К своему большому сожалению, я еще ни разу не была в Карпатах.
Еще зимой, в январские морозы, мы задумали летом поехать в Карпаты и покорить Говерлу.
Наступило лето, и пришло время осуществлять!
Было начало августа 2021 года, в Харькове была жара, более месяца один антициклон за другим. Но я посмотрела прогноз погоды в Яремче и призадумалась – холодно и дождливо. Хоть бы дети не простыли там! Набрала теплых вещей, и поехали. Выезд наметили на 19.00, чтобы быть на месте, в Яремче, в 12-13 часов следующего дня. Ночи, однако, стали длиннее, чем в июне, когда мы ехали в Грецию (тогда посветлело через 4 часа), и ехать в ночи пришлось довольно долго.
У нас есть « свой» магазин АТБ в Борисполе, в котором мы пьем кофе, чтобы спать не хотелось. И мы, конечно, решили туда заехать ночью. Подъезжаем, видим – сверкает молния где-то вдалеке… Думали, успеем уехать от дождя. Взяли кофе, расплатились, вышли – а на улице шквальный ливень. Даже до машины не дойти. Вода течет даже с лампочек, раздвижная дверь на входе сломалась и заблокировалась. Тихий ужас! Постояли минут 10, муж подъехал прямо ко входу и мы заскочили в машину. Всю дорогу по Киеву шел дождь. Как только выехали, дождь закончился, но стало прохладно. Остальной путь прошел гладко, но долго. Без отдыха, одним днем ехать из Харькова в Карпаты тяжеловато. Периодически очень хочется спать. Особенно сон морил нас, когда до места назначения оставалось полчаса-час. Ехать было решено через Ивано-Франковск, заодно и новый город посмотрели...
Дом, в котором мы сняли жилье, оказался высоко на горе.
Но, слава нашей машинке, она нас везде довезет. )) Вид сверху на весь Яремче и горы очень красивый. На поляне гуляла лошадь, вдалеке виднелась церковь. Домик нас ожидал деревянный.
Как снаружи, так и изнутри. Большой, просторный. Наш был 2 этаж с отдельным от хозяев входом. Во дворе большая деревянная качель, рядом мангал, а чуть в стороне беседка.
В принципе, нам все понравилось. Правда, кухни практически не было. Только электроплитка, шкафчик для всей утвари и умывальник. Это меня подрасстроило, так как я готовлю своей семье сама, и не люблю плохие условия. Ну ладно, не это главное. Мы внесли чемоданы и завалились спать…
А главное было впереди. Вечером в наше жилье хозяйка привела еще одних постояльцев! ! ! Мы просто выпали в осадок, по-другому не назвать. Сколько путешествуем, такого еще в нашей жизни не было. С чужими людьми мы еще не проживали в одной квартире! Этот факт настолько подкосил меня морально, что я сократила наш и так небольшой отдых на 1 день.
В общем, в этот день мы только походили по Яремче, посмотрели, что-почем, съездили в магазин и сжарили шашлык вечером.
Во второй день пошли на водопад Пробий...
...подегустировали сыры, ликеры (очень вкусные! ), купили на дорожку банош и поехали смотреть Буковель. По пути проезжаем очаровательные села Микуличин, Татаров, которые находятся у подножия гор: маленькие деревянные домики утопают в зелени, а вокруг горы…
Буковель – красивое, дорогое место. Это видно сразу невооруженным глазом. Дорогие современные отели, газоны, магазины. Работают 3 подъемника. Два находятся рядом друг от друга (тот, который на 2 человека более старый и низкий, а который на 4 человека – новее и повыше), а третий возле озера Молодости. Цена 150 грн. с человека за путь туда и назад. Мы выбрали синий подъемник на 4 человека. Это очень красиво – увидеть Буковель сверху!
На горе есть смотровая площадка, кафешки и другие развлечения. Например, спуститься вниз можно на зиплайне за 400 грн. , на картинге за 300 грн. , а также на родельбане (санях по металлическому пути). Стоимость родельбана 500 грн. с человека, но можно съехать вдвоем на 1 санях за 800 грн. с двоих.
Здесь очень много иностранцев, в частности, арабов. Наверно, столько же, сколько и наших. Из-за этого очереди на все аттракционы.
Мы решили прокатиться на родельбане, так как катались уже на таком аттракционе в Словакии 2 года назад. Интересно было сравнить. Детям тогда настолько понравилось, что они катались 2 раза подряд. Правда, цена в Словакии 90 грн, а не 500. Могу сказать, что здесь тоже классно, дорога длинная, повороты крутые, правда, в некоторых местах нет защитной сетки и от этого страшновато. Разгоняются сани до 45 км/час.
Потом мы сходили на озеро Молодости.
Это искусственное озеро, вода в нем теплее, чем в естественных озерах. Но никто не купался, так как было прохладно. Вход на территорию с лежаками через шлагбаум, за отдельную плату. Место приятное, озеро красивое, есть разные развлечения, играет музыка.
Так наш длинный и полный впечатлений день подходил к концу. Но дочка вспомнила, что рядом где-то Перевернутый дом. И, конечно же, мы поспешили туда. К счастью, он закрывался в 21.00, а прибыли мы к 20.00. Многие отводят туда только детей. И мы поступили так же. Оплатили им вход, он стоил 150 грн. с человека. Очень прикольная локация, смешные фотографии получились, сходить туда интересно.
......Когда я изучала отзывы о подъеме на Говерлу, люди советовали подниматься в самый солнечный и ясный день своего пребывания здесь, чтобы не попасть под дождь и чтобы была хорошая видимость с горы. Наш третий день был самый теплый и солнечный, после него начинался циклон. И мы решили, что идти на Говерлу нужно именно сегодня, на третий день.
Мы наделали кучу бутербродов, взяли термос с чаем и по 2 л воды на каждого, а также дождевики на всякий случай. Оставили младшему инструкции и еду (он не хотел подниматься), и погнали.
Я знала, откуда нужно начинать подъем и по какому маршруту идти. Загрузила в телефон и села в машину. Но муж сказал, что у него уже выставлен маршрут на Говерлу, чтобы я свой телефон спрятала. Немного удивилась, так как не видела, чтобы он смотрел или читал что-то о подъеме на Говерлу, но доверилась ему. И очень зря. Новигатор на приказ « Говерла» привел нас к самому крутому подъему. Я даже не могу вспомнить, где это. Мы оплатили въезд в заповедную зону и 4 км ехали по жуткой дороге. Приехали к горе, а там ни базарчика, ни проката снаряжения нет. Я начала понимать, что это что-то не то, мы где-то не там. Людей вообще нигде никаких. Понимая, что другого шанса у нас не будет, начинаем восхождение. Дорога идет очень круто вверх. Я понимаю, что так до вершины я не дойду. А с нами ребенок! Вскоре нас обогнали поднимающиеся люди, которые тоже ничего не знали. Потом мы встретили крепких парней, которые уже спускались обратно. На наши расспросы они посоветовали спускаться обратно и ехать на другой маршрут, так как этот маршрут очень крутой, 10 км вверх, тогда как обычный туристический маршрут составляет 4 км подъема и более пологий.
