Тайська рапсодія. Пістня восьма
Початок тут >>>
До Хонг не входив до обов'язкової програми – вважала, що дорого. Але мені не було чим зайняти один день, і я почала придивлятися уважніше. Човен на 5-х коштував 2500 - це по 500 з людини, якщо пощастить зібрати компанію, і 833, якщо ми будемо лише втрьох. Плюс плата за посадку по 300 бат. Дивно якось: на одні острови по 400, на інші – по 300! Запитала в одному турагентстві вартість екскурсії. Дівчинка запросила по 1200 з особи. Щоправда, з обідом. Дорогий обід, виходить. Та ще мені не сподобалося, що нас заберуть з готелю аж о 8.30, потім поки що всіх зберуть… Коротше, нафіг нада! Самі самі, самі! Повернулися йти, а дівчинка простягла калькулятор, щоб я написала свою ціну. Я не стала. Ми пішли.
Вранці прийшли на причал без п'ятнадцяти вісім. Старший поцікавився, як завжди, куди ми хочемо? Почувши «Хонг айленд», поважно кивав головою і відійшов. Сидимо, чекаємо на відкриття кас. Підійшла парочка російськомовників. Я відразу поклала на них око, але чогось вичікувала. Вони тинялися навколо та навколо, і я, вибравши момент, підійшла до них і запитала, куди вони намилилися? Виявилося, на Ко Пода, де ми вже були. Тоді я зробила їм пропозицію, від якої вони, зрештою, не змогли відмовитись. Я їм розповіла про наші півторагодинні поневіряння в очікуванні компанії в обраному ними напрямку. Вони ще слабко чинили опір, мотивуючи, що на Ко Хонг вони і з Пхукет зможуть сплавати, звідти ближче. Вони після Крабі збиралися на Пхукет. Але я, не моргнувши оком, заявила, що нічого не ближче. Потім уже, подивившись карту, з'ясувала, що я навіть не збрехала! Від Пхукет Ко Хонг далі, ніж від Крабі. Коротше, хлопців я засудила і ми купили квитки в касі. Таким чином, ми заощадили 2 штуки бат.
Від набережної нас чомусь відправляти не стали – чи хвиля була висока, чи якісь свої мутки. Друге найімовірніше. Загалом, нас занурили в сонгтео і повезли в гирло річки за гіркою, яка розділяє пляжі Ао-Нанг та Ноппараттара.
Плили 45 хвилин. Я знала, що там є лагуна, і мене мучило питання, а чи нас туди завозитимуть, чи як? Вплав туди дістатися, як у випадку з о. Пода, не вийде. Думала, просити, якщо що, капітана, завезти спершу туди. Взяла для цього презент - пачку Мальборо. Але не знадобилося. Нас одразу пощастило оглянути лагуну.
Якщо чесно, то нічого особливого. Просто вхід до неї прикольний.
Народу тут уже було порядком: на катамарані, на яхті та й на лонгтейлах теж. Коли встигли? Ночували тут, мабуть.
Оглядаючи лагуну з човна, ми попливли на пляж. Наш доблесний капітан спробував нас розвести, запросивши за висадку не по 300, а по 400 бат. Чи не прокотило - ми були попереджені в касі. Та й інтернет іноді буває корисним. Він, і оком не моргнувши, прийняв стільки, скільки ми дали. Ні, так ні!
Ну нічим такий острівець! Можна тут заробінзонити на кілька днів. Тільки, як і у випадку з Ко Пода, дуже не вистачало пальм на березі. Чи не Баунті. І снорк тут був ще гірший, ніж на Ко Пода. Окрім жовтопузих полосатиків, я бачила папугу та зграйку ще якихось рибок біля скелі, що поросла устрицями. Вода, як не дивно, була досить каламутною. Зате пісочок був білий-білий! Ніжки тут виглядали набагато краще, ніж після Лагуни Принцеси.
У кущах побачили варана:
На пляжі краб досить охоче позував усім охочим:
Хлопці, що прибули з нами, щойно ступивши на берег, пішли шукати тінь. Вони виявилися родом з Уфи і сонцем були зовсім не розпещені. За їхніми словами, літа в них цього року не було зовсім. Тамара днями вже примудрилася згоріти, але Рустем її врятував зовсім звірячим способом - довго тер згорілі місця мочалкою. Вперше чую про таке! Втім, він виявився просто джерелом різноманітної інформації. Наприклад, я ніколи не чула про те, чому хохли (ми, тобто) так любимо сало. Просто це був єдиний продукт, якого татаро-монголи не забирали у місцевих жителів. Ось так! Вік живи вік учись. І дурнем помреш. Але сало я дійсно люблю.
