И не только Одесса. Таинственная Бессарабия, регион, раскинувшийся между двумя великими реками, - Днестром и Дунаем, готов приоткрыть свои тайны.
Микроавтобус не спеша едет по улицам города Белгород-Днестровский. Наверное, он ничем особым не отличается от многих провинциальных местечек нашей страны. И только, когда совершенно неожиданно перед тобой открывается старая крепость, начинаешь осознавать его уникальность. Рядом с центральными воротами, чуть ниже по склону идут археологические раскопки. Перед взором любопытных предстают расчищенные фундаменты домов, возведенные еще в античные времена.
Чем привлекают эти земли людей, наверное, никто так и не скажет. Но уже более ста тысяч лет назад здесь уже горели очаги неандертальцев. Потом были киммерийцы, скифы, греки. Считается, что именно последние, а в большинстве своем это были выходцы из Милета, и основали новый город.
Получил он имя Тира от названия реки протекающей у его подножья. Всего же за свою историю город имел около двадцати имен, предпоследнее из них и, наверное, наиболее известное Аккерман.
Величие этой твердыни поражает. Построенная в конце пятнадцатого столетия у самых вод Днестровского лимана, она в течении многих веков служила надежным форпостом, защищающим от врагов. Главным входом являются Килийские ворота. С трех сторон крепость оберегает глубокий ров, который в былые времена достигал свыше 20 метров в глубину и 14 в ширину. Через него переброшен подъемный мост.
Внутри открывается просто огромное пространство так называемого хозяйственного двора. Вряд ли вы найдете еще где-нибудь подобное по своим масштабам. Прямо у стены расположена экспозиция археологических находок. А сквозь бойницу грозно выглядывает старая русская пушка. Крутые ступеньки ведут на самый верх стены. Поражает их толщина и высота, достигающая соответственно пяти и семи метров. А общая длина составляет свыше двух километров.
Слева от главных ворот возвышается “ Девичья башня” . Говорят, что в ней до сих пор спит беспробудным сном дочь молдавского господаря Александра Доброго принцесса Тамара. Всего же было тридцать четыре башни, из которых двенадцать являлись боевыми. Некоторые из них имели собственные названия: башня Овидия, Пушкина, Темница, Комендантская.
Неподалеку от главных ворот возвышается чудом сохранившейся минарет мечети, построенной при султане Баязиде II на месте христианского храма ХП-ХПI века. С его вершины можно хорошо рассмотреть всю территорию двора. Когда-то здесь находились жилые дома, и, в случае опасности, здесь укрывалось население города. На сегодня сохранились только одинокие постройки. На большинство башен со двора можно подняться по каменным ступенькам. Несмотря на грозные таблички, предупреждающие об опасности, туристы считают просто своим долгом осмотреть окрестности с высоты этих стен. Небольшая прогулка по верху доставляет ни с чем несравнимое удовольствие.
Вход в гарнизонный двор крепости охраняет одна из самых высоких башен - “ башня-хранилище” . Во время раскопок в ее подземельях были обнаружены большие запасы проса, пролежавшее, как минимум две – три сотни лет. Ради чистого интереса решили посеять найденное зерно. И каково же было удивление, когда оно проросло. Интересно, что отсюда начинается подземный ход, тянущийся до греческого кладбища на южной окраине Белгорода-Днестровского.
С угловой башни сквозь узкую щель бойницы открывается просто потрясающий вид на воды Днестровского лимана. Также отсюда хорошо можно рассмотреть второй двор. Ранее здесь располагались казармы, конюшни и склады для боеприпасов. И, наконец, цитадель. Своеобразная крепость в крепости. Построенная еще в ХПI веке, она дошла в хорошем состоянии до настоящего времени. Ее могучие стены оберегают угловые цилиндрические башни. Здесь, как водится, располагалось высокое начальство.
Но, время неуловимо. Пора снова двигаться в путь. И на выходе с крепости ожидает сюрприз. Микроавтобусов уже два. Второй, специально для поездки в ту самую глушь. Которую вскоре обещают показать. Следует пересадка и вперед, в направлении районного центра Сарата.
А далее поворот на местную дорогу. Хотя это очень мягко сказано. По сути есть направление и то, что когда-то в далеком прошлом было дорогой. Но, это еще цветочки. Вскоре микроавтобус вообще съезжает на грунтовку. Говорят, что это земли бывшего военного полигона. Тогда лучше с колеи не сворачивать. Мало ли что там может в земле лежать. А еще говорят, что полигон снова действующий. Тогда остается надеяться, что микроавтобусы в списке целей у артиллеристов не числятся.
Но и без этого хлопот хватает. Вдруг впереди в лучах заходящего солнца возникают три комбайна. Которые явно идут в психическую атаку. Причем цепью. И сбежать то некуда. Хорошо, что водитель умудряется каким-то немыслимым маневром, едва ли не боком по краю холма протиснуться между этими механическими бегемотами.
Кажется, что эти степные гонки будут длится вечно. Но, нет. Вдруг впереди в лощине показываются строения фермы. А потом, по мере приближения между деревьями начинают просматриваться дома. Еще пару поворотов и все, приехали. Теперь можно передохнуть и осмотреться.
В далеком 1946 году в связи с образованием военного полигона было отселено население молдавских сел Фрумушика-Нова и Рошия. Прошли десятилетия прежде чем их дети и внуки смогли вернуться на родные земли. И в 2006 году основали хозяйство Фрумушика-Нова (http://frumushika. com).
Сегодня это центр семейного отдыха, где могут отдохнуть и взрослые, и дети, родственники и друзья. При въезде стоит самый большой гранитный памятник Украины. Высота памятника составляет 16 метров 43 сантиметра (17.93 м с постаментом), а вес 1080 тонн. Что там высматривает в сумраке заходящего солнца гигантский пастух непонятно. Хотя, ему наверняка видно гораздо лучше. Потому, что под начавшимся дождем что-то высмотреть можно только на бегу.
Вот между деревьями виднеются странные фигуры. Дело в том, что бессарабское село стало последним пристанищем скульптурам советской эпохи. Здесь для них наконец наступил мир. На окраине приземлились и так и застыли два легендарных самолета АН-2 и Л-410. Именно они обеспечивали воздушное сообщение в советской глубинке. А старый колесный трактор распахивал эти земли еще до войны. Кстати, многочисленные сельскохозяйственные механизмы можно встретить буквально на каждом шагу.
А еще самый настоящий бассейн. Небольшой, метров пятнадцать. Но, это же в степи. Тем временем дождь переходит в самый настоящий ливень и легкий аллюр сменяется жестким галопом. Как раз хватает запасов сил, чтобы нырнуть в свои домики. Для поселение выделены двухэтажный 12-местный охотничий и 4-х местный дом егеря. Обстановка внутри соответствующая. То есть шкуры, головы и чучела.
