« МИРАКЛЬ» : « ПУТЕШЕСТВИЕ К ЦЕНТРУ МИРА» КИТАЙ – ТИБЕТ – НЕПАЛ – ИНДИЯ» 30.4 – 17.5. 2015 ГОДА.
Так как пресса перепугала всех землетрясением в Непале, группа едва не распалась: двое из семи наотрез отказались лететь, жертвуя немалыми денежными потерями. Ваш покорный слуга в Китае был, поэтому к отважной четверке присоединился уже в Лхасе. И лучше бы не присоединялся. Символ страны – красавцы яки, едва ли не на каждом углу стоят их монументы. А ни одного живого яка так и не увидели. Забрались на « Крышу мира» - Тибет. А самой « крыши» тоже не видели. Не потому что не хотели. Не показали. То ли по лени, то ли по глупости, а скорее по безответственности. Загнали в какую-то яму, почти лишенную растительности. И за целых три дня провезли аж по трем (или четырем? ) монастырям! Да в прошлом году в Китае мы этих монастырей щелкали по шесть штук в день, в печенки въелись. Для простого смертного они все на одно лицо как близнецы братья.
Два дня мы были в перестрелке, что толку в эдакой безделке, мы ждали третий день. То есть, Катманду. В связи с землетрясением, может быть, еще и не пустят? Однако посадку объявили, значит, летим. На подлете не отрывал глаз от иллюминатора, боясь увидеть город в развалинах. Но что это? Насколько хватал глаз, абсолютно все дома и большие и малые целехоньки как с иголочки, будто ничего и не было. Может быть, вопреки песне сверху не все видно? Да нет, до национального парка Читван ехали пять часов, из них два непосредственно по Катманду. И за все время увидел только две небольшие развалины, которые и « до того» , скорее всего, были в аварийном состоянии – дунь и рассыплется. (В России такие и без всякого трясения валятся ежегодно десятками).
Еще большее потрясение ожидало меня в гостинице. Из 70 мест заняли только пять – мы. Остальные пусты, хоть шаром покати. Расспрашиваю гидов и хозяина гостиницы, как дошли до жизни такой.
- Вы правы, - отвечают собеседники. – До 90 процентов отказов даже от тех, кто оплатил путевки. Мы на грани разорения. Но нашей вины в этом нет. Ну, тряхнуло слегка. Однако сами видите, как стояли, так и стоим практически без изменений.
- Тогда откуда и что это за – географические новости, - как вопрошал Маяковский?
- Объяснение только одно: происки наших соседей индийских конкурентов по турбизнесу. При первом же толчке, воспользовавшись поводом, наслали на нас своих журналистов и те раздули из мухи слона на весь белый свет.
- Однако куда смотрело ваше правительство, разве враги они своей туристической отрасли, приносящей львиную долю дохода в бюджет страны?
- Им некогда заниматься туризмом, да и всем остальным, потому как меняются едва ли не два раза в год. А потому « друзья» они прежде всего тем многим десяткам миллиардов долларов и армаде транспортных боингов материальной помощи, стекающейся в Непал со всего мира.
- Так, может быть, за счет этих средств будут с лихвой покрыты все ваши потери в туристическо – гостиничной отрасли?
В ответ едва ли не гомерический хохот: « Даже копейки никому даже не обещано» . И, очевидно, это так. Видел своими глазами, громадный американский грузовик с гуманитаркой американские же солдаты с вооруженной охраной (интересно, от кого? ) разгрузили в чрево прекрасного ресторана, в котором ни изнутри, ни снаружи нельзя было отыскать не только трещины, но даже царапины – последствий землетрясения. Кому принадлежит данный ресторан, надо полагать, какому – нибудь министру или его ближайшему родственнику?
Слушал – слушал эти стенания « по поводу» водитель нашего микроавтобуса Суманхардуша Башигла, улучшив момент, подошел и хотя на ломаном, но довольно понятно объяснил. Мол, не берите в голову. От всей гуманитарки и миллиардов долларов нам действительно ничего не достанется. Но не сомневайтесь, мы выстоим. У вас во времена Ельцина были такие сотрясения, что вся Россия рассыпалась в прах. Однако вы поднялись и снова становитесь великой державой. Хороший для нас пример.
