Поездка по ЮАР на машине (субъективный взгляд на ЮАР). Январь 2013 г.
Приближались Новогодние каникулы. Необходимо было выбрать место, где их можно было бы провести. Изучены погодные карты мира и сделан вывод, что ехать кроме Юго-Восточной Азии и Египта, в общем- то некуда. А так как пляжный отдых уже порядком поднадоел, хотелось что-нибудь просто посмотреть в комфортных теплых погодных условиях. Европа, к сожалению, не подходила, все- таки зима. Поэтому взгляд был обращен на южное полушарие, где в это время должно быть лето. Из всех южных стран по расположению и привлекательности ЮАР подходила больше всего. По всем критериям ничего более многообразного в плане возможностей посмотреть всякого разного и отдохнуть на море не найти было. И еще ЮАР притягивала к себе, как неизведанный и непознанный мир, словно магнит.
Посмотрев расценки и экскурсионные программы турфирм - я понял, что только самостоятельное путешествие сможет минимизировать расходы и подстроится под наш личный график, так как путешествие планировалось с ребенком (дочкой 7 лет). Изучив возможности получения визы, пришел к выводу, что получить ее не сложно через специализированные фирмы. Получение визы - оказался непростой процесс сбора всяких справок. Из них самой непростой справки - о движении средств на счетах. У меня движение в 2012 году было довольно активное, поэтому, лично для меня, оказалось не сложно подтвердить наличие средств. Но, например, годом ранее, счетов у меня не было вообще и подтвердить что либо было бы проблематично. Ещё визовое агентство просило подтверждение напрямую- от отелей моего бронирования. С двумя отелями получилось напрямую забронироваться, а другие только бронировались через booking. com. Поэтому я позвонил в консульство ЮАР в Москве и выяснил, что подтверждения брони через основные системы бронирования они принимают тоже. Визу, в итоге, я получил. Мультивиза на посещение ЮАР в течении 3 месяцев на 30 дней. Но обошлась она на троих дорого- 29000 рублей (сам консульский сбор небольшой, но куча услуг посредников - перевод, агентство, курьер - вылилось в такую сумму). Еще есть нюансы при получении визы, что визу выдают, когда у тебя на руках выкупленные билеты в оба конца(да и бронирование отелей в основном идет по принципу, что при отказе от него в последующем теряешь часть или всю стоимость брони). Так что желательно, при планировании самостоятельной поездки, максимально четко определить маршруты и места ночёвок.
Перелёт осуществлялся из Питера -Люфтганзой до Мюнхена-а оттуда Южноафриканскими авиалиниями до Йоханнесбурга. Я опасался, что могут возникнуть визовые проблемы при пересадке и перегрузке багажа, так как шенгенской визы не было, но всё обошлось. Багаж летел без нашего участия из Петербурга до Йоханнесбурга (я на всякий случай при регистрации о багаже напомнил сотрудникам авиакомпании), а виза не потребовалась-мы находились в транзитной зоне-не выходя из аэропорта. То же самое было и на обратном пути-вылетали из Кейптауна через Йоханнесбург, далее Франкфурт-на- Майне до Питера. Багаж долетел хорошо без нашего участия. И транзитная зона также позволила обойтись без шенгенской визы. Билеты заказывал через ozon. ru за месяц. Смотрел ещё- предварительно за 2 месяца-можно было купить билеты на эти даты дешевле на 20000 рублей. Длительный перелёт из Германии в ЮАР переносится не очень тяжело, так как в основном проходит ночью-и волей-неволей-засыпаешь(хоть сколько-то времени проводишь во сне). Кормёжка сносная-конечно не ресторан-но в целом нормально. В полете и началось первое – как я бы назвал- столкновение культур. Большая часть экипажа были чёрные -и я пытался улыбаться при контакте глазами. В ответ не получал улыбку(как привык в Европе). Я это поначалу списал на усталость экипажа. Но как оказалось и далее во всей моей поездке, чтобы вызвать улыбку и расположение чёрного -надо приложить определённые усилия. При вхождении в контакт-наталкиваешься на стену недоверия. В глазах у них-как у наших зеков написано-Не верь, не бойся, не проси. Очень сухое приветствие и, как тут не вспомнить доблестных латышских пограничников-типа зачем ты вообще сюда припёрся-и без тебя не плохо. Особенно чётко это отразилось при прохождении пограничного контроля при прилёте в Йоханнесбург. Толстая чёрная дама –еле умещаясь за стойкой-так нехотя всё делала, особенно сверяя даты обратных авиабилетов и цель визита, что в общем-то я понял - улыбаться видимо придётся ограниченно-только по теме. Таможню прошли быстро(я бы сказал вообще ничего не смотрели-по зелёному коридору). Поменял сразу валюту в аэропорту, чтобы была наличка. Хотя большая часть оставалась на карточке. И там же купил сим-карту для телефона с местным номером и интернет доступом в 1Гб. Около 1000 рублей. Регистрировать телефоны-и брать с собой паспорта на них не надо(как где-то я читал)-просто с помощью продавца купить и активировать симку. Опять же с чёрным продавцом тяжело находили общий язык-он как-то был зажат и немногословен, вроде как при исполнении весь на серьёзной ноте. Особенно такая серьёзная нота у чёрных женщин на рабочем месте. Там вообще всё очень серьёзно-как будто человек на должности президента страны-не меньше). Купил 3 электрических вилки-переходника для европейского типа вилок. Забрал машину в Europcar (оформлялся минут 30-была небольшая очередь). Всё это заняло где-то 1.5 часа-за которые я многое понял-и в дальнейшем мои догадки только подтверждались. А именно: 1. Оказалось, что английский язык я практически не знаю. Раньше в моих путешествиях по неанглоязычным странам-я легко общался и меня понимали и я понимал-видимо все учат язык на элементарном уровне-типа-моя твоя понимай. Здесь же меня с первого раза понимали единицы. А я понимал лишь малую часть обращённых ко мне фраз. Все говорили по-английски, но с разными-не английскими акцентами. Негры-со своим-тянущимся, акцент буров-напоминал кудахтанье, остальные смазано и невыразительно. В общем того языка, что проходил в лингафонных наушниках школы-я не услышал(только иногда по телевизору у ЮАРовских дикторов и ведущих). 2. Отношения чёрных к белым-здесь белых не любят и очень настороженно относятся. 3. Отношение белых к белым-очень хорошее, доброжелательное, как в Европе(возможно даже более). Готовы помочь и подсказать. Эти три пункта особенно ярко выражены в районе Йоханнесбурга и окрестностях. При удалении в сторону Кейптауна они ослабевают процентов на 50, пропорционально отдалённости.
