Довга дорога Дар-ес-Салам у Найробі, Кенія. Подорож Африкою 2018

11 березня 2018 • Час поїздки: з 19 Січня 2018 до 24 Січня 2018

Репутація: +896

Додати до друзів

Написати листа

Хлопчик при водії автобуса.

Все ж настав час їхати з Танзанії до Кенії, про яку також начиталося багато цікавого. Майже всі хвалять цю країну. Приїду, подивлюсь.

Наша труна на колесах.

Перед від'їздом до Африки, я списався з російським гідом, який живе в Кенії зі своєю дружиною та дітьми. Він запропонував мені тури заповідниками Кенії та Танзанії з оплатою 1200-3200 доларів за два-три дні. Я йому поставив низку питань про подорож Африкою. Він кілька разів мені відповів, і коли зрозумів, що я не дуже хочу купити у нього тур, перестав мені відповідати. Зник інтерес. Зараз я зрозумів, що правильно зробив, не влившись у групу інших туристів, де він був гідом. Я ще висловлю свою думку про сафарі щодо заповідників Африки.

Наш автобус.

За три дні до від'їзду з Танзанії я купив квиток на автобус Дар-ес-Салам, Танзанія-Найробі, Кенія, через місцевого на побігеньках при рецепшен готелю, де я проживав. Знайти інформацію про автобус за цим маршрутом я не зміг. Перечитав десятки сайтів та авторів. Все, загалом, нічого конкретного. Літіти літаком я не хотів, тому що автобус прямував маршрутом через заповідники Танзанії та Кенії, через місто Аруша, звідки не далеко до знаменитої гори Кіліманджаро. Співробітник готелю допоміг мені купити квиток на автобус. Посереднику я заплатив 5000 TZS (близько 2.2 долари) та 70000 TZS (31 долар) за квиток Дар-ес-Салам (Танзанія)-Найробі (Кенія). Через чотири години хлопець привіз мені квиток на автобус, маленький клаптик паперу з вписаними цифрами. Якось я в ньому розібрався. Правда боявся підробки, і вирішив перевірити. Поїхав до місця відбуття автобуса в район Ubungo на околиці Дару. Ледве дочекався міського автобуса.

Квиток коштував трохи більше ніж 50 американських центів. Коли автобус під'їхав, то він був забитий вище за норму. Взагалі, що я помітив, то це те, що автобуси в будь-якій країні Африки завжди переповнені. В автобусі можна не триматися, тому що щільність пасажирів, що стоять, не дозволила б впасти. Їхали близько години. Це була екстремальна подорож. Нам, європейцям, розпещеним громадським транспортом, цього не зрозуміти. Коли я вийшов з автобуса, то мене відразу оточили сильно засмаглі хлопці, що мешкають цілодобово на цьому автовокзалі. Вигляд у них був страшним. Як мені здалося, що вони були готові накинутися на мене через безвихідь і безгрошів'я. Відповідати їм і мовчати, було марно, бо вони нічого не розуміли, окрім слів, дай гроші. Так звана площа автовокзалу була жахливою. Канави, ями, помийні струмки, нестерпний бруд, запахи їжі, і сотні місцевих жителів, крім мене.

Білі сюди зазвичай не потикаються, хіба що малими групами. У цей час я був єдиним білим на всіх смаглявих. Я йшов, а навколо мене потрійне кільце щось пропонують чоловіків різного віку. Спека вища за сорок градусів і пил. Важко було дихати, та ще й ці набридливі мухи. Насилу знайшов маленький курник, де сиділа яскраво нафарбована мадам. Я їй показав свій квиток на автобус фірми «SAI-BABA EXPRESS», такий же напис на її халупі, де красуються та виблискують гарні автобуси. Вона з презирством взяла мій клаптик квитка, покрутила його, потім знизала плечима, і стало комусь дзвонити. Хвилин через десять у курник набилося четверо бажаючих мені допомогти, і всі стали крутити і розглядати мій квиток. Потім один із них повів мене до іншої будки, де визнали мій квиток, і сказали, щоб я на стоянці був о 05:30 хвилині ранку. Я зрадів, що нарешті поїду з цього міста, де клопи кусають мене вже третій день.

Востаннє мене кусали клопи в Латинській Америці. Чому я все це описую в такому вигляді, та тому, що насправді все набагато гірше. Booking. сom, неодноразово мене підводить із вибором готелів. Вибираю пристойний, а виявляється він гірший за європейських курників, хоча до такого стану в Африці та слаборозвинених країнах, я вже звик.

Переконавшись у тому, що мій квиток дійсний, я одразу ж подумав, що таксисти за таку рань попросять більше грошей, ніж коштує квиток на автобус до Найробі. Поруч побачив три готелі. Пішов туди, де в одному із них заплатив за номер на добу. Наступного дня я переїхав до цього готелю, який виявився дуже добрим, як і мій номер. Увечері вийшов перекусити у жахливу забігайлівку. Я замовив курку з картоплею фрі та салатом. Коли принесли, то я жахнувся обвугленим маленьким шматочком курки та картоплі.

