Мармарис
Часть 1. Бесконечное турецкое путешествие. Бодрум
Часть 2. Бесконечное турецкое путешествие. Мармарис
Часть 3. Бесконечное турецкое путешествие. Акьяка, Дальян и Памуккале
Часть 4. Бесконечное турецкое путешествие. Кушадасы
Часть 5. Бесконечное турецкое путешествие. Каппадокия
Часть 6. Бесконечное турецкое путешествие. Чешме, Алачати и возвращение в Кушадасы
Это был наш первый Мармарис, мы много читали о его красоте и были готовы. Ожидания не подвели. Уже подъезжая к городу, с горы было видно, что нам понравится. А когда увидели набережную и горы, обрамляющие море, сразу влюбились в этот регион. И приятный бонус – море уже более терпимой температуры. Если в Бодруме в последние дни мая можно было уже заходить чтоб поплавать до трех минут, то теперь мы могли плавать уже до десяти минут за раз! Звучит, конечно, смешно, но на тот момент это был большой прогресс на нашем маршруте. А главное куда бы мы ни приезжали, именно на нашу неделю выпадало более холодное время, но зато после нашего отъезда будет ого-го как тепло, но только не в той локации куда мы будем каждый раз перемещаться. Идеально морскую картину дополнил турецкий кофе. Пока мужчина его готовил под веселую музыку, то сам начал подпевать и пританцовывать. Танец был заразным, мы с Дашей тоже начали танцевать в ожидании кофе. Люблю, когда локация так быстро заходит. А главное пережить эти выходные и со следующей недели должны озвучить новые правила касательно локдауна. Теперь нужно обжиться. Мы нашли в городе прачечную, купили сразу интересующую нас экскурсию и путешествие на кораблике. На этот раз в отеле у нас был включен только завтрак и ужин, по желанию могли отдельно доплачивать за обед. В соседнем маркете сразу обзавелись картой постоянного покупателя, дальше она нам ещё ни раз пригодится. Хотя в Турции непонятно, карта покупателя в сети Мигрос это лояльность или наказание клиенту. По данной карте часть товаров существенно дешевле, но буквально каждый раз все проходит по принципу “ Охрана отмена” . Так как скидки пробиваются через раз, вместо манго могут пробить маракуйю и не всегда проводят картой, когда её даешь и начинается все по кругу. Ценники же в маркетах находятся только на половине продукции, что значительно усложняет процесс покупки. Причем все вышеописанные проблемы относятся именно к Мигросу. Но в других маркетах свои нюансы. Например, сеть A101 в которых похоже отбирают лучших кассиров из Мигросса, имеет другую проблему. Все стеллажи маркета выставлены в виде лабиринта, и сделано все так, что ты обязан пройти абсолютно через всю продукцию маркета, а так как цена на бутылку воды может быть не указано, то ради покупки одной бутылки воды возможно придется три раза пройти через весь маркет. В общем в турецких маркетах сделано все так, что туда нельзя просто зайти на пару минут и выйти.
Вечером мы пошли проверять легендарную набережную. Длинна набережной тут действительно впечатляет и соединяет два города. То есть гулять по вечерам тут можно до упаду, все равно всю не пройдешь. До центра Мармариса добрались вечером, но людей снова нет. Да что ж такое, сегодня же будний день? Оказалось, тут ещё есть и вечерние локдауны. Ну ладно, подождем, времени у нас ещё много, когда-нибудь тут все оживет. Пока возвращались в отель мне в телеграм начали загружаться сообщения с очень странными видео. Мы сначала подумали, что это какой-то извращенец. Но это оказался парень, который продал нам экскурсию и тур на кораблик, он с постели решил прислать нам видео сообщение, в котором извинялся что налажал с экскурсиями и нас не сможет отправить так как договаривались. Да и вообще он сейчас ничего не может, пока закрыт в квартире во время локдауна. Но по субботам рано утром разрешено работать, так что завтра утром можно будет забрать деньги. В этой поездке мы вообще заметили, что и двух часов не может без какой-нибудь лажи пройти. Наш новый отель нам понравился. Он относительно не дорогой и расположен в хорошем месте, называется Myra Hotel. Я бы даже охарактеризовал его как подозрительно дешевый) В отличии от предыдущего отеля, очередью за едой тут считалась очередь из трех человек и на небольшой территории царила уютная атмосфера. Один из работников кухни, когда накладывал еду говорил русскую фразу “ Картошку будешь” , он видимо пытался сказать её без акцента, и получалось это у него из серии “ Мальчик, хочешь конфетку? ” . Теперь его фраза “ … Будешь? ” стала очередным мемо в поездках, когда мы с Дашей друг другу что-то предлагаем.
