Начало здесь > > >
Была пятница. В понедельник прогноз показывал на этот день дождь. Но слава Богу его не было. Едем кататься! Олег рассказывал, что вчера ему пришлось добираться автобусом. Телефон Эдика мы ему забыли оставить, а таксисты с шашечками ломили цену в 1300 р. за машину. Но сегодня Эдик был к нашим услугам.
Дождя и снега хоть и не было, но небо было затянуто.
Очки в эту поездку я взяла с сильным отражением. Рассчитаны они на сильно солнечную погоду, желательно со снегом. Как я умудрилась их купить, не знаю. Даже летом в них было ни фига не видно. А вот в горах при солнце – самое то! Только не сегодня. В очках мне было темновасто. А без очков – хреновасто. Снег все равно слепил. Рельефа не видать. Хорошо, что догадалась взять сегодня еще и лыжную маску. Я ее терпеть не могу носить. Когда-то она взяла и запотела, а я стала протирать ее перчаткой. А конденсат уже успел замерзнуть. И я умудрилась поцарапать стекло. С тех пор она не потела, но и видимость была так себе. Царапины мешали. Одевала только в снег. Но это редко. Нам везло с погодой и простых солнцезащитных очков мне вполне хватало. Одев маску с желтыми стеклами, я почувствовала себя зрячим человеком. Вадик сказал, что желтый цвет в данной ситуации оптимален. Он без маски вообще ни фига не видит.
Олег потащил нас на южный склон. Раньше он его сильно критиковал, но пока мы прохлаждались в Абхазии, он обнаружил там совершенно прекрастные для себя трассы. Поупиравшись, согласились. Подъехали. Трасса обозначена как красная. Называется нежно так – « Примула» . Но, блин, первый сброс с нее чернее черной! Трасса 5-А на Буковели отдыхает. Зато широкая и малолюдная. Но привела нас к приснопамятному подъемнику « Эдельвейс» , на котором обычно народу на полчаса. На удивление, почти никого и не было, и через 5 минут мы уже сидели в креслах.
Вадику при такой видимости кататься было, мягко говоря, некомфортно, и он остался в кафе. Приехав перекусить, я обнаружила его с глинтвейном за 500 рэ! Ха! Транжира!
После обеда небо стало растягивать.
Но было поздно, от гор уже легли тени, и видимость все равно была уже паршивой. Поэтому съехав еще разик, Вадик сезон 2020 завершил. А вскоре и я. Искушать судьбу не надо. Я за эти дни умудрилась ни разу не упасть. Но в качестве компенсации я долбанулась коленной чашечкой о подлокотник шезлонга, пробираясь к нашему столику. С минуту приходила в себя от дикой боли. А Олег, уже переобувшись в кроссовки, заработал лыжами по пальцам ног. Это Вадик нечаянно уронил, « подсластив» ему таким образом жизнь. Мировой баланс был восстановлен.
Стали звонить Эдику, чтоб забрал. Но он оказался уже под заказом. Потоптавшись у шлагбаума, поотбивавшись от шашечных таксистов, нашли человека, который согласился взять нас с собой, поскольку все равно ехал в Адлер. Точнее он сам нас нашел. Олег открыл правую дверь и хотел уже плюхнуться на сиденье, но водитель был против, потому что это было его место. Тогда Олег уселся слева и сказал, что никогда еще не ездил на водительском месте без руля.
Водителя звали… Эдик! Он был армянской национальности. А машина его – японской. Причем сделана для японцев. Но на армянских номерах. Эдик ею сильно гордился. Ну конечно! Передние сиденья с подлокотниками! Пассажирские двери с двух сторон! (это в микроавтобусе). Жрёть, правда, много! И бензина, и масла. И Эдик взял нас чисто чтобы оправдать бензин на дорогу. По Адлеру, кстати, мы видели еще много чистых японок с правым рулем на армянских и абхазских номерах.
У нас остался всего один полный день, а мы еще, кроме лыж, ничего и не видели.
У бывалых людей мне удалось узнать, что интересного можно посмотреть в окрестностях Адлера. Из небольшого списка самым доступным мне показалось место, именуемое « Агурские водопады» . Туда мы решили отправиться втроем. Компанию нам составил Мишаня. Олег по-прежнему рвался на лыжи, а Настя со своей кодлой остались гулять в Адлере.
