Начало здесь > > >
Пете позволили бесплатно переночевать в трехместном номере Олега и Мишани. Изначально он подумывал остаться с нами и возить каждый день на гору. Однако же посмотрев на жуткий местный трафик, решил, что ну его. Будет жить, как обычно, на горе. Но раз он все равно туда едет, то и нас сегодня заберет. По этому случаю даже Настя с мужем, привыкшие спать, пока в задницу не клюнет, подорвались вместе со всеми, и оперативно позавтракав, поехали кататься.
Да уж! Петя тут уже бывал, однако же, мы выслушали немало матов, пока выбрались на нужную трассу. Понастроили, конечно, кучу развязок, эстакад, но без пол-литра навигатора здесь делать нечего. Тоннели, мосты… Бетон… Для меня это – просто фу! Изуродованная природа.
По дороге Петя пытался нам показать, где он собирается жить. В каком-то хостеле на Красной Поляне. Зачем? В гости к нему мы не собирались.
Масштабы строительства, конечно, впечатлили! Мариотты-шмариотты, казино-шмазино... Европа, блин!
Приехали в самую крайнюю зону катания « Роза Хутор» .
Ски-пассы здесь были самыми дорогими – почти 3000 рублей в день. Однако же, для старпёров людей, достигших 60 лет, делалась скидка в 50%. Это и обусловило выбор курорта. Таких людей у нас было 4 – все мужики, не считая сына Настиной подруги, который не катался вообще. На Розе высадились я, Вадик, Мишаня и Олег. А Настя с мужем поехали с Петей обратно, то ли на Лауру (еще одна зона катания), то ли еще куда. Я не сильно интересовалась. Настя – красавица редкостная. Катается она чуть ли не с пеленок, но в глухом плуге. И учиться она отказывалась категорически. Ее плуг сыграл с ней однажды злую шутку – она получила сложнейший винтовой перелом ноги, долго носила аппарат Илизарова, но и после этого в горы ездила с завидной регулярностью. Спустится, точнее сползет разок- другой, и в кафе! Кофе-сигарета. А зато побывала на многих горнолыжных курортах! Муж, соответственно, на коротком поводке. Ну да бог с ними! У каждого свои заморочки.
Посмотрев расценки, выбрали оптимальный для себя скипасс – катание 3 дня из 4.
Прогноз обещал солнце аж до пятницы. А сегодня был понедельник. Противные мужики в лыжных ботинках ехать не захотели, поленились пройти пару метров в них до машины. Теперь пришлось переобуваться и класть кроссовки в рюкзаки. И таскать их на горбу. Ну и таскайте! Мне-то что?
Набережная на Розе Хутор была прекрастна! Прям, Швейцария какая-нибудь!
Людей на подъемник было немного.
И поехали! Вагончик обычный, восьмиместный. Ехать долго. Засечь время ни разу не догадалась. Панорама открывается великолепная.
Выйдя из вагона, осмотрелись и решили ехать еще выше, но уже на шестикреселке. Усевшись, обнаружили под задницами приятное тепло. Вот это класс! Кресла с подогревом! Мишаня, правда, пытался спорить, что не видно никаких проводов, от которых может осуществляться подогрев. Он предпрлагал, что кресла нагреваются солнцем. Позже мы поинтересовались у работника канатки и узнали, что правы были мы, а не Мишаня. А креселки были еще и с защитными колпаками. Это вообще супер! Когда ветер и снег, а еще хуже дождь, этому прибамбасу цены нет! В Буковели нам их очень не хватало под дождиком. Да и в Андорре, на ветерке, тоже не айс. И ягодичного подогрева ни там, ни там – нетути! Это огромный, я считаю, плюс.
Правда, сейчас ни в подогреве, ни в колпаке не было ни малейшей нужды. Солнышко припекало. На ветер не было ни малейшего намека. Ну не лепота ли?
Еще одно отличие от вышеозначенных курортов. На Буковели была очень неудобная высадка с кресел. Я там даже слегка колено травмировала. Да и посадка оставляла желать лучшего. А на Розе Хутор все было чики-пики. Мягенько, аккуратно, без малейшего риска для здоровья.
Все подъемники здесь имеют свои имена. Две очереди креселок назывались, соответственно, « Сказка» и « Кабан» .