Не буду описывать мое отчаяние и разочарование. День прошел зря, момент упущен, шанса на подъем больше нет, с завтрашнего дня дожди. Вся в слезах я села в машину. Мы поругались с мужем, конечно. Ехать на другой маршрут было уже поздно, как-то не хочется лазить в горах в темноте… Столько всего было запланировано посмотреть в Карпатах! Но главное – моя мечта: взойти на Говерлу – была недосягаема. Успокоившись, мы решили хоть как-то спасти этот день, и поехать на самые высокие в Карпатах качели. Их 3 на самом деле. До двух из них ехать далеко, а еще одни оказались рядом, в селе Микуличин. Конечно, мы поспешили туда. Хотели заехать домой , в Яремче, забрать младшего, но пробка возле водопада Пробий не пустила нас в Яремче, и мы поехали сами. Качели действительно огромные.
Их построили только в прошлом году. Кататься самостоятельно на них не получается, нужно чтобы кто-то толкал. Правда, находятся они не на самом краю горы, но и так страшновато. Фото выходят неплохие. Людей не много, но очередь есть. Идти от парковки около 1 километра по лесу, дорога местами каменистая, но красивая и недолгая. В общем, развеселились немного и поспешили домой, кормить младшего, просидевшего весь день дома. Кстати, подниматься на Говерлу он не хотел изначально, и мы не заставляли его, у каждого должен быть свой выбор.
Муж сказал, что встанем завтра в 6.00 утра, и поедем опять на Говерлу. Но я посмотрела прогноз погоды и не знала, какому дню из 3-х оставшихся отдать предпочтение – каждый день дождь. В общем, решено было вставать завтра в 6.00 утра.
Лечь вечером пораньше никак не получалось: наши « сожители» с маленьким ребенком никак не хотели укладываться и угомонить своего ребенка, а это очень мешало спать. На мою просьбу улечься и дать нам поспать, они только огрызнулись.
Наступило утро. Я проснулась в 5.00 от того, что услышала шум дождя. Вот и поднялись на гору… Никуда мы уже не поедем, - подумала я, всплакнула и заснула. Мелкий дождь шел до 8.00. Мы позавтракали, но не понимали, ехать нам или нет. Муж сказал, что по прогнозу на Говерле дождя на сегодня нет. Созвонились с нашей хозяйкой, и она сказала, что конечно ехать. Тогда мы махнули рукой на все, и побежали собираться. Вышло не так тщательно, как вчера, но быстро. Немного бутербродов, термос с чаем тоже не брали, так как получался тяжелый рюкзак. В 10.30 выехали из дома.
1.5 часа – и мы возле базы « Заросляк» . Приехали правильно на этот раз. Идем через базарчик. Взяли напрокат палки – 50 грн. за пару, плюс 100 грн. залог. Я знаю, что нам на зеленый маршрут. Людей много, все поднимаются, настроение приподнятое. Идем по зеленому лесу с высокими соснами, рядом все время протекает речечка Прут.
Красота! Зеленый маршрут 4 км, синий круче и 3.5 км. Начало самое приятное – пологий подъем по лесу, фотографируемся, снимаем на камеру… Постепенно лес переходит в колючий кустарник, под ногами камни, иногда довольно большие, иногда подвижные, иногда карабкаешься на четвереньках.
Впереди на горе виден ручеек из поднимающихся людей. Наконец малая Говерла!
Мы попадали на траву и лежали несколько минут. Здесь довольно сильный холодный ветер, а мы полностью мокрые. Не простудиться бы! Отсюда стало видно, как далеко еще подниматься, а сил уже нет. И этот подъем крутой! 3 минуты идешь, 3 минуты стоишь, отдыхаешь. Некоторые лежат. Смеются, что мы же не должны себя насиловать, это просто приключение.
Мой ребенок все время шел впереди родителей. Она отдала папе свою палку (который хвастался, кому эти палки нужны? ) и забралась на вершину тоже самая первая! Бедненькая, она очень хотела кушать, а еда была в наших рюкзаках, а мы еле ползли уже. Это меня подстегнуло если не идти быстрее, то хотя бы просто идти, не стоять.
И тут я подняла голову и увидела рядом сидящих, свесив ноги, людей. Это что, я пришла?
Вау! Я на вершине! Я взошла! Мы покорили Говерлу! Мы над всей Украиной сейчас.
Счастью и радости нет предела. Мы обнимаемся, фоткаемся, снимаем видео, звоним друзьям. Потом усаживаемся с видом покрасивее и перекусываем, пьем горячий, сладкий чай. Хочется позволить себе все, что угодно, дабы вознаградить себя за победу.
Цены на вершине высокие. Но оно и понятно: продавцу все нужно было принести на себе (и так каждый день – они не ночуют на горе), в том числе и воду. В общем, чай по 30 грн, кофе от 40 грн, медали « Я покорил Говерлу» от 40 до 60 грн, сникерсы по 70 грн и т. д.
Час мы провели на вершине. Здесь так красиво: видны горы соседних государств – Словакии, Румынии.
Облака бросают тени черного цвета и гора внизу становится загадочной. Все фоткаются и фоткают друг друга. Пара из Полтавы дала нам флаг Украины для фото, мы их сфотографировали в ответ. Виталик потянул связку, другие ребята дали ему мазь. Обстановка счастья и взаимной радости там, на верху.
С погодой очень повезло – ветра почти не было, дождь так и не пошел.
Пора было спускаться как-то отсюда, дома ребенок один!
Спуск оказался не менее трудный, чем подъем. Скажу, что мы были не менее мокрые, чем при подъеме. Тут работают уже другие мышцы. Мы не останавливались ни разу, дыхание свободное, все-таки спуск.
Обернулась назад и ужаснулась: какая высокая и далекая гора позади… Как мы на нее взобрались? Мама дорогая!
Через 2 часа мы были возле базы « Заросляк» , а еще через 1.5 – дома, с шашлыками для младшего. Настроение было прекрасное и умиротворенное : я осуществила свою мечту! Ходить по ступенькам мы не могли еще дня 3-4.
Следующий день нужно было посвятить младшему ребенку.
