Полювання ще неволі або що таке не щастить і як з ним боротися-2. Частина 3
Поставили будильник на 3.15. Але зайвих таких солодких п'ятнадцяти хвилин нам не дали доспати. Рівно о 3-й задзвонив готельний телефон. З днем народження, коханий!
На вулиці не жарко, тому я одягла не шорти, а спортивні штани та легку курточку. А Вадик штани не брав і залишився у шортах. Але куртку одягнув. Забрав нас аналогічний автобусик на 16 місць, тільки не фолькс, а мерс. Зібрали по готелях ще народу та повезли… до кафе! От млинець! Ще я о 3 ночі не їла! Краще б дали поспати зайву годинку! Але робити нічого. Довелося запихувати якусь їжу. Кафе гуло, як вулик мовами всього світу! Такого інтернаціоналу я, мабуть, ще не бачила!
Завантажилися назад, і в передсвітанкових сутінках нас кудись помчали. У низинці я розглянула щось кругле. Та ось вони, кулі! Ще напівнадуті лежать землі. Але ми проїхали повз. Заїхали з іншого кінця долини та вивантажилися, нарешті. То тут, то там готувалися до польоту різнокольорові кульки. Які ж вони, виявляється, величезні! Спочатку їх просто надувають стисненим повітрям, і лише потім включають величезні газові пальники, щоб його підігріти.
Підскочив фотограф і почав нас клацати.
Одні кулі вже піднімалися у повітря. А наш все ніяк не надивається!
Скоро вже світанок! Ми ж спізнимося! Але нікуди ми не запізнилися і всі встигли. Просто я панікерка у житті. Кошик складався з чотирьох секцій для пасажирів, плюс відсік для пілота посередині. У кожну секцію посадили по п'ять осіб, причому декого потім міняли місцями, якщо один край переважував. Добре, що ми з Вадиком потрапили до одного відділення. І троє дрібних китайців, тож нам було не дуже тісно. Спочатку я планувала взяти з собою пляшку шампанського та розпити на борту. Але згодом почитала, як це відбувається, і відмовилася від цієї ідеї. По-перше, можуть посадити у різні відсіки. По-друге, нам буде просто не до цього, і, по-третє, обіцяли напувати своїм шампанським після польоту. Ну хай напувають!
Пілот дав повний газ із усіх чотирьох пальників, і ми потихеньку піднялися. Здійнялися над тією красою, яку бачили вчора із землі.
Всі заклацали камерами, повертаючись на всі боки. Але це було зайвим. Пілот періодично повертав кулю навколо осі. Ми то піднімалися вище всіх, то опускалися майже до землі. Було дуже прикольно і анітрохи не страшно.
Злітати літаком і те страшніше. Хоча хтось колись таки розбився. Але я Вадику про це не розповідала.
Картина, звісно, незабутня. Кілька десятків різномастних кульок одночасно ширяє на різній висоті, то піднімаючись, то опускаючись.
Наш, до речі, був ну прямий як у пісні – радикально мандаринового кольору. Щоправда, не весь, а подекуди.
Не знаю, скільки ми там літали – сорок хвилин чи цілу годину, я не засікала. Але мені, в принципі, вистачило. Незважаючи на те, що вже поїла, коли настав мій нормальний час сніданку, в животі забурчало.
Навіть не уявляю, як можна керувати цим пристроєм – пілот, то смикав за якісь мотузки, то піддавав газку. Але факт у тому, що він нас посадив із ювелірною точністю на лафет машини.
Браво! Підскочили пацани і допомогли нам вивантажитись і здути кульку. Після чого дістали дві пляшки шампанського. Оскільки для 20 людей цього замало буде, вони розбавили його вишневим соком.
І дали всім закусити по шматочку бісквіту, щоб не напилися, не дай боже! З днем народження, Вадику!
Знаю, знаю, ви чекали більшого! Але окропом я не писала. Мабуть, у мене щось із нирками. А можливо, це через хронічний недосип. Але, найімовірніше, справа в іншому. Алкоголіки зі стажем мене зрозуміють. У дитинстві вистачало склянки вина, щоб упасти під стіл. Зараз п'єш, п'єш, а сп'яніння все не настає! Дози потрібні вже слонячі. Так само і з подорожами. Чим частіше їздиш, тим нижча гострота сприйняття. І їхати треба все далі та шукати пригод на п'яту точку. Проте, не їздити вже не можеш. Втім, може, це я якась не така?
Нам було урочисто вручено сертифікати повітроплавців.
Біля автобуса на нас уже чекав фотограф зі свіжоспеченими фотками. Оце оперативність! Проте, коштували вони по 5 доларів за штуку. Дякую, обійдемося. Одна пара прикупила штук 5. На двох з них ми так здорово вийшли з Вадиком, що я набралася зухвальства і попросила їх перефотографувати. Пара люб'язно надала нам таку можливість.