Мы посмотрели по карте расстояние до обозначенной достопримечательности – 20 км. Это вполовину меньше, чем до Розы Хутор. Стало быть, таксисту можно предложить рублей четыреста за троих. Предложили. Таксист с шашечками только возмущенно фыркнул. Ну, наше дело предложить.
Поехали общественным транспортом. Сначала на 50-м автобусе до остановки « Хоста-мост» . Это водитель нам сказал выйти именно здесь. Вышли. Стали спрашивать людей, где тут водопады? Никто не знал. Пытались отправить нас в самшитовую рощу, расположенную неподалеку. Но гид Татьяна рассказывала нам жуткую историю, что перед олимпиадой завезли какие-то заморские растения для высадки, и вместе с ними прибыла какая-то бабочка, истребившая весь самшит не только под Сочами, но и в Абхазии. Действительно, мы из автобуса наблюдали печальное зрелище голых стволов. Поэтому в самшитовую рощу не пошли, а продолжали расспросы. Одни говорили нам перейти дорогу и вернуться другим автобусом пару остановок. Там нас послали обратно. Наконец-то один из водителей велел нам сесть в 48-й автобус и ехать дальше. Тоже мне! Не знают даже своих достопримечательностей!
Проехав несколько остановок, мы вышли. У полицейских спросили, куда идти? Нам показали. Дорога шла мимо речки с водой странного цвета, будто из стиралки слили.
Встретилась нам поляна Высоцкого с памятником оному в натуральную величину. Почему решили его увековечить именно здесь, х. з. Никаких мемориальных досок не было.
Пошли дальше. Начался заповедник. Заплатили в кассе по 100 р. и выслушали инструктаж. Нам велено было завершить поход возле второго водопада. Якобы дальше тропы нет. Вадик сказал мне, что читал, будто бы третий водопад как раз самый высокий и наиболее красивый из трех. Абидна!
Как же там было красиво!
Первый водопад был неплох. Мишаня еле полз, поэтому я, бросив мужиков, убежала вперед. Тропинка там одна, не заблудятся!
Второй водопад был еще прекрастнее первого. Вокруг стояло несколько столиков для пикника и мангал. А еще здесь был удобный заход в воду. При полном безлюдии. Как же тут не выкупаться? Правда, висела табличка, запрещающая нырять, но нырять я и не собиралась. Я потихонечку!
Эх, было бы лето, я бы доплыла до самого водопада и постояла бы под струями! Но и так было очень неплохо. А летом тут, наверное, не протолкнуться! Я успела одеться, когда, наконец-то, подошли мои спутники. Они уселись за один из столиков. А я решила попробовать пройти дальше. А тропинка была вполне приличная, даже с поручнями. Ну, может быть, чуть хуже предыдущей. Почему тетя в будке не разрешила нам идти дальше? Решила, что нам, бабульке с дедульками, это будет тяжело?
Мне навстречу попалась молодая парочка. Я спросила у них, далеко ли до третьего водопада? Нет, совсем недалеко. Тогда я попросила их передать тем двоим, чтобы шли тоже.
Боже, какая прелесть!
Но тропинка вела еще дальше, и я побежала.
Там тоже было красивенно, но на ущелье наползало облако, и я боялась, что пойдет дождь, поэтому потащила мужиков срочно вниз. А дождь и не пошел! Навстречу стали попадаться люди, груженые сумарями со снедью и выпивкой. Видимо, решили устроить пикник у водопада. Ну а чего? Суббота же! Вовремя я испукалась!
Заповедник кончился, и как по волшебству кончились и цветочки на склонах. Повырывали, наверное, любители прекрасного.
Я хотела еще заехать в Сочи, но противные мужики сказали, что это надолго, а уже близился вечер. Лучше посидеть на набережной в Адлере. Пивка попить. Против такого предложения я возразить не смогла. На обратную дорогу мы потратили даже меньше денег, чем туда. Из 48-го автобуса нам сказали выходить вовсе и не на Хостинском мосту, а в Кудепсте. И уже там пересели на 50-й автобус. Заплатили, кажется по 25 р. в каждом. Может, чуть больше. Забыла уже. Из Адлера водитель 50-го взял немного больше. Но неважно, все равно, если бы мы взяли такси, заплатили бы в разы больше.
