Поскольку ехать в Приэльбрусье мы не рискнули, решили опробовать отечественный Буковель. Но как же ж это далеко и неудобно! Был поезд Донецк-Ворохта. И кому он мешал? Впрочем, были времена, когда существовал даже Мариуполь-Ивано-Франковск, но тоже, видимо, сочли это непозволительной роскошью. Пришлось выдумывать маршрут с пересадками. Мы себе придумали пересадку в Киеве, а друзья - во Львове.
Чтобы максимально удешевить себе отдых, приобрели в Интернете акционные скипассы чуть ли не за год до поездки, да еще и на низкий сезон. Вышло что-то около 100 грн. в день. Низкий сезон начинался сразу после Кошмарного дня всех мужчин – 8 Марта. Ехать из одного праздника жизни в другой – какая прелесть!
Ясным солнечным утречком марта 2012 года мы прибыли в столицу нашей родины. До следующего поезда Киев-Ивано-Франковск, отбывавшего поздно вечером, было еще вагон времени. И надо ж это время как-то культурно провести. Потащили свой весьма многочисленный багаж в камеру хранения. Помимо лыж и ботинок, пришлось переть еще и каски, поскольку нам несказанно повезло, и руководство курорта с этого года ввело обязательное их ношение на вверенной им территории. Бред! Мы головные уборы не носим в принципе. Максимум, что я ношу в сильный мороз – это капюшон. А тут - на тебе! Пришлось позаимствовать у друзей, причем мне досталась детская касочка веселенького красненького цвета, абсолютно не гармонировавшая с остальным прикидом. Ну и ладно, не на съём еду, а со своим самоваром (инструктором, в смысле).
Избавившись от барахла, спустились в метро. Куда б его податься? В Киеве были пару раз, и то очень давно. Потынялись по центру, вышли к Хмельницкому и соборам, спустились мимо фуникулера к Днепру. Привлекло внимание какое-то подозрительное шебуршание. Оказалось, что это шуршат осколки льда, толщиной не более оконного стекла, наползавшие на бетонную опору, а затем сползавшие обратно. Понаблюдав какое-то время за этим завораживающим процессом, пошли дальше и обнаружили на противоположной стороне улицы весьма привлекательный для нас объект – магазин «Массандра на Подоле» в виде огромной винной бочки. Просто праздник какой-то! Зашли внутрь – интерьерчик впечатляет, цены, правда, тоже. Накрутили нехило! Ну что ж теперь, отказывать себе в удовольствии? Купили любимое «Бастардо» и перед нами встал вопрос, где ж его теперь употребить? Тут вам не Ялта, блюстители бдят, чтоб никакие алкаши, типа нас, беспорядки не нарушали. Но в мире нет ничего невозможного, и укромное место было найдено! По пешеходному мосту перешли на остров (или это был другой берег? ). Там на пляже валялись толстенные льдины. Красиииво! Но для распития место не очень подходящее. Пошли вглубь территории. В зарослях нашли бревнышко, на котором угнездились и предались любимому пороку, хихикая, что вот, дескать, дожили, приходится такое изысканное вино пить бог знает где.
Разделавшись с бутылкой, пошли обратно. Нет, мы ее не бросили, как вы могли подумать, а донесли до урны. В этом плане, порядочней нас, нет на свете. Позже рассказали «понаехавшей» подружке, где мы гуляли. Она очень удивилась, и сказала, что никто из местных там не гуляет из-за собак, нападавших на людей. А мы не знали, что надо бояться и прошли мимо. Нам не было дела до них, а им до нас.
Пообедали в «Пузатой хате», и, поскольку времени было еще достаточно, пошли пешком на вокзал. По дороге зашли на Бессарабский рынок, офигели от цен и быстренько ретировались. Зашли в «Экомаркет» и поняли, что хочется продолжения банкета. Купили коньячку. И опять встал все тот же вопрос: «Где? » Блюстителей порядка вокруг – как собак нерезаных. Побродив по вокзалу и окрестностям, обнаружили наконец искомое. Полупустой вокзальный буфет в закоулке, и это при том, что на остальной территории вокзала даже просто посидеть было абсолютно негде. Взяв для приличия чего-то пожевать, расположились за дальним от охранника столиком. Впрочем, он был сильно увлечен своим ноутбуком, и не обращал ни на кого внимания. А вот со стаканами мы промазали, выбросили вместе с пустой бутылкой. Ну что ж, и это вполне разрешимо, если очень захотеть (а хотелось, как вы понимаете, очень). Делали «ковть» из горла по очереди.
Поскольку время близилось к отправлению, пошли забирать вещи. И тут я по некоторым признакам, для других незаметным, вижу, что их благородие таки нарезались. Не могу понять почему, я-то нормальная? Потом додумалась, что, видимо, его «ковть» был раза в два минимум больше моего. Вот же ж жадная лошара! И как же он, болезный, пёр рюкзак с ботинками-касками и чехол с двумя парами лыж! Пока грузил это все на третью полку, чуть кото-то не прибил лыжами. Был обматерён, но стоически все вынес, после чего моментально вырубился.