Наконец мы загрузились в машину-Toyota Corolla(хотя я заказывал чуть побольше-типа Avensis), но в целом всё влезло, поэтому не стал менять. Тем более что машина была совсем новенькая-пробег 6000 км. С собой был навигатор в телефоне с IGO-включил его, морально настроился на езду с правым рулём и поехали в отель. Отель располагался недалеко в 15 км. Дороги были пустыми. Было 1 января. Было лето. (Новый год -2013, для меня так и не наступил. Сознание отказывалось в это поверить-без стандартной процедуры встречи - перед телевизором, столом, ёлкой, поздравлением президента и боем курантов. А бессовестные пилоты и стюардессы не поздравили пассажиров-не зафиксировали историческую дату). Доехали до отеля быстро и без приключений-номер был ещё не готов, поели в кафе отеля-и порадовались сумме счёта-1200 рублей за огромные порции еды на двоих. Этот отель был одним из лучших на нашем маршруте. Особенно радовало наличие супермаркета на первом этаже. По сути-можно было жить вообще не выходя из отеля. Да и район оказался тоже довольно безопасным-вокруг жили ортодоксальные евреи-ходили в своих узнаваемых одеждах. По поводу номеров-на всём пути выбирал номера-апартаменты с кухней - для того чтобы готовить еду ребёнку. Номера были довольно качественными и большими как 2-3 комнатные квартиры. Приведя себя в порядок-решил съездить, так как ещё было довольно светло, в русскую православную церковь-между Йоханнесбургом и Преторией. В километрах 30 от отеля. Заодно и потренироваться в езде с правым рулём. Сначала всё шло вроде неплохо-путал только дворники и поворотники -что раздражало. И тут я выезжаю на встречную полосу на светофоре на очень оживлённой трассе. Все встречные машины мне загудели и я перестроился в правильный ряд-прямо в руки дорожной полиции-они как раз на этом светофоре-повороте ловили(возможно по русской традиции бухих после 1 января водителей). Чёрный полицейский радостно остановил меня-и стал говорить. Из всего набора слов я понял, что он должен меня арестовать за это нарушение. Попросил права-увидев их крутил в руках-так и не поняв как меня зовут-переспрашивал-но потом даже перестал пытаться. А так как при подготовке к поездке я посмотрел одну передачу, где какой-то украинский эмигрант рассказывал какая хорошая полиция в ЮАР-что только помогает и взяток не берёт, то был соответственно и настроен. Но полицейский не унимался(доводы что я из России и первый день за рулём правым-не принимались и похоже даже не понимались)-а я в нервном потрясении, забыв и английский и русский языки, а также язык жестов-пытался глазами выразить своё раскаяние в содеянном. Сквозь пелену мыслей о срыве всей поездки из-за моего ареста-и дальнейшей судьбы моей семьи(так как жена вообще ничего не знает –ни маршрута ни языка-только я всем занимаюсь)-стали прорываться отдельные фразы –типа чем я смогу помочь в такой праздничный день господину полицейскому. Я не решался поверить своим ушам- такие привычные и родные слова, не решался и первым предложить что-либо-а вдруг мне показалось. Так мы долго препирались-я просил его озвучить свои пожелания-а он уходил от ответа, просил его написать на бумажке. В общем я не выдержал и спросил Хау мач? (Сколько). Он стал говорить о тяжести моего нарушения-я предложил 200 рандов(700 рублей)-он сделал вид что маловато-но согласился-типа в честь праздника так и быть. Потом долго с ним прощались-он подробно написал мне на бумажке как ехать(хотя мне это и не надо было-навигатор вел и так хорошо) и долго жал руку. Оба радостные(я от того что пронесло)-распрощались. Я ещё долго проклинал того хохла-эмигранта за некорректную информацию(возможно зря, но мне так было легче на душе-кто-то должен был ответить за этот случай). На самом деле –возможно хорошо, что это случилось в самом начале путешествия. Я особенно внимателен стал на дороге и в дальнейшем таких эксцессов не было, и понятнее стало как можно взаимодействовать с полицией в случае осложнений. Кстати, насчёт того что мы из России-этот довод вообще не катит, в том смысле, что про Россию в ЮАР практически ничего вообще не знают(особенно чёрные)-для них это что-то типа Коста-Рики или подобное –неизвестное. О России в ЮАР напоминают только сосиски, продающиеся везде-называются Russian( я пробовал –не особенно вкусные). Т. е. уважительного возгласа –типа О-О-О РАШЕН! -я ни разу не услышал. Так-лёгкое удивление, в лучшем случае. До церкви мы всё-таки доехали в тот день. Церковь красивая, находится в каком-то посёлке, вроде не бедном на первый взгляд, но много негров там было. Похоже средний класс. Вся церковь, как и все дома в этом районе, по кругу обнесена проволокой под напряжением(я подошёл поближе и услышал электрические щелчки и волосы на руке наэлектризовались). Естественно, была закрыта-было 1 января 17-00, хотя во дворе и раздавались детские голоса. Мы не стали беспокоить хозяев, тем более что весь защитный антураж не вызвал желания войти внутрь, всё-таки вера-очень тонкая материя-Бог для всех- и не должен запираться вход к нему током. Но видимо в этой стране нет никаких святынь для преступников, что даже церкви облачаются в колючку(в Дурбане и мечеть тоже вся по кругу опоясана). Пофотографировавшись около церкви-заметили, идущего в нашу сторону негра-решив не искушать судьбу-ретировались быстро, а машину и поехали обратно в отель. Перед поездкой я, начитался-насмотрелся про криминал в ЮАР. Даже было желание отменить поездку, так был напуган, но ЮАР манило к себе. Поэтому решил подготовиться к поездке-взял несколько ножей, специальную обувь-куда можно было спрятать деньги, слегка подкачался и освоил несколько приёмов самозащиты в тренажёрном зале. Всё это мне, Слава Богу, не пригодилось. Но реально я всё время, почти до конца поездки, находился в большом напряжении-был готов к нападению в любой момент. Это очень изматывает, как