В этом году у Вадика юбилей. И не каких-нибудь несчастных 50, а целых 60! И, разумеется, нужно провести этот день как-нибудь нестандартно. Не лицом в оливье. Стали об этом задумываться еще с осени предыдущего года. А почему б не пройтится по следам Полины по пилигримской тропе? Типа « старость меня дома не застанет, я в дороге, я в пути» . Тем более, что с апреля Виззэйр обещал запустить прямой рейс Киев-Лиссабон. Ну, или, как вариант, полететь с пересадкой в Варшаве, но прямиком в Порту. Так было бы несколько дешевле. И взять с собой опытного бродильщика, Веркиного мужа. Под эту лавочку мы состряпали себе биопаспорта, хотя старым загранам еще жить целых 5 лет.
Между делом в ноябре съездили в Шри-Ланку, а когда вернулись, обнаружили, что Виззэйр передумал летать в Лиссабон в мае, а вылеты из Киева в Варшаву перенесли с вечера на утро (или наоборот), что делало стыковку совершенно неудобоваримой. Эх, прощай Португалия! И куда ж податься? Думай, крокодил, думай! Вариантов, конечно, много. Только нужно же как-то оправдать покупку новых паспортов и ехать в нелюбимую Европу.
О! Греция! Там мы еще не были, и она довольно привлекательна для нас. Только нужно взять с собой дочь. Греческий она когда-то знала, но уже забыла, зато английский у нее на высоте. Только к дочери прилагается еще зять (что хорошо), и внучка (что не очень хорошо). А без машины в Греции делать нечего. Зять вполне годится в водители. Только куда теперь девать Веркиного мужа? В Греции детское автокресло обязательно, на коленках не прокатит. Стало быть, пятый взрослый – лишний. Арендовать семиместную машину практически в два раза дороже. Да, проблемка! Как бы потактичнее сказать старому дружбану, что он уже не нужен?
Но, как это обычно бывает, проблема разрешилась сама собой. Пока мы ждали детского паспорта, билеты взлетели вдвое. Посчитав предполагаемые затраты (билеты, отели, аренда машины и бензин), решила, что 500 евро с носа на неделю без питания – это занадто. Что мы в той Греции не видели?
Эх, гори оно все! Поедем в Турцию – дешево и сердито. Веркин муж решил не ехать (фух, гора с плеч! ). А доча уже так загорелась поездкой, что сбрасывать ее с хвоста совести не хватило.
По раннему бронированию, за полтора месяца до вылета, у Анекса был приобретен тур в бюджетную пятерочку с вылетом из Запорожья. Не скажу, что прям дешево – 900 баксов с нас двоих, и 975 с двоих с половиной. И, как это обычно со мной бывает, в очередной раз убедилась, что раннее бронирование – это полная лажа! Через неделю-другую, тур на двоих стал дешевле на сотку баксов, да еще курс упал. Эх, карма у меня такая, что ли, наступать на одни и те же грабли?
Но, как оказалось, это были еще цветочки. Зайдя в очередной раз на сайт Анекса, чтобы подпортить себе настроение, совершенно случайно заметила, что прилетаем мы вовсе и не в Запорожье, а уже в Харьков! Вот уж везет, так везет! В истерике пишу в ТА, а они ни сном, ни духом. Но успокоили, что нас бесплатно доставят в Запорожье. Вот счастье-то! С годовалым дитем лишних пять часов тарахтеть в автобусе! Но делать нечего, деньги уже уплочены. Как оказалось, запорожский аэропорт внезапно решили закрыть на ремонт.
В день вылета за нами заехал нанятый водитель, чтобы отвезти в аэропорт Запорожья. Точнее, это был вовсе еще и не день, а 4 утра. Дорога до Запорожья представляет собой полное отсутствие дороги. Немногие решаются зарабатывать на этом деньги. Но если уж решаются, то решаются. За отрезок бездорожья в 230 км было запрошено 1600 гривен. Изначально мы хотели попросить отвезти нас одного родственника на служебной машине, но он незадолго до того весьма удачно сломал руку и, таким образом, был избавлен от наших просьб.
По счастью, манюня не капризничала и все три часа бездорожья провела у мамки под сиськой. Великая вещь – грудное вскармливание!
Перевозчик « Атлас глобал» . Вполне ничего. Вылет не задержали. Стюардессы-турчанки водой напоили – и на том спасибо. Внучка полет пережила нормально, а вот дочь укачало. Она с детства этим страдает.
