Всем привет. Давно я что-то не брался за «перо», даже заскучал. Спешу поделиться со всеми Вами своими впечатлениями о поездке в далекую и загадочную Новую Зеландию.
Теперь уже сложно сказать, почему выбор пал именно на эту страну. В моей библиотеке уже пару лет пылиться путеводитель по NZ, который, кстати, я успел за все это время несколько раз прочитать. Вопросов в процессе подготовки к поездке возникало более чем достаточно - от того, чем и когда лететь, ну и до маршрута, экскурсий и прочего. Чуть больше понимания стало в голове, когда я прочел стандартные туры в Новую Зеландию на сайтах российских туроператоров. Правда, стоит отметить, что за достаточно банальный тур (после поездки я точно могу назвать из предложения примитивными), наши «господа-коммерсанты» «сдирают» с народа просто нереальные деньги.
Начнем по порядку. Международный перелет. Предложений на данном направлении более чем достаточно. Из магистральных компаний, которые предлагают перелет с одной стыковкой в своем базовом аэропорту, стоит выделить Сингапурские авиалинии, Cathay Pacific из Гонг-Конга, Korean Air, японские ANA и JAL. Я бы полетел рейсами «Эмирейтс», но, к сожалению, все их самолеты до Новой Зеландии делают транзитную остановку в Австралии (Сидней, Мельбурн, Брисбен). Выбор был сделан в пользу «Сингапура» – минимальное полетное время – 22-23 часа, у остальных несколько больше, а также цена – на 20% ниже остальных, ниже предлагала только «Эмирейтс». Все международные компании, за исключением австралийских, совершают посадки в аэропорту Окленда – крупнейшего города страны, расположенного на Северном острове. Аэропорт столицы Веллингтона маловат для больших лайнеров, более того, географическое положение на 40 широте делает этот район чрезмерно ветреным даже при солнечной погоде. Крайсчертч – второй по величине город страны, ранее предлагал удобные вылеты на Южном острове, однако после землетрясений 2010-2011 годов, когда город и аэропорт были значительно разрушены, регион потерял туристическую привлекательность для международных компаний.
Маршрут. О нем я подробно и многократно буду останавливаться ниже. Для нетерпеливых читателей отмечу, что за поездку я с экипажем посмотрел все основные места в Новой Зеландии, и даже отдохнул на Раротонге – островах Кука. От дома до дома поездка заняла 22 дня.
Все крупные системы бронирования пестрят предложениями о свободных местах в отелях. Цены разные, я настоятельно рекомендую их основательно проверять, т. к. один сайт сегодня предлагает определенный отель по одной цене, а другой его «продает» на двадцать процентов дешевле. Например, отель в Окленде или на островах Кука дешевле всего предлагала дочерняя компания Air NZ – Air NZ Holidays, ссылка на которую имеется на сайте авиакомпании. По Веллингтону бесспорный лидер – «хотелс точка ком». Остальные отели выгоде всех предлагают «букинг точка ком» и «агода точка ком», я пользуюсь первым сервисом, как-то привычнее он мне.
Внутренние перелеты. В Новой Зеландии выбор не так велик, как, скажем, в США. Авиакомпания Air New Zealand – флагманский перевозчик страны, выполняет большинство рейсов. Если при бронировании Вы укажете на сайте страну «Новая Зеландия», то цены волшебным образом снизятся на 20-40% (проверял несколько раз, сайт работает именно по такой схеме). Второй по величине перевозчик – австралийский JetStar, но после «инцидента в Мельбурне», о котором я писал три года назад в своих австралийских приключениях, было решено более не рисковать.
Внутренние переезды. Чтобы увидеть максимум – нужно не летать, а ездить. Система железных дорог в стране достаточно примитивна и некомфортна, поэтому путешествие на автомобиле – то, что нужно. В Новой Зеландии прекрасные дороги, кстати, все бесплатные, практически полное отсутствие камер видеонаблюдения и полицейских «в кустах». Пробок также нет, за исключением Крайсчертча, где они возникают вследствие тотального перекрытия всего центра города из-за землетрясения.
Я уже достаточно давно постоянный клиент Hertz. Предложения машин у них хорошие, цены – рыночные, собственно, они практически одинаковы во всех компаниях. В Новой Зеландии очень дорогая страховка КАСКО – от 20 до 30 новозеландских доллара в сутки (в рублях это 500-800). Тем не менее, я настоятельно рекомендую все-таки покупать страховку, вспомнив народную мудрость: «Скупой платит дважды! ».
Виза. В сети о получении визы в NZ сложено много легенд. На самом деле, все проще, чем описывают. Список документов стандартен для большинства «серьезных» стран. Если у Вас в паспорте присутствуют визы США, Англии, Австралии, то проблем не возникнет с вероятностью 99.99999 %. Некоторое замешательство вызывает анкета на 23х страницах (переплюнули «америкосов» ), однако, при ее детальном рассмотрении, понимаешь, что все очень легко заполняется. Кстати, если Вы путешествуете компанией или семьей, одна анкета заполняется на всю компанию. На сайте посольства размещена более чем подробная информация, в консульском отделе проводят телефонные консультации о порядке получения визы. Весь пакет документов (кроме анкеты, требуют справки с работы СТРОГО на английском языке, справку с банка, кстати, тоже на английском, фотографии, копию русского паспорта, переведенную на английский язык в бюро переводов) подается в визовый центр через курьерскую компанию TTK Servises. Для моих соотечественников туристическая виза бесплатна, сбор курьерской компании на момент поездки составлял 954 рубля за анкету (если Вас там 6 человек, делите эту сумму на всех). Нам требовалась мультивиза, поскольку мы покидали страну на Новой год и потом возвращались с островов Кука, и получили мы ее без проблем, с неограниченным числом въездов, сроком на полгода. Для этого, нужно к пакету документов приложить письмо с программой поездки и написать, на какие даты нужна виза. В курьерской компании Вам выдают уникальный электронный номер, по которому можно отслеживать текущий статус рассмотрения твоих документов. Наша виза была готова через 10 дней, а курьерская компания привозит паспорта домой или на работу.
На этом, дорогие читатели, я рекомендую остановиться тем, кому нужна конкретика. Для этой категории отмечу, что здесь она и заканчивается. Далее – философия в жанре научно-туристической фантастики . Нууу, а кому интересно, поехали
Двадцать шестого декабря улетать «прикольно». Я бы улетел и 20го, чтобы не загонять себя предновогодними хлопотами. В аэропортах еще не так много народу, а рейсы не переполнены заскучавшими по массовым направлениям туристами. В этом году отъезд омрачило лишь одно маленькое «но» - я очень сильно заболел за два дня до рейса. Не лететь я не мог – это же закон подлости – ты не полетел, и на следующий день чувствуешь себя прекрасно. Лет пять на нападала на меня такая простуда – из великого арсенала лекарств и народных «примочек» ни помогало ровным счетом ничего . Озноб, ломка, температура, интоксикация – вот были мои верные спутники в самом начале этой поездки. Я очень плохо помню, как ждал «Аэроэкспресс» на Павелецком вокзале, ни помню ни дороги, ни предполетных формальностей. А главное желание было в тот день – лечь, уснуть и все забыть!
Рейс Сингапурских авиалиний SQ61 по расписанию отправлялся в 15.20. Боинг 777-300ER – один из моих самых любимых самолетов, очень удобный и комфортный. «Сингапурцы» используют его в компоновке кресел 3+3+3, что значительно прибавляет сервиса в полете (например, «Эмирейтс» или «Эйр Франс» используют сверхплотную компоновку салона – 3+4+3). Места я забронировал заранее у аварийного выхода, чтобы ничто не мешало комфорту в пути. Хлопоты оказались не напрасными – с температурой возможность вытянуть ноги и растянуть затёкшее тело хотя бы в половину – потрясающее преимущество перед другими пассажирами. По факту мы вылетели в 16.00, сказывалась очередь на противообледенительную обработку борта. Когда в тяжелых кучево – дождевых облаках скрылась Москва, я мысленно попрощался с Россией до нового, 2013го года, и настраивал себя на прекрасный отпуск.
За четыре года, что я не летал Сингапурскими авиалиниями, мало что изменилось. Отличное питание, широкий выбор напитков и легких закусок, «кормёжка» в три раза за полет в одиннадцать часов – что может быть лучше. Радует, как и четыре года назад, дорожный набор из носков и зубной пасты, который выдают всем пассажирам, разработанный, кстати, самим Юбером Живанши. На борту можно найти отличную систему развлечений с богатым выбором фильмов на русском языке. В туалетах – шикарный ассортимент средств личной гигиены, можно найти даже женские прокладки. Во время полета я пытался заснуть, но простуда – мой незваный пассажир, явно была против. Четыре фильма скрасили мне полет, который, кстати, прошел без единого намёка на турбулентность.