на войне. Ближе к концу более понятны стали принципы поведения в ЮАР, чтобы не попасть в переплёт. Принципы просты-не попадай в районы трущоб ( тауншипов ) даже днём, не ходи по улицам вечером после 19-00 и ночью(особенно один). Прячь все драгоценности и ценные вещи. Машину закрывай на замки и окна держи закрытыми(хотя видел многие белые пренебрегают последним). Основной криминал похоже сосредоточен в чёрных районах-особенно в тауншипах (местных трущобах). Чёрные живут там в нечеловеческих условиях-типа строительных вагончиках-только намного проще. Там же нелегальные кабаки-шибины, где спивается всё мужское, да и женское население от 14 лет и выше. Похоже и школ там нет или мало. Пьяные, нищие, голодные и необразованные негры, с пережитками племенных отношений. Чего от них можно ожидать? Они убивают друг друга, насилуют, грабят. А если ты ещё и белый, то тут и так всё понятно. Специально купил жёлтую прессу. Вся газета посвящена этим вещам-причём только за одну неделю. Там были все известные типы преступлений + проблема школьной преступности среди чёрных старшеклассников в таких районах. Полиция-целые рейды проводит и изымает оружие. Учителя боятся заходить в классы и учить. Даже сами жители признают, что в таком посёлке без оружия даже в туалет не выйдешь(видимо туалет на улице). По моим наблюдениям-борьба ведётся-полиции на улицах около и внутри таких посёлков достаточно много-постоянно патрулируют. Очень много церковных просветительских организаций, власти пытаются организовать образование. Усилий довольно много прилагается(в отличии от России, где подобные вещи происходят во многих деревнях). Вообще ЮАР автомобильная страна. Принцип жизни-всё что надо- можно посетить на автомобиле. Все торговые центры, магазины, рестораны, заправки, туристические места и достопримечательности-под охраной. Везде охраняемые парковки. Они как оазисы в пустыне. Люди всех рас чувствуют себя здесь в безопасности. Спокойно ходят, гуляют, делают покупки, фотографируются, снимают деньги в банкоматах. Даже лица у многих меняются-делаются безмятежными. Поэтому во всей поездке так и получилось-что путешествовали по этим оазисам и в общем-то создалось по ним ощущение относительной безопасности. В общем-то и в России сейчас такой же принцип-куда надо –доехал на машине-купил, погулял. посмотрел и домой. Жить в ЮАР можно, особенно если зарабатываешь деньги. Смотрел объявления о продаже недвижимости-очень много продаётся домов от 15 до 25 млн руб. и выше до 100млн. руб. Т. е деньги у людей есть. Купил специально газету-типа Вакансии. Очень много объявлений о найме. Зарплаты в среднем на неквалифицированный труд-охранник, водитель, продавец, уборщик от 17500 руб. до 30000 руб. Средний менеджерский состав-типа администратор магазина, спа-салона, фармацевт-30000-50000 рублей. IT-шники и управляющие-100000-200000 рублей. Самые высокооплачиваемые горные инженеры 250000-350000 рублей в месяц. Самые востребованные-охранники-17500 руб. в среднем и специалисты по установке охранных систем-24000 руб. Поэтому мне не совсем понятным осталось-почему в стране безработица-если столько вакансий. Скорее всего –по такому же, как у нас принципу-в крупных городах есть вакансии, но негде жить или дорого. А в мелких-нет работы. Машин в стране много –все приличные, свежие. Автохлама единицы. Водят довольно нормально(и чёрные в том числе-хотя где-то читал-что вообще водить не умеют-это не так). Дороги в основном хорошие, но местами попадаются и не очень и с плохой разметкой(как у нас). Ограничение 120 км в час. Я иногда разгонялся до 150 км в час, но это очень редко, на совсем безлюдных местах. В основном все водители соблюдают скоростной режим.
Йоханнесбург. В нём было запланировано 4 дня. Первый день вылетел, так как успели только оклематься и съездить к православному храму. На второй день хотел поехать на обзорную экскурсию по городу на двухэтажном автобусе-но они перенесли открытие своих экскурсий на 15 января(хотя планировали открытие на 1 января), поехали в Голден Риф-парк аттракционов. По типу аналогичных в других городах мира. Изюминка этого парка, ради которой стоит посетить-это законсервированная шахта, где добывали золото. Туда на глубину 200 метров спускают на лифте и проводят экскурсию. А так как экскурсия была на английском языке, то мы многих нюансов не поняли, но в целом прониклись обстановкой. И поняли, почему периодически бастуют шахтёры в ЮАР. Труд нечеловеческий, адский. Остальные аттракционы всё довольно банальные-и их можно найти практически в любом крупном городе(и в России и мире). Хотя погода в этот день была с переменной облачностью-мы слегка обгорели. Время было около 17-00-музей Апартеида, находящийся напротив парка уже закрылся и мы поехали в львиный парк-в 45 км. Благо он работает до 20-00. Особо не надеялись что-то увидеть, но доехали быстро и довольно интересно провели там остаток дня. Погладили маленьких львят и жирафа, который ходил по парковке и ел с деревьев листья. Это было так необычно и удивительно-жираф и так близко! и съездили на небольшое сафари по парку, где увидели много разных животных. А самое главное, кормёжку львов-как они стаей накинулись на куски мяса и дрались и рвали мясо на куски и рычали и подлизывались ради этого мяса к вожакам. И всё это в 2 метрах от клетки-окна нашего автомобиля. Мы потом ещё посетили 3, подобных, парка-и этот я назвал бы самым лучшим. Наступила ночь-21-30, и мы поехали в отель. Везде было написано-что улицы пустеют после 18-00 и начинается разгул криминала, поэтому было страшновато возвращаться, тем более, что путь лежал мимо трущоб. Но всё оказалось не так страшно. Поток машин был довольно большой-трущобы были в стороне от трассы-улицы были пусты-народа не было, доехали быстро и спокойно. Третий день посвятили большой экскурсионной программе-Претория-Сан-Сити.
