Велика турецька подорож. Частина 5. Каппадокія

19 жовтня 2020 Час поїздки: з 27 серпня 2020 до 01 вересня 2020
Репутація: +6554
Додати до друзів
Написати листа

Частина 1.  Аланія

Частина 2.  Сіде

Частина 3.  Анталія

Частина 4.  Олюденіз

Частина 5. Каппадокія <------

-------------------------------------------------- -------

Рік тому ми прощалися з Каппадокією назавжди. Ми пройшли майже всі долини, зазнали найцікавіші куточки. Я з сумом писав у розповіді про те, що непройдені долини залишаться незвіданими для нас. Але як же все чудово змінилося, ми знову тут! А раптом нам уже вдруге не так сподобається? Може краса цих долин вражає лише вперше? На радість, цього разу було не менш чарівно та цікаво. По-перше, долини так само ваблять і радують своєю незвичайною красою. По-друге, саме у Каппадокії можна відчути всю атмосферу країни. Тут Туреччина виявляє свої найкращі риси в їжі, у людях, у природі і навіть у звуках. Ну і інший біологічний часовий пояс, тут потрібно прокидатися близько п'ятої ранку, йти в долини на одну з оглядок, потім вмирати від краси повітряних куль.

О 08:30 приходити в готель на сніданок, з 09:30 до 13:00 здійснити похід ще в одну з долин, а потім тиху годину за бажанням сон до 17:00, потім вечірня активність або долина та вечеря. О 22:00 сон. На Каппадокію ми виділили три повні дні і по половинці. В останній день я мав бажання залишитися жити з усіх частин країни саме тут, у Геремі. І тепер я вже впевнений, що ми ще обов'язково повернемося сюди і сподіваюся, що не раз.

Дуже-дуже хочу надихнути якнайбільше людей на відвідування цього прекрасного куточка нашої планети. Повторно розповідати про красу кожної долини я не буду, але ви можете прожити з нами ці прекрасні дні в Каппадокії.

Ми прибули на заході сонця з аеропорту Кайсері. Скільки ми летіли літаком і їхали в таксі, за вікнами абсолютно звичайні види, без найменшого натяку на красу, яка прихована поблизу Гереме. Цього разу наш печерний готель виявився не зовсім печерою, але майстерно виготовлений під печеру.

У ванній кімнаті був дуже дивний хімічний запах, який ніяк не хотів вивітрюватися. Пізніше я знайшов джерело, то був турецький освіжувач повітря. Для перевірки я вирішив його понюхати. Як я не втратив нюх досі загадка, але відчуття було, наче в голові вибухнув лимон. Винесли освіжувач на вулицю, стало значно краще. Тепер можемо вирушати на міську оглядку. Вхід на огляд тепер чомусь платний, по три ліри. Ну і гаразд, ми знайдемо собі іншу оглядку з "блек джеком і...". Свою оглядку серед ночі виявилося не так просто. Ми спробували піднятися на якусь стрімку скелю, не скажу, що види були погані, але такий смертельний трюк ми більше не повторювали. Хоча ні, ще була через пару днів схожа спроба, що закінчилася повним провалом, провалом землі під ногами...Загалом висновок тут такий - якщо на мапс ми тут немає стежки, то нічого й пробувати. Хоча якщо хочете справжніх турецьких пригод, не боїтеся пилу та колючок - прокладайте нові маршрути сміливо)

Після хорошого маршруту не погано б і від трапезувати. Ми сіли в наш улюблений ресторанчик у центрі, на ті самі місця, де сиділи рік тому. Жаль, що цього разу без Олі з Женею. Вже традиційно сезон Каппадокії відкриваю тарілкою сочевичного супчика з лимоном. А тепер швидше за спати, щоб наблизити момент милування кулями.

Перша прокинулася Даша під звуки куль, що надувались, що доносяться з долин. Коли ми вийшли, кулі вже кружляли над готелем. Їх звичайно значно менше зараз, під час карантину, проте вони є і це не може не тішити! Ми хотіли почати наш маршрут з улюбленої долини Сабель. Але моя вам усім порада. Перевіряйте маршрут на карті з вечора. Чомусь о 6-й ранку, мозок на відмову не хотів розуміти і знаходити цю долину. В результаті ми прийшли до долини кохання 2.

