Начало здесь > > >
Ночью спала плохо. Сначала мне надоел вентилятор, дувший прямо на меня. Я встала и выключила. Тут же прилетел комар. А я-то наивно полагала, что от комаров нас спасает привезенный из дому жидкостный фумигатор. А фиг вам! Сетка над кроватью была, но расправлять ее было лень. Укрылась с головой. В три утра где-то недалеко заорал петух. Потом проснулась мечеть. Подпевая ей, заухали где-то обезьяны. Потом вторые петухи. Третьих я ждать не стала. Поднялась. Вадик, спросонья, поинтересовался: « Что, к нам Верка пробралась? » . Легла обратно. Джетлаг, что ли, меня настиг с запозданием?
На сегодня я запланировала поездку на один из островов. По отзывам выходило, что о. Пода самый прикольный из трех (Пода, Чикен, Туб). Хотелось бы, конечно, посетить все, но накладненько получается. Помимо платы в 300 бат за проезд тудым-сюдым, необходимо еще заплатить за высадку по 400 бат. Итого 700 с человека. А экскурсия 4 острова, по отзывам, ни о чем. Сами, сами, сами!
Пришли на набережную без пяти восемь. Кассы еще были закрыты. Сели ждать. Подошел мужичек в синей футболке с надписью « Staff» , поинтересовался, куда мы собрались. Я сказала. Отошел. Открылись кассы. Кассирша честно предупредила, что на острове нужно будет еще забашлять за вход, и что нужно подождать, пока соберется как минимум 6 человек. Ну, та я в курсе!
Около билетной кассы тетенька торговала какой-то снедью. Мы купили два пластиковых тазика с рисом и с какой-то непонятной фигней по 50 бат. Решили, что на троих этого хватит. С собой у нас еще были большие манго. И вода, конечно.
Приходили люди, лодки отчаливали. И куда они все плывут? Верка, не выдержав, сходила к лавочке, где околачивались кэпы лонгтейлов, в футболках с номерами, идентичными номерам лодок. Но они отправили ее обратно дожидаться.
Ждать пришлось целых полтора часа. Заточили, ожидаючи, один из тазиков. Идентифицировать непонятную фигню так и не смогли. То ли ошметки яиц, то ли еще чего. Но довольно сытно.
Наконец, лодка укомплектовалась достаточным числом пассажиров. И мы поплыли.
Был штиль, слава Богу! Небо относительно ясным. Остров Пода хорошо видать с пляжа Ао-Нанг.
Приплыли. Ай, лепотааа! Людей мало. Песок белый, море мелкое. Веркин рай.
« На морском песочке я Марусю встрэтил… »
Искупавшись и пофоткавшись, мы оставили, как обычно, Верку загорать под жидкими елками и сторожить барахло, а сами, вооружившись фотиком и телефоном, пошли направо. На карте я видела в той стороне какую-то « секретрую лагуну» . Если верить этой самой карте, до нее было всего ничего – метров 300. Решили попытаться пробраться туда вдоль каменистого берега, а если не удастся – вернуться, оставить аппаратуру и отправиться туда вплавь.
Камни на берегу острые. Шли по воде, наступая на песчаные участки. Когда отошли уже довольно далеко, идти стало совсем не комильфо – островков песка оставалось все меньше. А возвращаться было лень. Тогда Вадик выбрался на берег и спрятал фотик с телефоном между камнями. Дальше мы поплыли. Не знаю, какие такие там 300 метров? Вот скала. Наверное, за ней уже будет лагуна. Балалайку! Еще одна скала. И еще одна. Эта стояла отдельно, и мы проплыли между ней и другой скалой на берегу. Волны бились, отражаясь то от одной, то от другой. Под скалой море было офигенно красивого цвета. Это мне напомнило одно местечко в Крыму, за Новым Светом и Караул-Обой. Там тоже скалы стоят в воде. Называется оно в простонародье « Три пьяных монаха» . Ах, Крым, Крым!
За поворотом наконец-то показался пляж. Но плыть до него еще прилично. А я что-то запаниковала и стала кричать уплывшему вперед Вадику, что нужно возвращаться. Он не захотел. Ладно, поплыли. Вот и берег. Абсолютно пустынный. Пляжик маленький. В небе кружили и орали две какие-то птички приличных размеров с белым пузом и черными крыльями (или наоборот). В воде меня окружила стая полосатых желтопузиков (или желтопузых полосатиков), норовя откусить кусок филейной части. Кыш вы! Уйдите, противные!
