местах. С ледопада слышен грохот падающего льда, низвергаются какие-то потоки воды, в общем, декорации соответствуют месту действия… Наконец, рельеф становится ровнее, похоже спустились до нижнего ледника! Этот ледник превосходил все ранее виденное. Какая-то огромная ледяная страна. Тропы нет, все камни занесены снегом. Да и, со слов шерпов, ледник постоянно в движении, его рельеф каждый год меняется и тропу прошлого года найти не получится.
Уже 4 часа идем по этой лунной поверхности, а основного ориентира – огромного озера Тшо Ролпа пока не видно. Тропы нет, приходится идти, точнее, прыгать по огромным камням, вмерзшим в лед. Вот уже перестаешь понимать, где находишься от постоянных подъемов и спусков вверх-вниз.
Появилась луна, и стало ясно, что до озера мы сегодня не доберемся. «Ками, stop moving! -встаем на ночевку! » - кричу маячившим в сумерках шерпам. Палатку ставим на берегу небольшого ледникового озера при яркой луне. Вокруг луны видно красивое светящееся гало – признак непогодеы. Ками ледорубом пробивает лед и добывает воду для ужина. Резко холодает, и ночевка проходит в переполненной крошечной палатке, в которой, из-за усталости, не замечаешь ни шерпов, ни камней под ее основанием, ни снежного конденсата с полога.
Утро началось с прогревания ботинок над горелкой. Под ярким солнцем ноги не хотели заталкиваться в эти заледенелые колодки.
Шерпы спешат, быстро завтракаем и продолжаем спуск. Вот становится видно огромное ледниковое озеро Тшо Ролпа. Размер километров десять. Эта масса воды висит как «дамоклов меч» над всем ущельем Ровалинг. Если эта природная дамба разрушится, то огромный вал воды сметет все поселки в ущелье.
Последний спуск по льду и вот первая долгожданная трава. Тропа после нескольких крутых сбросов идет по небольшому ущелью, отделенная моренной грядой от озера. Доходим до начала небольшой горной речки, бьющей из-под скалы, долго пьем ледяную воду. Тропа идет дальше по берегу реки и скоро приводит по водосброс озера Тшо Ролпа. Дальше хода нет – везде бурлящие потоки воды. Шерпы возвращаются после безуспешной попытки обойти препятствие по левому берегу. Начинаем подъем к дамбе озера – попробуем переправиться через искусственный водосброс, предохраняющий озеро от переполнения. Сверху видны черты гидротехнического сооружения, созданного для защиты долины.
После дамбы тропа становится лучше, скоро ущелье расширяется, идешь уже по широкой зеленой долине, переходя через небольшие ручейки. Вот вдали видны крыши домиков первого селения Ровалинга – На. Последний мост перед поселком и на крыльце одного из домиков я вижу красную куртку Ками. Поселок На насчитывает всего полтора десятка домиков с маленькой гомпой в центре.
Шерпы останавливаются у своего знакомого – проводника, сопровождающего группы со стороны Ровалинга. Здесь наши пути расходятся. Шерпы уйдут ночью снова за перевал в Тхаме. Возможно, они подберут двух русских, которые без их помощи явно не справятся…
Готовится праздничный ужин – традиционный далбат. Хозяйка через специальную трубку раздувает угли в печке, не успевая наполнять чашки гостей горячим чаем с молоком. В дом приходит группа носильщиков французской экспедиции. 15 молодых шерпов быстро разбирают ложки и тарелки с рисом и также стремительно исчезают за порогом. Засыпаю на непривычном месте – на лавке, одном из самых почетных мест в доме.
В полночь хозяйка встает, разводит огонь и готовит еду нашим шерпам перед выходом. При свете налобных фонариков прощаемся, и скоро шерпы уходят по тропе наверх.
Удачи Вам на перевале Таши Лапча и хорошей погоды!
One way ticket через Гімалаї
Перевал Таші Лапча сер Едмунд Хілларі називав одним з найважчих і найнебезпечніших
Гімалаях, але ці "подробиці" здавалися в далекій Москві якимись нереальними і,
мабуть, що належать до нестачі технічного спорядження 50-х років - часу
підкорення Евересту. Тим часом, вибір був зроблений, і холодного квітневого вечора вже починалася посадка на рейс Москва-Доха-Катманду і пішов відлік часу, що невблаганно наближає момент істини...Ось мій рюкзак повільно поплив по транспортеру, залишаючи позаду всі сумніви.