Аэропорт Анталии. Ждем багаж. Мы сдали 2 единицы – видавший виды чемоданчик и нулячую сумку, выигранную мною на ТП в нелегкой схватке с лучшими авторами. Самостоятельно заматывать мы поленились, а платить 70 грн жаба задавила. Ждем-с. Поехали сумочки-чемоданчики, изрядно потрепанные. Приехала ручка с биркой, но без чемодана. Афигеть! Слава богу, не наша ручка. Приехала наша сумочка – извозюканная, но вроде целая. А вот и чемоданчик! Колеса были вырваны с мясом и осью! Да уж! Было-было, но такого еще не было! Колеса теряли. Вадик специально поставил усиленную ось и новые колеса. В прошлый раз нам вырвали кодовый замок. Но это не смертельно – на собачки молнии повесили маленький замочек. А вот теперь, похоже, чемоданчик отжил свое – восстановлению не подлежит. И, думаю, перевязка пленкой его бы не спасла. Зятю пришлось тащить раненого за ручку. Видимо, в аэропортах стоят специальные агрегаты для вырывания чемодановых ручек-колес.
Пошли в автобус. Он уже полный. Наглый народ порассаживался по одному. Пришлось теснить. Дочу тошнит. Малую развлекаем попеременно с зятем, но периодически ей хочется к маме, начинает канючить. Дорога до Кириша тянется бесконечно. Наконец, к трем часам пополудни мы прибыли в нашу Дайму резорт.
На обед мы опоздали, но поселили моментально. Номера нам дали в одном корпусе и даже на одном (четвертом) этаже, но в разных концах коридора. Дети пошли спать, а мы бегом к бару у бассейна. Выбор напитков впечатлял, но хотелось только пива, поскольку вечером накануне отъезда мы неплохо посидели в кафе с друзьями. Утолив слегка жажду, переоделись и пошли на море. Ну так, чисто поздороваться. Там обнаружили еще один бар и типа столовки. Она работала до 16 и мы успели перекусить. В море водичка была градуса 23. Не то чтобы очень, но вполне. Отметившись на море и в баре, пошли обратно переодеваться. Было у нас одно важное дело.
Турцию мы выбрали не просто так. Это было бы банально и скучно. Мы решили провести ДР незабываемо – взять экскурсию в Каппадокию и полетать там на воздушном шаре. С этой целью мы отправились искать местное турагентство.
Готовясь к поездке, я слегка поинтересовалась ценой вопроса. Выходило очень уж нехило – по сто пятьдесят с носа двухдневная экскурсия плюс еще столько же полет. Однако! Но шестьдесят лет бывает не каждый день и даже не каждый год. Поэтому решили не жаться.
Пять лет назад, когда мы впервые посетили Турцию, экскурсии купили у Гинзы, рекомендуемой бывалыми турправдинцами. Хвалили также и Максвеллтур, однако же, в прошлый раз нам попалась только Гинза, у нее и купили и остались, в принципе, довольны. Сейчас по маршруту движения первым нам попалось какое-то незнакомое агентство не то Марс, не то Марш. Зашли. Каппадокия продавалась по 80. Ух ты! Не 150! Уже легче. Но пошли дальше. Увидели название « Гинза» . Там нам предложили уже за 90. Но это же Гинза! Хотя, взглянули на взятый буклетик и обнаружили, что там написано ТА « Free Moon» . Странненько-непонятненько! Далее мы увидели вывеску Максвелла. Зашли еще и туда. Там вообще нам сказали, что двухдневный тур стоит 110 баксов, но полетать на шаре мы не успеем, нужно брать 3-х дневный тур за 145. Ну нет! На это я пойтить не могу! 3 дня без оллинклюзива!
Далее по курсу увидели еще одну Гинзу и зашли для очистки совести. Здесь нас сразу спросили, какие цены нам предлагали? Я уклончиво ответила, что разные. Великолепно говорящий по-русски менеджер предложил нам шикарную цену в 75 баксов с человека и сказал, что у них настоящая Гинза, а есть агентства, которые косят под них. Разумеется, мы решили взять тур у него. Но тут он куда-то позвонил и сказал, что там еще нужно заплатить за входные билеты еще 10 баксов. Вот же ж жук! Развел таки! Ну да ладно. Зато он предложил нам рафтинг по 10 баксов. Я хотела для зятя заказать, но узнав цену, тоже захотела. Если, конечно, выживем после шарика.
Итак, на следующий день, точнее ночь, мы едем в Каппадокию. Выезд в 3.15. Охохонюшки! И за что мне это?
Вернувшись в отель, нашли мою дочь в весьма плачевном состоянии. Ей все еще было ну очень плохо. Ее периодически рвало, причем в самых неподходящих местах. А ужин уже начался. О еде ей думать было противно, но надо что-то съесть. Я пошла в столовку взять ей каких-нибудь фруктов. Апельсины, арбузы. То, что нужно. Наложив в тарелку арбуза, попыталась выйти из столовой, но была остановлена бдительным отбиральщиком еды. Объяснила, что дочь не может даже дойти сюда. Какой-то другой мужик, видимо старшой, позволил мне вынести тарелку. Кое-как впихнув в себя пару кусочков, доця ушла в номер, пока ее не успело вывернуть.