Оглянувшись, я аж зажмурилась. Красотища! Вход в бухту прикрывала скала. А сфотать и нечем! Дурачины! Можно было телефон или фотик засунуть под шапку а-ля « Семен Семеныч» и доплыть таким макаром.
Мне казалось, что на карте я видела в глубине острова еще какое-то озеро-лагуну. Или это не здесь я видела? Склероз крепчает. Но на всякий случай прошли пару метров по тропинке вглубь. Никуда она нас не вывела, и мы поплыли обратно. Фотик с телефоном никто не спер. И не мудрено. Причалить там проблематично. А других придурков, бродящих среди острых камней, не наблюдалось. Я еще опасалась прилива. Но он не наступил.
Отсутствовали мы два часа. Верка стоически это перенесла и не сказала нам ни слова поперек. Доели второй тазик риса. А куда б деть мусор? Везде написано, чтоб забирали с собой. Вот еще! За что такие деньжищи уплочены? Впадлу, что ли, им мусор вывезти? За будкой охранника я приметила мешки со строительным мусором и, воровито поглядывая в сторону сидящего ко мне спиной охранника (или спасателя-кассира), я пристроила свой мусорок в его мешочек. Кассиро-спасо-охранник даже не оглянулся. Телек смотрел, кажется.
Время еще есть, но нужно успеть проведать другую оконечность пляжа. И посноркать немного не мешало бы.
По тропинке, уходящей вглубь острова, пошли на другой край, срезая угол.
Встретившиеся нам китайцы спросили, где здесь туалет. Я им сказала: " Везде! " .
Читала, что кто-то где-то тут находил и ананасы, и дикие манго. Где? Что? Нашли только какие-то непонятные штуковины.
Не доходя до края пляжа, тропинка вывернула к морю. Верка идти до конца отказалась. Мы взяли свои манго и пошли смотреть, чего там. А там было столпотворение!
Видимо, организованные группы привозили туда, а неорганизованные за небольшой мысик, где чалились мы. Там же был организован пункт питания. Есть манго по дороге оказалось так себе идейкой. Мы уделались соком по самые уши, шкурку и косточку бросить нельзя. Вадик съел прямо со шкуркой. Потом я нашла, куда выбросить косточки и шкурку от моего манго. Возле пункта организованного питания были мусорные пакеты.
Отмывшись от сока, пошли смотреть на достопримечательность, не видную с нашего края – скалу-болвана, торчащего из воды. Дойдя до края и сфоткав ее, вернулись.
Рассказали Верке, как там красиво, и предложили сходить посмотреть. Идти-то фигня! Реально! Отказалась. Тогда мы пошли сноркать. Кое-что даже видели. Парочка тридакн, рыбки-немо в своих водорослях, немножко живых кораллов. Не Египет. И чем дальше от берега, тем вода, почему-то, мутнее. Странненько, непонятненько! Но потом я увидела рогатую раковину, а Вадик ее достал со дна. Я б и сама достала, там метра 2 всего, не больше, но я не люблю нырять – задница тянет на поверхность.
Сфоткав раковину, положили, где выросло.
Вскоре за нами приплыла наша лодочка с остальными пассажирами, которые высаживались на о. Туб. Не без сожаления уплывали. Отличный островок. Но до Баунти, все же, не дотягивает. Пальм нетути на бережку!
А в море шел дождик. Мы в него не попали, но песок на Ао-Нанге был мокренький.
Видите дождик?
Еще не было и 16.00, когда мы высадились. Пиво, стало быть, еще не продается. Пришли домой, переоделись и ушли обратно на набережную встречать закат. Верка, как обычно, осталась.
По дороге купили пива. Закат был неплох. С пивом потянет. Сэм-восэм баллов.
На ужин, как и вчера, пили пина-коладу. Немного сэнг-сома (местный ром), немного кокосового молока из пакета, остальное – ананасовый сок.
Обратила внимание, что свет моих очей периодически мацает себя за правый бочок. Спросила, шо такоэ? Отстань, говорит. Это меня насторожило. И я не отставала, пока он мне не показал. Блиииин! Почему молчал? !
