Видубицький монастир – стародавній монастир у Києві. Монастир був збудований між 1070 та 1077 роками Всеволодом Ярославичем, сином Ярослава Мудрого. Був сімейним монастирем сина Всеволода, Володимира Мономаха та його нащадків.
Вважається, що монастир та його околиця Видубичі ведуть свою назву від стародавньої легенди про Володимира-Хрестителя та поваленого язичницького бога Перуна. Вона розповідає про те, як князь Володимир Святославич того дня, коли вирішив охрестити Русь, наказав скинути всіх дерев'яних ідолів Перуна та інших богів у Дніпро. Віддані стародавній вірі миряни бігли вздовж річки і закликали богів здатися і виплисти, кричачи «Перуне, видубай!». Місце, в якому ідоли нарешті випливли на берег, назвали Видубичами. Так оповідає легенда. Сумнів викликає те, яким чином важкий ідол Перуна із залізним шоломом на голові та золотими вусами (так каже літопис) міг пропливти від гирла Почайни через дніпровські пороги понад 10 км і випливти. Інша версія походження назви – від переправи. Достеменно відомо, що ще до Водохреща в районі монастиря існувала переправа через Дніпро. Миряни переправлялися на «дубах» — човнах, видовбаних із цілих стволів дуба. Тут же, у Видубицькому урочищі, була велика діброва. Назва Видубичам також міг дати підземний монастир, що існував до Хрещення Русі, на території Звіринецьких печер, який після офіційного прийняття християнства «видибав» з-під землі і негідно зайняв територію язичницького капища на березі біля переправи, яка потім стала поромною.
Видубицький монастир був вотчинним монастирем Мономаховичів. У перші 120 років свого існування монастир швидко стає центром світського життя Києва. Тут князі влаштовують переговори, збирають рать та моляться перед походами. У монастирі живе і працює багато вчених ченців. Серед них були Сильвестр і Мойсей, які зробили значний внесок у написання «Повісті минулих літ». Монастир пережив навали Батия та Андрія Боголюбського, горів кілька разів. Після XIII століття монастир втратив колишню велич і знайшов її заново лише в XVII–XVIII століттях, коли став забудовуватися на гроші воєначальників та меценатів. Після сикуляризації життя у монастирі практично зупинилося і монастир перетворився на некрополь для видатних особистостей.
Перші будівлі монастиря були дерев'яними і дожили донині. Лише деякі з церков монастиря пережили сторіччя. Однією з них є церква Архістратига Михаїла, побудована за Всеволода. Це був величезний хрестово-купольний храм із трьома межами, побудований у техніці утопленого ряду. Михайлівська церква є, мабуть, найдавнішою християнською спорудою Києва, яка дожила до наших днів. На початку XV століття церква і пагорб, на якому вона стояла, став підмивати Дніпро, і для безпеки будівлі міська влада спорудила підпірну стіну, спроектовану придворним архітектором Мілонегом. Проте через 35 років половина Михайлівської церкви (купол і вся вівтарна частина) все ж таки впала в Дніпро разом із підпірною стіною Мілонега. Церкву реконструювали лише 1769 — у стилі українського бароко.
З кінця XVII століття монастир обзаводиться декількома чудовими кам'яними будівлями: тут будують п'ятикупольну Георгіївську церкву в стилі козацького бароко, Спаську церкву та трапезну на гроші стародубського полковника Миклашевського (1696–1701). Дзвіниця, споруджена на гроші гетьмана Данила Апостола, була зведена в 1727-1733 і надбудована в 1827-1831. Спочатку вона проектувалася як надбрамна, але при добудові верхнього ярусу покосилася і дала величезну тріщину, тож нижній ярус довелося закласти цеглою, а ворота зробили поряд. Більшість будівель монастиря відреставровано в 1981-1985 під керівництвом товариства охорони пам'яток, але деякі реставраційні роботи проводяться і зараз, вже коштом самого монастиря.
При монастирі знаходиться некрополь, на якому поховано багато видатних діячів науки, мистецтв і громадських діячів, переважно XIX століття. Тут поховані Лелявський, Ушинський, Афанасьєв, Бец та ін. Тут мріяв бути похований Тарас Шевченко, оскільки, на думку багатьох його сучасників, у його вірші «Заповіт» згадувалося саме це місце. Однак він був опальним поетом, тому міська влада не дозволила ховати його в межах Києва та в його околицях. Зате до нас дійшли докладні замальовки монастиря XIX століття, виконані рукою великого поета.

Монастир є чинним, належить УПЦ-КП. Зараз на території монастиря знаходиться гончарна майстерня, майстерня плетіння з виноградної лози, а також невеликий центр реабілітації для наркологічних хворих. У церквах ведуться реставраційні та малярські роботи.