В 5.40 утра следующего дня, двадцать седьмого декабря, мы приземлились в Чанги – крупнейшем аэропорту юго-восточной Азии. Из выхода по телетрапу без дополнительных осмотров пассажиры сразу попадают в новый Терминал 3, на открытии которого мне удалось побывать 5 лет назад. Аэропорт только оживал. Я принял душ в туалете, и мне стало лучше. За окном было +25, что не могло не радовать простуженное тело . Стыковка на следующий рейс SQ281 до Окленда была небольшое – 2.5 часа с вылетом в 8.50 утра. За это время мы успели вкусно позавтракать в галерее деревьев, и проверить электронные почты. Нам даже не пришлось далеко уходить – прилетели мы к 12му выходу, а улетали – из 9го . Меня порадовала система контроля качества аэропорта – на каждом углу висит по небольшому монитору. На нем фотография сотрудника, который отвечает за что-то в данном секторе (например, за уборку, за комфорт и прочее) и четыре смайлика. От тебя требуется немного: подойти к монитору, и оценить работу сотрудника, нажав на один из смайликов (очень доволен, доволен, так себе и совсем не доволен, можно сказать, в ярости). Система, кстати, умная. Она тебя в процессе фотографирует и хранит фото в базе три дня, чтобы ты дважды не проголосовал. Также компьютер исключает голосование сотрудников для завышения собственных рейтингов. Что будет «отличникам» и как накажут «двоечников», выяснить не удалось, но сам принцип мне понравился.
На рейс до Окленда «сингапурцы» поставили старый Боинг 777-200 с сильно изношенными креслами и примитивной системой развлечений. Как потом мне удалось выяснить по американскому реестру воздушных судов, этот «бобик» 1995 года выпуска является самым старым бортом в парке авиакомпании. Надо отдать должное экипажу, сервис был на уровне первого полета, усталость от которого в сочетании с выпитыми лекарствами от простуды, позволили мне проспать всю дорогу в 10.5 часов, периодически просыпаясь на крики сидящих двумя рядами ранее детей. На данный сегмент мне не удалось получить места с пространством для ног ввиду полной загруженности борта. В 23.45 мы совершили посадку на единственную полосу крупнейшего аэропорта страны. В терминале все «заточено» под хобитов, которых «пиарят» по всей стране. Система длинных коридоров позволила нам набрать ход и прорваться в самое начало очереди на миграционный контроль. Меня поразила автоматическая пропускная система для владельцев новозеландских паспортов. Представляете, сколько бы сэкономили только на зарплате наши «фээссбэшники-пограничники», внедрив похожие на банкоматы автоматы. За пять минут наша крохотная очередь превратилась в толпу уставших людей, многим из которых пришлось ждать и 20 минут, пока в их паспорте появится заметный «штампик». Вопросов нам не задавали, и мы прошли за багажом, который, к слову, также не заставил себя ждать. В зоне получения вещей можно обменять наличные, правда, курс несколько хуже, чем в городе. Хотя, если сравнивать с теми спекулянтами, что обменивают валюту в Домодедово, то новозеландцы покажутся Вам детьми, играющими в песочнице. Перед выходом в свободную зону нужно пройти сканирование личных вещей, новозеландцы боятся, что Вы завезете им опасное растение, которое погубит всё живое вокруг. Контроль носит фиктивный характер, только отнимает время. В терминале стоит толпа встречающих, в глаза сразу бросается улыбка на лице каждого из них. Вообще, жители «зеленой страны» часто улыбаются, всегда очень отзывчивы и приветливы, готовы оказать помощь и содействие, даже если ты об этом не просишь. Например, идя по улице с фотоаппаратом, каждый третий предлагает тебя сфотографировать. Поначалу, я было решил, что у меня его хотят украсть, но, к счастью, местный менталитет этого не предусматривает.
На улице было тепло. Положив свитер в чемодан, я подошел к первому стоявшему рядом таксисту, и, убедившись, что он свободен, поехал к отелю. Дорога до центра города заняла 20 минут, а поездка обошлась примерно в 1800 рублей. В любом такси страны, даже в глубоком захолустье, можно заплатить кредитной картой.
Для проживания в Окленде я выбрал отель SkyCity Grand Hotel. Его идеальное расположение в центре города у телевизионной башни в сочетании с невысокой ценой делают его наиболее привлекательным среди остальных «пятёрок». Более того, Air NZ Holidays предлагает третью ночь в подарок, что было особенно актуально, т. к. мы прилетали после 24.00, а платить за отдельные сутки уж больно не хотелось . Ночной город поразил своим спокойствием – на улице ни души, только редкие такси нарушают эту тишину. В отеле все соответствовало улице – тишина и покой. Чемоданы пришлось «тащить» за собой, а на «ресепшене» дежурил один сонный сотрудник. Мне дали номер 2103 на самом высоком, 21м этаже. Отмечу, что в номере есть все необходимое, кроме тапочек. В Новой Зеландии даже в старом мотеле Вы найдете мини-кухню, наборы для чай и кофе, при этом, тапочки не приносят даже по звонку. В отеле WiFi бесплатен только на лобби, в номерах цена «кусачая» - сутки стоят 500 рублей.
Ночной город погрузился в свою спячку, а нам хотелось есть и выпить после долгого перелета. Моя простуда отступила, сон в самолете сделал меня бодрым и относительно свежим . Единственное место, которое работало в 2 часа ночи в городе – казино SkeCity, - самое большое и известное в городе, которое расположилось аккурат напротив нашего отеля, с пятого этажа отеля можно по мосту перейти в соседнее здание. Нас пустили в старых джинсах и футболках, поинтересовавшись лишь возрастом. До проверки документов, как в Австралии, например, дело не доходит. В заведении было многолюдно, в воздухе стоял стойкий запах куража и шальных денег. Для нас, бывалых, после «Вегаса» в этом казино было скучно .
Мы присели в баре слева от входа. Народу было не много. За баром дежурил мальчик явно «гейской» наклонности с серьгой в ухе размеров в 5 копеек и азиатская девочка. Меня поразил их английский – он был непонятен. Слово «дринкс» они в упор не понимают, стоят и пожимают плечами как два ослика, пока не скажешь заветное «бивередж». В Новой Зеландии английский отличается от «английского английского» и «американского английского».
Я попросил 2 «шота» с ромом. Местный ром оказался отвратителен при цене в 250 рублей за 30 граммов. Стопок в баре нет. В стакан из-под виски мне налили максимум 30 грамм, причем предлагали разбавить водой. Сервиса нет никакого, самостоятельно заказываешь на баре, тут же оплачиваешь, потом «тащишь» до своего столика, и «наслаждаешься». Минут через пять мой стаканчик был пуст, и я пришел за добавкой. Азиатка мне что-то «протирала» про то, что я пьян. И это после 30 грамм (! ) отвратительного пойла . Далее она предложила мне попить водички и погулять минут двадцать, при этом «нетрадиционщик» что-то ей постоянно приговаривал. Я, конечно, попытался им объяснить, что они – дураки, причем по многим причинам: а) клиент меньше платит за напитки; б) клиент недоволен и не играет в казино; в) чаевые не ждите. Девочка что-то отвечала мне на смеси китайского и английского, в итоге, выслушав мою историю о том, что мы в России выпиваем «в одного» бутылку, водки и успешно едем за рулем, и вовсе удалилась. Замечу, что нигде более в Новой Зеландии мне не отказывали в выпивке. С чем было связано неадекватное поведение этого персонала, мы так и не поняли.
Мы не растерялись. Пройдя вглубь зала, я увидел справа другой бар. Народу там тоже было «две калеки», явно проигравшие все до цента. Меню точно такое же, что и в заведении на входе. У мальчика-бармена явно традиционной ориентации нашлись и маленькие стаканчики – стопки, и отличный алкоголь. Выпив грамм 200 Jack Daniels, я успокоился и полностью расслабился. Возникала шальная мысль попытать удачу, но тут я вспомнил одну мудрую фразу: «деньги нужно зарабатывать, а не выигрывать». Мы прошли в конец зала и обнаружили там закусочную. Меню скудно, но поесть, в принципе, можно. В Новой Зеландии, собственно, как и в Австралии, очень популярны Fish and Chips (рыба с картошкой фри). С полными желудками и под легким градусом в начале четвертого утра мы отправились спать.
Я проснулся рано, в московскую полночь или в 9 утра оклендского времени. Душ, проверка почты, - нужно было проверить завтрак, пока остальные члены команды еще спят. За 1100 рублей в отеле очень скудно кормят. Собственно, это был тот редкий завтрак по системе «шведский стол», во всех остальных случаях мы кушали «а ля карте», что по-нашему просто «по меню».
Часов в одиннадцать мы вышли в город. Достопримечательностей в городе не так много, за полноценный день при хорошем планировании можно спокойно все посмотреть. Первое место для осмотра находится прямо через дорогу от главного входа в отель – башня SkyTower. Входишь в здание, где расположено казино, только не поднимаешься вверх, а спускаешься по эскалатору вниз. Билет стоит примерно 900 рублей, очередь минимальная. Можно купить билет за 500 рублей и не подниматься на самый верхний этаж – там только ресторан, куда при предварительном бронировании пускают бесплатно, плюс, именно здесь, с металлического мостика, прыгают вниз смельчаки. Видов здесь нет, поэтому, дорогие читатели, на пиво точно можно сэкономить . С утра посетителей практически нет. Для любителей «экстрима» есть специальное предложение – погулять по открытой площадке без ограждений (с инструктором в оранжевых костюмах), либо спрыгнуть на веревке вниз (с высоты примерно 400 метров в синих костюмах). Со смотровой площадки открываются потрясающие виды на город. Отмечу, что неожиданно появившийся у стекла человек в синем костюме, зависший на 10 секунд перед нами, и стремительно улетевший вниз, только добавляет пикантности моменту. Вообще, новозеландцы очень любят экстремальные виды спорта, в каждом городе можно найти себе что-то по душе (правда, мой внутренний мир всегда против таких испытаний на прочность ).
