Неактуальне оповідання - 2

06 травня 2014 Час поїздки: з 11 березня 2013 до 20 березня 2013
Репутація: +15097½
Додати до друзів
Написати листа

Оскільки їхати до Пріельбрусся ми не ризикнули, вирішили випробувати вітчизняний Буковель. Але ж як це далеко і незручно! Був поїзд Донецьк-Ворохта. І кому він заважав? Втім, були часи, коли існував навіть Маріуполь-Івано-Франківськ, але теж, мабуть, вважали це за неприпустиму розкіш. Довелося вигадувати маршрут із пересадками. Ми собі придумали пересадку у Києві, а друзі – у Львові.

Щоб максимально здешевити собі відпочинок, придбали в Інтернеті акційні скіпаси за рік до поїздки, та ще й на низький сезон. Вийшло щось близько 100 грн. в день. Низький сезон розпочинався одразу після Кошмарного дня всіх чоловіків – 8 Березня. Їхати з одного свята життя в інше – яка краса!


Ясним сонячним ранком березня 2012 року ми прибули до столиці нашої батьківщини. До наступного поїзда Київ-Івано-Франківськ, який відбувся пізно ввечері, був ще вагон часу. І треба ж цей час якось культурно провести. Потягли свій численний багаж в камеру зберігання. Крім лиж та черевиків, довелося перти ще й каски, оскільки нам неймовірно пощастило, і керівництво курорту з цього року ввело обов'язкове їхнє носіння на довіреній їм території. Маячня! Ми головних уборів не носимо в принципі. Максимум, що я ношу у сильний мороз – це капюшон. А тут – на тобі! Довелося запозичити у друзів, причому мені дісталася дитяча касочка веселенького червоненького кольору, абсолютно не гармоніювала з іншим прикидом. Ну і гаразд, не на знімання їжу, а зі своїм самоваром (інструктором, у сенсі).

Позбувшись барахла, спустилися в метро. Куди б його податися? У Києві були кілька разів, і то дуже давно. Потинялися по центру, вийшли до Хмельницького та соборів, спустилися повз фунікулера до Дніпра. Привернула увагу якесь підозріле шебуршання. Виявилося, що це шарудять уламки льоду, товщиною не більше шибки, що наповзали на бетонну опору, а потім сповзали назад. Поспостерігавши якийсь час за цим заворожуючим процесом, пішли далі і виявили на протилежному боці вулиці вельми привабливий для нас об'єкт - магазин "Массандра на Подолі" у вигляді величезної винної бочки. Просто свято якесь! Зайшли всередину - інтер'єр вражає, ціни, правда, теж. Накрутили нехило! Ну що ж тепер відмовляти собі в задоволенні? Купили улюблене «Бастардо» і перед нами постало питання, де ж його тепер вжити? Тут вам не Ялта, охоронці пильнують, щоб ніякі алкаші, типу нас, заворушення не порушували. Але у світі немає нічого неможливого, і затишне місце було знайдено! Пішохідним мостом перейшли на острів (чи це був інший берег? ). Там на пляжі валялися товсті крижини. Красиво! Але для розпивання місце не дуже слушне. Пішли углиб території. У чагарниках знайшли колоду, на якій угнездилися і віддалися улюбленій ваді, хихикаючи, що ось, мовляв, дожили, доводиться таке вишукане вино пити бозна-де.

Розібравшись з пляшкою, пішли назад. Ні, ми її не покинули, як ви могли подумати, а донесли до скриньки. У цьому плані, поряднішого за нас, немає на світі. Пізніше розповіли подружці, що понаїхала, де ми гуляли. Вона дуже здивувалася і сказала, що ніхто з місцевих там не гуляє через собак, які нападали на людей. А ми не знали, що треба боятися і пройшли повз. Нам не було справи до них, а до них.

