Начало здесь > > >
Утром, встретившись с ребятами на набережной, отбыли на Рейлей. Опять зайцами, не дожидаясь открытия касс.
В прошлую поездку мы для себя уяснили, что Прананг все же лучше Западного Рейлея, поэтому не теряя времени двинули сразу туда.
Проходили опять через отель. В прошлый раз я его не смогла запечатлеть – кончились 4 гига памяти в фотике. Пришлось срочно чистить.
Ну ниче такой отель.
Правда, привередливая Верка заметила, что под каждым домиком имеется прудик со стоячей водой. Стало быть, комарья там, должно быть, немеряно. Да и лонгтейлы жужжат без умолку.
На дорожке под скалой, ведущей к Пранангу, нам встретилась бегущая девушка, спросившая, где тут туалет. А я, было, подумала, что спортсменка. Туалета тут два – один в начале тропы, соединяющей Восточный Рейлей и Прананг, второй – в конце. Один из них не работал. Засада!
Пещера с фаллосами уфимцев не заинтересовала. А мое внимание, как и внимание многих других зевак, привлекал мужичек с бородой, залезший без страховки высоко на скалу и выделывавший там разные штуки.
Не знаю, с какой целью он это делал. Вроде денег не хотел. У нас в Мариуполе есть один дедуля – городской сумасшедший. Он каждый день выходит в центр города в разных прикольных самодельных костюмах с самодельным же инвентарем и выделывает с ним разные фокусы. Он, видимо, бывший спортсмен, поскольку костюмы его состоят из олимпиек разных цветов с надписью СССР на спине и украшенных мишурой шляп различных фасонов – от буденовки до треуголки. А в жизни он обычный пенсионер, живущий неподалеку от меня. Думается мне, что он это делает с единственной целью – поднять людям настроение.
Местный же чудик был в одних трусах и отличался прекрасной растяжкой.
Налюбовавшись на фрика, мы пошли к скале, торчащей из моря. Там мы нашли обширный участок тенечка, так необходимого нашим новым знакомым. Людей пока что было мало, поэтому мы без труда нашли место.
Вадику что-то было не очень хорошо. Сказал, что неудачно спрыгнул с лодки, и у него стала побаливать грыжа. Охохонюшки! Но поплавать он пошел. Я с берега наблюдала за ним. Он обогнул скалу и скрылся из виду. Я занервничала и пошла за ним. Рассудив, что с той стороны, где он скрылся, я его не догоню, поплыла в противоположном направлении. За углом мы встретились. Там был классный грот. Но заплыть в него было немного сложно – проплывающие катера нагнали волну, которая билась о скалы и могла запросто стукнуть нас о них же. Я говорила Вадику, не плыви, но упертое создание не слушалось. Пришлось последовать за ним. Волны, впрочем, улеглись. Мы доплыли до песка и вышли из воды, но было темно и забираться далеко мы не стали. Поплыли обратно. Вода на выходе из грота была очень красивого оттенка. Жаль, нечем было это зафиксировать.
Пошли с девчонками к плавучим столовкам, купить себе обед. А цены здесь были вполне и ничего. Я взяла том ям (120) и пад тай (80). Порция супчика, правда, была маловата. Зато к нему прилагалась горка риса. Ох уж мне этот рис! Я скоро чирикать начну.
Вадик ел без аппетита и выглядел так себе. Второй раз плыть вокруг скалы не захотел. Тогда я взяла в напарники Рустема. Плавал он не очень, но вполне справился с этой задачей. Один раз, правда, мы чуть не угодили под лонгтейл. Обошлось. Под руки стали попадаться небольшие медузки, и Рустем хотел уже поворачивать обратно, но я его уговорила – уже половина пути позади. Скала, конечно, впечатляла. И грот тоже. Правда, в него уже успело нанести всякой фигни, включая несколько кратонгов. Когда мы подплывали к берегу, народ уже заволновался и выглядывал, куда мы пропали.