Все дело в том, что за два месяца до поездки случилась неприятность. У Вадика вылезла паховая грыжа. Таскание тяжелой лодочки, видимо, сказалось. Мы ж рыбаки, понимаете ли! Решили, что нужно оперироваться. Я прочитала в инете, что через 2 месяца все уже будет ок. Доктор заверил, что даже раньше.
Сделали лапороскопию. Вставили сеточку, чтоб кишки не вываливались. И было, вроде бы, все нормально. До сегодняшнего дня. Впрочем, Вадик сказал, что вылезло еще за два дня до поездки. Как обычно, перед отпуском нужно подтянуть хвосты, поэтому работы было невпроворот, и к врачу он не нашел времени сходить. А мне не говорил, чтобы не расстраивать. Да и что бы это изменило? Изменило бы, говорю. По крайней мере, я бы не заставила тебя тащить оба рюкзака, когда я оформлялась в отель. Они, конечно, легкие, но вместе весят килограмм 12-13. Да и на гору я бы тебя не пустила. Охохонюшки!
Как же я психовала! На Вадика, на косорукого хЕрурга, на злую судьбу. Воссиявшая, было, кристальной чистотой, карма, вновь помутилась и почернела. Слов не было. Одни маты.
А ночью слышу, как Вадик пошел в санузел, а потом стал чем-то шебуршать, после чего снова уже побежал обратно. Слышу, что его рвет не по-децки. У меня все похолодело внутри. Когда вернулся, сказал, что пописал попой, после чего решил съесть ложку сухой полыни (это наше суперсредство от всех кишечных неприятностей). А она не пошла, поэтому и рвота. О, господи, не одно, так другое! От чего же понесло, интересно? И тут я вспомнила, что манго я помыть и не удосужилась, а Вадик его съел прямо со шкуркой. А мне, почему-то, пина-колада поперек горла стояла. Может, и она дала свое? Хз.
Продолжение здесь > > >
Початок тут >>>
Вночі спала погано. Спочатку мені набрид вентилятор, що дав прямо на мене. Я встала та вимкнула. Тут же прилетів комар. А я наївно гадала, що від комарів нас рятує привезений з дому рідинний фумігатор. А фіг вам! Сітка над ліжком була, але розправляти її було ліньки. Сховалася з головою. О третій ранку десь недалеко загорлав півень. Потім прокинулася мечеть. Підспівуючи їй, вухали десь мавпи. Потім другі півні. Треті я чекати не стала. Піднялася. Вадик, спросоння, поцікавився: "Що, до нас Вєрка пробралася? ". Лігла назад. Джетлаг, чи що, мене наздогнав із запізненням?
На сьогодні я запланувала поїздку на один із островів. За відгуками виходило, що о. Пода найприкольніший з трьох (Пода, Чікен, Туб). Хотілося б, звичайно, відвідати все, але накладенько виходить. Крім плати 300 бат за проїзд туди-сюди, необхідно ще заплатити за висадку по 400 бат. Разом 700 з особи. А екскурсія 4 острови, за відгуками, ні про що. Самі, самі, самі!
Прийшли на набережну без п'яти вісім. Каси ще були закриті. Сіли чекати. Підійшов чоловік у синій футболці з написом «Staff», поцікавився, куди ми зібралися. Я сказала. Відійшов. Відкрилися каси. Касирка чесно попередила, що на острові потрібно буде ще забашляти за вхід, і що треба почекати, поки збереться як мінімум 6 людей. Ну та я в курсі!
Біля квиткової каси тітонька торгувала якоюсь їжею. Ми купили два пластикові тазики з рисом і з якоюсь незрозумілою фігнею по 50 бат. Вирішили, що на трьох цього вистачить. Із собою у нас ще були великі манго. І вода, звісно.
Приходили люди, човни вирушали. І куди вони пливуть? Вірка, не витримавши, сходила до лавки, де тинялися кепи лонгтейлів, у футболках з номерами, ідентичними номерам човнів. Але вони відправили її назад чекати.
Чекати довелося аж півтори години. Заточили, чекаючи, один із тазиків. Ідентифікувати незрозумілу фігню так і не змогли. Чи ошметки яєць, чи ще чого. Але досить ситно.
