Нова Зеландія: за новими відчуттями!

24 квітня 2013 Час поїздки: з 26 грудня 2012 до 17 Січня 2013
Репутація: +189½
Додати до друзів
Написати листа

Всім привіт. Давно я щось не брався за перо, навіть занудьгував. Поспішаю поділитися з усіма Вами своїми враженнями про поїздку в далеку та загадкову Нову Зеландію.

Тепер уже важко сказати, чому вибір упав саме на цю країну. У моїй бібліотеці вже пару років припадати пилом путівник по NZ, який, до речі, я встиг за весь цей час кілька разів прочитати. Запитань у процесі підготовки до поїздки виникало більш ніж достатньо - від того, чим і коли летіти, та й до маршруту, екскурсій та іншого. Трохи більше розуміння стало у голові, коли я прочитав стандартні тури до Нової Зеландії на сайтах російських туроператорів. Щоправда, варто зазначити, що за досить банальний тур (після поїздки я точно можу назвати із пропозиції примітивними), наші «пані-комерсанти» «здирають» із народу просто нереальні гроші.


Почнемо по порядку. Міжнародний переліт. Пропозицій на цьому напрямі більш ніж достатньо. З магістральних компаній, які пропонують переліт з однією стиковкою у своєму базовому аеропорту, варто виділити Сінгапурські авіалінії, Cathay Pacific з Гонг-Конга, Korean Air, японські ANA та JAL. Я полетів би рейсами «Емірейтс», але, на жаль, всі їхні літаки до Нової Зеландії роблять транзитну зупинку в Австралії (Сідней, Мельбурн, Брісбен). Вибір був зроблений на користь «Сінгапуру» – мінімальний польотний час – 22-23 години, у решти дещо більше, а також ціна – на 20% нижче за інші, нижче пропонувала лише «Емірейтс». Всі міжнародні компанії, за винятком австралійських, здійснюють посадки в аеропорту Окленда - найбільшого міста країни, розташованого на Північному острові. Аеропорт столиці Веллінгтона замалий для великих лайнерів, більше того, географічне положення на 40 широті робить цей район надмірно вітряним навіть за сонячної погоди. Крайсчертч – друге за величиною місто країни, яке раніше пропонувало зручні вильоти на Південному острові, проте після землетрусів 2010-2011 років, коли місто та аеропорт були значно зруйновані, регіон втратив туристичну привабливість для міжнародних компаній.

Маршрут. Про нього я докладно і багаторазово зупинятимуся нижче. Для нетерплячих читачів зазначу, що за поїздку я з екіпажем переглянув усі основні місця в Новій Зеландії і навіть відпочив на Раротонзі – островах Кука. Від будинку до будинку подорож зайняла 22 дні.

Всі великі системи бронювання рясніють пропозиціями про вільні місця в готелях. Ціни різні, я рекомендую їх ґрунтовно перевіряти, т. к. один сайт сьогодні пропонує певний готель за однією ціною, а інший його «продає» на двадцять відсотків дешевше. Наприклад, готель в Окленді або на островах Кука найдешевше пропонувала дочірня компанія Air NZ – Air NZ Holidays, посилання на яку є на сайті авіакомпанії. За Веллінгтон безперечний лідер - «хотів з точка ком». Інші готелі вигоді всіх пропонують «букінг точка ком» і «агода точка ком», я користуюся першим сервісом, якось звичніше він мені.

Внутрішні перельоти. У Новій Зеландії вибір не такий великий, як, скажімо, США. Авіакомпанія Air New Zealand – флагманський перевізник країни, виконує більшість рейсів. Якщо при бронюванні Ви вкажете на сайті країну «Нова Зеландія», ціни чарівним чином знизяться на 20-40% (перевіряв кілька разів, сайт працює саме за такою схемою). Другий за величиною перевізник – австралійський JetStar, але після «інциденту в Мельбурні», про який я три роки тому писав у своїх австралійських пригодах, було вирішено більше не ризикувати.

Внутрішні переїзди. Щоб побачити максимум, треба не літати, а їздити. Система залізниць у країні досить примітивна та некомфортна, тому подорож на автомобілі – те, що потрібно. У Новій Зеландії чудові дороги, до речі, всі безкоштовні, практично повна відсутність камер відеоспостереження та поліцейських «у кущах». Пробок також немає, крім Крайсчертча, де вони виникають внаслідок тотального перекриття всього центру міста через землетрус.


Я вже давно постійний клієнт Hertz. Пропозиції машин у них хороші, ціни – ринкові, власне вони практично однакові у всіх компаніях. У Новій Зеландії дуже дорога страховка КАСКО – від 20 до 30 новозеландських доларів на добу (у рублях це 500-800). Проте я наполегливо рекомендую все-таки купувати страховку, згадавши народну мудрість: «Скупий платить двічі!  ».