Красавец парень, совсем молодой. Тем не менее, как водитель уже виртуоз. Чувствуется и образование, и за политикой следит. Верится, такой не только выстоит, но и поможет родной стране избавиться от многочисленных продажных чиновников. Вероятно, так и должно быть. Ведь будущее принадлежит молодым.
И, наконец, Индия. Здесь, на мой взгляд, можно выделить две самые главные достопримечательности. Во-первых, естественно, Тадж-Махал. А вот вторую ни за что не угадаете. Это явление, с которым никто из группы за все годы странствий ни разу не сталкивался, изобрела делийская туристическая принимающая компания « Орандж (Индия) Лтд» . А именно: отправила нас ужинать в ресторан за 25 километров от гостиницы, в которой остановились. Главная фишка заключалась в том, что эти 25 туда и 25 обратно пришлось дергаться по таким ужасающим транспортным пробкам, каких никто из нас не видел даже в задыхающейся от машин Москве. В результате « домой» мы вернулись только к полуночи (во сколько добрались до дома гид и водитель один бог знает). Почему так произошло, потому что « тот» пресловутый ресторан принадлежит хозяину « Оранджа» ?
Кстати, не по той ли самой причине по всему пути следования нас загоняли в самые дорогие гостиницы, в которых, когда бывают в этих краях, останавливаются короли, премьеры и прочие великие слуги народа? Фотографии их встреч « на месте преступления» , то есть, в гостинице, висят на самом видном месте, обосновывая дополнительный резкий скачек цен за проживание. А ведь российский турист, едущий в группе, по сравнению с западноевропейским значительно менее богатый. Богатые предпочитают индивидуальные туры. Вот им королевские опочивальни даже нужны для поднятия престижа. А зачем нам, простым смертным, разбрасываться кровными? Может быть, на эти деньги лучше лишний раз съездить в очередной туристический тур? Увы! Как говорится, бог предполагает, а туристические боссы располагают. Как им денежнее. Только ведь нельзя забывать, что и сам « его величество» турист тоже может кое-что сделать. Например, проголосовать ногами не в пользу недобросовестных туристических « Лтд» .
Но, конечно, главной альфой и омегой всего маршрута было и остается землетрясение. Кстати, перед отъездом из Катманду нас тоже качнуло на 7.4 балла (максимальный три недели до этого был на 7.9). А я так ничего и не понял. Как сидел на ступеньке (кстати, самом опасном месте – под нависающим карнизом), прислонившись спиной к магазинной рекламе на стене, так и остался сидеть. Подумал, кто-то пытается меня вежливо отодвинуть от рекламы. И про себя решил: ни за что не уйду, даже не обернулся.
Согласитесь, нас, россиян, не отказывающихся от поездки, даже если все кричат « Пожар! » , вполне можно самих себя погладить по головке. Ох, уж эти мы, « пиджаки» (из анекдота). Не верим ни чиновникам, ни прессе. Несмотря ни на какие пропагандистские ухищрения, все стремимся попробовать на собственный зуб. И – о чудо! – в большинстве случаев оказываемся правы.
Все? Приключения закончились? Это мы так думали. Однако домодедовский аэропорт на закуску приготовил нам еще одно « чудо света» . Транспортерная лента с вещами безмолвствовала более часа. Наконец, дернулась, несколько метров проползла, выдав часть багажа – и сдохла. Минут через пятнадцать – двадцать опять дернулась, выдав очередную порцию чемоданов, и опять замерла. Так в течение еще часа – полутора. Видимо, работники порта посчитали, что наши вещи слишком грязные и партиями, поочередно их чистили. Что поделаешь, наш сервис ничуть не лучше азиатского. Ведь еще, кажется, Блок выдал знаменитую фразу, ставшую крылатой: « Азиаты мы! »
Владимир Антонов
«МІРАКЛЬ»: «ПОДОРОЖ ДО ЦЕНТРУ СВІТУ» КИТАЙ – ТИБЕТ – НЕПАЛ – ІНДІЯ» 30.4 – 17.5. 2015 РОКУ.