Утром прибыли в Ивано-Франковск. Встретились с подругой и ее взрослым сыном. Они ехали до Львова, а потом планировали ехать каким-то поездом до Яремчи, но не учли того момента, что поезд туда приходит глубокой ночью и, поскольку жить мы там не планировали, найти жилье на одну ночь сочли невозможным. Поэтому во Львове они сдали билеты (денег им почти не вернули), и купили до Ивано-Франковска.
Тут же, на ж/д вокзале находится и автостанция. Желающих уехать до Буковеля было более чем достаточно и сесть на первый же автобус вряд ли бы нам удалось. Но друзья, бывавшие там ранее, дали нам телефончик одного мужичка (не буду называть, чтоб не спалить), который бронирует места в автобусе Ивано-Франковск - Буковель, если ему позвонить накануне вечером, чего мы не забыли сделать, несмотря на то, что были напидпытку. Около автобуса отыскали мужичка, он посадил нас на лучшие места, причем заплатили мы ему ровно цену билета в кассе, ничего не переплачивая. Я сначала не могла понять, в чем же тут подвох, в чем интерес этого мужика? Потом внимательно изучили билеты, которые он нам дал – одни были куплены со скидкой по инвалидским удостоверениям, другие – до Яремчи, хотя нам нужно было до Поляницы. В общем, красавец – и нам хорошо, и ему. Плохо только хозяину автобуса (уж не знаю, государственный он или частный).
В этих краях я была впервые, несмотря на то, что мой, покойный ныне, дед – отсюда родом. Гуцул был еще тот. Несмотря на то, что большую часть жизни провел в русскоговорящем регионе и был женат на моей русской бабушке, так и лопотал по-своему. Языковой барьер не помешал им, однако, родить аж шестерых детей.
Родина предков как-то не впечатляла, довольно уныло, я все выглядывала – и где ж тут горы? После Яремчи пейзаж стал повеселее, в окно смотреть – интереснее. Впечатлило количество каплычек (часовенок по-русски). Местные жители такие набожные, в этом плане сильно похожи на грузин (как я узнала позже). Приколол домик вверх тормашками, жаль не успела сфоткать.
Приехали в Поляницу. Хозяин нашего будущего жилища встретил нас на черном джипе. Крутизна, однако! Хатынка стояла на горке, минутах в 5 ходьбы от основной трассы. Но подъем оказался настолько крутым и скользким, что добраться можно было только на полноприводном агрегате. Телефончик хозяев подогнал кто-то из друзей. Довольно новенький деревянный двухэтажный домик с тремя гостевыми двухместными комнатами наверху. Помимо комнат, имелся холл, балкон, столовая и совмещенный санузел. Комнаты небольшие, кроватки - так себе, в каждой комнате и в столовой – по телевизору. Стены, пол – из натурального дерева, запах – как в сауне. Топили хорошо, мы не мерзли. Вот только санузел – печаль. Во-первых, он один на весь второй этаж (на 6 человек), во-вторых, дверь стеклянная и практически прозрачная. Это ж надо было додуматься такую поставить! Зато сразу видно – занято или нет. Хорошо, что в третьей гостевой комнате никто не жил, а мы четверо как-то разрулились. На первом этаже – хозяйская территория и небольшой кухонный уголок для жильцов, где можно было приготовить немудрящую пищу. И стоило это удовольствие – 75 грн. с человека (в марте). В высокий сезон – якобы по 100. Очень даже бюджетненько. Ужины можно было заказывать хозяйке по меню, листик с которым лежал в столовой.
Возить нас на гору подрядили мужика на «Ниве», телефон которого нам дала хозяйка. Хозяин отчего-то не стал этого делать, видимо берег машину. А дорога ж там – не приведи, господи! Разбомбили ее еще во вторую мировую, да так и бросили. За провоз до Буковели с нас брали 50 грн. за машину в одну сторону, причем 20 из них брался за экстрим подъема к дому. Подвозили либо к 1-му, либо к 5-му подъемнику, как скажем.
Ну что вам сказать за курорт Буковель? Конечно все цивильненько, современненько. Просто после Кавказа мне были непривычны эти бугорки высотой около 1 км, гордо именуемые горами. Лишь на горизонте виднелись Говерла с Петросом, отдаленно их напоминавшие, хотя и у них высота чуть более 2 км. А вот с погодой на тот раз нам подфартило. Несмотря на уверения друзей, что солнца мы там не увидим, а посему брать с собой солнцезащитный крем – нонсенс, все дни были солнечными, и морды лица у нас загорели, шо у сиамских котов (или мопсов), а подруга с сыном так и вообще умудрились обгореть.