Віза. У мережі про отримання візи до NZ складено багато легенд. Насправді все простіше, ніж описують. Список документів стандартний більшість «серйозних» країн. Якщо у Вас у паспорті є візи США, Англії, Австралії, то проблем не виникне з ймовірністю 99.99999 %. Деяке замішання викликає анкета на 23-х сторінках (переплюнули «америкосів»  ), однак, при її детальному розгляді, розумієш, що все дуже легко заповнюється. До речі, якщо Ви подорожуєте компанією або сім'єю, то одна анкета заповнюється на всю компанію. На сайті посольства розміщено більш ніж детальну інформацію, у консульському відділі проводять телефонні консультації щодо порядку отримання візи. Весь пакет документів (крім анкети, вимагають довідки з роботи СТРОГО англійською мовою, довідку з банку, до речі, теж англійською, фотографії, копію російського паспорта, перекладену англійською в бюро перекладів) подається до візового центру через кур'єрську компанію TTK Servises. Для моїх співвітчизників туристична віза безкоштовна, збір кур'єрської компанії на момент поїздки становив 954 рублі за анкету (якщо Вас там 6 осіб, поділіть цю суму на всіх). Нам була потрібна мультивіза, оскільки ми залишали країну на Новий рік і потім поверталися з островів Кука, і отримали її без проблем, з необмеженою кількістю в'їздів, терміном на півроку. Для цього потрібно до пакету документів додати лист із програмою поїздки та написати, на які дати потрібна віза. У кур'єрській компанії Вам видають унікальний електронний номер, за яким можна відслідковувати статус розгляду твоїх документів. Наша віза була готова за 10 днів, а кур'єрська компанія привозить паспорти додому або на роботу.

На цьому, дорогі читачі, я рекомендую зупинитись тим, кому потрібна конкретика. Для цієї категорії зазначу, що тут вона закінчується. Далі – філософія  у жанрі науково-туристичної фантастики  . Нууу, а кому цікаво, поїхали 

Двадцять шостого грудня відлітати "прикольно". Я б полетів і 20го, щоб не заганяти себе передноворічним клопотом. В аеропортах ще не так багато народу, а рейси не переповнені туристами, що занудьгували за масовими напрямками. Цього року від'їзд затьмарило лише одне маленьке «але» - я дуже захворів за два дні до рейсу. Не летіти я не міг – це ж закон підлості – ти не полетів, і наступного дня почуваєшся чудово. Років п'ять на нападала на мене така застуда – з великого арсеналу ліків і народних «примочок» не допомагало нічого  . Озноб, ламання, температура, інтоксикація – ось були мої вірні супутники на початку цієї поїздки. Я дуже погано пам'ятаю, як чекав на «Аероекспрес» на Павелецькому вокзалі, ні пам'ятаю ні дороги, ні передпольотних формальностей. А головне бажання було того дня – лягти, заснути і все забути! 


Рейс Сінгапурських авіаліній SQ61 за розкладом вирушав о 15:20. Боїнг 777-300ER – один із моїх найулюбленіших літаків, дуже зручний та комфортний. «Сінгапурці» використовують його в компонуванні крісел 3+3+3, що значно додає сервісу в польоті (наприклад, «Емірейтс» або «Ейр Франс» використовують надщільне компонування салону – 3+4+3). Місця я забронював наперед у аварійного виходу, щоб ніщо не заважало комфорту в дорозі. Клопіт виявився не марним - з температурою можливість витягнути ноги і розтягнути тіло, що затекло, хоча б у половину - приголомшлива перевага перед іншими пасажирами. За фактом ми вилетіли о 16.00, позначалася черга на протиобмерзання обробку борту. Коли у важких купово-дощових хмарах зникла Москва, я подумки попрощався з Росією до нового, 2013-го року, і налаштовував себе на чудову відпустку.

За чотири роки, що я не літав Сінгапурськими авіалініями мало що змінилося. Відмінне харчування, широкий вибір напоїв та легких закусок, «годівля» втричі за політ об одинадцятій годині – що може бути кращим. Тішить, як і чотири роки тому, дорожній набір зі шкарпеток та зубної пасти, який видають усім пасажирам, розроблений, до речі, самим Юбером Жіванші. На борту можна знайти чудову систему розваг із багатим вибором фільмів російською мовою. У туалетах - розкішний асортимент засобів особистої гігієни, можна знайти навіть жіночі прокладки. Під час польоту я намагався заснути, але застуда – мій непроханий пасажир, очевидно, була проти. Чотири фільми скрасили мені політ, який, до речі, пройшов без жодного натяку на турбулентність.