До 7 години нас повернули в готель. Виїзд о 8-й. Тому швиденько снідати і збиратися.
На сьогодні у нас ще запланована велика програма. Спочатку нас повезли до стародавнього храму, до якого не доїхали вчора через дощ.
А потім – у зовсім чумове місце.
У цих хатинках люди жили аж до 1980 року. Потім їх силоміць відселили, але хатки їм дозволили залишити за собою як «дачу». Розводити там город особливо не розведеш, а ось туристів – це просто. Вадик захотів залізти подивитися. Господар зажадав 2 ліри з особи. Ну гаразд, видала, на честь свята!
Хороми, звісно, вражають! Особливо тераса.
Тільки незрозуміло, як вони вирішують питання з каналізацією? І світлом, і водою. Дикі люди! Діти гір.
Потім був ще оглядовий майданчик.
Ну і на закуску обов'язкова програма. Відвідування торгових точок. Куди ж без них? Спочатку хлопчаки та дівчата влаштували нам дефіле у шкіряних виробах, після чого перевели до магазину з дикими цінами. Але, зрозуміло, лише сьогодні і лише для нас знижка 60%! А за дверима вже знову заграла музика, що супроводжує манекенників. Потік. У магазині потрібно поводитися обережно. Не дай вам бог проявити хоч найменший інтерес до якоїсь шмотки! Налетять – не відіб'єшся! Ми всі вже сиділи в автобусі, але не було однієї молоденької дівчинки. Її там щільно взяли у оборот. Ми вже хотіли йти визволяти.
Потому – ювелірний магазин, і на закуску – магазин солодощів.
Там нас хоч трохи підгодували – дали скуштувати різних смакота. Причому всі магазини опинилися в пішій доступності одна від одної, але нас сумлінно підвозили автобусом.
А ще нас завезли в караван-сарай.
Він був збудований якимось там султаном для захисту караванів від набігів бандитів. Звичайно ж, за століття він був зруйнований. Але недавно якийсь добрий самаритянин власним коштом відновив цю споруду. Щоправда, вона тепер у нього в оренді, здається на 99 років. А там розташована купа торгових точок із різною всячиною. Отже, не такий він і добрий.
Чи побудувати з нуля торговий центр, чи скористатися вже готовеньким. Ну трохи звільненим, подумаєш!
На обід Ільдар планував нас завезти в ще якийсь супер-пупер шинок з місцевою кухнею, але, крім мажористої пари, що літала з нами на кульці, ніхто платити по десятці за обід більше не захотів. Ільдар, схоже, розкрився, і нас довго везли без упину. Бідний народ знемагав з голоду. А в нас із собою було. Не чекаючи на стоянку, ми почали святкувати. Сало вже скінчилося, але була ще ковбаса з хлібом та редиска. А головне – 12-річний чівасик. До речі, чутки про дорожнечу анталійського дьютіка сильно перебільшені. Віскарик ми купили у запорізькому за 35 євро (щоправда, за гривні). У літаку він коштував уже 31, а в аеропорту Анталії – лише 29. Якось так.
Дорога, все ж таки, дуже втомлива. Якби не віскі, було б дуже сумно. Але ж водій у нас був просто звір! Можете собі уявити, що до нас ще забирав одну дівчинку з Текірова. І було це о пів на третю ночі. Напевно, взагалі не лягав. Потім катав нас до самого вечора, а о 4-й ранку знову на ногах! Анексівська дівчинка виправдовувала таку дорогу ціну своїх екскурсій тим, що нібито у них по 2 водили. Тож дивіться самі. Ми пофігісти. І після польоту нам уже нічого не страшно. Це я так думала.
Чи довго, чи коротко, але в готель ми потрапили рівно о 21.00 год. Жерти хотілося шалено! Мені чомусь думалося, що їдальня працює до півдесятої, а Вадик стверджував, що взагалі до 10. Тому забігли в номер кинути рюкзак. Там на нас, а точніше Вадика, чекав сюрприз! Тарілочка з печінками та вітальною листівкою! Оце крут! Подивившись такої щедрості, що межує з марнотратністю, ми весело побігли на вечерю. Однак ми помилилися і вечеря була до 9. Я кинулася до тазика з супом. Нічого мені так не хотілося, як гаряченького супчика! Він був у наявності, а ось черпака вже не було. Персонал був, звичайно, шокований нашою простотою, але я показала на свій прилиплий до спини живіт і зобразивши на обличчі страждальну міну, все ж таки витребувала черпак. Супу з лавашем нам вистачило. Взявши в барі по два бейліси, пішли до себе на балкончик. З днем народження Вадік! Ось де нагоді печенюшки. А ми з них іржали!
Далі буде.
