« МИРАКЛЬ» (РОССИЯ) – « НЬЮ ТУРС» (США): « ЗАПОВЕДНАЯ ПРИРОДА ЙЕЛОУСТОН» 14 – 24 сентября 2016 года
СПАСИБО МИГРАНТАМ
Как уже подчеркивал, описываю не маршрут, о нем можно прочитать в интернете. Моя задача – поделиться впечатлениями, которые могут пригодиться тем, кто пойдет по моим стопам.
Итак, с первым интересным явлением столкнулся сразу в Париже перед посадкой в самолет на Солт– Лейк– Сити. Подаю билет (рейс АФ 8990, время вылета 10.55, 14 сентября). Здоровенный мужик (ему бы бочки ворочать, а не билетики проверять) что-то спрашивает. А я ведь ни бум – бум по ино. Правда, фразу заучил: « Ай фром раша, инглиш ноу» . Зыркнул на меня мужик исподлобья и жестом пригласил к столу, где буквально вывернул мою ручную кладь наизнанку. Не просто вытряхнул, а развязал каждый узелочек, тщательно прощупал швы не только рюкзака, но и рубашек. И только под конец посадки, видимо, поняв, что спровоцировать на возмущение не удастся, милостиво махнул рукой. Почему такое пристальное внимание только ко мне. Ведь никого больше непосредственно перед самолетом не трясли. Потому что не знаю английский? Едва ли. Остается – « раша» ! Возможно, мужик – наш сосед, друг, товарищ и брат – мигрант из Украины. Так что, граждане, на всякий случай, не торопитесь признаваться, что из России. Особенно если не знаете английского.
Но это присказка. А вот и сказка. Точнее – рассказ, который вы тоже не прочтете в интернете. И который всей нашей группе доставил немало удовольствия. Дело в том, что в Солт-Лейк-Сити нас встретил гид, он же водитель автобуса, на этот раз действительно русский эмигрант из Белоруссии – Дмитрий Грозовский. Забегая вперед, скажу, что в конце прощались с ним, все в группе, едва ли не со слезами на глазах. И было от чего.
Вроде бы простой, ничем внешне не отличающийся, слегка полноватый, среднего роста и уже немолодой человек. Но с первой же минуты буквально обаял всех. Хотя бы тем, что сразу с максимальной вежливостью попросил не обсуждать в поездке политику, национальность и… женщин (редчайший случай, в группе было половина мужчин). Иначе, мол, переругаетесь и залезете в такую трясину, из которой никто не найдет выхода. « Можно только о маршруте» . И тут же стал настолько проникновенно, даже артистично о нем рассказывать, что мы невольно забыли обо всем остальном. И так с первого до последнего дня. Перемежая рассказы то кинофильмом (богатейшая коллекция, выбирали хором), то прекрасно подобранной музыкой (собирал десятилетиями) в тон местности, по которой проезжали. А намотали немало, почти три с половиной тысячи км.
Повторяю: внешне совсем непримечательный человек. Тогда - « откуда, и что это за… » - как воскликнул поэт. Ведь, как потом выяснил, никакого специального гуманитарного образования, которое бы способствовало таланту гида, за плечами у него нет. Еще в России в молодости закончил техникум. Но вскоре вынужден был эмигрировать. Так сложилась судьба. Можете себе представить: без средств к существованию и крыши над головой, а главное – без знания « языка» . Да еще с женой, двумя малыми детьми и родителями как своими, так и жены.
Да как же? А вот так же. Сел за руль туристического автобуса, где « язык» при местном гиде был не нужен. Постепенно самостоятельно! (платить за курсы было нечем) научился и говорить, и даже писать по-англицки. При этом не просто возил туристов, но упорно изучал маршруты через интернет, специальную литературу. Терпение и труд все перетрут. А добросовестный труд – он и в Африке труд, везде приветствуется. Заметили Грозовского и в туристической компании. Попробовали раз - другой в роли гида с русскоговорящей группой – и пошло – поехало. Тем более, что оказался, как говорится, един бог в трех лицах: гид, водитель и – талант в общении с людьми. Это я так обозвал Дмитрия. Он же на полном серьезе возразил. Мол, причем здесь талант. « Нужно просто уважать людей, сделать максимально так, чтобы им было с тобой хорошо. Нет плохих туристов и плохой группы, есть плохой гид» - выдал под конец свое кредо Грозовский. Так Россия потеряла прекрасного трудягу. А Америка – приобрела. Причем, не только его, но и не менее трудолюбивую жену и их четверых детей, которые теперь уже выросли, получили хорошее образование и как и родители успешно работают.