О 5:40 ранку наступного дня, двадцять сьомого грудня, ми приземлилися в Чангі - найбільшому аеропорту південно-східної Азії. З виходу телетрапом без додаткових оглядів пасажири відразу потрапляють у новий Термінал 3, на відкритті якого мені вдалося побувати 5 років тому. Аеропорт тільки оживав. Я прийняв душ у туалеті, і мені стало краще. За вікном було +25, що не могло не тішити застуджене тіло  . Стикування на наступний рейс SQ281 до Окленду було невелике – 2.5 години з вильотом о 8.50 ранку. За цей час ми встигли смачно поснідати у галереї дерев та перевірити електронні пошти. Нам навіть не довелося далеко йти – прилетіли ми до 12-го виходу, а відлітали – з 9го  . Мене порадувала система контролю якості аеропорту – на кожному розі висить невеликий монітор. На ньому фотографія співробітника, який відповідає за щось у даному секторі (наприклад, за прибирання, за комфорт та інше) та чотири смайлики. Від тебе потрібно небагато: підійти до монітора, і оцінити роботу співробітника, натиснувши на один із смайликів (дуже задоволений, задоволений, так і зовсім не задоволений, можна сказати, в люті). Система, до речі, розумна. Вона тебе в процесі фотографує та зберігає фото у базі три дні, щоб ти двічі не проголосував. Також комп'ютер унеможливлює голосування співробітників для завищення власних рейтингів. Що буде «відмінникам» і як покарають «двієчників», не вдалося з'ясувати, але сам принцип мені сподобався.

На рейс до Окленда «сінгапурці» поставили старий Боїнг 777-200 із сильно зношеними кріслами та примітивною системою розваг. Як потім мені вдалося з'ясувати американським реєстром повітряних суден, цей «бобик» 1995 року випуску є найстарішим бортом у парку авіакомпанії. Треба віддати належне екіпажу, сервіс був на рівні першого польоту, втома від якого в поєднанні з випитими ліками від застуди, дозволили мені проспати всю дорогу о 10.5 годині, періодично прокидаючись на крики дітей, що сиділи двома рядами раніше. На даний сегмент мені не вдалося отримати місця з простір для ніг через повну завантаженість борту. О 23.45 ми здійснили посадку на єдину смугу найбільшого аеропорту країни. У терміналі все «заточено» під хобіти, яких «піарять» по всій країні. Система довгих коридорів дозволила нам набрати хід і прорватися на початок черги на міграційний контроль. Мене вразила автоматична пропускна система для власників новозеландських паспортів. Уявляєте, скільки заощадили б тільки на зарплаті наші «феесбешники-прикордонники», впровадивши схожі на банкомати автомати. За п'ять хвилин наша крихітна черга перетворилася на натовп втомлених людей, багатьом з яких довелося чекати і 20 хвилин, поки в їхньому паспорті з'явиться помітний «штампік». Запитань нам не ставили, і ми пройшли за багажем, який, до речі, також не забарився. У зоні отримання речей можна обміняти готівку, щоправда, курс дещо гірший, ніж у місті. Хоча якщо порівнювати з тими спекулянтами, що обмінюють валюту в Домодєдово, то новозеландці здадуться Вам дітьми, що грають у пісочниці. Перед виходом у вільну зону потрібно пройти сканування особистих речей, новозеландці бояться, що Ви завезете їм небезпечну рослину, яка занапастить все живе навколо. Контроль носить фіктивний характер, тільки забирає час. У терміналі стоїть натовп тих, хто зустрічає, в очі відразу впадає усмішка на обличчі кожного з них. Взагалі, жителі «зеленої країни» часто посміхаються, завжди дуже чуйні та привітні, готові надати допомогу та сприяння, навіть якщо ти про це не просиш. Наприклад, йдучи вулицею з фотоапаратом, кожен третій пропонує тебе сфотографувати. Спочатку я вирішив, що в мене його хочуть вкрасти, але, на щастя, місцевий менталітет цього не передбачає.


Надворі було тепло. Поклавши светр у чемодан, я підійшов до першого таксиста, що стояв поруч, і, переконавшись, що він вільний, поїхав до готелю. Дорога до центру міста зайняла 20 хвилин, а поїздка коштувала приблизно 1800 рублів. У будь-якому таксі країни, навіть у глибокій глушині, можна заплатити кредитною карткою.

Для проживання в Окленді я вибрав SkyCity Grand Hotel. Його ідеальне розташування в центрі міста біля телевізійної вежі у поєднанні з невисокою ціною роблять його найбільш привабливим серед решти «п'ятірок». Понад те, Air NZ Holidays пропонує третю ніч у подарунок, що особливо актуально, т. к. ми прилітали після 24.00, а платити за окрему добу аж надто не хотілося  . Нічне місто вразило своїм спокоєм - на вулиці ні душі, тільки рідкісні таксі порушують цю тишу. У готелі все відповідало вулиці – тиша та спокій. Чемодани довелося "тягнути" за собою, а на "ресепшені" чергував один сонний співробітник. Мені дали номер 2103 на найвищому, 21-му поверсі. Зазначу, що у номері є все необхідне, окрім капців. У Новій Зеландії навіть у старому мотелі Ви знайдете міні-кухню, набори для чаю та кави, при цьому тапочки не приносять навіть за дзвінком. У готелі WiFi безкоштовний тільки на лобі, в номерах ціна «кусача» - доба коштує 500 рублів.