Трассы тоже, помимо цветов, имели названия. Из того, что помню – Змейка, Тритон, Каскад, Женская олимпийская, Мужская олимпийская. К привычным для нас синим, красным и черным добавилась зеленая (самая простая). Поэтому те, что здесь синие, на Буковели были бы весьма даже красными. Женский олимпийский спуск был почему-то покруче мужского, но короче. По крайней мере, мне так показалось.
Черная Женская олимпийская трасса
А снег был просто преотличный – натюрель, а не какой-то там голимый пушечный.
В эту поездку я взяла свои старые мягенькие Эланы, пожабившись взять в прокате лыжи посерьезнее. Давно я в них не каталась. Мы с Вадиком берем лыжи недорого в прокате Мариуполя. Он себе взял, а я решила сэкономить. У Олега две пары лыж, а росточку он небольшого, с меня. Лыжи, соответственно, у него такой же длины, как мои. Поэтому я решила позычить у него одну пару, если не смогу в своих кататься.
Нишмагла! На сложных трассах сползала кое-как. Не держат нифига. Ладно, завтра подмажусь к Олежику, выдурю лыжики.
Спустившись несколько раз с « Кабана» , захотели заехать еще выше на другом вагончике. Он шел на самый пик. Только мы тогда еще не знали, что на нашем уровне – это промежуточная станция, т. н. « подсадка» . Народ ехал откуда-то, снизу и выходили здесь очень немногие. Анекдот вспомнился: « Уродына виходышь? » . Эти гадские уродыны выходить никак не хотели, и очередь скопилась нешуточная. Пришлось рассаживаться по разным вагонам по одному. Сначала я, потом влезли Миша с Олегом, а Вадик остался последним, и я не увидела, как он садился. Выйдя из вагона, я стала фоткать панораму.
Подошли пацаны. А Вадика нет! Ждем-ждем, нету! Я стала нервничать, что он не смог вставить лыжи в контейнер снаружи вагона. У него зрение процентов 15. А тут еще канатка остановилась. Я кляла себя последними словами, а заодно и пацанов, что не впихнули его первым. Не сообразили. Подумала, что остановка как-то связана с ним. Короче, паника. Сказав пацанам кататься одним, я поехала вниз на вагоне искать потеряшку.
От дурында! Нужно было на лыжах ехать! На нашем уровне же подсадка, но никак не высадка! Короче, вагон увез меня в самый низ. А там – очередина! Как я еще со своим поломатым ку-ку сообразила не выйти! Осталась сидеть и поехала по второму кругу. На своей подсадке вышла, к радости ожидавших. Спросила работника, а не было ли тут каких происшествий на посадке? Да не было, говорит. А почему останавливали? Пострадавшего грузили. Слава богу! Но где же Вадик?
И начались великие искания. Проехала мимо кафе.
За столиками не видать. Села опять на « Сказку» , потом на « Кабана» , высматривая пупсика на трассах. И мне показалось, что я его видела. Узнала его манеру катания, хотя могла и ошибиться. Потом увидела Мишку с Олегом, направляющимся в сторону нижней станции « Сказки» , на которой я как раз поднималась. Дождавшись их, узнала, что Вадик успел проскочить мимо нас, пока мы стояли отвернувшись. Он искал нас возле спуска, а мы ждали его возле кабинок. И буквально сразу после того, как я уехала вниз, Вадик сделал то же самое. Но я успела уехать на « Сказке» . Потеряшки, короче. Накатавшись, не столько на лыжах, сколько на подъемниках, уселись в кафе на улице, подставляя морду лица яркому солнышку. Я без загара выгляжу как бледная поганка, а с мейкапом не дружу, поэтому не упускаю ни малейшей возможности загореть.
Обедали своими бутерами, запивая чаем из термоса и егермейстером из баклажки. В кафешке висела табличка, что они нам рады, но со своим хавчиком – нафиг, плиз, сидеть на улице. Да и пожалуйста, находиться в помещении в такую погоду – это просто грех. Цены там, конечно, аховые. Как, впрочем, на любом горнолыжном курорте. Пиво – 300, глинтвейн – 500. Кофе, правда, по-божески, всего 100. Бутер, кажется, 250. Поэтому ели свое.
Отдохнув, снова поехали кататься.
Но солнце уже стало уходить за хребет, тени стало больше, видимость хуже. Вадику стало некомфортно.
А тут еще и Мишаня упал на ровном месте, уже в самом низу, в десяти метрах от кафе, засмотревшись куда-то (или на кого-то). Да так неудачно, что попал ручкой палки прямехонько себе в ребра. Говорит, что аж дыхание остановилось на какое-то время. Усадив его, мы еще по разу съехали. Тени стали гуще. Вадик сказал, что и ему уже достаточно. И вниз он поедет на вагоне вместе с Мишаней, который еле двигался.