Нарешті, човен укомплектувався достатньою кількістю пасажирів. І ми попливли.
Був штиль, дякувати Богу! Небо є відносно ясним. Острів Пода добре видно з пляжу Ао-Нанг.
Припливли. Ай, лепотааа! Людей замало. Пісок білий, море дрібне. Веркін рай.
«На морському пісочку я Марусю зустрів…»
Скупавшись і пофоткавшись, ми залишили, як завжди, Вєрку засмагати під рідкими ялинками і стережити барахло, а самі, озброївшись фотиком і телефоном, пішли праворуч. На карті я бачила в тій стороні якусь «секретую лагуну». Якщо вірити цій самій карті, до неї було всього нічого – метрів 300. Вирішили спробувати пробратися туди вздовж кам'янистого берега, а якщо не вдасться – повернутись, залишити апаратуру і вирушити туди вплавь.
Камені на березі гострі. Ішли водою, наступаючи на піщані ділянки. Коли відійшли вже далеко, йти стало зовсім не комільфо – острівців піску залишалося все менше. А повертатися було ліньки. Тоді Вадик вибрався на берег і сховав фото з телефоном між камінням. Далі ми попливли. Не знаю, які такі там 300 метрів? Ось скеля. Напевно, за нею вже буде лагуна. Балалайку! Ще одна скеля. І ще одна. Ця стояла окремо, і ми пропливли між нею та іншою скелею на березі. Хвилі билися, відбиваючись то від однієї, то від другої. Під скелею море було офігенно красивого кольору. Це мені нагадало одне містечко в Криму, за Новим Світом та Караул-Обою. Там теж скелі стоять у воді. Називається воно у простолюді «Три п'яні ченці». Ах, Крим, Крим!
За поворотом нарешті з'явився пляж. Але плисти до нього ще пристойно. А я щось запанікувала і стала кричати Вадику, що сплив уперед, що потрібно повертатися. Він не схотів. Гаразд, попливли. Ось і берег. Абсолютно пустельний. Пляж маленький. У небі кружляли і кричали дві якісь пташки пристойних розмірів з білим пузом і чорними крилами (або навпаки). У воді мене оточила зграя смугастих жовтопузиків (або жовтопузих полосатиків), намагаючись відкусити шматок філейної частини. Киш ви! Ідіть, гидкі!
Озирнувшись, я аж заплющила очі. Краси! Вхід у бухту прикривала скеля. А сфотати і нема чим! Дурниці! Можна було телефон чи фотик засунути під шапку а-ля «Семен Семенич» і доплисти таким чином.
Мені здавалося, що на карті я бачила в глибині острова ще якесь озеро-лагуну. Чи це я тут не бачила? Склероз міцніє. Але про всяк випадок пройшли кілька метрів стежкою вглиб. Нікуди вона нас не вивела, і ми попливли назад. Фотик із телефоном ніхто не спер. І не дивно. Причалити там проблематично. А інших придурків, що блукають серед гострого каміння, не спостерігалося. Я ще боялася припливу. Але він не настав.
Були ми дві години. Вєрка стоїчно це перенесла і не сказала нам жодного слова впоперек. Доїли другий таз рису. А куди подіти сміття? Скрізь написано, щоб забирали із собою. Ось ще! За що такі гроші сплачені? Чи впаду їм сміття вивезти? За будкою охоронця я помітила мішки з будівельним сміттям і, злодійно поглядаючи в бік охоронця (або рятувальника-касира), що сидить до мене спиною, я влаштувала своє сміття в його мішечок. Касіро-спасо-охоронець навіть не озирнувся. Телевизор дивився, здається.
Час ще є, але потрібно встигнути відвідати інший край пляжу. І посноркати трохи не завадило б.
Шляхом, що йде вглиб острова, пішли на інший край, зрізаючи кут.
Китайці, що зустрілися нам, спитали, де тут туалет. Я їм сказала: "Скрізь! ".
Читала, що хтось десь тут знаходив і ананаси, і дикі манго. Де? Що? Знайшли лише якісь незрозумілі штуковини.
Не доходячи до краю пляжу, стежка вивернула до моря. Вірка йти остаточно відмовилася. Ми взяли свої манго і пішли дивитись, чого там. А там був стовпотвор!