Минут двадцать на поселение и на ужин. Тем, кто живет в большом домике повезло. Потому что стол накрыт как раз на их первом этаже. А вот соседям приходится снова мчаться под дождем. Но, цель оправдывает затраченные усилия. Настоящие молдавские угощения. Обязательная овечья брынза. Ведь в хозяйстве находится самый большой в Европе овцеводческий комплекс по выращиванию овец каракульской породы. Соответственно домашняя колбаса, мамалыга, овощи и домашнее вино. Все выращено и произведено по соседству. И никаких химикатов.
А вот теперь можно отправляться на боковую. Потому, что на следующий день ожидается ранний подъем.
Выезд в шесть часов утра, - это из категории экстрима. Зато удалось обмануть злобных комбайнеров. Во всяком случае, кроме перепелок и фазанов никто по дороге не встречался. Вернее сказать на пути. Вряд ли степную грунтовку можно назвать более приемлемым термином. И даже выезд в поселке с чарующим названием Веселая Долина на асфальт особо ничего не поменял. Те же ямы только теперь на другом фоне.
Березино, Тарутино, Арциз, - один районный центр сменяется другим, а ситуация не меняется. Около сотни километров за три часа. Это серьезно. И только выезд в Сарате на трассу Одесса - Рени приносит облегчение. Все-таки что-то делают. Строительство еще продолжается. Но, осталось совсем немного.
Измаил (https://www. izmail-rada. gov. ua/) встречает солнечной погодой и легким ветерком. Символично, что знакомство с городом начинается с морского вокзала. Удивительно, до моря около сотни километров, а морские суда заходят. Приведенная в порядок и облагороженная набережная носит имя легендарного начальника Советского Дунайского Пароходства Луки Капикраяна. В начале ее стоит часовня святого Николая, покровителя моряков. Вверх и вниз по течению видны портовые краны. А противоположный берег уже чужой, румынский. До него от силы метров четыреста.
Аллея Дружбы народов перетекает в проспект Суворова, - центральную магистраль города. Которая по сути представляет две улицы, разделенных цепочкой парков и скверов. В самом начале на постаменте застыл бронекатер времен Великой Отечественной войны. Он принимал активное участие в боях на Дунае. Был потоплен, потом поднят, восстановлен и поставлен на вечную стоянку.
На холме возвышается похожая на замок гостиница Бесарабия. В квартале от нее в том самом промежутке сквозь густые ветви деревьев просматривается военный госпиталь. Интересно, что с момента основания он не менял свой профиль. Сегодня в нем лечатся пограничники.
За окнами микроавтобуса проплывают матросский сквер, греческий и, наконец остановка у памятника генералиссимусу Суворову. Второго из серии, следует уточнить. Первый же был открыт 6 ноября 1913 года в Рымнике (Румыния), в честь 120-летия побед русско-австрийских войск над турками. Автором проекта был одесский скульптор Борис Эдуардс. Однако во время первой мировой войны скульптура исчезла. Скорее всего была отправлена на переплавку.
В Измаиле к увековечению памяти полководца подошли более серьезно. Благодаря инициативе городского головы Д. Ф. Тульчианова Коммунальный совет принял решение о строительстве монумента и выделении средств в размере 2000 рублей. Постройка памятника была поручена художнику-скульптору Б. В. Эдуардсу. Проект получил поддержку самого императора Николая II, который пожертвовал на него из своих личных средств недостающие 1198 рублей. Торжественная закладка второго памятника состоялась на Соборной площади Измаила 15 июня 1914 года.
Однако, начавшаяся война помешала осуществлению планов. Готовая скульптура из мастерской автора была перевезена во двор Одесского Художественного музея. Там она и простояла до окончания уже второй мировой войны. И только в 1945 году по постановлению Совнаркома Украины статуя была перевезена в Измаил и установлена на центральном проспекте, носящем имя великого русского полководца. Интересно, что две пушки, стоящие позади памятника, иноземные. На их стволах хорошо видны монограммы английского монарха Георга III. Находились на вооружении турецкой армии. Вот так и получилось, что памятник победителю охраняют пушки побежденных.
В 1954 году в городе Тульчине Винницкой области, где в 1796– 1797 годах находилась штаб-квартира армии Суворова, был воздвигнут еще один памятник. И, наконец, последняя скульптура из серии была установлена 29 сентября 2012 года в Одессе на пересечении Николаевской дороги и проспекта Добровольского в Суворовском районе.
За деревьями виднеется Свято-Покровский Собор. Он был выстроен на месте старой деревянной церквушки, возведенной еще в турецкие времена. Освящение собора состоялось 12 сентября 1831 года. Вообще-то вначале планировалось строительство трехпрестольной церкви. И она даже была заложена 8 июля 1820 года. Но, через два года пришло понимание, что по деньгам город такую махину не потянет. Требовалось 300 тысяч рублей. Гордыню смирили и заказали новый храм всего за 80 тысяч и уже однопрестольный.
Большинство историков считают автором архитектурного проекта профессора архитектуры и ректора академии художеств города Москвы Авраама Ивановича Мельникова. Он, в частности, спроектировал Спасо-Преображенский собор в Болграде, собор Рождества Христова в Кишиневе, ансамбль Полукруглой площади в Одессе.
Некоторые исследователи отдают пальму первенства знаменитому одесскому архитектору Г. И. Торричелли, спроектировавшему немало домов и церквей в Новороссии и Крыму. Также существует версия, что проект разработал известный одесский архитектор Ф. Боффо. Он является строителем Потемкинской лестницы в Одессе и дорической колонны на месте Кагульской битвы 1770 года.
Одновременно со строительством собора возвели и колокольню. Вначале деревяную. Которую в 1848 году заменили на 65-метровую каменную трехъярусную колокольню работы одесского городского архитектора И. Козлова. В том же году колокольню за деньги измаильского купца Петра Сорокалетова соединили с собором крытой галереей и над ней устроили верхний храм Николая Чудотворца. А уже в 1937-38 годах была построена колоннада и обустроена прилегающая территория.
На изготовление церковных колоколов императором Николаем I пожертвовано 80 трофейных турецких пушек весом 2 тысячи пудов. Еще 800 пудов добавил от себя градоначальник Тучков. Один из самых больших в Украине 11-тонный главный колокол был отлит в 1833 году. А вот с его младшим братом вышла непонятная история. Вначале его вес равнялся 8 тоннам. Потом его в Харькове перелили. При этом он похудел до 5.5 тонн. А потом вообще треснул. Неопытные местные звонари не знали, что зимой первый удар должен быть очень легким. Кроме того, есть еще 3 средних колокола и шесть малых в разной степени годности. Некоторым нужна переливка.