Как бы там ни было, но проснулась я до рассвета. Ну, раз уже проснулась, побежала на море встречать солнышко. Так себе рассвет. На троечку.
После завтрака мы пошли обследовать ближнюю горку Чалыш на территории национального парка Олимпос.
В конце поселка увидели обменник. Курс не радовал – всего 4.035. При официальном – 4.44. Грабьёжь! Дошли до начала тропинки. Никаких кордонов, вопреки моим ожиданиям, мы не встретили и беспрепятственно гуляли по сосновому лесу. Ну не совсем гуляли. Топали вверх по тропинке с языком на плече.
Крымус вульгарис. В смысле, обыкновенный Крым. Те же пейзажи, те же запахи.
Нет, вру. Местами примешивался еще какой-то сладковатый аромат, и веяло уже не Крымом, а Гоа или Шри-Ланкой. Очень приятная прогулка. Воздух просто необыкновенный! И мусора нет. Ну почти. Иногда валялись пустые бутылки из-под воды. Вот же ж народ! Ну принес ты ее полную, пустую же легче унести!
По тропинке выбрались к широкой дороге, ведущей на вершину с флагом. Но на карте было написано что-то типа « пункт контроля» и я побоялась встретить там каких-нибудь лесников, потребующих с нас деньги, поэтому мы туда не пошли а решили спуститься в Кемер и уехать оттуда обратно в Кириш. Так будет быстрее. Да и денег немного нужно поменять. На карте было еще ответвление к пиратской бухте, но его мы решили оставить на потом. На 11.30 у нас встреча с отельным гидом. Нам он триста лет не нужен, но сходить на всякий случай нужно.
Вид на Кемер с горки
Пришли в Кемер. Мы тут были пять лет назад, но, кажется, ничего, кроме часовой башни и не видели. Нужно восполнить пробел. Нашли и Мунлайт бич и аллею с магазинами.
Мунлайт бич
Кемер
Часа нам хватило, чтобы осмотреть все. Нужно найти обменник. Нашли. Курс 4.125. Уже лучше, но все равно чтой-то маловато будет! Нашли еще один. Та же песня. Бегать искать дальше время поджимало. Пришлось поменять десятку. В маршрутке висела табличка с ценами. До Кириша по 3 лиры.
Вернулись в отель и, завернув в бар, отправились на встречу с гидом. Им оказалась приятная девочка Юля. Она целый час рассказывала об экскурсиях. Хорошо, что мы взяли с собой по бокальчику пива. Допив свое, Вадик интеллигентно уснул. Он это умеет. А я нет. Пришлось внимать. Цены не были выше в 2 раза, чем у местных, но выше. К примеру, Памуккале 55, а у Гинзы 30. Правда, только сегодня и только для нас она может сделать скидку в 2 доллара! Каппадокию не предлагали, а я и не спрашивала. Отдав свои ваучеры и страховки типа для регистрации, мы слиняли.
Дети на встрече не присутствовали и я немного переживала. Пыталась пару раз шкребстись к ним в номер, но они не отзывались, а на двери висела табличка « не беспокоить» . Пошли с Вадиком на море. Я зашла в воду, проплыла некоторое расстояние и увидела подозрительные… даже не могу подобрать название. Фигню какую-то увидела. Повернула обратно и наткнулась на пленку гадкой жижи. Меня передернуло. Разгребая воду впереди себя, пулей выскочила из моря и бегом в душ. Фу, блин! Небось, с яхты парашу вылили! А дети на берегу плещутся! Капец! Сказала об этом Вадику, и мы ушли к бассейну. Там я наконец-то встретила своих детюшек. Доча уже пришла в норму, к моему величайшему облегчению.
Повалялись у бассейна, поглядывая в сторону аквапарка. Он, кстати, для нас бесплатный. А почему бы не пойти туда сразу после обеда? Зять решил к нам присоединиться, когда девочкам будет пора спать. Доча, конечно, расстроилась, но что поделать? Такова ее тяжелая материнская доля!
Пообедав, пошли в аквапарк. На входе у меня попросили показать содержимое сумки. Найдя там два апельсина, которые я вынесла со столовки и благополучно про них забыла, охранник их отобрал и сказал, что они полежат у него. Ну пусть полежат.
Аквапарк был очень даже ничего! Взяв двухместную плюшку полезли на самый верхний этаж. Оттуда были две крутые горки.