Начали с Voortrekker Monument –www. voortrekkermon. org. za –мемориала, посвящённому продвижению и покорению бурами Африки и в первую очередь победам над чёрными племенами. Довольно интересное место. По духу напоминает некое белое братство. Очень приветливые африканеры(начинали говорить на африкаанс)-типа приветствуем тебя белый брат(хотя были на территории и чёрные работники). В этом же месте расположены ещё несколько музеев и военный форт(и ещё какой-то парк-но там в общем нечего смотреть). Музеи посвящены ужасам англо-бурских войн и войне в Анголе. На меня произвели грустное впечатление. Столько людей гибло-а из-за чего? Был ли какой-то смысл в этом? То что казалось когда-то важным-сейчас полностью утратило свой смысл и понимание. Ангола-вообще практически наш Афган-в основном воевали и гибли белые молодые солдаты. Итак белого населения катастрофически мало –особенно в этом районе-Йоханнесбург-Претория. Я всё время мысленно искал взглядом белых людей-на улицах и в машинах. И каждый раз замечая их, хотелось приветствовать в стиле рот-фронт. Это потом, дальше от этих мест, пропорция потихоньку менялась и в Кейптауне достигла практически европейской концентрации белого населения. От мемориала –сразу заехали в Преторию(рядом в нескольких километрах). У меня с собой были путеводители с картой основных достопримечательностей-их на самом деле немного. Здание Юнион Билдинг и центр города. Вообще, как оказалось- все города крупные в ЮАР построены по одному принципу-всё интересное с точки зрения архитектуры-находится в центре на небольшом пятачке. И другие архитектурные изыски очень редки. Мало и однотипно -старая архитектура, а новая современная тоже близка к 0. На улицах Претории нам повстречался только один белый пьяница бур-предлагал если что помочь. На улицах 100% чёрное население. Мы выходили фотографироваться. В общем-то агрессии никто не проявлял, слегка заинтересованно разглядывали нас. И мне даже показалось с легкой долей доброжелательности-типа - и к нам туристы ездят. Довольно много мусора. Почему на это дело не бросают безработных-непонятно(например, в Кейптауне и Порт-Элизабет-только в районе трущоб наблюдали мусор). Пристали пьяненькие псевдопарковщики. Предложили за 70 рублей-на час оставлять машину-типа никто не тронет, я дал(хотя стояли минут 10). У Юнион Билдинг купили картину у художника(единственного)-обошлась в итоге дешевле-в других местах художники сами не продают, только через галереи-а там наценка в 2-4 раза. Всё равно я не расслаблялся и был готов ко всему(хотя реально люди вокруг не выглядели злодеями-скорее часть из них наоборот сама нуждалась в защите и помощи). Судя по отрывкам передач и поверхностному взгляду-похоже начался обратный процесс в стране-восстановление прав старых собственников или обновление и превращение в нормальные дома-тех что заняли ранее незаконно. В Претории куча плакатов-призывающих сообщать о нелегальном пользовании коммунальными благами(электричество. вода и пр. )Осмотрев за 2.5 часа Преторию-осталось ещё время на осмотр Сан-Сити. Это территория бывшего бантустана, где построили развлекательный комплекс с казино(раньше были налоговые преференции). Заранее изучив информацию о Сан-Сити-я понимал, что в общем-то смотреть там особо нечего. Аналоги такого можно найти на любом более менее крупном курорте-например в Турции или Тайланде (скорее всего даже намного поинтересней). Но там находится ещё парк Пиланесберг и там проводятся сафари-и как следовало из интернета вечерне-ночные. Вот я и решил совместить-краткий осмотр самого комплекса с таким сафари. Было 15-00. Надо было проехать около 150 км. Около 17-00 мы были в Сан-Сити(благодаря хорошим платным дорогам и небольшому потоку машин, хотя километров 70 пришлось ехать по более скромным). Заехав на территорию-решили посмотреть основную 5 звёздочную гостиницу-позиционируемую как дворец. Но туда пускали только посетителей этого отеля. За небольшую взятку в 70 рублей-мы проникли на территорию и пофотографировались-повторюсь-не впечатлило- видали и покруче(внутри тоже стоял охранник и не хотел пускать-взятку решили не давать ибо глянув в холл-тоже чудес не увидали). Единственное интересное-это стая мангустов клубящихся на лужайке( я их раньше не видел). Посмотрели поле для гольфа. Заглянули в бассейн с волнами-но было уже 18-00-толпа народу выходила оттуда-и когда мы всё-таки добрались-он уже не работал. Судя по кол-ву народа и размеру бассейна, там все стоят как в автобусе в час пик. Мост землетрясений тоже уже не работал-но в целом принцип действия понятен. Если у нас в Питере постоять на любом мосту где ездят трамваи-то балов так на 6 землетрясение прочувствуешь. А там он очень скромненький, с механическим приводом. Там же находятся куча магазинов и игровые аппараты, кинотеатр, кафешки. В общем банальный развлекательный центр с кучей народу. Люди приезжают на несколько дней-и живут в гостиницах. Вообще общий принцип центров развлечений в ЮАР-наличие большого кол-ва магазинов –причём на первый взгляд неуместных от сувениров до аптек, бытовой техники и продовольственных. Купили там клизму для ребёнка-процесс объяснения жестами был очень живым и по возможности интеллигентным с моей стороны-продавец негритянка первой нарушила правила игры - жестами продемонстрировав более наглядно как этим пользоваться. Нам повезло-мы успели на ночной сафари –тур на 19-00. Наступила ночь-мы въехали на территорию парка с проводником на специальной машине. Был ещё народ. Из парка выезжала куча машин. При таком трафике движения-мне стало понятно, что животных похоже не увидим вообще. В общем мы долго ехали. Проводник светил по сторонам единственным фонарём(я потом узнал, что по ночам животные боятся света-слепнут и дезориентируются-поэтому только он светил). Было темно, прохладно и дул сильный ветер. Машину трясло и пахло дизелем. Вся компания околела(проводник выдал одеяла). Катались 3 часа-увидели-слона, бегемотов, антилоп, зебр, зайца и сов. Ещё постояли в полной тишине –послушали кваканье лягушек и полюбовались созвездием Южный крест. Все уже сами были не рады, что поехали на это сафари. В целом-этот опыт помог нам определиться в подборе дальнейших сафари, да и просто-как занять чем время тоже не плох был. За те деньги(не очень большие 3500 рублей-но в других более интересных парках было на порядок дешевле и интереснее), что заплатили-практически полная бессмыслица оказалась. Уставшие, продрогшие, а кое-кто и уснувший-мы наконец добрались до своей машины. Было 22-00. Надо было проехать около 200 км до нашего отеля. Все, кто хотел уехать –уже давно уехали, остальные остались ночевать в своих отелях в Сан-Сити. Наша машина единственная выехала из его ворот. Машин на трассе практически не было(редкие одинокие машины попадались-одна на 30 км). Я разогнался до 120 км в час(единственно боясь врезаться в какое-нибудь животное-людей в это время не ходит, да и местность относительно пустынная). Я радовался, что в прессе не упоминалось о ночных разбоях на таких трассах. У нас, кстати в России-в районе трассы на Владивосток-такое ещё случается. Проезжая посёлки местные-старался на полном ходу проскочить(хотя похоже все сидели дома). В общем через 2.5 часа(в районе 01-00)мы, проехав ночную Преторию и некоторые районы Йоханнесбурга-наконец добрались до отеля. На самом деле-мы практически всё время в последующем передвигались в ночное время –так как световой день небольшой-и всегда куда-то не успеваешь. И в общем-то не мы одни были такими, так что жизнь в ЮАР продолжается и после захода солнца, главное не попадать в заведомо криминальные места и районы. Выводы по Сан-Сити-развлечение на любителя-если есть время и делать нечего, то можно скататься. А в целом ничего необычного и нового не увидите. На животных можно посмотреть и вокруг Йоханнесбурга(в разных гейм-парках).