Второй хит от нашего друга был о сладких печеньках, которые он когда накладывал говорил “ мокрые, сладко! ” . Именно такие моменты оставляют приятные нотки о путешествии. Ещё у нас была очень неспокойная первая ночь. В отличии от Бодрума тут есть комары, нужно будет купить фумигатор, но пока его нет и первую ночь придется уcтроить настоящее сражение. Но не только комары решили лишить нас сна, в коридоре среди ночи кто-то решил познакомиться на английском с англо-неговорящей девушкой. Насколько я понял из часового разговора из английских слов девушка знала только артикль “ Э” . То ли здесь была хорошая акустика, то ли они решили познакомиться у нас под дверью. Но все разговоры когда-то заканчиваются и этот тоже. Сразу после их разговора началась какая-то мистика, у нас кто-то начал скрестись прямо внутри кондиционера. Кто-то явно пытался вырваться наружу. Кондиционеры в отеле соединены единой системой слива, похоже кто-то скребся в кондиционер в другой комнате, или же кто-то облюбовал сливной шланг на улице. Параллельно скрежету в соседнем отеле видимо сломался внешний блок у другого кондиционера и начался свист. От стадии раздражения мы с Дашей перешли в стадию принятия и начали смеяться со всего абсурда что творится. Эпическая схватка с комарами под потолком уже казалась в далеком прошлом, на этот раз мы боролись с невидимым грохочущим врагом. Но и скрежет кондиционера когда-то прекращается и даже свист внешнего блока в соседнем отеле, видимо кто-то замерз и выключил свой кондиционер. Самое интересное что такая ночь была только одна в этом отеле. Видимо ознакомительная королевская. А ещё днем мне казалась история, когда мы не могли включить ни одну лампочку в номере какой-то мистической. Тут система выключателей оказалась настолько неочевидной, что даже менеджер ходил и проверял всевозможные пробки и щитки, пока я не расшифровал комбинацию из выключателей на разных стенах, которые таки зажгли лампочки в комнате.
Кораблик в Мармарисе
С самого утра мы забрали деньги за экскурсию и за кораблик и пошли искать себе другой кораблик прямо на причале. Так кстати получилось значительно дешевле. Об этих корабликах разные отзывы, но мы видимо очень влюблены в морские путешествия. Красоты с этого кораблика мы добавили в свой виртуальный музей воспоминаний о красивых местах.
Хорошо, хоть море тут теплее Бодрума, на остановках можно даже поплавать))) А те кто уже хоть раз плавали в Турции на корабликах могут легко представить какая красивая водичка нас ждала.
Забавный факт, что кораблики плавали даже несмотря на локдаун и, судя по всему, официально.
Турунч
Одна из главных достопримечательности местных окрестностей – город Турунч. Тут кораблик остановился часа на два. Ходят легенды, что в этом городе небывалых размеров базар, все чем-то торгуют, сюда на базар приезжают из других городов… . Но сейчас, во время воскресного локдауна это легенды доковидных времен. Для нас он теперь так и останется, городом без людей. Но в отличии от Бодрума тут без людей мы себя чувствовали уютно. Все-таки красивое море и уютные улицы делают свое дело. Но турецкому синематографу самое время снимать вестерны о ковбоях, которые встречаются на безлюдной площади для своей финальной дуэли и между ними ещё перекати-поле перекатывается.
Мы даже попали на съемки похоже рекламного ролика о курортах, так как во время прогулки за нами со специальной камерой прошел мужчина, снимая нашу походку вдоль моря. На стульях мы заметили отдыхающую съемочную группу. Так что ищете нас в лучших социальных роликах страны! Море в Турунче действительно выглядит на твердую пятерочку. Нас подкупило то, что оно тут нескольких цветов, на одном из пляжей цвет изумруда, а буквально на соседнем уже голубая водичка. Хотя море после последнего года путешествий сравнивать довольно тяжело. Так как правило простое. Хочешь лучший цвет воды в Турции – Олюдениз, хочешь лучший цвет воды в мире – Нунгви на Занзибаре. Но, наверное, в окрестностях Мармариса, я Турунчу отдам медаль за цвет водички. Вот бы она ещё и теплой была, а не терпимой))) Жалко нельзя послать себе сообщение в прошлое “ Путешественники, крутейшее и теплое морько вас уже ждет, просто вы сейчас даже не подозреваете, что там будет так” . Пора возвращаться в Мармарис. А то, нас уже совсем заждался старый город.
Снова Мармарис
Любопытный факт, но турецкие замки работают каждый день вне-зависимости от локдауна. Так что быть в старом городе и не посетить замок с демократичной ценой – преступление. Тут можно скоротать минут 30, помимо смотровых залов полюбоваться видами со стен.
За замком старый город в виде настоящего лабиринта. Тут по блужданию происходит эффект Венеции. Хотя тут всего пару улиц, но заблудиться не то, чтобы легко, за все время в Мармарисе мы ни разу не смогли пройти по улицам так чтоб выйти там, где планировали.
Так что наш маршрут каждый раз менялся после пересечения старого города. Теперь в этом локдауне нужно где-то добыть себе обед. На этот раз нам повезло больше, чем тогда, когда я искал кофе. Буквально с первого же ресторана на нас посмотрел работник и так совпало, что он как раз хотел денег, а мы еды. Мы выполнили этот обмен, и он побежал внутрь передавать поварам заказ. Внутрь ресторана мы заходить не могли, но могли выбрать любой парапет в округе.
На парапет нам принесли приветственный чай за неудобства, а позже и долгожданный дёнер. Кстати, было очень вкусно. Хотя именно с дёнерами в Турции у нас обычно и не складывается. После перекуса с чайком мы снова полны сил, давай теперь посмотрим, что за лес находится за городом. Шли мы долго и далеко. Куда именно мы ещё не знали. Когда добрели до леса, дорога пошла в гору, мы шли в гору. Куда именно мы так и не узнали, так как замахались столько идти и пошли обратно))) Тропа оказалась без обзорок. Да и силы нужно беречь перед завтрашней горой. Так что возвращаемся в отель, как раз к ужину придём. Каждое возвращение в отель, я звонил на ресепшен предыдущего отеля напомнить о себе и пожелать им удачи в поисках наших вещей. Но как мне сказала девушка на ресепшене того отеля, что так как пропали вещи только у нас то это не похоже на кражу, вот если бы пропали вещи у многих, то тогда да… Как хорошо, когда отель так подкован в кражах и знает, что если красть поштучно, то можно с чистой совестью жить дальше.