На набережной взяли разливного Майкопского пива по 90 р. Для такого места, считаю, просто даром. Аналогичное бутылочное в супермаркете стоит 55. Было пасмурно и довольно прохладно. Поэтому пошли догоняться в « отеле» на общей кухне. Шли через подземный переход. Вот они где, подснежнички с морозником! Бабульки в переходе ими торгуют! И не даст же никто по башке! Все схвачено, небось!
Вернулся с покатушек Олег, стали сползаться и остальные. Посовещавшись, решили вынести Насте с мужем благодарность, что привезли нас в это место. Все согласились с тем, что оно оптимально подходит. Если ты, конечно, не лыжный фанат. Жилье на горе стоит подороже, да и продукты тоже. Раза, этак, в два. А не приведи господи, заболел или травмировался? Что дальше? Там особо не погуляешь. Аквапарк, правда, есть. Петя сильно рекламировал.
Впрочем, не стану утверждать наверняка. По дороге домой видела на одном из отелей (весьма приличном с виду) объявление о свободных номерах всего по 1300. Впрочем, стоял он где-то на отшибе Красной Поляны или Вертодрома. С другой стороны, живя на горе, можно сэкономить на такси. Можно было кататься на Газпроме. Там ски-пасс стоит 2500, есть две зоны катания (Лаура и Альпика), трассы тоже неплохие, креселки тоже с колпаками. Только скидка идет не с 60 лет, а с 65, что нас не устраивало. В общем, смотрите сами. А мы вдвоем потратили где-то 43 т. рублей или около 17 т. грн. Вместе с дорогой – это почти штука баксов.
Если бы мы полетели в супердешевый Кайсери (Эрджиес), в эту сумму все равно бы не уложились. Там полупансион, а пиво на ужин не включено. Да и еще плюс дорога до Киева. Но, по правде говоря, на еду мы тратились относительно мало. То мясо-сало-котлеты, которые мы брали в дорогу, в итоге доедали всю неделю, да еще и на обратную дорогу осталось. Лишь однажды я купила кило свиного рагу (150 р. ) и овощей и наготовила каструляку борща. А так мы покупали лишь яйца, гречку, хлеб, апельсины, мандарины, киви, пиво и копченую рыбу к пиву. Соленья также были привезены из дому.
Я надеялась найти здесь Массандровские вина и Новосветское шампанское. И нашла. Херес стоил больше 600 (в Ялте до 500), портвейн был только « Алушта» без медалей и стоил тоже дороговато. Покупать не стали. А Новосветского шампанского не было вообще. А Абрау Дюрсо я не захотела.
В общем, поездкой остались довольны все. Горнолыжный курорт превосходный. Мне он понравился больше Андорры. А вот как летний курорт Адлер – никакущий, на мой взгляд. Абхазия предпочтительнее.
Выезжать домой планировали в 15.00, чтобы засветло успеть проехать дурацкий серпантин, но хозяин наш, Володенька, решил от нас сдыхаться пораньше. Сошлись на 12.00. Все равно еще с вечера зарядил дождь и делать было решительно нечего. Я собиралась с утра искупаться, наконец-то, в море, но этот пунктик так и остался невыполненным.
Дождик в дорогу – хорошая примета. И уезжать было не обидно. Перед отъездом я купила две пачки пельменей по 800 г. Оказалось, многовато. Помимо « своих» мужиков – Вадика, Мишани и Олега, – пришлось покормить и Настиного щуплого мужа. Но все равно было много. Обожрались.
Сначала на серпантине укачало Настю, и она срочно перебралась на переднее сиденье, рядом со мной. Попустило. Потом поплохело Вадику. Сыроед Петя злорадствовал, что всему виной были пельмени. Может, и пельмени. Но Петя был хоть и злорадным, однако же довезти нас живыми было в его интересах. Поэтому он выдал Вадику какую-то хитрую капсулу с какими-то ферментами. Помогло.
Не обошлось здесь без ДТП (слава Богу, не с нашим участием). Слишком крутые повороты (зачастую на 180 градусов) не все осиливали, вылетая на встречку и сталкиваясь лоб в лоб. Ну, хоть без жертв.
Когда дорога выровнялась и напряжение спало, снова хохотали над местными названиями. Помимо уже перечисленных мною, здесь было множество разнообразных « щелей» – Русина (ну допустим), Якорная, Матросская (хм) и Мамедова (очень интересно).