Далее все путеводители ведут на соседнюю Queen Street – широкую улицу с маленькими магазинчиками. По дороге можно осмотреть две небольшие и единственные католические церкви, которые, в принципе, не представляют никакой культурно – туристической ценности для гостей города. Поражает наличие китайских сувенирных магазинов – от «ширпотреба» рябит в глазах. Самое печальное – при численности овец 10 к 1 к жителям страны (примерно 50 млн. голов), в стране нет изделий из этого животного. В сувенирных магазинах китайские подделки, шкура, которая в Икее называется «лудэ» и стоит там 990 рублей, в Новой Зеландии продается почему-то за сто американских долларов. Неприметный свитерочек с еще более неприметной надписью за шиворотом «Made in NZ» стоит от 400 до 600 все тех же американских денег, а женская жилетка из кожи овцы с шерстяным подкладом – и вовсе 1000 зеленых рублей. Вопрос – за что?! ! ! Мы прикупили тарелочку и магнитов, на этом покупки сувениров были закончены до конца поездки.
Десять минут медленным шагом – и Вы на набережной, где и сосредоточены основные достопримечательности Окленда. На пересечении набережной и Queen Street есть неплохой тайский ресторан Chili Tai, где можно поесть практически за копейки. Мы попали туда на обед в первый день, во все последующие дни днем он был закрыт, и открывался только после 18.00.
От здания терминала Ferry Building постройки начала 20 го века можно отправиться в круиз на судах компании Fullerton. Мы купили билет на обзорную экскурсию по бухте Окленда стоимостью 1000 рублей с человека. В цену включена сама экскурсия, чай с кексом во время поездки, а также билет в оба конца в пригород города – Девенпорт, где расположен одноименный холм – самое высокое место в районе. Именно здесь открывается широчайшая панорама на самый крупный город Новой Зеландии.
Во время «обзорки» Вы посмотрите на старый маяк, на Девенпорт с воды, остановитесь на вулканическом острове на 20 минут для фотографирования, вернетесь в город, прокатитесь под мостом через залив и вернетесь обратно в порт. Кстати, во время нашего путешествия пара молодых людей прыгало на «тарзанке» с моста. Прикол был в том, что они не рассчитали длину троса, и молодой человек с головой в каске ушел под воду, правда, через мгновение вылетел обратно. На наши удивленные возгласы он что-то прокричал, а мы, осознав, что он практически в добром здравии (точный диагноз, я думаю, ему поставили в больнице ), ушли в порт.
Все та же круизная компания предлагает прокатиться на пароме по окрестным островам. Интерес представляют экскурсии на винодельческие предприятия, как правило, их бронируют заранее. В остальном, острова скучны, а пейзажи банальны. Впрочем, этот вопрос явно на любителя.
После прогулки мы пешком отправились по набережной в сторону морского музея. Вы его не пропустите, т. к. в старых зданиях пирса рядом расположился отель Хилтон. Конечно, он красив и великолепен, но та суета, которая происходит вокруг него, многих, например меня, просто отталкивает. В музее за 400 рублей – цену входного билета, - можно изучить всю историю развития судоходства в регионе. Отдельного внимания заслуживает экспозиция самого знаменитого яхтсмена Новой Зеландии – Питера Блэйка, трагически погибшего от рук бандитов на Амазонке в Бразилии в декабре 2001 года. Кстати, первая его яхта стоит на постаменте прямо напротив входа в музей. А вторая – в заливе рядом с музеем (ее выкупил богатый новозеландец и периодически на ней выходит в море). А вот кафе, расположенное у входа в музей, и так «распиаренное» во всех путеводителях, признаться, не очень: еда не вкусная, выбор напитков примитивен. Между музеем и Хилтоном есть небольшой проулок. Конечно, он был бы безынтересен простым туристам, если бы не одно заведение – бар «Ленин» (надпись на русском языке). Наши соотечественники в баре в особом почете и получают комплимент от заведения (нужно только показать русский паспорт). В целом, заведение веселой и привлекает не только авангардную молодежь, но и вполне состоятельных жителей Окленда.
Если пройтись дальше по набережной, Вы попадете в старую портовую зону, перестроенную под систему развлечений. Количество кафешек и ресторанов откровенно впечатляет. Отдельно стоит посетить рыбный рынок, где всех выбранных обитателей Вам тут же пожарят, отварят, запекут, потушат или хотя бы нарежут в сыром виде . Ранее здесь ходил старый трамвай, правда, два года назад его закрыли на реконструкцию и все никак не откроют. Трамвай – мой любимый вид общественного транспорта, отсюда и родилась традиция кататься на нем в любых уголках нашей планеты.
Самое любимое место отдыха горожан – большие деревянные лежаки, размером 10х5 метров. На нем можно смело валяться, пить пиво (правда, в пакетике) и наслаждаться жизнью. Чуть дальше расположено старое нефтехранилище, расписанное «под ангелов». Во-первых, это безумно красиво. Во-вторых, в центре старой нефтеналивной вышки стоит… пианино. Да, старое, но абсолютно полноценное пианино, на котором может поиграть любой желающий. В общем, новозеландцы молодцы, как говорила моя бабушка: «Из го…. на сделают конфетку! ». Это точно про них!
Среди множества кафе мы выбрали Fresh Fish, где название говорило само за себя. Его держат китайцы, правда, меню вполне интернациональное. Единственный минус – космическая цена на лобстеры, примерно 2000 рублей за килограмм (для островной страны нереально дорого). А после заката было «грех» не пропустить стаканчик-другой чего-то горячительного. Для этого отлично подходит бар-кафе Soul у морского музея. Кухня этого заведения входит в ТОП-10 лучших в стране. Более того, замечу, что все это правда. А после ужина можно потанцевать в лаундж-зоне напротив и полюбоваться на вторую яхту Питера Блэйка, пришвартованную рядом. Если Вы относитесь к той категории людей, который никак не могут выбрать из большого меню, написанного по-английски, позволю себе порекомендовать Вам в Soul равиоли, крем-брюле и шоколадный мусс.
В целом, первый день в стране прошел очень позитивно. Простуда напрочь меня покинула, все вокруг интересно, еда вкусная, а выпивка – без ограничений Что еще нужно простому советскому туристу в преддверии нового года? Спать мы легли где-то в два часа ночи, уже в субботу, 29 декабря.
Утром я учел ошибки, совершенные накануне, и позавтракал в номере той едой, которую купил вчера вечером. Отмечу, что такой же завтрак, как и в отеле, обойдется Вам в 100 рублей в наших деньгах. Единственное, что слегка раскачивало настроение – это погода. Вообще, она в Новой Зеландии сама непредсказуемость, причем во всех уголках страны. За день солнце может пять раз появиться и также быстро исчезнуть. В этот день было жарко, на пасмурно, что, собственно, не помешало нам пойти дальше «осваивать» местные достопримечательности.
Было желание поехать на остров Waiheke на дегустацию вин и прогулку, но нам хватило билетов (почему мы не купили их накануне, я не знаю). Пройдясь по магазинам китайских сувениров, мы зашли в антикварную лавку, где встретили русскую женщину армянской наружности. Она долго нам «впаривала» какой-то свитер за 500 долларов США, попутно критикуя соседей по китайской «сувенирке». А поскольку все основные достопримечательности в центре города мы обошли накануне, было решено использовать бесплатные билеты и поехать в Девенпорт. Отмечу, что двух часов достаточно, чтобы залезть на холм «Виктория», сделать отличное видео, пройтись по магазинам, попить пивка и «укатить» обратно. Кстати, шопинг в стране ужасен. Они просто не умеют стильно одеваться. Брендовых магазинов практически нет. Собственно, после США сложно где-то «шопиться» по полной, но Новая Зеландия переплюнула по показателю «безвкусицы» многие страны, где мне довелось побывать.
По прибытии в Окленд было решено посетить океанариум. Почему-то он был закрыт в 4 часа дня при надписи на двери: «Работаем с 9 до 18». Мы не расстроились, и поехали посмотреть район New Market, где расположен центральный городской музей. Туда, конечно, мы тоже не попали, у них по субботам – выходной! Зато попали в Apple Store, где купили Ipad Mini 64Gb + Wifi за 20 тыс. рублей (на момент покупки, в Москве его продавали за сорок тысяч деревянных). В аэропорту его продают на 15% дешевле (без НДС), правда, товар не всегда в наличии.
Вокруг музея отличная панорама для фотографии. Особенно в выходной – за сотни метров вокруг тебя ни души. Рядом расположен королевский парк, где по субботам гуляют только что поженившиеся пары. В конце садов – стадион, где мы поймали такси и поехали в отель. Нам снова повезло – пожилой водитель оказался албанцем, который долгое время жил в СССР и довольно неплохо говорит по-русски. Его информация была очень полезна нам во время самостоятельных поездок за рулем по стране. Но об этом – чуть ниже
В отеле в баре мы пропустили по стаканчику виски. Рядом, в здании SkyTower, расположен бар №81. Вы сразу его увидите по толпе людей внутри и снаружи. В чем секрет заведения, мы так и не поняли – внутри самая простая обстановка, меню стандартное, музыка тоже, при этом, всегда много посетителей. Вокруг расположены многочисленные заведения – клоны, где почему-то пусто . В отеле есть два неплохих ресторана: The grill, где подают отличные стейки, и The Dine с международной кухней. В обеих заведениях желательно заранее бронировать столик, оба заведения крайне популярны у местных жителей и гостей города. Именно здесь мы и закончили наш второй вечер в Новой Зеландии. Но в двадцать девятое декабря нам еще предстояло вернуться!