Скатились сначала с одной. Понравилось. Пошли на вторую. Эта была супер крутая! Но там так разворачивало, что Вадьку подкачало слегка. Когда плюшка подлетала к самому краю, казалось, что мы сейчас вылетим нафиг! Не вылетели, но в конце плюшку перевернуло вместе с нами в воду. Потом катались по очереди. Наблюдать с шезлонга тоже было прикольно.
Один парень вывалился с плюшки, еще не доехав до края. Да уж, весело! А еще немного поодаль наблюдала картину – там отдельно стоящие три горки типа трамплинов.
Народ съезжал с них на пузе мордой вперед и, взлетая на приличную высоту, падал в бассейн, кто как успевал сгруппироваться. Отвал башки!
Подошел зять. Я ему показала на те горки и сказала – глянь на идиотов! Он сказал « ага! » и убежал кататься. А я еще прокатилась на горках попроще, ободрала спину на стыках, поскольку они были безплюшечными. На закуску оставила горку под названием « казан» . Я бы ее назвала по другому – « унитаз» . Сначала меня прогнали по трубам, а потом смыли в глубоченную емкость, где я нахлебалась воды с хлоркой. Фу! Хватит с меня!
И тут Вадик вспомнил, что нам надо было забрать у отельной гидши до 17.00 свои страховки. А нам же ехать в такую даль, да еще и летать! Страховки взять с собой будет весьма не лишним. Глянула на часы – без десяти. Бегом на рецепшн. На выходе поинтересовалась, где мои апельсины, сданные на хранение? Охранник почухал затылок и полез в мусорный бак. Я покатилась со смеху и пошла дальше.
На рецепшене столкнулась с зятем. Сначала не поняла, думала он пришел забрать ваучеры, хотя откуда он узнал? Он же не был на встрече. И только потом обратила внимание, что он прижимает к подбородку бинтик. Оказалось, что он полез кататься с тех безумных горок, где едут мордой вперед и ныряют. Третий по счету раз закончился для него плачевно – он треснулся бородой о край горки и теперь ему требуется медпомощь. Поэтому он пришел к отельной гидше поговорить насчет страховки. А страховка-то с франшизой 30 баксов! Я это видела, но значения не придала. На кой ляд нам страховка? Это так, для душевного равновесия! Та ниче се! Отдай тридцатник не за хрен собачий! Да я за такие бабки муху на стекле загоняю! Чи ни травма! Ну, кожу разрубил! Я в детстве тоже треснулась подбородком об лед и распанахала кожу. Так я даже матери ничего не сказала.
Прибежала доча с хнычущей малой, которую, видимо, подняли раньше времени. Она решила, чтоб зашивали. Вручила мне дитеныша, и их увезли в больницу.
Пока я катила коляску на пляж, малая орала благим матом. Никакие мои развлекухи, используемые дома, не действовали. Но у воды она успокоилась и с восторгом помогала мне бросать камни в воду. Купать я ее не стала, потому что не нашла в коляске запасного памперса. Ограничились замочкой ножек.
Мамаша из меня была так себе. Родив, в академ я не уходила, продолжала учиться, и при наличии двух бабушек ребенок как-то вырос. Чадолюбием я не отличаюсь, но внучка – это же совершенно другое, чем собственный ребенок. Пришла два-три раза в неделю часа на 3, наигралась и с чувством выполненного долга ушла домой спокойно спать. Красота!
Однако, прошло уже два часа! Да где же они? Уже ужин начался! А нам нужно успеть напиться и проспаться до 3-х часов ночи! Пошли в столовку. Накормить наше дитятко – аттракцион не для слабонервных. Ест-то она с аппетитом, вот только сидеть в стуле не хочет – вылезает, скачет. После каждой ложки тянет в рот хоть что-нибудь – игрушку или просто руку. Дома она уже навернулась однажды на пол. После этого я ее кормлю только посадив в клетку (манеж). Не очень гигиенично, зато безопасно.
Дети появились уже в начале девятого. Делов на 5 минут, а промурыжили их больше 3-х часов. Врач бесконечно долго беседовал со страховой компанией, задававшей сто раз одни и те же вопросы. Ну и, конечно же, прежде всего, взяли тест на алкоголь. Хорошо, что зять не пил. И это плевый случай. А если, не приведи Господи, что-то серьезное? Загнешься, пока тебя спасут! Да еще 30 баксов сначала заплати! Да у нас за эти деньги тебя зашьют с ног до головы! Хотя… Ладно, не буду говорить о том, чего не знаю. И знать не хочу!
