Бахчисарай – небольшой городок, оформивший свои территориальные границы практически по середине артерии дорожного сообщения между Севастополем и Симферополем. Поистине одно из уникальнейших мест Крыма, которое, к сожалению, не находит в нашей избалованной возможностями среде должного внимания и интереса.
Замызганный городишка старой формации, с узкими улочками в старом городе и разбитыми дорогами в новом, четко держится под управлением татарской общины, которая, местами, из-за разногласий во взглядах на жизненный расклад, частенько отпугивает жителей других областей.
Политика невмешательства моих соседей по лестничной площадке и административному району выливается в пессимистический взгляд на этот оазис древности и святости в форме «че я там забыл». Из опрошенных мной более-менее выездных членов общества за пределы города, все помнят только Ханский дворец с пушкинским фонтаном, на который без слез не взглянешь и Успенский монастырь, к которому «мы не пошли, бо у меня ноги устали».
Вот так и стоит одинешенько Бахчисарай, расцветающий медленными темпами и обретающий пикантную форму для тех, кто встречает все новое с энтузиазмом и блеском в глазах. Так и мы, сделав короткую перекличку и залив термосы чаем, а рюкзаки забив бутербродами, уверенно заняли места в нашей железной лошадке. Старые детские воспоминания нуждаются в современном апгрейде, новая информация должна стать известна общественности, а эмоциональная копилка, которая вот уже как пару месяцев планомерно теряет краски под слоями пыли, должна снова проснуться от звона впечатлений.
Дорога давалась легко и не принужденно. Выехав из Севастополя в ранние часы, к бахчисарайскому Парку Миниатюр мы подъехали буквально одни из первых. Это позволило нам выбрать место для парковки и услышать протяжное объяснение от молодых парковщиков, почему они изымают у нас 5 гривен за парковку под табличкой «бесплатно».
«Жигули» это, конечно, не лучшее средство для передвижения, но когда подобран соответствующий экипаж, то на такие мелочи перестаешь обращать внимания. К постоянным обгонам со стороны более колоритных коллег относишься с пониманием, а шум дорожного покрытия вырывающийся из-под беззащитных железных арок корпуса легко заглушается шумной беседой внутри.
Начав сезон приключений с «Парка миниатюр» мы смогли достичь правильной настройки по камертону положительных эмоций. Парк был чудным, познавательным, развлекательным и просто большим. В нем было хорошо всей нашей группе в возрастном интервале от 7 до 38. По возможности, мы старались делится яркими душевными вибрации с миром, проецируя удовольствие на всех желающих.
Как вы понимаете, благодаря этому, атмосфера в парке была просто замечательной. Дети визжали, родители смеялись, а родители родителей, умиляясь, цвели от счастья в сторонке.
Погода тоже была на нашей стороне, чем самым еще больше распалила наш азарт к приключениям.
Следующей остановкой было Чуфут-Кале. Вообще-то, логическим продолжением должен был быть Ханский дворец, но хотелось объема, простора и свежих ароматов. Вековые стены с забытой про срок годности штукатуркой и ковровое искусство, впитавшее в себя пыль с обуви 1000 и одного путешественника, просто не вязались с тем чувством чистоты, которое хотелось испытать на просторах небесного города Чуфут-Кале и оплота христианства в местных краях Свято-Успенском монастыре.
Да и, по правде, выбравшись сюда без ночевки, очень трудно за день уделить внимание всему, чем готова похвастаться караимская столица.
Верить парню с дамской сумочкой, который сообщил, что «парковка прям тут у подъема», мы не стали, а робко направили авто по узкой асфальтированной дороге ввысь. Не добравшись несколько десятков метров до забетонированного в асфальт столбика, мы прижались бортом к лесу. Моя команда покинула авто и в считанные минуты соорудила пикник прямо на неостывшем капоте. Склон был внушительным, поэтому к стандартным ручнику и первой передаче, мне пришлось вмонтировать под заднее колесо камень, которых судя по количеству соседствующих авто был в явном дефиците.
Пополнив запас белков и углеводов, мы прошли оставшийся до монастыря километр в горку. Здесь уже наблюдался легкий ажиотаж из желающих напиться из святого источника, купить травы и ароматного масла и посетить старейший крымский монастырь.
Сверив часы и произведя 2-х минутное совещания, мы решили сначала навестить пещерный город, а уж потом, уставшими, наведаться в обитель монахов. Чтобы выйти на финишный подъем к Чуфут-Кале, поднявшись на плато перед монастырем, не нужно никого спрашивать. Просто продолжайте движение в том же направлении, которое подскажет вам сердце и визуальные ориентиры.
