Браво, Мармаріс, або як продовжити відпустку завдяки авіакомпанії
Ідея поїздки до Мармарісу виникла абсолютно раптово. Попалися кілька красивих фотографій, схожих на фотошоп, потім опис нового готелю з фантасмагоричними пейзажами, потім пара цікавих розповідей про морські прогулянки на Егейські острови, потім хтось із захопленням розповів про променад завдовжки 12 кілометрів… Загалом, думка сформувалася і вимагала швидко рішення.
У турагенстві запропонували на вибір кілька готелів. Враховуючи те, що з регіоном Мармариса я була зовсім не знайома, довелося заново вивчати карти Гугла, Яндекса, Вікімапію, звіряти фотографії та читати відгуки туристів про готелі та екскурсії. Вимоги стандартні – для моєї мами поважного віку потрібне пологе дно без гальки та каміння, мінімум сходів та спусків-підйомів. Для мене – максимальна близькість до зупинок долмушів. І вид на море. Панорамний. В усі вікна. І з балкону. Коротше - якнайбільше виду на море.
Грандіозні самотні готельні комплекси між гір на узбережжі мілини відразу – нудно і складно виїхати кудись із експедицією. Слово Ічмілер на той момент мені не говорило нічого. Вибрала компактний готель Тропікал на околиці Мармаріса, далеко від галасливого центру з вулицею барів та портом. Перша лінія, практично всі номери з видом на море, свій пляж, чудові відгуки та шикарні фото морського узбережжя - суцільні плюси. Мінуси вилізли вже після приїзду.
Тур пропонував туроператор TPG, виліт із близького до мого Миколаєва Херсона. Відправлення 09.09. 2018 о 16.45 з Херсона, виліт з Доломана о 8.00 16.09. 2018 Загалом улюблена схема українських туроператорів: «сім ночей – шість днів». Ну не в змозі наші туроператори вибудувати тур таким чином, щоб на відпочинок доводилося якнайбільше часу! Томас Кук ночами возить своїх туристів.
Хто знав, що насамперед потрібно з'ясовувати, яка компанія здійснює переліт, а потім уже все інше! Ваучери та квитки я отримала за два дні до вильоту, і назва «Браво ейрвейс» зовсім не порадувала: згадалися галасливі скандали в червні 2018 із затримками рейсів і літаком, що викотився за край посадкової смуги. Перший же захід на форум авіапасажирів неприємно здивував – затримки рейсів та перенесення у вересні відновилися, народ обурювався та вихлюпував накопичену за час очікування енергію на сторінки інтернет-сайтів.
«Передчуття мене не обдурило». У неділю 9-го ми не вилетіли ні о 16.45, ні о 18.00, ні о 21.00. Шляхом нехитрих обчислень виявився ланцюжок рейсів одного борту на день: «Київ-Даламан-Херсон-Люблін-Херсон-Даламан-Київ», і наш рейс у цьому ланцюжку був передостаннім. Оскільки пасажири з Києва не вилетіли, було зрозуміло, що справа до нас дійде не скоро. Пощастило, ночували вдома.
Вилетіли в понеділок після 14.30, остаточно поховавши одну із семи ночей та один із шести днів відпочинку. Вже в накопичувачі Херсонського аеропорту, з непрацюючим дьюті-фрі та одним кулером на всіх пасажирів, ми мали задоволення спостерігати, як здоровенний реактивний «МакДуглас» на 172 місця привіз із Любліна рівно 24 пасажири. 172 туристи на Даламан чесно чекали своєї черги на виліт. Дочекалися. У готель дісталися вечері, і тут настав сюрприз номер 2 – заселення.
Непохитна чергова менеджерка Тропікала на суміші турецької та англійської відміла всі спроби «фінансово домовитися» і заселила всю нашу херсонську групу в номери без балконів на другому поверсі з видом. . . на дорогу з дуже активним цілодобовим рухом, вимощену гримучою плиткою. Відрегулювати кондиціонер не вдалося нікому, тому вибір був простий – або мерзни під вафельною ковдрою, або слухай гуркіт транспорту.
Нічого не хочу говорити з приводу сегрегації, однак у цих супер-номерах, яких було не більше двадцяти весь готель, жили (відпочинком це назвати складно) виключно мешканці пострадянських республік. Для повного щастя, номер був «двохрівневим» - до ванної та виходу вели три слизькі сходинки. Догодила мамі з артрозом, нічого сказати.