Рев турбін сучасного Аеробусу швидко став звичним і незабаром світанок над
хмарами нагадав про швидку зустріч із горами. Швидко пролетіли
нудний годинник польоту і ось літак пірнає в пилову хмару - попереду Катманду. Через кілька кроків по трапі тебе одразу огортає волога пелена якихось запахів, випарів, здається, що це повітря можна різати скибочками.
Короткі візові формальності та потрібно встигнути до закриття аеропорту взяти квиток до Лукли на Йєті Ейрлайнз.
Вам обидва кінці? - Ні, тільки в один.
Є квитки на перший ранковий рейс о 6.15 і залишається кілька годин на сон.
Катманду. Це тішить, бо по ранковій прохолоді легше перетнути це шалене місто, де, як ніде у світі, так виразно відчувається запах життя.
Поселення в готель співпало з черговим відключенням електрики в місті і душ вдається прийняти у світлі ліхтарика. Спати!
Ранній ранок у Катманду - найпрекрасніший період. Гори сяють у висоті, повітря чисте і
прозорий. Солдати відкривають великий замок комор на будівлі аеропорту місцевих
авіаліній, відразу ж починається реєстрація та посадка. У маленький літак Йєті набивається група італійців, що жваво жестикулюють. Іноді здається, що своїми криками вони заглушають гуркіт моторів.
Панночка-другий пілот, зосереджено читає Інструкцію з керування літаком, по черзі включає та вимикає прилади на передній панелі.
Полетіли! Посадка у Луклі нагадує приземлення на палубу авіаносця.
Довжина смуги менше 300 м, за тим винятком, що в кінці смуги прямовисний схил гори
Від пілота за такої ситуації потрібно все робити точно і відразу! Літак проходить над самим перевалом і починає захід на посадку.
Італієць на передньому кріслі відвернувся від ілюмінатора і заплющив очі...Ось поштовх, гальмування і ми на місці.
Поки що ранкова прохолода ще допомагає підйому - вперед! Цього разу плани першого дня скромні – пройти чек-пойнт у Монжо та стати на нічліг. Потрібна акліматизація, без якої вище робити нічого.
У Пхаддінг починає підсмажувати сонце, йти стає важче. . Пообідавши, я з радістю засинаю в придорожньому готелі. Залишається година підйому до Монжо, там вже недалеко і чек-пойнт.
Після сну сонце пішло з ущелини, година шляху до Монжо пройшла легко і різкий підйом до чек-пойнту виявився не настільки втомливим. Висота близько 3000 м починала нагадувати себе браком кисню. Ось у запиленій книзі робиться запис про вхід у Сагарматха Нейшнл Парк, по дорозі назад твій запис просто викреслюється зі списку. Попереду серйозний підйом у Намчі – головне селище Країни Шерпів у Соло Кхумбу. В останньому селі Джорсале перед злетом встаю на нічліг у лоджії Нірвана. Підйом краще залишити на ранок. Ноги починають звикати до ходьби кам'янистою стежкою, але для дихання знадобляться тижні, яких у цій подорожі просто немає.
Ранковий підйом у Намчі нагадує політ у морозному повітрі. Повітря чисте і прозоре, гори піднімаються з усіх боків. Звуки з-за відстані не чути.
До обіду з'явилися перші будиночки Намче, це вже 3400 м. Тут потрібна ночівля для акліматизації.
На вузьких вуличках Намчі йде жвава торгівля альпіністським спорядженням. Зараз на Евересті близько 25 експедицій сходників з різних країн, які горять бажанням підкорити вершину за місяць до початку мусонного періоду. Погода цього сезону гірша. Гори з обіду затягнуті серпанком, а це ознака того, що нагорі сніг чи туман.
Вирушаю за спорядженням. Серед величезної кількості льодового спорядження в маленькому магазинчику знаходжу потертий російський льодоруб, виготовлений на судноверфі Ленінграда. ЦЕЙ ПІДЕ! За тим же принципом у цих розвалах вибираю газове обладнання та інші потрібні речі. Після обіду в Намчі піднімаються знайомі по перельоту італії, шуму додається. На тлі льодових вершин, що сяють над Намче, особливо жваво йде продаж теплих курток, пухівок та ін. утеплювачів.