Подъемники удобны в плане того, что можно проходить, не вынимая скипасс из кармана, в Приэльбрусье и в Грузии приходилось каждый раз его вытаскивать и вставлять в щель у турникета. И все бы хорошо, но вот не сложились у меня отношения с подъемниками. В первый же день, недостаточно резво отъехав от кресла после высадки, заработала сиденьем по затылку в аккурат чуть ниже каски. Ладно, выжила. Следующая непонятка произошла через пару дней при посадке. Флажки уже начали закрываться, милый проскочил, а я замешкалась, и, все же протиснувшись, как-то там зацепилась и грохнулась. Вопреки ожиданиям, канатку никто не выключил, юноша в будке протормозил, и я, лежа, вижу надвигающиеся на меня кресла. Встать в лыжах было довольно тяжело, я вижу, что не успею этого сделать и распластываюсь на земле, чтобы кресла меня не задели. Это надо было видеть! Картина маслом! Из разряда – захочешь жить, еще не так раскорячишься. Стыдобище! Потом канатку все же остановили и помогли мне подняться. Отчасти я, конечно, сама виновата, надо было обождать следующего кресла, а не лезть куда не надо, но и работнички, я считаю, должны быть порасторопнее. Ладно, выжила я и на этот раз. И последний инцидент произошел при высадке с кресла. Лыжа носком за что-то зацепилась, и я очень неудачно грохнулась, сильно вывернув колено. Быстро подняться опять-таки не получилось, канатку опять никто не выключил, сзади уже подъезжают следующие кресла с лыжниками. Кое-как меня оттащили в сторону. Короче, работникам канатки высказываю свое «фе». Хорошо, что был конец дня, и мы уже ехали домой. Колено реально болело, и, случись это утром, день был бы потерян. Кое-как я спустилась донизу. Дома сначала приложила к колену лед, а на ночь – замотанную в тряпочку соль. Принятые меры, в принципе, помогли, но глубоко приседать я не могла, и пару дней после этого к черным трассам даже и не подходила.
Вообще, конечно, с безопасностью катания здесь паршивенько. Очень много идиотов, едва вставших на лыжи, прущихся на черные трассы. И летит этакий, с позволения сказать, лыжник, по прямой, на прямых же ногах. И не дай бог оказаться у него на пути – ни затормозить, ни объехать он не сумеет. Последствия предсказуемы. Насмотревшись на таких красавцев, я десять раз оглядывалась, прежде чем начать движение. По идее, специальный патруль должен был бы отбирать у них скипассы, но вот работает ли эта система, я не заметила.
Но трассами занимаются, ратрачат на совесть. Мы всегда приезжали к самому открытию, чтобы успеть несколько раз проехаться по «вельвету». Народ, в основной своей массе, еще не проснулся, трассы пустые, красота! Но к обеду все превращается в кашу, да и народищу прилично. И это в низкий сезон. А что ж тут творится в высокий? Страшно представить. Кстати, об обеде. Несмотря на обилие кафешек, цены там – не по нашему карману и просто поражают воображение. К примеру, стаканчик пустой грибной юшки – 25 грн. За эту же цену хозяйка нам готовила приличные такие порцайки настоящей юшки с обилием белых грибов. А это было, похоже, приготовлено из бульонного кубика. Опять же, какие-то знакомые подсказали, что под вторым подъемником возле кафе имеется халявный самовар с травяным чаем. Прикольный такой самовар, похоже, старинный и двухведерный. Чай в нем был, на удивление, вкусный и даже сладкий. Тут же были и одноразовые стаканчики. Вот тут мы и паслись ежедневно со своими бутербродами. Халявный чаек, видимо, был маркетинговым ходом близлежащей кафешки, но, судя по всему, неудачным, поскольку, в следующем сезоне его уже не было. Лучше б цены снизили.
В тот раз друзья нам попались – мама не горюй. Подруга, в молодости заядлая лыжница, по каким-то причинам долго не ездила в горы, а сын кататься научился в городе. Вы не поверите, но у нас тоже есть свой горнолыжный спуск. Несколько лет назад несколько энтузиастов этого дела вложились в это, довольно рискованное, предприятие. Рискованное потому, что снег у нас бывает довольно редко, а если и бывает, то дует сумасшедший ветер, и кататься некомфортно. Есть даже ратрак и пару пушек, но что от них толку, если нет мороза? В общем, затраты акционеры пока не отбили. Так вот, эта парочка дорвалась, наконец-то до гор и каталась теперь до полного опупения. А мы, будучи привязаны к ним транспортом (ездить по отдельности довольно накладно), соответственно, тоже укатывались вусмерть. Парень еще норовил остаться на ночное катание, но это уже перебор! Зато сколько счастья было прийти домой и снять, наконец, лыжные ботинки! Да порадоваться тому, что руки-ноги целы. И выпить, наконец-то по бутылочке пива! А потом съесть хозяйкиной грибной юшки! В такие моменты особенно остро чувствуешь – счастье есть (оно не может не есть).
И так все десять дней.