Четвёртый день-решили сделать облегчённым-досмотреть остатки того, что есть в самом Йоханнесбурге. Музей апартеида, разрекламированный зоопарк, Сэндтон-центр(торговый комплекс). Начали с музея апартеида. Большая часть экспозиций посвящена Манделе-и интереса не вызывает. Самое интересное находится в конце экспозиции-это постоянно повторяющиеся демонстрации видеосюжетов, посвящённых основным конфликтам и острым углам ЮАРовского общества. Первый-это старый чёрно-белый фильм о великом треке буров(времён апартеида, по типу наших аналогичных исторических)-где негры показаны во всей жестокости-и доблестные буры, сокрушающие негодяев. Просмотрев него гордишься принадлежностью к белой расе. Рядом смотрели негры-у них я думаю рождались противоположные чувства. Дальше –документальные сюжеты про националистов-буров-и их бестолковую и бессмысленную террористическую деятельность после отмены апартеида(взорвали аэропорт-погибли в основном белые люди, так как негры мало летают). Показали их тренировочный лагерь-толстопопые домохозяйки бегали с пистолетами-смотрелось как пародия на зарницу. Отдельный экран показывал беспорядки чернокожего населения-чёрная лавина с мачете и копьями всё громила, грабила, мародёрствовала. Ещё сюжеты про войну в Анголе. Всё не удалось толком рассмотреть, так как ребёнку и жене было не интересно-пришлось идти на выход. Хотя меня это очень заинтересовало-в интернете сложно найти аналогичные документальные сюжеты(в основном поверхностно и пристрастно). В общем картинка общественной жизни в ЮАР потихоньку продолжала выстраиваться в голове. И приходило понимание –что проблемы этой страны похоже ещё десятки, а то и сотни лет не разрешатся. При таком подходе, где все противоборствующие силы постоянно напоминают друг другу о причинённых страданиях и обидах и идти на компромисс не собираются, никакого доброго совместного проживания не построить. Буры ненавидят негров и англичан, негры-всех белых, англичане-не любят буров и негров(возможно менее выраженно чем буры). Все эти исторические события в стране культивируются и превозносятся. На мой взгляд-необходимо как в Германии после 1945 года-начать историческую и политическую жизнь с чистого листа. Забыть плохие страницы или хотя бы сместить акценты в другую сторону. Этот музей апартеида-вообще закрыть(или показывать только иностранцам по паспорту-всё- таки туристическая замануха) и забыть что такое вообще было в стране(по аналогии с фашизмом в Германии). Этот музей мне напомнил рижский музей геноцида латвийского народа, который вызвал у меня в своё время чувство омерзения и гадливости-тоже направлен на разрушение добрых чувств к соседям. Кстати, в музее фотографировать запрещено, а мы это делали. И тётка негритянка не терпящим возражений голосом заставила отдать ей фотоаппарат до конца посещения(чем вызвала у нас гнев, испортив настроение и вызвав нехорошие мысли о временах, которым был посвящён музей). Но на выходе был хороший магазинчик при музее, где можно было купить разные сувениры посвящённые музею и апартеиду, в том числе альбом с фото музея внутри-поэтому можно было не фотографировать. Перед поездкой я прочитал много отзывов о ЮАР-где люди писали о появлении у них расизма, после посещения ЮАР. Я же наоборот стал противником апартеида (хоть и не стал обожателем других рас)-но ещё больше прочувствовал, что сделанный шаг по отмене апартеида-был необходим и обязателен. Белые ЮАРовцы-апартеидом сами себя загнали в угол-обозлив чёрных и цветных. Они искусственно создали зону отчуждения и врагов –отучив от нормального человеческого восприятия чёрными и белыми друг друга. Им ещё повезло, что их полностью не вырезали, так как без поддержки международного сообщества они бы не справились с чёрной массой(на видео было видно как не справлялись армия и полиция). В общем будучи там-понимаешь-насколько искусственна эта идеология -как коммунизм, фашизм и подобные. Опыт ЮАР-как шовинистская крайность, интересен для России. Ведь у нас тоже есть понятие-белый-чёрный(имею ввиду не славян). И чем дальше мы уйдём от него-тем проще нам и нашим потомкам будет жить в России. Но это сложный путь-требующий гигантских нравственных, финансовых, образовательных, законодательных и даже демографических усилий, возможно это России будет и не под силу. Тогда мы потихоньку придём к ЮАРовской ситуации, где в своей построенной стране ты становишься изгоем и нежеланным жителем. Белые африканцы видимо решили пойти по простому пути и пожадничали и вот результат. При входе в музей два входа-как образцы-для белых и для не белых. Около них создавалась трагикомическая ситуация. Люди так и заходили-белые –для белых, чёрные и цветные во второй вход, причём все мялись, стеснялись но так и шли(моё фото подтверждает). Вот она сила привычки и печатного слова. Хотя рядом висит табличка-повествующая, что вывески повешены только для примера. После музея апартеида решили поехать посмотреть зоопарк. Немножко промахнулись(чёткого адреса зоопарка не было) и приехали в музей военной истории(он примыкает к зоопарку, и даже есть сквозной проход, но в тот день не работал). Так как время было, то решили походить по нему. Не очень крупный, но очень ёмкий по содержанию-куча техники –танки-даже наш Т-34, оружие, амуниция и всё что касается военной истории ЮАР и не только. У нас аналог-это музей артиллерии в Петербурге. Обежав по быстрому все экспозиции –подъехали к зоопарку. Там на парковке висело любопытное объявление-персоналу чаевых не давать(особенно парковщикам ). В ЮАР, в такого рода развлекательных местах-везде похоже не разрешают персоналу брать чаевые-что мне импонирует(видимо, чтобы не портить попрошайками имидж заведений. Я например, в Сан-Сити дал проводнику после сафари 20 рандов-он удивился-быстро и тайком, чтобы никто не видел схватил их. Кроме меня –ему никто из местных ничего не дал. Видимо-турки и арабы испортили мне общую картину мира-где за каждый шаг на отдыхе надо сверху подкидывать дровишек). А вообще по поводу чаевых, я всё равно где мог и скорее всего принято-оставлял их. Например в отелях уборщицам по 10 рандов, в кафе 10% от счёта, на заправках –заправщикам тоже 7-10 рандов-хотя похоже это было многовато для них, судя по удивлённым лицам. Но реально, 10 рандов=35 рублей, для ЮАР очень незначительная сумма. по сути почти ничего не купить. Меньше было стыдно давать.
