Путешествие на край Европы
Начало тут:
9 часов в Амстердаме
Облачные приключения на Мадейре
В детстве у каждого из нас была детская энциклопедия мир вокруг нас, которую у меня бесстыдно отжала классуха в первом классе. Мои попытки вернуть любимую книгу были тщетны. Очень запомнилась страничка с рыбками, и там был Португальский Кораблик. Вот так я первый раз и узнал о Португалии. Наш 80-й перелет подходил к концу, и мы приземлялись на материк. Заселившись второй раз в уже знакомый отель, мы отправились гулять по зарекомендовавшей себя набережной между Лиссабоном и Кашкайшем. На самом деле эта прогулка только подчеркнула тот факт, что в Лиссабоне и его окрестностях делать нечего. Зато сделали хорошее дело, помогли спуститься троим девочкам с полутораметрового парапета вниз. Меня потом мучала совесть, а как же они обратно-то залезут. В итоге доехав на поезде до Кашкайша, мы начали исследовать этот уютный городок.
Пока ехали в поезде с нами познакомился русскоговорящий главный помощник второго повара французского ресторана в Лиссабоне. Парень со своим другом очень рады были встречи с нами. Парень переехал жить в Лиссабон 5 лет назад. Потом он рассказывал много чего, но к сожалению все его мысли и выводы опровергались фактами из википедии. Как минимум тот факт “ … Ну а что, Португалия относительно недавно в Евросоюзе, одна из последних вступивших стран… ” Главное уверенность. Хорошо хоть португальцы не понимали его речь. Из его рассказов о том, как классно переезжать в Португалию мы сделали вывод, что если вы полны сил и чувствуете в себе уверенность в профессии второго помощника первого повара, то вам несомненно стоит переехать. Какой там по счету повар и помощник я уже и сам запутался, но кто-то из них был далеко не первым. Он говорил столько слов в минуту, что количество русских слов явно превышало разрешенные нормы. Парни из неоткуда появились и исчезли так же неожиданно.
А тем временем мы оказались перед парком.
В громадном парке с павлинами и прочими интересности можно было немного отдохнуть. После очень активной Мадейры чувствовался сильный перепад.
Сам городок тоже довольно милый с улочками, ресторанчиками и набережной. Этот день в Лиссабоне был неполным, так как часть себе отхватил перелет. Соответственно он был в релаксовом стиле.
“ Комната 404”
Этим утром, когда мы заезжали в отель, комната ещё не была готова, поэтому мы просто оставили вещи, а вечером приехали вселяться. Парень нам выдал карточку от комнаты 404. Добравшись на четвертый этаж и открыв дверь наши ужасы годичной давности воплотились снова на яву…
Перед нами была недостроенная комната с кучей разного стройматериала лежащего по центру, различный инструмент вспышками освещал в памяти те ужасы, которые творились во время ремонта. Резак по плитке сразу же побудил ту пятницу, когда наших плиточников не стало, так как их посадили за что-то в тюрьму. Отсутствие света сразу отчетливо осветили картину конца ремонта, в котором проводка оказалась перебита. Отсутствие матрасов и кроватей – мебельщики которые оставили у нас негабаритный новый матрас, который мы не заказывали и не оплачивали, и пропали навсегда. Остатки кирпичей… только не они, те 44 кирпича... лучше даже не вспоминать кому, за что и куда мы их чуть не засунули… куча бетона, хрустящего под босыми ногами, когда я ночью не смог найти свои тапки и шел по руинам босиком. Вспышки памяти угасали, перед нами зловещая 404 комната в темноте.
Показав фотку комнаты на ресепшене, у парня на лице было ненаиграное удивление, потом он что-то понял и с очень неловким видом выдал другие ключи. Кстати комната 405 была намного лучше, чем 404.
Переночевав в отеле, мы отправились в " северную столицу Португалии" Порту.
Порту
На поезде ехали более 3 часов. Заселились к одному дедушке в отель. “ Amigos Ukraniano! ” мы с дедушкой стали мгновенно лучшими друзьями. Для чекина было ещё рано, мы забросили вещи и отправились в город. Поначалу город ничем не отличался от столицы, во многих местах пованивало. Но стоило добраться до реки и наш маршрут был ещё раз скорректирован, теперь мы точно знали, что возвращаться обратно в Лиссабон можно не спешить. Вся страна словно изменилась, это уже не тихий Лиссабон. Хотелось гулять везде и сразу, причем одновременно на обоих берегах и всех шести мостах! Многие люди ходили с большими игрушечными молотками, мы даже один раз получили таким молотком по голове. У них оказывается вчера был праздник Sã o Joã o, на котором молоток был важным атрибутом. А тут хорошо гуляет народ! Лучший способ начать знакомство — это отправиться в круиз по реке. До круиза мы ещё посещали ряд архитектурных достопримечательностей и ели очень вкусное местное блюдо Франсезинья.
Блюдо было таким же вкусным, как и на баннере. Попробовав первый кусочек, я уже знал, чем буду обедать в следующие дни. Часовая экскурсия на кораблике стоила по 12.5 евро и тебя катают вдоль шести мостов. Причем каждый мост пытался быть лучше предыдущего. Один из мостов проектировал Гюстав Эйфель. Когда строился другой мост, его построили похожим, но в два раза масштабнее – с двумя ярусами.
На кораблике люди разделились на две группы, экстрималы сидящие на открытом воздухе и простые путешественники, которым не досталось места на носу. Экстремалы сами не знали, что они экстремалы, пока гигантская волна не накрыла всех селфимастеров. Экстремалы же в свою очередь разделились на пессимистов и оптимистов. В основном разделение напрямую зависело от того, насколько ты в руках держал дорогую технику в момент пришествия цунами.
Мы с Дашей к счастью оказались среди лузеров, которым не хватило места на носу. Хорошо хоть никого не смыло. Солнечный Порто буквально заряжал позитивным настроением. После прогулки пока я искал ресторанчик с туалетом Дашу развлекал какой-то клоун, заставляя веселиться и танцевать. Причем клоун был довольно настырный и не до конца понятно откуда он вообще появился. Главное, что ничего не спер) На левый берег мы пошли по нижнему ярусу моста. Левый берег порту славится своими винными погребами и дегустациями.
Флаеры на бесплатную дегустацию нам подарил один из туристов, правда на дегустации наливают примерно 20 грамм вина. А вот платная дегустация двух видов вин стоила столько, что проще в Киеве свой винный погреб открыть) Это конечно утрированно, но бутылка шампанского Асти мартини в том же Порту стоит 6 евро, а самая дешевая дегустация по 13 евро с человека. По сути дегустация португальских вин у нас происходила каждый ужин)
Ещё на левом берегу есть прекрасная зеленая набережная, на которой все сидят и валяются, греясь на солнышке. Можно сказать, что в берега Порту противоположные, правый – для активного отдыха – левый для релакса. Повалявшись на полянке, мы пошли на верх склона, чтоб оттуда пройтись по верхнему ярусу моста. Верхний ярус был настолько высоко, что оба берега города выглядели совершенно иначе. Ещё прикольно, что через верхний ярус проносится трамвай. Виды с этого моста – отдельная достопримечательность города. На другом берегу по склону для особо уставших ходит монорельс довольно не обычной конструкции. Уровень пассажиров горизонтальный, но колеса соединеные с пассажирским блоком большой гармошкой постоянно меняют угол. Проблемой правого берега было не напороться ещё раз на клоуна, который заставит танцевать. Он как акула плавал среди толпы выискивая себе новую жертву. Одним из популярных развлечений Португалии является поездка на старинном трамвае.