Проехали Краснодар. Петя не экономил и мы ехали по платным участкам дорог. Но если ночью мы платили половину суммы, то сейчас ночной тариф еще не действовал. Заплатив в очередной раз 200 р. , мы заехали на заправку. Выезжая оттуда, Петя куда-то не туда повернул и мы выехали на эстакаду. В одну сторону – Краснодар, из которого мы только что приехали, в другую – какое-то Октябрьское. Туда нам тоже не надо. А других вариантов ехать на Ростов и нету. Повернули в сторону Краснодара, надеясь где-то развернуться. Но это было решительно невозможно – беспрерывные отбойники! Бедный Петя чуть волосы на себе не рвал. Это что же, придется через надцать километров снова заехать на платную дорогу, заплатить еще 200, потом, дай бог, развернуться и заплатить еще раз? Афигеееть! (чек Петя благополучно выбросил)
Вы спросите, а с навигатором что? А навигатор нес какой-то бред. Если ему верить, мы все это время ехали в чистом поле и он (точнее она) без конца гавкала « Вы ушли с маршрута! » . Не знаю, в чем там фишка. Данные не обновлялись несколько лет? Хотя тетя утверждала, что « связь со спутником установлена» ! Что это был за пиратский спутник, х. з.
В результате, проехав 15 км, мы вернулись к пункту оплаты. Там отбойники кончались, но был запертый шлагбаум. Петя припарковался и направился к « дорожным комиссарам» . Они, слава богу, сжалились и открыли нам шлагбаум без лишних разговоров. Видимо, мы не первые такие лохи.
На границе все прошло более-менее. Вещи, правда, снова пришлось вынимать из багажника. Но на этот раз, слава богу, лишь частично. Петя почему-то заметно нервничал по этому поводу. Может, вез чего, а мы были лишь прикрытием? : )) Наши новые миграционки, выданные на абхазской границе, приняли без звука.
И началась родная дорога!
А зато можно разворачиваться, где твоя душа пожелает! Но мы не стали, хоть и хотелось.
Спасибо, что дочитали!
Початок тут >>>
Була п'ятниця. У понеділок цей прогноз показував на цей день дощ. Але слава Богу його не було. Їдемо кататись! Олег розповідав, що вчора йому довелося дістатися автобусом. Телефон Едіка ми йому забули залишити, а таксисти з шашечками ламали ціну у 1300 році. за машину. Але сьогодні Едік був до наших послуг.
Дощу та снігу хоч і не було, але небо було затягнуте.
Окуляри у цю поїздку я взяла із сильним відображенням. Розраховані вони на сонячну погоду, бажано зі снігом. Як я примудрилася купити їх, не знаю. Навіть улітку в них було ні фіга не видно. А ось у горах при сонці – саме те! Тільки не сьогодні. В окулярах мені було темно. А без окулярів – хріновато. Сніг все одно зліпив. Рельєфу не видно. Добре, що здогадалася взяти ще й лижну маску. Я її терпіти не можу носити. Колись вона взяла і запітніла, а я почала протирати її рукавичкою. А конденсат уже встиг замерзнути. І я примудрилася подряпати скло. З того часу вона не потіла, але й видимість була така собі. Подряпини заважали. Одягала лише у сніг. Але це рідко. Нам щастило з погодою та простих сонцезахисних окулярів мені цілком вистачало. Одягнувши маску з жовтим склом, я відчула себе зрячою людиною. Вадик сказав, що жовтий колір в даній ситуації оптимальний. Він без маски взагалі ні дуля не бачить.
Олег потяг нас на південний схил. Раніше він його сильно критикував, але поки ми прохолоджувалися в Абхазії, він виявив там чудові для себе траси. Посунувшись, погодилися. Під'їхали. Траса позначена як червона. Називається ніжно так - "Примула". Але, млинець, перше скидання з неї чорніше за чорну! Траса 5-А на Буковелі відпочиває. Натомість широка та малолюдна. Але привела нас до пам'ятного підйомника «Едельвейс», на якому зазвичай на півгодини. Напрочуд, майже нікого і не було, і через 5 хвилин ми вже сиділи в кріслах.
Вадику за такої видимості кататися було, м'яко кажучи, некомфортно, і він залишився у кафе. Приїхавши перекусити, я виявила його із глінтвейном за 500 ре! Ха! Транжиру!
Після обіду небо почало розтягувати.