А мы с Олегом, чтобы немного продлить удовольствие, поехали вниз своим ходом.
И продлили… Внизу увидели огромную очередь, и сразу не поняли, куда это? Наверх как бы поздновато! Оказалось, что до самого низу доехать на лыжах не представляется возможным. Только вагоном. Вот туда-то все и стоят! Ой блииииин! Это же до утра! Но на удивление очередь двигалась довольно резво. Не засекла опять. Думаю, что простояли мы с полчаса. Нужно было ехать с ребятами. Тот вагон шел в самый низ от того самого кафе " Балаган" .
Ах да! Я ж не объяснила. Вы, наверное, в недоумении, как же так? Суметь потеряться в век мобильных телефонов и интернета! Я об этом вообще не парилась. Бесплатный вай-фай в любом отеле должен быть. Мы ж не в Египет едем! А на горе теряться я не собиралась. Вадик же не такой скупердяй, как я. Он подключил себе какую-то услугу за 100 гривен, по которой ему полагалось 200 минут звонков и сколько-то интернета. Это у Водафона. Настя поступила так же. Мишаня с Олегом этого не сделали. Олег со своего дурацкого Киевстара мог звонить и принимать звонки, лишь заплатив в день 30 гривен. За эти деньги ему давалось 15 минут разговоров. Причем он неправильно понял условия и думал, что разговаривать можно в течение 15 минут после подключения услуги. Экономный, короче.
Ну вот. На набережной Вадика с Мишкой мы не обнаружили. Нашли их в 135-м автобусе, который должен был отправиться в Адлер аж через 15 минут. Зато был девственно пуст. Мы заняли сидячие места, заплатив по 178 рублей. Спросили, сколько мы будем ехать? Ответ был: час двадцать.
Угу! Останавливался на каждом углу. Остановка – « 10-й километр» . Остановка – « 9-й километр» . Капец! Остановка « 6-й километр» – вау, перескочили! Приехали к аэропорту. Огроменный, красивенный снаружи. Постояли там какое-то время. Тронулись, наконец-то, дальше. Пробка. Блииин! Все, нафиг! Больше я автобусом не поеду. Надо искать такси на завтра. Кстати, Петя утром взял с нас по 150 рублей. По блату, можно сказать.
Проезжали улицу « Взлетную» . Самолет пролетел над нами на высоте, рукой можно было потрогать, как мне показалось. Ох, не нравится мне это! Хорошо, когда все хорошо, а если вдруг что-то пойдет не так? Да и постоянный гул слышен был и в нашем номере. Так мы живем относительно далеко от аэропорта. А на этой « Взлетной» как можно жить?
На свою остановку мы прибыли спустя час пятьдесят. Садились мы не здесь. Но где-то рядом. А вот где? Я побежала искать. Вижу знакомые названия магазинов, но в упор не понимаю, как расположен по отношению к ним наш отель. Да блин! Кто так строит? Нарезав круг, с горем пополам, нашли свои ворота. Бедный Мишаня еле ползал. Опытная Настя, уже вернувшаяся домой, посоветовала сделать рентген. Благо, тут и лаборатория в ТЦ имеется. « Ну и что дальше? » – спросили мы в один голос. Страховки Мишаня не приобрел. Мы ему, видите ли, не сказали. Да и толку? При наличии в крови егермейстера никто б ее не оплатил. И иметь дело с врачами мы не привыкши. Это мы, но не Настя с мужем. У нее бабушка была главврачом дурки, и вся ее семья имела обширные связи в медицинских кругах. Но как это часто бывает, сапожник без сапог. В семьях врачей, зачастую, дети больны и серьезно. У Насти с детства сахарный диабет 2-го типа и лечиться для нее – это образ жизни.
Мишаня лечиться отказался, но и кататься завтра он тоже не сможет. Но не пропадать же ски-пассу? Я предложила мужу Насти поехать с нами по Мишкиному абонику. У того аж глаза загорелись – сорваться с поводка! Настя на удивление не возражала. У нее были напарники, с которыми можно приятно провести время, не поднимаясь в горы.