Ичмелер
Сразу после завтрака мы поехали в Ичмелер. Это было первое знакомство с городом, который скоро уже будет почти родным и сколько он нам ещё воспоминаний и эмоций оставит)))) Этот город относительно небольшой, он соединяется набережной с Мармарисом. При желании можно дойти пешком. С другой стороны уютного городка находится большая гора. Сегодня она будет нашим главным объектом. Через гору идет тропа прямо в Турунч.
Этот маршрут я когда-то нашел на форуме, когда отправлял наших родителей в путешествие. Мама с папой прошли часть маршрута и не успели его закончить так как был уже вечер. Мы в запас взяли весь день. Но это вам не на Говерлу подняться. Тут все по серьёзному, сезон ещё не начался, туристов не так много ходит. Хочешь маршрут, пробирайся по полузаросшим тропинкам. Хоть Говерла и в разы выше, но она более пологая, а тут полный хардкор.
Главное не выбирать под это дело жаркий день. До Турунча идти приблизительно часа четыре, но есть риск что во время карантина не будет обратного автобуса и придется ещё раз эту гору покорить. В итоге мы прошли весь подъем до того места, где дорога начинает идти уже вниз. В награду мы получили – фантастические виды на город и пляжи, панорамы на морские горы и кучу живописных мест для привалов, прямо над верхушками высоких деревьев. Мы боялись, что у нас ноги отвалятся, но настоящий герой – Миша, как он вообще это все осиливал – непонятно. На обратном пути ещё и ногу подвернул.
Но после неудачного похода в прошлом году, когда мы не успели спуститься с горы до ночи, нас всегда мотивировал факт того, что сейчас середина дня. Помимо нас на маршруте ещё были две черепахи и козочка. Причем черепахи уверенно ползли к источнику с водой, отмеченного на карте, хотя самого источника там уже не было. Жалко, черепахе нельзя объяснить, что она ползет зря.
С другой стороны, может у них там тайный свой источник. Было бы интересно это проверить. Но боюсь тогда бы нас точно накрыла ночь на этой горе. В конце маршрута нас ждала награда – вкусная трапеза. В городе работали на вынос некоторые рестораны. Мы себе заказали вкусных пиде и закатили пир прямо на бордюре у дороги. Это единственное место, где мы смогли присесть в тени.
Почему-то мне запомнился вкус холодной колы, не всегда она так идеально вкусна, но этот случай был особо удачным, видимо все дело в температуре и уровне жажды. Потом я пошел заказать турецкого кофе, в этот момент в ресторане обедал владелец. Он сказал, чтоб я угостился кусочками нарезанного пиде с его стола, как же это мило! После такого похода и трапезы даже море перестало быть прохладным. Я к воде привык и вылазить вообще не хотелось, я словил идеальный баланс температуры. Вот такие выдались выходные, теперь возвращаемся к трудовым будням) Рядом с нашим отелем удачно располагалась кафешка для местных, там у нас проходили обеды и кофейные церемонии. В Турции даже есть специальные автоматы для приготовления турецкого кофе в виде двух маленьких электрочайников. Хорошо, что у нас в Украине не продают на каждом шагу турецкий кофе. Так как я его пью только в Турции это получается одним из наших оттенков всех турецких путешествий. И вообще очень классный момент, когда ты находишь себе страну, в которой есть столько отличий от родного дома, но в то же время все эти отличия очень тебе импонируют. Сегодня после работы у нас будет первый опыт с электро-скутером. Это трехместное транспортное средство, которое развивает скорость до 30 км в час. В Мармарисе они очень популярны, аренда не требует водительских прав. А мой большой опыт игры в GTA позволил мне с легкостью включиться в управление. Теперь мы несемся по красивой и цветущей набережной в Ичмелер. Красота июньской набережной неописуема. Возможно, тут красиво круглый год, но над количеством цветов тут постарались знатно. Мы уже были настолько влюблены в красоту Мармариса, что не хотели вообще менять локацию дальше и уже подумывали о том, что нужно будет продлить эту локацию на какое-то время, недели мало. Чего только стоит маршрут до Ичмелера, до которого мы доехали довольные как слоны. Но мы тогда ещё не знали, что первый закон турецкой подлости гласит “ Нельзя просто так взять и доехать куда-нибудь на скутере” . Мы заглохли, причем с концами. Наш транспорт могу после включения проехать порядка ста метров и отключался. Теперь мы знаем, что это популярная проблема электро-самокатов. Арендодатели приехали за нами на авто и вернули обратно в отель. Они ещё так удивлялись, мол, первый раз с таким столкнулись. Но по факту, тут не бывает по-другому) На следующий вечер мы поехали на местный остров.
Остров Yildiz Adasi
В обычные времена сюда можно доехать на долмушах, но сейчас похоже только такси. На острове нас ждала невероятной высоты пещера. Возможно, это самая высокая на нашем опыте. Причем, даже после путешествия, когда смотрю фотографии, заново впечатляюсь её размером.
Дальше нас ждали тропы для пеших маршрутов, много троп, много панорам. Один такой маршрут выводит на вершину горы, откуда открывается отличный вид на лагуну с неистового цвета водичкой. Как же хорошо, что таких видов по миру много и они не перестают нас радовать. У этого острова всего один минус – время тут летит с непривычной скоростью, у нас было всего пару часов, которые пронеслись в одно мгновение. Нужно было возвращаться, чтоб успеть на ужин и не остаться тут в темноте. У нас ещё была слабая надежда, а вдруг тот мифический автобус все-таки приедет, но, к нашему счастью, непонятно откуда взялся пустой бусик.