Продолжение следует
Цього року у Вадика ювілей. І не якихось нещасних 50, а цілих 60! І, зрозуміло, треба провести цей день якось нестандартно. Чи не обличчям в олів'ї. Почали про це замислюватися ще з осені попереднього року. А чому б не пройтися слідами Поліни пілігримською стежкою? Типу "старість мене вдома не застане, я в дорозі, я в дорозі". Тим більше що з квітня Віззейр обіцяв запустити прямий рейс Київ-Лісабон. Ну, або, як варіант, полетіти з пересадкою в Варшаві, але прямісінько в Порту. Так було б дещо дешевше. І взяти з собою досвідченого бродильника, Вєркиного чоловіка. Під цю лавочку ми приготували собі біопаспорти, хоча старим закордонам ще жити цілих 5 років.
Між справою в листопаді з'їздили до Шрі-Ланки, а коли повернулися, виявили, що Віззейр передумав літати до Лісабона у травні, а вильоти з Києва до Варшави перенесли з вечора на ранок (або навпаки), що робило стиковку абсолютно незручною. Ех, прощай Португалія! І куди ж податися? Думай, крокодил, думай! Варіантів, звісно, багато. Тільки треба якось виправдати покупку нових паспортів і їхати до нелюбої Європи.
О! Греція! Там ми ще не були і вона досить приваблива для нас. Тільки треба взяти із собою дочку. Грецьку вона колись знала, але вже забула, зате англійську у неї на висоті. Тільки дочки додається ще зять (що добре), і онука (що не дуже добре). А без машини у Греції робити нічого. Зять цілком годиться у водії. Тільки куди тепер подіти Вєркиного чоловіка? У Греції дитяче автокрісло обов'язково, на колінах не прокотить. Отже, п'ятий дорослий – зайвий. Орендувати семимісцеву машину практично вдвічі дорожче. Так, проблемка! Як би потактовніше сказати старому дружбану, що він уже не потрібен?
Але, як це зазвичай буває, проблема вирішилася сама собою. Поки ми чекали на дитячий паспорт, квитки злетіли вдвічі. Порахувавши передбачувані витрати (квитки, готелі, оренда машини та бензин), вирішила, що 500 євро з носа на тиждень без харчування – це занадто. Що ми у тій Греції не бачили?
Ех, гори воно все! Поїдемо до Туреччини – дешево та сердито. Вєркін чоловік вирішив не їхати (фух, гора з плечей! ). А дочка вже так спалахнула поїздкою, що скидати її з хвоста совісті не вистачило.
За раннім бронюванням, за півтора місяці до вильоту, у Анекса було придбано тур до бюджетної п'ятірочки з вильотом із Запоріжжя. Не скажу, що прямий дешево - 900 доларів з нас двох, і 975 з двох з половиною. І, як це зазвичай зі мною буває, вкотре переконалася, що раннє бронювання – це повна лажа! Через тиждень-другий, тур на двох став дешевшим на сотню доларів, та ще курс впав. Ех, карма в мене така, чи що, наступати на ті самі граблі?
Але, як виявилося, це були ще квіточки. Зайшовши в черговий раз на сайт Анекса, щоб зіпсувати собі настрій, випадково помітила, що прилітаємо ми зовсім і не в Запоріжжя, а вже в Харків! От уже щастить, то щастить! В істериці пишу до ТА, а вони ні сном, ні духом. Але заспокоїли, що нас безкоштовно доставлять до Запоріжжя. Ось щастя! З однорічним дитиною зайвих п'ять годин тарахтіти в автобусі! Але робити нічого, гроші вже сплачені. Як виявилось, запорізький аеропорт раптово вирішили закрити на ремонт.
У день вильоту за нами заїхав найнятий водій, щоб відвезти до аеропорту Запоріжжя. Точніше, це був ще й не день, а 4 ранку. Дорога до Запоріжжя є повною відсутністю дороги. Мало хто наважується заробляти на цьому гроші. Але якщо вже наважуються, то наважуються. За відрізок бездоріжжя у 230 км було запрошено 1600 гривень. Спочатку ми хотіли попросити відвезти нас одного родича на службовій машині, але він незадовго до того дуже вдало зламав руку і, таким чином, був позбавлений наших прохань.
На щастя, манюня не вередувала і всі три години бездоріжжя провела у мамки під цицькою. Велика річ – грудне вигодовування!
Перевізник "Атлас глобал". Цілком нічого. Виліт не затримали. Стюардеси-турки води напоїли – і на тому спасибі. Внучка політ пережила нормально, а ось дочка захитало. Вона з дитинства на це страждає.