Стены внутри собора вначале сияли девственной белизной. И только в 1912-1914 годах были расписаны художником Павлом Пискаревым, учеником знаменитого Виктора Васнецова. Его подпись латинскими буквами присутствует на фреске с изображением Святого Николая в купольной части собора. Имеются сведения, что в ряде случаев использовались эскизы самого Васнецова, подготовленные для росписи Владимирского собора в Киеве.
Через квартал стоит обязательный памятник Тарасу Шевченко. Для водителей он служит прекрасным ориентиром. Именно здесь следует поворачивать тем, кто едет на Болград.
Есть еще одно интересное место в Измаиле. Как утверждают, самая таинственная крепость в Украине. Почему так? А потому, что ее сегодня не видно. Видны только остатки земляных укреплений. Первоначально в шестнадцатом столетии это было сравнительно небольшое в основном земляное укрепление. Однако к моменту штурма русскими войсками под командованием генерал-аншефа А. В. Суворова крепость была в значительной мере перестроена.
Работы выполнялись под руководством французского инженера Де-Лафит-Клове и немца Рихтера. Цитадель была расположена на склоне высот, спускающихся к Дунаю. Широкая лощина ее на две части. Большая, западная, называлась старой, а восточная - новой крепостью. Крепостные стены с бастионами достигали семи километров в длину. Главный 9-метровый вал был обнесен рвом, местами заполненный водой, глубиной до 10 и шириной до 13 метров. В ограде было 4 ворот: на западной стороне - Царьградские и Хотинские, на северо-восточной - Бендерские, на восточной - Килийские.
На вооружении было 260 орудий, из которых 85 пушек и 15 мортир находились на речной стороне. Гарнизон состоял из 35 тысяч человек под командованием опытного военачальника Айдозли-Мехмет-паши. Со стороны Дуная крепость охраняла мощная флотилия. И кроме того не следует забывать, что Измаил был тыловой базой турецкой армии. А это огромные припасы продовольствия, пороха и оружия. Так что перед Суворовым стояла очень непростая задача, с которой он блестяще справился.
Так куда же девалось это весьма немаленькое сооружение? А дело в том, что согласно условиям Парижского мирного договора 1856 года крепость Измаил была разоружена, а стены подорваны. Камни же были разобраны местным населением на свои постройки. Если внимательно присмотреться к старым домам то можно найти следы былого величия.
Сегодня на территории крепости сохранилась мечеть 16 столетия внутри которой обустроена диорама “ Штурм крепости Измаил” . Вдоль Дуная построена набережная. А на склонах разбит дендропарк. Кроме того в процессе становления мемориал павшим воинам.
Однако, жаркое солнце припекает. И опять-таки пришла пора подумать о живительной влаге. Благо, что ехать недалеко. До села Криничного, стоящего на берегу крупнейшего в Украине озера Ялпуг, всего несколько километров.
Здесь на склонах, спускающимся к воде раскинулись виноградники хозяйства семьи Плачковых “ Колонист” (https://kolonist. com. ua). Образовано оно сравнительно недавно в 2005 году. Сочетание уникальных природных условий с болгарскими традициями виноделия позволяет выпускать качественный продукт.
В 2005 году в “ Колонисте” (https://kolonist. com. ua) было посажено первые 2.5 га, потом 5, а сегодня обрабатывают уже 35 га виноградников. Если сравнивать с другими известными производителями вина Украины, это немного. Но, например во Франции 63 тысячи виноделов имеют в среднем по 7 га виноградников. При этом производят по 100 тысяч бутылок в год. В Украине 17 производителей выдают на гора 75 миллионов бутылок. Понятно, что о какой либо конкуренции и говорить не приходится.
В хозяйстве Плачковых выращивается виноград сортов « мерло» , « каберне-совиньон» , « шардоне» , « рислинг» , « одесский черный» и « сухолиманский» . Причем, последние два это чисто национальные сорта. Имеющихся площадей достаточно для производства до 300 тысяч бутылок в год.
Но, это по устаревшей технологии. В Украине расстояние между кустами составляет 1.5 метра, а между рядами – 3 метра. Данные показатели рассчитаны под имеющуюся технику. Плачков приобретает новую технику и теперь высаживает еще один ряд лозы между уже существующими. Чтобы не отставать от мировых производителей. Под стать виноградникам и производство. Оборудование самое современное известных мировых брендов. Например новые дубовые бочки из столетнего французского дуба, которые для сухих вин используются только один раз.
1 июля 2015 года состоялось знаменательное событие. Была закупорена первая бутылка игристого вина под собственной запатентованной маркой Биссер. То есть регион Шампань во Франции выпускает шампанское. А на Бессарабии будут производить Биссер.
А еще Иван Плачков утверждает, : « Знаете, что добрые люди получают больше, чем отдают? Видеть, сколько людей уезжает от меня с положительными эмоциями — разве это не богатство? Хорошее вино вызывает душевный подъем, стимулирует творчество, благоприятствует любви, наконец. Ничего мудрее хлеба и вина человечество не придумало. Хорошее украинское вино — это не исключение, потенциал у нашей страны колоссальный. А мне за мои усилия воздастся, я даже не буду знать, как и когда, но это обязательно произойдет. Чего еще желать в жизни? »
Хорошо, что после такого приема есть возможность немного вздремнуть. Ведь до финального пункта назначения ехать около сотни километров. Но, сейчас в Вилково (https://vylkivska-gromada. gov. ua) добраться гораздо легче, чем несколько лет назад. Построена новая дорога. И теперь появилась возможность просто любоваться проплывающими за окном микроавтобуса пейзажами.
Вилково (https://vylkivska-gromada. gov. ua) называют украинской Венецией. Так говорят те, кто ни разу не был в этом чудном итальянском городке. Официально Вилково (https://vylkivska-gromada. gov. ua) небольшой город, расположенный в дельте Дуная на границе с Румынией. По сути же большое несколько необычное село с множеством каналов и лодками вместо автомобилей. Почти сорок километров деревянных тротуаров-кладок, стоящими на сваях над ериками.
Возникло в 1746 году как небольшой поселок Липованское. Когда в эти края пришли первые поселенцы старообрядцы здесь были сплошные плавни и болота. Чтобы выжить каждый должен буквально лепить свое счастье. Технология достаточно проста - берется ил и накладывается на островок, которых здесь и не сосчитать. Берега укрепляются деревянными сваями. Через некоторое время из ям, где вынимали ил возникли каналы, образующие своеобразные улицы. " Центральный проспект" получил название Белгородский канал.