Нічне місто занурилося у свою сплячку, а нам хотілося їсти та випити після довгого перельоту. Моя застуда відступила, сон у літаку зробив мене бадьорим та відносно свіжим  . Єдине місце, яке працювало о 2-й годині ночі в місті – казино SkeCity, - найбільше і найвідоміше у місті, яке розташувалося якраз навпроти нашого готелю, з п'ятого поверху готелю можна по мосту перейти до сусідньої будівлі. Нас пустили у старих джинсах та футболках, поцікавившись лише віком. До перевірки документів як в Австралії, наприклад, справа не доходить. У закладі було багатолюдно, у повітрі стояв стійкий запах куражу та шалених грошей. Для нас, буваючих, після «Вегаса» у цьому казино було нудно.

Ми присіли у барі ліворуч від входу. Народу було небагато. За баром чергував хлопчик явно «гейської» схильності із сережкою у вусі розмірів у 5 копійок та азіатська дівчинка. Мене вразила їхня англійська – він був незрозумілий. Слово «дринкс» вони не розуміють, стоять і знизують плечима як два ослики, поки не скажеш заповітне «бівередж». У Новій Зеландії англійська відрізняється від «англійської англійської» та «американської англійської».


Я попросив 2 "шоти" з ромом. Місцевий ром виявився огидним при ціні 250 рублів за 30 грамів. Стопок у барі немає. У склянку з-під віскі мені налили максимум 30 грамів, причому пропонували розбавити водою. Сервісу немає ніякого, самостійно замовляєш на барі, відразу оплачуєш, потім «тягнеш» до свого столика, і «насолоджуєшся». Хвилин за п'ять мій стаканчик був порожній, і я прийшов за добавкою. Азіатка мені щось «протирала» про те, що я п'яний. І це після 30 грамів (! ) огидного пійла  . Далі вона запропонувала мені попити водички і погуляти хвилин двадцять, причому «нетрадиційник» щось їй постійно примовляв. Я, звичайно, спробував їм пояснити, що вони дурні, причому з багатьох причин: а) клієнт менше платить за напої; б) клієнт незадоволений і грає в казино; в) чайові не чекайте. Дівчинка щось відповідала мені на суміші китайської та англійської, у результаті, вислухавши мою історію про те, що ми в Росії випиваємо «в одного» пляшку, горілки і успішно їдемо за кермом, і зовсім вийшла. Зауважу, що ніде більше у Новій Зеландії мені не відмовляли у випивці. З чим була пов'язана неадекватна поведінка цього персоналу, ми так і не зрозуміли.

Ми не розгубилися. Пройшовши вглиб зали, я побачив праворуч інший бар. Народу там теж було «дві каліки», які явно програли все до центу. Меню таке саме, що й у закладі на вході. У хлопчика-бармена явно традиційної орієнтації знайшлися і маленькі стаканчики - чарки, і чудовий алкоголь. Випивши 200 грамів Jack Daniels, я заспокоївся і повністю розслабився. Виникала шалена думка спробувати удачу, але тут я згадав одну мудру фразу: "гроші треба заробляти, а не вигравати". Ми пройшли в кінець зали і знайшли там закусочну. Меню мізерно, але поїсти, в принципі, можна. У Новій Зеландії, як і в Австралії, дуже популярні Fish and Chips (риба з картоплею фрі). З повними шлунками та під легким градусом на початку четвертої ранку ми вирушили спати.

Я прокинувся рано, московської опівночі або о 9 ранку оклендського часу. Душ, перевірка пошти, - треба було перевірити сніданок, поки решта членів команди ще спить. За 1100 рублів у готелі дуже бідно годують. Власне, це був той рідкісний сніданок за системою "шведський стіл", у всіх інших випадках ми їли "а ля карті", що по-нашому просто "по меню".

Годині об одинадцятій ми вийшли в місто. Визначних пам'яток у місті не так багато, за повноцінний день при хорошому плануванні можна все спокійно подивитися. Перше місце для огляду знаходиться прямо через дорогу від головного входу до готелю – вежа SkyTower. Входиш у будівлю, де розташоване казино, тільки не піднімаєшся вгору, а спускаєшся ескалатором униз. Квиток коштує приблизно 900 рублів, черга мінімальна. Можна купити квиток за 500 рублів і не підніматися на верхній поверх - там тільки ресторан, куди при попередньому бронюванні пускають безкоштовно, плюс, саме тут, з металевого містка, стрибають вниз сміливці. Видів тут немає, тому, дорогі читачі, на пиво точно можна заощадити  . Зранку відвідувачів практично немає. Для любителів «екстриму» є спеціальна пропозиція – погуляти відкритим майданчиком без огорож (з інструктором у помаранчевих костюмах), або зістрибнути на мотузку вниз (з висоти приблизно 400 метрів у синіх костюмах). З оглядового майданчика відкриваються чудові краєвиди на місто. Відзначу, що несподівано з'явилася біля скла людина в синьому костюмі, що зависла на 10 секунд перед нами, і стрімко відлетіла вниз, тільки додає пікантності моменту. Взагалі, новозеландці дуже люблять екстремальні види спорту, у кожному місті можна знайти собі щось до душі (щоправда, мій внутрішній світ завжди проти таких випробувань на міцність).