Поездкой в общем и целом остались довольны. Так бюджетно мы еще не отдыхали – по 3000 грн. на человека с дорогой. Поэтому на следующий год решили повторить. Опять после 8 марта, но выбрали другой маршрут – львовским поездом до файного миста Тернопиль, а потом на микроавтобусе до Поляницы. Соответствующих предложений о трансфере в Интернете сыскалось множество. Расстояние от Тернополя до Поляницы километров 250 кажется, но мы не учли одного фактора – дорогу там аналогично разбомбили. Таких ям я еще не видела, так что преодолевали мы их часов 5. Попутчики из нашего микрика жить намеревались в Яблунице, так что сначала мы завезли их, а потом уже через Буковель вернулись обратно в Поляницу. Там пан олигарх построил себе отдельную дорогу, а до остальной ему дела нет. А с погодкой на этот раз не пофартило. Шел мелкий такой, противный дождик. Проезжая мимо подъемников, пожалели бедных промокших лыжников. Мы в этот день кататься уже не собирались, поскольку был уже полдень, а назавтра по прогнозу обещали солнце.
Хозяева были нам рады. На этот раз с нами был только один товарищ, который поселился один в комнате и платил не за номер а за койко-место. Цена, кстати, была прежняя. Третья комната по-прежнему пустовала. У хозяина вместо джипа была уже Нива-Шевроле и на этот раз он возил нас на гору сам. Видать дела шли не очень. Обосновавшись, пошли искать прокат, чтобы взять для меня касочку, поскольку красную шапочку в этом году урвать мне не удалось. Прокат касочки обошелся мне в 20 грн/сутки. Мелочь, а неприятно – 200 гривен коту под хвост.
Утро встретило нас дождем. Но дома сидеть никто, разумеется, не стал. А кому сейчас легко? Так и катались под дождиком. И даже касочка меня уже не раздражала – лучшего головного убора для такой погоды не придумаешь. Вымокли до трусов. Ладно б только сверху было мокро, так еще и сиденья кресел – тоже. Брр! Частично помогал коньячок. Но задница от него суше не становилась. Многие нашли для себя выход – катались в дождевиках. Картина довольно уморительная. Этакий ужас, летящий на крыльях ночи. Зато им было, наверное, сухо и комфортно. А мы ж красавелы, будем мы это стыдобище одевать! С поджопниками тоже неудобно кататься. Один мужичок, с которым случайно разговорились на подъемнике, оказывается, решил на этом заработать. Придумал новую конструкцию этого защитного устройства. Вырезалось оно из более тонкого материала, чем обычные, по размеру седалищ, и запихивалось в штаны. Стоило это счастье 50 грн. По его словам, мокрозадые лыжники разметали на «ура». Мы как-то скептически отнеслись к этому ноу-хау, но телефончик изобретателя взяли.
На следующий день снова был дождь. Ну что ты будешь делать? Мои мужики уже даже созрели на подгузки, позвонили изобретателю, но требуемых размеров не оказалось в наличии. Так что мочили задницы дальше. Но все когда-нибудь кончается, кончился и дождь. На смену ему пришел сильный снег, который шел несколько дней. Разговорилась на подъемнике с парнем, приехавшим автобусом из Киева. Им пришлось толкать автобус и опоздали они на несколько часов. Потом трассы вообще закрыли. Гостиницы стали активно предлагать своим постояльцам задержаться и обещали хорошие скидки. А нам уезжать еще через пару дней, поэтому мы просто наслаждались свежим снегом, надеясь, что к нашему отъезду дороги расчистят. Накануне отъезда снег прекратился, вышло солнышко, но тут - новый сюрприз – мороз минус 15. Час отчасу не легче! Но зато какая красота вокруг – йолки все в шапках снега, все искрится на солнце!
Вечером позвонили водителю микроавтобуса, он сказал, что выезжать нужно пораньше, дорога жуткая. Но кататься мы все равно пошли, хоть пару часиков. И шо ж вы думаете? Тут же четко сработал закон подлости! Наступило время «ч», а турникет не срабатывает – ратрак еще не дочистил трассу, украдено было минут 15 драгоценного времени. Дальше – больше. Съехав пару раз по любимой трассе 5Н, въезжаю в огромную очередь. Оказалось, что пятерка вообще сломалась, и когда сделают – неизвестно. Пришлось брать лыжи на горб и чапать к другому подъемнику. А мужики остались кататься на бугеле. Успев съехать по разу на всех 16 и на 8, вернулась обратно. Пятерку уже успели отремонтировать. Но времени уже не осталось. Как же ж не хотелось уезжать, такая погодка была – просто пестня. Но нам еще предстояло добраться до Тернополя. Добрались благополучно, хотя по дороге видели несколько перевернутых фур. Водила сильно перестраховался, приехали мы, минимум, за час до отправления поезда и куковали на вокзале. Но уж лучше так, чем опоздать на поезд. Вернулись мы домой, и тут началось. Тот снег, что был раньше, это были цветочки! Ну, не буду вам рассказывать, все помнят конец марта 2013 года. Слава богу, мы успели проскочить
Оскільки їхати до Пріельбрусся ми не ризикнули, вирішили випробувати вітчизняний Буковель. Але ж як це далеко і незручно! Був поїзд Донецьк-Ворохта. І кому він заважав? Втім, були часи, коли існував навіть Маріуполь-Івано-Франківськ, але теж, мабуть, вважали це за неприпустиму розкіш. Довелося вигадувати маршрут із пересадками. Ми собі придумали пересадку у Києві, а друзі – у Львові.