Тільки одна проблема – долина внизу, біля підніжжя гір, а ми згори. Карти чомусь впевнено натякають нам, що ми можемо тут спуститись, або йти в сусіднє місто Чавушин, там буде нормальний вхід. Мабуть о 6-й ранку ще й інстинкт самозбереження працює не особливо. Спуск зайняв хвилин 10 і був схожий на боротьбу за життя в екстремальних умовах.

Зате які краси на нас чекали внизу. І вся долина лише наша! Цікавий факт подорожі. Ми почали наш маршрут приблизно з того місця, де з-за зливи перервали рік тому. Ми тоді не встигли спуститись стежками до самого низу і вчасно взяли маршрут поверху. Зараз же дощі та зливи були настільки далекі від нас, їх тут просто було б складно уявити. Як виявилося, якщо прилітати в країну в розпал сезону, то можна зловити цілий місяць сонячних днів. Це справді чудове відчуття, коли скільки не прокручуєш прогноз погоди, а на картинках весь час круглі сонечки, іноді з хмарами. Але пам'ятаю, десь на початку подорожі ми мали 15-хвилинний дощ серед ясного неба, незважаючи на сонячні прогнози. Це навіть тоді здавалося дивним у таку спекотну погоду. Коли ми вдосталь нагулялися по долині, постало логічне питання, а як назад? У Чавушин іти було ліньки. Ми вирішили, якщо ми були настільки бравими, що змогли спуститися, то й зможемо піднятися.

Тим більше, Даша у нас зайчика, а зайкам має бути легше в гору, ніж з гори.

Після того як ми видерлися на гору без скелелазного спорядження, ми собі пообіцяли більше не виявляти такого героїзму та самопожертви. У Миші взагалі був шок, він собі долини явно уявляв простіше. Спуск і підйом ще ускладнився захованими в піску колючками, які так і намагаються впитися в ногу. Або ще гірше потрапити між ногою та босоніжком. Обтрушилися від пилу, тепер можна в готель на сніданок. У готелі, що знаходиться в центрі міста та коштує 14 євро за трьох за ніч, сніданок виявився відповідним. Але це, на щастя, просто виправити. У Геремі є моя улюблена кафешка-пекарня "Tarihi Istanbul 1453 Bö rekç isi", в ній віддаються найсмачніші бореки. А ще дуже душевний хлопець – продавець. Так ось, одного борека за 15 лір вистачить, щоб перетворити навіть найсумніший сніданок на турецький бенкет. Особливість цієї пекарні в тому, що вона цілодобова, коли вранці йдеш у долину, в ній якраз можна купити гаряченького в дорогу. Після сніданку невелика перерва, хвилин 20 і потрібно вирушати далі, поки не почалося денне сонцестояння. Мишко залишився з ноутбуком у номері, підкорювати шахові вершини, ми з Дашею вирушили підкорювати стежки голубиної долини.

Це одна з найкоротших і найлегших долин. Нашу компанію одразу ж доповнив пес-провідник. Ми, звичайно, шукали нашого торішнього вірного друга Фіндика, але його ніде не було. Поки ми йшли по долині, то думали, що Мишко треба було брати на цю долину, а не на ранкову каторжну.

Після другої долини чергове турецьке застілля та тиху годину до вечора. Приблизно з 13:00 до 17:00 наприкінці серпня сонячні промені пронизують тіло наскрізь, як дрібні голки. У цей час найкраще закритися в печері і не висуватись у двір. Головне заздалегідь запастися кавуном. Все-таки Дашин челендж жодного дня без кавуна в Туреччині переривати не можна.

Увечері у нас почалося справжнє сафарі, ми поїхали на квадроциклах у двогодинну подорож долинами. Турки спокійно реагували, коли ми їхали, не тримаючись основної колони, так що ми з Дашею та Мишком влаштували справжнє ралі з дрифтом та перегонами. Я раніше думав, що найкрасивіша на квадроциклах це в Єгипті ввечері, але ні, тут навіть красивіше!