Уфимцы тоже хотели попасть в Лагуну Принцессы, но только мы второй раз совершать подвиг не планировали, поэтому они сами не рискнули. И мы пошли осматривать остальную часть полуострова.
Трехочковых мартышек на этот раз мы не встретили. Вот только этого сурьезного абизяна:
После полнолуния картина приливов резко изменилась. Мы уходили с Прананга примерно в 13.00, но прилив до сих пор не закончился, и нам приходилось скакать по воде. Восточный Рейлей выглядел получше, чем пару дней назад.
Вот еще одна местная достопримечательность – пещера. Но вход стоил целых 200 бат, поэтому никто желания попасть внутрь не изъявил.
Я хотела посмотреть на пляж Тонсай. Судя по карте, идти до него довольно долго, и кроме нас с Вадиком никто не захотел. Мы отправили Верку с ребятами обратно, а сами пошли.
Места совершенно дикие. И жилье под стать месту. И нигде никого!
Представляю, как здесь ночью спится! А я же хотела снять именно на Тонсае пару хатынок на ночку-две! Если у нас в Ао-Нанге вараны пешком ходят, то представляю, что тут может водиться! Я когда-то читала книжку « Прикосновение махаона» . Дело происходило на Кубе, но там, как и здесь, была прямая сливная канализация. И одного мужика задушил удав, вылезший из унитаза. Не знаю, насколько это реально, но однажды ночью мне стало отчего-то жутко и я пошла проверить, хорошо ли закрыта дверь санузла. А чтобы уснуть в дебрях Тонсая, как мне кажется, нужно убиться в хлам. Впрочем, что мешает? : ))))
Чем ближе мы подходили к берегу, хатки становились поприличнее. Но не очень.
Дошли до жутко тарахтевшего генератора. Много на него жалоб я прочла. Таки да! Под него не уснешь!
Прикоооольно! И пусто!
Немножко людей мы, все же, встретили. Обезьян примерно столько же.
Полюбовались наскальными рисунками.
А вот и отель, который я собиралась снимать. Все же было бы интересно здесь переночевать. Но, боюсь, Вера была бы не в восторге.
А с тенью на Тонсае совсем плохо. Разве что под скалой.
Мы надеялись уплыть отсюда прямиком на Ао-Нанг, но никаких лодочников я не встретила, хотя несколько лодок тут чалилось.
А возвращаться тем же путем на Рейлей далековато. Хорошо, что тут есть еще одна дорога, короткая, вдоль берега.
Правда, она зависит от приливов. Нам повезло, и мы нормально и довольно быстро попали на Западный Рейлей, откуда зайцами уплыли к себе.
На ужин мне захотелось фаршированный ананас, который стоил целых 150 бат.
Но, видимо, мой организм пресытился всякой разной экзотикой. Самым вкусным в этом блюде мне показался жареный лук, лежащий сверху. Остальное я лишь немного поковыряла. Даже креветки остались несъеденные. Ни Верка, ни Вадик не изъявили желания мне помогать. Злополучный ананас мне завернули с собой.
Верка опять заказала рыбу, но уже другую. Но она оказалась зверски острая. Прошлый раз, на Шри Ланке, Верка острое вообще не могла есть. Но деньги уплочены и – о, чудо! – Вера справилась с довольно большой рыбкой, даже не попросив помощи!
Кстати, забыла рассказать. У нас на базе обитал рыжий кот. Мы его подкармливали объедками от скумбрии или костями от куриных крылышек. А на днях мне нечего ему было предложить, и я выдала ему прессованную массу (не то рыбу, не то кальмара), которую я покупала к пиву. Она была соленой и довольно острой. Кот с удовольствием это слопал. Я потом переживала, как он выживет? Но ниче, приходил еще. Хорошая вещь привычка!