Далі всі путівники ведуть на сусідню Queen Street – широку вулицю із маленькими магазинчиками. По дорозі можна оглянути дві невеликі та єдині католицькі церкви, які, в принципі, не становлять жодної культурно – туристичної цінності для гостей міста. Вражає наявність китайських сувенірних магазинів – від «ширвжитку» рябить в очах. Найсумніше – за чисельності овець 10 до 1 до жителів країни (приблизно 50 млн. голів), у країні немає виробів із цієї тварини. У сувенірних магазинах китайські підробки, шкура, яка в Ікеї називається «луде» і коштує там 990 рублів, у Новій Зеландії продається чомусь за сто американських доларів. Непримітний светр з ще більш непримітним написом за коміром «Made in NZ» коштує від 400 до 600 все тих же американських грошей, а жіночий жилет зі шкіри вівці з вовняним підкладом - і зовсім 1000 зелених рублів. Питання - за що? ! Ми прикупили тарілочку та магнітів, на цьому покупки сувенірів було закінчено до кінця поїздки.

Десять хвилин повільним кроком – і Ви на набережній, де зосереджені основні визначні пам'ятки Окленда. На перетині набережної та Queen Street є непоганий тайський ресторан Chili Tai, де можна поїсти практично за копійки. Ми потрапили туди на обід першого дня, у всі наступні дні вдень він був закритий, і відкривався тільки після 18.00.

Від будівлі терміналу Ferry Building будівлі початку 20-го століття можна вирушити до круїзу на судах компанії Fullerton. Ми купили квиток на оглядову екскурсію бухтою Окленда вартістю 1000 рублів з особи. У ціну включено саму екскурсію, чай з кексом під час поїздки, а також квиток в обидва кінці до передмістя міста – Девенпорт, де розташований однойменний пагорб – найвище місце в районі. Саме тут відкривається найширша панорама на найбільше місто Нової Зеландії.

Під час огляду Ви подивіться на старий маяк, на Девенпорт з води, зупиніться на вулканічному острові на 20 хвилин для фотографування, повернетеся в місто, прокотитеся під мостом через затоку і повернетеся назад в порт. До речі, під час нашої подорожі пара молодих людей стрибала на тарзанці з мосту. Прикол був у тому, що вони не розрахували довжину троса, і хлопець з головою в касці пішов під воду, щоправда, за мить вилетів назад. На наші здивовані вигуки він щось прокричав, а ми, усвідомивши, що він практично у доброму здоров'ї (точний діагноз, я думаю, йому поставили в лікарні  ), пішли до порту.

Все та ж круїзна компанія пропонує покататися на поромі навколишніми островами. Інтерес представляють екскурсії на виноробні підприємства, зазвичай їх бронюють заздалегідь. В решті острова нудні, а пейзажі банальні. Втім, це питання очевидно на любителя.


Після прогулянки ми пішки вирушили набережною у бік морського музею. Ви не пропустите, т. к. у старих будинках пірсу поряд розташувався готель Хілтон. Звичайно, він красивий і чудовий, але та метушня, яка відбувається навколо нього, багатьох, наприклад, просто відштовхує. У музеї за 400 рублів - ціну вхідного квитка - можна вивчити всю історію розвитку судноплавства в регіоні. На окрему увагу заслуговує експозиція найзнаменитішого яхтсмена Нової Зеландії - Пітера Блейка, який трагічно загинув від рук бандитів на Амазонці в Бразилії в грудні 2001 року. До речі, перша його яхта стоїть на постаменті навпроти входу в музей. А друга – у затоці поруч із музеєм (її викупив багатий новозеландець і періодично на ній виходить у море). А ось кафе, розташоване біля входу в музей, і так «розпіарене» у всіх путівниках, зізнатися, не дуже: їжа не смачна, вибір напоїв є примітивним. Між музеєм та Хілтоном є невеликий провулок. Звичайно, він був би нецікавий простим туристам, якби не один заклад – бар «Ленін» (напис російською мовою). Наші співвітчизники в барі в особливій пошані та отримують комплімент від закладу (треба тільки показати російський паспорт). Загалом, заклад веселий та приваблює не лише авангардну молодь, а й цілком заможних мешканців Окленду.

Якщо пройтися далі набережною, Ви потрапите в стару портову зону, перебудовану під систему розваг. Кількість кафешок та ресторанів відверто вражає. Окремо варто відвідати рибний ринок, де всіх обраних мешканців Вам відразу посмажать, відварять, запікають, загасять або хоча б наріжуть у сирому вигляді. Раніше тут ходив старий трамвай, щоправда, два роки тому його закрили на реконструкцію, і всі ніяк не відкриють. Трамвай – мій улюблений вид громадського транспорту, звідси народилася традиція кататися на ньому в будь-яких куточках нашої планети.