Трамвай в Порту как раз идет от центра к океану. Умеют же на всем зарабатывать, сто лет не вкладываешь в модернизацию трамвайного транспорта и потом профит – популярное туристическое развлечение. Усевшись в трамвай, я себя ощущал почему-то водителем паровоза, постоянно дергая за веревочку, ведущую к колокольчику над машинистом. Видно было, что парень привык уже к звону колокольчика и не сопротивлялся. Вторая часть развлечение — это обмен приветствиями с прохожими, которые так же рады едущему старинному трамваю, как и сидящие в нем. Трамвай достиг конца пути и перед нами был здоровенный парк с безграничным океаном. Мощью бушующего океана веяло настолько сильно, что на пирс к маяку доходили только самые смелые и самые мокрые.
От бушующего океана невозможно было отвести взгляд. Обратно решили идти пешочком. Оказалось не близко. По пути я решил заглянуть в ресторанчик, чтоб наведаться в туалет. Когда я подошел к конферансье, стоящим за прилавком и о чем-то беседующим с посетителем, то попал в неловкую ситуацию. Нарушив их задушевную беседу, я заметил, что посетитель держит направленным пистолет на конферансье и оба смотрят на меня. К нашему общему счастью пистолет оказался не настоящим, и парень мне жестом указал где туалет. Во время сцены с моим походом в ресторан ни один конферансье на пострадал. Я не знаю почему мне кажется, что это был именно конферансье, но просто внутренняя чуйка. Эта история благоприятнее, чем у моего коллеги, который пошел в бразильский зоопарк и попал в настоящую перестрелку. Надеюсь, там тоже не один конферансье не пострадал.
Переходя через мост, мы обратили внимание, что на крыше заброшенного дома чайка учит чему-то своего чайченка. Они гуляли вместе по крыше, и мама что-то ему время от времени рассказывала.
Дело шло совсем к ночи, но мы успели до закрытия в ресторанчик. В Португалии вторые по позитивности после таксистов это полицейские. У них всегда можно уточнить дорогу и тебе с милейшей улыбкой и глазами полного энтузиазма расскажут, как добраться до нужного места. На центральной площади готовился концерт, но к сожалению время его начала противоречило нашему раннему подъему завтра. По дороге домой мы обнаружили магазин с русской и украинской продукцией. Система цен в магазине была какая-то сложная, мы так и не поняли, там было дешево или очень дорого. В отеле нас ждал наш дедушка Амигос. Он столько нам пытался поведать, но к сожалению, на португальском. Но главное мы поняли, завтра в городе будут национальные танцы. Отлично, как раз к ним приедем. На просьбу питьевой воды, мы получили массу убеждений, что в кране вода идеальная) Отдыхая в номере после столь контрастного дня, к нам постучался дедушка, утверждая, что это срочно. Открыв дверь, мы увидели дедушку протягивающего нам два пластиковых стаканчика для воды “ Амигос укранианос! ” . Порту город шикарный, нам он очень и очень понравился. У нас спецом не был куплен обратный билет на поезд в Лиссабон, а значит мы сможем продлить наше пребывание в этом городе.
Долина реки Доуро
Поднявшись в несусветную рань, было ощущение, что мы и не ложились спать. На ресепшене дверь была закрыта, когда наш пожилой друг услышал, что мы пытаемся выйти из отеля, он очень удивился, посмотрел на часы и от души начал смеяться, по его смеху было видно, что ему тоже показалось, что мы так и не успели лечь спать. Он нас выпустил, но при этом продолжал смеяться, что-то приговаривая на своем языке. Лучший способ куда-нибудь опоздать в Порту, это воспользоваться их замечательным метро. От выхода из отеля, до отправления поезда было минут 50. Надо было проехать в метро пару остановок с пересадкой. Но у них оно настолько редко ходит и умудряется опаздывать. Что в один момент мы на полном ходу мчались из метро, так и не дождавшись поезда. Заскочили со скоростью света в такси и через 5 минут уже были на вокзале за 5 евро. Стоит отметить, что метро было не многим дешевле. Взбодрились, так взбодрились. Ехать нужно было немногим больше двух часов, при этом поспать можно не больше полутора часа, ведь через полтора часа начнется знаменитая долина. И вправду, за окном поезда появились самые красивые виды, что мы когда-либо видели из окон поездов. Ехали мы в город Пиньхао, в один момент поезд остановился и нам сказали “ Train change! Как же их прет неожиданно менять транспорт. Нас пересадили в другой поезд, и мы поехали далее. В самом городе одна здоровенная гора, с которой будут открываться красивые виды.
Но подъем на эту гору под палящим солнцем был тяжеловатый, шли вверх мы минут 50 наверное. Виды были конечно красивые, но из поезда были не хуже. Я бы себе на заметку поставил, что на гору лучше на такси подняться. Я не думаю, что это сильно дорого будет. Спускались мы другой дорогой где конкретно увязли в неожиданных песках.
А один раз так вообще свернули на тропу не в тот город, хорошо хоть местная бабушка поняла что-такое поезд по нашим объяснениям. Когда мы спустились, на поезде приехали туристы, видимо не такие ранние как мы. У нас же путь лежал дальше в следующий город. По Пиньхао итог такой, заехать стоит, но в жару не обязательно пешком на верх запиливать.
Ламега
Дальше мы на поезде поехали в город Регуа. Проводник обрадовавшись спросил: “ Обратно в Порту? ” Нет, мы ещё увидимся на обратном пути! Договорившись с проводником о встрече в следующем поезде, мы вышли. Так как по выходным и понедельникам с автобусной системой Протугалии все тяжко, в город Ламега пришлось добираться на такси за 15 евро в одну сторону. В городе Ламега надо было подкрепиться, а то помимо фисташек из автомата мы ещё не кушали. Городок настолько местный, что объясниться в кафе было практически невозможно, на мой запрос “ Меню” мне предложили на выбор “ Молотый” или “ Черный” . Были такие рестораны, где походу вообще еды не было. В одном нам наконец-то пофартило и нам накрыли поляну. Причем сангрия в этом ресторане заняла первое место. Она была из белого ледяного игристого вина и в её состав входили: Апельсин, ананас, киви, клубника, яблоко. Менее повезло с Дашиным рыбным блюдом. Рыбка попалась немного протухшей. Хоть её по первой же просьбе забрали, но официант уверял, что в общем-то это её нормальное явление, так как этот сорт везут из Исландии. На десерт был вкусный шоколадный мусс. Настолько вкусный, что на обратном пути мы ещё раз заглянули именно на него. Затем была попытка разобраться с расписанием автобусов, которая свелась к тому, что обратно тоже надо будет ехать на такси. Первым пунктом посещения в этом городе была большая церковь, которая должна была находится недалеко от нас. Когда мы начали разбираться по карте, как же до неё идти, крутились вертелись и выяснили, что мы стоим возле ее боковой стены. Нам только легче.
