Продолжение. Начало здесь > > >
Магадан оказался неожиданно богатым и приятным городом. Солидные малоэтажные " сталинки" в центре, монументальные здания " Дальстроя" и Драматического театра.
Дальстрой
Добротные новостройки окраин. Широкие проспекты и бульвары. Неторопливый ритм жизни. Короче, я ожидал увидеть эпицентр колымского ужаса, а увидел добрый, удобный для жизни город.
Но особенно запомнился мне Магадан двумя необычностями. Первая – это очень сильный и постоянный ветер, который дул через город от бухты Нагаева до бухты Гертнера. Когда ветер дул мне в спину, я расстегнул куртку и распахнул её руками. И ветер понес меня по обледенелой улице метров 200.
Только не смейтесь, но вторая необычность – это местный майонез. Он был сделан на основе нерафинированного масла с запахом семечек. Вкус странный и сильно на любителя. Может там был и нормальный, привычный майонез, но в гостиничном ресторане салаты были заправлены именно таким.
Следующим днем была суббота и областная администрация решила на всякий случай уважить гостя из самой Москвы. Со мной связался чиновник протокольного отдела и сказал, что на завтра у нас запланировано мероприятие, которое перетечет на послезавтра. И я могу взять с собой какого-нибудь друга или знакомого. Т. к. из знакомых в Магадане у меня был только патологоанатом, который, к счастью, уже улетел домой, я сказал, что буду один.
Утром за мной в гостиницу заехал праворукий Ниссан Патрол и мы помчались на запад в сторону Якутии. В машине уже сидело четыре человека: сам чиновник и его друзья, которых он оформил сопровождающими меня лицами.
Всё было замечательно, но немного излишне. Иногда на грани фола. Внедорожник летел 200 километров по сомнительной дороге со скоростью 120-130 км/ч. За обедом в коттедже, принадлежащем администрации, еды было как будто нас не пятеро, а как минимум человек 20. Спиртного было вообще убийственное количество. Потом гонки на снегоходах " Буран" , которые закончились для меня плачевно. Я свалился в овраг, перевернулся, потерял фотоаппарат и разбил часы. Еще была стрельба из ружей по железным бочкам. Еще баня, натопленная до температуры доменной печи. Ну и так далее. Плохо помню. Вроде там для колориту был ещё толстый олень, который жил в загончике и я пытался кормить его салатом из ламинарий. И уже засыпая, я вроде слышал женский смех. Но, наверное, показалось. Откуда там женщины?
В итоге я проснулся на полу, на шкуре непонятного животного, укрытый другой шкурой.
В общем, приём московского гостя удался на славу.
Кстати, если работа того чиновника протокольного отдела состояла из таких вот встреч гостей, то это работа мечты. Главное, чтобы здоровья хватило.
На обратном пути мы заехали на заимку к старому якуту, который был местным рыбным гуру. У него была рыба разными способами копченая, вяленая, соленая и сушеная. Узнав, что мне предстоит дальняя дорога до Москвы, якут посоветовал мне купить рыбу, приготовленную по старинным якутским рецептам, которая могла храниться 10 лет. Я купил три штуки. Старик каждую завернул в пакет и потом все три положил еще в один пакет. Мою покупку положили в верхний багажник и мы поехали в Магадан.
В гостинице оказалось, что рыба не лезет в маленький холодильник и я её вывесил в пакете за окно. (Я потом объясню, почему так подробно пишу про эту рыбу. )
Отоспался и вечером, положив пакет с рыбой сверху своей командировочной сумки, поехал на автобусе в аэропорт.
Еду...И замечаю, что люди в автобусе начинают от меня отползать. Непонятно. Да, присутствует странный, жуткий, удушливый запах. Но не от меня же.
Увы, от меня. Точней от рыбы. Я потом узнал секрет долгого хранения этой рыбы. Якуты мажут её жиром какого-то морского животного. Жир прогоркает, каменеет и сохраняет продукт в съедобном виде. Но вонь...Я даже описывать не буду.