Щоб максимально здешевити собі відпочинок, придбали в Інтернеті акційні скіпаси за рік до поїздки, та ще й на низький сезон. Вийшло щось близько 100 грн. в день. Низький сезон розпочинався одразу після Кошмарного дня всіх чоловіків – 8 Березня. Їхати з одного свята життя в інше – яка краса!
Ясним сонячним ранком березня 2012 року ми прибули до столиці нашої батьківщини. До наступного поїзда Київ-Івано-Франківськ, який відбувся пізно ввечері, був ще вагон часу. І треба ж цей час якось культурно провести. Потягли свій численний багаж в камеру зберігання. Крім лиж та черевиків, довелося перти ще й каски, оскільки нам неймовірно пощастило, і керівництво курорту з цього року ввело обов'язкове їхнє носіння на довіреній їм території. Маячня! Ми головних уборів не носимо в принципі. Максимум, що я ношу у сильний мороз – це капюшон. А тут – на тобі! Довелося запозичити у друзів, причому мені дісталася дитяча касочка веселенького червоненького кольору, абсолютно не гармоніювала з іншим прикидом. Ну і гаразд, не на знімання їжу, а зі своїм самоваром (інструктором, у сенсі).
Позбувшись барахла, спустилися в метро. Куди б його податися? У Києві були кілька разів, і то дуже давно. Потинялися по центру, вийшли до Хмельницького та соборів, спустилися повз фунікулера до Дніпра. Привернула увагу якесь підозріле шебуршання. Виявилося, що це шарудять уламки льоду, товщиною не більше шибки, що наповзали на бетонну опору, а потім сповзали назад. Поспостерігавши якийсь час за цим заворожуючим процесом, пішли далі і виявили на протилежному боці вулиці вельми привабливий для нас об'єкт - магазин "Массандра на Подолі" у вигляді величезної винної бочки. Просто свято якесь! Зайшли всередину - інтер'єр вражає, ціни, правда, теж. Накрутили нехило! Ну що ж тепер відмовляти собі в задоволенні? Купили улюблене «Бастардо» і перед нами постало питання, де ж його тепер вжити? Тут вам не Ялта, охоронці пильнують, щоб ніякі алкаші, типу нас, заворушення не порушували. Але у світі немає нічого неможливого, і затишне місце було знайдено! Пішохідним мостом перейшли на острів (чи це був інший берег? ). Там на пляжі валялися товсті крижини. Красиво! Але для розпивання місце не дуже слушне. Пішли углиб території. У чагарниках знайшли колоду, на якій угнездилися і віддалися улюбленій ваді, хихикаючи, що ось, мовляв, дожили, доводиться таке вишукане вино пити бозна-де.
Розібравшись з пляшкою, пішли назад. Ні, ми її не покинули, як ви могли подумати, а донесли до скриньки. У цьому плані, поряднішого за нас, немає на світі. Пізніше розповіли подружці, що понаїхала, де ми гуляли. Вона дуже здивувалася і сказала, що ніхто з місцевих там не гуляє через собак, які нападали на людей. А ми не знали, що треба боятися і пройшли повз. Нам не було справи до них, а до них.
Пообідали в «Пузатій хаті», і оскільки часу було ще достатньо, пішли пішки на вокзал. Дорогою зайшли на Бессарабський ринок, офігелі від цін і швиденько ретирувалися. Зайшли до «Екомаркету» і зрозуміли, що хочеться продовження бенкету. Купили коньячку. І знову постало все те саме питання: «Де? » Охоронців порядку довкола – як собак нерізаних. Поблукаючи вокзалом і околицями, виявили нарешті шукане. Напівпорожній вокзальний буфет у закутку, і це при тому, що на решті території вокзалу навіть просто посидіти було абсолютно ніде. Взявши для пристойності чогось пожувати, розташувалися за далеким від охоронця столиком. Втім, він був дуже захоплений своїм ноутбуком і не звертав ні на кого уваги. А ось зі склянками ми промазали, викинули разом із порожньою пляшкою. Ну що ж, і це цілком можна вирішити, якщо дуже захотіти (а хотілося, як ви розумієте, дуже). Робили «ковт» з горла по черзі.
Оскільки час наближався до відправлення, пішли забирати речі. І тут я за деякими ознаками, для інших непомітним, бачу, що їхнє благородство таки нарізалося. Не можу зрозуміти чому, я нормальна? Потім здогадалася, що, мабуть, його «ковть» був в два рази мінімум більший за мій. Ось же жадібна лошара! І як же він, хвороба, пір рюкзак з черевиками-касками і чохол з двома парами лиж! Поки вантажив це все на третю полицю, мало хтось не прибив лижами. Був обдурений, але стоїчно все виніс, після чого миттєво вирубався.