Вверх мы поднимались около 3-4 километров. Чтобы хоть как-то подбодрить мой женский состав, который я предательски держал в неведение о реальном количестве пути до города, приходилось совершать мелкие сувенирные покупки. Детям достались браслетики и местные шапки-тюбетейки, которые могут стать вашим всего лишь за 20-50 гривен, а женам масла и чайные сборы, отдающиеся по ценам дешевле пакетированного чая «Липтона».
Легкий ропот и усталость сменились азартом и ликованием, когда мы переступили ворота пещерного города. Хотя я и бывал здесь в школьном возрасте, но, скорее всего, моя самовольная память удалила все старые воспоминания с жесткого диска за ненадобностью и более чем десятилетним отсутствием интереса. Так что для меня посещение города, можно было назвать первым. Прилив сил наполнил усталые мышцы, а образы захватившие сознание штурмом выплескивались за пределы головного футляра. Город был сказочным, умопомрачительным и просто великолепным. Это не разрушенная башня на такой-то горе или часть стены какого-то доисторического супермаркета. Это был действительно город, со своими улицами, жилищами, видовыми площадками, площадями, башнями, колодцами и даже мавзолеем. В общем, тут можно зависнуть на долго. Пространство не поддается охвату глазами и сознанием, что требует перманентного присутствия и душой и телом и, как минимум, часа на три.
Мы периодически делали привалы, пили чай, вели беседы, в общем чувствовали себя как дома. Эмоции, фантазии и мысленный дрейф, все здесь переходит на независимую платформу, лишая тебя средств и методов управления ими. Возможно и компания, и погода также сыграли свое значение. А может всему виной - уникальность этого места. Ведь не везде найдешь столь хорошо сохранившийся город, расположенный столь высоко в воздухе. Находясь в нем, действительно чувствуешь нереальность происходящего и какое-то внутреннее подвешенное состояние полета, когда ноги твои плотно прижимаются к земле, а вот органы, слегка подвешенные внутри, как при невесомости, создают странное мягкое чувство удовольствие, которое не хочется отпускать ни под каким предлогом.
Налевитировашись вдоволь и обойдя все до крайних границ городища, мы приняли нелегкое решение выступать в обратный путь, чтобы с закатом достигнуть городских границ Бахчисарай. Под впечатлением пещерной обители мы с закатом добрались до подножья мужского монастыря. Похожий на муравейник в дневные часы, сейчас он казался опустевшим и не на шутку величественным. Вырубленный прямо в скале и освященный тусклым светом лампад и свечей, он был за границей человеческих возможностей и бытового воображения. Очень жаль, что темнота была довольно густой, а у меня не было времени на установку камеры в положение «замри». Да и к тому же запрет на фотосъемку не спонсировал мои титанические усилия. Приостановив семенившего вниз батюшку, я узнал, что храм будет закрыт через 15-минут до вечерней службы. Призвав свою группы к благоразумности и рекордной активности, мы успели очутиться на некоторое время внутри. Внутренний стиль церкви вторил внешним очертаниям и продолжал тему загадки и не шаблонности постройки. Арочные входы чередовались с пролетами ступенек, где здесь и там в скалах были выдолблены ниши для портретов святых, освещенных свечами. Внутри под невысоким сводом были установлены несколько мраморных колоны, соединяющие скалистый потолок с идеально отшлифованным полом.
Отступать в черту города решили только из-за катастрофического лимита времени. Потеряв связь с реальность еще на вершинах Чуфут-Кале, мы и не заметили, что часовая стрелка часов, преодолев земное притяжение на 6 часах, начала свой неумолимый подъем по левой шкале циферблата.
Автомобиль по нам уже соскучился и наверное потерял надежду. Помимо нашей машины, здесь осталась еще только одна, да и у нее хозяин нашелся не намного позже. По пути обратно мы таки решили нанести визит в один из местных ресторанов, чтобы вкусить местных деликатесов и погрузится в атмосферу татарского застолья.
Вечер дополнился вкуснейшими чебуреками, поданными под аккомпанемент жмени чайников с травяным чаем. Были еще и местные сладости.
Сытые эмоционально и буквально, мы мчались ночными просторами в сторону дома. Автомобиль уверенно цеплялся протектором за дорожное полотно, не обращая внимания на громогласных пассажиров, в один голос обсуждавших свои впечатления и скорость разворота мировоззрения на новую орбиту.
День удался, а вместе с ним и отрезок жизни, который не был потрачен впустую, а наоборот, наполнил сознание новыми мыслями и целями.
Бахчисарай и его предместья без сомнения заслуживают внимания, обещая туристу необычный опыт, который сложно ожидать от предсказуемого Крыма. Но, оказывается, не все так прозрачно в нашем крымском королевстве.
Бахчисарай – невелике містечко, яке оформило свої територіальні кордони практично по середині артерії дорожнього сполучення між Севастополем та Сімферополем. Воістину одне з унікальних місць Криму, яке, на жаль, не знаходить у нашому розпещеному можливостями середовищі належної уваги та інтересу.