В Интернете прочитали, что в Верховине есть сыроварня, дети очень хотели посмотреть на процесс приготовления сыров, подегустировать их. Позвонили туда, нас пригласили к 14.00 и мы быстренько поехали, так как ехать к ним 1.5 часа. Обожаю эту дорогу и эти села: Яремче, Микуличин, Татаров, Ворохта.
Правда, это оказалась не сыроварня, к сожалению, а музей сыра. Людей приехало много, сырами угощали, а вот процесс приготовления не показывали. Детям не очень понравилось. Мы знали, что есть еще сыроварня на горе Маковица, но на нее нужно подниматься 2 часа, да и неизвестно, будут ли показывать что-то для 4 человек. Поэтому мы отбросили этот вариант.
Верховина – очень большое село. После экскурсии мы решили заехать в старинный, работающий с 1957 года киоск с газированной водой, думали, будет что-то необычное. Но, да простят меня дедушки, которые там работают, нам не очень понравилось – киоск с Советских времен, такой же старенький аппарат с сиропом, многоразовые стеклянные стаканы (в период пандемии! ) и не очень вкусно. Сейчас столько разных вкусов, и лесовая ягода, и пепси, и меринда, в общем, не зашло.
Следующим номером нашей программы было посещение Ведмежей Горы и зоопарка там.
Здорово, что все это находилось рядом с нашим домом. И это действительно красивый комплекс с облагороженным прудом, в котором не только плавают лебеди, но и водятся рыжие выдры (мы их кормили морковкой, а они очень забавно брали ее двумя лапками и грызли). Вокруг пруда много лавочек, все они заняты отдыхающими-релаксирующими. Чуть выше зоопарк. Вход символический- 30 грн. со взрослого, 15 грн. с ребенка. Зоопарк небольшой, там водятся только дикие кабаны, олени, птицы, козы, кролики и морские свинки. Можно купить корм, он стоит, правда, столько же, сколько и вход почти. Но животные такие классные, такие милые, что мы провели там около 1.5 часов. Кабаны просят еду, виляют хвостами, среди них есть малыши. Олени тоже прибегают, просят еду, даются погладить. Очень милое потомство у кроликов, и их много. Потом мы кормили коз и морских свинок. В общем, получили море удовольствия от этого маленького зоопарка. Отличительная черта его в том, что он имеет огромную территорию. Он загорожен только спереди, от посетителей, а дальше звери уходят гулять аж в гору, дальше нет забора у них.
В этом же комплексе есть парк " Карпаты в миниатюре" . Уж не знаю, почему мы не пошли туда сразу, то ли устали, то ли поздно уже было. Но потом я очень хотела туда попасть, а не получилось по техническим причинам (позже напишу, почему).
Вечером мы приехали домой, а нас ожидал сюрприз: хозяин принес детям маленького ежика, который помещался в ладошке. Много было радости. Этот ежик сделал наш вечер!
Оставался последний день пребывания в Карпатах, а мы еще так много хотели посмотреть, но не успевали. Очень хотелось сходить на озеро Несамовите. На скелях Довбуша, которые рядом, тоже не были, и что-то мало мы посмотрели водопадов… Недалеко от нас были водопады Дивочи слезы и Гук. Дивочи слезы - маленький водопадик, 2 метра, а Гук посерьезнее – 15 метров. Знаменитый водопад Шопит находился нереально далеко, так же, как и знаменитое озеро Синевир (5 часов езды в одну сторону).
На озеро Несамовите идти 7 км в одну сторону, и ехать еще 1.5 часа в одну сторону, то есть, это экскурсия на целый день. Поэтому мы решили встать пораньше и сходить на Скели Довбуша, а потом сьездить на водопад Гук. Ну, и конечно, посетить наши базарчики в Яремче и возле водопада Пробий. Там много фруктов по недорогим ценам (стаканчик черники стоит 30 грн, ежевики – 15 грн), ликеры сливочные – 70 грн, есть разные варенья (из бананов, из ананасов, из малины, из еловых шишек и т. д. ), домашнее молоко, малина, яблоки, грибы сушеные и свежие (белые и лисички) и т. д.
Так мы и сделали. Скели Довбуша после Говерлы – детский маршрут, но тоже интересный. Скалы красивые, мощные, огромные.
Мы очень долго везде фотографировались с дочкой, поэтому пройти его туда - обратно получилось за 2 часа.
Перекусили мы в замечательном кафе « Коломийка» . Симпатичное место, недорогие цены, подают еду быстро, все вкусно. Только из-за большого количества посетителей часто нет того, что хотелось бы попробовать. Например, нам так и не удалось угостить детей котлетами по-киевски, их вечно не было уже. Зато мы попробовали их деруны (самый вкусный Закарпатский), чинахи, банош и бограч. Естественно, пошел дождь (как же без него), и пришлось немного переждать, что задержало нас, конечно. И мы поспешили на водопад Гук. Он находится за селом Микуличин, недалеко от нас, 35 минут на машине. После КПП 3 км можно проехать на машине, потом 2 км пешком. Идти пешком очень интересно – то справа, то слева возникают маленькие ручьи и водопадики, постоянно хочется их потрогать и пофотографировать.
Младший начал возмущаться, что далеко идем, но вот и он – чудо природы – водопад Гук.
Он замечательный, классный, таких мощных и красивых водопадов я еще не видела. Нам показалось, что мы в зарослях Вьетнама где-нибудь…
Мы долго любовались и фотографировались, я никак не могла уйти от этой красоты природы. Но вечерело, а я еще очень хотела заехать в музей « Карпаты в миниатюре» .
Пришли мы к нашей машинке, сели, начали ехать, один раз, правда въехали в небольшую ямку, но на ровной уже дороге услышали какой-то посторонний стук под машиной. Остановились возле АТБ в Татариве. Мы побежали в магазин, а муж полез под машину, посмотреть, что такое. Все вроде прикрутил, думал, что газовое оборудование отвалилось, но нет, там все было в порядке.
Поехали мы к роднику, набрать чудесной горной воды с кучей полезных минеральных элементов, в том числе и серебро (и на вкус выше всяких похвал). И тут слышим, что стук сильнее и сильнее. Он стал таким сильным, что стало понятно, что ехать больше нельзя, надо срочно остановиться! Но сзади ехали машины, обочины не было, съезжать было некуда.
