Акуна Матата. Частина 9. Ніяких їжачків. Понгве та Матемві
Продовження. Початок тут >>>
8 день. 7 березня
За планом ми хотіли брати човен до острова Мнемба, щоб пірнати. Там є корали та рибки. Я маски спеціально із Києва привезла. Але чоловік ще звечора почав сумніватися, чи варто. Я не дуже добре плаваю і без жилета боятись боятися. А жилетів особливо у занзібарців немає. Але можна було хоча б поїхати туди, подивитися раптом у когось є.
Але вранці чоловік просто уперся:
– У мене ніс закладений, я не зможу пірнати, а ти взагалі триматимешся за човен. Чи не поїдемо. Якщо дуже хочеш, їдь сама.
А сама я не можу, я і з чоловіком боюся, а вже одна точно не зможу. Ні, ну як можна в море виходити, якщо я ще й розмовляю погано.
У мене досі моральна травма, що ми не поїхали.
Ну добре, я що егоїстка, не хоче людина відпочивати активно, спонукаємо в готелі. Прекрасний готель.
– Ну, давай хоч поїдемо, на готель-ресторан подивимося. Це острів.
- Так ми бачили вже острів.
– Ну, це інший і тут недалеко.
Іноді з жінкою легше погодитись, ніж сперечатися.
– Там морські їжаки у ресторані. Ти їв колись? І я ні! А хочеться!
Причому до цього моменту мені не хотілося їжаків, а тут раптом захотілося.
Звичайно ми поїхали. І, звичайно, невдало)
The Island. Понгве
Відлив оголює каміння. І болотце)
Їжачок уранці не подають. На території вранці не пускають. Причому не відразу не пускають, а спочатку довго мурижать. Нас дали меню, ми вибрали страви, потім повели нас на територію та показали, що люди відпочивають і сніданок ще не закінчився – foto! - І повели на вихід.
Що це було? )
Гуляти навколо спекотно.
І брудно (ми не фотографували бруд, це просто водорості).
Як кажуть – у розбитого корита)
Втікали ми звідти, доки не задимилися, сонце в цей день було особливо звірячим. Але загалом непогано з'їздили. Можна сказати – врятували життя дванадцяти їжаків)
Чоловік до вечора в номері стогнав зі своїм закладеним носом, а я валялася на лежаку, під пальмою і навіть іноді виходила до моря, поринути в бірюзову калюжку.
Які там види! Можна всі дні просто дивитися на море і отримувати задоволення від кольору води.
Ось пляжем, на крейсерській швидкості, мчить ослик. А на задньому фоні ліниво ковзає вітрильник.
В інший бік йде низка школярок, легеньких, як пташки)
Ввечері, коли сонце не палить вже так нещадно, приходить відплив. Шкода, що відлив позначається тільки ще сильнішим обміленням і так дрібного моря. Але так, як було в Паджі, до обрію вода, звичайно, не йде.
Вода є, але я все одно йду побродити дном морським, сподіваючись зустріти морських зірок. Усі вже бачили, а я ні! Кличу чоловіка, в морі ж немає людей,
ходи собі на просторі. Але чоловік не хоче. Зовсім розклеївся.
Іду одна. Звичайно, за мною біжить маса. Зазвичай вони водять стежками (стежки зовсім неочевидні, дно нерівне, у воді ями та їжаки), але у мене немає з собою грошей і мені взагалі не потрібний проводжник. Ось хочеться побути однією в цій пишноті. Прошу його лишити мене.
Так і говорю йому:
– Дозвольте мені побути з морем наодинці!
Під водою на Занзібарі прийнято розбивати городики) Зростають тут водорості, звичайно, не капуста, але це справа рук людини. Городочки рівненькі, з кілочками, кожен має свого господаря.
У найближчого городника видно господиню та дві дівчинки, які щось збирають навколо. Ми з дівчатами цікаво поглядаємо один на одного.
Фотографувати їх я соромлюся.
Зірок я так і не зустріла. Зате побачила безліч морських огірків) та їжаків. Нічого цікавого. Якоїсь миті стежка закінчується. Я бачу далеко людей, але пройти до них не можу. Переді мною дороги немає.
Стою на краю світобудови, оглядаючись на всі боки. Краса – дух захоплює. Вода розгалужиться, полоситься, калейдоскопіться! Ось, що приваблює мене тут найбільше – різні кольори води! Кольори фантастичні, здається, що не може бути такого. Ніде та ніколи. Як сон.
У кількох метрах пропливає вітрильник. Звідти мені махають люди. Я махаю у відповідь. Зрозуміло, що там глибина треба повертатися назад.
Порівнявшись із городиками, потрапляю до ями. Не провалююся,
просто не бачу іншої дороги, а ця яма не схожа на небезпечну - заростей немає і їжаків теж. Але жінка захвилювалася, щось швидко каже старшій дівчинці, та біжить до мене і жестами показує вилазити назад. Вибираюся на стежку, дякую. Дівчина біжить попереду, показує дорогу. Навіть не знаю, як я змогла б вибратися без неї.
Коли стежка стала очевиднішою, дівчинка повернулася до жінки, а я пішла далі до берега. Все ж таки провідника там треба брати. Ну хоча б вперше, щоб зрозуміти принцип, як вибиратися. А то прийде приплив і потрапиш у пастку. Спробуй потім виберися.
Продовження тут >>>