Подобным образом строятся и дома. В землю вбивают сваи, а затем переплетают камышом. Конструкция обмазывается смесью ила и соломы, затирается глиной с опилками и белится. Такое жилье всегда сухое и не потрескается. Зимой в нем тепло, а в жару - прохладно. От домов до канала проложены мостики.
Где-то через сто лет поселение превращается в город. С тех пор мало что изменилось. Жители живут тихой, размеренной жизнью.
А главное их богатство - рыба. Морская и речная. В прибрежных водах водится 91 вид рыб. Четырнадцать из них занесены в Красные книги Европы и Украины. Промышленные - карп (по-местному Шаран), сазан, судак, лещ, осетр и знаменитая дунайская сельдь. За рыбой приезжают со всей Украины и зарубежья. Рыба - это живое золото Вилково.
Главное и до недавнего времени практически единственное занятие жителей города - рыболовство. На рыбную ловлю отправляются бригадами на лодках, которые делают по старинным технологиям, нигде более не встречающимися.
А еще огородничество. Местные огороды заслуживают отдельного рассказа. Они расположены на многочисленных Дунайских островах, куда добраться можно только на лодке. Ил служит и удобрением и строительным материалом. Его добывают со дна каналов и арыков. Главный продукт это земляника. Огромная по размеру, но не превзойденная по вкусу. Урожай снимают несколько раз в год. И виноград. Вроде бы виноградную лозу привезли когда то из Франции, или из Италии. Может и так, но сейчас таких ягод вряд ли где еще можно найти. Из них делают знаменитый напиток под названием " Новак" . Это из той серии, когда голова легкая, но ноги не держат.
Кстати, судя по многочисленным объявлениям, данное вино пользуется большой популярностью. И его усиленно рекламируют отдыхающим. А их с каждым годом становится все больше и больше. Даже крутой сайт https://www. booking. com выдает по Вилково (https://vylkivska-gromada. gov. ua) около десятка мест размещений.
Микроавтобус направляется в город пеликанов. Именно так по сути. Официально же кемпинг « Pelican-City» (http://www. pelican-danube-tour. com. ua). Найти его не представляет особой проблемой. В центре главный ориентир старообрядческий храм Рождества Пресвятой Богородицы. А потом внимательно смотреть по сторонам. Почти на каждом повороте развешаны указатели с километражем сколько осталось.
Комплекс расположен прямо на берегу Очаковского гирла Дуная. К услугам гостей 6 современных коттеджей на 12 номеров, 3 новых коттеджа на 6 номеров, более просторных, с улучшенной звукоизоляцией и с индивидуальной парковкой и двухэтажный гостевой дом с 6 двухместными и 2 одноместными номерами, балконом с видом на Дунай и просторными холлами для отдыха.
А на следующий день после сытного и вкусного завтрака не спеша отправиться на главное событие города, - фестиваль " Дунайские гостины" . Возле пристани гордо именуемой морским портом собрались представители многих национальностей Бессарабии. Не с пустыми руками, а со своей национальной кухней. Но главным событием стала уха по-липовански.
Главное заключалось не в самом продукте, а уха вышла очень даже неплохая, а в ее количестве. В огромном казане было сварено 4 тонны 56 литров. Причем 6-тонная емкость была заполнена не полностью.
Сам казан был изготовлен работниками Килийского судостроительно-судоремонтного завода. А готовили уху учащиеся Одесского высшего профессионального училища морского туристического сервиса.
На приготовление юшки ушло 1670 кг рыбы 16 видов (карп, судак, толстолоб, сом, лещ, жерех, щука, кефаль, камбала, карась и другие), 430 кг моркови, 400 кг лука, 400 кг картофеля, 120 кг помидоров, 60 кг болгарского перца, 30 кг соли, 2.5 тонны воды. И еще для местной особой приправы саламура понадобилось около 30 кг чеснока и 15 кг горького перца.
В половине четвертого утра повара залили воду в казан и разожгли костер, к девяти часам вода вскипела, и началась закладка продуктов. В целом на приготовление ухи было затрачено порядка трех складометров дров.
Представитель Книги рекордов Украины Дмитрий Яицкий вынес вердикт об установлении национального рекорда Украины и вручил мэру Николаю Дзядзину подтверждающий сертификат. А потом уже пошла музыка и танцы. В частности Национальный одесский филармонический оркестр представил новую европейскую программу « Hits Of The World» . И закончилось действо ночным фейерверком.
А на следующее утро гостей ожидал корабль. Правда маленький такой. Зато тоже от Пеликана. Ведь недалеко от города расположен уникальный заповедник " Дунайские плавни" . Он занимает площадь 1.800 гектаров, из них 5600 гектаров водные пространства. Более 200 видов птиц, живущих на многочисленных островах среди густых зарослей. Более 500 видов растений, многие из них редкие и занесены в " Красную книгу" . Акватория заповедника является местом зимовки более 120 видов водоплавающих птиц. Вдоль воды полосами шириной от5 до 200 метров простираются заросли деревьев.
А заканчивается эта красота нулевым километром. Там, где Дунай впадает в море. Излюбленное место туристов. Здесь обязательные фото на память и купание в морских водах. А потом уже удовлетворенными отправиться назад. Ведь поезда и автобусы ждать не будут. Приходится немного поторопиться. Но, дорога неплохая и под вечер микроавтобус прибывает к железнодорожному вокзалу Одессы. По принципу, - где взял туда и положи обратно.
Не смотря на поздний вечер на автостанции “ Старосенная” многолюдно. Вернее пассажиров можно разделить на две категории. Одни приезжают непосредственно перед отправлением. Другие же, - ожидают в небольшом зале. Их на автостанции два. Жаль, что тот, что с буфетом закрыт. Но, в непосредственной близости находятся множество баров и кафе. И даже круглосуточный супермаркет. Не считая вездесущего Макдональдса. Так что с голоду умереть достаточно проблематично.
Наконец подается автобус компании Автолюкс (https://autolux. ua). Огромный и на этот раз класса комфорт плюс. На первый взгляд отличается от виповского только количеством сидений в ряду. Их четыре. В остальном все тоже самое. И большие размеры автобуса имеют свои преимущества. Движение машины более плавное. Или так кажется? Во всяком случае дорога особого напряжения не вызывает. Вот только Киев встречает хорошим дождем. Но это уже во власти небес.
І не тільки Одеса. Таємнича Бессарабія, регіон, що розкинувся між двома великими річками - Дністром і Дунаєм, готовий відкрити свої таємниці.
Мікроавтобус не поспішаючи їде вулицями міста Білгород-Дністровський. Напевно, він нічим особливим не відрізняється від багатьох провінційних містечок нашої країни. І тільки коли зовсім несподівано перед тобою відкривається стара фортеця, починаєш усвідомлювати його унікальність. Поряд із центральними воротами, трохи нижче схилом йдуть археологічні розкопки. Перед поглядом цікавих постають розчищені фундаменти будинків, зведені ще в античні часи.