Зоопарк рекламировался как самый большой в Африке и самый лучший. Но реально не впечатлил. Конечно вольеры побольше наших питерских и животные получше себя чувствуют-естественней, но для посетителей не очень удобен-большие переходы, чтобы увидеть следующее животное. Мы так устали ходить, что ели доковыляли до выхода, даже ребёнку уже было не интересно. На территории есть ещё мини карусели. В общем, если есть вагон времени-можно сходить убить его здесь. Наш Питерский-на мой взгляд ничуть не хуже, а местами интересней даже. И удивительное сходство-тоже соседство обоих зоопарков - Питерского и Йоханнесбургского-вплотную с военными музеями. Уставшие, добрались до машины-и я решил ещё взять одну высоту-это так называемая крыша Йобурга -смотровая площадка на небоскрёбе в центре города. Позиционировалось, как туристическое место-забил адрес в навигатор и поехали. Это оказался центр города. Во всех отзывах читал, что в центр не рекомендуют ездить вообще. С каждой минутой становилось всё тревожней. Улицы всё больше сужались-вплоть до однорядного движения. Вокруг появились высотные дома. На улицах были одни чёрные лица. Светофор для пешеходов не существовал-я то и дело останавливался, чтобы не раздавить кого-нибудь. Водителей белых тоже не наблюдалось. Увеличилась концентрация маршруток, набитых чёрными людьми. Хотя все водители ехали довольно адекватно. Я делал уверенное и спокойное лицо(старался не смотреть по сторонам и не встречаться взглядом с людьми)-типа каждый день здесь на работу с семьёй езжу, хотя внутри всё превратилось в натянутую струну. В принципе я был готов принять бой. Этот момент обычно настаёт, когда понимаешь, что драка неизбежна и отбрасываешь все условности. В кармане лежал наготове нож. В этот момент мы подъехали к нужному адресу. Обстановка, в принципе не располагала к покиданию машины. Вокруг огромное количество негров и отсутствие парковочных мест. Да я и боялся припарковать машину-вдруг угонят или разобьют окна(или колёса проколют). Хотя на улицах -почти на каждом перекрёстке стоял полицейский-максимальная концентрация. Но тут было непонятно от кого могла исходить угроза-так как парковки не было-то возможно, я мог что-либо и нарушить-не хотелось ещё общаться и с полицией. В общем было принято решение не ходить на смотровую площадку-не стоила она таких нервов. Было около 18-00 –видимо закончился рабочий день. Все устремились к местам скопления маршруток и жд станции. Это классический час пик, как у нас в Питере. Народ пёр через проезжую часть не глядя на транспорт. Маршрутчики потихоньку пропихивались сквозь толпу-я за ними. Как обычно в таких ситуациях-возникли пробки и заторы-людская волна огибала машины. В такой ситуации с любой стороны можно было ожидать чего угодно. Я рванул в образовавшийся проход и, не рассчитав слева расстояние до маршрутки, сильно ударился левым зеркалом о её заднюю часть(сказалась нервозность). Пластиковая накладка зеркала отлетела, зеркало сложилось и покрылось мелкими трещинами(это я уже рассмотрел позже). Я принял моментальное решение не останавливаться на разборки-и помчался дальше. Но как назло, впереди был светофор, и пред ним ещё машины. Маршрутка, которую я ударил-обогнала нас(сзади, в районе задних фар была большая вмятина), но никто оттуда ничего не сказал и не остановил нас. То ли водитель в гаме не услышал, так как в этот момент тоже нарушал, со 2 –ого ряда собирая пассажиров-а те, соответственно с шумом, заходили. То ли ещё чего. Сзади ехали тоже машины-но внимания этой ситуации не придали. В общем в такой стрессовой ситуации, наугад (так как навигатор не было времени настраивать)-начал потихоньку выезжать из центра. Неподалёку, в паре километров по ходу движения на обочине, валялся сбитый чёрный парень-машины рядом не было-видимо тоже свалила из опасного района. Потихоньку, придя в себя-настроил навигатор на Сэндтон -сити-торговый центр –где площадь Нельсона Манделы. Описывался в путеводителях как безопасный район. Решили там пройтись-посмотреть сувениры и перекусить. Действительно –припарковались на битком набитой огр
Поїздка ПАР на машині (суб'єктивний погляд на ПАР). Січень 2013
Наближалися Новорічні канікули. Потрібно було вибрати місце, де їх можна було б провести. Вивчено погодні карти світу і зроблено висновок, що їхати крім Південно-Східної Азії та Єгипту, загалом-то нікуди. А оскільки пляжний відпочинок вже поряд набрид, хотілося щось просто подивитися в комфортних теплих погодних умовах. Європа, на жаль, не підходила, таки зима. Тому погляд був звернений на південну півкулю, де в цей час має бути літо. З усіх південних країн за розташуванням та привабливістю ПАР підходила найбільше. За всіма критеріями нічого більш різноманітного щодо можливостей подивитися всякого різного і відпочити на морі не знайти було. І ще ПАР притягувала до себе, як незвіданий та непізнаний світ, наче магніт.
Подивившись розцінки та екскурсійні програми турфірм – я зрозумів, що лише самостійна подорож зможе мінімізувати витрати та підлаштовується під наш особистий графік, оскільки подорож планувалася з дитиною (дочкою 7 років). Вивчивши можливість отримання візи, дійшов висновку, що отримати її не складно через спеціалізовані фірми. Отримання візи – виявився непростим процесом збору будь-яких довідок. З них найскладніша довідка - про рух коштів на рахунках. У мене рух у 2012 році був досить активний, тому особисто для мене виявилося нескладно підтвердити наявність коштів. Але, наприклад, роком раніше, рахунків у мене не було взагалі і підтвердити будь-що було б проблематично. Ще візове агентство просило підтвердження безпосередньо від готелів мого бронювання. З двома готелями вдалося прямо забронюватися, а інші тільки бронювалися через booking. com.
Тому я зателефонував до консульства ПАР у Москві і з'ясував, що підтвердження броні через основні системи бронювання вони також приймають. Візу, зрештою, я отримав. Мультивізу на відвідування ПАР протягом 3 місяців на 30 днів. Але обійшлася вона на трьох дорого-29000 рублів (сам консульський збір невеликий, але купа послуг посередників - переклад, агентство, кур'єр - вилилося в таку суму). Ще є нюанси при отриманні візи, що візу видають, коли у тебе на руках викуплені квитки в обидва кінці (та й бронювання готелів в основному йде за принципом, що при відмові від нього втрачаєш частину або всю вартість броні). Отже, бажано, при плануванні самостійної поїздки, максимально чітко визначити маршрути та місця ночівлі.
Переліт здійснювався з Пітера Люфтганзою до Мюнхена-а звідти Південноафриканськими авіалініями до Йоганнесбурга.
Я побоювався, що можуть виникнути візові проблеми при пересадці та перевантаженні багажу, оскільки шенгенської візи не було, але все обійшлося. Багаж летів без нашої участі з Петербурга до Йоганнесбурга (я про всяк випадок при реєстрації про багаж нагадав співробітникам авіакомпанії), а віза не знадобилася - ми знаходилися в транзитній зоні - не виходячи з аеропорту. Те саме було і на зворотному шляху-вилітали з Кейптауна через Йоганнесбург, далі Франкфурт-на-Майні до Пітера. Багаж долетів добре без нашої участі. І транзитна зона також дозволила обійтись без шенгенської візи. Квитки замовляли через ozon. ru за місяць. Дивився ще - попередньо за 2 місяці - можна було купити квитки на ці дати дешевше на 20000 рублів. Тривалий переліт з Німеччини в ПАР переноситься не дуже важко, тому що в основному проходить вночі-і мимоволі-засинаєш (хоч скількись часу проводиш уві сні).
