Тайська рапсодія. Пістня перша
Початок тут >>>
Стикування в Досі було лише півтори години. Аеропорт досить великий. Але ми встигли без проблем. Наступний літак був трохи більшим і крутішим за попередній. Монітори вже є сенсорними. Тут я вже розібралася, як подивитись кинушку. Крім пледів і подушок, нам видали ще й індивідуальні наборчики, куди входили беруші, маска для сну, манюсенький тюбик з маслом какао для губ, зубна щітка з такою ж маленькою пастою і одноразові шкарпетки. Все це господарство було запаковане в гарненькі пакетики із зображенням різних місць. Мені дісталася Червона площа, Вірці якась невиразна Європа, а везунчику Вадику – Мальдіви.
Цього разу літак був набитий, тому прилягти мені не вдалося. А було б непогано, бо наставала ніч. Після вечері намагалася спати сидячи, але мені це вдавалося слабко. Проте о 7 ранку я вже скакала як молодий коник – коротка стиковка, в 1 годину 15 хвилин, зобов'язувала. Аеропорт Бангкока був ще більшим, ніж у Досі. Нам довелося подолати близько кілометра. Добре, що пересування дещо прискорювали «бігові доріжки»-ескалатори. Та ще й паспортний контроль. Але його ми пройшли без найменшої затримки. А ще треба змінити долари. Але нормальний курс можна було роздобути лише на нижньому рівні. Там стояли спеціальні обмінні автомати, курс яких був 29.97. А на верхніх поверхах – лише 28.35. На п'ятихатці доларів нехила економія вийшла! Виліт був із 4 поверху.
У третьому літаку місць біля вікна нам не дісталося, чому я була невимовно засмучена. Побачити Крабі з повітря дуже хотілося. Тут нам видали тільки воду і якийсь сендвіч із незрозумілою начинкою зеленого кольору. Слов'ян у літаку не спостерігалося взагалі.
По прильоті у трапа жодний автобус нас не зустрів, і довелося йти пішки до будівлі аеропорту. Щоправда, там нас все ж таки спробували запхати в автобус. Службовець, що стояв на дверях до будівлі, не хотів чомусь нас пускати і відправив до автобуса. Я одразу не зрозуміла, що це за автобус. Але на вході в нього інший дядько вимагав показати квитки. Ми показали. Але нас до автобуса теж не пустили. Тому що це був автобус до літака. А квитки у нас були не на той літак. Мабуть, той перший дядько вирішив, що ми надто засмаглі для новоприбулих, і хотів відправити нас уже додому.
З другої спроби нам вдалося поринути у будівлю вокзалу. Там ми знайшли касу, де купили квитки до Ао-Нанг по 150 бат з особи. Нас посадили в Мікрик, вже майже повний на той час, запитавши попередньо, в який готель нас доставити. Оскільки я не знала, як правильно читається назва готелю, де я планувала оселитися, я написала його на папірці. Водій не знав де це. Тоді я сказала, щоб висадив нас біля мечеті, звідки, як я бачила по карті, неподалік нашого майбутнього притулку. Я заздалегідь вивчила слово «мечеть» англійською, уважно послухала, як це звучить, і навчилася правильно його вимовляти. Принаймні мені так здавалося. Водила мене не розумів. Я ще раз повторила: "Моск". Не але! "Єр чорч", - кажу. Не розуміє. Я вже збиралася заспівати «аллах акбар», але передумала і сказала назву першого великого готелю, що прийшов у голову, поблизу - «Ібіс стайл». О, я! Айбіс Стайл! (Кемська волост) Зрозумів, нарешті.
Я сиділа на останньому сидінні. За мною громоздилась гора чумоданів та рюкзаків. Один із чумоданів упирався кутом у мою коліна. Решта гори при різких поворотах погрожувала поховати мене під собою. Коли проїжджали повз мечеть, я стала кричати, щоб нас десантували. Але, мабуть, мій ніжний голосок був недостатньо приємний, щоб із заднього сидіння досягти вух води. І ми промчали повз. Гаразд, проїхали.
Висадивши всіх інших пасажирів біля пристойних таких на вигляд готелів, поїхали шукати, де б викинути нас. Я йому сказала, що покажу де зупинити. Як виявилося, це була зовсім не та мечеть. Ми нарізали коло, проїхавши по вулиці, паралельній головній вулиці Ао-Нанг, набережну, і виїхавши на головну вулицю Ао-Нанг. Біля вже правильної мечеті я попросила нас висадити.