Далее мы полезли на гору в замок. С замка открывался вид на бескрайнюю долину с множеством поселков. Даша в прямом смысле поучаствовала в обороне замка, отстреливая из интерактивного арбалета нападающих рыцарей.
Защитив замок, мы гордо пошли с горы вниз, для того чтоб залезть на другую гору с большим святилищем - церковью Носа-Сеньора-душ-Ремедиуш. Идеально конечно бы было чтоб между горами был проложен мост, но в Португалии похоже очень любят пешие взбирания на гору. Везде подчеркивалось, что надо одолеть 686 ступенек вверх. Я пришел к выводу, что раньше это считалось очень круто иметь много ступенек.
Жара лупила так, что сознание было немного мутным. Если во многих городах мы обходились бутылочками 0.5 то в этот раз полтора литра уходило за 10 минут. Перед этим серьезным подъемом, нужно было отлежаться у Зайки на коленях. Выбрали поудобнее лавочку в центре и 20-ти минутный отдых. Пока лежали, к нам подошел мужчина и на португальско-английском поведал нам, какое внеземное удовольствие он получает каждый раз от приезда в этот город. Получив взаимный ответ, он пожелал нам всего хорошего. Отдохнули, вверх. По дороге еще бутыль воды с собой. Стоит отметить, что строители Носа-Сеньора-душ-Ремедиуш былы довольно лояльными, расположив огромный сад на всю плоскость подъема. Так-что по ступенькам было идти необязательно, можно было зигзагами идти по тенистому парку. Ещё был вариант подъехать на туктуке, но солнце настолько разморило весь город, что даже тук-тукеры побросали свой транспорт.
С вершины открывался вид на весь город. Вторым жестом лояльности был фонтан, вода в котором была настолько ледяной, что даже сознание трезвело от того, что ты туда опускаешь руки. В планировании наших маршрутов радует тот факт, что в сутках аж 24 часа, иначе бы поездки были намного длиннее. Наш сегодняшний маршрут судя по буклетам, рекомендуется туристик информейшенами как трехдневный. Спускаться было тоже замечательно, вниз по тому же тенистому парку с множеством фонтанов и прочих радостей. По дороге видели маленького напуганного мышонка. Это как небольшая ачивка, вот вы когда-нибудь видели португальского-напуганного-маленького-мышонка? А мы видели, значит ачивка))) Конечно это не сравнимо как я видел, на Канарах как чихает павлин, но тоже на плохо. Он забавно пытался поскорее от нас бежать, оттого переворачивался и неуклюже кувыркался.
Регуа
Из центра города мы поехали на такси обратно в город Регуа. До отправления поезда у нас был ещё часок, который мы с удовольствием потратили на изучение ещё одного аутентичного городка. Было красиво и весело, народ танцевал на открытом воздухе, а один мужчина так увлекся, что даже начал всех со шланга поливать. На такой жаре его воду похоже никто и не заметил. Чем мне понравилась Португалия – народ все время гуляет. А вот насчет этого надо поспешить, ведь в порту сегодня вечером народное гуляние грядет. На платформу приехал поезд повышенного комфорта с разделением на классы, но так как наш маршрут разделение не подразумевал, то по обычному билету можно было выбрать любое место в любом классе. Выбор был очевиден, однако не все поняли эту фишку. В нашем вагоне первого класса почему-то было очень много русских, хотя ещё 5 минут назад русскоговорящий человек в этих местах считался редкой достопримечательностью. Один мужчина другому рассказывал, как он не может понять кому надо доплатить. Минут за 30 езды он такое количество раз упомянул, что хочет кому-то доплатить, что я уже был готов стать этим кем-то. Тут объявился контроллер, и мужчина естественно выбрал его как субъекта для доплаты. Жаль контролер не смекнул и отказался принимать доплату, так как судя по решительности парня, после доплаты, контроллер смог бы с легкостью купить собственный поезд.
Во время одного из прошлых перелетов мы смотрели один странный фильм в котором был сюжетный поворот, пока герои спали, поезд свернул не туда и заблудился, и они решили, что это знак. Будит меня встревоженная Даша и сообщает мне новость, после чего я полностью понимаю каково было тем героям в фильме. Первая мысль “ Вот он, тот самый знак! ” вторая мысль “ А какой собственно знак и почему тот самый? ” . Глаза не верили, но GPS четко показывал, что мы едем совершенно не в Порту, а в Лиссабон. Даша даже на секунду обрадовалась, как мы себе сэкономили в дороге, но вещи то были у нашего любимого дедушки, который жил в 320 км от Лиссабона. И главное все сидят так спокойно, но это понятно, ведь в GPS смотрим только мы. Надо было что-то решать, может ошибка в GPS? Но как такая ошибка может быть, что он показывает ту же страну и координаты, тоже лежащие на железнодорожных путях? Выход был один – перезапустить планшет. По невероятнейшему совпадению это таки оказалась ошибка GPS. С погрешностью километров в 100 да так, что он попал на другую ЖД. Сейчас во время написания рассказа меня осенило, ведь мы были подключены к сети wi-fi в поезде, которая корректировала местоположение и, следовательно, в один момент видимо главная станция, раздающая интернет на поезда показала свое местоположение в нашем сигнале и GPSу сорвало крышу. Тем не менее наш поезд опоздал.
Как выше упоминалось пользоваться метро в Порту дорого и не выгодно. За 5 евро на такси мы доехали куда надо. Водитель в конце нажал какую-то кнопку и счет резко вырос почти на 3 евро, на мое требование объяснить зачем он так сделал, парень попытался нам что-то доказать в течении нескольких минут, а потом отмахнулся и сказал, чтоб мы заплатили по счетчику те 5 евро, что были вначале.
Фестиваль был в самом разгаре. Команды из разных регионов Португалии по очереди выходили на сцену с несколькими песнями и танцами. У каждого представителя была своя роль, костюм и атрибутика. Когда мы пришли, на площадь вышла толпа представляющая регион долины реки Доуро. Они нам были как родные. А их песни ммм... до сих пор с Дашей напиваем слова “ О Доуро, Доуро! ” . Хоть уже было темно, со сцены светили настолько яркие прожекторы, что я одел солнечные очки. Скорее всего это сделали для местных жителей, которым не привычно, когда белое яркое солнце не дает открыть глаза. Концерт был крутой и в чем-то расслабляющий. Пожинав в Маке, чтоб не тратить время, мы отправились в длинный путь к нашему отелю и спатки.
Снова Порту
Надо было сбавлять темп, третий день был релаксовый. Хорошо выспавшись, мы не спеша побрели в Кристал парк, что находится на возвышении не далеко от центра, так как наш отель был ещё выше, то для нас это скорее было вознижение, а не возвышение. Позавтракали мы в какой-то кондитерке, но там особо не наешься. Но в Португалии похоже это лучшее что тебе светит если хочешь утром поесть. Купив акционных соков по 30 центов в маркете Pingo Doce, мы добрались до парка.