Знайомий шерпа-господар готелю Кхумбу-Лодж радісно повідомляє, що зараз російські експедиції на Пуморі та Евересті та їхній керівник Віктор нещодавно спускався шукати масажистку в Намчі. Так, у цих краях, напевно, йому буде легше знайти снігову людину...
Вранці, прощаючись, господар готелю тихо вимовляє "Будь обережним! ".
Дорога в Тхамі, на мою думку, одна з найкрасивіших у світі. Тут і водоспади, і ліси, і схили гір, покриті квітучими рододендронами...Але рюкзак через спорядження став важчим і в Тхамі потрапити виходить тільки після обіду. Висота 3800 м. Легкі на кожному кроці хапають розріджене повітря, в горлі суха грудка, хочеться пити.
У найближчій лоджії Тхаме зупинка на чай, кам'яний двір готелю закиданий спорядженням, льодові молотки, пластикові черевики з суперсучасними кішками.
Господар, почувши про перевал Таші Лапча, показує мені двох японців - вони тільки з перевалу Таші Лапча, ходили на Пачармо. Сидячи за столом за чаєм, японець повільно читає, перекладаючи англійською, написаний ієрогліфами опис. Сходження зайняло 5 днів і найскладніше – лід під перевалом із крутістю 85 градусів! А ось фото тієї льодової стінки, на якій вони використали закріплений мотузок. Виглядає переконливо...
Після обіду невеликий підйом у старовинний буддистський монастир над Тхамі. Місце для обителі, здавалося, вибрано самою природою. Наче все завмерло в цих стінах над вічним спокоєм.
Що краще? Гроші чи знання? - одне з питань, над якими міркують буддисти:
Можна купити ліки, але не можна купити здоров'я,
можна купити жінок, але не можна купити кохання,
можна купити повагу, але не можна купити затишок домашнього вогнища.
Монастир здається спорожнілим, черговий монах відкриває головний храм, в якому знаходиться зображення Будди, Потали та інших священних реліквій. З оглядового майданчика монастиря видно всю ущелину у бік Намче, здаються крихітними блискітками даху Тхаме. Найкрасивіший птах світу, королівський фазан, сів на дах, порушуючи своїм неспокійним курликанням цю гармонію.
Наступного ранку знову перехід Тхаме-Намче-Тхамі. Акліматизація дається важко, але 6 годин ходьби стежкою переносяться легше. Завдання наступного дня – перехід на 4300 м вище за ущелиною від Тхамі до Тенгпо. Плавний підйом проходить гарною ущелиною і до обіду показується єдина лоджія Тенгпо, де можна замовити рис і чай. Перевал над Тенгпо щільно закритий хмарами. Повернувшись у Тхамі, питаю господиню готелю про провідника з місцевих жителів. В умовах поганої видимості орієнтуватися в горах стає складніше у багато разів!
Ну, провідник, то провідник...Адже Тхамі – батьківщина підкорювача Евересту шерпа Тенцінга Норгея. Де ж ще, як не в Тхамі, шукати провідника? До його будиночка потрібно лише перейти струмок і знайти прохід у лабіринті із кам'яних стінок. Господиня бере активну участь у цьому поході за провідником, біля переправи через струмок ми зустрічаємо дружину шерпа Камі Рити (Камі був 15 разів на Евересті, але цього сезону його клієнт з Південної Кореї відчув себе погано в одному з нижніх таборів на висоті 6000 м, потрібно було терміново спускатися і зі сходженням не склалося).
Дві жінки довго про щось тихо говорять біля струмка, я тільки розумію слова Таші Лапча.
Провідник мені сподобався одразу – відчувався реальний досвід сходжень. Найскладніше питання виявилося в тому, скільки потрібно носіїв, щоб понести спорядження, намет і т. д.
Портери Камі потрібні, щоб не повертатися поодинці через перевал, та й, мабуть, питання працевлаштування серед шерпів далеко не зайве. Підготовка перед виходом зайняла трохи часу: побіжний огляд спорядження, підрахунок газових балонів, Камі кидає у свій рюкзак мотузку – зустрічаємось завтра після обіду в Тенгпо! Завтра вперед і вгору.
Ранок порадував сліпучим сонцем, над Тхамі сяяла снігова вершина Кенде. Усі домочадці готелю зібралися на маленькому дворику. Знімок на згадку та знову підйом через монастир у Тенгпо. Перед Тенгпо гірська річка розливається на безліч рукавів, що тихо струмують по широкій долині. Смарагдова трава, задумливі яки і над усією цією ідиллією сяють сліпучі снігові вершини.