Продолжение здесь > > >
Початок тут >>>
Вранці, зустрівшись із хлопцями на набережній, відбули на Рейлі. Знову зайцями, не чекаючи відкриття кас.
У минулу поїздку ми для себе усвідомили, що Прананг все-таки краще Західного Рейлею, тому не втрачаючи часу рушили відразу туди.
Проходили знову через готель. Минулого разу я його не змогла зафіксувати - скінчилися 4 гіга пам'яті у фотиці. Довелося терміново чистити.
Ну нічим такий готель.
Щоправда, вибаглива Вірка помітила, що під кожним будиночком є ставок зі стоячою водою. Отже, комар'я там, мабуть, неміряно. Та й лонгтейли дзижчать без упину.
На доріжці під скелею, що веде до Прананг, нам зустрілася дівчина, що біжить, запитала, де тут туалет. А я було подумала, що спортсменка. Туалет тут два – один на початку стежки, що з'єднує Східний Рейлей і Прананг, другий – наприкінці. Один із них не працював. Засідка!
Печера з фалосами уфимців не зацікавила. А мою увагу, як і увагу багатьох інших роззяв, привертав мужичок з бородою, що заліз без страховки високо на скелю і виробляв там різні штуки.
Не знаю, з якою метою він це робив. Начебто грошей не хотів. У нас у Маріуполі є один дідусь – міський божевільний. Він щодня виходить у центр міста у різних прикольних саморобних костюмах з саморобним інвентарем і виробляє з ним різні фокуси. Він, мабуть, колишній спортсмен, оскільки костюми його складаються з олімпійок різних кольорів з написом СРСР на спині і прикрашених мішурою капелюхів різних фасонів – від будьонівки до трикутника. А в житті він звичайний пенсіонер, який живе неподалік мене. Здається мені, що це робить з єдиною метою – підняти людям настрій.
Місцевий же чудик був в одних трусах і відрізнявся чудовою розтяжкою.
Намилувавшись на фріка, ми пішли до скелі, що стирчить із моря. Там ми знайшли велику ділянку тінечка, так необхідного нашим новим знайомим. Людей поки що було мало, тому ми легко знайшли місце.
Вадику щось було не дуже добре. Сказав, що невдало зістрибнув з човна, і в нього почала боліти грижа. Охохонюшки! Але поплавати пішов. Я з берега спостерігала його. Він обігнув скелю і зник з поля зору. Я занервувала і пішла за ним. Розсудивши, що з того боку, де він зник, я його не наздожену, попливла у протилежному напрямку. За рогом ми зустрілися. Там був класний грот. Але запливти в нього було трохи складно – катери, що пропливали, нагнали хвилю, яка билася об скелі і могла запросто стукнути нас про них же. Я говорила Вадику, не пливи, але вперте створення не слухалося. Довелося піти за ним. Хвилі, втім, лягли. Ми допливли до піску і вийшли з води, але було темно і забиратися далеко не стали. Попливли назад. Вода на виході з грота була дуже гарного відтінку. Шкода, не було чим це зафіксувати.
Пішли з дівчатами до плавучих їдалень, купити собі обід. А ціни тут були цілком нічого. Я взяла том ям (120) та пад тай (80). Порція супчика, правда, була замала. Зате до нього додавалася гірка рису. Ох мені вже цей рис! Я скоро цвірінькати почну.
Вадик їв без апетиту і виглядав так собі. Вдруге плисти навколо скелі не захотів. Тоді я взяла до напарників Рустема. Плавав він не дуже, але цілком впорався із цим завданням. Один раз, щоправда, ми мало не потрапили під лонгтейл. Обійшлося. Під руки стали траплятися невеликі медузки, і Рустем хотів повертати назад, але я його вмовила - вже половина шляху позаду. Скеля, звісно, вражала. І грот теж. Щоправда, у нього вже встигло завдати будь-якої фігні, включаючи кілька кратонгів. Коли ми підпливали до берега, народ уже захвилювався і визирав, куди ми зникли.