В воскресенье нас ждал перелет на Раротонгу, правда, в 17.00. Отель мы покинули в 10 утра и решили с пользой провести остаток времени. Первое – взять штурмом океанариум. Заведение работало, правда, очередь заставила нас ждать примерно 40 минут. Для продвинутых юзеров сообщу, что билет легко бронируется через Интернет, посетители с такими билетами проходят по специальному коридору без очереди. Мы же, как все «классики», стояли в очереди в кассу. Но оно того стоило – океанариум расположен в горе с прямым выходом в море. По подземным туннелям люди попадают в подводный мир и могут очень близко познакомиться с его обитателями. Не буду раскрывать всех подробностей, просто приезжайте и сами все увидите.
На том же такси (туда мы отдали 700 рублей, далее еще 900 рублей) мы поехали «штурмовать» музей. На трех его этажах расположилась вся двухсотлетняя история целой страны. Посетив этот музей, Вы выгадаете в двух вещах: 1) узнаете историю страны в картинках; 2) избавите себя от ненужного посещения музеев – клонов в других городах. Осмотреть весь музей можно за два часа, билет стоит недорого – примерно 200 рублей с человека.
Таксиста мы поймали возле магазина Apple, он смачно поедал сэндвич, который, с его слов, ему приготовила жена. Несмотря на бурный процесс поедания пищи, мужичок любезно отвез нас на Queen Street к тайскому ресторану. Он был закрыт. Пешком мы дошли до Ленина, и тут нам снова не повезло, - на дверях красовалась табличка «Closed». В Soul – все то же самое. Воскресенье – самый «мертвый» с точки зрения туриста день в Новой Зеландии, т. к. очень многие места закрыты до вторника. Рядом с Soul есть заведение The grill (не путать с тем, что в отеле, это другое, но не менее классное заведение). Мясо здесь подают в небольшом ассортименте, зато устрицы просто божественны. Если бы не рейс на острова Кука, мы бы, наверное, остались в Окленде на тур для гурманов по поеданию морепродуктов .
Дорога до аэропорта не заняла у нас много времени, минут двадцать от силы. Правда, за сервис пришлось заплатить 65 новозеландских долларов или 1500 рублей, что я считаю высокой ценой. Вообще, в Новой Зеландии очень дорогое такси, которым, кстати, кроме как в Окленде, мы не пользовались. Очень развита система городских автобусов, разовый проезд стоит от 3 до 10 долларов в зависимости от города и расстояния. Есть билеты на сутки, три дня, неделю и более. Тем же, кто предпочитает путешествовать без лишней суеты, рекомендую взять машину напрокат, на такси в любом случае дороже.
Рейс NZ18 до Лос-Анджелеса с посадкой в Раротонге (аэропорт Аваруа) был интересен нам только на первом полетном сегменте. Авиакомпания Air New Zealand считается по праву одной из самых безопасных в мире, собственно, в стране нет более достойной альтернативы. При этом, есть и недостатки, о которых не могу не рассказать. Первое – грабительская цена к иностранцам при покупке билетов через сайт, о чем я писал выше. Еще раз обращаю внимание читателей, что при запуске сайта всегда нужно указывать страну проживания «Новая Зеландия», чтобы получить минимальные цены. Второе неудобство – отсутствие привычной мне онлайн регистрации. Почему? Сложный вопрос, учитывая, что это реальная экономия средств и создание дополнительных возможностей для путешественников. Авиакомпания имеет большое отдельное крыло в аэропорту. Пассажиры внутренних рейсов регистрируются самостоятельно у киосков, и даже сами клеят бирки на чемодан и кладут его на ленту. «Международникам» сразу предлагаю встать в очередь и зарегистрироваться классическим способом. Места в самолете я выбрал заранее, при бронировании, услуга бесплатна, поэтому я мы не очень спешили быть первыми в очереди.
Все предполетные процедуры, включая регистрацию, мы прошли за полчаса. В аэропорту много удобных мест для отдыха, тотальное изобилие кафе, ресторанов, магазинов duty free и прочего. Очень радует надпись «Relax» на мониторах напротив рейсов, посадка которых не начата. В центре международного терминала есть искусственное дерево, вокруг которого круглый диван. Из дерева доносится успокаивающее пение птиц, вокруг – множество разнообразной мебели для отдыха, можно даже полежать и растянуться во весь рост. Видели бы это руководители наших аэропортов, где специально заказывают ряд металлических сидений, разделенных между собой поручнями, чтобы люди на них не спали. Сразу видно, где люди работают для людей, а где – для собственного кармана.
На рейс авиакомпания поставила старенький Боинг 767-400ER. Зачем им нужна посадка в Аваруа, и почему этот рейс нельзя отправить в Лос-Анджелес напрямую, я так и не узнал. Видимо, низкая загрузка борта, поскольку по прилету в транзитной зоне аэропорта осталось человек пятьдесят. Взлетели мы точно по расписанию в 17.45 30.12. 2012, плановое время полета – 4 часа и 10 минут. Во время полета достаточно неплохо кормят, абсолютно всем пассажирам предлагают бесплатные алкогольные напитки. Примерно в середине полета дата на мониторе каждого пассажира изменилась на 29.12. 2012. «Так вот оно, - подумал я, - вот так попадают снова в прошлое! ». Это был мой первый полет с пересечением линии смены даты.
Так началась мое второе в жизни 29.12. 2012 . Примерно за час до посадки самолет влетел в сильную облачность, нам сразу «приказали» сесть и крепко пристегнуть ремни безопасности. За окном что-то сверкали, турбулентность с каждой минутой полета только нарастала. Через двадцать минут болтанки на связь вышел командир и сообщил, что на Раротонге штормовое предупреждение, сильный ветер и шквальный дождь. «Мы попытаемся сесть», - ровно сказал он и замолчал.
В окно с трудом мог разглядеть оперение самолета, по конфигурации которого я постепенно понимал, что мы снижаемся. Высота и скорость на мониторах постоянно падали, а самолет отклонялся то влево, то вправо. Пейзаж иллюминатора отнюдь не радовал – кроме сверкания молний где-то вдалеке, глаза всматривались в кромешную тьму. Минут за пять до посадки болтанка стала невыносимой для большинства сидящих вокруг, многие держались за руки или ухватили покрепче собственное кресло. Я был относительно спокоен, после полетов на моем «Евростаре», никакая «болтанка» не страшна. . Высота снижалась: 1000.900, 800. Где-то на отметке 500 футов, мониторы погасли и стало практически темно. Тишина и темнота – вот были главные спутники всех пассажиров в тот миг. По конфигурации оперения самолета и звуку выпущенного шасси я понял, что мы на посадочной прямой. «Надеюсь, им в кабине лучше все видно, чем мне отсюда», - промолвил я сам себе и продолжил вглядываться в темноту. Через мгновение под крылом показалась белая освещенная дымка, «проткнув» которую взглядом, можно увидеть взлетную полосу. Еще через миг туман сменился сильным дождем, видимость улучшилась, отовсюду появились огни, а планер очень мягко коснулся ВПП и затормозил. На мгновение все снова притихли, а потом сорвали на КВС бурю аплодисментов. Между прочим, заслуженных, парни отлетали на пять баллов.
Мы вышли из самолета примерно в 23.00 и пешком пошли к маленькому зданию терминала. Многие, несмотря на ливень, были рады +29 вокруг себя и с удовольствием фотографировались на фоне надписи «Вэлком ту Кук Айландс» и нашего самолета. В зале прилета размером 30х20 метров стало тесно для 250 человек, а на миграционном контроле работало всего две девушки. А больше и не получится – в аэропорту всего две стойки, на большее количество нет места . Мы прошли через 30 минут, многие оставались там по часу. Интересно, что туалет в этой зоне отсутствует, поэтому многие пассажиры шли по дороге между двумя натянутыми тросами в свободную зону в обход пограничников и таможенников и также возвращались обратно. Что мешало пролезть под канатом и выйти на улицу, я не знаю, видимо, ничего.
В зоне получения багажа на гитаре с приветственной песней «Вэлком ту Раратонгааааа» играет знаменитый Джейк Нуманга, обладатель ордена Елизаветы и еще многих наград за вклад в развитие туризма на островах Кука. Дядечка уже сорок пять лет встречает туристов в аэропорту и провожает их своими песнями. В ю-тьюбе есть много роликов с его «хитами» .
С чемоданами позади мы подошли к таможенникам. Парни в гавайских рубахах с надписью «Customs» спросили нас, не везем ли мы ненароком чего запрещенного. Получив в ответ отрицательный кивок головой с вымолвленным «неа», они от нас быстро отстали и переключились на группу не
Всім привіт. Давно я щось не брався за перо, навіть занудьгував. Поспішаю поділитися з усіма Вами своїми враженнями про поїздку в далеку та загадкову Нову Зеландію.
Тепер уже важко сказати, чому вибір упав саме на цю країну. У моїй бібліотеці вже пару років припадати пилом путівник по NZ, який, до речі, я встиг за весь цей час кілька разів прочитати. Запитань у процесі підготовки до поїздки виникало більш ніж достатньо - від того, чим і коли летіти, та й до маршруту, екскурсій та іншого. Трохи більше розуміння стало у голові, коли я прочитав стандартні тури до Нової Зеландії на сайтах російських туроператорів. Щоправда, варто зазначити, що за досить банальний тур (після поїздки я точно можу назвати із пропозиції примітивними), наші «пані-комерсанти» «здирають» із народу просто нереальні гроші.