Продолжение здесь > > >
Початок тут >>>
Пете дозволили безкоштовно переночувати у тримісному номері Олега та Мишані. Спочатку він думав залишитися з нами і возити щодня на гору. Проте, подивившись на жахливий місцевий трафік, вирішив, що ну його. Житиме, як завжди, на горі. Але якщо він все одно туди їде, то й нас сьогодні забере. З цієї нагоди навіть Настя з чоловіком, які звикли спати, поки в дупу не клюне, підірвалися разом з усіма, і оперативно поснідавши, поїхали кататися.
Та вже! Петя тут уже бував, однак ми вислухали чимало матів, поки вибралися на потрібну трасу. Налаштували, звичайно, купу розв'язок, естакад, але без півлітра навігатора тут робити нічого. Тунелі, мости. . . Бетон. . . Для мене це просто фу! Понівечена природа.
Дорогою Петя намагався нам показати, де він збирається жити. У якомусь хостелі на Червоній Поляні. Навіщо? У гості до нього ми не збиралися.
Масштаби будівництва, звісно, вразили! Маріотти-шмаріотти, казино-шмазіно. . . Європа, блін!
Приїхали в крайню зону катання «Роза Хутор».
Скі-паси тут були найдорожчими - майже 3000 рублів на день. Проте, для старперів людей, які досягли 60 років, робилася знижка в 50%. І це зумовило вибір курорту. Таких людей у нас було 4 - всі мужики, крім сина Настіної подруги, який не катався взагалі. На Розі висадилися я, Вадик, Мішаня та Олег. А Настя з чоловіком поїхали з Петею назад, чи на Лауру (ще одна зона катання), чи ще куди. Я не дуже цікавилася. Настя – красуня рідкісна. Катається вона мало не з пелюшок, але в глухому плузі. І вчитися вона відмовлялася категорично. Її плуг зіграв з нею одного разу злий жарт - вона отримала найскладніший гвинтовий перелом ноги, довго носила апарат Ілізарова, але і після цього в гори їздила із завидною регулярністю. Спуститься, точніше сповзе разок-інший, і в кафе! Кава-сигарета. Зате побувала на багатьох гірськолижних курортах! Чоловік відповідно на короткому повідку. Ну та бог із ними! У кожного свої проблеми.
Подивившись розцінки, вибрали оптимальний для скіпас – катання 3 дні з 4.
Прогноз обіцяв сонце аж до п'ятниці. А сьогодні був понеділок. Противні мужики у лижних черевиках їхати не захотіли, полінувалися пройти кілька метрів у них до машини. Тепер довелося перевдягатися та класти кросівки у рюкзаки. І тягати їх на горбу. Ну і тягайте! Щось мені?
Набережна на Розі Хутор була чудова! Прям, Швейцарія яка-небудь!
Людей на підйомник було небагато.
І поїхали! Вагончик звичайний, восьмимісний. Їхати довго. Засікти час жодного разу не здогадалася. Панорама відкривається чудова.
Вийшовши з вагона, озирнулися і вирішили їхати ще вище, але вже на шестикріселці. Сівши, виявили під дупою приємне тепло. Оце клас! Крісла із підігрівом! Мішаня, щоправда, намагався сперечатися, що не видно жодних проводів, від яких може здійснюватись підігрів. Він пропонував, що крісла нагріваються сонцем. Пізніше ми поцікавилися у працівника канатки і дізналися, що мали рацію ми, а не Мишаня. А крісла були ще й із захисними ковпаками. Це взагалі супер! Коли вітер і сніг, а ще гірший дощ, цьому прибамбасу ціни немає! У Буковелі нам їх не вистачало під дощем. Та й у Андоррі, на вітерці, теж не айс. І сідничного підігріву ні там, ні там – нема! Це величезний, я вважаю, плюс.
Щоправда, зараз ні в підігріві, ні в ковпаку не було найменшої потреби. Сонечко припікало. На вітер не було жодного натяку. Чи не лепота?
Ще одна відмінність від вищезазначених курортів. На Буковелі була дуже незручна висадка із крісел. Я там навіть трохи коліно травмувала. Та й посадка залишала бажати кращого. А на Розі Хутір усе було чікі-піки. М'яко, акуратно, без найменшого ризику для здоров'я.
Всі підйомники мають свої імена. Дві черги кріселок називалися, відповідно, «Казка» та «Кабан».
Траси теж, крім квітів, мали назви. З того що пам'ятаю – Змійка, Тритон, Каскад, Жіноча олімпійська, Чоловіча олімпійська. До звичних для нас синіх, червоних і чорних додалася зелена (найпростіша). Тому ті, що тут сині, на Буковелі були б дуже червоними. Жіночий олімпійський узвіз був чомусь крутіший за чоловічий, але коротший. Принаймні мені так здалося.