Вранці прибули до Івано-Франківська. Зустрілися з подругою та її дорослим сином. Вони їхали до Львова, а потім планували їхати якимсь потягом до Яремчі, але не врахували того моменту, що поїзд туди приходить глибокої ночі і, оскільки жити ми там не планували, знайти житло на одну ніч вважали за неможливе. Тому у Львові вони здали квитки (грошей їм майже не повернули) і купили до Івано-Франківська.
Тут же на залізничному вокзалі знаходиться і автостанція. Охочих поїхати до Буковеля було більш ніж достатньо і сісти на перший автобус навряд чи нам вдалося б. Але друзі, що були там раніше, дали нам телефон одного чоловіка (не називатиму, щоб не спалити), який бронює місця в автобусі Івано-Франківськ - Буковель, якщо йому зателефонувати напередодні ввечері, чого ми не забули зробити, незважаючи на те, що були напідпитку. Біля автобуса знайшли чоловіка, він посадив нас на кращі місця, причому ми заплатили йому ціну квитка в касі, нічого не переплачуючи. Я спочатку не могла зрозуміти, в чому ж тут каверза, в чому інтерес цього мужика? Потім уважно вивчили квитки, які він нам дав – одні були куплені зі знижкою за інвалідними посвідченнями, інші – до Яремчі, хоча нам треба було до Поляниці. Загалом красень – і нам добре, і йому. Погано тільки господареві автобуса (не знаю, державний він чи приватний).
У цих краях я була вперше, незважаючи на те, що мій, покійний нині, дід – родом звідси. Гуцул був ще той. Незважаючи на те, що більшу частину життя провів у російськомовному регіоні і був одружений на моїй російській бабусі, так і клопотав по-своєму. Мовний бар'єр не завадив їм, однак, народити аж шістьох дітей.
Батьківщина предків якось не вражала, досить похмуро, я все виглядала – і де ж тут гори? Після Яремчі пейзаж став веселішим, у вікно дивитися – цікавіше. Вразила кількість капличок (капличка по-російськи). Місцеві жителі такі побожні, у цьому плані дуже схожі на грузинів (як я дізналася пізніше). Приколов будиночок догори дригом, шкода не встигла сфоткати.
Приїхали до Поляниці. Господар нашої майбутньої оселі зустрів нас на чорному джипі. Крутизна, однак! Хатинка стояла на гірці, хвилинах за 5 ходьби від основної траси. Але підйом виявився настільки крутим і слизьким, що можна було дістатися тільки на повнопривідному агрегаті. Телефончик господарів підігнав хтось із друзів. Досить новенький дерев'яний двоповерховий будиночок із трьома гостьовими двомісними кімнатами нагорі. Крім кімнат, був хол, балкон, їдальня та суміщений санвузол. Кімнати невеликі, ліжечка - так собі, у кожній кімнаті та у їдальні – по телевізору. Стіни, підлога – з натурального дерева, запах – як у сауні. Топили добре, ми не мерзли. Ось тільки санвузол – смуток. По-перше, він один на весь другий поверх (на 6 осіб), по-друге, двері скляні та практично прозорі. Це ж треба було додуматись таку поставити! Зате одразу видно – зайнято чи ні. Добре, що у третій гостьовій кімнаті ніхто не жив, а ми четверо якось розрулилися. На першому поверсі – господарська територія та невеликий кухонний куточок для мешканців, де можна було приготувати нехитру їжу. І коштувало це задоволення – 75 грн. з особи (у березні). У високий сезон – нібито по 100. Дуже бюджетно. Вечері можна було замовляти господині за меню, лист з яким лежав у їдальні.
Возити нас на гору підрядили чоловіка на «Ниві», телефон якого дала нам господиня. Хазяїн чомусь не став цього робити, мабуть берег машину. А дорога ж там – не приведи, господи! Розбомбили її ще в другу світову, та й покинули. За провезення до Буковелі із нас брали 50 грн. за машину в один бік, причому 20 із них брався за екстрим підйому до будинку. Підвозили або до 1-го, або до 5-го витягу, як скажемо.
Що вам сказати за курорт Буковель? Звичайно все цивільним, сучасним. Просто після Кавказу мені були незвичні ці горбики заввишки близько 1 км, гордо звані горами. Лише на горизонті виднілися Говерла з Петросом, що віддалено їх нагадували, хоча й у них висота трохи більше 2 км. А ось з погодою на той раз нам пощастило. Незважаючи на запевнення друзів, що сонця ми там не побачимо, а тому брати з собою сонцезахисний крем - нонсенс, всі дні були сонячними, і морди обличчя у нас загоріли, що у сіамських котів (або мопсів), а подруга з сином так і взагалі примудрилися обгоріти.