Почнемо по порядку. Міжнародний переліт. Пропозицій на цьому напрямі більш ніж достатньо. З магістральних компаній, які пропонують переліт з однією стиковкою у своєму базовому аеропорту, варто виділити Сінгапурські авіалінії, Cathay Pacific з Гонг-Конга, Korean Air, японські ANA та JAL. Я полетів би рейсами «Емірейтс», але, на жаль, всі їхні літаки до Нової Зеландії роблять транзитну зупинку в Австралії (Сідней, Мельбурн, Брісбен). Вибір був зроблений на користь «Сінгапуру» – мінімальний польотний час – 22-23 години, у решти дещо більше, а також ціна – на 20% нижче за інші, нижче пропонувала лише «Емірейтс». Всі міжнародні компанії, за винятком австралійських, здійснюють посадки в аеропорту Окленда - найбільшого міста країни, розташованого на Північному острові. Аеропорт столиці Веллінгтона замалий для великих лайнерів, більше того, географічне положення на 40 широті робить цей район надмірно вітряним навіть за сонячної погоди. Крайсчертч – друге за величиною місто країни, яке раніше пропонувало зручні вильоти на Південному острові, проте після землетрусів 2010-2011 років, коли місто та аеропорт були значно зруйновані, регіон втратив туристичну привабливість для міжнародних компаній.
Маршрут. Про нього я докладно і багаторазово зупинятимуся нижче. Для нетерплячих читачів зазначу, що за поїздку я з екіпажем переглянув усі основні місця в Новій Зеландії і навіть відпочив на Раротонзі – островах Кука. Від будинку до будинку подорож зайняла 22 дні.
Всі великі системи бронювання рясніють пропозиціями про вільні місця в готелях. Ціни різні, я рекомендую їх ґрунтовно перевіряти, т. к. один сайт сьогодні пропонує певний готель за однією ціною, а інший його «продає» на двадцять відсотків дешевше. Наприклад, готель в Окленді або на островах Кука найдешевше пропонувала дочірня компанія Air NZ – Air NZ Holidays, посилання на яку є на сайті авіакомпанії. За Веллінгтон безперечний лідер - «хотів з точка ком». Інші готелі вигоді всіх пропонують «букінг точка ком» і «агода точка ком», я користуюся першим сервісом, якось звичніше він мені.
Внутрішні перельоти. У Новій Зеландії вибір не такий великий, як, скажімо, США. Авіакомпанія Air New Zealand – флагманський перевізник країни, виконує більшість рейсів. Якщо при бронюванні Ви вкажете на сайті країну «Нова Зеландія», ціни чарівним чином знизяться на 20-40% (перевіряв кілька разів, сайт працює саме за такою схемою). Другий за величиною перевізник – австралійський JetStar, але після «інциденту в Мельбурні», про який я три роки тому писав у своїх австралійських пригодах, було вирішено більше не ризикувати.
Внутрішні переїзди. Щоб побачити максимум, треба не літати, а їздити. Система залізниць у країні досить примітивна та некомфортна, тому подорож на автомобілі – те, що потрібно. У Новій Зеландії чудові дороги, до речі, всі безкоштовні, практично повна відсутність камер відеоспостереження та поліцейських «у кущах». Пробок також немає, крім Крайсчертча, де вони виникають внаслідок тотального перекриття всього центру міста через землетрус.
Я вже давно постійний клієнт Hertz. Пропозиції машин у них хороші, ціни – ринкові, власне вони практично однакові у всіх компаніях. У Новій Зеландії дуже дорога страховка КАСКО – від 20 до 30 новозеландських доларів на добу (у рублях це 500-800). Проте я наполегливо рекомендую все-таки купувати страховку, згадавши народну мудрість: «Скупий платить двічі! ».
Віза. У мережі про отримання візи до NZ складено багато легенд. Насправді все простіше, ніж описують. Список документів стандартний більшість «серйозних» країн. Якщо у Вас у паспорті є візи США, Англії, Австралії, то проблем не виникне з ймовірністю 99.99999 %. Деяке замішання викликає анкета на 23-х сторінках (переплюнули «америкосів» ), однак, при її детальному розгляді, розумієш, що все дуже легко заповнюється. До речі, якщо Ви подорожуєте компанією або сім'єю, то одна анкета заповнюється на всю компанію. На сайті посольства розміщено більш ніж детальну інформацію, у консульському відділі проводять телефонні консультації щодо порядку отримання візи. Весь пакет документів (крім анкети, вимагають довідки з роботи СТРОГО англійською мовою, довідку з банку, до речі, теж англійською, фотографії, копію російського паспорта, перекладену англійською в бюро перекладів) подається до візового центру через кур'єрську компанію TTK Servises. Для моїх співвітчизників туристична віза безкоштовна, збір кур'єрської компанії на момент поїздки становив 954 рублі за анкету (якщо Вас там 6 осіб, поділіть цю суму на всіх). Нам була потрібна мультивіза, оскільки ми залишали країну на Новий рік і потім поверталися з островів Кука, і отримали її без проблем, з необмеженою кількістю в'їздів, терміном на півроку. Для цього потрібно до пакету документів додати лист із програмою поїздки та написати, на які дати потрібна віза. У кур'єрській компанії Вам видають унікальний електронний номер, за яким можна відслідковувати статус розгляду твоїх документів. Наша віза була готова за 10 днів, а кур'єрська компанія привозить паспорти додому або на роботу.
На цьому, дорогі читачі, я рекомендую зупинитись тим, кому потрібна конкретика. Для цієї категорії зазначу, що тут вона закінчується. Далі – філософія у жанрі науково-туристичної фантастики . Нууу, а кому цікаво, поїхали
Двадцять шостого грудня відлітати "прикольно". Я б полетів і 20го, щоб не заганяти себе передноворічним клопотом. В аеропортах ще не так багато народу, а рейси не переповнені туристами, що занудьгували за масовими напрямками. Цього року від'їзд затьмарило лише одне маленьке «але» - я дуже захворів за два дні до рейсу. Не летіти я не міг – це ж закон підлості – ти не полетів, і наступного дня почуваєшся чудово. Років п'ять на нападала на мене така застуда – з великого арсеналу ліків і народних «примочок» не допомагало нічого . Озноб, ламання, температура, інтоксикація – ось були мої вірні супутники на початку цієї поїздки. Я дуже погано пам'ятаю, як чекав на «Аероекспрес» на Павелецькому вокзалі, ні пам'ятаю ні дороги, ні передпольотних формальностей. А головне бажання було того дня – лягти, заснути і все забути!
Рейс Сінгапурських авіаліній SQ61 за розкладом вирушав о 15:20. Боїнг 777-300ER – один із моїх найулюбленіших літаків, дуже зручний та комфортний. «Сінгапурці» використовують його в компонуванні крісел 3+3+3, що значно додає сервісу в польоті (наприклад, «Емірейтс» або «Ейр Франс» використовують надщільне компонування салону – 3+4+3). Місця я забронював наперед у аварійного виходу, щоб ніщо не заважало комфорту в дорозі. Клопіт виявився не марним - з температурою можливість витягнути ноги і розтягнути тіло, що затекло, хоча б у половину - приголомшлива перевага перед іншими пасажирами. За фактом ми вилетіли о 16.00, позначалася черга на протиобмерзання обробку борту. Коли у важких купово-дощових хмарах зникла Москва, я подумки попрощався з Росією до нового, 2013-го року, і налаштовував себе на чудову відпустку.
За чотири роки, що я не літав Сінгапурськими авіалініями мало що змінилося. Відмінне харчування, широкий вибір напоїв та легких закусок, «годівля» втричі за політ об одинадцятій годині – що може бути кращим. Тішить, як і чотири роки тому, дорожній набір зі шкарпеток та зубної пасти, який видають усім пасажирам, розроблений, до речі, самим Юбером Жіванші. На борту можна знайти чудову систему розваг із багатим вибором фільмів російською мовою. У туалетах - розкішний асортимент засобів особистої гігієни, можна знайти навіть жіночі прокладки. Під час польоту я намагався заснути, але застуда – мій непроханий пасажир, очевидно, була проти. Чотири фільми скрасили мені політ, який, до речі, пройшов без жодного натяку на турбулентність.
О 5:40 ранку наступного дня, двадцять сьомого грудня, ми приземлилися в Чангі - найбільшому аеропорту південно-східної Азії. З виходу телетрапом без додаткових оглядів пасажири відразу потрапляють у новий Термінал 3, на відкритті якого мені вдалося побувати 5 років тому. Аеропорт тільки оживав. Я прийняв душ у туалеті, і мені стало краще. За вікном було +25, що не могло не тішити застуджене тіло . Стикування на наступний рейс SQ281 до Окленду було невелике – 2.5 години з вильотом о 8.50 ранку. За цей час ми встигли смачно поснідати у галереї дерев та перевірити електронні пошти. Нам навіть не довелося далеко йти – прилетіли ми до 12-го виходу, а відлітали – з 9го . Мене порадувала система контролю якості аеропорту – на кожному розі висить невеликий монітор. На ньому фотографія співробітника, який відповідає за щось у даному секторі (наприклад, за прибирання, за комфорт та інше) та чотири смайлики. Від тебе потрібно небагато: підійти до монітора, і оцінити роботу співробітника, натиснувши на один із смайликів (дуже задоволений, задоволений, так і зовсім не задоволений, можна сказати, в люті). Система, до речі, розумна. Вона тебе в процесі фотографує та зберігає фото у базі три дні, щоб ти двічі не проголосував. Також комп'ютер унеможливлює голосування співробітників для завищення власних рейтингів. Що буде «відмінникам» і як покарають «двієчників», не вдалося з'ясувати, але сам принцип мені сподобався.