Водитель с радостью подобрал трех автостоперов. Турция, как я тебя люблю за легкость передвижения! Парень был заядлым путешественником по своей родине, мы на скорую руку записывали его заметки и идеи, что нужно посетить на нашем маршруте. Водитель закинул нас недалеко от центра и поехал дальше. Мы же теперь спокойно успевали в отель до конца вечерней трапезы. Следующий вечер мы погружались в турецкую культуру с головой в хаммаме. Это одно из наших любимых развлечений в Турции, причем на этот раз даже Миша заявил, что пойдет и в сауну, и в хаммам на процедуры. Хотя обычно для него не свойственны такие открытия. Единственный момент — это риски посещения подобных мест во время эпидемии, в прошлом году, когда ещё не было антител мы подобные места за километр обходили. Сейчас было немного проще. Да и в стране уже относительно высокий уровень вакцинации. Удовольствия от посещения было море.
На следующий день мы решили во время обеденного перерыва успеть покататься на квадроциклах. У местных турагентств они назывались что-то вроде “ Экстремальные квадроциклы” , но я думал, что это просто замануха. Оказалось, что во время маршрута нас обильно поливали из шланга, мы проезжали по грязным лужам так, что все внутри квадроцикла оставались в грязи, потом были какие-то арки с водой. Творилась какая-то жесть. Причем вода вся была ледяная. Хорошо хоть уже знаем где прачечная. После покатушек мы с вопросительным видом смотрели на организатора, а он нам объяснил, что это “ квадроциклы по-американски” у них все должны возвращаться обратно мокрыми и грязными после маршрута. Таких обеденных перерывов у меня точно ещё не было. Вечером после работы мы себе устроили покатушки на электроскутере.
Тут у нас была неловкая встреча лицом к лицу с полицией, мы были без масок, смотрели буквально друг другу в глаза на встречной полосе, притом мы стояли против движения. Вторая проблема была, что мы стояли так, что они не могли нас объехать. Мы сдали чуть влево и разъехались с ними будто ничего не было. Это был верх лояльности с их стороны по отношению к туристам. В общем даже если дорога пустая и проехать нужно всего 30 метров, нарушать не нужно, хотя ехали мы максимально аккуратно. Изначально мы планировали доехать до автовокзала и узнать расписание автобусов, но по уже сложившейся традиции в какой-то момент мы начали глохнуть. Наученные прошлым опытом мы смогли даже дотянуть до точки сдачи скутера. Хоть расписание междугородних автобусов мы не узнали, но уже твердо решили, что в Мармарисе хорошо и будем тут оставаться ещё дольше, проплатили продление отеля.
Следующий вечер планировалось провести в стиле релакса, прокатившись на электроскутере по набережной в Ичмелер. Туда дорога была, как всегда, пропитана романтикой и любовью, мы даже не заглохли. Но на этот раз нас ждал новый виток событий в нашем путешествии. Основная часть маршрута ограждена высокой живой изгородью, время от времени проскакивают ступеньки с перилами по середине для спуска к пляжу. Буквально в один короткий миг я понимаю, что сейчас будет что-то страшное, в фильмах говорят, что за одну секунду должна пронестись вся жизнь перед глазами. Но в ту секунду, когда мы не справились с управлением и наш скутер летел именно в тот проем, где ступени уходят вниз, ты не успеваешь даже сообразить, что нужно как-то сгруппироваться. К очень большому счастью, мы попали колесом между прутьев перилл. Забор принял весь удар на себя согнувшись от удара под 45 градусов. У скутера сорвалось с места сидение и прижало к рулю. На вторую секунду я понимаю, что все как минимум живы. Я вытащил Мишу и поставил его на ноги, стоит. Даша так же встала, я стою. Шок окутывал густой вуалью. У кого что болит? К счастью, у всех только ноги, у кого немного в крови, у кого просто болят. “ Мы в заднице? Да! ” Местные прохожие в ужасе подбежали к нам, с большим трудом мы вытащили скутер. Теперь на маленькой скорости аккуратно возвращаемся. Второе облегчение после самодиагностики было то, что скутер завелся. Чувство шока и ужаса все усиливалось, но вроде как все позади. Вернулись в аренду. Парень спросил, как прошла поездка, я говорю: “ У нас тут чистосердечное признание, просто скажите на сколько мы попали” . Ребята быстро осмотрели скутер, с разбитым передним крылом. Позвали владельца, тот сказал, что 250 лир и по рукам. Я уточнил можно ли снизить штраф за ущерб, так как у нас чистосердечное и я не отрицаю что по уши виноват в этом всем. Парень сказал: “ Раз чистосердечное, тогда можем на 150 лирах остановиться” (18$). Ещё легко отделались. В итоге наш самый релаксовый вечер обернулся хардкором. Мы много анализировали почему так произошло с управлением. Наш официальный вывод – мы рукожопы. И как же хорошо, что там оказались те перила. Так как с наземным скутером у нас не заладилось, на следующее утро мы решили воспользоваться более безопасным транспортом – водным скутером. Тут все прошло гладенько, водный мотоцикл в открытом море, что может быть лучше?
Сам же вечер мы провели как планировали в прошлый раз в релакс режиме, но на этот раз пешком. Была надежда увидеть рабочий фонтан Мармариса, но в связи с пандемией почему-то только свет в нем разрешили включить.
Вот так и пролетела очередная рабочая неделька, теперь вернемся к путешествиям, сейчас похоже будет открытие года.