Годівля стерпна-звичайно не ресторан-але в цілому нормально. У польоті й почалося перше – як я назвав би зіткнення культур. Більшість екіпажу були чорні -і я намагався посміхатися при контакті очима. У відповідь не отримував посмішки (як звик у Європі). Я це спочатку списав на втому екіпажу. Але як виявилося і далі в усій моїй поїздці, щоб викликати посмішку і розташування чорного треба прикласти певні зусилля. При вході в контакт-наштовхуєшся на стіну недовіри. В очах у них-як у наших зеків написано-Не вір, не бійся, не проси. Дуже сухе вітання і, як тут не згадати доблесних латиських прикордонників-типу навіщо ти взагалі сюди приперся-і без тебе непогано. Особливо чітко це відбилося під час проходження прикордонного контролю при прильоті в Йоганнесбург.
Товста чорна дама - ледве вміщаючись за стійкою-так неохоче все робила, особливо звіряючи дати зворотних авіаквитків і мета візиту, що я зрозумів - посміхатися мабуть доведеться обмежено-тільки по темі. Митню пройшли швидко (я б сказав взагалі нічого не дивилися по зеленому коридору). Поміняв відразу валюту в аеропорту, щоб була готівка. Хоча більша частина залишалася на картці. І там же купив сім-карту для телефону з місцевим номером та інтернет доступом в 1Гб. Близько 1000 рублів. Реєструвати телефони-і брати з собою паспорти на них не треба(як десь я читав)-просто за допомогою продавця купити та активувати сімку. Знову ж таки з чорним продавцем важко знаходили спільну мову - він якось був затиснутий і небагатослівний, ніби при виконанні весь на серйозній ноті. Особливо така серйозна нота у чорних жінок на робочому місці. Там взагалі все дуже серйозно-як людина на посаді президента країни-не менше).
Купив 3 електричні вилки-перехідники для європейського типу вилок. Забрав машину в Europcar (оформлявся 30 хвилин була невелика черга). Все це зайняло десь 1.5 години-за які я багато чого зрозумів-і надалі мої припущення тільки підтверджувалися. А саме: 1. Виявилося, що англійської мови я практично не знаю. Раніше в моїх подорожах неангломовними країнами-я легко спілкувався і мене розуміли і я розумів-мабуть все вчать мову на елементарному рівні-типу-моя твоя розумій. Тут мене з першого разу розуміли одиниці. А я розумів лише малу частину звернених до мене фраз. Всі говорили англійською, але з різними англійськими акцентами. Негри-зі своїм-тягне, акцент буров-нагадав кудахтанье, решта змазано і невиразно. Загалом тієї мови, що проходив у лінгафонних навушниках школи-я не почув (тільки іноді по телевізору у ПАРівських дикторів та ведучих). 2.
Відношення чорних до білих-тут білих не люблять і дуже насторожено ставляться. 3. Ставлення білих до білих-дуже хороше, доброзичливе, як у Європі(можливо навіть більше). Готові допомогти та підказати. Ці три пункти особливо яскраво виражені в районі Йоганнесбурга та околицях. При видаленні у бік Кейптауна вони слабшають відсотків на 50, пропорційно віддаленості.
Нарешті ми завантажилися в машину-Toyota Corolla (хоча я замовляв трохи більше-типу Avensis), але в цілому все влізло, тому не став міняти. Тим паче що машина була дуже нова-пробіг 6000 км. З собою був навігатор у телефоні з IGO-включив його, морально налаштувався на їзду з правим кермом та поїхали до готелю. Готель розташовувався неподалік 15 км. Дороги були порожні. Було 1 січня. Було літо. (Новий рік -2013, для мене так і не настав. Свідомість відмовлялася в це повірити-без стандартної процедури зустрічі - перед телевізором, столом, ялинкою, привітанням президента та боєм курантів).
А безсовісні пілоти та стюардеси не привітали пасажирів – не зафіксували історичну дату). Доїхали до готелю швидко і без пригод-номер був ще не готовий, поїли в кафе готелю-і пораділи сумі рахунку-1200 рублів за величезні порції їжі на двох. Цей готель був одним із найкращих на нашому маршруті. Особливо тішила наявність супермаркету на першому поверсі. По суті можна було жити взагалі не виходячи з готелю. Та й район виявився теж досить безпечним-навколо жили ортодоксальні євреї-ходили у своїх відомих одязі. З приводу номерів на всьому шляху вибирав номери-апартаменти з кухнею - для того щоб готувати їжу дитині. Номери були досить якісними та великими як 2-3 кімнатні квартири. Привівши себе в порядок вирішив з'їздити, так як ще було досить ясно, в російську православну церкву між Йоханнесбургом і Преторією. За кілометри 30 від готелю. Заодно й потренуватися в їзді з правим кермом.
Спочатку все йшло ніби непогано-плутав тільки двірники і поворотники-що дратувало. І тут я виїжджаю на зустрічну смугу на світлофорі на дуже жвавій трасі. Всі зустрічні машини мені загули і я перебудувався в правильний ряд-прямо в руки дорожньої поліції-вони якраз на цьому світлофорі-повороті ловили (можливо за російською традицією бухких після 1 січня водіїв). Чорний поліцейський радісно зупинив мене і почав говорити. Зі всього набору слів я зрозумів, що він повинен мене заарештувати за це порушення. Попросив права-побачивши їх крутив у руках-так і не зрозумівши як мене звуть-перепитував-но потім навіть перестав намагатися. А оскільки при підготовці до поїздки я подивився одну передачу, де якийсь український емігрант розповідав якась хороша поліція в ПАР-що тільки допомагає і хабарів не бере, то був відповідно і налаштований.
Але поліцейський не вгавав (докази що я з Росії і перший день за кермом правим-не приймалися і схоже навіть не розумілися)-а я в нервовому потрясенні, забувши і англійську і російську мови, а також мову жестів-намагався очима висловити своє каяття в скоєному. Крізь пелену думок про зрив усієї поїздки через мій арешт і подальшу долю моєї сім'ї (оскільки дружина взагалі нічого не знає – ні маршруту ні мови – тільки я всім займаюся) – стали прориватися окремі фрази – типу чим я зможу допомогти в такій святковий день пану поліцейському. Я не наважувався повірити своїм вухам- такі звичні та рідні слова, не наважувався і першим запропонувати що-небудь раптом мені здалося. Так ми довго сперечалися-я просив його озвучити свої побажання-а він уникав відповіді, просив його написати на папірці. Загалом, я не витримав і запитав Хау мач? (Скільки).