З хлопцями я готова була базікати без умолку. Мені здавалося, що я їх давно знаю. Як і ми, вони кілька разів бували на Шрі-Ланці та Гоа. А коли Рустем повідав, що їм вдалося зганяти протягом дня з Хіккадуви до Сигірії та назад на громадському транспорті, я його прям зауважувала. Запитала, а чи не сидять вони на якихось турсайтах? Ні, не сидять. Інформацію шукають просто у Гуглі. Ось ті на! І таке буває! Крім того, вони теж катаються, щоправда, не на лижах, як ми, а на сноубордах. Загалом, я знайшла в їхньому обличчі родинні душі. А ще виявилося, що вони живуть на тій же вулиці, що ми! Та НУ! Так не буває! Готель їхній (Сільвер Орхід), правда, знаходиться ще далі від головної вулиці, ніж наші бунгалки. Бронювали через Букінг. Заплатили по 1200 батів за ніч. Правда, у них був кондиціонер, який вони не включали, тому що відразу застуджувалися, і телевізор, який також не включали. І звукоізоляція не дуже. Щоправда, трансфер до пляжу є. Якщо встигнеш. Та ні! У нас у бунгалках по 350 бат тиша та гладь, та божа благодать. Якщо півнів перерізати.
Одного разу ми ввечері сиділи у себе на вераночці, попивали ром і слухали Лепса, а може, Шнура. Підійшов до нас працівник, який будував нові цементні доріжки на території, і сорок п'ять разів вклонившись спитав, а чи не заважає він нам? Мені аж незручно стало. Він, на відміну від нас, не робив жодного шуму. Та й сусідів не чути було.
Про що це я? Ах да! Про чудовий острів. Ну так ось. Наплававшись у каламутній воді, пішли ми з Вадиком поблукати лісовою стежкою. Нічого цікавого там немає. Хіба що варана на дереві бачили. Чого він там забув? Має там гніздо?
Повернулися. Поплавали ще у зграї жовтих полосатиків. Скажу я вам, це пов'язано з деяким ризиком бути укушеним. Ви подивіться у вічі цим рибам. Ну, чисто звірі!
Зверніть увагу: глина з-під нігтів після вчорашнього залізання в Лагуну Принцеси так і не вимилася, як я не намагалася.
Перекусили привезеними із собою незмінним рисом із яйцем/куркою. Я пішла шукати, куди б прилаштувати смітник. Біля точки прийому їжі організованими екскурсантами я знайшла смітник. А біля мішка з недоїдками я застала пузатенького варана, що поглинав курячі кістки. Підійшов працівник громадського харчування і, взявши порожню пластикову пляшку, став відганяти тваринку від годівниці. За що одержав по морді хвостом. Це було дуже несподівано для мене. Звірюга, яку працівник ласкаво називав Лисою (мабуть, дівчинка), спрацювала чітко, як хлистом. Я навіть не підозрювала, що вони так уміють. Але працівник, що отримав ляпас, не здався, і йому вдалося відігнати Лисицю. Але недалеко. Після цього він вибрав кістки зі смітника і став кидати його варану. Він (вона) їх заковтував цілком, не жуючи.
Намилувавшись процесом годування, я повернулася до своїх. Пішли з Вадиком ще поблукати. Але більше нічого цікавого на острові не було. Тоді я вирішила подивитися шляхи відходу на випадок цунамі. Потрібно було піднятися на пагорб біля пляжу, тримаючись за мотузку. Вадик пішов, а я залізла. Ну не знаю. Думаю, це на випадок крихітного цунамі. Не знаю, чи варто смикатися чи прийняти неминуче.
Коли я повернулася, де мене намагалися погризти за пальці риби, була вже піщана коса. Море йшло. А разом із ним і мій інтерес до острова. Добре, що вже було 14.00. За півгодини нас забрали. По дорозі назад у морі нам зустрівся чийсь кратонг. Чиєсь бажання, таки, справдиться!
Повернули нас у те саме русло, звідки ми відпливали. Але був відлив, і висадили нас далеко від берега. Іти довелося по муляку, залишеному річкою смердючкою. Ніхто вже нас не забирав. Довелось із брудними ногами йти пішки на Ао-Нанг. Втім, що йти?
Це наша вулиця:
Вечеряли знову у фуд-центрі. Вірка забажала риби. А мені вона не вселяла довіри. Сира вона виглядала дуже навіть непогано – рожева, пузатенька. Червона тілапія, здається. Але готували вони її. . . Не очистивши від луски, щедро вмочили в солі і так запекли на грилі! Шкура була безнадійно зіпсована. А саме ця частина риби для мене представляє самий цимес. А Вірці сподобалося. Ми ж з Вадиком замовили собі креветки в якомусь соусі.
У нас залишалося ще два повні дні. Я хотіла ще раз сплавати на Рейлі, оскільки минулого разу ми не встигли побувати на пляжі Тонсай. Діти виявили бажання їхати з нами.
Продовження тут >>>