Продолжение тут
Мармаріс
Частина 1. Нескінченна турецька подорож. Бодрум
Частина 2. Безкінечна турецька подорож. Мармаріс
Частина 3. Безкінечна турецька мандрівка. Акьяка, Дальян та Памуккале
Частина 4. Нескінченна турецька подорож. Кушадаси
Частина 5. Нескінченна турецька подорож. Каппадокія
Частина 6. Нескінченна турецька подорож. Чешме, Алачати та повернення в Кушадаси
Це був наш перший Мармаріс, ми багато читали про його красу і були готові. Очікування не підвели. Під'їжджаючи до міста, з гори було видно, що нам сподобається. А коли побачили набережну та гори, що обрамляють море, одразу закохалися у цей регіон. І приємний бонус – море вже більш терпимої температури. Якщо в Бодрумі в останні дні травня можна було заходити, щоб поплавати до трьох хвилин, то тепер ми могли плавати вже до десяти хвилин за раз! Звучить, звичайно, смішно, але на той момент це був великий прогрес на нашому маршруті. А головне куди б ми не приїжджали, саме на наш тиждень випадав холодніший час, зате після нашого від'їзду буде ого-го як тепло, але тільки не в тій локації куди ми щоразу переміщатимемося. Ідеально морську картину доповнила турецька кава. Поки чоловік його готував під веселу музику, то сам почав підспівувати та пританцьовувати. Танок був заразним, ми з Дашею теж почали танцювати в очікуванні кави. Люблю, коли локація так швидко заходить. А головне пережити ці вихідні та з наступного тижня мають озвучити нові правила щодо локдауну. Тепер треба обжитися. Ми знайшли в місті пральню, купили відразу екскурсію і подорож на кораблику. Цього разу в готелі у нас був включений лише сніданок та вечеря, за бажанням могли окремо доплачувати за обід. У сусідньому маркеті відразу завели карту постійного покупця, далі вона нам ще жодного разу знадобиться. Хоча в Туреччині незрозуміло, чи карта покупця в мережі Мігрос це лояльність або покарання клієнту. По даній карті частина товарів значно дешевше, але практично щоразу проходить за принципом “Охорона скасування”. Так як знижки пробиваються через раз, замість манго можуть пробити маракуйю і не проводять картою, коли її даєш і починається все по колу. Цінники ж у маркетах знаходяться лише на половині продукції, що значно ускладнює процес покупки. Причому всі ці проблеми ставляться саме до Мігросу. Але у інших маркетах свої нюанси. Наприклад, мережа A101 у яких схоже відбирають найкращих касирів із Мігросу, має іншу проблему. Всі стелажі маркету виставлені у вигляді лабіринту, і зроблено все так, що ти зобов'язаний пройти абсолютно через всю продукцію маркету, а так як ціна на пляшку води може бути не вказано, то заради покупки однієї пляшки води доведеться тричі пройти через весь маркет. Загалом у турецьких маркетах зроблено все так, що туди не можна просто зайти на кілька хвилин і вийти.
Увечері ми пішли перевіряти легендарну набережну. Довжина набережної тут справді вражає та сполучає два міста. Тобто гуляти вечорами тут можна до упаду, все одно не пройдеш. До центру Мармаріса дісталися ввечері, але людей знову нема. Та що ж таке, сьогодні ж будній день? Виявилося, тут є ще й вечірні локдауни. Ну гаразд, почекаємо, часу у нас ще багато, колись тут все оживе. Поки поверталися в готель, мені в телеграм почали завантажуватися повідомлення з дуже дивними відео. Ми спочатку подумали, що це якийсь збоченець. Але це виявився хлопець, який продав нам екскурсію та тур на кораблик, він з ліжка вирішив надіслати нам відео повідомлення, в якому вибачався, що налагоджував з екскурсіями і нас не зможе відправити так як домовлялися. Та й взагалі він зараз нічого не може, поки що закритий у квартирі під час локдауну. Але по суботах рано-вранці дозволено працювати, так що завтра вранці можна буде забрати гроші. У цій поїздці ми взагалі помітили, що і дві години не може пройти без якоїсь лажі. Наш новий готель нам сподобався. Він відносно не дорогий і розташований у хорошому місці, називається Myra Hotel. Я б навіть охарактеризував його як підозріло дешевий. На відміну від попереднього готелю, чергою за їжею тут вважалася черга з трьох людей і на невеликій території панувала затишна атмосфера. Один з працівників кухні, коли накладав їжу говорив російську фразу "Картоплю будеш", він мабуть намагався сказати її без акценту, і виходило це у нього з серії "Хлопчик, хочеш цукерку? ". Тепер його фраза ". . . Будеш? " стала черговим мемо у поїздках, коли ми з Дашею один одному щось пропонуємо.
Другий хіт від нашого друга був про солодкі печінки, які він колись накладав говорив “мокрі, солодко! ”. Саме такі моменти залишають приємні нотки про подорож. Ще в нас була дуже неспокійна перша ніч. На відміну від Бодрума тут є комарі, потрібно буде купити фумігатор, але поки його немає і першу ніч доведеться влаштувати справжню битву. Але не тільки комарі вирішили позбавити нас сну, в коридорі серед ночі хтось вирішив познайомитися англійською з англомовною дівчиною. Наскільки я зрозумів з годинної розмови з англійських слів, дівчина знала тільки артикль “Е”. Чи то тут була гарна акустика, чи вони вирішили познайомитись у нас під дверима. Але всі розмови колись закінчуються і ця теж. Відразу після їхньої розмови почалася якась містика, у нас хтось почав схреститися прямо всередині кондиціонера. Хтось явно намагався вирватись назовні. Кондиціонери в готелі з'єднані єдиною системою зливу, схоже хтось скребся в кондиціонер в іншій кімнаті, або ж хтось уподобав зливний шланг на вулиці. Паралельно скреготу в сусідньому готелі, мабуть, зламався зовнішній блок у іншого кондиціонера і почався свист. Від стадії роздратування ми з Дашею перейшли в стадію прийняття і почали сміятися з усього абсурду, що діється. Епічна сутичка з комарами під стелею вже здавалася в далекому минулому, цього разу ми боролися з невидимим ворогом. Але й скрегіт кондиціонера колись припиняється і навіть свист зовнішнього блоку в сусідньому готелі, мабуть, хтось замерз і вимкнув свій кондиціонер. Найцікавіше, що така ніч була тільки одна в цьому готелі. Мабуть ознайомча королівська. А ще вдень мені здавалася історія, коли ми не могли увімкнути жодну лампочку в номері якоїсь містичної. Тут система вимикачів виявилася настільки неочевидною, що навіть менеджер ходив і перевіряв усілякі пробки та щитки, поки я не розшифрував комбінацію з вимикачів на різних стінах, які запалили лампочки в кімнаті.
