Несмотря на свои очень скромные размеры, республика Сан-Марино является самым старым европейским государством. И если вы волею судьбы оказались на Апеннинском полуострове, то непременно поезжайте и полюбуйтесь этой самой древней республикой на планете.
Вот и мы приехали посмотреть на это маленькое чудо, чтобы восхититься превосходной панорамой с вершины горы Титано и познакомиться с историческим прошлым свободолюбивого народа.
Однако не успели мы выйти из автобуса и устремиться ввысь, на вершину горы, как экскурсовод увлекла нас куда-то вниз. Извилистый закоулок привел нас в лавку, где продавались различные фирменные ликеры, слава о которых разнеслась далеко за пределы государства.
В общем, экскурсия началась с « Аттракциона невиданной щедрости» , поучаствовать в котором мог каждый желающий.
В процессе оного мы испробовали все местные напитки: вино « Слеза Христа» , ликер « Африка» и еще множество всяких амаретов и лимончеллов. Сомелье из Молдовы, очень ловко жонглировал бутылками и оттачивал на нас свое ораторское мастерство, жестикулируя и объясняя неразумным обывателям, что только здесь, в их лавке, можно купить то самое « настоящее» и « фирменное» , во всех же остальных заведениях города нас ловко надуют и всучат нам подделку. И что только для нашей группы он готов сделать скидку в 10%, что для него даже невыгодно, и только из уважения к нам... Дальше, я думаю, понятно.
В общем, стоимость, к примеру, бутылки лимончелло – 10 евро, хозяин уступал за 8 евро, ну и совершенно очевидно, что во всех остальных лавках тот же лимончелло вы успешно купите за семь, даже не торгуясь. Положительным моментом являлась сама дегустация, так мы имели возможность все попробовать, да еще и надринкаться « на халяву» . Сама же дегустация украла у нас час экскурсионного времени, но мы не в обиде – слушать экскурсовода навеселе гораздо интереснее, правда, карабкаться вверх несколько затруднительно, но мы ж не ищем легких путей. Полезем в горы! И как вознаграждение получаем сногсшибательные виды с вершины горы Титано.
Правда, зачем мы карабкались наверх, я понимала смутно, так как на смотровой площадке нас ждал фуникулер. Вероятно, для того, чтобы спуститься вниз.
По причине некоторой нетвердости походки и отсутствия ясности мышления, мы решили все же отказаться от спуска и осмотреть окрестности с высоты. Благо краевиды открывались изумительные:
Вот такие красавцы тоже пришли обозревать окрестности:
Время близилось к обеду, и уже как-то хотелось отведать щедрот от местных кулинаров, но наш экскурсовод, видимо решив, что не хлебом единым, с воодушевлением начал красивый рассказ о маленьком, но очень гордом государстве – республике Сан-Марино. Очень хотелось послушать все, обо всем, во всех подробностях и до конца. Но голод, как говорится, не тетка. Поэтому поделюсь с вами тем, что я услышала и запомнила (это недолго, не переживайте, многа букф не будет).
В общем, был такой римский император Диоклетиан, живший в 4 веке н. э. , известный своими гонениями на христиан и абсолютной доминантой власти. Так вот, Святой Марино собрал группу непокорных христиан и укрылся вместе с ними от преследований императора на горе Титано. Последние его слова были таковы: « Свободными вас оставляю от других людей» . И вот таким образом крошечная деревенька получила статус государства. И посейчас республика сохраняет нейтралитет и независимость. Площадь всего 60 квадратных километров, а население всего 32 тыс. человек.
Интересным фактом является наличие единственной тюрьмы на территории государства, в которой сидит один заключенный. Ему привозят еду из ближайших ресторанов. Я не знаю, может, это была шутка, а может, и вправду так. А еще это богатое государство, и население живет довольно-таки безбедно. Здесь много эмигрантов из стран бывшего СССР, с некоторыми нам удалось завязать беседу и пообщаться. К примеру, молодой человек из Молдовы торгует в лавке ликерами, перевез всю свою семью, жена с двумя детьми сидит дома, работает только он один и его заработка им хватает на оплату жилья, еду, одежду и даже на отдых в Римини, который находится на расстоянии 10 километров от Сан-Марино. Парень даже купил себе недорогую машину. О том чтобы вернуться в Молдову, он даже и слышать не хочет, говорит, что его соотечественников здесь очень много, и все в общем как-то устроились, в основном, конечно, работают в торговле и сфере общественного питания.