Чим залучають ці землі людей, мабуть, ніхто так і не скаже. Але вже понад сто тисяч років тому тут уже горіли вогнища неандертальців. Згодом були кіммерійці, скіфи, греки. Вважається, що саме останні, а здебільшого це були вихідці з Мілета, і заснували нове місто.
Отримав він ім'я Тіра від назви річки, що протікає біля його підніжжя. Всього ж за свою історію місто мало близько двадцяти імен, передостаннє з них і, мабуть, найвідоміше Аккерман.
Веч цієї твердині вражає. Побудована наприкінці п'ятнадцятого століття біля самих вод Дністровського лиману, вона протягом багатьох століть служила надійним форпостом, що захищає від ворогів. Головним входом є Кілійські ворота. З трьох боків фортеця оберігає глибокий рів, який у минулі часи досягав понад 20 метрів завглибшки і 14 завширшки. Через нього перекинуто підйомний міст.
Усередині відкривається просто величезний простір так званого господарського двору. Навряд чи ви знайдете ще десь подібне за своїми масштабами. Прямо біля стіни розташована експозиція археологічних знахідок. А крізь бійницю грізно виглядає стара російська гармата. Круті сходи ведуть на верх стіни. Вражає їх товщина та висота, що досягає відповідно п'яти та семи метрів. А загальна довжина становить понад два кілометри.
Зліва від головних воріт височить “Дівоча вежа”. Кажуть, що у ній досі спить безпробудним сном дочка молдавського господаря Олександра Доброго принцеса Тамара. Усього було тридцять чотири вежі, з яких дванадцять були бойовими. Деякі з них мали власні назви: вежа Овідія, Пушкіна, Темниця, Комендантська.
Неподалік головних воріт височить чудом мечеті, що збереглася мінаретом, побудованою при султані Баязіді II на місці християнського храму ХП-ХПI століття. З його вершин можна добре розглянути всю територію двору. Колись тут знаходилися житлові будинки, і у разі небезпеки тут ховалося населення міста. На сьогодні збереглися лише самотні будівлі. На більшість веж з двору можна піднятися кам'яними сходами. Незважаючи на грізні таблички, що попереджають про небезпеку, туристи вважають просто своїм обов'язком оглянути околиці з висоти цих стін. Невелика прогулянка по верху приносить ні з чим незрівнянне задоволення.
Вхід у гарнізонний двір фортеці охороняє одна з найвищих веж - башта-сховище. Під час розкопок у її підземеллях було виявлено великі запаси проса, що пролежало щонайменше дві – три сотні років. Заради чистого інтересу вирішили посіяти знайдене зерно. І яке ж було здивування, коли воно проросло. Цікаво, що звідси починається підземний хід, що тягнеться до грецького цвинтаря на південній околиці Білгород-Дністровського.
З кутової вежі крізь вузьку щілину бійниці відкривається приголомшливий вид на води Дністровського лиману. Також звідси добре можна розглянути друге подвір'я. Раніше тут розташовувалися казарми, стайні та склади для боєприпасів. І, нарешті, цитадель. Своєрідна фортеця у фортеці. Побудована ще у ХПІ столітті, вона дійшла у доброму стані до теперішнього часу. Її могутні стіни оберігають кутові циліндричні башти. Тут, як водиться, розташовувалося високе начальство.
Але час невловимий. Час знову рухатися в дорогу. І на виході із фортеці чекає сюрприз. Мікроавтобусів уже два. Другий, спеціально для поїздки в ту саму глушину. Яку невдовзі обіцяють показати. Слід пересадка і вперед у напрямку районного центру Сарата.
А далі поворот на місцеву дорогу. Хоча це дуже м'яко сказано. По суті, є напрямок і те, що колись у далекому минулому було дорогим. Але це ще квіточки. Незабаром мікроавтобус взагалі з'їжджає на ґрунтовку. Говорять, що це землі колишнього військового полігону. Тоді краще з колії не повертати. Чи мало що там може в землі лежати. А ще кажуть, що полігон знову чинний. Тоді залишається сподіватися, що мікроавтобуси у списку цілей у артилеристів не числяться.
Але й без цього клопоту вистачає. Раптом попереду в променях сонця виникають три комбайни. Які явно йдуть у психічну атаку. Причому ланцюгом. І втекти щось нікуди. Добре, що водій умудряється якимось немислимим маневром, чи не боком по краю пагорба протиснутись між цими механічними бегемотами.
Здається, що ці степові перегони триватимуть вічно. Але немає. Раптом попереду в лощині з'являються будівлі ферми. А потім, у міру наближення між деревами, починають переглядатися вдома. Ще кілька поворотів і все, приїхали. Тепер можна перепочити та озирнутися.
У далекому 1946 році у зв'язку з утворенням військового полігону було відселено населення молдавських сіл Фрумушика-Нова та Рошія. Пройшли десятиліття, перш ніж їхні діти та онуки змогли повернутися на рідні землі. І у 2006 році заснували господарство Фрумушика-Нова (http://frumushika. com).
Сьогодні це центр сімейного відпочинку, де можуть відпочити і дорослі, і діти, родичі та друзі. При в'їзді стоїть найбільша гранітна пам'ятка України. Висота пам'ятника становить 16 метрів 43 сантиметри (17.93 м із постаментом), а вага 1080 тонн. Що там виглядає в сутінках сонця, що заходить, гігантський пастух незрозуміло. Хоча йому напевно видно набагато краще. Тому що під дощем, що почався, щось видивитися можна тільки на бігу.
От між деревами видніються дивні постаті. Справа в тому, що бессарабське село стало останнім притулком для скульптур радянської епохи. Тут для них нарешті настав світ. На околиці приземлилися і так і застигли два легендарні літаки АН-2 і Л-410. Саме вони забезпечували повітряне сполучення у радянській глибинці. А старий колісний трактор розорював ці землі ще до війни. До речі, численні сільськогосподарські механізми можна зустріти буквально на кожному кроці.
А ще справжнісінький басейн. Невеликий метрів п'ятнадцять. Але це ж у степу. Тим часом дощ переходить у справжнісіньку зливу і легкий алюр змінюється жорстким галопом. Саме вистачає запасів сил, щоб пірнути у свої будиночки. Для поселення виділено двоповерховий 12-місний мисливський та 4-місний будинок єгеря. Обстановка всередині відповідна. Тобто шкури, голови та опудало.