У чомусь була винна я сама – ще при виборі туру хотіла взяти номер «Сів'ю», але весела менеджер турагенства сказала, що в готелі і так всі номери з виглядом, і нічого за це переплачувати. Коротше, у моєму ваучері стояли фатальні літери «ROH» – «на розсуд готелю». Рохатими були, до речі, всі наші туристи. Більше я на таке не поведу, урок врахувала.
На третю добу, неймовірними зусиллями, із залученням гіда вдалося вмовити найголовнішого менеджера переселити нас із мамою в номер без сходів. Чорний гумор менеджера я оцінила, коли мені вручили ключ від номера… на 0 поверсі. Самотня кімната з окремим входом, розрахована на інвалідів, була відокремлена від басейну пишною зеленню, тож у нас із мамою утворилося особисте бунгало. Якщо сильно придивитись, у просвіт між пальмами та дахом бару було видно сантиметрів п'ять моря. Зате вдень до нас прийшла в гості здоровенна черепаха, яка мешкала у місцевих заростях. Тропіки!
Сам готель, якщо не брати до уваги дивного відношення менеджменту, цілком пристойний. Тихо, жодної анімації. Все компактно: один басейн, ресторан, один бар. І цього цілком вистачає! Харчування відмінне, ресторан і бар розташований над променадом, з чудовим видом на бухту, пляж та яхти Мармаріса. Мало дітей, багато благородних європейських пенсіонерів, які днями дрімали в кріслах бару над чашкою чаю. Вранці вони снідають годинами, а вечорами збиваються в зграї і про щось тихо сперечаються. Респектабельний відпочинок біля моря.
Вузький пляж вмістив достатньо лежаків, щоб ніхто не боровся за місце під сонцем. Перша лінія шезлонгів традиційно завішана рушниками з сьомої ранку. Але найголовніше – море. Найчистіше, прозоре, з твердим пологим піщаним входом та дрібною галькою для прикраси та легкого масажу стоп. У морі – унікальний пілінг дикими кусачими рибками, що накидаються на стопи купальників на мілководді. Тут і там лунають тихі верески раптово укушених цими дрібними рибками. Деякі стоїчно терпіли дармову спа-процедуру, підставляючи рибкам п'яти.
Головний бонус пляжу – неймовірна панорама бухти Мармаріса: з островами, горами, морем, сонцем, яхтами, фелюгами, човнами, катерами, водним таксі, скутерами, парашутами. Наш пляж знаходився на околиці міста, рух водного транспорту відбувався вдалині, тому море було абсолютно прозоре, тепле, лагідне та спокійне.
Між готелем та пляжем проходить знаменитий Променад. У різних джерелах називаються різні цифри його протяжності – від 5 до 15 км. Прекрасно обладнана доріжка викладена кольоровою плиткою, навколо пальми, олеандри та бугевіллії. Тропіки! Ми прогулювалися по мірі маминих можливостей, і жодного фотоапарата не вистачить, щоб сфотографувати цю яскраву та помітну красу курортного Мармаріса.
У Мармаріс я закохалася з першого погляду. Ми багато гуляли містом, заходили в магазинчики та торгові центри, торгувалися та милувалися яскравими сувенірами. Напрочуд чисте, вишукане, доглянуте містечко. Головна дорога з обладнаними велосипедними доріжками та нековзною плиткою для пішоходів. Сотні магазинчиків, бутіків, кафе та ресторанчиків.
Мармаріс – це калейдоскоп вражень. Блискучі у вечірньому освітленні пішохідні доріжки у Старому центрі біля порту. Вистрибуючий з рук здивованої мами ріжок з дондурмою від смішного торговця холодними ласощами. Напівкілограмовий свіжий стейк, виставлений у вітрині стейк-хауса. Акуратні вітрини для продажу хліба. Витончені ковані балкончики офісу адвокатів. Величезна люстра в торговому центрі. Мільйон пляшок з оливковою олією у Мігросі. Неймовірно дешеві ліки порівняно з українськими аптеками. Пишно квітуча на рівні четвертого поверху бугенвіллія. Доброзичливий водій долмушу, який не взяв грошей з двох безглуздих туристок, які помилково заїхали замість узбережжя на саму верхотуру Мармариса в район Армуталан. Різнобарвні долмуші, спеціально розфарбовані у певні кольори, щоб туристи знали, що на помаранчевому автобусі вони точно доїдуть до Ічмілера. Смішна фортеця султана Сулеймана, що загубилася за височенними щоглами сучасних суперяхт. Розсип нічних вогнів на узбережжі, що зливаються з зірками, що відбиваються в морі. Мандаринові та гранатові дерева упереміш з кабачками та геранню в палісаднику затишного особняка. І десятки, сотні, тисячі готелів.