Конечно, не все наши соотечественники мигранты достойны похвалы. Не приведи господь и помилуй столкнуться, например, с такими как принимающая туристическая компания « Банзай» в Японии. И все же, как показывает практика, большинство эмигрантов, по крайней мере в туриндустрии, именно такие как Дмитрий. Волею судеб вынужден были уехать из России. Но продолжает делать большое дело, работать на нас, россиян. Ведь благодаря его способностям и таланту мы гораздо легче и быстрее, а главное – продуктивнее, качественнее узнаем все лучшее о стране, которую посетили. Так что, как ни кощунственно это может прозвучать, только я лично не сожалею, что Дмитрий эмигрировал. Лично мне (не сомневаюсь, и всей группе) он оказался нужен именно в США. Конкретно – в Солт-Лейк-Сити, в Йелоустоне. Вовремя и в нужном месте. Одним словом, свой человек за рубежом, с которым мы чувствовали себя в какой-то степени как дома. И спасибо ему за это.
ПОСТСКРИПТУМ
На другой день после прибытия из Йелоустоуна отбыл в Южную Корею. Которая на меня лично впечатления не произвела. Зато гиды – что Максим на материке, что Валентина на острове – и здесь оказались на высоте и на своем месте. Одним словом – нашенские. (Не путать с японским « Банзаем» , эти хоть и русские, однако никогда и не были нашими). Но случилась и неожиданность. Коллектив оказался как никогда сплоченным. И все личности, как говорится, хоть сейчас пиши роман. Например, похожий на Горбачева Анатолий. Уж на что я по общему признанию живчик, но он как-то незаметно со своим фотоаппаратом был всегда впереди. Или Сергей с седеющей бородкой. Тихий, скромный, молчаливый. А уже полсвета обошел – пешком!
Не менее колоритным оказался и мой сосед по номеру Александр. Уверенный, что в высшей степени начитан, владеет языком и может безнаказанно над любым подтрунивать (в рамках законности, конечно). Принялся было оттачивать свое мастерство и на мне. При этом, на мой взгляд, значительно преступая рамки приличия. Сначала дотошно расспросил мою биографию вплоть до почему развелся с женой и потом разошелся с подругой. Как вскоре выяснилось, двигало им при этом не простое любопытство. Потому что тут же применил полученные сведения на практике. Например: « Потому от тебя и жена ушла» . Или: « Потому от тебя и любовница сбежала» . Хотя ведь доказательно объяснил, что даже через 25 лет совместного проживания подал на развод по причине в тысячу раз превосходящей банальные измены и ревность (хотя и это было). А с подругой за 15 лет общения мы просто надоели друг другу и мирно разошлись как в море корабли. Что с его стороны сразу тоже не вызвало вопросов.
Короче, два дня терпел, молчал. А потом стал отвечать. Не поверил 57-летний молодой (по сравнению со мной) человек приятной наружности, что в силу профессии мой словарный запас раза в два превышает его. Да и с логикой в силу той же профессии будет получше. Короче, сначала крепился, делал вид, что легко держит удары. Но по кривой улыбке было заметно, что получать сдачи сосед весьма не привык. И вскоре не выдержал, сорвался. Попросил вернуться в исходные позиции статус-кво. С чем я немедленно согласился. Негоже профессионалу бодаться с любителем, даже если он на это напрашивается. Однако напоследок все же укусил исподтишка. В последний день забыл на столе в его половине номера (место он с моей подачи выбирал первым) зарядное устройство к фотоаппарату. Не думаю, что он его прикарманил. Скорее – спрятал. Чтобы я забыл. Что и произошло. Уходил из номера последним, на столе ничего не было. Хорошо, заряжать уже было не нужно. Но бог с ним. Гораздо интереснее, что за 10 лет путешествий впервые в группе из 8 человек ни одного опоздания при посадке в автобус! (Разве что ваш покорный слуга в самом начале опоздал по техническим причинам). И это действительно чудо, на которое, вероятно, не способны даже сверхорганизованние китайцы. Владимир Антонов
«МІРАКЛЬ» (РОСІЯ) – «НЬЮ ТУРС» (США): «ЗАПОВІДНА ПРИРОДА ЄЛОУСТОН» 14 – 24 вересня 2016 року
ДЯКУЄ МІГРАНТАМ
Як уже наголошував, описую не маршрут, про нього можна прочитати в інтернеті. Моє завдання – поділитися враженнями, які можуть стати в нагоді тим, хто піде моїми стопами.