Пообідали в «Пузатій хаті», і оскільки часу було ще достатньо, пішли пішки на вокзал. Дорогою зайшли на Бессарабський ринок, офігелі від цін і швиденько ретирувалися. Зайшли до «Екомаркету» і зрозуміли, що хочеться продовження бенкету. Купили коньячку. І знову постало все те саме питання: «Де? » Охоронців порядку довкола – як собак нерізаних. Поблукаючи вокзалом і околицями, виявили нарешті шукане. Напівпорожній вокзальний буфет у закутку, і це при тому, що на решті території вокзалу навіть просто посидіти було абсолютно ніде. Взявши для пристойності чогось пожувати, розташувалися за далеким від охоронця столиком. Втім, він був дуже захоплений своїм ноутбуком і не звертав ні на кого уваги. А ось зі склянками ми промазали, викинули разом із порожньою пляшкою. Ну що ж, і це цілком можна вирішити, якщо дуже захотіти (а хотілося, як ви розумієте, дуже). Робили «ковт» з горла по черзі.


Оскільки час наближався до відправлення, пішли забирати речі. І тут я за деякими ознаками, для інших непомітним, бачу, що їхнє благородство таки нарізалося. Не можу зрозуміти чому, я нормальна? Потім здогадалася, що, мабуть, його «ковть» був в два рази мінімум більший за мій. Ось же жадібна лошара! І як же він, хвороба, пір рюкзак з черевиками-касками і чохол з двома парами лиж! Поки вантажив це все на третю полицю, мало хтось не прибив лижами. Був обдурений, але стоїчно все виніс, після чого миттєво вирубався.

Вранці прибули до Івано-Франківська. Зустрілися з подругою та її дорослим сином. Вони їхали до Львова, а потім планували їхати якимсь потягом до Яремчі, але не врахували того моменту, що поїзд туди приходить глибокої ночі і, оскільки жити ми там не планували, знайти житло на одну ніч вважали за неможливе. Тому у Львові вони здали квитки (грошей їм майже не повернули) і купили до Івано-Франківська.

Тут же на залізничному вокзалі знаходиться і автостанція. Охочих поїхати до Буковеля було більш ніж достатньо і сісти на перший автобус навряд чи нам вдалося б. Але друзі, що були там раніше, дали нам телефон одного чоловіка (не називатиму, щоб не спалити), який бронює місця в автобусі Івано-Франківськ - Буковель, якщо йому зателефонувати напередодні ввечері, чого ми не забули зробити, незважаючи на те, що були напідпитку. Біля автобуса знайшли чоловіка, він посадив нас на кращі місця, причому ми заплатили йому ціну квитка в касі, нічого не переплачуючи. Я спочатку не могла зрозуміти, в чому ж тут каверза, в чому інтерес цього мужика? Потім уважно вивчили квитки, які він нам дав – одні були куплені зі знижкою за інвалідними посвідченнями, інші – до Яремчі, хоча нам треба було до Поляниці. Загалом красень – і нам добре, і йому. Погано тільки господареві автобуса (не знаю, державний він чи приватний).

У цих краях я була вперше, незважаючи на те, що мій, покійний нині, дід – родом звідси. Гуцул був ще той. Незважаючи на те, що більшу частину життя провів у російськомовному регіоні і був одружений на моїй російській бабусі, так і клопотав по-своєму. Мовний бар'єр не завадив їм, однак, народити аж шістьох дітей.

Батьківщина предків якось не вражала, досить похмуро, я все виглядала – і де ж тут гори? Після Яремчі пейзаж став веселішим, у вікно дивитися – цікавіше. Вразила кількість капличок (капличка по-російськи). Місцеві жителі такі побожні, у цьому плані дуже схожі на грузинів (як я дізналася пізніше). Приколов будиночок догори дригом, шкода не встигла сфоткати.


Приїхали до Поляниці. Господар нашої майбутньої оселі зустрів нас на чорному джипі. Крутизна, однак! Хатинка стояла на гірці, хвилинах за 5 ходьби від основної траси. Але підйом виявився настільки крутим і слизьким, що можна було дістатися тільки на повнопривідному агрегаті. Телефончик господарів підігнав хтось із друзів. Досить новенький дерев'яний двоповерховий будиночок із трьома гостьовими двомісними кімнатами нагорі. Крім кімнат, був хол, балкон, їдальня та суміщений санвузол. Кімнати невеликі, ліжечка - так собі, у кожній кімнаті та у їдальні – по телевізору. Стіни, підлога – з натурального дерева, запах – як у сауні. Топили добре, ми не мерзли. Ось тільки санвузол – смуток. По-перше, він один на весь другий поверх (на 6 осіб), по-друге, двері скляні та практично прозорі. Це ж треба було додуматись таку поставити! Зате одразу видно – зайнято чи ні. Добре, що у третій гостьовій кімнаті ніхто не жив, а ми четверо якось розрулилися. На першому поверсі – господарська територія та невеликий кухонний куточок для мешканців, де можна було приготувати нехитру їжу. І коштувало це задоволення – 75 грн. з особи (у березні). У високий сезон – нібито по 100. Дуже бюджетно. Вечері можна було замовляти господині за меню, лист з яким лежав у їдальні.