Замизкане містечко старої формації, з вузькими вуличками в старому місті та розбитими дорогами в новому, чітко тримається під керівництвом татарської громади, яка, місцями, через розбіжності у поглядах на життєвий розклад, частенько відлякує мешканців інших областей.
Політика невтручання моїх сусідів по сходовому майданчику та адміністративному району виливається в песимістичний погляд на цей оазис давнини та святості у формі «че я там забув». З опитаних мною більш-менш виїзних членів товариства за межі міста, всі пам'ятають тільки Ханський палац із пушкінським фонтаном, на який без сліз не поглянеш і Успенський монастир, до якого «ми не пішли, бо в мене втомилися ноги».
Ось так і стоїть Бахчисарай, що розквітає повільними темпами і знаходить пікантну форму для тих, хто зустрічає все нове з ентузіазмом і блиском в очах. Так і ми, зробивши коротку перекличку та заливши термоси чаєм, а рюкзаки забивши бутербродами, впевнено зайняли місця в нашій залізній конячці. Старі дитячі спогади потребують сучасного апгрейду, нова інформація має стати відома громадськості, а емоційна скарбничка, яка ось уже як кілька місяців планомірно втрачає фарби під шарами пилу, має знову прокинутися від дзвону вражень.
Дорога давалася легко і невимушено. Виїхавши з Севастополя рано, до бахчисарайського Парку Мініатюр ми під'їхали буквально одні з перших. Це дозволило нам вибрати місце для паркування та почути протяжне пояснення від молодих паркувальників, чому вони вилучають у нас 5 гривень за паркування під табличкою «безкоштовно».
«Жигулі» це, звичайно, не найкращий засіб для пересування, але коли підібрано відповідний екіпаж, то на такі дрібниці перестаєш звертати увагу. До постійних обгонів з боку більш колоритних колег ставишся з розумінням, а шум дорожнього покриття, що виривається з-під беззахисних залізних арок корпусу, легко заглушається гучною бесідою всередині.
Почавши сезон пригод з «Парку мініатюр», ми змогли досягти правильного налаштування по камертону позитивних емоцій. Парк був чудовим, пізнавальним, розважальним та просто великим. У ньому було добре всій нашій групі у віковому інтервалі від 7 до 38. По можливості, ми намагалися ділитися яскравими душевними вібраціями зі світом, проєцюючи задоволення на всіх бажаючих.
Як ви розумієте, завдяки цьому атмосфера в парку була просто чудовою. Діти верещали, батьки сміялися, а батьки батьків, розчулюючись, цвіли від щастя осторонь.
Погода теж була на нашому боці, чим ще більше розпалила наш азарт до пригод.
Наступною зупинкою було Чуфут-Кале. Взагалі, логічним продовженням мав бути Ханський палац, але хотілося об'єму, простору та свіжих ароматів. Вікові стіни із забутою про термін придатності штукатуркою та килимове мистецтво, що ввібрало в себе пил з взуття 1000 та одного мандрівника, просто не в'язалися з тим почуттям чистоти, яке хотілося випробувати на просторах небесного міста Чуфут-Кале та оплоту християнства в місцевих краях. монастирі.
Та й справді, вибравшись сюди без ночівлі, дуже важко за день приділити увагу всьому, чим готова похвалитися караїмська столиця.
Вірити хлопцю з дамською сумочкою, який повідомив, що «парковка пряма тут біля підйому», ми не стали, а несміливо направили авто вузькою асфальтованою дорогою вгору. Не діставшись кількох десятків метрів до забетонованого в асфальт стовпчика, ми притулилися бортом до лісу. Моя команда залишила авто і за лічені хвилини спорудила пікнік прямо на неохолілому капоті. Схил був значним, тому до стандартних ручника і першої передачі, мені довелося вмонтувати під заднє колесо камінь, яких, судячи з кількості сусідніх авто, був у явному дефіциті.
Поповнивши запас білків і вуглеводів, ми пройшли кілометр, що залишився до монастиря в гірку. Тут уже спостерігався легкий ажіотаж із бажаючих напитися зі святого джерела, купити трави та ароматної олії та відвідати найстаріший кримський монастир.
Звіривши годинник і провівши 2-х хвилинне наради, ми вирішили спочатку відвідати печерне місто, а вже потім, втомленими, навідатися в обитель ченців. Щоб вийти на фінішне піднесення до Чуфут-Кале, піднявшись на плато перед монастирем, не потрібно нікого питати. Просто продовжуйте рух у тому самому напрямку, який підкаже вам серце та візуальні орієнтири.