На рейс до Окленда «сінгапурці» поставили старий Боїнг 777-200 із сильно зношеними кріслами та примітивною системою розваг. Як потім мені вдалося з'ясувати американським реєстром повітряних суден, цей «бобик» 1995 року випуску є найстарішим бортом у парку авіакомпанії. Треба віддати належне екіпажу, сервіс був на рівні першого польоту, втома від якого в поєднанні з випитими ліками від застуди, дозволили мені проспати всю дорогу о 10.5 годині, періодично прокидаючись на крики дітей, що сиділи двома рядами раніше. На даний сегмент мені не вдалося отримати місця з простір для ніг через повну завантаженість борту. О 23.45 ми здійснили посадку на єдину смугу найбільшого аеропорту країни. У терміналі все «заточено» під хобіти, яких «піарять» по всій країні. Система довгих коридорів дозволила нам набрати хід і прорватися на початок черги на міграційний контроль. Мене вразила автоматична пропускна система для власників новозеландських паспортів. Уявляєте, скільки заощадили б тільки на зарплаті наші «феесбешники-прикордонники», впровадивши схожі на банкомати автомати. За п'ять хвилин наша крихітна черга перетворилася на натовп втомлених людей, багатьом з яких довелося чекати і 20 хвилин, поки в їхньому паспорті з'явиться помітний «штампік». Запитань нам не ставили, і ми пройшли за багажем, який, до речі, також не забарився. У зоні отримання речей можна обміняти готівку, щоправда, курс дещо гірший, ніж у місті. Хоча якщо порівнювати з тими спекулянтами, що обмінюють валюту в Домодєдово, то новозеландці здадуться Вам дітьми, що грають у пісочниці. Перед виходом у вільну зону потрібно пройти сканування особистих речей, новозеландці бояться, що Ви завезете їм небезпечну рослину, яка занапастить все живе навколо. Контроль носить фіктивний характер, тільки забирає час. У терміналі стоїть натовп тих, хто зустрічає, в очі відразу впадає усмішка на обличчі кожного з них. Взагалі, жителі «зеленої країни» часто посміхаються, завжди дуже чуйні та привітні, готові надати допомогу та сприяння, навіть якщо ти про це не просиш. Наприклад, йдучи вулицею з фотоапаратом, кожен третій пропонує тебе сфотографувати. Спочатку я вирішив, що в мене його хочуть вкрасти, але, на щастя, місцевий менталітет цього не передбачає.
Надворі було тепло. Поклавши светр у чемодан, я підійшов до першого таксиста, що стояв поруч, і, переконавшись, що він вільний, поїхав до готелю. Дорога до центру міста зайняла 20 хвилин, а поїздка коштувала приблизно 1800 рублів. У будь-якому таксі країни, навіть у глибокій глушині, можна заплатити кредитною карткою.
Для проживання в Окленді я вибрав SkyCity Grand Hotel. Його ідеальне розташування в центрі міста біля телевізійної вежі у поєднанні з невисокою ціною роблять його найбільш привабливим серед решти «п'ятірок». Понад те, Air NZ Holidays пропонує третю ніч у подарунок, що особливо актуально, т. к. ми прилітали після 24.00, а платити за окрему добу аж надто не хотілося . Нічне місто вразило своїм спокоєм - на вулиці ні душі, тільки рідкісні таксі порушують цю тишу. У готелі все відповідало вулиці – тиша та спокій. Чемодани довелося "тягнути" за собою, а на "ресепшені" чергував один сонний співробітник. Мені дали номер 2103 на найвищому, 21-му поверсі. Зазначу, що у номері є все необхідне, окрім капців. У Новій Зеландії навіть у старому мотелі Ви знайдете міні-кухню, набори для чаю та кави, при цьому тапочки не приносять навіть за дзвінком. У готелі WiFi безкоштовний тільки на лобі, в номерах ціна «кусача» - доба коштує 500 рублів.
Нічне місто занурилося у свою сплячку, а нам хотілося їсти та випити після довгого перельоту. Моя застуда відступила, сон у літаку зробив мене бадьорим та відносно свіжим . Єдине місце, яке працювало о 2-й годині ночі в місті – казино SkeCity, - найбільше і найвідоміше у місті, яке розташувалося якраз навпроти нашого готелю, з п'ятого поверху готелю можна по мосту перейти до сусідньої будівлі. Нас пустили у старих джинсах та футболках, поцікавившись лише віком. До перевірки документів як в Австралії, наприклад, справа не доходить. У закладі було багатолюдно, у повітрі стояв стійкий запах куражу та шалених грошей. Для нас, буваючих, після «Вегаса» у цьому казино було нудно.
Ми присіли у барі ліворуч від входу. Народу було небагато. За баром чергував хлопчик явно «гейської» схильності із сережкою у вусі розмірів у 5 копійок та азіатська дівчинка. Мене вразила їхня англійська – він був незрозумілий. Слово «дринкс» вони не розуміють, стоять і знизують плечима як два ослики, поки не скажеш заповітне «бівередж». У Новій Зеландії англійська відрізняється від «англійської англійської» та «американської англійської».
Я попросив 2 "шоти" з ромом. Місцевий ром виявився огидним при ціні 250 рублів за 30 грамів. Стопок у барі немає. У склянку з-під віскі мені налили максимум 30 грамів, причому пропонували розбавити водою. Сервісу немає ніякого, самостійно замовляєш на барі, відразу оплачуєш, потім «тягнеш» до свого столика, і «насолоджуєшся». Хвилин за п'ять мій стаканчик був порожній, і я прийшов за добавкою. Азіатка мені щось «протирала» про те, що я п'яний. І це після 30 грамів (! ) огидного пійла . Далі вона запропонувала мені попити водички і погуляти хвилин двадцять, причому «нетрадиційник» щось їй постійно примовляв. Я, звичайно, спробував їм пояснити, що вони дурні, причому з багатьох причин: а) клієнт менше платить за напої; б) клієнт незадоволений і грає в казино; в) чайові не чекайте. Дівчинка щось відповідала мені на суміші китайської та англійської, у результаті, вислухавши мою історію про те, що ми в Росії випиваємо «в одного» пляшку, горілки і успішно їдемо за кермом, і зовсім вийшла. Зауважу, що ніде більше у Новій Зеландії мені не відмовляли у випивці. З чим була пов'язана неадекватна поведінка цього персоналу, ми так і не зрозуміли.
Ми не розгубилися. Пройшовши вглиб зали, я побачив праворуч інший бар. Народу там теж було «дві каліки», які явно програли все до центу. Меню таке саме, що й у закладі на вході. У хлопчика-бармена явно традиційної орієнтації знайшлися і маленькі стаканчики - чарки, і чудовий алкоголь. Випивши 200 грамів Jack Daniels, я заспокоївся і повністю розслабився. Виникала шалена думка спробувати удачу, але тут я згадав одну мудру фразу: "гроші треба заробляти, а не вигравати". Ми пройшли в кінець зали і знайшли там закусочну. Меню мізерно, але поїсти, в принципі, можна. У Новій Зеландії, як і в Австралії, дуже популярні Fish and Chips (риба з картоплею фрі). З повними шлунками та під легким градусом на початку четвертої ранку ми вирушили спати.
Я прокинувся рано, московської опівночі або о 9 ранку оклендського часу. Душ, перевірка пошти, - треба було перевірити сніданок, поки решта членів команди ще спить. За 1100 рублів у готелі дуже бідно годують. Власне, це був той рідкісний сніданок за системою "шведський стіл", у всіх інших випадках ми їли "а ля карті", що по-нашому просто "по меню".
Годині об одинадцятій ми вийшли в місто. Визначних пам'яток у місті не так багато, за повноцінний день при хорошому плануванні можна все спокійно подивитися. Перше місце для огляду знаходиться прямо через дорогу від головного входу до готелю – вежа SkyTower. Входиш у будівлю, де розташоване казино, тільки не піднімаєшся вгору, а спускаєшся ескалатором униз. Квиток коштує приблизно 900 рублів, черга мінімальна. Можна купити квиток за 500 рублів і не підніматися на верхній поверх - там тільки ресторан, куди при попередньому бронюванні пускають безкоштовно, плюс, саме тут, з металевого містка, стрибають вниз сміливці. Видів тут немає, тому, дорогі читачі, на пиво точно можна заощадити . Зранку відвідувачів практично немає. Для любителів «екстриму» є спеціальна пропозиція – погуляти відкритим майданчиком без огорож (з інструктором у помаранчевих костюмах), або зістрибнути на мотузку вниз (з висоти приблизно 400 метрів у синіх костюмах). З оглядового майданчика відкриваються чудові краєвиди на місто. Відзначу, що несподівано з'явилася біля скла людина в синьому костюмі, що зависла на 10 секунд перед нами, і стрімко відлетіла вниз, тільки додає пікантності моменту. Взагалі, новозеландці дуже люблять екстремальні види спорту, у кожному місті можна знайти собі щось до душі (щоправда, мій внутрішній світ завжди проти таких випробувань на міцність).