Кораблик у Мармарисі
З самого ранку ми забрали гроші за екскурсію та за кораблик і пішли шукати собі інший кораблик просто на причалі. Так, до речі, вийшло значно дешевше. Про ці кораблики різні відгуки, але ми, мабуть, дуже закохані в морські подорожі. Краси з цього кораблика ми додали до свого віртуального музею спогадів про гарні місця.
Добре, хоч море тут тепліше за Бодрум, на зупинках можна навіть поплавати))) А ті хто вже хоч раз плавали в Туреччині на корабликах можуть легко уявити яка гарна водичка нас чекала.
Забавний факт, що кораблики плавали навіть незважаючи на локдаун і, зважаючи на все, офіційно.
Турунч
Одна з головних пам'яток місцевих околиць - місто Турунч. Тут кораблик зупинився години на дві. Ходять легенди, що в цьому місті небувалих розмірів базар, чимось торгують, сюди на базар приїжджають з інших міст. Але зараз, під час недільного локдауну, це легенди доковидних часів. Для нас він тепер так і лишиться, містом без людей. Але на відміну від Бодрума тут без людей ми почували себе затишно. Все-таки гарне море та затишні вулиці роблять свою справу. Але турецькому синематографу саме час знімати вестерни про ковбоїв, які зустрічаються на безлюдній площі для своєї фінальної дуелі і між ними ще перекочується.
Ми навіть потрапили на зйомки схоже на рекламний ролик про курорти, тому що під час прогулянки за нами зі спеціальною камерою пройшов чоловік, знімаючи нашу ходу вздовж моря. На стільцях ми помітили знімальну групу, що відпочиває. Тож шукаєте нас у найкращих соціальних роликах країни! Море в Турунчі справді виглядає на тверду п'ятірку. Нас підкупило те, що воно тут кількох кольорів, на одному з пляжів колір смарагду, а буквально на сусідньому вже блакитна вода. Хоча море після останнього року подорожей порівнювати досить тяжко. Так як правило, просте. Хочеш найкращий колір води в Туреччині – Олюденіз, хочеш найкращий колір води у світі – Нунгві на Занзібарі. Але, мабуть, на околицях Мармариса, я Турунчу віддам медаль за колір води. От би вона ще й теплою була, а не терпимою))) Шкода не можна послати собі повідомлення в минуле "Мандрівники, круте і тепле морко на вас вже чекає, просто ви зараз навіть не підозрюєте, що там буде так". Настав час повертатися в Мармаріс. А то нас уже зовсім зачекалося старе місто.
Знову Мармаріс
Цікавий факт, але турецькі замки працюють щодня незалежно від локдауну. Тож бути у старому місті і не відвідати замок із демократичною ціною – злочин. Тут можна скоротити хвилин 30, крім оглядових залів помилуватися краєвидами зі стін.
За замком старе місто у вигляді справжнього лабіринту. Тут з блукання відбувається ефект Венеції. Хоча тут всього кілька вулиць, але заблукати не те, щоб легко, за весь час у Мармарисі ми жодного разу не змогли пройти вулицями так, щоб вийти там, де планували.
Тож наш маршрут щоразу змінювався після перетину старого міста. Тепер у цьому локдауні треба десь добути собі обід. Цього разу нам пощастило більше, ніж тоді, коли я шукав каву. Буквально з першого ж ресторану на нас подивився працівник і так співпало, що він якраз хотів грошей, а ми їди. Ми виконали цей обмін, і він побіг усередину передавати кухарям замовлення. Всередину ресторану ми не заходили, але могли вибрати будь-який парапет в окрузі.
На парапет нам принесли вітальний чай за незручності, а потім і довгоочікуваний день. До речі, було дуже смачно. Хоча саме з денерами у Туреччині у нас зазвичай і не складається. Після перекушування з чайком ми знову сповнені сил, давай тепер подивимося, що за ліс знаходиться за містом. Ішли ми довго та далеко. Куди ми ще не знали. Коли добралися до лісу, дорога пішла в гору, ми йшли вгору. Куди саме ми так і не дізналися, тому що замахалися стільки йти і пішли назад))) Стежка виявилася без огляду. Та й сили слід берегти перед завтрашньою горою. Так що повертаємось у готель, якраз до вечері прийдемо. Кожне повернення до готелю, я дзвонив на ресепшен попереднього готелю нагадати про себе та побажати їм удачі у пошуках наших речей. Але як мені сказала дівчина на ресепшені того готелю, що так як зникли речі тільки у нас, то це не схоже на крадіжку, от якби зникли речі у багатьох, то тоді так… Як добре, коли готель так підкований у крадіжках і знає, що якщо красти поштучно, можна з чистою совістю жити далі.