Аеропорт Анталії. Чекаємо на багаж. Ми здали 2 одиниці – чемоданчик і нулячу сумку, виграну мною на ТП у нелегкій сутичці з кращими авторами. Самостійно замотувати ми полінувались, а платити 70 грн жаба задавила. Чекаємо-с. Поїхали сумочки-валізи, добряче пошарпані. Приїхала ручка з биркою, але без валізи. Афігети! Дякувати Богу, не наша ручка. Приїхала наша сумочка – візюкана, але ніби ціла. А ось і валізка! Колеса були вирвані з м'ясом та віссю! Що ж! Було-було, але ще такого не було! Колеса втрачали. Вадик спеціально поставив посилену вісь та нові колеса. Минулого разу нам вирвали кодовий замок. Але це не смертельно – на собачки блискавки повісили маленький замочок. А ось тепер, схоже, валізка віджила своє – відновленню не підлягає. І, гадаю, перев'язка плівкою його не врятувала б. Зятю довелося тягнути пораненого за ручку. Очевидно, в аеропортах стоять спеціальні агрегати для виривання валіз ручок-колес.
Пішли до автобуса. Він уже сповнений. Нахабний народ розсаджувався по одному. Довелося тіснити. Дочку нудить. Малу розважаємо поперемінно із зятем, але періодично їй хочеться до мами, починає канючити. Дорога до Кириша тягнеться безкінечно. Нарешті, до третьої години пополудні ми прибули в нашу Дайму результат.
На обід ми запізнилися, але поселили миттєво. Номери нам дали в одному корпусі і навіть на одному (четвертому) поверсі, але у різних кінцях коридору. Діти пішли спати, а ми бігом до бару біля басейну. Вибір напоїв вражав, але хотілося лише пива, бо ввечері напередодні від'їзду ми непогано посиділи у кафе із друзями. Вгамувавши спрагу, переодяглися і пішли на море. Ну так, чисто привітатись. Там виявили ще один бар та тип столовки. Вона працювала до 16 і ми встигли перекусити. У морі водичка була градуса 23. Не те щоб дуже, але цілком. Відзначившись на морі та в барі, пішли назад переодягатися. Була у нас одна важлива справа.
Туреччину ми вибрали не просто так. Це було б банально та нудно. Ми вирішили провести ДР незабутньо – взяти екскурсію до Каппадокії та політати там на повітряній кулі. З цією метою ми вирушили шукати місцеве турагентство.
Готуючись до поїздки, я трохи поцікавилася ціною питання. Виходило дуже вже нехило - по сто п'ятдесят з носа дводенна екскурсія плюс ще стільки ж політ. Проте! Але шістдесят років буває не щодня і навіть щороку. Тому вирішили не тиснутись.
П'ять років тому, коли ми вперше завітали до Туреччини, екскурсії купили у Гінзи, рекомендованої бувалими турправдинцями. Хвалили також і Максвеллтур, проте ж минулого разу нам попалася тільки Гінза, у неї і купили і залишилися, в принципі, задоволені. Зараз за маршрутом руху першим нам потрапило якесь незнайоме агентство чи Марс, чи Марш. Зайшли. Каппадокія продавалася за 80. Ух ти! Чи не 150! Вже легше. Але пішли далі. Побачили назву "Гінза". Там нам запропонували вже за 90. Але ж це Гінза! Хоча глянули на взятий буклетик і виявили, що там написано ТА «Free Moon». Дивно-незрозуміло! Далі ми побачили вивіску Максвелла. Зайшли ще й туди. Там взагалі нам сказали, що дводенний тур коштує 110 баксів, але політати на кулі ми не встигнемо, потрібно брати 3-денний тур за 145. Ну ні! На це я не можу піти! 3 дні без оллінклюзиву!
Далі по курсу побачили ще одну Гінзу та зайшли для очищення совісті. Тут нас одразу запитали, які ціни нам пропонували? Я ухильно відповіла, що різні. Чудово розмовляючий російською менеджер запропонував нам розкішну ціну в 75 доларів з людини і сказав, що у них реальна Гінза, а є агентства, які косять під них. Зрозуміло, що ми вирішили взяти тур у нього. Але тут він кудись зателефонував і сказав, що там ще треба заплатити за вхідні квитки ще 10 доларів. Ось же жук! Розвів таки! Ну та гаразд. Зате він запропонував нам рафтинг по 10 доларів. Я хотіла для зятя замовити, але, дізнавшись ціну, теж захотіла. Якщо, звичайно, виживемо після кульки.
Отже, наступного дня, точніше ніч, ми їдемо до Каппадокії. Виїзд о 3.15. Охохонюшки! І за що це мені?
Повернувшись до готелю, знайшли мою дочку в дуже плачевному стані. Їй усе ще було дуже погано. Її періодично рвало, причому у невідповідних місцях. А вечеря вже почалася. Про їжу їй думати було гидко, але треба щось з'їсти. Я пішла до їдальні взяти їй якихось фруктів. Апельсини, кавуни. Те що потрібно. Наклавши в тарілку кавуна, спробувала вийти зі їдальні, але була зупинена пильним відбирачем їжі. Пояснила, що дочка не може навіть дійти сюди. Якийсь інший мужик, мабуть старший, дозволив мені винести тарілку. Сяк-так впхнувши пару шматочків, доця пішла в номер, поки її не встигло вивернути.