И вот сижу я в дальнем, безлюдном углу аэропорта и жду рейс на Москву. Пакет с рыбой лежит на некотором отдалении и вонью объясняет мне, что в самолет его брать нельзя. Никак. Даже в багаж, ибо это не гуманно по отношению к багажу других пассажиров.
Сижу и грустно читаю газету. И читаю статью про быт американских военных на базе в Кувейте. Интересная статья. Там про то, как они едят, спят, развлекаются, тренируются, хранят своё оружие...
Стоп!! ! … " Для сохранения своих винтовок М16 от попадания песка, американские солдаты натягивают на ночь на свои винтовки презервативы" .
Гениально! Я пошел в ларек и купил три презерватива марки Кох и Нор Маде ин Индия. Потом спрятался в самом дальнем углу и начал процесс упаковки рыбы. Постоянно при этом озирался, чтобы никто не заметил. А как иначе? Нас, москвичей, за пределами МКАДа и так считают, кхм, чудаками, а если бы кто-нибудь из местных увидел, как москвич натягивает презерватив на рыбу, то это был бы еще один повод считать москвичей ещё и извращенцами.
Очень торопился. Порвал два контрацептива из трех. Опять пошел в ларек. Продавщица посмотрела на меня с уважением и предложила сразу купить блистер из десяти штук.
Всё удалось. Натянул, завязал узелочки, положил получившиеся три розовые торпеды поверх сумки и пошел на посадку.
И когда я стоял уже в очереди на регистрацию, ко мне подошел печальный чукча и попросил, чтобы я у него купил рыбу. Очень, очень дёшево. А то у него трубы горят. Сам не знаю почему, но я купил.
Это была большая рыба. Если её поставить мордой на пол, то её хвост был как раз по пояс. Понимая, что нет таких презервативов, я не стал её паковать и так пошел на контроль. С сумкой в одной руке и с огромной рыбой в другой. Но это был магаданский аэропорт и вопросов не возникло.
В салоне самолета, боясь, что эта рыба будет такой же вонючей, как и первые три, я пытался её куда-нибудь спрятать. Но в самолете нет укромных мест. Когда я её пристраивал на вешалку в отсек, где висела верхняя одежда экипажа, меня оттуда шуганула стюардесса. Ничего не оставалось, как прийти на свое место и признаться соседям, что я не один. Я с рыбой. И может быть с вонючей.
Девушка у окна густо покраснела и ничего не сказала, а обильно татуированный мужык со шрамами на лице, который сидел у прохода, сказал мне: " Заруливай зёма. Я и не такое нюхал" .
Рыбу засунули сразу под три сиденья, но её башка всё равно немного торчала в проход, привлекая внимание пары собак, которые свободно шастали по салону. Жутковатый сосед всю дорогу развлекался, отгоняя их. Он делал им " козу" и обещал всякие необычные позиции совокупления.
Так и долетели. К сожалению, не без приключений. Как оказалось, стюардессам была передана записка с требованием лететь в Турцию. Нас два часа держали в запертом душном, жарком самолете, но потом начали выпускать после того, как озверевший народ стал бить морды стюардам. Потом была долгая и занудная проверка всего багажа, вплоть до последнего носка. А потом нам объявили, что это была ложная тревога. Что это был всего лишь пьяный ПТУшник, который решил развлечься. Но самолет реально готовили ко взлету в сторону Турции и только бунт пассажиров остановил этот процесс.
Мужики потом сокрушались: " Зря мы это. Того. Слетали бы. Мир посмотрели" .
Вот такая насыщенная поездка.
Надеюсь, что вся неприятная бяка скоро закончится и можно будет писать свежие рассказы о впечатлениях, а не копаться в памяти, вспоминая давно прошедшие путешествия.
Удачи и здоровья всем нам!
Продовження. Початок тут >>>
Магадан виявився несподівано багатим та приємним містом. Солідні малоповерхові "сталінки" в центрі, монументальні будівлі "Дальбуду" та Драматичного театру.
