Начало здесь > > >
Итак, на сегодня у нас было предусмотрено посещение п-ва Рейлей и осмотр местных пляжей, коих, как известно, там четыре: собственно, пляжи Рейлей (западный и восточный), Прананг и Тонсай. За их правильное написание я не ручаюсь, тут еще не пришли к единому мнению. Звыняйте!
По пути на набережную купили перекус – рис с овощами и яишницей себе и Верке (по 50 бат) и рис с куриной ногой для Вадика (60 бат). Было без пятнадцати восемь и кассы еще не открылись. К нам подошел старшой, поинтересовавшийся, куда нам нужно. Компания собралась быстро, и еще до открытия касс нас погрузили в лонгтейл без опознавательных знаков. И денег не взяли.
Минут через 10-15 мы уже выгружались на Западном Рейлее.
Кэп, стоя в воде, одной рукой тянул веревку, пытаясь удержать лодку, а второй собирал с нас деньги. Получив свое, немедленно отчалил. Денюжки прошли мимо кассы.
Рюкзак был легкий, поэтому я позволила его нести Вадику. У меня в руках был пакет с хавчиком, а у Верки – своя сумка.
Вадик повел нас куда-то в хащи – якобы Мапс Ми показывало там короткую дорогу на Прананг бич. Но эта « короткая» дорога, по факту, оказалась почти непролазной. Спуски-подъемы, кущери-грязюка. Дурацкие тазики с едой у меня в руках, мешающие карабкаться. А еще ж и Веру приходилось тащить за собой. Я, в конце концов, забрала ее сумку и чуть не матом орала на доморощенного Сусанина, требуя вернуться и пойти по длинной дороге. Тропинка на карте была совершенно неявственной – типа « где-то тут» .
До вью пойнта мы с горем пополам дошкреблись.
А дальше был перевал со свисающей веревкой. И Вадик всерьез собирался его преодолевать! Капец! Ну, допустим, мы с ним, возможно, и взберемся туда, а Верка? Пришлось нам возвращаться. Встретили еще двух ненормальных – женщин неопределенной национальности, предположительно, мама с доцей. Я из общения с ними так и не поняла, они пришли с той стороны или же, как и мы, с Вест Рейлея.
Поблукав еще немного, выбрались обратно на пляж. Только время потеряли! Часа полтора-два. За это время прибыло дофигища лодок с кучей народу.
Уже по цивильной дорожке, ведущей через отель, мы пошли на пляж Прананг через Восточный Рейлей. Да! Интересная местность!
Рай для скалолазов!
А вот и достопримечательность – пещера с фаллосами.
А народу же ж! Мне надоело таскаться с кулечком и мы срочно все съели. Верка, как обычно, осталась с вещами, а мы пошли посмотреть, чего там за углом. Там было неплохо. И лодочки с едой имелись. И нафига я тащилась с тазиками? Я думала, что цены здесь аховые, но оказалось вовсе нет! Вполне сопоставимые с аонанговскими.
А вот и перевальчик, через который мы собирались перелазить. Отсюда он выглядел абсолютно неприступным. Неужели там реально кто-то ходит?
Седловинка между горами – предположительная тропинка
Окунувшись, пошли обратно. По расписанию у меня был очередной подвиг – Лагуна Принцессы. Я не хотела, чтобы Вадик туда лез, но он уперся рогом. Я читала, что уделаться там можно по самые уши, поэтому оделись мы соответственно – в старые болоневые шорты. Я пошла босиком – вьетнамки не выдержат, а салатовые сандалики жалко было убивать. Вадик свои черные не пожалел и остался обутым.
Подъемчик был веселенький, но вполне проходибельный.
До вью пойнта поднималось немало людей. Отсюда можно увидеть оба Рейлея, восточный и западный.