Ічмелер
Одразу після ленчу ми поїхали до Ічмелеру. Це було перше знайомство з містом, яке скоро вже буде майже рідним і скільки воно нам ще спогадів та емоцій залишить)))) Це місто відносно невелике, воно з'єднується набережною з Мармарисом. За бажання можна дійти пішки. З іншого боку, затишного містечка знаходиться велика гора. Сьогодні вона буде нашим головним об'єктом. Через гору йде стежка прямо в Турунч.
Цей маршрут колись я знайшов на форумі, коли відправляв наших батьків у подорож. Мама з татом пройшли частину маршруту і не встигли його закінчити, бо був уже вечір. Ми в запас взяли весь день. Але це вам не на Говерлу піднятися. Тут все серйозно, сезон ще не почався, туристів не так багато ходить. Хочеш маршрут, пробирайся напівзарослими стежками. Хоч Говерла і в рази вища, але вона більш полога, а тут повний хардкор.
Головне не вибирати під цю справу спекотний день. До Турунча йти приблизно години чотири, але є ризик, що під час карантину не буде зворотного автобуса і доведеться ще раз цю гору підкорити. Зрештою ми пройшли весь підйом до того місця, де дорога починає йти вже вниз. Нагороду ми отримали – фантастичні види на місто та пляжі, панорами на морські гори та купу мальовничих місць для привалів, прямо над верхівками високих дерев. Ми боялися, що в нас ноги відваляться, але справжній герой – Мишко, як він взагалі це все долав – незрозуміло. На зворотному шляху ще й ногу підвернув.
Але після невдалого походу минулого року, коли ми не встигли спуститись з гори до ночі, нас завжди мотивував факт того, що зараз середина дня. Крім нас на маршруті ще були дві черепахи та кізочка. Причому черепахи впевнено повзли до джерела з водою, зазначеного на карті, хоча самого джерела там уже не було. Жаль, черепаху не можна пояснити, що вона повзе даремно.
З іншого боку, може у них там таємне своє джерело. Було б цікаво це перевірити. Але боюся тоді б нас накрила ніч на цій горі. Наприкінці маршруту на нас чекала нагорода – смачна трапеза. У місті працювали на винос деякі ресторани. Ми собі замовили смачних піде і закотили бенкет прямо на бордюрі біля дороги. Це єдине місце, де ми змогли сісти у тіні.
Чомусь мені запам'ятався смак холодної коли, не завжди вона така ідеально смачна, але цей випадок був особливо вдалим, мабуть вся справа в температурі і рівні спраги. Потім я пішов замовити турецьку каву, в цей момент у ресторані обідав власник. Він сказав, щоб я пригостився шматочками нарізаного піде з його столу, як це мило! Після такого походу та трапези навіть море перестало бути прохолодним. Я до води звик і вилазити взагалі не хотілося, я упіймав ідеальний баланс температури. Ось такі видалися вихідні, тепер повертаємось до трудових буднів) Поруч із нашим готелем вдало розташовувалася кафешка для місцевих, там у нас проходили обіди та кавові церемонії. У Туреччині навіть є спеціальні автомати для приготування турецької кави у вигляді двох маленьких електрочайників. Добре, що у нас в Україні не продають на кожному кроці турецьку каву. Так як я його п'ю тільки в Туреччині, це виходить одним з наших відтінків усіх турецьких подорожей. І взагалі дуже класний момент, коли ти знаходиш собі країну, в якій є стільки відмінностей від рідного дому, але водночас усі ці відмінності дуже тобі імпонують. Сьогодні після роботи у нас буде перший досвід із електро-скутером. Це тримісний транспортний засіб, який розвиває швидкість до 30 км/год. У Мармарисі вони дуже популярні, оренда не вимагає прав водія. А мій великий досвід гри в GTA дозволив мені легко включитися в управління. Тепер ми мчить красивою і квітучою набережною в Ічмелер. Краса червневої набережної невимовна. Можливо, тут гарно цілий рік, але над кількістю квітів тут постаралися знатно. Ми вже були настільки закохані в красу Мармаріса, що не хотіли взагалі міняти локацію далі і вже подумували про те, що треба буде продовжити цю локацію на якийсь час тижня мало. Чого тільки вартує маршрут до Ічмелера, до якого ми доїхали задоволені як слони. Але ми тоді ще не знали, що перший закон турецької підлості говорить "Не можна просто так взяти і доїхати кудись на скутері". Ми затихли, причому з кінцями. Наш транспорт можу після включення проїхати близько ста метрів і вимикався. Тепер ми знаємо, що це популярна проблема електро-самокатів. Орендодавці приїхали за нами на авто та повернули назад у готель. Вони ще так дивувалися, мовляв, уперше з таким зіткнулися. Але за фактом, тут не буває інакше) Наступного вечора ми поїхали на місцевий острів.
Острів Yildiz Adasi
У звичайні часи сюди можна доїхати долмушами, але зараз схоже тільки таксі. На острові на нас чекала неймовірної висоти печера. Можливо, це найвища на нашому досвіді. Причому навіть після подорожі, коли дивлюся фотографії, наново вражаюся її розміром.
Далі на нас чекали стежки для піших маршрутів, багато стежок, багато панорам. Один такий маршрут виводить на вершину гори, звідки відкривається чудовий вид на лагуну з шаленого кольору водою. Як же добре, що таких видів у світі багато, і вони не перестають нас тішити. У цього острова всього один мінус - час тут летить з незвичною швидкістю, у нас було всього кілька годин, які промайнули в одну мить. Потрібно було повертатись, щоб встигнути на вечерю і не залишитися тут у темряві. У нас ще була слабка надія, а раптом той міфічний автобус таки приїде, але, на наше щастя, незрозуміло звідки взявся порожній бус.