Добротні новобудови околиць. Широкі проспекти та бульвари. Неквапливий ритм життя. Коротше, я очікував побачити епіцентр колимського жаху, а побачив добре, зручне для життя місто.
Але особливо запам'ятався мені Магадан двома незвичайностями. Перша – це дуже сильний та постійний вітер, який дув через місто від бухти Нагаєва до бухти Гертнера. Коли вітер віяв мені в спину, я розстебнув куртку і розкрив її руками. І вітер поніс мене обмерзлою вулицею метрів 200.
Тільки не смійтеся, але друга незвичайність – місцевий майонез. Він був зроблений на основі нерафінованої олії із запахом насіння. Смак дивний і сильний на любителя. Може там був і нормальний, звичний майонез, але у готельному ресторані салати було заправлено саме таким.
Наступного дня була субота і обласна адміністрація вирішила про всяк випадок пошанувати гостя з самої Москви. Зі мною зв'язався чиновник протокольного відділу і сказав, що на завтра у нас запланований захід, який перейде на післязавтра. І я можу взяти з собою якогось друга чи знайомого. Оскільки зі знайомих у Магадані у мене був тільки патологоанатом, який, на щастя, вже відлетів додому, я сказав, що буду один.
Вранці за мною в готель заїхав праворукий Ніссан Патрол, і ми помчали на захід у бік Якутії. У машині вже сиділо чотири людини: сам чиновник і його друзі, яких він оформив особами, що мене супроводжували.
Все було чудово, але трохи зайве. Іноді на межі фолу. Позашляховик летів 200 кілометрів сумнівною дорогою зі швидкістю 120-130 км/год. За обідом у котеджі, що належить адміністрації, їжі було ніби нас не п'ятеро, а як мінімум чоловік 20. Спиртного було взагалі вбивчу кількість. Потім гонки на снігоходах "Буран", які закінчилися для мене плачевно. Я впав у яр, перекинувся, втратив фотоапарат і розбив годинник. Ще була стрілянина з рушниць по залізних діжках. Ще баня, натоплена до температури доменної печі. Ну і таке інше. Погано пам'ятаю. Начебто там для колориту був ще товстий олень, який жив у загончику і я намагався годувати його салатом із ламінарій. І вже засинаючи, я наче чув жіночий сміх. Але, мабуть, здалося. Звідки там жінки?
У результаті я прокинувся на підлозі, на шкурі незрозумілої тварини, укритий іншою шкурою.
Загалом прийом московського гостя вдався на славу.
До речі, якщо робота того чиновника протокольного відділу складалася з таких зустрічей гостей, то це робота мрії. Головне, щоб здоров'я вистачило.
На зворотному шляху ми заїхали на запозичення до старого якуту, який був місцевим рибним гуру. У нього була риба різними способами копчена, в'ялена, солона та сушена. Дізнавшись, що на мене чекає далека дорога до Москви, якут порадив мені купити рибу, приготовлену за старовинними якутськими рецептами, яка могла зберігатися 10 років. Я купив три штуки. Старий кожну загорнув у пакет і потім усі три поклав ще в один пакет. Мою покупку поклали у верхній багажник і ми поїхали до Магадану.
У готелі виявилося, що риба не лізе в маленький холодильник, і я її вивісив у пакеті за вікно. (Я потім поясню, чому так докладно пишу про цю рибу. )
Відстався і ввечері, поклавши пакет з рибою зверху своєї сумки для відрядження, поїхав автобусом в аеропорт.
Їжу. . . І зауважую, що люди в автобусі починають від мене відповзати. Не зрозуміло. Так, є дивний, жахливий, задушливий запах. Але ж не від мене.
На жаль, від мене. Точніше від риби. Я потім дізнався про секрет тривалого зберігання цієї риби. Якути мажуть її жиром якоїсь морської тварини. Жир гіркує, кам'яніє та зберігає продукт у їстівному вигляді. Але сморід. . . Я навіть описувати не буду.