Екскурсійна програма у нас була дуже короткою. Ми з мамою не змогли відмовитися від класичної морської прогулянки островами Егейського моря з неодмінним заходом на острів козликів та купанням у різнобарвних бухточках. Вода кольору розлитої синьки, блакиті, бірюзи, молодої зелені, синя, блакитна, небесна – тутешня морська палітра неймовірно щедра.
В Ічмілер ми поїхали за 3 ліри на помаранчевому долмуші. Назад – на водному таксі з веселим човнярем. "Ти щаслива! " - сказав він мені після того, як з моєї легкої ноги, що першою ступила в його човен цього дня, він зібрав по різних причалах Ічмілера близько двадцяти туристів до порту Мармаріса. Можливо. Або Мармаріс поділився зі мною часткою своєї удачі.
Думка матеріальна. Лежачи на пляжі, я цілком серйозно прораховувала, як домовитися про продовження відпочинку і перенесення вильоту ще на тиждень. Сувора мама мрії мої швиденько укоротила, проте Мармарис сам вирішив не відпускати нас так скоро.
16 вересня о 8.00 ми нікуди не вилетіли. Літак багатостраждального «Браво ейрвейс», що зламався в Хургаді, в черговий раз перекрутив весь польотний графік компанії і порушив плани тисяч туристів у Тунісі, Україні, Єгипті та Туреччині. Не заздрю турагентам, які намагалися якимось чином втихомирити своїх туристів, які застрягли хтось вдома, хтось в готелі, хтось в аеропорту. На сайті авіакомпанії нашого рейсу зовсім не було. Сайти Херсонського аеропорту, а також Жулян та Борисполя також мовчали. Туроператор TPG на сайті кілька разів виставив перенесення рейсів і зацьковано затих. Готельні гіди різко випали із Вайбера. Інформацію туристи збирали по крихтах.
Ближче до обіду нас почали переселяти. Засмучена гідша намагалася розпихати двадцять людей по різних готелях. Частина залишилася у Мармарисі. Частину відвезли до бутіка-готелю на першій лінії Ічмілера. Нам, з нашим щастям, дістався клуб-готель «Селен». Шок перший – у хлопців у «клубному будинку» взагалі не було рушників. Шок другий – черга за різномасним тарілками та сумнівного виду супом; гори хліба на тарілках відпочиваючих у готелі. На сніданок із гарячого – варені яйця. Третій шок – пляж платний. В іншому нам пощастило. Побачивши мою поважну маму, менеджер увійшов у становище і видав нам ключі від цілком чистенького номера, без виду на море, але з працюючим кондиціонером і навіть двома рушниками.
Піднесений усіма у відгуках пляж Ічмілера я не оцінила. Дуже схоже на Коблево або Залізний порт на День незалежності: купа брудних лежаків, море людей і на березі, і у воді. Добив продавець вареної кукурудзи. Так, навколо неймовірної краси гори та острови, вода чиста та тепла, проте кількість туристів перевищила можливості крихітного селища. Пляж у готелі Тропікал мені подобався набагато більше – там у воді одночасно було не більше 5-6 осіб. Ічмілер запам'ятався симпатичними каналами та буянням тропічної зелені.
Мармаріс не відпускав. Рейс переносили кожні дві-три години. Ми повечеряли, переночували, поснідали, пообідали і домовилися з рештою бідолах з херсонського рейсу ключі не здавати до останнього. Спійманий на території готелю гід, що випадково зайшов у своїх справах, у сорочці з логотипом TPG був допитаний з пристрастю, але тримався стійко і часу нашого трансферу так і не видав. Довелося йти на другу вечерю в новому готелі.
Саме під час вечері є різниця у класі готелів та гостей. У Тропікалі – тиха музика, що снують з келихами вина офіціанти та літні гості у простеньких шортах та маєчках. У Селені – черга за каламутною жижею а-ля суп, гори хліба, що снують зі склянками міцного гості та розражені в пух і прах гості, обвішані кілограмами самоварного золота. Ноблес оближ, розумієш.
Додому ми все-таки відлетіли. Рейс Даламан-Херсон затримали майже на 42 години. Після прибуття в аеропорт на стійці реєстрації гордо світилося 15:00 і був переплутаний номер рейсу, але нам було все одно. На годиннику було 23.15. Час вильоту нам так і не сказали, тому херсонці, що нахабні, розповзлися по дьюті-фрі, і співробітникам аеропорту довелося буквально виловлювати одурілих від надлишку відпочинку українських пасажирів.
І все-таки всім своїм знайомим я неодмінно радитиму: обов'язково побувайте в Мармарисі!