Але було пізно, від гір уже лягли тіні, і видимість все одно була вже паршивою. Тому з'їхавши ще разик, Вадік сезон 2020 завершив. А незабаром і я. Спокушати долю не треба. Я за ці дні примудрилася жодного разу не впасти. Але як компенсація я довбала колінною чашечкою об підлокітник шезлонгу, пробираючись до нашого столика. З хвилину приходила до тями від дикого болю. А Олег, уже перевзувшись у кросівки, заробив лижами на пальцях ніг. Це Вадик ненароком упустив, «підсолодивши» йому таким чином життя. Світовий баланс було відновлено.
Стали дзвонити Едіку, щоб забрав. Але він опинився вже на замовлення. Потоптавшись біля шлагбауму, відбиваючись від шашкових таксистів, знайшли людину, яка погодилася взяти нас із собою, оскільки все одно їхав до Адлера. Точніше він сам нас знайшов. Олег відчинив праві двері і хотів уже плюхнутися на сидіння, але водій був проти, бо це було його місце. Тоді Олег сів ліворуч і сказав, що ніколи ще не їздив на місці водія без керма.
Водія звали. . . Едік! Він був вірменською національністю. А машина його – японською. Причому зроблено для японців. Але на вірменських номерах. Едік нею пишався. Ну звичайно! Передні сидіння із підлокітниками! Пасажирські двері із двох сторін! (це у мікроавтобусі). Жерти, щоправда, багато! І бензину, і олії. І Едік взяв нас, щоб виправдати бензин на дорогу. За Адлером, до речі, ми бачили ще багато чистих японок із правим кермом на вірменських та абхазьких номерах.
У нас залишився лише один повний день, а ми ще, крім лиж, нічого й не бачили.
У бувалих людей мені вдалося дізнатися, що цікавого можна подивитися на околицях Адлера. З невеликого списку найдоступнішим мені здалося місце, що називається «Агурські водоспади». Туди ми вирішили вирушити втрьох. Компанію нам склав Мішаня. Олег, як і раніше, рвався на лижі, а Настя зі своїм кодлом залишилися гуляти в Адлері.
Ми подивилися по карті відстань до визначної пам'ятки – 20 км. Це наполовину менше, ніж до Рози Хутір. Отже, таксисту можна запропонувати рублів чотириста за трьох. Запропонували. Таксист із шашечками лише обурено пирхнув. Ну, наша справа запропонувати.
Поїхали громадським транспортом. Спочатку 50-м автобусом до зупинки «Хоста-мост». Це водій нам сказав вийти саме тут. Вийшли. Стали питати людей, де тут водоспади? Ніхто не знав. Намагалися відправити нас у самшитовий гай, розташований неподалік. Але гід Тетяна розповідала нам страшну історію, що перед олімпіадою завезли якісь заморські рослини для висадки, і разом з ними прибув якийсь метелик, який винищив весь самшит не тільки під Сочами, а й в Абхазії. Справді, ми з автобуса спостерігали сумне видовище голих стволів. Тож у самшитовий гай не пішли, а продовжували розпитування. Одні казали нам перейти дорогу та повернутися іншим автобусом пару зупинок. Там нас послали назад. Нарешті один з водіїв велів нам сісти в 48-й автобус і їхати далі. Теж мені! Не знають навіть своїх визначних пам'яток!
Проїхавши кілька зупинок, ми вийшли. У поліцейських спитали, куди йти? Нам показали. Дорога йшла повз річку з водою дивного кольору, ніби зі пралки злили.
Зустрілася нам поляна Висоцького з пам'ятником у натуральну величину. Чому вирішили його увічнити саме тут, х. з. Жодних меморіальних дощок не було.
Пішли далі. Почався заповідник. Заплатили у касі по 100 грн. та вислухали інструктаж. Нам велено було завершити похід біля другого водоспаду. Нібито, далі стежки немає. Вадик сказав мені, що читав, ніби третій водоспад якраз найвищий і найкрасивіший з трьох. Абідна!
Як там було красиво!
Перший водоспад був непоганий. Мішаня ледве повз, тож я, покинувши мужиків, втекла вперед. Стежка там одна, не заблукають!
Другий водоспад був ще прекрасніший за перший. Навколо стояло кілька столиків для пікніка та мангал. А ще тут був зручний захід у воду. За повного безлюддя. Як же тут не викупатись? Щоправда, висіла табличка, що забороняла пірнати, але пірнати я й не збиралася. Я потихеньку!