Возити нас на гору підрядили чоловіка на «Ниві», телефон якого дала нам господиня. Хазяїн чомусь не став цього робити, мабуть берег машину. А дорога ж там – не приведи, господи! Розбомбили її ще в другу світову, та й покинули. За провезення до Буковелі із нас брали 50 грн. за машину в один бік, причому 20 із них брався за екстрим підйому до будинку. Підвозили або до 1-го, або до 5-го витягу, як скажемо.

Що вам сказати за курорт Буковель? Звичайно все цивільним, сучасним. Просто після Кавказу мені були незвичні ці горбики заввишки близько 1 км, гордо звані горами. Лише на горизонті виднілися Говерла з Петросом, що віддалено їх нагадували, хоча й у них висота трохи більше 2 км. А ось з погодою на той раз нам пощастило. Незважаючи на запевнення друзів, що сонця ми там не побачимо, а тому брати з собою сонцезахисний крем - нонсенс, всі дні були сонячними, і морди обличчя у нас загоріли, що у сіамських котів (або мопсів), а подруга з сином так і взагалі примудрилися обгоріти.

Підйомники зручні в плані того, що можна проходити, не виймаючи скіпас з кишені, у Пріельбруссі та в Грузії доводилося щоразу його витягувати та вставляти у щілину біля турнікету. І все б добре, але не склалися в мене відносини з підйомниками. У перший же день, недостатньо жваво від'їхавши від крісла після висадки, заробила сидінням по потилиці трохи нижче каски. Гаразд, вижила. Наступне незрозуміле відбулося за кілька днів при посадці. Прапорці вже почали закриватися, милий проскочив, а я забарилася, і, все ж таки протиснувшись, якось там зачепилася і впала. Попри очікування, канатку ніхто не вимкнув, юнак у будці прогальмував, і я, лежачи, бачу крісла, що насуваються на мене. Встати в лижах було досить важко, я бачу, що не встигну цього зробити і розпластуюся на землі, щоб мене не зачепили крісла. Це треба було бачити! Картина маслом! З розряду – захочеш жити, ще не так розкорячишся. Соромище! Потім канатку все ж таки зупинили і допомогли мені піднятися. Почасти я, звичайно, сама винна, треба було почекати наступного крісла, а не лізти куди не треба, але й робітнички, я вважаю, повинні бути поспішніше. Гаразд, вижила я і цього разу. І останній інцидент стався під час висадки з крісла. Лижа носком за щось зачепилася, і я дуже невдало впала, сильно вивернувши коліно. Швидко піднятися знову не вийшло, канатку знову ніхто не вимкнув, ззаду вже під'їжджають наступні крісла з лижниками. Абияк мене відтягли вбік. Коротше, працівникам канатки висловлюю своє фе. Добре, що кінець дня, і ми вже їхали додому. Коліно реально хворіло, і якби це сталося вранці, день був би втрачений. Якось я спустилася вниз. Вдома спочатку приклала до коліна лід, а на ніч – замотану в ганчірочку сіль. Вжиті заходи, в принципі, допомогли, але глибоко присідати я не могла, і кілька днів після цього до чорних трас навіть не підходила.


Взагалі, звичайно, з безпекою катання тут паршивенько. Дуже багато ідіотів, що ледь стали на лижі, що пруться на чорні траси. І летить такий собі, з дозволу сказати, лижник, по прямій, на прямих же ногах. І не дай бог опинитись у нього на шляху – ні загальмувати, ні об'їхати він не зможе. Наслідки передбачувані. Надивившись на таких красенів, я десять разів оглядалася, перш ніж розпочати рух. За ідеєю, спеціальний патруль мав би відбирати у них скіпаси, але чи працює ця система, я не помітила.