Підйомники зручні в плані того, що можна проходити, не виймаючи скіпас з кишені, у Пріельбруссі та в Грузії доводилося щоразу його витягувати та вставляти у щілину біля турнікету. І все б добре, але не склалися в мене відносини з підйомниками. У перший же день, недостатньо жваво від'їхавши від крісла після висадки, заробила сидінням по потилиці трохи нижче каски. Гаразд, вижила. Наступне незрозуміле відбулося за кілька днів при посадці. Прапорці вже почали закриватися, милий проскочив, а я забарилася, і, все ж таки протиснувшись, якось там зачепилася і впала. Попри очікування, канатку ніхто не вимкнув, юнак у будці прогальмував, і я, лежачи, бачу крісла, що насуваються на мене. Встати в лижах було досить важко, я бачу, що не встигну цього зробити і розпластуюся на землі, щоб мене не зачепили крісла. Це треба було бачити! Картина маслом! З розряду – захочеш жити, ще не так розкорячишся. Соромище! Потім канатку все ж таки зупинили і допомогли мені піднятися. Почасти я, звичайно, сама винна, треба було почекати наступного крісла, а не лізти куди не треба, але й робітнички, я вважаю, повинні бути поспішніше. Гаразд, вижила я і цього разу. І останній інцидент стався під час висадки з крісла. Лижа носком за щось зачепилася, і я дуже невдало впала, сильно вивернувши коліно. Швидко піднятися знову не вийшло, канатку знову ніхто не вимкнув, ззаду вже під'їжджають наступні крісла з лижниками. Абияк мене відтягли вбік. Коротше, працівникам канатки висловлюю своє фе. Добре, що кінець дня, і ми вже їхали додому. Коліно реально хворіло, і якби це сталося вранці, день був би втрачений. Якось я спустилася вниз. Вдома спочатку приклала до коліна лід, а на ніч – замотану в ганчірочку сіль. Вжиті заходи, в принципі, допомогли, але глибоко присідати я не могла, і кілька днів після цього до чорних трас навіть не підходила.
Взагалі, звичайно, з безпекою катання тут паршивенько. Дуже багато ідіотів, що ледь стали на лижі, що пруться на чорні траси. І летить такий собі, з дозволу сказати, лижник, по прямій, на прямих же ногах. І не дай бог опинитись у нього на шляху – ні загальмувати, ні об'їхати він не зможе. Наслідки передбачувані. Надивившись на таких красенів, я десять разів оглядалася, перш ніж розпочати рух. За ідеєю, спеціальний патруль мав би відбирати у них скіпаси, але чи працює ця система, я не помітила.
Але трасами займаються, витрачають на совість. Ми завжди приїжджали до самого відкриття, щоб встигнути кілька разів проїхатися вельветом. Народ, в основному, ще не прокинувся, траси порожні, краса! Але до обіду все перетворюється на кашу, та й народищу пристойно. І це у низький сезон. А що ж тут коїться у високу? Страшно уявити. До речі, про обід. Незважаючи на велику кількість кафешок, ціни там - не по нашій кишені і просто вражають уяву. Наприклад, склянка порожньої грибної юшки – 25 грн. За цю ж ціну господиня нам готувала пристойні такі порцайки справжньої юшки з великою кількістю білих грибів. А це було, схоже, виготовлено з бульйонного кубика. Знову ж таки, якісь знайомі підказали, що під другим підйомником біля кафе є халявний самовар із трав'яним чаєм. Прикольний такий самовар, схоже, старовинний та двовідерний. Чай у ньому був, на диво, смачний і навіть солодкий. Тут же були й одноразові стаканчики. Ось тут ми і паслися щоденно зі своїми бутербродами. Халявний чайок, мабуть, був маркетинговим ходом прилеглої кафешки, але, судячи з усього, невдалим, оскільки наступного сезону його вже не було. Краще ціни знизили б.
Того разу друзі нам попалися – мама не журись. Подруга, в молодості затята лижниця, з якихось причин довго не їздила у гори, а син кататися навчився у місті. Ви не повірите, але у нас також є свій гірськолижний спуск. Декілька років тому кілька ентузіастів цієї справи вклалися в це, досить ризиковане, підприємство. Ризиковане тому, що сніг у нас буває досить рідко, а якщо й буває, то дме божевільний вітер і кататися некомфортно. Є навіть ратрак і пара гармат, але що від них толку, якщо немає морозу? Загалом витрати акціонери поки що не відбили. Так от, ця парочка дорвалася, нарешті до гір і каталася тепер до повного опупіння. А ми, прив'язані до них транспортом (їздити окремо досить накладно), відповідно, теж закочувалися до смерті. Хлопець ще намагався залишитися на нічне катання, але це вже перебір! Зате скільки щастя було прийти додому і зняти нарешті лижні черевики! Та порадіти з того, що руки-ноги цілі. І випити, нарешті по пляшці пива! А потім з'їсти господарки грибної юшки! У такі моменти особливо гостро відчуваєш – щастя є (воно не може не їсти).
І так усі десять днів.