Робити не було чого, і я швидко все це проковтнув. У Танзанії кури, як наші курчата.

О 05:00 я подався на стоянку автовокзалу. Вже при підході до неї я почув суцільний гул, крики збирачів пасажирів на автобуси в потрібному напрямку, рев двигунів і сигнали автобусів. Коли підійшов до розбитого отвору входу на автобусну стоянку, то побачив сотні автобусів, і тисячі людей, що снували, зі своїми баулами. Це було видовище для звичайних людей. Такий жах міг тільки наснитися. Почав шукати місце мого автобуса. За допомогою спеціальних крикунів знайшов свій автобус, що прямує за маршрутом Дар-Аруша-Найробі-Кампала (Уганда). Вид автобуса зовні був не для добових переїздів дорогами Африки. Моє місце виявилося номер 10. Я ледве протиснувся між сидіннями. Мене насторожило те, що автобус був звичайним. Всередині дуже брудним та обшарпаним.

Порізані сидіння, оббивка затерта до дірок із брудними підтіканнями. Як я зрозумів, що найкращі автобуси тут не їздять. Попереду побачив вільніше сидіння і сів на нього, але тут же на мене закричали, що не можна, ці місця для обслуговуючого персоналу автобуса. Я нарахував таких місць цілих сім. Справа в тому, що в цей автобус садили своїх пасажирів агенти, які продали їм квитки, а їх виявилося аж п'ять людей. Автобус був жахливий, про кондиціонер я забув одразу, від телеекранів для перегляду фільмів стирчали обрізані дроти. Все, що можна було в ньому вкрасти, давно вкрали. Рівно о шостій ранку наш автобус рушив у дорогу, якщо можна було так сказати. Майже одночасно десятки автобусів попрямували до отвору для виїзду на дорогу. Це треба було бачити. Суцільна пробка з автобусів, які прагнуть стати першими на виїзді. Дивуюсь тому, що ми ні на кого не налетіли.

На дорогу виїхало одразу близько двадцяти автобусів, водії яких влаштували перегони з небезпечними маневрами. Дорога до Найробі виявилася вузькою по одній смузі у кожний бік руху. Великі машини ледве роз'їжджалися, але при цьому не зменшували швидкість. Приблизно кожні десять кілометрів у тіньці ховалися місцеві даїшники. Кожному наш водій відстібав найбрудніші грошові купюри, приготовлені заздалегідь. Російські даішники, це казка стосовно їхніх колег з Африки. Справа в тому, що дозволена швидкість 80-50 кілометрів, а водії їдуть усі 100-120 кілометрів на годину. Виявляється, що у Танзанії є радари. Приблизно за триста кілометрів нас зупинили на стаціонарному пункті, де нашому водієві висунули велику суму штрафу. До автобуса він увійшов обурений, мовляв, віддав усі зароблені гроші. Далі ми їхали, не перевищуючи швидкість, а я клацав затвором власного фотоапарата через відчинене вікно автобуса.

Протягом понад тисячу кілометрів по Танзанії, картина вздовж узбіччя була одна, це глиняні халупи місцевих жителів, злидні й убожество їхніх жител. Дорогою зупинялися коротко кілька разів, підбираючи пасажирів між населеними пунктами. Ось це називається міжнародний автобус експрес. Ще зупинялися в місцях, де продавали ананаси та манго. Їх тут цілі чагарники і дуже дешево коштують. Пасажири намагаються отоваритись ними для своїх будинків. Коли я спробував ці непоказні на вигляд манго, то я отетерів. Таких солодких і соковитих я ще не їв, хіба що в Бахрейні. Заїхали до міста Аруша під дощем. Хотів тут залишитися для поїздки парком до знаменитої гори Кіліманджаро, але мені пояснили, що вже кілька днів йдуть дощі, а сама гора затягнута хмарами. Її взагалі не видно. Довелося їхати далі до Кенії. Виїхали ми з Дару о 06:00, а приїхали на кордон із Кенією о 21:13.

В одному будинку поруч вікна реєстрації Танзанії та Кенії, що дуже зручно. Вся процедура на весь наш автобус зайняла півтори години. Добре, що ми були самі. На пункті Кенії мене змусили викинути поліетиленові пакети, де лежали манго, ананас і продукти з водою. Коли ми стали рухатися територією Кенії, то вздовж узбіччя дороги, як і в Танзанії, валялися такі самі пакети, які забрали у мене на кордоні.

Приблизно о 00:18 хвилин ми приїхали до Найробі. Місто велике, але таке ж брудне і обшарпане, як і Дар-ес-Салам. Настрій зовсім упав. Думав, хоч Найробі пристойне місто. Бігом у готель, душ та сон.