І ось сиджу я в далекому, безлюдному кутку аеропорту і чекаю рейс на Москву. Пакет з рибою лежить на деякому віддаленні і свідком пояснює мені, що в літак його брати не можна. Ніяк. Навіть у багажі, бо це не гуманно по відношенню до багажу інших пасажирів.
Сиджу і сумно читаю газету. І читаю статтю про побут американських військових на базі у Кувейті. Цікава стаття. Там про те, як вони їдять, сплять, розважаються, тренуються, зберігають свою зброю. . .
Стоп!! ! … "Для збереження своїх гвинтівок М16 від влучення піску, американські солдати натягують на ніч на свої гвинтівки презервативи".
Геніально! Я пішов у скриньку і купив три презервативи марки Кох і Нор Маде ін Індія. Потім сховався у найдальшому кутку і почав процес упаковки риби. Постійно при цьому оглядався, щоб ніхто не помітив. А як інакше? Нас, москвичів, за межами МКАДу і так вважають, кхм, диваками, а якби хтось із місцевих побачив, як москвич натягує презерватив на рибу, то це був би ще один привід вважати москвичів ще й збоченцями.
Дуже поспішав. Порвав два контрацептиви із трьох. Знову пішов у скриньку. Продавщиця подивилася на мене з повагою і запропонувала одразу купити блістер із десяти штук.
Все вдалося. Натягнув, зав'язав вузлики, поклав три рожеві торпеди поверх сумки і пішов на посадку.
І коли я вже стояв у черзі на реєстрацію, до мене підійшов сумний чукча і попросив, щоб я у нього купив рибу. Дуже, дуже дешево. Бо в нього труби горять. Сам не знаю, чому, але я купив.
Це була велика риба. Якщо її поставити мордою на підлогу, то її хвіст був якраз до пояса. Розуміючи, що немає таких презервативів, я не став її пакувати і так пішов на контроль. З сумкою в одній руці та з величезною рибою в іншій. Але це був магаданський аеропорт, і питань не виникло.
У салоні літака, боячись, що ця риба буде такою ж смердючою, як і перші три, я намагався її кудись сховати. Але у літаку немає затишних місць. Коли я її прилаштовував на вішалку у відсік, де висів верхній одяг екіпажу, мене звідти шуганула стюардеса. Нічого не залишалося, як прийти на своє місце та зізнатися сусідам, що я не один. Я з рибою. І може бути з смердючою.
Дівчина біля вікна густо почервоніла і нічого не сказала, а рясно татуйований мужик зі шрамами на обличчі, що сидів біля проходу, сказав мені: "Заруливай зем. Я і не таке нюхав".
Рибу засунули відразу під три сидіння, але її голова все одно трохи стирчала в прохід, привертаючи увагу пари собак, які вільно тинялися по салону. Моторошний сусід всю дорогу розважався, відганяючи їх. Він робив їм "козу" і обіцяв всякі незвичайні позиції злягання.
Так і долетіли. На жаль, не без пригод. Як виявилося, стюардесам було передано записку з вимогою летіти до Туреччини. Нас дві години тримали в замкненому задушливому, гарячому літаку, але потім почали випускати після того, як озвірілий народ почав бити морди стюардам. Потім була довга і занудна перевірка всього багажу, аж до останнього носіння. А потім нам оголосили, що це була хибна тривога. Що це був лише п'яний ПТУшник, який вирішив розважитися. Але літак реально готували до зльоту у бік Туреччини і лише бунт пасажирів зупинив цей процес.
Мужики потім журилися: "Дарма ми це. Того. Злітали б. Світ подивилися".
Ось така насичена подорож.
Сподіваюся, що вся неприємна бяка скоро закінчиться і можна буде писати свіжі розповіді про враження, а не копатися в пам'яті, згадуючи подорожі, що давно минули.
Удачі та здоров'я всім нам!