Отже, з першим цікавим явищем зіткнувся відразу в Парижі перед посадкою в літак на Солт-Лейк-Сіті. Подаю квиток (рейс АФ 8990, час вильоту 10.55, 14 вересня). Здоровенний мужик (йому б бочки повертати, а не квитки перевіряти) щось запитує. А я ж не бум – бум по-іншому. Щоправда, фразу завчив: "Ай фром раша, інгліш ноу". Зиркнув на мене мужик спідлоба і жестом запросив до столу, де буквально вивернув мою ручну поклажу навиворіт. Не просто витрусив, а розв'язав кожен вузлик, старанно промацав шви не тільки рюкзака, а й сорочок. І тільки на кінець посадки, мабуть, зрозумівши, що спровокувати на обурення не вдасться, милостиво махнув рукою. Чому така пильна увага тільки до мене. Адже нікого більше безпосередньо перед літаком не трясли. Тому що не знаю англійської? Ледве. Залишається – «раша»! Можливо, мужик – наш сусід, друг, товариш та брат – мігрант із України. Отже, громадяни, про всяк випадок, не поспішайте зізнаватись, що з Росії. Особливо якщо не знаєте англійської.
Але це приказка. А ось і казка. Точніше – розповідь, яку ви теж не прочитаєте в інтернеті. І що всій нашій групі приніс чимало задоволення. Справа в тому, що в Солт-Лейк-Сіті нас зустрів гід, він же водій автобуса, цього разу справді російський емігрант із Білорусії – Дмитро Грозовський. Забігаючи наперед, скажу, що наприкінці прощалися з ним, усі в групі, чи не зі сльозами на очах. І було від чого.
Начебто проста, нічим зовні не відрізняється, злегка повненька, середнього зросту і вже немолода людина. Але з першої хвилини буквально обаяв усіх. Хоча б тим, що одразу з максимальною ввічливістю попросив не обговорювати у поїздці політику, національність та жінок (рідкісний випадок, у групі було половина чоловіків). Інакше, мовляв, сваритеся і залізете в таку трясовину, з якої ніхто не знайде виходу. "Можна тільки про маршрут". І тут же став настільки проникливим, навіть артистично про нього розповідати, що ми мимоволі забули про все інше. І так із першого до останнього дня. Перемежовуючи розповіді то кінофільмом (найбагатша колекція, вибирали хором), то чудово підібраною музикою (збирав десятиліттями) у тон місцевості, якою проїжджали. А намотали чимало, майже три з половиною тисячі кілометрів.
Повторюю: зовні зовсім непримітна людина. Тоді – «звідки, і що це за…» – як вигукнув поет. Адже, як потім з'ясував, жодної спеціальної гуманітарної освіти, яка б сприяла таланту гіда, за плечима в нього немає. Ще у Росії у молодості закінчив технікум. Але незабаром змушений був емігрувати. Так склалась доля. Можете уявити: без засобів для існування і даху над головою, а головне – без знання «мови». Та ще з дружиною, двома малими дітьми та батьками як своїми, так і дружини.
Та як же? А ось так само. Сів за кермо туристичного автобуса, де «мова» при місцевому гіді була не потрібна. Поступово самостійно! (платити за курси не було чим) навчився і говорити, і навіть писати англійською. При цьому не просто возив туристів, але вивчав маршрути через інтернет, спеціальну літературу. Терпіння і труд все перетруть. А сумлінна праця – вона і в Африці, скрізь вітається. Помітили Грозовського та у туристичній компанії. Спробували раз-другий у ролі гіда з російськомовною групою – і пішло – поїхало. Тим більше, що виявився, як кажуть, єдиний бог у трьох особах: гід, водій і талант у спілкуванні з людьми. Це я так обізвав Дмитра. Він же цілком серйозно заперечив. Мовляв, до чого тут талант. «Потрібно просто шанувати людей, зробити максимально так, щоб їм було з тобою добре. Немає поганих туристів та поганої групи, є поганий гід» - видав під кінець своє кредо Грозовський. Так Росія втратила чудового трудягу. А Америка – придбала. Причому, не лише його, а й не менш роботящу дружину та їхніх чотирьох дітей, які тепер уже виросли, здобули хорошу освіту і як і батьки успішно працюють.