Я бы не сказал, что парк это что-то невероятное, но для отдыха в самый раз. Ещё обилие уточек с утятами вносит некую гармонию, а ещё мы видели нереально рыжую девочку. Где-то с часок мы гуляли вдоль озер, фонтанов, фонтанчиков, разной живности и растений. Следующим местом была библиотека, в которой Джоан Роулинг вдохновилась на написание Гарри Поттера.
Все бы ничего, но по сути это книжный магазин (старинный и красивый), в котором за вход надо платить по 3 евро. Толпа людей при этом там такая, что если бы так было, когда туда зашла писательница, то вместо Гарри Поттера она бы, наверное, придумала сюжет-катастрофу. Недалеко от нас находился ресторанчик, в котором мы первый раз на днях попробовали ту самую франсезинью. Дальше планы самооткорректировались. У меня в тарелке была большая порция этого лакомства. До вечера мы бродили по обоим берегам, паркам и мосту без особой цели впитывая в себя всю атмосферу города.
Напоследок мы решили посетить какой-то знаменитый рынок и в тот же миг он оказался у нас за спиной, снова приятное совпадение.
Поезд в Лиссабон
Во время покупки железнодорожных билетов есть правило, если покупаешь больше чем за 5 дней, есть шанс получить хорошую скидку, но у нас в запасе уже не было пяти дней. Вместо этого был один интересный поезд, стоимость которого была на 6 евро дороже обычного, судя из описания он должен быть на магнитной подушке. Мы решили опробовать такую диковинку. Интересный момент, что перелет на двоих скорее всего обошелся бы дешевле чем поезд по 30 евро. Когда мы прибыли на платформу, на такси за пять евро таксист провернул ещё раз трюк с кнопкой, которая повысила цену на 3 евро. До поезда у нас было ещё минут 40, а этого более чем достаточно чтоб выучить португальский ради того чтоб выяснить, в чем прикол. Таксист на португальском что-то настолько уверенно повторял по кругу, что после десятого раза мы даже поняли. Он хотел наценку 80 центов за вызов по телефону, тут действительно не придерешься, такая пометка у него в машине есть, а мы действительно вызывали его через отель. А ещё он хотел 2.2 за то, что наши рюкзаки он положил в багажник, а не в салон. Наши рюкзаки кстати считаются small cabin bag, перевозка их бесплатна даже у лоукостеров в самолетах. Чтоб понять португальский таксиста у нас ушло минут 5, следующие 5 минут я посветил тому, чтоб он выучил ту часть английского языка, в которой рассказывается, что такой трюк не прокатит. В итоге мы ему заплатили 5 евро по счетчику и восемьдесят центов за вызов, на том и порешали. На платформе не было монорельсовой системы, а, следовательно, поезд будет без подушки. Но в чем же его изюминка тогда. Поезд приехал в двух частях на соседние платформы, по вагону в билете нужно было определить какой из поездов твой. Потом с разницей минут в 10 эти части одна за другой отправились в путь. Было любопытно, но подозрение, что он просто так стоил на 6 евро дороже, не покидало. В один момент я заметил на электронном табло спидометр и понял за что мы заплатили. Когда скорость перевалила за 200 км/час словно гравитация поменяла свои свойства. Дорога на поворотах наклонялась и поезд словно самолет творил настоящие виражи. Наша рекордная скорость была 224 км/час с непривычки даже мне пригодились таблетки от укачивания.
Проблему как рукой сняло. Хорошо хоть вопреки билетам мы сели по ходу езды поезда. Ещё в поезде была развлекуха с автоматической дверью туалета, которую заклинило и если хочешь попасть во внутрь, нужно проделать спасательную операцию по освобождению там заключенного. Потом в лучшем случае сам выберешься, а в худшем – жди своего рыцаря.
Во время покупки с андроида, баг не дает выбрать места. Поэтому мы попросили мужчину сесть на другое место, чтоб мы сидели рядом, но позже мы увидели два свободных места походу езды, а не против и пересели туда. Сначала контроллер подошел к тому мужчине, он объяснил, что его место занято, когда контролер повернулся и увидел, что место мужчины свободно, очень подозрительно посмотрел на него. По виду мужчины, мы ему вынесли мозг. Далее контроллер подошел со своим КПК и к местам где мы сидим, уточнил не Филипп-ли меня зовут. Потом понял, что я Андрей с соседнего места и предупредил, что на одной из остановок придет Филипп. Хотя было видно, что мы уже окончательно всех запутали. Когда пришел Филипп, я его встретил по имени. Но парень так и не уловил странность откуда я знаю его имя. К нашему счастью на этой остановке освободились два других места по ходу. То ли дело как мы в Боливии вынесли мозг французам, когда они с нами на экскурсии решили познакомиться, а я о парне уже знал все детали, включая возраст. Которые я подсмотрел при покупке экскурсии в агентстве. Правда я тогда ошибся, имя оказалось не Андрэ, а Андреа и данные эти были его девушки)
Фоток с поезда нет, но вот вам милые уточки.
В общем заплатить 60 евро вместо 48 стоили того, чтоб прокатиться на таком поезде. Но запаситесь таблетками от укачивания. Когда мы пришли уже в третий раз заселяться в отель, на ресепшене девушка подумала, что мы просто пришли за своими ключами, и по началу не поняла, почему мы требуем чекин. Она как раз в этот момент рассказывала одной туристке, что в Лиссабоне делать нечего, а в Синтру нельзя ехать на прямом поезде. Так как у нас на завтра была запланирована Синтра как раз на прямом поезде я поинтересовался, а почему нельзя? “ Каждый день этот поезд грабят” . Мы все же решили рискнуть. Ещё нас разбирало любопытство, что португальцы практически не работают по выходным и вечером вечно все магазины закрыты. Нам было интересно чем-же они занимаются взамен. Оказалось, все банально: смотрят телевизор, стирают и кричат на детей. А не работают по той причине, что закон обязывает работодателя платить в два раза больше своим работникам. По утрам же я заметил, что основное развлечение — это пить эспрессо из маленьких чашечек. Причем, похоже, чем меньше чашка, тем круче твое эспрессо. Мы даже видели в нашей любимой сети супермаркетов Pingo Doce, как посетитель не успевал ещё до конца расплатиться, а уже выпивал свой эспрессо. Первый раз, когда мы в Португалии искали маркет и нам объяснили, что нужно идти в Pingo Doce, звучало как иностранное оскорбление, когда хочешь послать туриста по дальше.