Правильна мечеть
Посекундно звіряючись із Мапс Мі, ми почапали по провулочку, який мав вивести нас до омріяного житла. Було тепленько. Готель мав бути десь тут, але його не було. Решта були, а цього не було. Гадська карта показувала, що ось він, але за фактом там були кущі. Кинувши Вєрку з рюкзаками на ганку якогось будинку, ми пішли в обхід на паралельну вулицю. Безпосередньо пройти було рішуче неможливо. На паралельній вулиці ми, нарешті, знайшли вказівник із необхідною назвою.
Поворот до нашого готелю
Згорнули. Прийшли. Ну нічого, так, мальовниченько!
Територія готелю
На рецепшені я зателефонувала в дзвіночок, і до нас вийшла мило усміхнена мусульманська дівчина. Переконавшись, що вона має вільні бунгали і з'ясувавши ціну, я відправила Вадика за Віркою і речами, а сама залишилася оформлятися. Я зняла два бунгало по 350 батів за ніч. Бат дещо дешевший за гривню, тому я надалі вважала один до одного. У доларах це коштувало приблизно 12 за ніч із бунгало.
Отже, що нам пропонувалося за ці гроші? Ліжко з гарним матрацом. Біленька постіль з приємним запахом свіжості. Антимоскітна сітка. Маленький холодильник із морозилкою. Трюмо, вішалка, сушарка. Простий санвузол, але з гарним японським нагрівачем. Туалетний папір, гель для душу, по пляшці води. Вай-фай у будиночках, а не тільки на рецепешені. І вентилятор. Що ще потрібне для щастя? Будиночки з кондером пропонувалися вдвічі дорожче. Я сказала господині, що подумаю, може буде холодно, і оплатила для початку 3 ночі.
Наша хатка (пардон за бардак)
Верка, побачивши кімнату, сказала, що ми цілком помістилися б у ній утрьох. Я цей момент визнала відповідним і висловила, нарешті, їй все, що накипіло. Про її нісвітнізаряшні шебуршання, хропіння та інші. 12 доларів - це майже задарма. Може собі дозволити. Якби ми бронювали тримісний номер, то приблизно стільки ж це їй обійшлося б. Проковтнула.
Прийнявши душ, пішли гуляти та обідати. До набережної Веркиним кроком ми дійшли хвилин за 20.
Підозрюючи, що зараз уже відплив, купальники навіть і не брали. Надворі дивилася курс в обмінниках. Скрізь різний. Як правило, нижче за аеропортів. Але в одному з них був вищим! На 5 копійок, але все ж таки!
Пройшовши набережною, пройшли трохи вгору паралельною вулицею, вважаючи, що там кафешки дешевші. В одній із них приземлилися. Я замовила собі ті ям, Вадік - томатний суп, а Вєрка ще щось. Кафе було мусульманське, тому там наливали лише соки. Я вибрала з личі. Багато льоду і трохи різаного личі. Фігня за 80 бат. Супчик також не айс. На Шрі-Ланці я смачніше їла.
Том ям з сифудом за 180 бат
Після обіду хотілося пива, але ось засідка! У період з 14 до 17 у магазинах спиртне не продається. Втім, було вже майже 5. Вєрка вирушила відпочивати після непосильної їжі, а ми залишилися чекати години Х. Пройшлися доки вгору вулицею. Але тут почав накрапати дощ, що швидко перейшов у нехилу зливу. Ми кинулися у найближчий 7/11. Благо, зозуля вже прокукарекала 17 разів, і бажаний холодильник був відкритий.
Біля каси стояла висока струнка дівчина в короткому обтягувальному червоному платті і з рідкісною щетинкою на підборідді. І голосок був відповідним. Так ось ти який, північний олень! Трансів я бачила тільки по телевізору. Сидячи навпочіпки під навісом магазину пили пиво, спостерігаючи зливу.
Поки допили, він закінчився. Небо увінчала веселка. Краси!
Хотіли купити рому, але він був лише по 0.3 л. Ну що ж, на сьогодні і цього має вистачити. День видався не з легких. А завтрашній погрожував бути не легшим. "Я так вирішила. Шиншила! » (с)
Продовження тут >>>