Водій із радістю підібрав трьох автостоперів. Туреччина, як я люблю тебе за легкість пересування! Хлопець був затятим мандрівником по своїй батьківщині, ми нашвидкуруч записували його нотатки та ідеї, що потрібно відвідати на нашому маршруті. Водій закинув нас неподалік центру і поїхав далі. Ми ж тепер спокійно встигали до кінця вечірньої трапези. Наступного вечора ми занурювалися в турецьку культуру з головою в хаммамі. Це одна з наших улюблених розваг у Туреччині, причому цього разу навіть Мишко заявив, що піде і в сауну, і в хаммам на процедури. Хоча зазвичай йому не властиві такі відкриття. Єдиний момент — це ризики відвідування подібних місць під час епідемії, минулого року, коли ще не було антитіл, ми подібні місця за кілометр обходили. Нині було трохи простіше. Та й у країні вже відносно високий рівень вакцинації. Задоволення від відвідування було море.
Наступного дня ми вирішили під час обідньої перерви встигнути покататися на квадроциклах. У місцевих турагентств вони називалися щось на кшталт "Екстремальні квадроцикли", але я думав, що це просто замануха. Виявилося, що під час маршруту нас рясно поливали зі шланга, ми проїжджали брудними калюжами так, що всі всередині квадроцикла залишалися в бруді, потім були якісь арки з водою. Була якась жерсть. Причому вся вода була крижана. Добре хоч уже знаємо де пральня. Після покатушок ми з цікавим виглядом дивилися на організатора, а він нам пояснив, що це “квадроцикли по-американськи” у них усі мають повертатися назад мокрими та брудними після маршруту. Таких обідніх перерв у мене точно ще не було. Увечері після роботи ми собі влаштували покотушки на електроскутері.
Тут у нас була незручна зустріч віч-на-віч з поліцією, ми були без масок, дивилися буквально один одному в очі на зустрічній смузі, притому ми стояли проти руху. Друга проблема була, що ми стояли так, що вони не могли нас об'їхати. Ми здали трохи вліво і роз'їхалися з ними ніби нічого не було. Це був верх лояльності з їхнього боку по відношенню до туристів. Загалом, навіть якщо дорога порожня і проїхати потрібно всього 30 метрів, порушувати не потрібно, хоча їхали ми максимально акуратно. Спочатку ми планували доїхати до автовокзалу і дізнатися розклад автобусів, але за традицією, що вже склалася, в якийсь момент ми почали глухнути. Навчені минулим досвідом ми змогли навіть дотягнутися до точки здачі скутера. Хоч розклад міжміських автобусів ми не впізнали, але вже твердо вирішили, що в Мармарисі добре і залишатимемося тут ще довше, проплатили продовження готелю.
Наступного вечора планувалося провести в стилі релаксу, прокатившись на електроскутері набережною в Ічмелер. Туди дорога була, як завжди, просякнута романтикою та любов'ю, ми навіть не затихли. Але цього разу на нас чекав новий виток подій у нашій подорожі. Основна частина маршруту огороджена високою живоплотом, іноді проскакують сходи з поручнями посередині для спуску до пляжу. Буквально в одну коротку мить я розумію, що зараз буде щось страшне, у фільмах кажуть, що за одну секунду має пронестися все життя перед очима. Але в ту секунду, коли ми не впоралися з керуванням і наш скутер летів саме в той отвір, де сходи йдуть униз, ти не встигаєш навіть збагнути, що треба якось згрупуватися. На велике щастя, ми потрапили колесом між прутів перил. Паркан прийняв весь удар на себе, зігнувшись від удару під 45 градусів. У скутера зірвалося з місця сидіння і притиснуло до керма. На другу секунду я розумію, що всі, як мінімум, живі. Я витяг Мішу і поставив його на ноги, стоїть. Даша так само встала, я стою. Шок огортав густою вуаллю. У кого що болить? На щастя, у всіх тільки ноги, у когось трохи в крові, у когось просто болять. “Ми у дупі? Так! ” Місцеві перехожі з жахом підбігли до нас, насилу ми витягли скутер. Тепер на невеликій швидкості акуратно повертаємось. Друге полегшення після самодіагностики було те, що скутер завівся. Почуття шоку і жаху все посилювалося, але як усе позаду. Повернулися до оренди. Хлопець запитав, як пройшла поїздка, я говорю: “У нас тут щиросердне визнання, просто скажіть на скільки ми потрапили”. Хлопці швидко оглянули скутер з розбитим переднім крилом. Покликали власника, той сказав, що 250 лір і по руках. Я уточнив, чи можна знизити штраф за шкоду, тому що у нас щире і я не заперечую, що по вуха винен у цьому всьому. Хлопець сказав: “Якщо щиросерде, тоді можемо на 150 лірах зупинитися” (18$). Ще легко відбулися. У результаті наш релаксовий вечір обернувся хардкором. Ми багато аналізували чому так сталося з керуванням. Наш офіційний висновок – ми рукожопи. І як же добре, що там опинилися ті перила. Так як з наземним скутером у нас не склалося, наступного ранку ми вирішили скористатися безпечнішим транспортом - водним скутером. Тут все пройшло гладко, водний мотоцикл у відкритому морі, що може бути краще?
Сам же вечір ми провели як планували минулого разу в режимі релакс, але цього разу пішки. Була надія побачити робочий фонтан Мармаріса, але у зв'язку з пандемією чомусь тільки світло у ньому дозволили ввімкнути.
Ось так і пролетів черговий робочий тиждень, тепер повернемося до подорожей, зараз схожим буде відкриття року.
Продовження тут