Продолжение тут
Подорож на край Європи
Початок тут:
9 годин в Амстердамі
Хмарні пригоди на Мадейрі
У дитинстві у кожного з нас була дитяча енциклопедія світ довкола нас, яку в мене безсоромно віджала класуха у першому класі. Мої спроби повернути улюблену книгу були марні. Запам'яталася сторінка з рибками, і там був Португальський Кораблик. Ось так я вперше й дізнався про Португалію. Наш 80-й переліт добігав кінця, і ми приземлялися на материк. Заселившись другий раз у вже знайомий готель, ми вирушили гуляти по набережній, що зарекомендувала себе, між Лісабоном і Кашкайшем. Насправді ця прогулянка лише підкреслила той факт, що в Лісабоні та його околицях робити нічого. Зате зробили хорошу справу, допомогли спуститися трьом дівчаткам із півтораметрового парапету вниз. Мене потім мучила совість, а як же вони назад залізуть. У результаті доїхавши поїздом до Кашкайша, ми почали досліджувати це затишне містечко.
Поки їхали в поїзді з нами, познайомився російськомовний головний помічник другого кухаря французького ресторану в Лісабоні. Хлопець із своїм другом дуже раді були зустрічі з нами. Хлопець переїхав жити до Лісабона 5 років тому. Потім він розповідав багато чого, але на жаль усі його думки та висновки спростовувалися фактами з вікіпедії. Як мінімум той факт “…Ну а що, Португалія відносно недавно в Євросоюзі, одна з останніх країн, що вступили…” Головне впевненість. Добре хоч португальці не розуміли його мови. З його розповідей про те, як класно переїжджати в Португалію ми зробили висновок, що якщо ви сповнені сил і відчуваєте у собі впевненість у професії другого помічника першого кухаря, то вам, безперечно, варто переїхати. Який там за рахунком кухар та помічник я вже й сам заплутався, але хтось із них був далеко не першим. Він говорив стільки слів за хвилину, що кількість російських слів явно перевищувала дозволені норми. Хлопці звідки з'явилися і зникли так само несподівано.
А тим часом ми опинилися перед парком.
У величезному парку з павичами та іншими цікавостями можна було трохи відпочити. Після дуже активної Мадейри відчувався сильний перепад.
Саме містечко теж досить миле з вуличками, ресторанчиками та набережною. Цей день у Лісабоні був неповним, тому що частину собі захопив переліт. Відповідно він був у релаксовому стилі.
“Кімната 404”
Цього ранку, коли ми заїжджали в готель, кімната ще не була готова, тому ми просто залишили речі, а ввечері приїхали вселятися. Хлопець нам видав картку від кімнати 404. Діставшись на четвертий поверх і відчинивши двері наші жахіття річної давності втілилися знову на яву…
Перед нами була недобудована кімната з купою різного будматеріалу, що лежить по центру, різний інструмент спалахами висвітлював у пам'яті ті жахіття, що творилися під час ремонту. Різак по плитці відразу ж спонукав ту п'ятницю, коли наших плиточників не стало, бо їх посадили за щось у в'язницю. Відсутність світла відразу виразно висвітлили картину кінця ремонту, в якому проводка виявилася перебитою. Відсутність матраців та ліжок – меблярі, які залишили у нас негабаритний новий матрац, який ми не замовляли і не оплачували, і зникли назавжди. Залишки цегли. . . тільки не вони, ті цегли. . . краще навіть не згадувати кому, за що і куди ми їх мало не засунули. . . купа бетону, хрумкого під босими ногами, коли я вночі не зміг знайти свої тапки і йшов по руїнах босоніж. . Спалахи пам'яті згасали, перед нами зловісніли 404 кімнати в темряві.
Показавши фотку кімнати на ресепшені, у хлопця на обличчі було ненагране здивування, потім щось зрозумів і з дуже незграбним виглядом видав інші ключі. До речі, кімната 405 була набагато кращою, ніж 404.
Переночувавши в готелі, ми вирушили до "північної столиці Португалії" Порту.
Порту
На поїзді їхали понад 3 години. Заселилися до одного дідуся до готелю. “Amigos Ukraniano! ” Ми з дідусем стали миттєво найкращими друзями. Для чекіна було ще рано, ми закинули речі та вирушили до міста. Спочатку місто нічим не відрізнялося від столиці, у багатьох місцях пованювало. Але варто було дістатися річки і наш маршрут був ще раз скоригований, тепер ми точно знали, що повертатися до Лісабона можна не поспішати. Вся країна немовби змінилася, це вже не тихий Лісабон. Хотілося гуляти скрізь і одразу, причому одночасно на обох берегах та всіх шести мостах! Багато людей ходили з великими іграшковими молотками, ми навіть одного разу отримали таким молотком по голові. У них виявляється вчора свято Sã o Joã o, на якому молоток був важливим атрибутом. А тут гаразд гуляє народ! Найкращий спосіб почати знайомство - це відправитися в круїз річкою. До круїзу ми ще відвідували низку архітектурних пам'яток і їли дуже смачну місцеву страву Франсезінья.
Страва була такою ж смачною, як і на банері. Спробувавши перший шматочок, я вже знав, чим обідатиму в наступні дні. Годинна екскурсія на кораблику коштувала по 12.5 євро і тебе катають вздовж шести мостів. Причому кожен міст намагався бути кращим за попередній. Один із мостів проектував Гюстав Ейфель. Коли будувався інший міст, його збудували схожим, але вдвічі масштабнішим – з двома ярусами.
На кораблику люди розділилися на дві групи, екстримали на відкритому повітрі та прості мандрівники, яким не дісталося місця на носі. Екстремали самі не знали, що вони екстремали, доки гігантська хвиля не накрила всіх селфімайстрів. Екстремали ж у свою чергу розділилися на песимістів та оптимістів. В основному поділ безпосередньо залежав від того, наскільки ти в руках тримав дорогу техніку в момент настання цунамі.
Ми з Дашею на щастя опинилися серед лузерів, яким не вистачило місця на носі. Добре хоч нікого не змило. Сонячний Порто буквально заряджав позитивним настроєм. Після прогулянки поки що я шукав ресторанчик із туалетом Дашу розважав якийсь клоун, змушуючи веселитися та танцювати. Причому клоун був досить настирливий і не зрозуміло звідки він взагалі з'явився. Головне, що нічого не спер) На лівий берег ми пішли нижнім ярусом мосту. Лівий берег порту славиться своїми винними льохами та дегустаціями.
Флаєри на безкоштовну дегустацію нам подарував один із туристів, щоправда, на дегустації наливають приблизно 20 грам вина. А ось платна дегустація двох видів вин коштувала стільки, що простіше у Києві свій винний льох відкрити) Це звичайно перебільшено, але пляшка шампанського Асті мартіні в тому ж Порту коштує 6 євро, а найдешевша дегустація по 13 євро з особи. По суті, дегустація португальських вин у нас відбувалася кожна вечеря)
Ще на лівому березі є прекрасна зелена набережна, де всі сидять і валяються, гріючись на сонечку. Можна сказати, що у береги Порту протилежні, правий – для активного відпочинку – лівий для релаксу. Повалявшись на галявині, ми пішли на верх схилу, щоб звідти пройтися верхнім ярусом мосту. Верхній ярус був настільки високо, що обидва береги міста виглядали зовсім інакше. Ще прикольно, що крізь верхній ярус проноситься трамвай. Види цього мосту – окрема пам'ятка міста. На іншому березі схилом для особливо втомлених ходить монорейка досить не звичайної конструкції. Рівень пасажирів горизонтальний, але колеса з'єднані з пасажирським блоком великою гармошкою постійно змінюють кут. Проблемою правого берега було ще раз напоротися на клоуна, який змусить танцювати. Він як акула плавав серед натовпу, шукаючи собі нову жертву. Однією з найпопулярніших розваг Португалії є поїздка на старовинному трамваї.