Хвилин двадцять на поселення та на вечерю. Тим, хто живе у великому будиночку, пощастило. Тому що стіл накритий якраз на їхньому першому поверсі. А ось сусідам доводиться знову мчати під дощем. Проте, ціль виправдовує витрачені зусилля. Справжні молдавські частування. Обов'язкова овеча бринза. Адже у господарстві знаходиться найбільший у Європі вівчарський комплекс із вирощування овець каракульської породи. Відповідно домашня ковбаса, мамалига, овочі та домашнє вино. Все вирощено та зроблено по сусідству. І жодних хімікатів.
А ось тепер можна вирушати на бічну. Тому що наступного дня очікується раннє піднесення.
Виїзд о шостій годині ранку - це з категорії екстриму. Натомість вдалося обдурити злісних комбайнерів. Принаймні, крім перепілок та фазанів, ніхто по дорозі не зустрічався. Точніше сказати на шляху. Навряд чи степову ґрунтовку можна назвати більш прийнятним терміном. І навіть виїзд у селищі з чарівною назвою Весела Долина на асфальт особливо нічого не змінив. Ті самі ями тільки тепер на іншому тлі.
Березине, Тарутине, Арциз - один районний центр змінюється іншим, а ситуація не змінюється. Близько сотні кілометрів за три години. Це серйозно. І лише виїзд у Сараті на трасу Одеса – Рені приносить полегшення. Все-таки щось роблять. Будівництво ще продовжується. Але залишилося зовсім небагато.
Ізмаїл (https://www. izmail-rada. gov. ua/) зустрічає сонячною погодою та легким вітерцем. Символічно, що знайомство із містом починається з морського вокзалу. Дивно, що до моря близько сотні кілометрів, а морські судна заходять. Наведена в порядок і облагороджена набережна має ім'я легендарного начальника Радянського Дунайського Пароплавства Луки Капікраяна. На початку її стоїть каплиця святого Миколая, покровителя моряків. Вгору та вниз за течією видно портові крани. А протилежний берег уже чужий, румунський. До нього від сили метрів чотириста.
Алея Дружби народів перетікає у проспект Суворова, - центральну магістраль міста. Яка насправді представляє дві вулиці, розділених ланцюжком парків і скверів. На самому початку на постаменті застиг бронекатер часів Великої Вітчизняної війни. Він брав активну участь у боях на Дунаї. Був потоплений, потім піднятий, відновлений та поставлений на вічну стоянку.
На пагорбі височить схожий на замок готель Бесарабія. У кварталі від неї в тому самому проміжку крізь густі гілки дерев проглядається військовий шпиталь. Цікаво, що з моменту заснування він не змінював свого профілю. Сьогодні у ньому лікуються прикордонники.
За вікнами мікроавтобуса пропливають матроський сквер, грецький і, нарешті, зупинка біля пам'ятника генералісимусу Суворову. Другого із серії, слід уточнити. Перший був відкритий 6 листопада 1913 року в Римніку (Румунія), на честь 120-річчя перемог російсько-австрійських військ над турками. Автором проекту був одеський скульптор Борис Едуардс. Проте під час Першої світової війни скульптура зникла. Швидше за все, була відправлена на переплавку.
В Ізмаїлі до увічнення пам'яті полководця підійшли серйозніше. Завдяки ініціативі міського голови Д. Ф. Тульчіанова Комунальна рада ухвалила рішення про будівництво монумента та виділення коштів у розмірі 2000 рублів. Будівництво пам'ятника було доручено художнику-скульптору Б. В. Едуардс. Проект отримав підтримку самого імператора Миколи II, який пожертвував на нього зі своїх особистих коштів 1198 рублів. Урочисте закладання другого пам'ятника відбулося на Соборній площі Ізмаїла 15 червня 1914 року.
Однак війна, що почалася, завадила здійсненню планів. Готову скульптуру з майстерні автора було перевезено у двір Одеського Художнього музею. Там вона й простояла до закінчення вже Другої світової війни. І лише 1945 року за постановою Раднаркому України статую було перевезено до Ізмаїла і встановлено на центральному проспекті, що носить ім'я великого російського полководця. Цікаво, що дві гармати, що стоять позаду пам'ятника, є іноземними. На їх стволах добре видно монограми англійського монарха Георга III. Перебували на озброєнні турецької армії. Отак і вийшло, що пам'ятник переможцю охороняють гармати переможених.
У 1954 році у місті Тульчині Вінницької області, де у 1796–1797 роках знаходилася штаб-квартира армії Суворова, було споруджено ще один пам'ятник. І, нарешті, останню скульптуру із серії було встановлено 29 вересня 2012 року в Одесі на перетині Миколаївської дороги та проспекту Добровольського у Суворовському районі.
За деревами видніється Свято-Покровський Собор. Він був збудований на місці старої дерев'яної церкви, зведеної ще в турецькі часи. Освячення собору відбулося 12 вересня 1831 року. Взагалі спочатку планувалося будівництво трипрестольної церкви. І вона навіть була закладена 8 липня 1820 року. Але через два роки прийшло розуміння, що по грошах місто таку махину не потягне. Потрібно було 300 тисяч рублів. Гординю упокорили і замовили новий храм лише за 80 тисяч і вже однопрестольний.
Більшість істориків вважають автором архітектурного проекту професора архітектури та ректора академії мистецтв міста Москви Авраама Івановича Мельникова. Він, зокрема, спроектував Спасо-Преображенський собор у Болграді, собор Різдва Христового у Кишиневі, ансамбль Півкруглої площі в Одесі.
Деякі дослідники віддають пальму першості знаменитому одеському архітектору Г. І. Торрічеллі, який спроектував чимало будинків та церков у Новоросії та Криму. Також є версія, що проект розробив відомий одеський архітектор Ф. Боффо. Він є будівельником Потьомкінських сходів в Одесі та доричної колони на місці Кагульської битви 1770 року.
Одночасно з будівництвом собору звели і дзвіницю. Спочатку дерев'яну. Яку 1848 року замінили на 65-метрову кам'яну триярусну дзвіницю роботи одеського міського архітектора І. Козлова. Того ж року дзвіницю за гроші ізмаїльського купця Петра Сорокалетова з'єднали із собором критою галереєю та над нею влаштували верхній храм Миколи Чудотворця. А вже у 1937-38 роках було збудовано колонаду та облаштовано прилеглу територію.
На виготовлення церковних дзвонів імператором Миколою I пожертвовано 80 трофейних турецьких гармат вагою 2 тисячі пудів. Ще 800 пудів додав від себе градоначальник Тучков. Один із найбільших в Україні 11-тонний головний дзвін був відлитий у 1833 році. А ось із його молодшим братом вийшла незрозуміла історія. Спочатку його вага дорівнювала 8 тонн. Потім його у Харкові перелили. При цьому він схуд до 5.5 тонн. А потім узагалі тріснув. Недосвідчені місцеві дзвонарі не знали, що взимку перший удар має бути дуже легким. Крім того, є ще 3 середні дзвони та шість малих у різному ступені придатності. Деяким потрібне переливання.