Вот слева показалась какая-то площадка – мы к ней, но опоздали. У нас отвалилось колесо! Оно вырвало переднее крыло, машина упала на левую сторону! КОШМАР! Все перепуганные, выскакиваем – водительская дверь не открывается! На улице дождь, а нужно что-то делать : завтра ехать домой, более 1000 км до Харькова. Да и сегодня мы очень далеко от дома. Отправила детей в какой-то магазинчик, чтобы не мокли, на себя и мужа одела дождевики, и начали мы поднимать машину на домкрат, ровнять крыло, чтобы дверца открывалась, и пытаться одеть колесо на место. Спасибо двум замечательным мужчинам, которые подошли к нам, видя, что у нас авария. Они дали еще один домкрат, отвертку-звезду, которой у нас не было, помогли ровнять крыло. В общем, после часа мучений что-то получилось. Ехать было можно, хотя крыло было полностью погнуто и мигалка-поворотник не села на место, пришлось снять ее. А мы купили эту машину только 3 месяца назад и муж был от нее без ума!
Анализируя данную ситуацию, мы не могли понять, как получилось, что колесо отвалилось? Получается, оно было откручено! А ведь мы проверяем колеса каждое утро перед выездом. И сегодня тоже проверяли! Выходит, ПОКА МЫ БЫЛИ НА ВОДОПАДЕ, НАМ ОТКРУТИЛИ КОЛЕСО!
Просто не верилось в такое – туристов вроде должны любить, они приносят деньги. И вроде, все вокруг вежливые были. Это ж надо так было поступить! За что и почему?
Мы все были в шоке, муж был очень расстроен. Мы потеряли время, которое хотели потратить на интересное место- в музей " Карпаты в миниатюре" уже было поздно ехать, нужно было успеть хотя бы собраться в завтрашнюю дорогу.
Наша догадка, кстати, подтвердилась на следующий день утром, когда муж докупил пару болтов для колеса и вкручивал их возле рынка. Водитель стоящей рядом машины сказал, что ему ТОЖЕ ОТКРУТИЛИ КОЛЕСО! Но он вовремя затормозил, колесо держалось на одном болте у него. Эх, надо было и нам не обращать ни на кого внимание, а сразу остановиться. А то пока выбрали безопасное место, получили аварию!
Вот так – то! Гости Яремче, кто приезжает на своих машинах, будьте бдительны, проверяйте машину каждый раз, как оставляете ее без присмотра! Здесь, видимо, орудуют какие-то мошенники (может, даже политические).
В общем, накупив кучу вкусностей и фруктов у бабушек на рынке, а также кучу подарков для друзей, мы отправились (как всегда с опозданием))) в обратную дорогу! Прощай, Яремче! Несмотря на произошедшее, я не думала, что буду так скучать по Карпатам…
Этот день мы решили посвятить дальней экскурсии, раз уж мы урезали его себе из отдыха.
Мы уже посетили Замок Паланок в Мукачево, Ужгородский замок и Хотинскую крепость. А вот в красивейшей Каменец-Подольской крепости так и не были. Я хотела съездить сюда из Яремче, но муж сказал, что это будет далеко и утомительно – 3.5 часа только в одну сторону. Поэтому посетить этот замок очень удобно по пути домой.
Какой он красивый, этот польско-литовский замок! Я бы не назвала его крепостью, а именно замком, с его красивейшим подъездом.
Цена за вход выше, чем была везде в Карпатах, здесь 60 грн взрослый, 40 грн. детский билет.
Особенно красивый вид издалека, то есть сам подъезд к замку. Он выложен брусчаткой, а вдалеке виден красивейший замок с башнями. Въезд на машине стоит 10 грн. Под стеной замка есть парковка. Машин и людей довольно много. Территория внутри небольшая, очень интересно внутри башен, там есть подземный ход и лестница на 3 этажа вверх.
Во дворе стоят столы и готовится еда для желающих перекусить. Есть интересная пекарня, где девушка печет большие булки прямо в печи (с творогом и маком), потом достает их и продает. Булки огромные и горячие, с хрустящей корочкой. Туда стоит очередь. Цена булок 50 грн. за штуку. Мы, конечно, решили попробовать такое чудо, а в машине у нас было домашнее молоко из Яремче… Было здорово!
Здесь также можно пострелять из лука в мишень, цена 30 грн за 6 выстрелов. Стреляй - не хочу!...
Около 17.00 пора было ехать все-таки домой. Я уже привыкла, что мы едем через всю Украину за 1 день, и вечно ночью. Поэтому, когда 17 вечера, а мы за 1000 км от дома, ночевать негде – мне уже все равно. Машина – наш дом! Держим путь на Хмельницкий, потом на Житомир. Все было бы хорошо и быстро, если бы не ремонт дорог. Перед Житомиром дорога перекрыта и предложен обьезд по каким-то селам, но откуда мы знаем, где эти села находятся? Новигатор потерял нас и молчал. Ехали по каким-то ухабам Украины, в неизвестном направлении… Житомир нам только снился… Начало темнеть и становилось совсем весело. Мы решили остановить встречную машину и уточнить дорогу на Житомир, и это нам помогло продвигаться дальше.
Наконец Житомир! На его окраине магазин! Мы сразу побежали подкрепляться провизией и вкуснейшим кофе моккачино (чтобы спать не хотелось). И довольные, продолжили путь дальше. Проехали красивейший вечерний Киев (знаю теперь, почему так называются конфеты), жаль, что в темноте, днем он еще красивее. От Киева нам ехать 6 часов…
Вот и « наш» АТБ в Борисполе – безусловно мы заходим туда. Дело в том, что в последний день в Яремче я очень хотела купить их сливочный ликер, но не нашла его на базарчике. Решила сделать дома сама. Мне нужно было купить ингредиенты для него. АТБ как раз подошел. К тому же моккачино…. . )) . Около 2.30 ночи муж сказал, что мы съезжаем с дороги, он будет спать. Но я после 2 кофе подряд спать совсем не хотела. Поменялись местами, он спит, я рулю. Хороши освещенные участки дороги, где хорошая видимость, можно ехать больше 100 км/час. Но они чередуются с неосвещенными участками, когда темно, дальний свет включать нельзя, чтобы не слепить других водителей, вот и ползешь медленно и осторожно.
На выезде из Полтавы есть целый ряд киосков, где можно недорого перекусить или выпить кофе, если нужно. Стоило два раза проехать туда и назад через всю Украину – и у нас уже есть « свои» места, где хочется остановиться на отдых и разминку.
Было 5.30 утра. , когда мы проезжали Полтаву. Муж проснулся, попили кофе, его взбодрили, а я сказала, что теперь моя очередь спать. Когда спим по-очереди - легче ехать (научились уже). Проснулась я в 7.00 при подъезде к Харькову. Песочинский мост опять был закрыт, пришлось ехать через весь город, а это долго и неудобно. Около 8.00 утра мы были дома. Так закончилось наше первое и, надеюсь, не последнее путешествие в Карпаты.