Трамвай у Порту якраз іде від центру до океану. Вміють же на всьому заробляти, сто років не вкладаєш у модернізацію трамвайного транспорту і потім профіт – популярна туристична розвага. Посівши в трамвай, я відчував чомусь водієм паровоза, постійно смикаючи за мотузку, що веде до дзвіночка над машиністом. Видно було, що хлопець звик уже до дзвону дзвоника і не чинив опір. Друга частина розвага — це обмін привітаннями з перехожими, які так само раді старовинному трамваю, що їде, як і ті, що сидять у ньому. Трамвай досяг кінця шляху і перед нами був величезний парк з безмежним океаном. Потужністю бурхливого океану віяло настільки сильно, що на пірс до маяка доходили тільки найсміливіші і наймокріші.
Від бурхливого океану неможливо було відвести погляд. Назад вирішили йти пішки. Виявилося не близько. По дорозі я вирішив заглянути в ресторанчик, щоб навідатися до туалету. Коли я підійшов до конферансье, що стоїть за прилавком і щось розмовляє з відвідувачем, то потрапив у незручну ситуацію. Порушивши їхню задушевну бесіду, я помітив, що відвідувач тримає спрямованим пістолет на конферансьє і обоє дивляться на мене. На наше спільне щастя пістолет виявився не справжнім, і хлопець мені жестом вказав де туалет. Під час сцени з моїм походом до ресторану жоден конферансьє не постраждав. Я не знаю чому мені здається, що це був саме конферансьє, але просто внутрішня чуйка. Ця історія сприятливіша, ніж у мого колеги, який пішов у бразильський зоопарк і потрапив у справжню стрілянину. Сподіваюся, там теж не один конферансьє не постраждав.
Переходячи через міст, ми звернули увагу, що на даху занедбаного будинку чайка навчає чогось свого чайченка. Вони гуляли разом по даху, і мама щось йому час від часу розповідала.
Справа йшла зовсім до ночі, але ми встигли до закриття ресторанчика. У Португалії другі за позитивністю після таксистів це поліцейські. У них завжди можна уточнити дорогу і тобі з наймилішою усмішкою та очима повного ентузіазму розкажуть, як дістатись потрібного місця. На центральній площі готувався концерт, але на жаль час його початку суперечив нашому ранньому підйому завтра. Дорогою додому ми виявили магазин з російською та українською продукцією. Система цін у магазині була якась складна, ми так і не зрозуміли, там було дешево чи дуже дорого. У готелі на нас чекав наш дідусь Амігос. Він стільки нам намагався розповісти, але на жаль, португальською. Але головне ми зрозуміли, що завтра в місті будуть національні танці. Добре, якраз до них приїдемо. На прохання питної води ми отримали масу переконань, що в крані вода ідеальна) Відпочиваючи в номері після такого контрастного дня, до нас постукав дідусь, стверджуючи, що це терміново. Відчинивши двері, ми побачили дідуся два пластикові стаканчики для води “Амігос украніанос! ”. Порту місто шикарне, нам воно дуже сподобалося. У нас фахівцем не був куплений зворотний квиток на поїзд до Лісабона, а значить ми зможемо продовжити наше перебування в цьому місті.
Долина річки Доуро
Піднявшись у ранку, було відчуття, що ми й не лягали спати. На ресепшені двері були зачинені, коли наш літній друг почув, що ми намагаємося вийти з готелю, він дуже здивувався, подивився на годинник і від душі почав сміятися, на його сміх було видно, що йому теж здалося, що ми так і не встигли лягти. спати. Він нас випустив, але при цьому продовжував сміятися, щось примовляючи своєю мовою. Кращий спосіб кудись запізнитися в Порту, це скористатися їх чудовим метро. Від виходу з готелю до відправлення поїзда було хвилин 50. Треба було проїхати в метро пару зупинок з пересадкою. Але вони так рідко ходить і примудряється спізнюватися. Що миттєво ми на повному ходу мчали з метро, не дочекавшись поїзда. Заскочили зі швидкістю світла в таксі і за 5 хвилин вже були на вокзалі за 5 євро. Варто зазначити, що метро було не набагато дешевшим. Підбадьорилися, то підбадьорилися. Їхати потрібно було трохи більше двох годин, при цьому поспати можна не більше півтори години, адже через півтори години розпочнеться знаменита долина. І справді, за вікном поїзда з'явилися найкрасивіші види, що ми коли-небудь бачили з вікон поїздів. Їхали ми до міста Піньхао, одного разу поїзд зупинився та нам сказали “Train change! Як же їх несподівано змінювати транспорт. Нас пересадили до іншого поїзда, і ми поїхали далі. У самому місті одна здоровенна гора, з якої відкриватимуться гарні краєвиди.
Але підйом на цю гору під палючим сонцем був важкуватий, йшли вгору ми хвилин 50 напевно. Види були звичайно красиві, але з поїзда були не гірші. Я собі на замітку поставив би, що на гору краще на таксі піднятися. Я не думаю, що це буде дуже дорого. Спускалися ми іншою дорогою де безпосередньо загрузли в несподіваних пісках.
А одного разу так взагалі завернули на стежку не в те місто, добре хоч місцева бабуся зрозуміла щось поїзд за нашими поясненнями. Коли ми спустилися, поїздом приїхали туристи, мабуть не такі ранні як ми. А в нас шлях лежав далі в наступне місто. За Піньхао результат такий, заїхати варто, але в спеку не обов'язково пішки на гору запилювати.
Ламега
Далі ми поїздом поїхали до міста Регуа. Провідник, зрадівши, запитав: “Назад до Порту? ” Ні, ми ще побачимось на зворотному шляху! Домовившись із провідником про зустріч у наступному поїзді, ми вийшли. Оскільки у вихідні та понеділки з автобусною системою Протугалії все тяжко, до міста Ламега довелося добиратися на таксі за 15 євро в один бік. У місті Ламега треба було підкріпитися, а то крім фісташок з автомата ми ще не їли. Містечко настільки місцеве, що порозумітися в кафе було практично неможливо, на мій запит “Меню” мені запропонували на вибір “Молотий” або “Чорний”. Були такі ресторани, де взагалі походу їжі не було. В одному нам нарешті поталанило і нам накрили галявину. Причому сангрія у цьому ресторані посіла перше місце. Вона була з білого крижаного ігристого вина і до її складу входили: Апельсин, ананас, ківі, полуниця, яблуко. Менш пощастило з Дашиною рибною стравою. Рибка трапилася трохи протухлою. Хоч її на першому ж проханні забрали, але офіціант запевняв, що це її нормальне явище, оскільки цей сорт везуть з Ісландії. На десерт був смачний шоколадний мус. Настільки смачний, що на зворотному шляху ми ще раз заглянули саме на нього. Потім була спроба розібратися з розкладом автобусів, яка звелася до того, що назад теж треба їхати таксі. Першим пунктом відвідування в цьому місті була велика церква, яка мала бути недалеко від нас. Коли ми почали розбиратися по карті, як до неї йти, крутилися крутилися і з'ясували, що ми стоїмо біля її бічної стіни. Нам лише легше.