Стіни всередині собору спочатку сяяли незайманою білизною. І лише у 1912-1914 роках були розписані художником Павлом Піскарьовим, учнем знаменитого Віктора Васнєцова. Його підпис латинськими літерами присутній на фресці із зображенням Святого Миколая у купольній частині собору. Є відомості, що у ряді випадків використовувалися ескізи самого Васнєцова, підготовлені для розпису Володимирського собору.
Через квартал стоїть обов'язковий пам'ятник Тарасу Шевченку. Для водіїв він є чудовим орієнтиром. Саме тут треба повертати тим, хто їде на Болград.
Є ще одне цікаве місце в Ізмаїлі. Як стверджують, найтаємничіша фортеця в Україні. Чому так? А тому що її сьогодні не видно. Видно лише залишки земляних укріплень. Спочатку в шістнадцятому столітті це було порівняно невелике переважно земляне укріплення. Однак на момент штурму російськими військами під командуванням генерал-аншефа А. В. Суворова фортеця була значною мірою перебудована.
Роботи виконувались під керівництвом французького інженера Де-Лафіт-Клове та німця Ріхтера. Цитадель була розташована на схилі висот, що спускаються до Дунаю. Широка лощина її на дві частини. Велика, західна, називалася старою, а східна – новою фортецею. Кріпаки з бастіонами досягали семи кілометрів у довжину. Головний 9-метровий вал обнесений ровом, місцями заповнений водою, глибиною до 10 і шириною до 13 метрів. В огорожі було 4 воріт: на західному боці - Царгородські та Хотинські, на північно-східній - Бендерські, на східній - Кілійські.
На озброєнні було 260 гармат, з яких 85 гармат та 15 мортир перебували на річковому боці. Гарнізон складався з 35 тисяч чоловік під командуванням досвідченого воєначальника Айдозлі-Мехмет-паші. З боку Дунаю фортеця охороняла потужна флотилія. І не слід забувати, що Ізмаїл був тиловою базою турецької армії. А це величезні запаси продовольства, пороху та зброї. Отже, перед Суворовим стояло дуже непросте завдання, з яким він блискуче впорався.
Так куди поділася ця вельми немаленька споруда? А річ у тому, що згідно з умовами Паризького мирного договору 1856 року фортеця Ізмаїл була роззброєна, а стіни підірвано. Камені ж було розібрано місцевим населенням на свої споруди. Якщо уважно придивитися до старих будинків, то можна знайти сліди колишньої величі.
Сьогодні на території фортеці збереглася мечеть 16 століття, всередині якої облаштована діорама “Штурм фортеці Ізмаїл”. Уздовж Дунаю збудовано набережну. А на схилах розбито дендропарк. Крім того в процесі становлення меморіал загиблим воїнам.
Але спекотне сонце припікає. І знову-таки настав час подумати про цілющу вологу. Добре, що їхати недалеко. До села Криничного, що стоїть на березі найбільшого в Україні озера Ялпуг, лише кілька кілометрів.
Тут на схилах, що спускаються до води, розкинулися виноградники господарства родини Плачкових "Колоніст" (https ://kolonist. com. ua). Утворено воно порівняно недавно 2005 року. Поєднання унікальних природних умов із болгарськими традиціями виноробства дозволяє випускати якісний продукт.
У 2005 році "Колоніст" (https://kolonist. com. ua ) було посаджено перші 2.5 га, потім 5, а сьогодні обробляють уже 35 га виноградників. Якщо порівнювати з іншими відомими виробниками вина України, то це небагато. Але, наприклад, у Франції 63 тисячі виноробів мають у середньому по 7 га виноградників. При цьому виробляють 100 тисяч пляшок на рік. В Україні 17 виробників видають на гору 75 мільйонів пляшок. Зрозуміло, що про якусь конкуренцію і говорити не доводиться.
У господарстві Плачкових вирощується виноград сортів «мерло», «каберне-совіньйон», «шардоне», «рислінг», «одеський чорний» та «сухоліманський». Причому останні два це суто національні сорти. Наявних площ достатньо для виробництва до 300 тисяч пляшок на рік.
Але це за застарілою технологією. В Україні відстань між кущами становить 1.5 метри, а між рядами – 3 метри. Ці показники розраховані під наявну техніку. Плачков набуває нової техніки і тепер висаджує ще один ряд лози між уже існуючими. Щоб не відставати від світових виробників. Під стать виноградникам і виробництво. Обладнання найсучасніше відомих світових брендів. Наприклад, нові дубові бочки зі столітнього французького дуба, які для сухих вин використовуються лише один раз.
1 липня 2015 року відбулася знаменна подія. Була закупорена перша пляшка ігристого вина під власною запатентованою маркою Біссер. Тобто, регіон Шампань у Франції випускає шампанське. А на Бессарабії виготовлятимуть Біссер.
А ще Іван Плачков стверджує: «Знаєте, що добрі люди отримують більше, ніж віддають? Бачити, скільки людей їде з позитивними емоціями — хіба це не багатство? Хороше вино викликає душевне піднесення, стимулює творчість, сприяє любові, нарешті. Нічого мудрішого за хліб і вино людство не придумало. Хороше українське вино — це не виняток, потенціал нашої країни колосальний. А мені за мої зусилля відплатиться, я навіть не знатиму, як і коли, але це обов'язково станеться. Чого ще бажати у житті? »
Добре, що після такого прийому є можливість трохи подрімати. Адже до фінального пункту призначення їхатиме близько сотні кілометрів. Але зараз у Вилкове (https:// vylkivska-gromada. gov. ua) дістатися набагато легше, ніж кілька років тому. Побудовано нову дорогу. І тепер з'явилася можливість просто милуватися пейзажами, що пропливають за вікном мікроавтобуса.
Вилкове (https://vylkivska -gromada. gov. ua) називають українською Венецією. Так кажуть ті, хто жодного разу не був у цьому чудовому італійському містечку. Офіційно Вилкове (https://vylkivska-gromada. gov. ua) невелике місто, розташоване у дельті Дунаю на кордоні з Румунією. По суті ж велике дещо незвичайне село з безліччю каналів та човнами замість автомобілів. Майже сорок кілометрів дерев'яних тротуарів-кладок, що стоять на палях над ериками.