А в лагуну, кроме придурочных нас, пробиралось всего несколько человек. Хотя спуск и был веселеньким, но нисколько не сложнее подъема на вью пойнт. Мне это показалось странным. Загадка разрешилась чуть дальше. Я увидела девушку, заглядывавшую в пропасть и что-то кричащую вниз своим спутникам. Обрывчик внушал некоторый страх. Но мы пошли. А девушка не рискнула.
Стенка была совершенно отвесной, но спускаться было относительно удобно. Было достаточное количество зацепов, именуемых у скалолазов, как сказал Вадик, « дверными ручками» . Дырки в скале, куда можно поставить ногу или взяться рукой. Веревка с узлами тоже была не лишней. И все бы ничего, но это все было в липкой, как клей, красной глине. В одном месте еще и пришлось протискиваться через узкий лаз, ведущий к очередному отвесному обрыву.
А лагуна представляла собой мелкую мутную лужу, метров пятнадцати в диаметре. Илистое дно засасывало ноги. Какая там была вода, пресная или морская, даже не скажу, на язык попробовать не догадалась. В общем, ничего особо прэлестного мы не увидели. Нет, конечно же, лагуна не лишена некоей загадочности. Но мы лезли вовсе не за красотой. А, как бы это сказать... Мы лезли за собой (« Я докажу! Я покажу! » (с) Мы это сделали!
Только вот еще нужно вернуться обратно! Один парень с рюкзаком застрял в лазе и долго пыхтел, выбираясь. Мы пролезли – рюкзак остался с Веркой, которая терпеливо ждала нас полтора часа, сидя на лавочке.
Одна парочка смотрела на нас с нескрываемым восхищением и тоже хотела, было, идти. Но время поджимало – было уже три часа. Я им не советовала.
Видок у нас был еще тот, но я так гордилась собой, что без малейшей неловкости за свой внешний вид пошла обратно на пляж Рейлей. По дороге нам встретились очковые обезьяны, увидеть которых, якобы, большая удача.
Восточный Рейлей выглядел не слишком презентабельно – отлив был сумасшедший. Отбывающий народ везли к лодкам на тележке, прицепленной к трактору.
Вот так выглядели мои ножки:
Мы залезли в мелкое море на Западном Рейлее, пытаясь отмыться хоть в первом приближении.
Кстати, накануне я видела чувака, бредущего по улице в Ао-Нанге босиком. Он был уделан почище нашего, а с его рюкзака свисали грязные кроссовки. Я догадалась, что он прибыл прямиком из Лагуны Принцессы. Не знаю, почему она так называется. Принцессой я, почему-то, не выглядела. Скорее, жабой, которую нужно срочно поцеловать.
Обратно мы поплыли опять зайцами. Капитан лонгтейла, прибыв на Ао-Нанг, отстегнул какую-то долю старшОму. Мафия, блин!
По дороге домой зашли пообедать в фуд-центр за углом от Мамы Маши. Он представлял из себя небольшой пятачок земли с пластиковыми столиками и стуликами, окруженный десятком-полтора ларьков-шмарьков, готовящих разную снедь по относительно низким ценам. Впрочем, рыба везде стоила 200 бат. Себе я взяла супчик с лапами за 50 бат, Вадику – том ям за 150, Верке – пад тай с креветками. Пиво здесь было разливное, по 100 бат, вроде бы даже Хайникен, но налить было некому, и я сгоняла в Маму Машу, пока нам готовили еду.
Пообедав и немного передохнув, пошли обратно на набережную. Вдвоем, как обычно. Сегодня было 11 ноября, полнолуние. Перед поездкой я специально посмотрела, когда оно наступит. Обещали 13 ноября. Хорошо, что уже на месте я еще раз переспросила у Гугла. И он выдал, что 11! Странно! Может быть, пятичасовая разница во времени растягивается каким-то образом аж до двух суток? Однако же, луна была, действительно, полная. Полнее некуда.
Почему я так сильно интересовалась этим явлением? Люблю я полнолуние, само по себе. И тайцы, оказывается, его тоже любят. И даже празднуют. Может быть, и не все полнолуния подряд, но именно 11 ноября в этом году у них праздник – Лой Кратонг. Интересно было посмотреть. А Верке не интересно.