Звичайно, не всі наші співвітчизники мігранти гідні похвали. Не приведи господь і помилуй зіткнутися, наприклад, з такими як туристична компанія «Банзай», що приймає, в Японії. І все ж таки, як показує практика, більшість емігрантів, принаймні в туріндустрії, саме такі як Дмитро. Волею долі змушені були виїхати з Росії. Але продовжує робити велику справу, працювати на нас, росіян. Адже завдяки його здібностям і таланту ми набагато легші і швидші, а головне – продуктивніше, якісніше дізнаємося про все найкраще про країну, яку відвідали. Так що, як не блюзнірсько це може прозвучати, тільки я особисто не жалкую, що Дмитро емігрував. Особисто мені (не сумніваюся, і всій групі) він виявився потрібним саме у США. Саме – в Солт-Лейк-Сіті, в Йєлоустоні. Вчасно та у потрібному місці. Одним словом, своя людина за кордоном, з якою ми відчували себе якоюсь мірою як удома. І дякую йому за це.
ПОСТСКРИПТУМ
На другий день після прибуття з Єлоустоуна відбув до Південної Кореї. Яка мене особисто враження не справила. Натомість гіди – що Максим на материку, що Валентина на острові – і тут опинилися на висоті та на своєму місці. Одним словом – наші. (Не плутати з японським «Банзаєм», ці хоч і росіяни, проте ніколи не були нашими). Але трапилася і несподіванка. Колектив виявився як ніколи згуртованим. І всі особи, як то кажуть, хоч зараз пиши роман. Наприклад, схожий на Горбачова Анатолія. На що я за загальним визнанням живчик, але він якось непомітно зі своїм фотоапаратом був завжди попереду. Або Сергій із сивоючою борідкою. Тихий, скромний, мовчазний. А вже півсвіту обійшов – пішки!
Не менш колоритним виявився і мій сусід за номером Олександр. Впевнений, що дуже начитаний, володіє мовою і може безкарно над будь-яким кепкувати (в рамках законності, звичайно). Почав відточувати свою майстерність і на мені. При цьому, як на мене, значно переступаючи рамки пристойності. Спочатку прискіпливо розпитав мою біографію аж до чому розлучився з дружиною і потім розійшовся з подругою. Як незабаром з'ясувалося, рухала їм при цьому не проста цікавість. Тому що відразу застосував отримані відомості на практиці. Наприклад: "Тому від тебе і дружина пішла". Або: "Тому від тебе і коханка втекла". Хоча ж доказово пояснив, що навіть через 25 років спільного проживання подав на розлучення через тисячу разів більшу за банальні зради та ревнощі (хоча і це було). А з подругою за 15 років спілкування ми просто набридли один одному і мирно розійшлися як у морі кораблі. Що з його боку одразу теж не викликало запитань.
Короче, два дні терпів, мовчав. А потім почав відповідати. Не повірив 57-річний молодий (у порівнянні зі мною) людина приємної зовнішності, що через професію мій словниковий запас вдвічі перевищує його. Та й з логікою через ту саму професію буде краще. Коротше, спочатку кріпився, вдавав, що легко тримає удари. Але по кривій посмішці було помітно, що отримувати решти сусід дуже не звик. І невдовзі не витримав, зірвався. Попросив повернутись у вихідні позиції статус-кво. Із чим я негайно погодився. Не годиться професіоналу боротися з любителем, навіть якщо він на це напрошується. Проте насамкінець все ж таки вкусив тишком-нишком. В останній день забув на столі в його половині номера (місце він із моєї подачі вибирав першим) зарядний пристрій до фотоапарата. Не думаю, що він його привласнив. Швидше – сховав. Щоб я забув. Що й сталося. Йшов із номера останнім, на столі нічого не було. Добре, що заряджати вже було не потрібно. Але бог із ним. Набагато цікавіше, що за 10 років подорожей вперше у групі з 8 осіб жодного запізнення під час посадки в автобус! (Хіба що ваш покірний слуга на початку спізнився з технічних причин). І це справді диво, на яке, мабуть, не здатні навіть надорганізовані китайці. Володимир Антонов