Ну а мы по средневековым улочкам красивых фонарей отправляемся трапезничать.
Для трапезы выбрали маленький аутентичный ресторанчик. С официантом снова повезло – им предсказуемо оказался представитель Молдавской народной республики : )
Господствует здесь итальянская кухня. В меню все те же канеллони, равиоли, тартелини, лазанья, различные пасты-пиццы, и еще я заметила, что популярностью пользуются блюда из кролика. Мы заказали супчик « минестроне» , опробовав который муж изрек: " А мясо где? " . " Какое мясо? Это овощной суп! " – " Ну и ешь его сама! " . Поэтому супчик был исключительно для меня. Полив вкуснейший хрустящий багет оливковым маслом, я наслаждалась ароматным супешником с целой горой тушеных овощей. Муж же заказал тартелини с кроликом, которое я только попробовала, но утверждаю, что это вкусно! Пиццу заказали обычную « маргариту» , тоже оказалась вкусна. Вот по поводу пиццы я заметила, что самая вкусная итальянская пицца – это почему-то простенькая « маргарита» . Хотели попробовать здешний крепкий напиток « мистра» , но после халявной дегустации просто побоялись и решили ограничиться более легким напитком. Заказали местное пиво, которое варят здесь же, в пивоварне при ресторанчике. Взяли нефильтрованное, пиво было бесподобным – сладковатое, пахнущее свежим хлебушком, ммм… (счет за все, включая чаевые – 30 евро).
В общем, удовлетворенные гостеприимством сан-маринцев из Молдовы и итальянской кулинарией отправились обозревать столицу. Экскурсовода с нами уже не было, и где его искать было непонятно, поэтому гуляли там, где пролегал наш случайный маршрут? и осматривали то, на чем останавливался взгляд. При заинтересованности объектом призывали в помощь Гугл. Поэтому проведу краткий обзор увиденного (из интересного). Я заранее приношу извинения за некоторую сумбурность в последовательности маршрута и четкости повествования, так как крепкие спиртные напитки употребляю уже крайне редко, но здесь чет словила кураж.
Центральной и самой достопримечательной из всех достопримечательных является Площадь Свободы с размещенной на ней одноименной статуей (статуя несколько левее и выше, в белом):
Понравился такой формат отдыха на балкончике, дабы никуда не спускаться, лежи себе на шезлонгах и взирай на всех с высоты:
Или поливай цветочки на балкончике:
Гуляя по городу, всегда стараюсь включить в прогулку главный храм города. Здесь это была Базилика Сан-Марино, которая внесена в список всемирного наследия Юнеско. По внешнему виду стиль постройки – неоклассика, скромненько, ничего примечательного.
Внутри расположены восемь колонн коринфского ордена. А под алтарем находится урна со святыми мощами. Убранство церкви выглядит несколько аскетично.
Орган не блещет красотой, но он все же есть.
По тропинке можно подняться к башне – крепости Гуаита. Визитной карточкой Сан-Марино являются три ее старинные башни – Гуаита, Монтале и Честа.
На вершине горы можно выпить кофейку.
Можно вообще никуда не лазить и обозревать окрестности из проемов крепостных стен.
А здесь разместился арбалетный тир (кстати, Сан-Марино – это единственное государство в мире, имеющее гарнизон арбалетных войск):
Гуляя по городу, наблюдаем множество авангардных памятников. Вот, например, такие необычно переплетенные скульптуры:
Или вот памятник жертвам бомбардировок, где мать пытается спасти свое дитя:
А это скульптура, я думаю, из бывшего СССР – две безголовые скульптуры, т. е. не надо думать и говорить, все решено уже за них, и их мнение никого не интересует:
А какие красавчики здесь полицейские, в одинаковых костюмах с иголочки. Я не удержалась и хоть издалека, но все же запечатлела их на фото.