Всем хорошей погоды, интересных путешествий и приятных встреч!
На жаль, я ще жодного разу не була в Карпатах.
Ще взимку, у січневі морози, ми задумали влітку поїхати до Карпат і підкорити Говерлу.
Настало літо, і прийшов час здійснювати!
Було початок серпня 2021 року, у Харкові була спека, понад місяць один антициклон за іншим. Але я подивилася прогноз погоди в Яремчі і задумалася – холодно та дощово. Хоч би діти не застудилися там! Набрала теплих речей і поїхали. Виїзд намітили на 19.00, щоб бути на місці, в Яремчі, о 12-13 годині наступного дня. Ночі, однак, стали довшими, ніж у червні, коли ми їхали до Греції (тоді посвітліло через 4 години), і їхати вночі довелося досить довго.
У нас є «свій» магазин АТБ у Борисполі, де ми п'ємо каву, щоб спати не хотілося. І ми, звісно, вирішили туди заїхати вночі. Під'їжджаємо, бачимо – виблискує блискавка десь далеко… Думали, встигнемо поїхати від дощу. Взяли каву, розплатилися, вийшли – а на вулиці шквальна злива. Навіть до машини не дійти. Вода тече навіть із лампочок, розсувні двері на вході зламалися і заблокувалися. Тихий жах! Постояли хвилин десять, чоловік під'їхав прямо до входу і ми заскочили в машину. Усю дорогу Києвом йшов дощ. Щойно виїхали, дощ закінчився, але стало прохолодно. Решта шляху пройшла гладко, але довго. Без відпочинку, одним днем їхати з Харкова до Карпат важко. Періодично дуже хочеться спати. Особливо сон морив нас, коли до призначення залишалося півгодини-годину. Їхати було вирішено через Івано-Франківськ, заразом і нове місто подивилися. . .
Будинок, у якому ми винайняли житло, виявився високо на горі.
Але, слава нашій машинці, вона нас всюди довезе. )) Вид зверху на весь Яремче та гори дуже гарний. На галявині гуляв кінь, вдалині виднілася церква. Будиночок на нас чекав дерев'яний.
Як зовні, так і зсередини. Великий, просторий. Наш був 2-й поверх з окремим від господарів входом. У дворі велика дерев'яна гойдалка, поруч мангал, а трохи осторонь альтанка.
В принципі, нам усе сподобалося. Щоправда, кухні практично не було. Тільки електроплитка, шафка для всього начиння та умивальник. Це мене засмутило, тому що я готую своїй сім'ї сама, і не люблю погані умови. Ну гаразд, не це головне. Ми внесли валізи та завалилися спати…
А головне було попереду. Увечері в наше житло господиня привела ще одних гостей! Ми просто випали в осад, інакше не назвати. Скільки подорожуємо, такої ще в нашому житті не було. З чужими людьми ми ще не мешкали в одній квартирі! Цей факт настільки підкосив мене морально, що я скоротила наш і так невеликий відпочинок на день.
Загалом, цього дня ми тільки походили Яремче, подивилися, що-що, з'їздили в магазин і засмажили шашлик увечері.
На другий день пішли на водоспад Пробій. . .
. . . подегустували сири, лікери (дуже смачні! ), купили на доріжку банош і поїхали дивитися Буковель. Дорогою проїжджаємо чарівні села Микуличин, Татарів, що знаходяться біля підніжжя гір: маленькі дерев'яні будиночки потопають у зелені, а навколо гори…
Буковель – гарне, дороге місце. Це видно одразу неозброєним оком. Найдорожчі сучасні готелі, газони, магазини. Працюють 3 підйомники. Два знаходяться поруч один від одного (той, який на 2 особи старіший і нижчий, а який на 4 особи – новіший і вище), а третій біля озера Молодості. Ціна: 150 грн. з людини за шлях туди та назад. Ми вибрали синій витяг на 4 особи. Це дуже красиво – побачити Буковель згори!
На горі є оглядовий майданчик, кафешки та інші розваги. Наприклад, спуститися вниз можна на зиплайні за 400 грн. , на картингу за 300 грн. , а також на родельбані (санях металевим шляхом). Вартість родільбану 500 грн. з особи, але можна з'їхати вдвох на 1 санях за 800 грн. із двох.
Тут дуже багато іноземців, зокрема арабів. Мабуть, стільки ж, як і наших. Через це черги на всі атракціони.
Ми вирішили покататися на родельбані, оскільки каталися вже на такому атракціоні у Словаччині 2 роки тому. Цікаво було порівняти. Дітям тоді так сподобалося, що вони каталися 2 рази поспіль. Щоправда, ціна у Словаччині 90 грн, а не 500. Можу сказати, що тут теж класно, дорога довга, повороти круті, щоправда, в деяких місцях немає захисної сітки і від цього страшнувато. Розганяються сани до 45 км/год.
Потому ми сходили на озеро Молодості.
Це штучне озеро, вода в ньому тепліша, ніж у природних озерах. Але ніхто не купався, бо було прохолодно. Вхід на територію з лежаками через шлагбаум, за окрему плату. Місце приємне, озеро гарне, є різні розваги, грає музика.
Так наш довгий і повний вражень день добігав кінця. Але донька згадала, що поряд десь перевернутий будинок. І, звичайно, ми поспішили туди. На щастя, він закривався о 21.00, а ми прибули до 20.00. Багато хто відводить туди лише дітей. І ми вчинили так само. Сплатили їм вхід, він коштував 150 грн. з особи. Дуже прикольна локація, смішні фотографії вийшли, сходити цікаво.
......Коли я вивчала відгуки про підйом на Говерлу, люди радили підніматися в сонячний і ясний день свого перебування тут, щоб не потрапити під дощ і щоб була хороша видимість з гори. Наш третій день був найтеплішим і сонячним, після нього починався циклон. І ми вирішили, що йти на Говерлу потрібно саме сьогодні, третього дня.
Ми наробили купу бутербродів, взяли термос із чаєм та по 2 л води на кожного, а також дощовики про всяк випадок. Залишили молодшому інструкції та їжу (він не хотів підніматися), і погнали.