Оскільки преса перелякала всіх землетрусом у Непалі, група ледь не розпалася: двоє з семи відмовилися летіти, жертвуючи чималими грошовими втратами. Ваш покірний слуга у Китаї був, тому до відважної четвірки приєднався вже у Лхасі. І краще б не приєднувався. Символ країни – красені яки, чи не на кожному розі стоять їхні пам'ятники. А жодного живого яка так і не побачили. Забралися на «Дах світу» - Тибет. А самого «даху» теж не бачили. Не тому, що не хотіли. Чи не показали. Чи то по лінощі, чи по дурості, а швидше за безвідповідальності. Загнали в якусь яму, майже позбавлену рослинності. І за цілих три дні провезли аж по трьох (чи чотирьох? ) монастирях! Та торік у Китаї ми цих монастирів клацали по шість штук на день, у печінки в'їлися. Для простого смертного вони всі на одну особу як близнюки брати.
Два дні ми були в перестрілці, що толку в такій дрібниці, ми чекали третій день. Тобто Катманду. У зв'язку із землетрусом, можливо, ще й не пустять? Проте посадку оголосили, отже, летимо. На підльоті не відводив очей від ілюмінатора, боячись побачити місто у руїнах. Але що ж це? Наскільки вистачало око, абсолютно всі будинки і великі й малі цільоньки, як з голочки, ніби нічого й не було. Може, всупереч пісні зверху не все видно? Та ні, до національного парку Читван їхали п'ять годин, з них дві безпосередньо Катманду. І за весь час побачив лише дві невеликі руїни, які й «до того», швидше за все, були в аварійному стані – дунь і розсиплеться. (У Росії такі й без жодного трясіння валяться щороку десятками).
Ще більше потрясіння чекало на мене в готелі. Із 70 місць зайняли лише п'ять – ми. Інші порожні, хоч кулею покати. Розпитую гідів та господаря готелю, як дійшли до життя такого.
- Ви маєте рацію, - відповідають співрозмовники. – До 90 відсотків відмов навіть від тих, хто сплатив путівки. Ми на межі руйнування. Але нашої провини у цьому немає. Ну, струснуло трохи. Однак самі бачите, як стояли, так і стоїмо практично без змін.
- Тоді звідки і що це за географічні новини, - як запитував Маяковський?
- Пояснення лише одне: підступи наших сусідів індійських конкурентів з турбізнесу. При першому поштовху, скориставшись приводом, наслали на нас своїх журналістів і ті роздмухали з мухи слона на весь білий світ.
- Проте куди дивився ваш уряд, хіба вороги вони своєї туристичної галузі, яка приносить левову частку доходу до бюджету країни?
- Їм ніколи займатися туризмом, та й усім іншим, бо змінюються чи не двічі на рік. А тому «друзі» вони насамперед тим багатьом десяткам мільярдів доларів та армаді транспортних боїнгів матеріальної допомоги, що стікається до Непалу з усього світу.
- Так, можливо, за рахунок цих коштів будуть з лишком покриті всі ваші втрати в туристично-готельній галузі?
У відповідь чи не гомеричний регіт: «Навіть копійки нікому навіть не обіцяно». І, мабуть, це так. Бачив на власні очі, величезну американську вантажівку з гуманітаркою американські ж солдати з озброєною охороною (цікаво, від кого? ) розвантажили у черево прекрасного ресторану, в якому ні зсередини, ні зовні не можна було відшукати не тільки тріщини, а навіть подряпини – наслідків землетрусу. Кому належить цей ресторан, треба вважати, якомусь міністру або його найближчому родичу?
Слухав – слухав ці стогнання «з приводу» водій нашого мікроавтобуса Суманхардуша Башигла, покращивши момент, підійшов і хоч на ламаному, але досить зрозуміло пояснив. Мовляв, не беріть на думку. Від усієї гуманітарки та мільярдів доларів нам справді нічого не дістанеться. Але не сумнівайтеся, що ми вистоємо. У вас за часів Єльцина були такі струси, що вся Росія розсипалася на порох. Однак ви піднялися і знову стаєте великою державою. Хороший приклад.