Ми з Мишком так були захоплені екстремально-швидкісною їздою, що замість фотозупинок нам дозволяли поганяти. Насправді в місцях фотозупинок ми й так щодня пішки ходимо, а квадроцикли дві години й закінчаться.

Наприкінці маршруту на нас чекав чарівний захід сонця на вершині однієї з гір. Пили, звичайно, непомірно і є ризик, що це буде остання поїздка у фотоапарата, він вже повністю під колір гір. Але воно того варте. Тримайся наш фотоапарат, тримайся! Пам'ятаю, що рік тому його теж у Каппадокії довелося відкачувати.

Я починаю відчувати, як знову закохаюсь у Каппадокію. Це чудове почуття, хочеться, щоби тут увесь світ побував. Буквально днями в одному з гуртів на фейсбуці публікували фотографії Каппадокії, під якими багато хто писав, що це їхня мрія. Але ж цю мрію так легко здійснити! Анкара є одним із найдешевших напрямків із Києва, а від центрального вокзалу вже навіть прямі автобуси ходять у Геремі. Люди, не відмовляйте собі в задоволенні відвідати Каппадокію. Місцеві ціни тут вас приємно здивують. До речі, доїхати від готелю до аеропорту Анкари на трьох коштує 48 доларів. Це у нас був ще й дорожчий маршрут з пересадкою в Невшехірі (теоретично короткий маршрут обійшовся б у 37 доларів).

На другий день ми вийшли з готелю о 05:20 повним складом, дорогою знайшли собі чергового собаку-провідника.

Сподіваюся, вона в курсі, що в долині Сабель є високі сходи, з яких собакам доводиться стрибати?

Але пес узяв ініціативу в свої руки, і сам повів нас прямо в долину. У цій долині є чудові місця для спостереження зльоту куль. Сьогодні їх піднімалося 28, на 122 менше, ніж минулого року. Але цього вже достатньо, щоб зачаровано дивитися, боячись пропустити кожну мить. Головне бути уважним і не впасти зі скелі. Собака якось байдуже дивилася на ці всі кулі, мабуть вже звикла) Про красу долини Сабель, я вже оспівував у минулорічному оповіданні.

Просто скажу, що вона настільки ж прекрасна і навіть наш новий чотирилапий провідник виявив доблесть і здійснив стрибок зі сходів у долині, щоби пройти далі з нами. Ми тримали курс на Чавушин. Якоїсь миті ми помітили, що собака вже інша. Дуже схожа, але хвіст і шерсть на голові не такі, як у першої. Гей, так не чесно, де наш вірний друг, який заслуговує на ласощі в місті? Мабуть, вона не любить Чавушина. Цього разу у місті ми були першими і туристами та мешканцями. Було лише вісім ранку і все ще спали. Навіть скеля-фортеця була повністю нашою. У готелі через 30 хвилин розпочнеться сніданок, можна розпочинати дорогу додому. Ми вийшли на трасу та дізналися, що автобус, який ходить раз на годину, поїхав 59 хвилин тому. То була хороша новина. Поганою новиною було те, що за цю годину наступної набилося стільки людей. . . Блін, якось під час епідемії не хочеться таких ризиків. Але пішки до Герем теж немає жодного бажання йти по трасі. Зайшли в масках на задні двері, і причаїлися на самих сходах, далі від усіх. Завдання зводиться до простого – не дихати близько 8 хвилин.