Я знала, звідки потрібно починати підйом і яким маршрутом йти. Завантажила в телефон та сіла в машину. Але чоловік сказав, що в нього вже виставлений маршрут на Говерлу, щоб я телефон сховала. Трохи здивувалась, бо не бачила, щоб він дивився чи читав щось про підйом на Говерлу, але довірилася йому. І дуже дарма. Новігатор на наказ «Говерла» привів нас до найкрутішого підйому. Я навіть не можу згадати де це. Ми оплатили в'їзд у заповідну зону і 4 км їхали моторошною дорогою. Приїхали до гори, а там ні базару, ні прокату спорядження немає. Я почала розуміти, що це щось не те, де ми не там. Людей взагалі ніде жодних. Розуміючи, що іншого шансу ми не матимемо, починаємо сходження. Дорога йде дуже круто нагору. Я розумію, що так до вершини я не дійду. А з нами дитина! Незабаром нас обігнали люди, які теж нічого не знали. Потім ми зустріли міцних парубків, які вже спускалися назад. На наші розпитування вони порадили спускатися назад і їхати на інший маршрут, тому що цей маршрут дуже крутий, 10 км вгору, тоді як звичайний туристичний маршрут становить 4 км підйому і більше пологий.
Не описуватиму мого розпачу та розчарування. День пройшов даремно, момент втрачений, шансу на підйом більше нема, із завтрашнього дня дощі. Вся у сльозах я сіла у машину. Ми посварилися з чоловіком, звісно. Їхати на інший маршрут було вже пізно, якось не хочеться лазити в горах у темряві… Стільки всього було заплановано подивитися у Карпатах! Але головне – моя мрія: зійти на Говерлу – була недосяжною. Заспокоївшись, ми вирішили хоч якось урятувати цей день, і поїхати на найвищу в Карпатах гойдалку. Їх 3 насправді. До двох із них їхати далеко, а ще одні опинилися поряд, у селі Микуличин. Звісно, ми поспішили туди. Хотіли заїхати додому, в Яремче, забрати молодшого, але пробка біля водоспаду Пробій не пустила нас до Яремчі, і ми поїхали самі. Гойдалки справді величезні.
Їх збудували лише минулого року. Кататися самостійно на них не виходить, потрібно, щоб хтось штовхав. Правда, знаходяться вони не на самому краю гори, але й так страшнувато. Фото виходять непогані. Людей небагато, але черга є. Іти від паркування близько 1 кілометра лісом, дорога подекуди кам'яниста, але красива і недовга. Загалом, розвеселилися трохи і поспішили додому, годувати молодшого, що просидів увесь день вдома. До речі, підніматися на Говерлу він не хотів спочатку, і ми не змушували його, кожен повинен мати свій вибір.
Чоловік сказав, що станемо завтра о 6.00 ранку, і поїдемо знову на Говерлу. Але я подивилася прогноз погоди і не знала, якому дню з трьох, що залишилися, віддати перевагу - кожен день дощ. Загалом вирішено було вставати завтра о 6.00 ранку.
Леч увечері раніше ніяк не виходило: наші «співмешканці» з маленькою дитиною ніяк не хотіли вкладатися і вгамувати свою дитину, а це дуже заважало спати. На моє прохання влягтися і дати нам поспати, вони тільки огризнулися.
Настав ранок. Я прокинулася о 5.00 тому, що почула шум дощу. От і піднялися на гору. . . Нікуди ми вже не поїдемо, - подумала я, заплакала і заснула. Невеликий дощ йшов до 8.00. Ми поснідали, але не розуміли, їхати нам чи ні. Чоловік сказав, що, за прогнозом на Говерлі, дощу на сьогодні немає. Зателефонували до нашої господині, і вона сказала, що звичайно їхати. Тоді ми махнули рукою на все і побігли збиратися. Вийшло не так старанно, як учора, але швидко. Трохи бутербродів, термос із чаєм теж не брали, бо виходив важкий рюкзак. О 10:30 виїхали з дому.
1.5 години – і ми біля бази «Заросляк». Приїхали правильно цього разу. Ідемо через базарчик. Взяли напрокат ціпки – 50 грн. за пару плюс 100 грн. заставу. Я знаю, що нам зелений маршрут. Людей багато, всі піднімаються, настрій піднятий. Ідемо зеленим лісом з високими соснами, поруч весь час протікає річка Прут.
Краса! Зелений маршрут 4 км, синій крутіший і 3.5 км. Початок найприємніше – пологий підйом лісом, фотографуємося, знімаємо на камеру… Поступово ліс переходить у колючий чагарник, під ногами каміння, іноді досить великі, іноді рухливі, іноді карабкаєшся рачки.
Попереду на горі видно струмок з людей, що піднімаються. Нарешті мала Говерла!
Ми потрапляли на траву та лежали кілька хвилин. Тут сильний холодний вітер, а ми повністю мокрі. Не застудитися б! Звідси стало видно, як далеко ще підніматися, а сили вже немає. І цей підйом крутий! 3 хвилини йдеш, 3 хвилини стоїш, відпочиваєш. Деякі лежать. Сміються, що ми не повинні себе ґвалтувати, це просто пригода.
Моя дитина весь час йшла попереду батьків. Вона віддала татові свій ціпок (який хвалився, кому ці палиці потрібні? ) і залізла на вершину теж найперша! Бідолашна, вона дуже хотіла їсти, а їжа була в наших рюкзаках, а ми ледве повзли вже. Це мене спонукало якщо не йти швидше, то хоча б просто йти, не стояти.
І тут я підняла голову і побачила людей, що поруч сиділи, звісивши ноги. Що я прийшла?
Вау! Я на вершині! Я зійшла! Ми підкорили Говерлу! Ми над усією Україною зараз.
Щастя та радості немає межі. Ми обіймаємось, фоткаємось, знімаємо відео, телефонуємо друзям. Потім сідаємо з виглядом красивіше і перекушуємо, п'ємо гарячий, солодкий чай. Хочеться дозволити собі все, що завгодно, щоб винагородити себе за перемогу.
Ціни на вершині високі. Але воно й зрозуміло: продавцю все треба було принести на собі (і так щодня – вони не ночують на горі), у тому числі й воду. Загалом чай по 30 грн, кава від 40 грн, медалі «Я підкорив Говерлу» від 40 до 60 грн, снікерси по 70 грн тощо.
Годину ми провели на вершині. Тут так гарно: видно гори сусідніх держав – Словаччини, Румунії.
Хмари кидають тіні чорного кольору, і гора внизу стає загадковою. Усі фоткаються та фоткають один одного. Пара з Полтави дала нам прапор України для фото, ми їх сфотографували у відповідь. Віталік потягнув зв'язку, інші хлопці дали йому мазь. Обстановка щастя та взаємної радості там, на вершині.
З погодою дуже пощастило – вітру майже не було, дощ так і не пішов.
Настав час було спускатися якось звідси, вдома дитина одна!
Спуск виявився не менш важким, ніж підйом. Скажу, що ми були не менш мокрі, ніж під час підйому. Тут працюють інші м'язи. Ми не зупинялися жодного разу, дихання вільне, все-таки спуск.
Обернулась і жахнулася: яка висока і далека гора позаду. . . Як ми на неї піднялися? Мама люба!