Красівець хлопець, зовсім молодий. Проте водій вже віртуоз. Відчувається і освіта, і за політикою стежить. Віриться, такий не лише вистоє, а й допоможе рідній країні позбавитися численних продажних чиновників. Мабуть, так і має бути. Адже майбутнє належить молодим.
І, нарешті, Індія. Тут, як на мене, можна виділити дві найголовніші пам'ятки. По-перше, звичайно, Тадж-Махал. А ось другу ні за що не вгадаєте. Це явище, з яким ніхто з групи за всі роки мандрівок жодного разу не стикався, винайшла делійська туристична компанія «Орандж (Індія) Лтд». А саме: відправила нас вечеряти до ресторану за 25 кілометрів від готелю, в якому зупинилися. Головна фішка полягала в тому, що ці 25 туди і 25 назад довелося смикатися по таких жахливих транспортних пробках, яких ніхто з нас не бачив навіть у Москві, що задихається від машин. В результаті «додому» ми повернулися тільки до півночі (у скільки дісталися додому гід і водій один бозна). Чому так сталося, тому що «той» горезвісний ресторан належить господареві «Оранджа»?
До речі, чи не з тієї самої причини по всьому шляху нас заганяли в найдорожчі готелі, в яких, коли бувають у цих краях, зупиняються королі, прем'єри та інші великі слуги народу? Фотографії їх зустрічей «на місці злочину», тобто в готелі, висять на найвиднішому місці, обґрунтовуючи додатковий різкий стрибок цін за проживання. Адже російський турист, що їде в групі, порівняно із західноєвропейським, значно менш багатий. Багаті віддають перевагу індивідуальним турам. Ось їм королівські опочивальні навіть потрібні для підвищення престижу. А навіщо нам, простим смертним, розкидатися кровними? Може, на ці гроші краще зайвий раз з'їздити до чергового туристичного туру? На жаль! Як то кажуть, бог припускає, а туристичні боси мають у своєму розпорядженні. Як їм грошовіше. Але ж не можна забувати, що й сам «його величність» турист теж може щось зробити. Наприклад, проголосувати ногами не на користь несумлінних туристичних «Лтд».
Але, звичайно, головною альфою та омегою всього маршруту був і залишається землетрус. До речі, перед від'їздом із Катманду нас теж хитнуло на 7.4 бали (максимальний три тижні до цього був на 7.9). А я нічого так і не зрозумів. Як сидів на сходинці (до речі, найнебезпечнішому місці – під нависаючим карнизом), притулившись спиною до магазинної реклами на стіні, так і залишився сидіти. Подумав, хтось намагається мене чемно відсунути від реклами. І про себе вирішив: нізащо не піду, навіть не обернувся.
Погодьтеся, нас, росіян, які не відмовляються від поїздки, навіть якщо всі кричать «Пожежа! », цілком можна самих себе погладити по голівці. Ох, вже ці ми, піджаки (з анекдоту). Не віримо ні чиновникам, ні пресі. Незважаючи на жодні пропагандистські хитрощі, все прагнемо спробувати на власний зуб. І – о диво! – у більшості випадків маємо рацію.
Всі? Пригоди скінчилися? Це ми так думали. Проте домодєдівський аеропорт на закуску приготував нам ще одне «диво світу». Транспортерна стрічка з речами мовчала понад годину. Нарешті, сіпнулася, кілька метрів проповзла, видавши частину багажу – і здохла. Хвилин через п'ятнадцять - двадцять знову сіпнулася, видавши чергову порцію валіз, і знову завмерла. Так протягом ще години – півтори. Мабуть, працівники порту вважали, що наші речі надто брудні та партіями, по черзі їх чистили. Що поробиш, наш сервіс анітрохи не кращий за азіатський. Адже, здається, Блок видав знамениту фразу, що стала крилатою: «Азіати ми! »
Володимир Антонов