Нагору ми піднімалися близько 3-4 кілометрів. Щоб хоч якось підбадьорити мій жіночий склад, який я зрадницьки тримав у незнанні про реальну кількість шляху до міста, доводилося дрібні сувенірні покупки. Дітям дісталися браслетики та місцеві шапки-тюбетейки, які можуть стати вашим лише за 20-50 гривень, а дружинам олії та чайні збори, що віддаються за цінами дешевше за пакетований чай «Ліптона».
Легке ремствування і втома змінилися азартом і тріумфуванням, коли ми переступили ворота печерного міста. Хоча я і бував тут у шкільному віці, але, швидше за все, моя самовільна пам'ять видалила всі старі спогади з жорсткого диска через непотрібність і більш ніж десятирічну відсутність інтересу. Так що для мене відвідування міста можна було назвати першим. Приплив сил наповнив втомлені м'язи, а образи, що захопили свідомість, штурмом виплескувалися за межі головного футляра. Місто було казковим, запаморочливим і просто чудовим. Це не зруйнована вежа на такій горі або частина стіни якогось доісторичного супермаркету. Це було справді місто, зі своїми вулицями, житлами, видовими майданчиками, майданами, вежами, колодязями і навіть мавзолеєм. Загалом тут можна зависнути на довго. Простір не піддається охопленню очима та свідомістю, що потребує перманентної присутності і душею та тілом і, як мінімум, години на три.
Ми періодично робили привали, пили чай, вели бесіди, загалом почувалися як удома. Емоції, фантазії та уявний дрейф, все тут переходить на незалежну платформу, позбавляючи тебе засобів та методів управління ними. Можливо, і компанія, і погода також зіграли своє значення. А може у всьому виною – унікальність цього місця. Адже не скрізь знайдеш таке добре збережене місто, розташоване настільки високо в повітрі. Перебуваючи в ньому, дійсно відчуваєш нереальність того, що відбувається, і якийсь внутрішній підвішений стан польоту, коли ноги твої щільно притискаються до землі, а от органи, злегка підвішені всередині, як при невагомості, створюють дивне м'яке почуття задоволення, яке не хочеться відпускати ні під яким. прийменником.
Налітувавшись вдосталь і обійшовши все до крайніх кордонів городища, ми прийняли нелегке рішення виступати у зворотний шлях, щоб із заходом досягти міських кордонів Бахчисарай. Під враженням печерної обителі ми із заходом дісталися до підніжжя чоловічого монастиря. Схожий на мурашник у денний час, зараз він здавався спустілим і не на жарт величним. Вирубаний прямо в скелі і освячений тьмяним світлом лампад і свічок, він був за кордоном людських можливостей та побутової уяви. Дуже шкода, що темрява була досить густою, а я не мав часу на встановлення камери в положення «замри». Та й до того ж заборона на фотографування не спонсорувала мої титанічні зусилля. Припинивши батюшку, що насів униз, я дізнався, що храм буде закритий через 15-хвилин до вечірньої служби. Закликавши свою групу до розсудливості та рекордної активності, ми встигли опинитися на якийсь час усередині. Внутрішній стиль церкви вторив зовнішнім обрисам і продовжував тему загадки і шаблонності споруди. Арочні входи чергувалися з прольотами сходів, де тут і там у скелях були подовжені ніші для портретів святих, освітлених свічками. Усередині під невисоким склепінням було встановлено кілька мармурових колон, що з'єднують скелясту стелю з ідеально відшліфованою підлогою.
Відступати до межі міста вирішили лише через катастрофічний ліміт часу. Втративши зв'язок із реальністю ще на вершинах Чуфут-Кале, ми й не помітили, що годинникова стрілка годинника, подолавши земне тяжіння на 6 годинах, почала свій невблаганний підйом за лівою шкалою циферблату.
Автомобіль за нами вже скучив і напевно втратив надію. Крім нашої машини, тут залишилася ще одна, та й у неї господар знайшовся не набагато пізніше. По дорозі назад ми таки вирішили відвідати один з місцевих ресторанів, щоб скуштувати місцевих делікатесів і поринути в атмосферу татарського застілля.
Вечір доповнився найсмачнішими чебуреками, поданими під акомпанемент горсті чайників із трав'яним чаєм. Були ще й місцеві солодощі.
Ситі емоційно та буквально, ми мчали нічними просторами у бік будинку. Автомобіль впевнено чіплявся протектором за дорожнє полотно, не звертаючи уваги на голосних пасажирів, які в один голос обговорювали свої враження та швидкість розвороту світогляду на нову орбіту.
День вдався, а разом з ним і відрізок життя, який не був витрачений марно, а навпаки, наповнив свідомість новими думками та цілями.
Бахчисарай і його передмістя без сумніву заслуговують на увагу, обіцяючи туристові незвичайний досвід, який складно очікувати від передбачуваного Криму. Але, виявляється, не все таке прозоре в нашому кримському королівстві.