Найулюбленіше місце відпочинку городян – великі дерев'яні лежаки, розміром 10х5 метрів. На ньому можна сміливо валятися, пити пиво (щоправда, у пакетику) та насолоджуватися життям. Трохи далі розташоване старе нафтосховище, розписане під ангелів. По-перше, це дуже красиво. По-друге, у центрі старої нафтоналивної вежі стоїть… піаніно. Так, старе, але абсолютно повноцінне піаніно, на якому може пограти будь-хто. Загалом, новозеландці молодці, як говорила моя бабуся: "З го.... на зроблять цукерку! ". Це точно про них! 

Серед безлічі кафе ми вибрали Fresh Fish, де назва говорила сама за себе. Його тримають китайці, щоправда, меню цілком інтернаціональне. Єдиний мінус - космічна ціна на лобстери, приблизно 2000 рублів за кілограм (для острівної країни неможливо дорого). А після заходу сонця було «гріх» не пропустити стаканчик-другий чогось міцного. Для цього чудово підходить бар-кафе Soul біля морського музею. Кухня цього закладу входить до ТОП-10 найкращих у країні. Більше того, зауважу, що це все правда. А після вечері можна потанцювати в лаундж-зоні навпроти і помилуватися другою яхтою Пітера Блейка, пришвартованою поруч. Якщо Ви належите до тієї категорії людей, які ніяк не можуть вибрати з великого меню, написаного англійською, дозволю собі порекомендувати Вам у Soul равіолі, крем-брюлі та шоколадний мус.


Загалом перший день у країні пройшов дуже позитивно. Застуда геть-чисто мене покинула, все навколо цікаво, їжа смачна, а випивка – без обмежень  Що ще потрібно простому радянському туристу напередодні нового року? Спати ми лягли десь о другій годині ночі, вже у суботу, 29 грудня.

Вранці я врахував помилки, скоєні напередодні, і поснідав у номері їжею, яку купив учора ввечері. Зазначу, що такий самий сніданок, як і в готелі, обійдеться Вам у 100 рублів у наших грошах. Єдине, що трохи розгойдувало настрій – це погода. Взагалі, вона у Новій Зеландії сама непередбачуваність, причому у всіх куточках країни. За день сонце може з'явитися п'ять разів і також швидко зникнути. Цього дня було спекотно, на похмуро, що, власне, не завадило піти далі «освоювати» місцеві пам'ятки.

Було бажання поїхати на острів Waiheke на дегустацію вин та прогулянку, але нам вистачило квитків (чому ми не купили їх напередодні, я не знаю). Пройшовшись по магазинах китайських сувенірів, ми зайшли в антикварну лавку, де зустріли російську жінку вірменської зовнішності. Вона довго нам «впарювала» якийсь светр за 500 доларів США, принагідно критикуючи сусідів із китайської «сувенірки». А оскільки всі основні визначні пам'ятки в центрі міста ми обійшли напередодні, було вирішено використати безкоштовні квитки та поїхати до Девенпорту. Зазначу, що дві години достатньо, щоб залізти на пагорб «Вікторія», зробити чудове відео, пройтися по магазинах, попити пивка та «укотити» назад. До речі, шопінг у країні жахливий. Вони просто не вміють стильно одягатися. Брендових магазинів майже немає. Власне, після США складно десь «шопитися» на повну, але Нова Зеландія переплюнула за показником «несмаку» багато країн, де мені довелося побувати.

Після прибуття в Окленд було вирішено відвідати океанаріум. Чомусь він був закритий о 4-й годині дня при написі на двері: «Працюємо з 9 до 18». Ми не засмутилися і поїхали подивитися район New Market, де розташований центральний міський музей. Туди, звичайно, ми теж не потрапили, у них у суботу – вихідний!  Зате потрапили до Apple Store, де купили Ipad Mini 64Gb + Wifi за 20 тис. рублів (на момент покупки, у Москві його продавали за сорок тисяч дерев'яних). В аеропорту його продають на 15% дешевше (без ПДВ), щоправда, товар не завжди є.


Навколо музею чудова панорама для фотографії. Особливо у вихідний – за сотні метрів довкола тебе ні душі. Поруч розташований королівський парк, де по суботах гуляють щойно одружені пари. Наприкінці садів – стадіон, де ми зловили таксі та поїхали до готелю. Нам знову пощастило – літній водій виявився албанцем, котрий довгий час жив у СРСР і досить непогано розмовляє російською. Його інформація була дуже корисна нам під час самостійних поїздок за кермом країною. Але про це трохи нижче 

У барі ми пропустили по склянці віскі. Поруч у будівлі SkyTower розташований бар №81. Ви відразу його побачите по натовпу людей усередині та зовні. У чому секрет закладу, ми так і не зрозуміли – всередині найпростіша обстановка, меню стандартне, музика теж завжди багато відвідувачів. Навколо розташовані численні заклади – клони, де чомусь пусто  . У готелі є два непогані ресторани: The grill, де подають відмінні стейки, і The Dine з міжнародною кухнею. В обох закладах бажано заздалегідь бронювати столик, обидва заклади дуже популярні у місцевих мешканців та гостей міста. Саме тут ми закінчили наш другий вечір у Новій Зеландії. Але в двадцять дев'яте грудня нам ще потрібно було повернутися!