« Рестораны осветили побережье огоньками… » (с)
Было, действительно, празднично. Из ресторанов прибрежных отелей доносилась живая музыка. Приглашали всех желающих за какую-то сумму (кажется, 650 с человека) отужинать у них. Возле отеля « Ао-Нанг вилла» красивые девчонки завлекали прохожих, охотно позируя фотографам вроде меня.
Рестораны меня не соблазняли, я была сыта. Хотелось посмотреть на ритуал запуска кратонгов. На ступеньках набережной сидела толпа любопытствующих. А запускальщиков кратонгов было не так, чтобы много. Кратонги представляли собой этакие корзинки, сплетенные из каких-то листьев, то ли пальмы, то ли еще чего, украшенные цветочками и свечой. Свечку перед запуском в море полагалось зажечь.
Первая партия кратонгозапускальщиков опустила свои кораблики в воду, у берега вполне спокойную. Поплыли. Метр-полтора преодолеть им удалось. Небольшая волна – и тынц! Все кратонги плавают кверху дном. Через некоторое время вторая партия попыталась провернуть тот же фокус. Но с тем же успехом. Пока мы смотрели, никому не удалось проскочить, хоть и небольшую, но непреодолимую волну. Не задался праздник!
Тогда одна парочка предприняла попытку запустить фонарик. Но и тут все пошло наперекосяк – он упорно не хотел взлетать. Повисев какое-то время в полуметре от земли, фонарик медленно пополз в сторону от моря, и, в конце концов, еще и загорелся. Мент стал истерично свистеть на парочку в свисток, и девушке ничего не оставалось, как утопить фонарик в море. Не все мечты сбываются!
На этой невеселой ноте праздник и закончился. По крайней мере, для нас. Мы ушли спать. Завтра нас ждал Ко Хонг.
Продолжение здесь > > >
Початок тут >>>
Отже, на сьогодні у нас було передбачено відвідування п-ва Рейлей та огляд місцевих пляжів, яких, як відомо, там чотири: власне, пляжі Рейлей (західний та східний), Прананг та Тонсай. За їхнє правильне написання я не ручаюся, тут ще не дійшли єдиної думки. Дзвоніть!
По дорозі на набережну купили перекушування – рис з овочами та яєшницею собі та Вєрці (по 50 бат) та рис із курячою ногою для Вадика (60 бат). Було без п'ятнадцяти вісім і каси ще не відкрилися. До нас підійшов старший, який поцікавився, куди нам треба. Компанія зібралася швидко, і ще до відкриття кас нас занурили у лонгтейл без розпізнавальних знаків. І грошей не забрали.
Хвилин за 10-15 ми вже вивантажувалися на Західному Рейлі.
Кеп, стоячи у воді, однією рукою тягнув мотузок, намагаючись утримати човен, а другою збирав із нас гроші. Отримавши своє, негайно вирушив. Гроші пройшли повз касу.
Рюкзак був легким, тому я дозволила його нести Вадику. У мене в руках був пакет із хавчиком, а у Вєрки – своя сумка.
Вадик повів нас кудись у хащі - нібито Мапс Мі показувало там коротку дорогу на Прананг бич. Але цей «короткий» шлях, за фактом, виявився майже непролазним. Спуски-підйоми, кущі-бруду. Дурні тазики з їжею у мене в руках, що заважають дертися. А ще й Віру доводилося тягнути за собою. Я, зрештою, забрала її сумку і мало не матом кричала на доморощеного Сусаніна, вимагаючи повернутися і піти довгою дорогою. Стежка на карті була абсолютно невиразною – типу «десь тут».
До в'ю пойнту ми з горем навпіл дошкреблися.