Надо заметить, что Сан-Марино – это сплошной дьюти-фри, поэтому большинство туристов здесь не достопримечательности разглядывают, а занимаются шопингом. Я тоже запланировала себе кое-какие покупки. В первую очередь идем на рынок кожгалантереи, очень уж хотелось привезти элегантную сумку из Италии. Выбрала две, за все в результате непродолжительных торгов мною было уплачено 100 евро ( я считаю недорого, так как качество изделия высокое, плюс два кошелька в подарок).
Ну и ощущая, что пришли в более-менее трезвое состояние, дабы здраво мыслить и вновь дегустировать, нашли магазин с большим выбором местных ликеров и продавцом, как вы уже догадались, из Молдавской народной республики, и начали угощаться. Парень из Молдовы оказался щедр, открыв холодильник-бар, он наливал нам по полстакана разнообразных напитков, заодно рассказывая что из чего, почему и зачем. В процессе пития выбор пал на 3 вида ликеров: фисташковый, каштановый и амаретто. Но амаретто – это не традиционный итальянский амарето дис ароно, в сан-маринском амарето гораздо выше содержание миндаля и вкус тоньше и изысканнее. А каштановый ликер вы вообще больше нигде не купите, это их фирменный напиток. Но фаворитом у нас стал фисташковый – поэтому решили взять три бутылки.
Дело в том, что ликеры Сан-Марино не экспортирует, то есть их можно купить только непосредственно на территории республики. Поэтому, как мой муж не сопротивлялся, ему пришлось-таки поработать грузчиком и вьючным ослом.
В общем и целом прогулка в Сан-Марино стала красивым продолжением итальянских путешествий и принесла массу положительных эмоций.
Незважаючи на свої дуже скромні розміри, республіка Сан-Марино є найстарішою європейською державою. І якщо ви волею долі опинилися на Апеннінському півострові, то неодмінно їдьте і помилуйтеся цією найдавнішою республікою на планеті.
Ось і ми приїхали подивитися на це маленьке диво, щоб захопитися чудовою панорамою з вершини гори Титано та познайомитись з історичним минулим волелюбного народу.
Однак ми не встигли вийти з автобуса і рушити вгору, на вершину гори, як екскурсовод захопила нас кудись униз. Звивистий закуток привів нас у лавку, де продавалися різні фірмові лікери, слава про які рознеслася далеко за межі держави.
Загалом, екскурсія почалася з «Атракціону небаченої щедрості», взяти участь у якому міг кожен охочий.
У процесі цього ми випробували всі місцеві напої: вино «Сльоза Христа», лікер «Африка» та ще безліч усіляких амаретів та лимончелів. Сомельє з Молдови, дуже спритно жонглював пляшками і відточував на нас свою ораторську майстерність, жестикулюючи і пояснюючи нерозумним обивателям, що тільки тут, у їхній крамниці, можна купити те саме «справжнє» і «фірмове», у всіх інших закладах міста надують і всучать нам підробку. І що тільки для нашої групи він готовий зробити знижку в 10%, що для нього навіть невигідно, і лише з поваги до нас. . . Далі, я гадаю, зрозуміло.
Загалом, вартість, наприклад, пляшки лімончелло – 10 євро, господар поступався за 8 євро, ну і цілком очевидно, що у всіх інших лавках той же лімончелло ви успішно купите за сім, навіть не торгуючись. Позитивним моментом була сама дегустація, так ми мали змогу все спробувати, та ще й надринкатися «на халяву». Сама ж дегустація вкрала у нас годину екскурсійного часу, але ми не в образі – слухати екскурсовода напідпитку набагато цікавіше, щоправда, дертися вгору трохи важко, але ми ж не шукаємо легких шляхів. Поліземо в гори! І як винагороду отримуємо карколомні види з вершини гори Титано.