Мабуть, організовані групи привозили туди, а неорганізовані за невеликий мис, де чалилися ми. Там же було організовано пункт харчування. Є манго дорогою виявилося так собі ідейкою. Ми впоралися соком по самі вуха, шкірку і кісточку кинути не можна. Вадик з'їв прямо зі шкіркою. Потім я знайшла, куди викинути кісточки та шкірку від мого манго. Біля пункту організованого харчування були пакети для сміття.
Відмившись від соку, ¦пішли дивитися на пам'ятку, не видну з нашого краю – скелю-бовдура, що стирчить із води. Дійшовши до краю та сфоткавши її, повернулися.
Розповіли Вєрці, як там гарно, і запропонували сходити подивитись. Йти-то фігня! Реально! Відмовилася. Тоді ми пішли догори. Дещо навіть бачили. Парочка тридакн, рибки-німо у своїх водоростях, трішки живих коралів. Чи не Єгипет. І що далі від берега, то вода чомусь мутніша. Дивно, незрозуміло! Але потім я побачила рогату раковину, а Вадик її дістав із дна. Я б і сама дістала, там метра 2 всього, не більше, але я не люблю пірнати – дупа тягне на поверхню.
Сфоткавши раковину, поклали, де виросло.
Незабаром за нами приплив наш човен з рештою пасажирів, які висаджувалися на о. Туб. Не без жалю спливали. Чудовий острівець. Але до Баунті, все ж таки, не дотягує. Пальм нема на бережку!
А в морі йшов дощ. Ми в нього не потрапили, але пісок на Ао-Нанзі був мокрим.
Бачите дощ?
Ще не було й 16:00, коли ми висадилися. Пиво, отже, ще не продається. Прийшли додому, переодяглися і пішли назад на набережну зустрічати захід сонця. Вірка, як завжди, залишилася.
Дорогою купили пива. Захід був непоганий. Із пивом потягне. Сем-вісім балів.
На вечерю, як і вчора, пили піна-коладу. Небагато сенг-сома (місцевий ром), трохи кокосового молока з пакета, решта – ананасовий сік.
Звернула увагу, що світло моїх очей періодично щупає себе за правий бочок. Запитала, що таке? Відчепись, каже. Це мене насторожило. І я не відставала, доки він мені не показав. Бліїїн! Чому мовчав? !
Уся річ у тому, що за два місяці до поїздки сталася неприємність. У Вадика вилізла пахова грижа. Тягання важкого човника, мабуть, далося взнаки. Ми ж рибалки, чи розумієте! Вирішили, що треба оперуватись. Я прочитала в інеті, що через 2 місяці все вже буде прибл. Лікар запевнив, що навіть раніше.
Зробили лапороскопію. Вставили сіточку, щоб кишки не вивалювалися. І було начебто все нормально. До сьогоднішнього дня. Втім, Вадик сказав, що вилізло ще за два дні до подорожі. Як завжди, перед відпусткою потрібно підтягнути хвости, тому роботи було безліч, і до лікаря він не знайшов часу сходити. А мені не казав, щоб не засмучувати. Та й що це змінило б? Змінило б, говорю. Принаймні, я не змусила б тебе тягти обидва рюкзаки, коли я оформлялася в готель. Вони, звісно, легкі, але разом важать кілограм 12-13. Та й на гору я б тебе не пустила. Охохонюшки!
Як же я психовала! На Вадика, на косорукого херурга, на злу долю. Карма, що засяяла кришталевою чистотою, знову помутніла і почорніла. Слів не було. Одні мати.
А вночі чую, як Вадик пішов у санвузол, а потім став чимось шебуршати, після чого знову вже побіг назад. Чую, що його рве не по-дицьки. У мене все похололо всередині. Коли повернувся, сказав, що пописав попою, після чого вирішив з'їсти ложку сухого полину (це наш суперзасіб від усіх кишкових неприємностей). А вона не пішла, тож і блювота. О, господи, не одне, то інше! Від чого понесло, цікаво? І тут я згадала, що манго я помити і не спромоглася, а Вадик його з'їв прямо зі шкіркою. А мені чомусь піна-колада поперек горла стояла. Може, й вона дала своє? Хз.
Продовження тут >>>