А далі був перевал зі звисаючою мотузкою. І Вадик всерйоз збирався його долати! Капець! Ну, скажімо, ми з ним, можливо, і зберемося туди, а Вєрка? Довелося нам повертатись. Зустріли ще двох ненормальних – жінок невизначеної національності, імовірно, мама з доцею. Я зі спілкування з ними так і не зрозуміла, вони прийшли з того боку або ж, як і ми, з Вест Рейлея.
Поблукавши ще трохи, вибралися назад на пляж. Лише час загубили! Години півтори-дві. За цей час прибуло дофігища човнів із купою народу.
Вже цивільною доріжкою, що веде через готель, ми пішли на пляж Прананг через Східний Рейлей. Так! Цікава місцевість!
Рай для скелелазів!
А ось і визначна пам'ятка – печера з фалосами.
А народу ж! Мені набридло тягатися з кульком і ми терміново все з'їли. Вірка, як завжди, залишилася з речами, а ми пішли подивитися, чого там за рогом. Там було непогано. І човники з їжею були. І нафіга я тяглася з тазиками? Я думала, що ціни тут охороняються, але виявилося зовсім ні! Цілком можна порівняти з аонангівськими.
А ось і перевальчик, через який ми збиралися перелазити. Звідси він був абсолютно неприступний. Невже там реально хтось ходить?
Сідловинка між горами – імовірна стежка
Занурившись, пішли назад. За розкладом у мене був черговий подвиг Лагуна Принцеси. Я не хотіла, щоб Вадик туди ліз, але він уперся рогом. Я читала, що влаштуватися там можна по вуха, тому одяглися ми відповідно - у старі болоневі шорти. Я пішла босоніж - в'єтнамки не витримають, а салатові сандалики шкода було вбивати. Вадик свої чорні не пошкодував і залишився взутим.
Підйомник був веселенький, але цілком прохідний.
До в'ю пойнту піднімалося чимало людей. Звідси можна побачити обидва Рейлі, східний і західний.
А в лагуну, окрім придуркових нас, пробиралося лише кілька людей. Хоча спуск і був веселим, але анітрохи не складніше підйому на в'ю пойнт. Мені це здалося дивним. Загадка вирішилася трохи далі. Я побачила дівчину, що зазирала у прірву і щось кричала вниз своїм супутникам. Уривник вселяв певний страх. Але ми пішли. А дівчина не ризикнула.
Стінка була абсолютно стрімкою, але спускатися було відносно зручно. Було достатньо зачепів, іменованих у скелелазів, як сказав Вадик, «дверними ручками». Дірки у скелі, куди можна поставити ногу чи взятися рукою. Мотузка з вузлами теж була не зайвою. І все б нічого, але це все було в липкій, як клей, червоній глині. В одному місці ще й довелося протискатися через вузький лаз, що веде до чергового стрімкого урвища.
А лагуна була дрібною каламутною калюжею, метрів п'ятнадцяти в діаметрі. Ілисте дно засмоктувало ноги. Яка там була вода, прісна чи морська, навіть не скажу, на язик спробувати не здогадалася. Загалом, нічого особливо чарівного ми не побачили. Ні, звичайно ж, лагуна не позбавлена якоїсь загадковості. Але ми лізли зовсім не за красою. А як би це сказати. . . Ми лізли за собою («Я доведу! Я покажу! » (с) Ми це зробили!
Тільки ось ще потрібно повернутися назад! Один хлопець з рюкзаком застряг у лазі і довго пихкав, вибираючись. Ми пролізли – рюкзак залишився з Віркою, яка терпляче чекала нас півтори години, сидячи на лавці.
Одна парочка дивилася на нас із неприхованим захопленням і теж хотіла було йти. Але час стискав – було вже три години. Я їм не радила.
Вигляд у нас був ще той, але я так пишалася собою, що без найменшої незручності за свій зовнішній вигляд пішла назад на пляж Рейлей. Дорогою нам зустрілися очкові мавпи, побачити яких, нібито, великий успіх.