Щойно автобус від'їхав, люди почали одразу кашляти. У мене є підозра, що маски на обличчях сприяють тому, що люди починають закашлюватися. Я ще помітив турецьку традицію, що будь-який таксист під час поїздки зобов'язаний рівно двічі прокашлятися. Без цього дорога не складеться. Вийшли у Геремі, можна дихати! О! Саме кафе з бореками поряд. Хлопець сказав, що свіжі бореки будуть готові за 7 хвилин, а поки що ми можемо попити турецького чаю за рахунок закладу, щоб скоротити очікування! Я ще більше закохався у цей світ. Після сніданку ми поїхали на таксі до Учісара, звідти можна по долині Голубів повернутися до готелю. Якщо почати з Учісара, то дорога буде весь час вниз, куди простіше, навіть карта не потрібна. Але, на жаль, моя самовпевненість дала збій, і ми заблукали в цій прекрасній долині.

Я б не сказав, що це було у великий мінус, але сьогодні було дуже спекотно, а нам довелося потім йти багато вгору. На вершині в скелі на нас чекала дуже затишна кафешка. Вірніше, це місце, де мешкає велика родина з бабусями і за сумісництвом вони приймають туристів. Зараз же всі Tea House всередині долини були закриті, а в цій просто жили власники. Втомлених туристів із радістю прийняла вся турецька родина. Вони змогли нам запропонувати каву та чай, на цьому наш турецький словниковий запас закінчився). Між собою мою каву вони називали бурдою. Я намагався пояснити, що таке печиво, але згадав тільки хліб турецькою. Цього вистачило, щоб нас почастували хлібом, виноградом та сиром, схожим на пармезан.

Турецька бабуся дуже розчулювалася тому, що нам подобається виноград, я думаю, вона якраз його збирала. Частування в рахунок нам не включали, справді, як у гості сходили. Дуже душевно посиділи та відпочили, тепер з новими силами можна спускатися у бік Гереми.

Вечірня програма закінчилася невеликим фіаско, коли ми намагалися піднятися на чергову оглядку не по стежці. Треба було все-таки дотримуватись своїх обіцянок, не сходити зі стежок.

Наступного ранку, після милування кулями ми сіли у таксі та поїхали знову до Учисара. Звідти починався маршрут Медовою долиною. Над містами стояв чудовий туман у вигляді тонкої смуги, над туманом літали кулі. Виглядало це як фотошоп у реальному житті.

Медова долина подекуди була настільки апетитною, що її хотілося спробувати) По легкості цю долину ставимо на друге місце після Голубиної. Приблизно за півтори години вона перетікає в Білу долину, а та плавно переходить у долину Любові 2 і виходиш десь далеко від Чавушина.

Звичайно, весь похід по долинах обрамляється одиничними кулями, що пролітають. Одна проблема, ми знову вийшли далеко від Герем і потрібно якось потрапити в місто. На щастя, Туреччина належить до країн, де є максимально легкий і дійсно безкоштовний автостоп. Ми махнули рукою і одразу ж нас підібрала машина. Вже через пару миттєвостей ми знову у себе на базі) Після сніданку ми з вітерцем поїхали в одне із сусідніх міст Аванос.

У цьому місті є велика річка, яка компенсує нестачу моря у цьому регіоні. У річці купатися не можна, проте прогулянка сюди-туди трохи розвантажує мозок від постійного виду долин і дає відчуття зміни обстановки. Цього року навіть на гондолах можна річкою покататися.

Ще місто славиться гончарними майстернями, але не під час епідемії) Для продовження челенджу "ні дня без кавуна" потрібно було постійно стежити за місцями продажу кавунів. У результаті з Аваноса ми їхали додому з величезним кавуном. Саме продавщиця і викликала нам таксі.

Напевно, одне з найкращих місць для споглядання заходу сонця на околицях – це вершина Червоної долини. Сама долина незвичайна кількістю печерних храмів, тунелів та інших місць, де можна полазити.

Печерний храм

Чим ближче до заходу сонця, тим червонішим стає долина і її різнокольорові скелі. Цікавим відкриттям була смугаста скеля, яку ми бачили в інтернеті, до цього ми були впевнені, що це фотошоп.

Захід сонця тут справді надзвичайно червоний, такі заходи можна побачити на екзотичних берегах далеких морів. Тут важливо так розрахувати час, щоб не прийти пізніше заходу сонця, на верху долини є траса і ресторанчики. Я думаю, що якщо прийти занадто пізно, то нікого не буде і не буде кому викликати вам таксі. У гіршому випадку доведеться з ліхтариками повертатися в Герем через сусідню долину Міскендир.