За 2 години ми були біля бази «Заросляк», а ще через 1.5 – удома, з шашликами для молодшого. Настрій був прекрасний і умиротворений: я здійснила свою мрію! Ходити сходами ми не могли ще дня 3-4.
Наступного дня потрібно було присвятити молодшій дитині.
В Інтернеті прочитали, що у Верховині є сироварня, діти дуже хотіли подивитися на процес приготування сирів, подегустувати їх. Зателефонували туди, нас запросили до 14.00 і ми швиденько поїхали, бо їхати до них 1.5 години. Люблю цей шлях і ці села: Яремче, Микуличин, Татарів, Ворохта.
Щоправда, це виявилася не сироварня, на жаль, а музей сиру. Людей приїхало багато, сирами частували, а от процес приготування не показували. Дітям не дуже сподобалося. Ми знали, що є ще сироварня на горі Маковиця, але на неї потрібно підніматися 2 години, та й невідомо, чи показуватимуть щось для 4 людей. Тому ми відкинули цей варіант.
Верховина – дуже велике село. Після екскурсії ми вирішили заїхати в старовинний кіоск з газованою водою, що працює з 1957 року, думали, буде щось незвичайне. Але, хай вибачать мене дідусі, які там працюють, нам не дуже сподобалося – кіоск із Радянських часів, такий самий старенький апарат із сиропом, багаторазові скляні склянки (у період пандемії! ) і не дуже смачно. Зараз стільки різних смаків, і лісова ягода, і пепсі, і меринда загалом не зайшло.
Наступним номером нашої програми було відвідування Ведмежої Гори та зоопарку там.
Здорово, що все це знаходилося поряд із нашим будинком. І це справді гарний комплекс з облагородженим ставком, у якому не лише плавають лебеді, а й водяться руді видри (ми їх годували морквою, а вони дуже кумедно брали її двома лапками та гризли). Навколо ставка багато лавок, всі вони зайняті відпочиваючими-релаксуючі. Трохи вище за зоопарк. Вхід символічний - 30 грн. з дорослого, 15 грн. з дитини. Зоопарк невеликий, там водяться лише дикі кабани, олені, птахи, кози, кролики та морські свинки. Можна купити корм, він коштує, щоправда, стільки ж, скільки і майже вхід. Але тварини такі класні, такі милі, що ми провели там близько 1.5 години. Кабани просять їжу, виляють хвостами, серед них є малеча. Олені теж вдаються, просять їжу, даються погладити. Дуже миле потомство у кроликів, і багато їх. Потім ми годували кіз та морських свинок. Загалом отримали море задоволення від цього маленького зоопарку. Відмінна риса його в тому, що вона має величезну територію. Він загороджений лише спереду, від відвідувачів, а далі звірі йдуть гуляти аж у гору, далі нема паркану в них.
На озеро Несамовите йти 7 км в один бік, і їхати ще 1.5 години в один бік, тобто це екскурсія на цілий день. Тому ми вирішили встати раніше і сходити на Скелі Довбуша, а потім з'їздити на водоспад Гук. Ну, і звичайно, відвідати наші базарчики у Яремчі та біля водоспаду Пробій. Там багато фруктів за недорогими цінами (стаканчик чорниці коштує 30 грн, ожини – 15 грн), лікери вершкові – 70 грн, є різні варення (з бананів, з ананасів, з малини, з ялинових шишок тощо), домашнє молоко , Малина, яблука, гриби сушені та свіжі (білі та лисички) і т. д.
Так ми й зробили. Скелі Довбуша після Говерли – дитячий маршрут, але також цікавий. Скелі красиві, потужні, величезні.
Ми дуже довго скрізь фотографувалися з донькою, тому пройти його туди – назад вийшло за 2 години.
Перекусили ми у чудовому кафе «Коломійка». Симпатичне місце, недорогі ціни, подають їжу швидко, все смачно. Тільки через велику кількість відвідувачів часто немає того, що хотілося б спробувати. Наприклад, нам так і не вдалося почастувати дітей котлетами по-київськи, їх вічно вже не було. Натомість ми спробували їхні деруни (найсмачніший Закарпатський), чинхі, банош та бограч. Звичайно, пішов дощ (як і без нього), і довелося трохи перечекати, що затримало нас, звичайно. І ми поспішили на водоспад Гук. Він знаходиться за селом Микуличин, недалеко від нас, 35 хвилин на машині. Після КПП 3 км можна проїхати машиною, потім 2 км пішки. Іти пішки дуже цікаво – то праворуч, то ліворуч виникають маленькі струмки і водопадики, постійно хочеться їх доторкнутися і сфотографувати.
Молодший почав обурюватися, що далеко йдемо, але ось і він – диво природи – водоспад Гук.
Він чудовий, класний, таких потужних та красивих водоспадів я ще не бачила. Нам здалося, що ми в заростях В'єтнаму десь…
Ми довго милувалися і фотографувалися, я ніяк не могла уникнути цієї краси природи. Але вечоріло, а я ще дуже хотіла заїхати до музею «Карпати у мініатюрі».
Прийшли ми до нашої машинки, сіли, почали їхати, один раз, щоправда в'їхали в невелику ямку, але на рівній уже дорозі почули якийсь сторонній стукіт під машиною. Зупинилися біля АТБ у Татариві. Ми побігли до крамниці, а чоловік поліз під машину, подивитися, що таке. Все ніби прикрутив, думав, що газове обладнання відвалилося, але ні, там все було в порядку.
Поїхали ми до джерела, набрати чудової гірської води з купою корисних мінеральних елементів, у тому числі і срібло (і на смак вище за всякі похвали). І тут чуємо, що стукіт сильніший і сильніший. Він став таким сильним, що стало зрозуміло, що їхати не можна більше, треба терміново зупинитися! Але ззаду їхали машини, узбіччя не було, з'їжджати не було куди.
От ліворуч з'явився якийсь майданчик – ми до нього, але запізнилися. У нас відвалилося колесо! Воно вирвало переднє крило, машина впала на лівий бік! КОШМАР! Всі перелякані, вискакуємо – двері водія не відчиняються! На вулиці дощ, а треба щось робити: завтра їхати додому, понад 1000 км до Харкова. Та й сьогодні ми дуже далекі від дому. Відправила дітей у якийсь магазинчик, щоб не мокли, на себе та чоловіка одягла дощовики, і почали ми піднімати машину на домкрат, рівняти крило, щоб дверцята відчинялися, і намагатися одягнути колесо на місце. Дякую двом чудовим чоловікам, які підійшли до нас, бачачи, що у нас аварія. Вони дали ще один домкрат, викрутку-зірку, якої у нас не було, допомогли рівняти крило. Загалом після години мук щось вийшло. Їхати можна було, хоча крило було повністю погнуте і мигалка-поворотник не сіла на місце, довелося зняти її. А ми купили цю машину лише 3 місяці тому і чоловік був від неї без розуму!