Але трасами займаються, витрачають на совість. Ми завжди приїжджали до самого відкриття, щоб встигнути кілька разів проїхатися вельветом. Народ, в основному, ще не прокинувся, траси порожні, краса! Але до обіду все перетворюється на кашу, та й народищу пристойно. І це у низький сезон. А що ж тут коїться у високу? Страшно уявити. До речі, про обід. Незважаючи на велику кількість кафешок, ціни там - не по нашій кишені і просто вражають уяву. Наприклад, склянка порожньої грибної юшки – 25 грн. За цю ж ціну господиня нам готувала пристойні такі порцайки справжньої юшки з великою кількістю білих грибів. А це було, схоже, виготовлено з бульйонного кубика. Знову ж таки, якісь знайомі підказали, що під другим підйомником біля кафе є халявний самовар із трав'яним чаєм. Прикольний такий самовар, схоже, старовинний та двовідерний. Чай у ньому був, на диво, смачний і навіть солодкий. Тут же були й одноразові стаканчики. Ось тут ми і паслися щоденно зі своїми бутербродами. Халявний чайок, мабуть, був маркетинговим ходом прилеглої кафешки, але, судячи з усього, невдалим, оскільки наступного сезону його вже не було. Краще ціни знизили б.

Того разу друзі нам попалися – мама не журись. Подруга, в молодості затята лижниця, з якихось причин довго не їздила у гори, а син кататися навчився у місті. Ви не повірите, але у нас також є свій гірськолижний спуск. Декілька років тому кілька ентузіастів цієї справи вклалися в це, досить ризиковане, підприємство. Ризиковане тому, що сніг у нас буває досить рідко, а якщо й буває, то дме божевільний вітер і кататися некомфортно. Є навіть ратрак і пара гармат, але що від них толку, якщо немає морозу? Загалом витрати акціонери поки що не відбили. Так от, ця парочка дорвалася, нарешті до гір і каталася тепер до повного опупіння. А ми, прив'язані до них транспортом (їздити окремо досить накладно), відповідно, теж закочувалися до смерті. Хлопець ще намагався залишитися на нічне катання, але це вже перебір! Зате скільки щастя було прийти додому і зняти нарешті лижні черевики! Та порадіти з того, що руки-ноги цілі. І випити, нарешті по пляшці пива! А потім з'їсти господарки грибної юшки! У такі моменти особливо гостро відчуваєш – щастя є (воно не може не їсти).

І так усі десять днів.


Поїздкою загалом залишилися задоволені. Так бюджетно ми ще не відпочивали – 3000 грн. на людину з дорогою. Тож наступного року вирішили повторити. Знову після 8 березня, але обрали інший маршрут – львівським потягом до чудового міста Тернопіль, а потім мікроавтобусом до Поляниці. Відповідних пропозицій про трансфер в Інтернеті знайшлося безліч. Відстань від Тернополя до Поляниці кілометрів 250 здається, але ми не врахували одного чинника – дорогу там аналогічно розбомбили. Таких ям я ще не бачила, так що долали ми їх годин 5. Попутники з нашого мікрику жити мали намір у Яблуниці, так що спочатку ми завезли їх, а потім уже через Буковель повернулися назад до Поляниці. Там пан олігарх збудував собі окрему дорогу, а до решти справи немає. А з погодою цього разу не поталанило. Ішов дрібний такий, неприємний дощик. Проїжджаючи повз підйомники, пошкодували бідних промоклих лижників. Ми в цей день кататися вже не збиралися, бо був уже опівдні, а завтра за прогнозом обіцяли сонце.

Господарі були нам раді. Цього разу з нами був лише один товариш, який оселився один у кімнаті і платив не за номер, а за ліжко-місце. Ціна, до речі, була колишня. Третя кімната, як і раніше, була порожньою. У господаря замість джипа була вже Ніва-Шевроле, і цього разу він возив нас на гору сам. Мабуть справи йшли не дуже. Влаштувавшись, пішли шукати прокат, щоб взяти для мене касочку, оскільки червону шапочку цього року урвати мені не вдалося. Прокат касочки коштував мені 20 грн/добу. Дрібниця, а неприємно – 200 гривень коту під хвіст.