Щоправда, навіщо ми дерлися нагору, я розуміла неясно, тому що на оглядовому майданчику на нас чекав фунікулер. Ймовірно, щоб спуститися вниз.
Внаслідок деякої нетвердості ходи та відсутності ясності мислення, ми вирішили все ж таки відмовитися від спуску та оглянути околиці з висоти. Добре пейзажі відкривалися дивовижні:
От такі красені теж прийшли оглядати околиці:
Час наближався до обіду, і вже якось хотілося скуштувати щедрот від місцевих кулінарів, але наш екскурсовод, мабуть вирішивши, що не хлібом єдиним, з натхненням почала гарна розповідь про маленьку, але дуже горду державу - республіку Сан-Марино. Дуже хотілося послухати все про все, у всіх подробицях і до кінця. Але голод, як кажуть, не тітка. Тому поділюся з вами тим, що я почула і запам'ятала (це недовго, не переживайте, багато букф не буде).
Загалом, був такий римський імператор Діоклетіан, який жив у 4 столітті н. е. , відомий своїми гоніннями на християн та абсолютною домінантою влади. Так ось, Святий Марино зібрав групу непокірних християн і сховався разом з ними від переслідувань імператора на горі Титано. Останні його слова були такі: «вільними вас залишаю від інших людей». І ось таким чином крихітне село набуло статусу держави. І зараз республіка зберігає нейтралітет і незалежність. Площа всього 60 квадратних кілометрів, а населення лише 32 тис. осіб.
Цікавим фактом є наявність єдиної в'язниці на території держави, де сидить один ув'язнений. Йому привозять їжу із найближчих ресторанів. Я не знаю, може, це був жарт, а може, і справді так. А ще це багата держава, і населення живе досить-таки безбідно. Тут багато емігрантів із країн колишнього СРСР, з деякими нам вдалося зав'язати розмову та поспілкуватися. Наприклад, молодик з Молдови торгує в лавці лікерами, перевіз всю свою сім'ю, дружина з двома дітьми сидить удома, працює тільки він один і його заробітку їм вистачає на оплату житла, їжу, одяг і навіть на відпочинок у Ріміні, який знаходиться на відстані 10 км від Сан-Марино. Хлопець навіть купив собі недорогу машину. Про те, щоб повернутися до Молдови, він навіть і чути не хоче, каже, що його співвітчизників тут дуже багато, і всі загалом якось влаштувалися, здебільшого, звичайно, працюють у торгівлі та сфері громадського харчування.
Ну а ми середньовічними вуличками красивих ліхтарів вирушаємо трапезувати.
Для трапези вибрали маленький автентичний ресторанчик. З офіціантом знову пощастило – ним передбачувано виявився представник Молдавської народної республіки : )
Панує тут італійська кухня. У меню все ті ж канеллоні, равіолі, тартеліні, лазіння, різні пасти-піци, і ще я помітила, що популярністю користуються страви з кролика. Ми замовили супчик «мінестроні», випробувавши який чоловік промовив: «А м'ясо де? ». "Яке м'ясо? Це овочевий суп! " - "Ну і їж його сама! ". Тому супчик був винятково для мене. Полив найсмачніший хрусткий багет оливковою олією, я насолоджувалася ароматним супешником з цілою горою тушкованих овочів. Чоловік замовив тартелині з кроликом, яке я тільки спробувала, але стверджую, що це смачно! Піцу замовили звичайну «маргариту», теж виявилася смачною. Ось із приводу піци я помітила, що найсмачніша італійська піца – це чомусь простенька «маргарита». Хотіли спробувати тутешній міцний напій «містра», але після халявної дегустації просто побоялися і вирішили обмежитися легшим напоєм. Замовили місцеве пиво, яке варять тут же, у пивоварні при ресторанчику. Взяли нефільтроване, пиво було незрівнянним – солодкувате, що пахло свіжим хлібцем, ммм… (за все, включаючи чайові – 30 євро).