Поки готувався традиційний рис, у лоджію піднявся Роберт із Сіетла, а перед заходом сонця з боку перевалу спустився канадський "лісоруб" (чомусь я подумки пов'язав цього хлопця з Торонто з цією професією). На заході сонця відкрилися від хмар всі навколишні вершини, і під хрюкання якіків почалася фотографування околиць. Швидко стемніло, і мандрівники зібралися на вечерю в єдиній їдальні. Тьмяна лампочка, що заряджається вдень від сонячної батареї, кидала косі тіні на вечірню трапезу.
Камі зі своїм єдиним носієм одразу вирушив на кухню обговорювати останні новини з привітною господаркою, а північноамериканські хлопці, відвернувшись кожен у свій кут, розпочали свою вечерю. Роберт радісно повідомив, що це його перший далбат...Ну, що ж, усе колись буває вперше, навіть це дивне блюдо, яке так люблять шерпи.
«Лісоруб» із Торонто хрипким голосом описував свій підйом до льодової стінки під перевалом – з цього місця вже проглядається перевал. Без льодового спорядження не пройти!
Вранці ранній сніданок перед виходом близько 6 ранку зібрав усіх мешканців готелю. Кожен виходить за готовністю. Шерпи йдуть на підйомі легко, і незабаром ранковий чай виступає на моїй спині під рюкзаком. Через дві години підйому рослинність закінчилася, по осипу йти стало складніше. Зненацька пішов сніг. Ось помічаю, як Роберт повертає донизу, махає рукою і бажає успіху в подальшому підйомі на перевал. Незабаром шерпи зупиняються під нависаючою скелею. Це стандартне місце висотного табору, і тут буде зупинка на чай. Скеля надійно захищає газовий пальник від снігу, і шерпи готують Milk Tea з пакетів розчинної кави та сухого молока.
Неподалік у позі лотоса сидить засмучений японець, який не зміг пройти льодову стінку на перевал зі своїм гідом із Катманду та повертається назад. Шерпи здивовано знизують плечима, не розуміючи, з чим виникла проблема.
Після короткого відпочинку ми знову продовжуємо підйом нагору. Сніг посилився і покриває каміння. Шерпи горять бажанням сьогодні навісити мотузок на крутому льоду, і я важко відмовляю від цього заняття, тому що з ранку мотузка перетвориться на бурульку і підніматися по ній стане набагато складніше. Нарешті, під скелею розгорнуто висотний жовтий намет шерпів і в ньому починається приготування їжі. Намет величезний, з набору чергової експедиції Еверестівської, схоже, людина на шість. Є куди поставити казанок і витягнути ноги. Відразу розумієш, наскільки важливий обсяг намету в негоду. Намет швидко покривається шаром снігу і стає схожим на ескімоську голку.
Швидко темніє, і після напруженого підйому непомітно провалюєшся у сон.
Моє пробудження пройшло під ранкову молитву шерпів «Ом мані падме хум…». Льодовик ще в тіні, а схил Парчамо над перевалом уже залитий сліпучим світлом.
Час дорогий, доки добираюся до льодової стінки, шерпи вже працюють на льоду. Камі просить передати йому нагору кішки, схоже на скелях після снігопаду натічний лід. Ось мотузок закріплений і мені доводиться з рюкзаком пропихатися по внутрішньому куту, залитому льодом. Ще три метри граничної напруги та рельєф стає простіше. Зненацька починає йти сніг. Незабаром я підводжуся до Камі, що сидить на великому камені із закріпленою мотузкою. Далі до перевалу залишається набір висоти метрів двісті снігом. Останні метри до перевалу даються важко. Ось і різнокольорові прапорці натягнуті на тлі чорних скель. Перевал!
Під час негоди затримуватися на перевалі не хочеться, швидше вниз, поки є якась видимість! Після невеликого набору висоти у бік Парчамо на гребені видно держак снігової лопати. Починаємо спуск на повну мотузку. Нижче крига закінчується і в снігу можна знайти опору для ноги. По нескінченному сніговому схилу спускаємось кудись униз… Десь за спиною в снігових вихорах волочаться десятки метрів мотузки, яку змотувати поки що просто немає сил. Завірюха трохи стихає і стає видно наш подальший шлях вздовж льодовика. Зустрічаються крижані містки, якими шерпи обережно переходять через тріщини. Чую слова Дроламбау глейсер. Десь попереду скель на нижній льодовик, який треба знайти. Спуск по кригопаду дуже небезпечний.