Ех, було б літо, я допливла б до самого водоспаду і постояла б під струменями! Але й так було дуже непогано. А влітку тут, мабуть, не проштовхнутись! Я встигла одягтися, коли нарешті підійшли мої супутники. Вони посідали за один із столиків. А я вирішила спробувати пройти далі. А стежка була цілком пристойна, навіть із поручнями. Ну, можливо, трохи гірше за попередню. Чому тітка у будці не дозволила нам іти далі? Вирішила, що нам, бабусі з дідусем, це буде тяжко?
Мені назустріч потрапила молода парочка. Я запитала, чи далеко до третього водоспаду? Ні, зовсім недалеко. Тоді я попросила їх передати тим двом, щоби йшли теж.
Боже, яка чарівність!
Але стежка вела ще далі, і я побігла.
Там теж було гарно, але на ущелину наповзала хмара, і я боялася, що піде дощ, тож потягла мужиків терміново вниз. А дощ не пішов! Назустріч стали траплятися люди, навантажені сумарями із їжею та випивкою. Мабуть, вирішили влаштувати пікнік біля водоспаду. Ну, а чого? Субота ж! Вчасно я злякалася!
Заповідник скінчився, і як за помахом чарівництва кінчилися і квіточки на схилах. Повиривали, мабуть, любителі прекрасного.
Я хотіла ще заїхати до Сочі, але противні мужики сказали, що це надовго, а вже наближався вечір. Найкраще посидіти на набережній в Адлері. Пивка попити. Проти такої пропозиції я заперечити не змогла. На дорогу ми витратили навіть менше грошей, ніж туди. З 48-го автобуса нам сказали виходити зовсім і не на Хостінському мості, а в Кудепсті. І вже там пересіли на 50 автобус. Заплатили, здається, по 25 р. в кожному. Може трохи більше. Забула вже. Із Адлера водій 50-го взяв трохи більше. Але все одно, якби ми взяли таксі, заплатили б у рази більше.
На набережній взяли розливне Майкопське пиво по 90р. Для такого місця, вважаю, просто задарма. Аналогічне пляшкове в супермаркеті коштує 55. Було похмуро і досить прохолодно. Тому пішли наздоганятися в готелі на спільній кухні. Йшли через підземний перехід. Ось вони де, проліски з морозником! Бабульки у переході ними торгують! І не дасть ніхто по голові! Все схоплено, мабуть!
Повернувся з покатушек Олег, стали сповзати й інші. Порадившись, вирішили винести Насті з чоловіком подяку, що привезли нас у це місце. Усі погодилися, що воно оптимально підходить. Якщо ти, звісно, не лижний фанат. Житло на горі коштує дорожче, та й продукти також. Разу, так, у два. А не приведи господи, захворів чи травмувався? Що далі? Там особливо не погуляєш. Аквапарк, щоправда, є. Петя дуже рекламував.
Втім, не стверджуватиму напевно. Дорогою додому бачила на одному з готелів (дуже пристойному на вигляд) оголошення про вільні номери всього по 1300. Втім, стояв він десь на відшибі Червоної Поляни або Вертодрома. З іншого боку, живучи на горі, можна заощадити на таксі. Можна було кататись на Газпромі. Там скі-пас коштує 2500, є дві зони катання (Лаура та Альпіка), траси теж непогані, крісла теж з ковпаками. Тільки знижка йде не з 60 років, а з 65, що нас не влаштовувало. Загалом дивіться самі. А ми вдвох витратили десь 43 т. руб. або близько 17 т. грн. Разом із дорогою – це майже штука баксів.
Якби ми полетіли в супердешевий Кайсері (Ерджієс), у цю суму все одно б не вклалися. Там напівпансіон, а пиво на вечерю не включено. Та ще й плюс дорога до Києва. Але, правду кажучи, на їжу ми витрачалися відносно мало. Те м'ясо-сало-котлети, які ми брали в дорогу, зрештою доїдали весь тиждень, та ще й на дорогу назад залишилося. Лише одного разу я купила кіло свинячого рагу (150 р. ) та овочів і наготувала кастрюлю борщу. А так ми купували лише яйця, гречку, хліб, апельсини, мандарини, ківі, пиво та копчену рибу до пива. Соління також були привезені з дому.