Аналізуючи цю ситуацію, ми не могли зрозуміти, як вийшло, що колесо відвалилося? Виходить, воно було відкручене! Адже ми перевіряємо колеса щоранку перед виїздом. І сьогодні також перевіряли! Виходить, ПОКИ МИ БУЛИ НА ВОДОСПІДІ, НАМ ВІДКРУТИЛИ КОЛЕСО!
Просто не вірилося у таке – туристів начебто мають любити, вони приносять гроші. І ніби всі навколо ввічливі були. Це ж треба так було вчинити! За що та чому?
Ми всі були шоковані, чоловік був дуже засмучений. Ми втратили час, який хотіли витратити на цікаве місце- в музей "Карпати в мініатюрі" вже було пізно їхати, треба було встигнути хоча б зібратися до завтрашньої дороги.
Наш здогад, до речі, підтвердився наступного дня вранці, коли чоловік докупив пару болтів для колеса і вкручував їх біля ринку. Водій машини, що стоїть поруч, сказав, що йому ТЕЖ ВІДКРУТИЛИ КОЛЕСО! Але він вчасно загальмував, колесо трималося на одному болті в нього. Ех, треба було й нам не звертати на кого увагу, а відразу зупинитися. Бо поки вибрали безпечне місце, отримали аварію!
Ось так-то! Гості Яремче, хто приїжджає на своїх машинах, будьте пильні, перевіряйте машину щоразу, як залишаєте її без нагляду! Тут, певне, орудують якісь шахраї (може, навіть політичні).
Загалом, накупивши купу смаколиків та фруктів у бабусь на ринку, а також купу подарунків для друзів, ми вирушили (як завжди із запізненням))) у зворотний шлях! Прощавай, Яремче! Незважаючи на те, що сталося, я не думала, що так сумуватиму за Карпатами…
Цього дня ми вирішили присвятити дальній екскурсії, раз ми вже урізали його собі з відпочинку.
Ми вже відвідали Замок Паланок у Мукачеві, Ужгородський замок та Хотинську фортецю. А ось у найкрасивішій Кам'янці-Подільській фортеці так і не були. Я хотіла з'їздити сюди з Яремче, але чоловік сказав, що це буде далеко і нудно – 3.5 години лише в один бік. Тому відвідати цей замок дуже зручно на шляху додому.
Який він гарний, цей польсько-литовський замок! Я б не назвала його фортецею, а саме замком, з його найкрасивішим під'їздом.
Ціна за вхід вища, ніж була скрізь у Карпатах, тут 60 грн. дорослий, 40 грн. дитячий квиток.
Особливо гарний вид здалеку, тобто сам під'їзд до замку. Він викладений бруківкою, а далеко видно красивий замок з вежами. В'їзд машиною коштує 10 грн. Під стіною замку є парковка. Машин та людей досить багато. Територія всередині невелика, дуже цікаво всередині веж, там є підземний хід та сходи на 3 поверхи вгору.
У дворі стоять столи та готується їжа для охочих перекусити. Є цікава пекарня, де дівчина пече великі булки прямо в печі (з сиром та маком), потім дістає їх та продає. Булки величезні і гарячі, з хрусткою скоринкою. Туди стоїть черга. Ціна булок 50 грн. за штуку. Ми, звичайно, вирішили спробувати таке диво, а в машині ми мали домашнє молоко з Яремче…Було здорово!
Тут також можна постріляти з цибулі в ціль, ціна 30 грн за 6 пострілів. Стріляй - не хочу!...
Близько 17.00 настав час їхати все-таки додому. Я вже звикла, що ми їдемо через всю Україну за 1 день і вічно вночі. Тому коли 17 вечора, а ми за 1000 км від будинку, ночувати ніде – мені вже все одно. Машина – наш будинок! Тримаємо шлях до Хмельницького, потім до Житомира. Все було б добре та швидко, якби не ремонт доріг. Перед Житомиром дорогу перекрито та запропоновано об'їзд по якихось селах, але звідки ми знаємо, де ці села знаходяться? Новігатор втратив нас і мовчав. Їхали якимись вибоїнами України, у невідомому напрямку…Житомир нам тільки снився… Почало темніти і ставало дуже весело. Ми вирішили зупинити зустрічну машину та уточнити дорогу на Житомир, і це нам допомогло просуватися далі.
Нарешті Житомир! На його околиці магазин! Ми відразу побігли підкріплюватися провізією та найсмачнішою кавою моккачіно (щоб спати не хотілося). І задоволені, продовжили шлях далі. Проїхали найкрасивіший вечірній Київ (знаю тепер, чому так називаються цукерки), шкода, що в темряві, вдень він ще гарніший. Від Києва нам їхати 6 годин…
От і наш АТБ у Борисполі – безумовно ми заходимо туди. Справа в тому, що в останній день в Яремчі я дуже хотіла купити їхній вершковий лікер, але не знайшла його на базарчику. Вирішила зробити вдома сама. Мені потрібно було купити для нього інгредієнти. АТБ якраз підійшов. До того ж моккачіно.....)) . Близько 2.30 ночі чоловік сказав, що ми з'їжджаємо з дороги, він спатиме. Але я після 2 кави поспіль спати зовсім не хотіла. Помінялися місцями, він спить, я кермую. Хороші освітлені ділянки дороги, де хороша видимість, можна їхати більше ніж 100 км/год. Але вони чергуються з неосвітленими ділянками, коли темно, дальнє світло вмикати не можна, щоб не зліпити інших водіїв, ось і повзеш повільно та обережно.
На виїзді з Полтави є ціла низка кіосків, де можна недорого перекусити або випити кави, якщо потрібно. Варто два рази проїхати туди й назад через всю Україну – і в нас уже є «свої» місця, де хочеться зупинитися на відпочинок та розминку.
Було 5.30 ранку, коли ми проїжджали Полтаву. Чоловік прокинувся, попили кави, його підбадьорили, а я сказала, що тепер моя черга спати. Коли спимо по черзі - легше їхати (навчилися вже). Прокинулася я о 7.00 під час під'їзду до Харкова. Пісочинський міст знову був закритий, довелося їхати через все місто, а це довго й незручно. Близько 8.00 ранку ми були вдома. Так закінчилася наша перша і, сподіваюся, не остання подорож до Карпат.
Усім хорошої погоди, цікавих подорожей та приємних зустрічей!