У неділю на нас чекав переліт на Раротонгу, щоправда, о 17.00. Готель ми залишили о 10-й ранку і вирішили з користю провести залишок часу. Перше – взяти штурмом океанаріум. Заклад працював, щоправда, черга змусила нас чекати приблизно 40 хвилин. Для просунутих користувачів повідомлю, що квиток легко бронюється через Інтернет, відвідувачі з такими квитками проходять спеціальним коридором без черги. Ми ж, як усі «класики», стояли у черзі до каси. Але воно того варте – океанаріум розташований у горі з прямим виходом у море. Підземними тунелями люди потрапляють у підводний світ і можуть дуже близько познайомитися з його мешканцями. Не розкриватиму всіх подробиць, просто приїжджайте і самі все побачите.

На тому ж таксі (туди ми віддали 700 рублів, далі ще 900 рублів) ми поїхали "штурмувати" музей. На трьох поверхах розташувалася вся двохсотрічна історія цілої країни. Відвідавши цей музей, Ви вигадаєте у двох речах: 1) дізнаєтесь історію країни у картинках; 2) позбавте себе від непотрібного відвідування музеїв – клонів у інших містах. Оглянути весь музей можна за дві години, квиток коштує недорого – приблизно 200 рублів з особи.


Таксиста ми зловили біля магазину Apple, він смачно поїдав сендвіч, який, за його словами, йому приготувала дружина. Незважаючи на бурхливий процес поїдання їжі, чоловік люб'язно відвіз нас на Queen Street до тайського ресторану. Він був закритий. Пішки ми дійшли до Леніна, і тут нам знову не пощастило, - на дверях красувалася табличка "Closed". У Soul – все те саме. Неділя – «мертвий» з погляду туриста день у Новій Зеландії, т. к. дуже багато місць закрито до вівторка. Поруч із Soul є заклад The ​ ​ grill (не плутати з тим, що в готелі, це інший, але не менш класний заклад). М'ясо тут подають у невеликому асортименті, зате устриці просто божественні. Якби не рейс на острови Кука, ми, напевно, залишилися б у Окленді на тур для гурманів з поїдання морепродуктів  .

Дорога до аеропорту не зайняла багато часу, хвилин двадцять від сили. Правда, за сервіс довелося заплатити 65 новозеландських доларів або 1500 рублів, що я вважаю за високу ціну. Взагалі, в Новій Зеландії дуже дороге таксі, яким, до речі, крім Окленду, ми не користувалися. Дуже розвинена система міських автобусів, разовий проїзд коштує від 3 до 10 доларів залежно від міста та відстані. Є квитки на добу, три дні, тиждень та більше. Тим же, хто вважає за краще подорожувати без зайвої метушні, рекомендую взяти машину напрокат, на таксі в будь-якому разі дорожче.

Рейс NZ18 до Лос-Анджелеса з посадкою в Раротонгу (аеропорт Аваруа) був цікавий нам лише на першому польотному сегменті. Авіакомпанія Air New Zealand вважається по праву однією з найбезпечніших у світі, власне, в країні немає більш гідної альтернативи. При цьому є й недоліки, про які не можу не розповісти. Перше - грабіжницька ціна до іноземців при покупці квитків через сайт, про що я писав вище. Ще раз звертаю увагу читачів, що запускаючи сайт завжди потрібно вказувати країну проживання «Нова Зеландія», щоб отримати мінімальні ціни. Друга незручність – відсутність звичної онлайн реєстрації. Чому? Складне питання з огляду на те, що це реальна економія коштів та створення додаткових можливостей для мандрівників. Авіакомпанія має велике окреме крило в аеропорту. Пасажири внутрішніх рейсів реєструються самостійно біля кіосків і навіть самі клеять бирки на валізу і кладуть її на стрічку. «Міжнародникам» одразу пропоную стати в чергу та зареєструватися класичним способом. Місця в літаку я вибрав заздалегідь, при бронюванні, послуга безкоштовна, тому ми не дуже поспішали бути першими в черзі.

Всі передпольотні процедури, включаючи реєстрацію ми пройшли за півгодини. В аеропорту багато зручних місць для відпочинку, тотальне достаток кафе, ресторанів, duty free магазинів та іншого. Дуже тішить напис «Relax» на моніторах навпроти рейсів, посадка яких не розпочато. У центрі міжнародного терміналу є штучне дерево, довкола якого круглий диван. З дерева доноситься заспокійливий спів птахів, навколо – безліч різноманітних меблів для відпочинку, можна навіть полежати та розтягнутися на весь зріст. Бачили б це керівники наших аеропортів, де спеціально замовляють низку металевих сидінь, розділених між собою поручнями, щоби люди на них не спали. Відразу видно де люди працюють для людей, а де – для власної кишені.