Виникло у 1746 році як невелике селище Липованське. Коли в ці краї прийшли перші поселенці старообрядці, тут були суцільні плавні і болота. Щоб вижити кожен має буквально ліпити своє щастя. Технологія досить проста – береться мул та накладається на острівець, яких тут і не порахувати. Береги укріплюються дерев'яними палями. Через деякий час з ям, де виймали мул, виникли канали, що утворюють своєрідні вулиці. "Центральний проспект" отримав назву Білгородський канал.
Подібно будуються і будинки. У землю вбивають палі, а потім переплітають очеретом. Конструкція обмазується сумішшю мулу та соломи, затирається глиною з тирсою та біліться. Таке житло завжди сухе та не потріскається. Взимку в ньому тепло, а в спеку – прохолодно. Від будинків до каналу прокладено містки.
Десь через сто років поселення перетворюється на місто. З того часу мало що змінилося. Жителі живуть тихим, розміреним життям.
А головне їхнє багатство - риба. Морська та річкова. У прибережних водах водиться 91 вид риб. Чотирнадцять із них занесено до Червоних книг Європи та України. Промислові - короп (по-місцевому Шаран), сазан, судак, лящ, осетр і знаменитий дунайський оселедець. По рибу приїжджають з усієї України та зарубіжжя. Риба – це живе золото Вилкове.
Головне і донедавна практично єдине заняття мешканців міста - рибальство. На риболовлю вирушають бригадами на човнах, які роблять за старовинними технологіями, що ніде більше не зустрічаються.
А ще городництво. Місцеві городи заслуговують на окрему розповідь. Вони розташовані на численних Дунайських островах, куди можна дістатися тільки на човні. Іл служить і добривом та будівельним матеріалом. Його видобувають із дна каналів та ариків. Головний продукт це суниця. Величезна за розміром, але не перевищена за смаком. Урожай знімають кілька разів на рік. І виноград. Начебто виноградну лозу привезли колись із Франції, або з Італії. Може й так, але зараз таких ягід навряд чи десь ще можна знайти. Із них роблять знаменитий напій під назвою "Новак". Це з серії, коли голова легка, але ноги не тримають.
До речі, судячи з численних оголошень, це вино користується великою популярністю. І його посилено рекламують відпочиваючим. А їх з кожним роком стає дедалі більше. Навіть крутий сайт https://www. booking. com видає Вилкове (https://vylkivska-gromada. gov. ua) близько десятка місць розміщення.
Мікроавтобус прямує до міста пеліканів. Саме так насправді. Офіційно ж кемпінг «Pelican-City» (http://www. pelican-danube-tour. com. ua). Знайти його не є особливою проблемою. У центрі є головний орієнтир старообрядницький храм Різдва Пресвятої Богородиці. А потім уважно дивитися на всі боки. Майже на кожному повороті розвішано покажчики з кілометратом скільки залишилося.
Комплекс розташований прямо на березі Очаковського гирла Дунаю. До послуг гостей 6 сучасних котеджів на 12 номерів, 3 нових котеджі на 6 номерів, більш просторих, з покращеною звукоізоляцією та з індивідуальним паркуванням та двоповерховий гостьовий будинок з 6 двомісними та 2 одномісними номерами, балконом з видом на Дунай та просторими холами для відпочинку.
А наступного дня після ситного та смачного сніданку не поспішаючи вирушити на головну подію міста, - фестиваль "Дунайські вітальні". Біля пристані гордо називається морським портом зібралися представники багатьох національностей Бессарабії. Не з порожніми руками, а зі своєю національною кухнею. Але головною подією стала юшка по-липованськи.
Головне полягало не в самому продукті, а юшка вийшла дуже непогана, а в її кількості. У величезному казані було зварено 4 тонни 56 літрів. Причому 6-тонна ємність була заповнена не повністю.
Сам казан був виготовлений працівниками Кілійського суднобудівно-судноремонтного заводу. А готували юшку учні Одеського вищого професійного училища морського туристичного сервісу.
На приготування юшки пішло 1670 кг риби 16 видів (короп, судак, товстолоб, сом, лящ, жерех, щука, кефаль, камбала, карась та інші), 430 кг моркви, 400 кг цибулі, 400 кг картоплі, 120 кг помідорів, 60 кг болгарського перцю, 30 кг солі, 2.5 тонн води. І ще для місцевої особливої приправи саламура знадобилося близько 30 кг часнику та 15 кг гіркого перцю.
О пів на четверту ранку кухарі залили воду в казан і розпалили багаття, до дев'ятої години вода скипіла, і почалася закладка продуктів. Загалом на приготування юшки було витрачено близько трьох складометрів дров.
Представник Книги рекордів України Дмитро Яїцький виніс вердикт про встановлення національного рекорду України та вручив меру Миколі Дзядзіну підтверджуючий сертифікат. А потім уже пішла музика та танці. Зокрема, Національний одеський філармонічний оркестр представив нову європейську програму «Hits Of The World». І закінчилося дійство нічним феєрверком.
А наступного ранку на гостей чекав корабель. Щоправда маленький такий. Зате також від Пелікана. Адже неподалік міста розташований унікальний заповідник "Дунайські плавні". Він займає площу 1.800 га, з них 5600 га водні простори. Понад 200 видів птахів, що живуть на численних островах серед густих чагарників. Понад 500 видів рослин, багато з них рідкісні та занесені до "Червоної книги". Акваторія заповідника є місцем зимівлі понад 120 видів водоплавних птахів. Уздовж води смугами шириною від 5 до 200 метрів простягаються зарості дерев.
А закінчується ця краса нульовим кілометром. Там, де Дунай впадає у море. Улюблене місце для туристів. Тут обов'язкові фото на згадку та купання у морських водах. А потім уже задоволеними вирушити назад. Адже потяги та автобуси не чекатимуть. Доводиться трохи поквапитися. Але дорога непогана і надвечір мікроавтобус прибуває до залізничного вокзалу Одеси. За принципом, - де взяв туди і поклади назад.
Незважаючи на пізній вечір на автостанції “Старосенна” багатолюдно. Точніше пасажирів можна розділити на дві категорії. Одні приїжджають безпосередньо перед відправленням. Інші ж, - очікують у невеликому залі. Їх на автостанції дві. Жаль, що той, що з буфетом закритий. Але, в безпосередній близькості знаходяться безліч барів та кафе. І навіть цілодобовий супермаркет. Крім всюдисущого Макдональдса. Отже, з голоду померти досить проблематично.
Нарешті подається автобус компанії Автолюкс (https://autolux. ua" a>). Величезний і цього разу класу комфорт плюс. На перший погляд відрізняється від віповського лише кількістю сидінь у ряду. Їх чотири. В іншому все те саме. І великі розміри автобуса мають переваги. Рух машини більш плавний. Чи так здається? У всякому разі, дорога особливої напруги не викликає. Ось тільки Київ зустрічає добрим дощем. Але це вже у владі небес.