Чорна Жіноча олімпійська траса
А сніг був просто чудовий – натюрель, а не якийсь там голий гарматний.
У цю поїздку я взяла свої старі м'які Елани, пожабившись взяти в прокаті лижі серйозніше. Давно я не каталася в них. Ми з Вадиком беремо недорого лижі в прокаті Маріуполя. Він собі взяв, а я вирішила заощадити. Олег має дві пари лиж, а паросток він невеликого, з мене. Лижі, відповідно, у нього такої ж довжини, як і мої. Тому я вирішила запозичити в нього одну пару, якщо не зможу у своїх кататися.
Нішмагла! На складних трасах сповзала абияк. Чи не тримають ніфіга. Гаразд, завтра підмажуся до Олежика, видурю лижики.
Спустившись кілька разів із «Кабану», захотіли заїхати ще вище на іншому вагончику. Він ішов на пік. Тільки ми тоді ще не знали, що на нашому рівні це проміжна станція, т. з. "підсадка". Народ їхав звідкись, знизу і виходили тут мало хто. Анекдот згадався: «Уродина виходиш? ». Ці гадські потвори виходити ніяк не хотіли, і черга скупчилась неабияка. Довелося розсаджуватись по різних вагонах по одному. Спочатку я, потім вліз Миша з Олегом, а Вадик залишився останнім, і я не побачила, як він сідав. Вийшовши з вагона, я почала фоткати панораму.
Підійшли пацани. А Вадика немає! Чекаємо чекаємо, нема! Я почала нервувати, що він не зміг вставити лижі в контейнер зовні вагона. Має зір відсотків 15. А тут ще канатка зупинилася. Я кляла себе останніми словами, а заразом і пацанів, що не впхнули його першим. Чи не зрозуміли. Подумала, що зупинка пов'язана з ним. Коротше, паніка. Сказавши пацанам кататися одним, я поїхала вниз на вагоні шукати втрату.
Від дуринду! Треба було на лижах їхати! На нашому ж рівні підсадка, але ніяк не висадка! Коротше, вагон відвіз мене до самого низу. А там – черга! Як я ще зі своїм поламаним ку-ку зрозуміла не вийти! Залишилася сидіти та поїхала по другому колу. На своїй підсадці вийшла, на радість чекали. Запитала працівника, а чи не було тут якихось подій на посадці? Та не було, каже. А чому зупиняли? Потерпілого вантажили. Слава Богу! Але де ж Вадік?
І почалися великі пошуки. Проїхала повз кафе.
За столиками не бачити. Села знову на Казку, потім на Кабана, виглядаючи пупсика на трасах. І мені здалося, що я його бачила. Впізнала його манеру катання, хоч могла й помилитися. Потім побачила Мишку з Олегом, що прямував у бік нижньої станції «Казки», на якій я якраз піднімалася. Дочекавшись їх, дізналася, що Вадик встиг проскочити повз нас, поки ми стояли відвернувшись. Він шукав нас біля спуску, а ми чекали на нього біля кабінок. І буквально відразу після того, як я поїхала вниз, Вадик зробив те саме. Але я встигла поїхати на Казці. Втрати, коротше. Накатавшись, не так на лижах, як на підйомниках, посідали в кафе на вулиці, підставляючи морду обличчя яскравому сонечку. Я без засмаги виглядаю як бліда поганка, а з макіяжем не дружу, тому не втрачаю жодної можливості засмагнути.
Обідали своїми бутерами, запиваючи чаєм із термоса та егермейстером із баклажки. У кафешці висіла табличка, що вони нам раді, але зі своїм хавчиком – нафіг, плиз, сидіти на вулиці. Та й будь ласка, перебувати в приміщенні за такої погоди – це просто гріх. Ціни там, звісно, охороні. Як, втім, будь-якому гірськолижному курорті. Пиво – 300, глінтвейн – 500. Кава, щоправда, по-божому, лише 100. Бутер, здається, 250. Тому їли своє.
Відпочивши, знову поїхали кататися.
Але сонце вже стало йти за хребет, тіні стало більше, видимість гірша. Вадику стало некомфортно.