Далі ми полізли на гору до замку. З замку відкривався вид на безкраю долину з безліччю селищ. Даша у прямому розумінні взяла участь в обороні замку, відстрілюючи з інтерактивного арбалета нападників.
Захистивши замок, ми гордо пішли з гори вниз, щоб залізти на іншу гору з великим святилищем - церквою Носа-Сеньйора-душ-Ремедіуш. Ідеально звичайно було б щоб між горами був прокладений міст, але в Португалії схоже дуже люблять піші підбирання на гору. Скрізь наголошувалося, що треба здолати 686 сходинок вгору. Я дійшов висновку, що раніше це вважалося дуже круто мати багато сходинок.
Спека лупила так, що свідомість була трохи каламутною. Якщо в багатьох містах ми обходилися пляшками 0.5, то цього разу півтора літра йшло за 10 хвилин. Перед цим серйозним підйомом треба було відлежатися у Зайчика на колінах. Вибрали зручніше лавочку в центрі та 20-ти хвилинний відпочинок. Поки лежали, до нас підійшов чоловік і на португальсько-англійському повідав нам, яке позаземне задоволення він отримує щоразу від приїзду до цього міста. Отримавши взаємну відповідь, він побажав нам всього гарного. Відпочили, вгору. Дорогою ще сулія води з собою. Варто відзначити, що будівельники Носа-Сеньйора-душ-Ремедіуш були досить лояльними, розташувавши величезний сад на всю площину підйому. Так що сходами було йти необов'язково, можна було зигзагами йти тінистим парком. Ще був варіант під'їхати на туктуці, але сонце настільки розморило все місто, що навіть тук-тукер покидали свій транспорт.
З вершини відкривався вид на все місто. Другим жестом лояльності був фонтан, вода в якому була настільки крижаною, що навіть свідомість тверезіла від того, що ти опускаєш туди руки. У плануванні наших маршрутів тішить той факт, що на добу аж 24 години, інакше поїздки були б набагато довшими. Наш сьогоднішній маршрут, судячи з буклетів, рекомендується туристик інформейшенами як триденний. Спускатися було теж чудово, вниз тим же тінистим парком з безліччю фонтанів та інших радощів. По дорозі бачили маленьке налякане мишеня. Це як невелика ачивка, ось ви коли-небудь бачили маленького-мишонка? А ми бачили, значить ачивка))) Звичайно це не порівняно як я бачив, на Канарах як чхає павич, але теж на погано. Він кумедно намагався скоріше від нас бігти, тому перевертався і незграбно перекидався.
Регуа
З центру міста ми поїхали на таксі назад до міста Регуа. До відправлення поїзда у нас була ще годинка, яку ми із задоволенням витратили на вивчення ще одного автентичного містечка. Було гарно і весело, народ танцював на відкритому повітрі, а один чоловік так захопився, що навіть почав усіх поливати з шланга. На такій спеці його воду, схоже, ніхто й не помітив. Чим мені сподобалася Португалія – народ постійно гуляє. А ось щодо цього треба поспішити, адже в порту сьогодні ввечері народне гуляння прийде. На платформу приїхав поїзд підвищеного комфорту з поділом на класи, але оскільки наш маршрут поділ не мав на увазі, то звичайним квитком можна було вибрати будь-яке місце в будь-якому класі. Вибір був очевидним, проте не всі зрозуміли цю фішку. У нашому вагоні першого класу чомусь було дуже багато росіян, хоча ще 5 хвилин тому російськомовна людина в цих місцях вважалася рідкісною пам'яткою. Один чоловік іншому розповідав, як він не може зрозуміти, кому треба доплатити. Хвилин за 30 їзди він таку кількість разів згадав, що хоче комусь доплатити, що я вже готовий стати цим кимось. Тут з'явився контролер, і чоловік звичайно вибрав його як суб'єкта для доплати. Жаль контролер не збагнув і відмовився приймати доплату, оскільки судячи з рішучості хлопця, після доплати, контролер зміг би з легкістю купити власний поїзд.
Під час одного з минулих перельотів ми дивилися один дивний фільм, у якому був сюжетний поворот, поки герої спали, поїзд згорнув не туди і заблукав, і вони вирішили, що це знак. Будить мене стривожена Даша і повідомляє мені новину, після чого я повністю розумію, як було тим героям у фільмі. Перша думка “Ось він, цей знак! ” друга думка “А який власне знак і чому той самий? ”. Очі не вірили, але GPS чітко показував, що ми їдемо не в Порту, а в Лісабон. Даша навіть на секунду зраділа, як ми собі заощадили в дорозі, але речі то були у нашого улюбленого дідуся, який жив за 320 км від Лісабона. І головне всі сидять так спокійно, але це зрозуміло, адже GPS дивимося тільки ми. Треба було щось вирішувати, чи може помилка в GPS? Але як така помилка може бути, що він показує ту саму країну та координати, що теж лежать на залізничних коліях? Вихід був один – перезапустити планшет. По неймовірному збігу це виявилася помилка GPS. З похибкою кілометрів на 100 так, що він потрапив на іншу залізницю. Зараз під час написання оповідання мене осінило, адже ми були підключені до мережі wi-fi в поїзді, яка коректувала місцезнаходження і, отже, мабуть головна станція, що роздає інтернет на поїзди, показала своє місцезнаходження в нашому сигналі і GPS зірвало дах. Проте наш потяг запізнився.
Як вище згадувалося, користуватися метро в Порту дорого і не вигідно. За 5 євро на таксі ми доїхали куди треба. Водій наприкінці натиснув якусь кнопку і рахунок різко виріс майже на 3 євро, на мою вимогу пояснити навіщо він так зробив, хлопець спробував нам щось довести протягом декількох хвилин, а потім відмахнувся і сказав, щоб ми заплатили за лічильником. 5 євро, що були спочатку.
Фестиваль був у самому розпалі. Команди з різних регіонів Португалії по черзі виходили на сцену з кількома піснями та танцями. У кожного представника була своя роль, костюм та атрибутика. Коли ми прийшли, на площу вийшов натовп, що представляє регіон долини річки Доуро. Вони нам були як рідні. А їхні пісні ммм. . . Досі з Дашею напиваємо слова “Про Доуро, Доуро! ”. Хоч уже було темно, зі сцени світили настільки яскраві прожектори, що я вдягнув сонячні окуляри. Швидше за все, це зробили для місцевих жителів, яким не звично, коли біле яскраве сонце не дає розплющити очі. Концерт був крутий і в чомусь розслабляючий. Пожинавши в Маку, щоб не витрачати час, ми вирушили в довгу дорогу до нашого готелю та спатки.