На рейс авіакомпанія поставила старенький Боїнг 767-400ER. Навіщо їм потрібна посадка в Аваруа, і чому цей рейс не можна відправити до Лос-Анджелеса безпосередньо, я так і не дізнався. Мабуть, низьке завантаження борту, оскільки після прильоту в транзитній зоні аеропорту залишилося чоловік п'ятдесят. Злетіли ми точно за розкладом о 17.45 30.12. 2012, плановий час польоту – 4 години та 10 хвилин. Під час польоту досить непогано годують, всім пасажирам пропонують безкоштовні алкогольні напої. Приблизно у середині польоту дата на моніторі кожного пасажира змінилася на 29.12. 2012. «Так ось воно, - подумав я, - отак потрапляють знову в минуле!  ». Це був мій перший політ із перетином лінії зміни дати.

Так розпочалося моє друге у житті 29.12. 2012  . Приблизно за годину до посадки літак влетів у сильну хмарність, нам одразу наказали сісти і міцно пристебнути ремені безпеки. За вікном щось сяяли, турбулентність з кожною хвилиною польоту тільки наростала. За двадцять хвилин болтанки на зв'язок вийшов командир і повідомив, що на Раротонзі штормове попередження, сильний вітер та шквальний дощ. «Ми спробуємо сісти», - сказав він і замовк.

У вікно важко міг розглянути оперення літака, за конфігурацією якого я поступово розумів, що ми знижуємося. Висота та швидкість на моніторах постійно падали, а літак відхилявся то вліво, то вправо. Пейзаж ілюмінатора аж ніяк не радував - окрім блискавки блискавок десь далеко, очі вдивлялися в непроглядну темряву. Хвилин за п'ять до посадки болтанка стала нестерпною для більшості людей, що сидять навколо, багато хто тримався за руки або вхопив міцніше власне крісло. Я був відносно спокійний, після польотів на моєму "Євростарі", ніяка "болтанка" не страшна.  . Висота знижувалась: 1000.900, 800. Десь на позначці 500 футів, монітори згасли і стало практично темно. Тиша і темрява – ось були головні супутники всіх пасажирів тієї миті. По конфігурації оперення літака та звуку випущеного шасі я зрозумів, що ми на посадковій прямій. «Сподіваюся, їм у кабіні все краще видно, ніж мені звідси», - промовив я сам собі і продовжив вдивлятися в темряву. За мить під крилом показалася біла освітлена серпанок, «проткнувши» яку поглядом, можна побачити злітну смугу. Ще за мить туман змінився на сильний дощ, видимість покращилася, звідусіль з'явилися вогні, а планер дуже м'яко торкнувся ВПП і загальмував. На мить усі знову притихли, а потім зірвали на КВЗ бурю оплесків. Між іншим, заслужених хлопці відлітали на п'ять балів.

Ми вийшли з літака приблизно о 23.00 і пішки пішли до маленької будівлі терміналу. Багато, незважаючи на зливу, були раді +29 навколо себе і з задоволенням фотографувалися на тлі напису «Велком ту Кук Айландс» та нашого літака. У залі прильоту розміром 30х20 метрів стало тісно для 250 людей, а на міграційному контролі працювало лише дві дівчини. А більше й не вийде – в аеропорту всього дві стійки, на більшу кількість немає  місця. Ми пройшли через 30 хвилин, багато хто залишався там по годині. Цікаво, що туалет у цій зоні відсутній, тому багато пасажирів йшли дорогою між двома натягнутими тросами у вільну зону в обхід прикордонників та митників і також поверталися назад. Що заважало пролізти під канатом і вийти надвір, я не знаю, мабуть, нічого.


У зоні отримання багажу на гітарі з вітальною піснею "Велком ту Раратонгааааа" грає знаменитий Джейк Нуманга, володар ордена Єлизавети та ще багатьох нагород за внесок у розвиток туризму на островах Кука. Дядечка вже сорок п'ять років зустрічає туристів в аеропорту та проводжає їх своїми піснями. У ю-тьюбі є багато роликів із його «хітами»  .

З чемоданами ми підійшли до митників. Хлопці в гавайських сорочках з написом «Customs» запитали нас, чи не веземо ми ненароком чогось забороненого. Отримавши у відповідь негативний кивок головою з вимовленим «неа», вони від нас швидко відстали і перейшли на групу

Перекладено автоматично з російської. Переглянути оригінал
Щоб додати або видалити фотографії в розповіді, перейдіть до альбом цієї розповіді
Схожі розповіді
Коментарі (2) залишити коментар
Показати інші коментарі …
аватар