Далі всі путівники ведуть на сусідню Queen Street – широку вулицю із маленькими магазинчиками. По дорозі можна оглянути дві невеликі та єдині католицькі церкви, які, в принципі, не становлять жодної культурно – туристичної цінності для гостей міста. Вражає наявність китайських сувенірних магазинів – від «ширвжитку» рябить в очах. Найсумніше – за чисельності овець 10 до 1 до жителів країни (приблизно 50 млн. голів), у країні немає виробів із цієї тварини. У сувенірних магазинах китайські підробки, шкура, яка в Ікеї називається «луде» і коштує там 990 рублів, у Новій Зеландії продається чомусь за сто американських доларів. Непримітний светр з ще більш непримітним написом за коміром «Made in NZ» коштує від 400 до 600 все тих же американських грошей, а жіночий жилет зі шкіри вівці з вовняним підкладом - і зовсім 1000 зелених рублів. Питання - за що? ! Ми прикупили тарілочку та магнітів, на цьому покупки сувенірів було закінчено до кінця поїздки.
Десять хвилин повільним кроком – і Ви на набережній, де зосереджені основні визначні пам'ятки Окленда. На перетині набережної та Queen Street є непоганий тайський ресторан Chili Tai, де можна поїсти практично за копійки. Ми потрапили туди на обід першого дня, у всі наступні дні вдень він був закритий, і відкривався тільки після 18.00.
Від будівлі терміналу Ferry Building будівлі початку 20-го століття можна вирушити до круїзу на судах компанії Fullerton. Ми купили квиток на оглядову екскурсію бухтою Окленда вартістю 1000 рублів з особи. У ціну включено саму екскурсію, чай з кексом під час поїздки, а також квиток в обидва кінці до передмістя міста – Девенпорт, де розташований однойменний пагорб – найвище місце в районі. Саме тут відкривається найширша панорама на найбільше місто Нової Зеландії.
Під час огляду Ви подивіться на старий маяк, на Девенпорт з води, зупиніться на вулканічному острові на 20 хвилин для фотографування, повернетеся в місто, прокотитеся під мостом через затоку і повернетеся назад в порт. До речі, під час нашої подорожі пара молодих людей стрибала на тарзанці з мосту. Прикол був у тому, що вони не розрахували довжину троса, і хлопець з головою в касці пішов під воду, щоправда, за мить вилетів назад. На наші здивовані вигуки він щось прокричав, а ми, усвідомивши, що він практично у доброму здоров'ї (точний діагноз, я думаю, йому поставили в лікарні ), пішли до порту.
Все та ж круїзна компанія пропонує покататися на поромі навколишніми островами. Інтерес представляють екскурсії на виноробні підприємства, зазвичай їх бронюють заздалегідь. В решті острова нудні, а пейзажі банальні. Втім, це питання очевидно на любителя.
Після прогулянки ми пішки вирушили набережною у бік морського музею. Ви не пропустите, т. к. у старих будинках пірсу поряд розташувався готель Хілтон. Звичайно, він красивий і чудовий, але та метушня, яка відбувається навколо нього, багатьох, наприклад, просто відштовхує. У музеї за 400 рублів - ціну вхідного квитка - можна вивчити всю історію розвитку судноплавства в регіоні. На окрему увагу заслуговує експозиція найзнаменитішого яхтсмена Нової Зеландії - Пітера Блейка, який трагічно загинув від рук бандитів на Амазонці в Бразилії в грудні 2001 року. До речі, перша його яхта стоїть на постаменті навпроти входу в музей. А друга – у затоці поруч із музеєм (її викупив багатий новозеландець і періодично на ній виходить у море). А ось кафе, розташоване біля входу в музей, і так «розпіарене» у всіх путівниках, зізнатися, не дуже: їжа не смачна, вибір напоїв є примітивним. Між музеєм та Хілтоном є невеликий провулок. Звичайно, він був би нецікавий простим туристам, якби не один заклад – бар «Ленін» (напис російською мовою). Наші співвітчизники в барі в особливій пошані та отримують комплімент від закладу (треба тільки показати російський паспорт). Загалом, заклад веселий та приваблює не лише авангардну молодь, а й цілком заможних мешканців Окленду.
Якщо пройтися далі набережною, Ви потрапите в стару портову зону, перебудовану під систему розваг. Кількість кафешок та ресторанів відверто вражає. Окремо варто відвідати рибний ринок, де всіх обраних мешканців Вам відразу посмажать, відварять, запікають, загасять або хоча б наріжуть у сирому вигляді. Раніше тут ходив старий трамвай, щоправда, два роки тому його закрили на реконструкцію, і всі ніяк не відкриють. Трамвай – мій улюблений вид громадського транспорту, звідси народилася традиція кататися на ньому в будь-яких куточках нашої планети.
Найулюбленіше місце відпочинку городян – великі дерев'яні лежаки, розміром 10х5 метрів. На ньому можна сміливо валятися, пити пиво (щоправда, у пакетику) та насолоджуватися життям. Трохи далі розташоване старе нафтосховище, розписане під ангелів. По-перше, це дуже красиво. По-друге, у центрі старої нафтоналивної вежі стоїть… піаніно. Так, старе, але абсолютно повноцінне піаніно, на якому може пограти будь-хто. Загалом, новозеландці молодці, як говорила моя бабуся: "З го.... на зроблять цукерку! ". Це точно про них!
Серед безлічі кафе ми вибрали Fresh Fish, де назва говорила сама за себе. Його тримають китайці, щоправда, меню цілком інтернаціональне. Єдиний мінус - космічна ціна на лобстери, приблизно 2000 рублів за кілограм (для острівної країни неможливо дорого). А після заходу сонця було «гріх» не пропустити стаканчик-другий чогось міцного. Для цього чудово підходить бар-кафе Soul біля морського музею. Кухня цього закладу входить до ТОП-10 найкращих у країні. Більше того, зауважу, що це все правда. А після вечері можна потанцювати в лаундж-зоні навпроти і помилуватися другою яхтою Пітера Блейка, пришвартованою поруч. Якщо Ви належите до тієї категорії людей, які ніяк не можуть вибрати з великого меню, написаного англійською, дозволю собі порекомендувати Вам у Soul равіолі, крем-брюлі та шоколадний мус.
Загалом перший день у країні пройшов дуже позитивно. Застуда геть-чисто мене покинула, все навколо цікаво, їжа смачна, а випивка – без обмежень Що ще потрібно простому радянському туристу напередодні нового року? Спати ми лягли десь о другій годині ночі, вже у суботу, 29 грудня.
Вранці я врахував помилки, скоєні напередодні, і поснідав у номері їжею, яку купив учора ввечері. Зазначу, що такий самий сніданок, як і в готелі, обійдеться Вам у 100 рублів у наших грошах. Єдине, що трохи розгойдувало настрій – це погода. Взагалі, вона у Новій Зеландії сама непередбачуваність, причому у всіх куточках країни. За день сонце може з'явитися п'ять разів і також швидко зникнути. Цього дня було спекотно, на похмуро, що, власне, не завадило піти далі «освоювати» місцеві пам'ятки.
Було бажання поїхати на острів Waiheke на дегустацію вин та прогулянку, але нам вистачило квитків (чому ми не купили їх напередодні, я не знаю). Пройшовшись по магазинах китайських сувенірів, ми зайшли в антикварну лавку, де зустріли російську жінку вірменської зовнішності. Вона довго нам «впарювала» якийсь светр за 500 доларів США, принагідно критикуючи сусідів із китайської «сувенірки». А оскільки всі основні визначні пам'ятки в центрі міста ми обійшли напередодні, було вирішено використати безкоштовні квитки та поїхати до Девенпорту. Зазначу, що дві години достатньо, щоб залізти на пагорб «Вікторія», зробити чудове відео, пройтися по магазинах, попити пивка та «укотити» назад. До речі, шопінг у країні жахливий. Вони просто не вміють стильно одягатися. Брендових магазинів майже немає. Власне, після США складно десь «шопитися» на повну, але Нова Зеландія переплюнула за показником «несмаку» багато країн, де мені довелося побувати.
Після прибуття в Окленд було вирішено відвідати океанаріум. Чомусь він був закритий о 4-й годині дня при написі на двері: «Працюємо з 9 до 18». Ми не засмутилися і поїхали подивитися район New Market, де розташований центральний міський музей. Туди, звичайно, ми теж не потрапили, у них у суботу – вихідний! Зате потрапили до Apple Store, де купили Ipad Mini 64Gb + Wifi за 20 тис. рублів (на момент покупки, у Москві його продавали за сорок тисяч дерев'яних). В аеропорту його продають на 15% дешевше (без ПДВ), щоправда, товар не завжди є.
Навколо музею чудова панорама для фотографії. Особливо у вихідний – за сотні метрів довкола тебе ні душі. Поруч розташований королівський парк, де по суботах гуляють щойно одружені пари. Наприкінці садів – стадіон, де ми зловили таксі та поїхали до готелю. Нам знову пощастило – літній водій виявився албанцем, котрий довгий час жив у СРСР і досить непогано розмовляє російською. Його інформація була дуже корисна нам під час самостійних поїздок за кермом країною. Але про це трохи нижче
У барі ми пропустили по склянці віскі. Поруч у будівлі SkyTower розташований бар №81. Ви відразу його побачите по натовпу людей усередині та зовні. У чому секрет закладу, ми так і не зрозуміли – всередині найпростіша обстановка, меню стандартне, музика теж завжди багато відвідувачів. Навколо розташовані численні заклади – клони, де чомусь пусто . У готелі є два непогані ресторани: The grill, де подають відмінні стейки, і The Dine з міжнародною кухнею. В обох закладах бажано заздалегідь бронювати столик, обидва заклади дуже популярні у місцевих мешканців та гостей міста. Саме тут ми закінчили наш другий вечір у Новій Зеландії. Але в двадцять дев'яте грудня нам ще потрібно було повернутися!