А тут ще й Мишаня впав на рівному місці, вже в самому низу, за десять метрів від кафе, задивившись кудись (або на когось). Та так невдало, що потрапив ручкою палиці прямісінько собі в ребра. Каже, що аж подих зупинився на якийсь час. Посадивши його, ми ще раз з'їхали. Тіні стали густішими. Вадик сказав, що йому вже достатньо. І вниз він поїде на вагоні разом із Мішанею, який ледве рухався.
А ми з Олегом, щоб трохи продовжити задоволення, поїхали вниз своїм ходом.
І продовжили… Внизу побачили величезну чергу, і одразу не зрозуміли, куди це? Вгору як би пізно! Виявилося, що до самого низу доїхати на лижах неможливо. Тільки вагоном. От туди всі й стоять! Ой блиииииин! Це ж до ранку! Але на диво черга рухалася досить жваво. Не засікла знову. Думаю, що ми простояли з півгодини. Потрібно було їхати з хлопцями. Той вагон йшов у самий низ від того самого кафе "Балаган".
Ах, так! Я не пояснила. Ви, мабуть, здивовані, як же так? Зуміти загубитися у вік мобільних телефонів та інтернету! Я про це взагалі не парилася. Безкоштовний вай-фай у будь-якому готелі має бути. Ми ж не до Єгипту їдемо! А на горі губитися я не збиралася. Вадик же не такий скупердяй, як я. Він підключив собі якусь послугу за 100 гривень, за якою йому належало 200 хвилин дзвінків та інтернету. Це у Водафон. Настя вчинила так само. Мішаня з Олегом цього не зробили. Олег зі свого безглуздого Київстара міг дзвонити та приймати дзвінки, лише заплативши на день 30 гривень. За ці гроші йому давалося 15 хвилин розмов. Причому він неправильно зрозумів умови і думав, що розмовляти можна протягом 15 хвилин після підключення послуги. Економний, коротший.
Ну ось. На набережній Вадика з Мишком ми не виявили. Знайшли їх у 135-му автобусі, який мав вирушити до Адлера аж через 15 хвилин. Зате був незайманий порожній. Ми зайняли сидячі місця, заплативши по 178 рублів. Запитали, скільки ми їхатимемо? Відповідь була: годину двадцять.
Угу! Зупинявся на кожному розі. Зупинка - "10-й кілометр". Зупинка - "9-й кілометр". Капець! Зупинка "6-й кілометр" - вау, перескочили! Приїхали до аеропорту. Величезний, гарний зовні. Постояли там якийсь час. Зрушили, нарешті, далі. Корок. Бліїн! Все, нафіг! Більше я не поїду автобусом. Потрібно шукати таксі на завтра. До речі, Петя зранку взяв із нас по 150 рублів. За блатом можна сказати.
Проїжджали вулицю «Злітну». Літак пролетів над нами на висоті, рукою можна було помацати, як мені здалося. Ох, не подобається це мені! Добре, коли все добре, а якщо раптом щось піде не так? Та й постійний гул чути було і в нашому номері. Так ми живемо далеко від аеропорту. А на цій «Злітній» як можна жити?
На свою зупинку ми прибули через годину п'ятдесят. Сідали ми не тут. Але десь поряд. А ось де? Я побігла шукати. Бачу знайомі назви магазинів, але впритул не розумію, як розташований по відношенню до них наш готель. Да блін! Хто таке будує? Нарізавши коло, з горем навпіл знайшли свою браму. Бідолашний Мішаня ледве повзав. Досвідчена Настя, яка вже повернулася додому, порадила зробити рентген. Благо, тут і лабораторія в ТЦ є. "Ну і що далі? " – спитали ми в один голос. Страховки Мішаня не придбав. Ми йому, бачте, не сказали. Та й толку? За наявності в крові егермейстера ніхто її не оплатив. І мати справу з лікарями ми не звикли. Це ми, але не Настя із чоловіком. У неї бабуся була головним лікарем дурні, і вся її сім'я мала великі зв'язки в медичних колах. Але як це часто буває, шевець без чобіт. У сім'ях лікарів, найчастіше, діти хворі і серйозно. У Насті з дитинства цукровий діабет 2-го типу та лікуватися для неї – це спосіб життя.
Мішаня лікуватися відмовився, але й кататися завтра він також не зможе. Але ж не пропадати ж скі-пасу? Я запропонувала чоловікові Насті поїхати з нами по Мишкиному абоніку. У того аж очі спалахнули - зірватися з повідця! Настя на подив не заперечувала. Вона мала напарників, з якими можна приємно провести час, не піднімаючись у гори.
Продовження тут >>>