Загалом, задоволені гостинністю сан-маринців з Молдови та італійською кулінарією вирушили оглядати столицю. Екскурсовода з нами вже не було і де його шукати було незрозуміло, тому гуляли там, де пролягав наш випадковий маршрут? і оглядали те, на чому зупинявся погляд. За зацікавленістю об'єктом закликали на допомогу Гугл. Тому проведу короткий огляд побаченого (із цікавого). Я заздалегідь вибачаюсь за деяку сумбурність у послідовності маршруту і чіткості оповіді, тому що міцні спиртні напої вживаю вже вкрай рідко, але тут подружжя зловило кураж.
Центральною та найвизначнішою з усіх пам'яток є Площа Свободи з розміщеною на ній однойменною статуєю (статуя трохи ліворуч та вище, у білому):
Сподобався такий формат відпочинку на балкончику, щоб нікуди не спускатися, лежи собі на шезлонгах і дивись на всіх з висоти:
Або поливай квіточки на балкончику:
Гуляючи містом, завжди намагаюся включити у прогулянку головний храм міста. Тут це була Базиліка Сан-Марино, яка внесена до списку всесвітньої спадщини Юнеско. На вигляд стиль будівлі – неокласика, скромненько, нічого примітного.
Усередині розташовано вісім колон коринфського ордену. А під вівтарем знаходиться урна зі святими мощами. Оздоблення церкви виглядає дещо аскетично.
Орган не блищить красою, але він все-таки є.
По стежці можна піднятися до вежі – фортеці Гуаїта. Візитною карткою Сан-Марино є три її старовинні вежі – Гуаїта, Монтале та Честа.
На вершині гори можна випити кави.
Можна взагалі нікуди не лазити та оглядати околиці з прорізів фортечних стін.
А тут розмістився арбалетний тир (до речі, Сан-Марино – це єдина держава у світі, що має гарнізон арбалетних військ):
Гуляючи містом, спостерігаємо безліч авангардних пам'яток. Ось, наприклад, такі незвично переплетені скульптури:
Або ось пам'ятник жертвам бомбардувань, де мати намагається врятувати свою дитину:
А це скульптура, вважаю, з колишнього СРСР - дві безголові скульптури, тобто не треба думати і говорити, все вирішено вже за них, і їхня думка нікого не цікавить:
А які красені тут поліцейські, в однакових костюмах із голочки. Я не втрималася і хоч здалеку, але все ж таки зняла їх на фото.
Треба зауважити, що Сан-Марино – це суцільний дьюті-фрі, тому більшість туристів тут не цікавлять, а займаються шопінгом. Я теж запланувала собі деякі покупки. Насамперед йдемо на ринок шкіргалантереї, дуже вже хотілося привезти елегантну сумку з Італії. Вибрала дві, за все в результаті нетривалих торгів мною було сплачено 100 євро (я вважаю недорого, тому що якість виробу висока, плюс два гаманці у подарунок).
Ну й відчувши, що прийшли у більш-менш тверезий стан, щоб здорово мислити і знову дегустувати, знайшли магазин з великим вибором місцевих лікерів і продавцем, як ви вже здогадалися, з Молдавської народної республіки, і почали пригощатися. Хлопець із Молдови виявився щедрим, відкривши холодильник-бар, він наливав нам по півсклянки різноманітних напоїв, заодно розповідаючи що з чого, чому й навіщо. У процесі пиття вибір упав на 3 види лікерів: фісташковий, каштановий і амаретто. Але амаретто – це не традиційний італійський амарето дис ароно, у сан-маринському амарето набагато вищий вміст мигдалю та смак тонший та вишуканіший. А каштановий лікер ви взагалі більше ніде не купите, це їхній фірмовий напій. Але фаворитом у нас став фісташковий – тому вирішили взяти три пляшки.
Справа в тому, що лікери Сан-Марино не експортує, тобто їх можна купити лише безпосередньо на території республіки. Тому, як мій чоловік не чинив опір, йому довелося-таки попрацювати вантажником і в'ючним ослом.
Загалом прогулянка в Сан-Марино стала гарним продовженням італійських подорожей і принесла масу позитивних емоцій.