Як би там не було, але прокинулася я до світанку. Ну, коли вже прокинулася, побігла на море зустрічати сонечко. Так собі світанок. На трієчку.
Після сніданку ми пішли обстежити ближню гірку Чалиш на території національного парку Олімпос.
Наприкінці селища побачили обмінник. Курс не радував – лише 4.035. За офіційного – 4.44. Пограбування! Дійшли до початку стежки. Жодних кордонів, всупереч моїм очікуванням, ми не зустріли і безперешкодно гуляли сосновим лісом. Ну, не зовсім гуляли. Топали вгору стежкою з язиком на плечі.
Кримус вульгаріс. У сенсі звичайний Крим. Ті самі пейзажі, ті ж запахи.
Ні, брешу. Місцями домішувався ще якийсь солодкуватий аромат, і віяло вже не Кримом, а Гоа чи Шрі-Ланкою. Дуже приємна прогулянка. Повітря просто незвичайне! І сміття нема. Ну майже. Іноді валялися порожні пляшки з-під води. Ото ж народ! Ну, приніс ти її повну, порожню ж легше забрати!
По стежці вибралися до широкої дороги, що веде на вершину з прапором. Але на карті було написано щось на кшталт «пункт контролю» і я побоялася зустріти там якихось лісників, які зажадали з нас гроші, тому ми туди не пішли, а вирішили спуститися в Кемер і поїхати звідти назад у Кіріш. Так буде швидше. Та й грошей треба трохи поміняти. На карті було ще відгалуження до піратської бухти, але ми вирішили залишити на потім. На 11.30 у нас зустріч із готельним гідом. Нам він триста років не потрібен, але сходити про всяк випадок треба.
Вигляд на Кемер з гірки
Прийшли до Кемера. Ми тут були п'ять років тому, але, здається, нічого, крім вежі й не бачили. Потрібно заповнити прогалину. Знайшли і Мунлайт бич та алею з магазинами.
Мунлайт бич
Кемер
Години нам вистачило, щоб оглянути все. Потрібно знайти обмінник. Знайшли. Курс 4.125. Вже краще, але все одно щось замало буде! Знайшли ще один. Та сама пісня. Бігати шукати далі час підтискало. Довелося змінити десятку. У маршрутці висіла табличка із цінами. До Кіріша по 3 ліри.
Повернулися в готель і, загорнувши до бару, вирушили на зустріч із гідом. Ним виявилася приємна дівчинка Юля. Вона цілу годину розповідала про екскурсії. Добре, що ми взяли з собою по келих пива. Допивши своє, Вадик інтелігентно заснув. Він це вміє. А я ні. Довелося слухати. Ціни не були вищими в 2 рази, ніж у місцевих, але вищими. Наприклад, Памуккале 55, а у Гінзи 30. Щоправда, тільки сьогодні і тільки для нас вона може зробити знижку в 2 долари! Каппадокію не пропонували, а я й не питала. Віддавши свої ваучери та страховки типу для реєстрації, ми злиняли.
Діти на зустрічі не були присутніми і я трохи переживала. Намагалася кілька разів шкребтися до них у номер, але вони не відгукувалися, а на дверях висіла табличка «не турбувати». Пішли з Вадиком на море. Я зайшла у воду, пропливла певну відстань і побачила підозрілі… навіть не можу підібрати назву. Фігню якусь побачила. Повернула назад і наткнулася на плівку бридкої жижі. Мене пересмикнуло. Розгрібаючи воду попереду себе, кулею вискочила з моря і бігцем у душ. Фу, млинець! Мабуть, з яхти парашу вилили! А діти на березі хлюпаються! Капець! Сказала про це Вадику, і ми пішли до басейну. Там я нарешті зустріла своїх діточок. Доча вже прийшла в норму, на моє найбільше полегшення.
Повалялися біля басейну, поглядаючи у бік аквапарку. Він, до речі, для нас є безкоштовним. А чому б не піти туди одразу після обіду? Зять вирішив до нас приєднатися, коли дівчаткам буде час спати. Доча, звичайно, засмутилася, але що вдієш? Такою є її важка материнська частка!
Пообідавши, пішли до аквапарку. На вході у мене попросили показати вміст сумки. Знайшовши там два апельсини, які я винесла зі столівки та благополучно про них забула, охоронець їх відібрав і сказав, що вони полежать у нього. Ну, нехай полежать.
Аквапарк був дуже нічого! Взявши двомісну плюшку, полізли на найвищий поверх. Звідти були дві круті гірки.