Знову Порту
Треба було зменшувати темп, третій день був релаксовий. Добре виспавшись, ми не поспішаючи побрели в Крістал парк, що знаходиться на височині недалеко від центру, так як наш готель був ще вище, то для нас це скоріше було піднесення, а не піднесення. Поснідали ми в якійсь кондитерці, але там особливо не наїсися. Але в Португалії схоже це найкраще, що тобі світить, якщо хочеш вранці поїсти. Купивши акційних соків по 30 центів у маркеті Pingo Doce, ми дісталися парку.
Я б не сказав, що парк це щось неймовірне, але для відпочинку якраз. Ще безліч качечок з каченятами вносить якусь гармонію, а ще ми бачили неможливо руду дівчинку. Десь з години ми гуляли вздовж озер, фонтанів, фонтанчиків, різної живності та рослин. Наступним місцем була бібліотека, в якій Джоан Роулінг надихнулася написання Гаррі Поттера.
Все б нічого, але по суті це книгарня (старовинна та красива), в якій за вхід треба платити по 3 євро. Натовп людей при цьому там такий, що якби так було, коли туди зайшла письменниця, то замість Гаррі Поттера він би, мабуть, вигадав сюжет-катастрофу. Недалеко від нас знаходився ресторанчик, в якому ми вперше днями спробували ту саму франсезінню. Далі плани самовідкорегувалися. У мене в тарілці була велика порція цих ласощів. До вечора ми бродили по обидва береги, парки і мосту без особливої мети вбираючи в себе всю атмосферу міста.
Насамкінець ми вирішили відвідати якийсь знаменитий ринок і тієї ж миті він опинився у нас за спиною, знову приємний збіг.
Поїзд до Лісабону
Під час купівлі залізничних квитків є правило, якщо купуєш більше ніж за 5 днів, є шанс отримати хорошу знижку, але у нас у запасі вже не було п'яти днів. Натомість був один цікавий поїзд, вартість якого була на 6 євро дорожча за звичайний, судячи з опису він повинен бути на магнітній подушці. Ми вирішили випробувати таку дивину. Цікавий момент, що переліт на двох швидше за все обійшовся б дешевшим за поїзд по 30 євро. Коли ми прибули на платформу, на таксі за п'ять євро таксист перевірив ще раз трюк із кнопкою, яка підвищила ціну на 3 євро. До поїзда у нас було ще хвилин 40, а цього більш ніж достатньо щоб вивчити португальську для того, щоб дізнатися, в чому прикол. Таксист португальською щось настільки впевнено повторював по колу, що після десятого разу ми навіть зрозуміли. Він хотів націнку 80 центів за виклик по телефону, тут справді не причепишся, така позначка у нього в машині є, а ми справді викликали його через готель. А ще він хотів 2.2 за те, що наші рюкзаки він поклав у багажник, а не в салон. Наші рюкзаки до речі вважаються small cabin bag, перевезення їх безкоштовне навіть у лоукостерів у літаках. Щоб зрозуміти португальський таксиста у нас пішло хвилин п'ять, наступні п'ять хвилин я присвятив тому, щоб він вивчив ту частину англійської мови, в якій розповідається, що такий трюк не прокотить. У результаті ми йому заплатили 5 євро за лічильником та вісімдесят центів за виклик, на тому й вирішували. На платформі не було монорейкової системи, а отже, поїзд буде без подушки. Але в чому ж його особливість тоді. Поїзд приїхав у двох частинах на сусідні платформи, вагоном у квитку треба було визначити який із поїздів твій. Потім із різницею хвилин у 10 ці частини одна за одною вирушили в дорогу. Було цікаво, але підозра, що він просто так коштував на 6 євро дорожче, не залишало. Одного разу я помітив на електронному табло спідометр і зрозумів, за що ми заплатили. Коли швидкість перевалила за 200 км/годину, немов гравітація змінила свої властивості. Дорога на поворотах нахилялася і поїзд наче літак творив справжні віражі. Наша рекордна швидкість була 224 км/год з незвички, навіть мені знадобилися таблетки від заколисування.
Проблему як рукою зняло. Добре хоч попри квитки ми сіли по ходу їзди поїзда. Ще в поїзді була розвага з автоматичними дверима туалету, які заклинило і якщо хочеш потрапити всередину, потрібно зробити рятувальну операцію зі звільнення там ув'язненого. Потім у кращому разі сам виберешся, а в гіршому – чекай на свого лицаря.
Під час покупки з андроїда баг не дає вибрати місця. Тому ми попросили чоловіка сісти на інше місце, щоб ми сиділи поруч, але пізніше ми побачили два вільні місця походу їзди, а не проти і пересіли туди. Спочатку контролер підійшов до того чоловіка, він пояснив, що його місце зайняте, коли контролер повернувся і побачив, що місце чоловіка вільне, дуже підозріло глянуло на нього. На вигляд чоловіка, ми йому винесли мозок. Далі контролер підійшов зі своїм КПК і до місць де ми сидимо, уточнив чи не Філіп мене звуть. Потім зрозумів, що я Андрій із сусіднього місця і попередив, що на одній із зупинок прийде Пилип. Хоча було видно, що ми вже всіх заплутали. Коли прийшов Філіп, я його зустрів на ім'я. Але хлопець так і не вловив дива, звідки я знаю його ім'я. На наше щастя, на цій зупинці звільнилися два інші місця по ходу. Чи справа як ми в Болівії винесли мозок французам, коли вони з нами на екскурсії вирішили познайомитися, а я про хлопця вже знав всі деталі, включаючи вік. Які я підглянув під час купівлі екскурсії в агентстві. Правда я тоді помилився, ім'я виявилося не Андре, а Андреа і ці ці були його дівчата)
Фоток з поїзда немає, але ось вам милі качечки.
Загалом заплатити 60 євро замість 48 коштували того, щоби покататися на такому поїзді. Але запасіться пігулками від заколисування. Коли ми прийшли втретє заселятися в готель, на ресепшені дівчина подумала, що ми просто прийшли за своїми ключами, і спочатку не зрозуміла, чому ми вимагаємо чекін. Вона якраз у цей момент розповідала одній туристці, що в Лісабоні робити нічого, а до Сінтри не можна їхати прямим поїздом. Так як у нас на завтра була запланована Сінтра, якраз на прямому поїзді я поцікавився, а чому не можна? "Щодня цей поїзд грабують". Ми все ж таки вирішили ризикнути. Ще нас розбирала цікавість, що португальці практично не працюють у вихідні і ввечері завжди всі магазини закриті. Нам було цікаво чим вони займаються натомість. Виявилося, все банально: дивляться телевізор, стирають та кричать на дітей. А не працюють через те, що закон зобов'язує роботодавця платити вдвічі більше своїм працівникам. Вранці я помітив, що основна розвага — це пити еспресо з маленьких філіжанок. Причому, схоже, що менше чашка, тим крутіше твоє еспресо. Ми навіть бачили в нашій улюбленій мережі супермаркетів Pingo Doce, як відвідувач не встигав ще до кінця розплатитись, а вже випивав свій еспресо. Перший раз, коли ми в Португалії шукали маркет і нам пояснили, що треба йти до Pingo Doce, звучало як іноземна образа, коли хочеш послати туриста далі.
Продовження тут