У темряві долини зовсім не виглядають дружелюбними. Ми прийшли до піку в той момент, коли останні промінчики вечірнього сонечка сказали нам "гуле-гуле" і вирушили за горизонт. Відмінний завершальний захід сонця восьмого сезону подорожей. Завтра вже летітиме назад.

З самого ранку ми вирішили пройти останню долину на околицях – Міскендір. Востаннє подивилися, як злітають кулі.

Цікаво, але факт - видовище того, як злітають кулі не набридає, заради цього готовий рано прокидатися знову і знову. До початку долини Міскендир вирішили дійти пішки.

Одна проблема, ми з собою не взяли їжі на перекус, а в мене рано вранці щоразу починається голод. І як на зло о пів на сьому ранку все закрито і нікого взагалі немає. Незабаром ми проходили повз кемпінг у вигляді будиночків. Я пішов до будиночків, сподіваючись добути їжі. В одному з будиночків відчинилися двері, і я почув звук запалення плити. Значить, як мінімум, там є кава, а якщо кава, то й пожувати щось знайдеться. До мене на зустріч вийшов турецький дідусь. Я попросив “Ekmek”. Він мені радо подарував цілий батон. Навіть хотів би другий віддати, але ми б стільки не з'їли. Ех, якби не епідемія, то б обіймав дідуся. Потім по дорозі нам трапився величезний виноградник, і ми позичили гроно винограду. Як же смачно їсти виноград із хлібом ідучи за такими красами!

У такі моменти почуваєшся справді щасливим. Навколо були досить високі гори, частина долини була в холодній тіні. Складність ранніх походів у тому, що вранці температура близько 15 градусів, потім швидко тепліє. І по-хорошому треба виходити з кофтами, але потім їх за спекою нести в руках.

Але це все дрібниці порівняно з долинами, красу яких не передасть жодна фотографія, жодна розповідь. Але ви тепер на крок ближче до цієї краси. На прощання з містом ми зайшли за прощальним бореком. Хлопець сказав, що для туристів у них безкоштовна прощальна турецька кава і чай.

Прикупили футболок і в дорогу! Спочатку таксі до Невшехіра, потім п'ятигодинний автобус. Автобус, до речі, дуже затишний, прямо бізнес-клас, їхати зовсім не важко. Миші ще й мультики на персональному екрані крутили весь час. У автобуса були технічні зупинки на тих же місцях, що й рік тому Ми навіть хотіли пообідати в одному з ресторанів під час зупинки, але там проводили дезінфекцію. Я не знаю як там віруси, але персонал почав кашляти та чхати після дезінфекції. У результаті ми зайти не ризикнули. Один кашляючий турецький дідусь природно сидів у автобусі недалеко від нас, і, зважаючи на все, він не очікував, що ми його змусимо всі п'ять годин їхати в масці. Він намагався про щось поскаржитися помічнику водія, який теж їхав без маски, але помічник йому щось пояснив і той швидко надів маску.

На центральному вокзалі Анкари ми повечеряли у минулорічному ресторані. За чотири тижні нічого не змінилося - відлітати зовсім не хотілося, але в Києві на нас чекає дуже важлива подія – наше друге весілля на честь десятиліття. А це був просто чудовий медовий місяць!

P. S. Дашин челендж "Жодного дня без кавуна" тривав у результаті 47 днів.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 01.08. 2020 – 01.09. 2020

Тривалість:  31 повний день

Авіаквитки:  чартерний МАУ з пакета + Pegasus

Готель:  пакетний номер + на сайті самого готелю + Ostrovok + Booking

Екскурсії:  все самі

Складність поїздки:  3/10 (Нижчий за середній)

Перекладено автоматично з російської. Переглянути оригінал
Щоб додати або видалити фотографії в розповіді, перейдіть до альбом цієї розповіді
Коментарі (30) залишити коментар
Показати інші коментарі …
аватар