Скотилися спочатку з однієї. Сподобалось. Пішли на другу. Це була супер крута! Але там так розвертало, що Вадьку підкачало трохи. Коли плюшка підлітала до краю, здавалося, що ми зараз вилетимо нафіг! Не вилетіли, але наприкінці плюшку перевернуло разом із нами у воду. Потім каталися по черзі. Спостерігати із шезлонгу теж було прикольно.
Один хлопець випав з плюшки, ще не доїхавши до краю. Так, весело! А ще трохи віддалік спостерігала картину – там три гірки типу трамплінів, що окремо стоять.
Народ з'їжджав із них на пузі мордою вперед і, злітаючи на пристойну висоту, падав у басейн, хто як встигав згрупуватися. Відвал голови!
Підійшов зять. Я йому показала на ті гірки і сказала - глянь на ідіотів! Він сказав "ага! " і втік кататися. А я ще прокотилася на гірках простіше, обдерла спину на стиках, оскільки вони були безплюшкові. На закуску залишила гірку під назвою "казан". Я б її назвала інакше – «унітаз». Спочатку мене прогнали трубами, а потім змили в глибоку ємність, де я нахлибалася води з хлоркою. Фу! Досить з мене!
І тут Вадик згадав, що нам треба було забрати у готельної гідші до 17.00 свої страховки. А нам же їхати в таку далечінь, та ще й літати! Страховки взяти з собою буде не зайвим. Зирнула на годинник – без десяти. Бігом на рецепшн. На виході поцікавилася де мої апельсини, здані на зберігання? Охоронець почухав потилицю і поліз у сміттєвий бак. Я покотилася зі сміху та пішла далі.
На рецепшені зіткнулася із зятем. Спочатку не зрозуміла, думала, він прийшов забрати ваучери, хоча звідки він дізнався? Він же був на зустрічі. І лише потім звернула увагу, що він притискає до підборіддя бинтик. Виявилося, що він поліз кататися з тих шалених гірок, де їдуть мордою вперед і пірнають. Третій раз закінчився для нього плачевно - він тріснувся бородою об край гірки і тепер йому потрібна медична допомога. Тому він прийшов до готельної гідші поговорити про страховку. А страховка з франшизою 30 доларів! Я це бачила, але значення не надала. На який ляд нам страховка? Це так для душевної рівноваги! Та нічого се! Віддай тридцятник не за собачий хрін! Та я за такі бабки муху на склі заганяю! Чи не травма! Ну, шкіру розрубав! Я в дитинстві теж тріснулася підборіддям про лід і розорала шкіру. Я навіть матері нічого не сказала.
Прибігла доча з хныкучою малою, яку, мабуть, підняли раніше. Вона вирішила, щоби зашивали. Вручила мені дитинчата, і їх відвезли до лікарні.
Поки я котила коляску на пляж, мала кричала благим матюком. Ніякі мої розваги, які використовуються вдома, не діяли. Але біля води вона заспокоїлася і із захопленням допомагала мені кидати каміння у воду. Купати я її не стала, бо не знайшла у візку запасного памперса. Обмежилися замочкою ніжок.
Мама з мене була так собі. Народивши, в академ я не йшла, продовжувала вчитися, і за наявності двох бабусь дитина якось виросла. Чадолюбством я не відрізняюся, але онука – це зовсім інше, ніж власна дитина. Прийшла двічі-тричі на тиждень години на 3, награлася і з почуттям виконаного обов'язку пішла додому спокійно спати. Краса!
Однак минуло вже дві години! Та де вони? Вже вечеря почалася! А нам потрібно встигнути напитися і проспатися до 3-ї години ночі! Пішли до їдальні. Нагодувати наше дитятко – атракціон не для людей зі слабкими нервами. Їсть вона з апетитом, ось тільки сидіти в стільці не хоче - вилазить, скаче. Після кожної ложки тягне до рота хоч щось – іграшку або просто руку. Вдома вона вже навернулась одного разу на підлогу. Після цього я її годую лише посадивши в клітку (манеж). Не дуже гігієнічно, проте безпечно.
Діти з'явилися вже на початку дев'ятої. Справ на 5 хвилин, а промурижили їх більше 3-х годин. Лікар нескінченно довго розмовляв зі страховою компанією, що ставила сто разів одні й ті самі питання. Ну і, звичайно ж, перш за все взяли тест на алкоголь. Добре, що зять не пив. І це пльовий випадок. А якщо не приведи Господи, щось серйозне? Загнеш, поки тебе врятують! Та ще 30 доларів спочатку заплати! Та у нас за ці гроші тебе зашиють із ніг до голови! Хоча… Гаразд, не говоритиму про те, чого не знаю. І знати не хочу!
Продовження слідує