Східний Рейлей виглядав не надто презентабельно – відлив був божевільний. Народ, що відбуває, везли до човнів на візку, причепленому до трактора.
От так виглядали мої ніжки:
Ми залізли у дрібне море на Західному Рейлі, намагаючись відмитися хоч у першому наближенні.
До речі, напередодні я бачила чувака, що блукає вулицею в Ао-Нангу босоніж. Він був наділений чище нашого, а з його рюкзака звисали брудні кросівки. Я здогадалася, що він прибув прямо з Лагуни Принцеси. Не знаю, чому вона так називається. Принцесою я чомусь не виглядала. Швидше, жабою, яку треба терміново поцілувати.
Назад ми попливли знову зайцями. Капітан лонгтейла, прибувши на Ао-Нанг, відстебнув якусь частку старшому. Мафія, млинець!
Дорогою додому зайшли пообідати у фуд-центр за рогом від Мами Маші. Він являв собою невеликий п'ятачок землі з пластиковими столиками та стільцями, оточений десятком-півтора яток-шмарків, що готують різну їжу за відносно низькими цінами. Втім, риба скрізь коштувала 200 батів. Собі я взяла супчик із лапами за 50 бат, Вадику – том ям за 150, Вірці – пад тай із креветками. Пиво тут було розливне, по 100 бат, як би навіть Хайнікен, але налити було нікому, і я зганяла в Маму Машу, поки нам готували їжу.
Пообідавши і трохи перепочивши, пішли назад на набережну. Удвох, як завжди. Сьогодні було 11 листопада, повня. Перед поїздкою я навмисне подивилася, коли воно настане. Обіцяли 13 листопада. Добре, що вже на місці я ще раз перепитала Гуґла. І він видав, що 11! Дивно! Може, п'ятигодинна різниця в часі розтягується якимось чином аж до двох діб? Проте місяць був справді повний. Повніше нікуди.
Чому я так цікавилася цим явищем? Люблю я повний місяць, сам собою. І тайці, виявляється, його також люблять. І навіть святкують. Можливо, і не всі повні поспіль, але саме 11 листопада цього року у них свято – Лой Кратонг. Цікаво було подивитись. А Вєрці не цікаво.
«Ресторани висвітлили узбережжя вогниками…» (с)
Було справді святково. З ресторанів прибережних готелів долинала жива музика. Запрошували всіх бажаючих за якусь суму (здається, 650 з особи) повечеряти в них. Біля готелю «Ао-Нанг вілла» гарні дівчата приваблювали перехожих, охоче позуючи фотографам на кшталт мене.
Ресторани мене не спокушали, я була сита. Хотілося подивитись на ритуал запуску кратонгів. На сходах набережної сидів натовп цікавих. А запускників кратонгів було не так, щоби багато. Кратонги являли собою отакі кошики, сплетені з якогось листя, чи то пальми, чи ще чогось, прикрашені квіточками та свічкою. Свічку перед запуском у море належало запалити.
Перша партія кратонгозапускальників опустила свої кораблики у воду, біля берега спокійну. Попливли. Метр-півтора подолати їм вдалося. Невелика хвиля – і тинц! Усі кратонги плавають догори дном. Через деякий час друга партія спробувала провернути той самий фокус. Але з тим самим успіхом. Поки ми дивилися, нікому не вдалося проскочити, хоч і невелику, але непереборну хвилю. Не постав свято!
Тоді одна парочка спробувала запустити ліхтарик. Але й тут все пішло навперейми – він наполегливо не хотів злітати. Повисів якийсь час за півметра від землі, ліхтарик повільно поповз убік від моря, і, зрештою, ще й спалахнув. Мент став істерично свистіти на пару в свисток, і дівчині нічого не залишалося, як утопити ліхтарик у морі. Не всі мрії здійснюються!
На цій невеселій ноті свято й закінчилося. Принаймні для нас. Ми пішли спати. Завтра на нас чекав Ко Хонг.
Продовження тут >>>