Знову валить сніг, і шерпи шукають дорогу до Орлиного гнізда – скелі, місця проміжного табору. Щоб почекати просвіту в негоді, ми зупиняємось на обід під величезним каменем.
Він схожий на пляжний грибок, ніжка з льоду, та й сам розміром із автомобіль. Стає ніяково від думки, скільки ж тонн доводиться тримати невеликій опорі з льоду. Але під ним не мітить, можна зварити обід. Шерпам обіцяна «російська їжа» – гречана каша.
Раптом на схилі гори над нами шерпи помічають крихітні постаті людей… Схоже, вони заблукали!
Ми починаємо кричати, щоб вони спускалися вниз, підйом на перевал проходить значно далі. Через 15 хвилин розпачливих криків вони починають спуск до нас. Російські! Хлопець з дівчиною піднімаються льодовиком третій день, продукти закінчилися, спорядження немає, куди йти не уявляють. Шерпи залишають їм залишки газу, діляться коржами та обіцяють по дорозі назад провести через перевал. Радимо сидіти та терпляче чекати під «грибком» шерпів.
Невеликий перепочинок додає сил, попереду спуску.
Знову закрутила негода, десь у розривах хмар унизу видно переоране поле величезного льодовика. Ще до нього треба дістатися цими баранячими лобами, занесеними снігом. Шерпи кілька разів закріплюють мотузку у складних місцях. З льодопада чути гуркіт падаючого льоду, скидаються якісь потоки води, загалом, декорації відповідають місцю дії… Нарешті, рельєф стає рівнішим, схоже спустилися до нижнього льодовика! Цей льодовик перевершував усе раніше бачене. Якась величезна крижана країна. Стежки немає, все каміння занесене снігом. Та й, за словами шерпів, льодовик постійно рухається, його рельєф щороку змінюється і стежку минулого року знайти не вдасться.
Вже 4 години йдемо цією місячною поверхнею, а основного орієнтиру – величезного озера Тшо Ролпа поки не видно. Стежки немає, доводиться йти, точніше, стрибати по величезному камінню, що вмерзло в лід.
Ця маса води висить як «дамоклів меч» над ущелиною Ровалінг. Якщо ця природна гребля зруйнується, то величезний вал води змете всі селища в ущелині.
Останній спуск по льоду і перша довгоочікувана трава. Стежка після кількох крутих скидів йде невеликою ущелиною, відокремлена моренною грядою від озера. Доходимо до початку невеликої гірської річки, що б'є з-під скелі, довго п'ємо крижану воду. Стежка йде далі берегом річки і незабаром приводить по водоскиду озера Тшо Ролпа. Далі ходу немає – скрізь вируючі потоки води. Шерпи повертаються після безуспішної спроби обійти перешкоду лівим берегом. Починаємо підйом до греблі озера – спробуємо переправитися через штучне водоскидання, яке оберігає озеро від переповнення. Зверху видно риси гідротехнічної споруди, призначеної для захисту долини.
Після дамби стежка стає кращою, скоро ущелина розширюється, йдеш уже широкою зеленою долиною, переходячи через невеликі струмки. Ось далеко видно дахи будиночків першого селища Ровалінга - На. Останній міст перед селищем та на ганку одного з будиночків я бачу червону куртку Камі. Селище Налічує лише півтора десятки будиночків з маленькою гомпою в центрі.
Шерпи зупиняються у свого знайомого - провідника, який супроводжує групи з боку Ровалінг. Тут наші шляхи розходяться. Шерпи підуть уночі знову за перевал у Тхамі. Можливо, вони підберуть двох росіян, які без їхньої допомоги явно не впораються…
Готується святкова вечеря – традиційний далбат. Господиня через спеціальну трубку роздмухує вугілля в печі, не встигаючи наповнювати чашки гостей гарячим чаєм з молоком. У будинок приходить група носіїв французької експедиції.
15 молодих шерпів швидко розбирають ложки та тарілки з рисом та також стрімко зникають за порогом. Засипаю на незвичному місці – на лавці, одному з найпочесніших місць у будинку.
Опівночі господарка встає, розводить вогонь і готує їжу нашим шерпам перед виходом. При світлі налобних ліхтариків прощаємось, і незабаром шерпи йдуть стежкою вгору.
Удачі Вам на перевалі Таші Лапча та гарної погоди!