Поїздкою загалом залишилися задоволені. Так бюджетно ми ще не відпочивали – 3000 грн. на людину з дорогою. Тож наступного року вирішили повторити. Знову після 8 березня, але обрали інший маршрут – львівським потягом до чудового міста Тернопіль, а потім мікроавтобусом до Поляниці. Відповідних пропозицій про трансфер в Інтернеті знайшлося безліч. Відстань від Тернополя до Поляниці кілометрів 250 здається, але ми не врахували одного чинника – дорогу там аналогічно розбомбили. Таких ям я ще не бачила, так що долали ми їх годин 5. Попутники з нашого мікрику жити мали намір у Яблуниці, так що спочатку ми завезли їх, а потім уже через Буковель повернулися назад до Поляниці. Там пан олігарх збудував собі окрему дорогу, а до решти справи немає. А з погодою цього разу не поталанило. Ішов дрібний такий, неприємний дощик. Проїжджаючи повз підйомники, пошкодували бідних промоклих лижників. Ми в цей день кататися вже не збиралися, бо був уже опівдні, а завтра за прогнозом обіцяли сонце.
Господарі були нам раді. Цього разу з нами був лише один товариш, який оселився один у кімнаті і платив не за номер, а за ліжко-місце. Ціна, до речі, була колишня. Третя кімната, як і раніше, була порожньою. У господаря замість джипа була вже Ніва-Шевроле, і цього разу він возив нас на гору сам. Мабуть справи йшли не дуже. Влаштувавшись, пішли шукати прокат, щоб взяти для мене касочку, оскільки червону шапочку цього року урвати мені не вдалося. Прокат касочки коштував мені 20 грн/добу. Дрібниця, а неприємно – 200 гривень коту під хвіст.
Ранок зустрів нас дощем. Але вдома сидіти ніхто, певна річ, не став. А кому зараз легко? Так і каталися під дощем. І навіть касочка мене вже не дратувала – найкращого головного убору для такої погоди не вигадаєш. Вимокли до трусів. Добре б тільки зверху було мокро, так ще й сидіння крісел теж. Брр! Частково допомагав коньячок. Але дупа від нього суші не ставала. Багато хто знайшов собі вихід - каталися в дощовиках. Картина досить кумедна. Такий жах, що летить на крилах ночі. Зате їм було, мабуть, сухо та комфортно. А ми ж красуні, будемо ми це соромище одягати! Із поджопниками теж незручно кататися. Один чоловік, з яким випадково розмовляли на підйомнику, виявляється, вирішив на цьому заробити. Вигадав нову конструкцію цього захисного пристрою. Вирізувалося воно з тоншого матеріалу, ніж звичайні, за розміром сідниць, і запихалося в штани. Коштувало це щастя 50 грн. За його словами, мокрозаді лижники розкидали на «ура». Ми якось скептично поставилися до цього ноу-хау, але телефон винахідника взяли.
На другий день знову був дощ. Ну що ти робитимеш? Мої мужики вже навіть дозріли на підгузки, зателефонували винахіднику, але необхідних розмірів не було. Тож мочили дупи далі. Але все колись кінчається, скінчився і дощ. На зміну йому прийшов сильний сніг, який проходив кілька днів. Розговорилася на витягу з хлопцем, який приїхав автобусом із Києва. Їм довелося штовхати автобус і запізнилися на кілька годин. Потім траси закрили. Готелі стали активно пропонувати своїм постояльцям затриматися та обіцяли гарні знижки. А нам їхати ще через пару днів, тому ми просто насолоджувалися свіжим снігом, сподіваючись, що до нашого від'їзду дороги розчистять. Напередодні від'їзду сніг припинився, вийшло сонечко, але тут новий сюрприз – мороз мінус 15. Година часом не легша! Але яка краса навколо - йолки все в шапках снігу, все іскриться на сонці!
Увечері зателефонували водієві мікроавтобуса, він сказав, що виїжджати треба раніше, дорога моторошна. Але кататися ми все одно пішли, хоч пару годин. І що ж ви думаєте? Відразу ж чітко спрацював закон підлості! Настав час «ч», а турнікет не спрацьовує – ратрак ще не дочистив трасу, вкрадено було 15 хвилин дорогоцінного часу. Дальше більше. З'їхавши кілька разів улюбленою трасою 5Н, в'їжджаю у величезну чергу. Виявилося, що п'ятірка загалом зламалася, і коли зроблять – невідомо. Довелося брати лижі на горб та чапати до іншого витягу. А мужики лишилися кататися на бугелі. Встигнувши з'їхати по разу на всіх 16 та на 8, повернулася назад. П'ятірку вже встигли відремонтувати. Але часу вже не лишилося. Як же не хотілося їхати, така погода була просто пісня. Але нам ще треба дістатися до Тернополя. Дісталися благополучно, хоча дорогою бачили кілька перевернених фур. Водила сильно перестраховався, приїхали ми щонайменше за годину до відправлення поїзда і кукували на вокзалі. Але краще так, ніж запізнитися на поїзд. Повернулися ми додому, і почалося. Той сніг, що був раніше, то були квіточки! Ну, не розповідатиму вам, всі пам'ятають кінець березня 2013 року. Слава богу, ми встигли проскочити