У неділю на нас чекав переліт на Раротонгу, щоправда, о 17.00. Готель ми залишили о 10-й ранку і вирішили з користю провести залишок часу. Перше – взяти штурмом океанаріум. Заклад працював, щоправда, черга змусила нас чекати приблизно 40 хвилин. Для просунутих користувачів повідомлю, що квиток легко бронюється через Інтернет, відвідувачі з такими квитками проходять спеціальним коридором без черги. Ми ж, як усі «класики», стояли у черзі до каси. Але воно того варте – океанаріум розташований у горі з прямим виходом у море. Підземними тунелями люди потрапляють у підводний світ і можуть дуже близько познайомитися з його мешканцями. Не розкриватиму всіх подробиць, просто приїжджайте і самі все побачите.
На тому ж таксі (туди ми віддали 700 рублів, далі ще 900 рублів) ми поїхали "штурмувати" музей. На трьох поверхах розташувалася вся двохсотрічна історія цілої країни. Відвідавши цей музей, Ви вигадаєте у двох речах: 1) дізнаєтесь історію країни у картинках; 2) позбавте себе від непотрібного відвідування музеїв – клонів у інших містах. Оглянути весь музей можна за дві години, квиток коштує недорого – приблизно 200 рублів з особи.
Таксиста ми зловили біля магазину Apple, він смачно поїдав сендвіч, який, за його словами, йому приготувала дружина. Незважаючи на бурхливий процес поїдання їжі, чоловік люб'язно відвіз нас на Queen Street до тайського ресторану. Він був закритий. Пішки ми дійшли до Леніна, і тут нам знову не пощастило, - на дверях красувалася табличка "Closed". У Soul – все те саме. Неділя – «мертвий» з погляду туриста день у Новій Зеландії, т. к. дуже багато місць закрито до вівторка. Поруч із Soul є заклад The grill (не плутати з тим, що в готелі, це інший, але не менш класний заклад). М'ясо тут подають у невеликому асортименті, зате устриці просто божественні. Якби не рейс на острови Кука, ми, напевно, залишилися б у Окленді на тур для гурманів з поїдання морепродуктів .
Дорога до аеропорту не зайняла багато часу, хвилин двадцять від сили. Правда, за сервіс довелося заплатити 65 новозеландських доларів або 1500 рублів, що я вважаю за високу ціну. Взагалі, в Новій Зеландії дуже дороге таксі, яким, до речі, крім Окленду, ми не користувалися. Дуже розвинена система міських автобусів, разовий проїзд коштує від 3 до 10 доларів залежно від міста та відстані. Є квитки на добу, три дні, тиждень та більше. Тим же, хто вважає за краще подорожувати без зайвої метушні, рекомендую взяти машину напрокат, на таксі в будь-якому разі дорожче.
Рейс NZ18 до Лос-Анджелеса з посадкою в Раротонгу (аеропорт Аваруа) був цікавий нам лише на першому польотному сегменті. Авіакомпанія Air New Zealand вважається по праву однією з найбезпечніших у світі, власне, в країні немає більш гідної альтернативи. При цьому є й недоліки, про які не можу не розповісти. Перше - грабіжницька ціна до іноземців при покупці квитків через сайт, про що я писав вище. Ще раз звертаю увагу читачів, що запускаючи сайт завжди потрібно вказувати країну проживання «Нова Зеландія», щоб отримати мінімальні ціни. Друга незручність – відсутність звичної онлайн реєстрації. Чому? Складне питання з огляду на те, що це реальна економія коштів та створення додаткових можливостей для мандрівників. Авіакомпанія має велике окреме крило в аеропорту. Пасажири внутрішніх рейсів реєструються самостійно біля кіосків і навіть самі клеять бирки на валізу і кладуть її на стрічку. «Міжнародникам» одразу пропоную стати в чергу та зареєструватися класичним способом. Місця в літаку я вибрав заздалегідь, при бронюванні, послуга безкоштовна, тому ми не дуже поспішали бути першими в черзі.
Всі передпольотні процедури, включаючи реєстрацію ми пройшли за півгодини. В аеропорту багато зручних місць для відпочинку, тотальне достаток кафе, ресторанів, duty free магазинів та іншого. Дуже тішить напис «Relax» на моніторах навпроти рейсів, посадка яких не розпочато. У центрі міжнародного терміналу є штучне дерево, довкола якого круглий диван. З дерева доноситься заспокійливий спів птахів, навколо – безліч різноманітних меблів для відпочинку, можна навіть полежати та розтягнутися на весь зріст. Бачили б це керівники наших аеропортів, де спеціально замовляють низку металевих сидінь, розділених між собою поручнями, щоби люди на них не спали. Відразу видно де люди працюють для людей, а де – для власної кишені.
На рейс авіакомпанія поставила старенький Боїнг 767-400ER. Навіщо їм потрібна посадка в Аваруа, і чому цей рейс не можна відправити до Лос-Анджелеса безпосередньо, я так і не дізнався. Мабуть, низьке завантаження борту, оскільки після прильоту в транзитній зоні аеропорту залишилося чоловік п'ятдесят. Злетіли ми точно за розкладом о 17.45 30.12. 2012, плановий час польоту – 4 години та 10 хвилин. Під час польоту досить непогано годують, всім пасажирам пропонують безкоштовні алкогольні напої. Приблизно у середині польоту дата на моніторі кожного пасажира змінилася на 29.12. 2012. «Так ось воно, - подумав я, - отак потрапляють знову в минуле! ». Це був мій перший політ із перетином лінії зміни дати.
Так розпочалося моє друге у житті 29.12. 2012 . Приблизно за годину до посадки літак влетів у сильну хмарність, нам одразу наказали сісти і міцно пристебнути ремені безпеки. За вікном щось сяяли, турбулентність з кожною хвилиною польоту тільки наростала. За двадцять хвилин болтанки на зв'язок вийшов командир і повідомив, що на Раротонзі штормове попередження, сильний вітер та шквальний дощ. «Ми спробуємо сісти», - сказав він і замовк.
У вікно важко міг розглянути оперення літака, за конфігурацією якого я поступово розумів, що ми знижуємося. Висота та швидкість на моніторах постійно падали, а літак відхилявся то вліво, то вправо. Пейзаж ілюмінатора аж ніяк не радував - окрім блискавки блискавок десь далеко, очі вдивлялися в непроглядну темряву. Хвилин за п'ять до посадки болтанка стала нестерпною для більшості людей, що сидять навколо, багато хто тримався за руки або вхопив міцніше власне крісло. Я був відносно спокійний, після польотів на моєму "Євростарі", ніяка "болтанка" не страшна. . Висота знижувалась: 1000.900, 800. Десь на позначці 500 футів, монітори згасли і стало практично темно. Тиша і темрява – ось були головні супутники всіх пасажирів тієї миті. По конфігурації оперення літака та звуку випущеного шасі я зрозумів, що ми на посадковій прямій. «Сподіваюся, їм у кабіні все краще видно, ніж мені звідси», - промовив я сам собі і продовжив вдивлятися в темряву. За мить під крилом показалася біла освітлена серпанок, «проткнувши» яку поглядом, можна побачити злітну смугу. Ще за мить туман змінився на сильний дощ, видимість покращилася, звідусіль з'явилися вогні, а планер дуже м'яко торкнувся ВПП і загальмував. На мить усі знову притихли, а потім зірвали на КВЗ бурю оплесків. Між іншим, заслужених хлопці відлітали на п'ять балів.
Ми вийшли з літака приблизно о 23.00 і пішки пішли до маленької будівлі терміналу. Багато, незважаючи на зливу, були раді +29 навколо себе і з задоволенням фотографувалися на тлі напису «Велком ту Кук Айландс» та нашого літака. У залі прильоту розміром 30х20 метрів стало тісно для 250 людей, а на міграційному контролі працювало лише дві дівчини. А більше й не вийде – в аеропорту всього дві стійки, на більшу кількість немає місця. Ми пройшли через 30 хвилин, багато хто залишався там по годині. Цікаво, що туалет у цій зоні відсутній, тому багато пасажирів йшли дорогою між двома натягнутими тросами у вільну зону в обхід прикордонників та митників і також поверталися назад. Що заважало пролізти під канатом і вийти надвір, я не знаю, мабуть, нічого.
У зоні отримання багажу на гітарі з вітальною піснею "Велком ту Раратонгааааа" грає знаменитий Джейк Нуманга, володар ордена Єлизавети та ще багатьох нагород за внесок у розвиток туризму на островах Кука. Дядечка вже сорок п'ять років зустрічає туристів в аеропорту та проводжає їх своїми піснями. У ю-тьюбі є багато роликів із його «хітами» .
З чемоданами ми підійшли до митників. Хлопці в гавайських сорочках з написом «Customs» запитали нас, чи не веземо ми ненароком чогось забороненого. Отримавши у відповідь негативний кивок головою з вимовленим «неа», вони від нас швидко відстали і перейшли на групу