Я сподівалася знайти тут Масандрівські вина та Новосвітське шампанське. І знайшла. Херес коштував більше 600 (в Ялті до 500), портвейн був лише «Алушта» без медалей і коштував теж дорого. Купувати не стали. А Новосвітського шампанського взагалі не було. А Абрау Дюрсо я не схотіла.
Загалом поїздкою залишилися задоволені всі. Гірськолижний курорт чудовий. Мені він сподобався більше за Андорру. А ось як літній курорт Адлер - ніякий, на мій погляд. Абхазія краще.
Виїжджати додому планували о 15.00, щоб завчасно встигнути проїхати безглуздий серпантин, але господар наш, Володенька, вирішив від нас зітхатися раніше. Зійшлися на 12:00. Все одно ще з вечора зарядив дощ, і робити було нічого. Я збиралася зранку викупатися, нарешті, в морі, але цей пункт так і залишився невиконаним.
Дощ у дорогу – гарна прикмета. І їхати було не прикро. Перед від'їздом я купила дві пачки пельменів по 800 г. Виявилося, забагато. Крім «своїх» мужиків – Вадика, Мишані та Олега, – довелося погодувати і Настіного щуплого чоловіка. Але все одно було багато. Обіжралися.
Спочатку на серпантині захитало Настю, і вона терміново перебралася на переднє сидіння, поряд зі мною. Допустило. Потім поганіло Вадику. Сироїд Петя зловтішався, що всьому виною були пельмені. Може, і пельмені. Але Петя був хоч і злорадним, однак довести нас живими було в його інтересах. Тому він видав Вадику якусь хитру капсулу з якимись ферментами. Допомогло.
Не обійшлося тут без ДТП (слава Богу, не за нашої участі). Занадто круті повороти (часто на 180 градусів) не всі подужали, вилітаючи на зустрічку і зіштовхуючись лоб у лоб. Ну, хоч без жертв.
Коли дорога вирівнялася і напруга спала, знову реготали над місцевими назвами. Крім уже перерахованих мною, тут було безліч різноманітних «щілин» – Русина (ну припустимо), Якірна, Матроська (хм) та Мамедова (дуже цікаво).
Проїхали Краснодар. Петя не економив і ми їхали платними ділянками доріг. Але якщо вночі ми платили половину суми, то зараз нічний тариф ще не діяв. Заплативши в черговий раз 200 р. , ми заїхали на заправку. Виїжджаючи звідти, Петя кудись не туди повернув, і ми виїхали на естакаду. В один бік – Краснодар, з якого ми щойно приїхали, в інший – якесь Жовтневе. Туди нам також не треба. А інших варіантів їхати на Ростов і нема. Повернули у бік Краснодара, сподіваючись десь розвернутися. Але це було абсолютно неможливо – безперервні відбійники! Бідолашний Петя трохи волосся на собі не рвав. Це що ж, доведеться через 11 кілометрів знову заїхати на платну дорогу, заплатити ще 200, потім, дай боже, розвернутися і заплатити ще раз? Афігеєєти! (чек Петя благополучно викинув)
Ви запитаєте, а з навігатором що? А навігатор ніс якусь марення. Якщо йому вірити, ми весь цей час їхали в чистому полі і він (точніше, вона) без кінця гавкав «Ви пішли з маршруту! ». Не знаю, у чому там фішка. Ці дані не оновлювалися кілька років? Хоча тітка стверджувала, що «зв'язок із супутником встановлений»! Що то був за піратський супутник, х. з.
У результаті, проїхавши 15 км, ми повернулися до пункту оплати. Там відбійники закінчувалися, але був замкнений шлагбаум. Петя припаркувався і попрямував до «дорожніх комісарів». Вони, слава богу, зглянулися і відкрили нам шлагбаум без зайвих розмов. Очевидно, ми не перші такі лохи.
На кордоні все пройшло більш-менш. Речі, щоправда, знову довелося виймати із багажника. Але цього разу, дякувати Богу, лише частково. Петя чомусь помітно нервувався з цього приводу. Може, віз чого, а ми були лише прикриттям? : )) Наші нові міграційки, видані на абхазькому кордоні, прийняли без звуку.
І почалася рідна дорога!
А зате можна розвертатися, де твоя душа забажає! Але ми не стали, хоч і хотілося.
Дякую, що дочитали!