Уфимці теж хотіли потрапити до Лагуни Принцеси, але тільки ми вдруге чинити подвиг не планували, тому вони самі не ризикнули. І ми пішли оглядати решту півострова.
Трьохочкових мавп цього разу ми не зустріли. Ось тільки цього серйозного абізяна:
Після повного місяця картина припливів різко змінилася. Ми йшли з Прананга приблизно о 13.00, але приплив досі не закінчився, і нам доводилося скакати у воді. Східний Рейлей виглядав краще, ніж кілька днів тому.
Ось ще одна місцева пам'ятка – печера. Але вхід коштував 200 бат, тому ніхто бажання потрапити всередину не виявив.
Я хотіла подивитись на пляж Тонсай. Судячи з карти, йти до нього досить довго, і крім нас із Вадиком ніхто не захотів. Ми відправили Вєрку із хлопцями назад, а самі пішли.
Місця зовсім дикі. І житло під стать місцю. І ніде нікого!
Уявляю, як тут уночі спиться! А я ж хотіла зняти саме на Тонсаї пару хатин на ніч-дві! Якщо у нас в Ао-Нанг варани пішки ходять, то уявляю, що тут може бути! Я колись читала книжку «Дотик махаона». Справа відбувалася на Кубі, але там, як і тут, була пряма зливна каналізація. І одного чоловіка задушив удав, що виліз із унітазу. Не знаю, наскільки це реально, але одного разу вночі мені стало чомусь моторошно і я пішла перевірити, чи добре зачинені двері санвузла. А щоб заснути в нетрях Тонсая, як мені здається, треба вбити в мотлох. Втім, що заважає? : ))))
Щим ближче ми підходили до берега, хатки ставали пристойнішими. Але не дуже.
Дійшли до жахливо торохтілого генератора. Багато на нього скарг я прочитала. Таки да! Під нього не заснеш!
Прикольно! І пусто!
Тільки людей ми все ж таки зустріли. Мавп приблизно так само.
Помилувалися наскальними малюнками.
А ось і готель, який я збиралася знімати. Все ж таки було б цікаво тут переночувати. Але, боюся, Віра була б не в захваті.
А з тінню на Тонсаї зовсім погано. Хіба що під скелею.
Ми сподівалися відпливти звідси прямо на Ао-Нанг, але жодних човнярів я не зустріла, хоча кілька човнів тут чалілося.
А повертатися тим самим шляхом на Рейлей далеко. Добре, що є ще одна дорога, коротка, вздовж берега.
Щоправда, вона залежить від припливів. Нам пощастило, і ми нормально і досить швидко потрапили на Західний Рейл, звідки зайцями попливли до себе.
На вечерю мені захотілося фарширована ананас, яка коштувала цілих 150 бат.
Але, мабуть, мій організм переситився всякою екзотикою. Найсмачнішим у цій страві мені здалася смажена цибуля, що лежить зверху. Решту я лише трохи поколупала. Навіть креветки залишилися нез'їдені. Ні Вєрка, ні Вадик не виявили бажання мені допомагати. Нещасний ананас мені загорнули з собою.
Верка знову замовила рибу, але вже іншу. Але вона виявилася гострою. Минулого разу, на Шрі Ланці, Вірка гостре взагалі не могла їсти. Але гроші сплачені і – о, диво! - Віра впоралася з досить великою рибкою, навіть не попросивши допомоги!
До речі, забула розповісти. У нас на базі жив рудий кіт. Ми його підгодовували недоїдками від скумбрії або кістками від курячих крилець. А днями мені не було чого йому запропонувати, і я видала йому пресовану масу (чи то рибу, чи то кальмара), яку я купувала до пива. Вона була солоною і досить гострою. Кіт із задоволенням це злапав. Я потім переживала, як він виживе? Та ніч, приходив ще. Гарна річ, звичка!
Продовження тут >>>