Ранок зустрів нас дощем. Але вдома сидіти ніхто, певна річ, не став. А кому зараз легко? Так і каталися під дощем. І навіть касочка мене вже не дратувала – найкращого головного убору для такої погоди не вигадаєш. Вимокли до трусів. Добре б тільки зверху було мокро, так ще й сидіння крісел теж. Брр! Частково допомагав коньячок. Але дупа від нього суші не ставала. Багато хто знайшов собі вихід - каталися в дощовиках. Картина досить кумедна. Такий жах, що летить на крилах ночі. Зате їм було, мабуть, сухо та комфортно. А ми ж красуні, будемо ми це соромище одягати! Із поджопниками теж незручно кататися. Один чоловік, з яким випадково розмовляли на підйомнику, виявляється, вирішив на цьому заробити. Вигадав нову конструкцію цього захисного пристрою. Вирізувалося воно з тоншого матеріалу, ніж звичайні, за розміром сідниць, і запихалося в штани. Коштувало це щастя 50 грн. За його словами, мокрозаді лижники розкидали на «ура». Ми якось скептично поставилися до цього ноу-хау, але телефон винахідника взяли.

На другий день знову був дощ. Ну що ти робитимеш? Мої мужики вже навіть дозріли на підгузки, зателефонували винахіднику, але необхідних розмірів не було. Тож мочили дупи далі. Але все колись кінчається, скінчився і дощ. На зміну йому прийшов сильний сніг, який проходив кілька днів. Розговорилася на витягу з хлопцем, який приїхав автобусом із Києва. Їм довелося штовхати автобус і запізнилися на кілька годин. Потім траси закрили. Готелі стали активно пропонувати своїм постояльцям затриматися та обіцяли гарні знижки. А нам їхати ще через пару днів, тому ми просто насолоджувалися свіжим снігом, сподіваючись, що до нашого від'їзду дороги розчистять. Напередодні від'їзду сніг припинився, вийшло сонечко, але тут новий сюрприз – мороз мінус 15. Година часом не легша! Але яка краса навколо - йолки все в шапках снігу, все іскриться на сонці!


Увечері зателефонували водієві мікроавтобуса, він сказав, що виїжджати треба раніше, дорога моторошна. Але кататися ми все одно пішли, хоч пару годин. І що ж ви думаєте? Відразу ж чітко спрацював закон підлості! Настав час «ч», а турнікет не спрацьовує – ратрак ще не дочистив трасу, вкрадено було 15 хвилин дорогоцінного часу. Дальше більше. З'їхавши кілька разів улюбленою трасою 5Н, в'їжджаю у величезну чергу. Виявилося, що п'ятірка загалом зламалася, і коли зроблять – невідомо. Довелося брати лижі на горб та чапати до іншого витягу. А мужики лишилися кататися на бугелі. Встигнувши з'їхати по разу на всіх 16 та на 8, повернулася назад. П'ятірку вже встигли відремонтувати. Але часу вже не лишилося. Як же не хотілося їхати, така погода була просто пісня. Але нам ще треба дістатися до Тернополя. Дісталися благополучно, хоча дорогою бачили кілька перевернених фур. Водила сильно перестраховався, приїхали ми щонайменше за годину до відправлення поїзда і кукували на вокзалі. Але краще так, ніж запізнитися на поїзд. Повернулися ми додому, і почалося. Той сніг, що був раніше, то були квіточки! Ну, не розповідатиму вам, всі пам'ятають кінець березня 2013 року. Слава богу, ми встигли проскочити

Перекладено автоматично з російської. Переглянути оригінал
Щоб додати або видалити фотографії в розповіді, перейдіть до альбом цієї розповіді
Трассы
Красная шапочка
Вельвет
Вид на трассы из нашего окна. Вроде бы и рядом, а не дойдешь
У самовара я и моя... божья коровка (самовар на заднем плане)
Шебуршачие льдинки
Схожі розповіді
Коментарі (9) залишити коментар
Показати інші коментарі …
аватар