Він став говорити про тяжкість мого порушення - я запропонував 200 рандів (700 рублів) - він вдав, що мало - але погодився - типу на честь свята так і бути. Потім довго з ним прощалися-він докладно написав мені на папірці як їхати (хоча мені це й не треба було-навігатор вів і так добре) і довго тиснув руку. Обидва радісні (я від того, що пронесло) - розпрощалися. Я ще довго проклинав того хохла-емігранта за некоректну інформацію (можливо дарма, але мені так було легше на душі, хтось мав відповісти за цей випадок). Насправді – можливо добре, що це сталося на самому початку подорожі. Я особливо уважний став на дорозі і надалі таких ексцесів не було, і стало зрозуміліше, як можна взаємодіяти з поліцією у разі ускладнень.
До речі, щодо того що ми з Росії-цей аргумент взагалі не котить, у тому сенсі, що про Росію в ПАР практично нічого взагалі не знають (особливо чорні) - для них це щось типу Коста-Ріки або подібне -невідоме. Про Росію в ПАР нагадують тільки сосиски, що продаються скрізь-називаються Russian (я пробував - не дуже смачні). Т. е. шанобливого вигуку -типу О-О-О РАШЕН! -Я жодного разу не почув. Так-легке подив, у кращому разі. До церкви ми таки доїхали того дня. Церква красива, знаходиться в якомусь селищі, ніби не бідному на перший погляд, але багато негрів там було. Схоже на середній клас. Вся церква, як і всі будинки в цьому районі, по колу обнесена дротом під напругою (я підійшов ближче і почув електричні клацання та волосся на руці наелектризувалося). Звичайно, була закрита-було 1 січня 17-00, хоча у дворі й лунали дитячі голоси.
Ми не стали турбувати господарів, тим більше що весь захисний антураж не викликав бажання увійти всередину, все-таки віра - дуже тонка матерія - Бог для всіх - і не повинен замикатися вхід до нього струмом. Але мабуть у цій країні немає жодних святинь для злочинців, що навіть церкви одягаються в колючку (у Дурбані і мечеть теж вся по колу опоясана). Пофотографувавшись біля церкви-помітили, що йде в наш бік негра-вирішивши не спокушати долю-ретирувалися швидко, а машину і поїхали назад у готель. Перед поїздкою я, начитався-надивився про кримінал у ПАР. Навіть було бажання скасувати поїздку, так був наляканий, але ПАР манило до себе. Тому вирішив підготуватися до поїздки-взяв кілька ножів, спеціальне взуття-куди можна було заховати гроші, трохи підхитався і освоїв кілька прийомів самозахисту у тренажерному залі. Все це мені, слава Богу, не знадобилося.
Але реально я весь час, майже до кінця поїздки, був у великій напрузі-був готовий до нападу будь-якої миті. Це дуже виснажує, як на війні. Ближче до кінця більш зрозумілі стали принципи поведінки в ПАР, щоб не потрапити в халепу. Принципи прості-не потрапляй у райони нетрів (тауншипів) навіть вдень, не ходи вулицями ввечері після 19-00 і вночі (особливо один). Хови всі коштовності та цінні речі. Машину закривай на замки і вікна на закритими (хоча бачив багато білі нехтують останнім). Основний кримінал схоже зосереджений у чорних районах-особливо у тауншипах (місцевих нетрях). Чорні живуть там у нелюдських умовах-типу будівельних вагончиках-тільки набагато простіше. Там же нелегальні шинки, де спивається все чоловіче, та й жіноче населення від 14 років і вище. Схоже, і шкіл там немає чи мало. П'яні, жебраки, голодні та неосвічені негри, з пережитками племінних стосунків.
Чого від них очікується? Вони вбивають один одного, гвалтують, грабують. А якщо ти ще й білий, то тут і так зрозуміло. Спеціально купив жовту пресу. Вся газета присвячена цим речам-причому лише за один тиждень. Там були всі відомі типи злочинів + проблема шкільної злочинності серед чорних старшокласників у таких районах. Поліція-цілі рейди проводить та вилучає зброю. Вчителі бояться заходити до класів і вчити. Навіть самі жителі визнають, що в такому селищі без зброї навіть у туалет не вийдеш (мабуть туалет на вулиці). За моїми спостереженнями-боротьба-поліції на вулицях навколо і всередині таких селищ досить багато-постійно патрулюють. Дуже багато церковних просвітницьких організацій, влада намагається організувати освіту. Зусиль досить багато прикладається (на відміну від Росії, де подібні речі відбуваються в багатьох селах). Взагалі ПАР – автомобільна країна.
Принцип життя-все що треба-можна відвідати на автомобілі. Всі торгові центри, магазини, ресторани, заправки, туристичні місця та пам'ятки під охороною. Скрізь парковки, що охороняються. Вони як оази у пустелі. Люди всіх рас почуваються тут у безпеці. Спокійно ходять, гуляють, роблять покупки, фотографуються, знімають гроші у банкоматах. Навіть особи у багатьох змінюються-робляться безтурботними. Тому у всій поїздці так і вийшло-що подорожували цими оазами і загалом створилося по них відчуття відносної безпеки. Загалом і в Росії зараз такий самий принцип-куди треба - доїхав на машині-купив, погуляв. глянув і додому. Жити у ПАР можна, особливо якщо заробляєш гроші. Дивився оголошення про продаж нерухомості-дуже багато продається будинків від 15 до 25 млн руб. та вище до 100млн. руб. Тобто гроші у людей є. Купив спеціально газету-типу Вакансії. Дуже багато оголошень про найм.
Зарплати загалом на некваліфікований працю-охоронець, водій, продавець, прибиральник від 17500 крб. до 3.000 руб. Середній менеджерський склад-типу адміністратор магазину, спа-салону, фармацевт-30000-50000 рублів. IT-шники та керуючі-100000-200000 рублів. Найбільш високооплачувані гірські інженери 250000-350000 рублів на місяць. Найзатребуваніші-охоронці-17500 руб. в середньому та фахівці з встановлення охоронних систем-24000 руб. Тому мені не зовсім зрозумілим залишилося – чому в країні безробіття – якщо стільки вакансій. Швидше за все – за таким же, як у нас принципом – у великих містах є вакансії, але ніде жити чи дорого. А в дрібних немає роботи. Машин у країні багато - всі пристойні, свіжі. Автомотлоху одиниці. Водять досить нормально (і чорні навіть десь читав-що взагалі водити не вміють-це не так). Дороги в основному хороші, але подекуди трапляються і не дуже і з поганою розміткою (як у нас). Обмеження 120 км на годину.
Я іноді розганявся до 150 км на годину, але це дуже рідко на зовсім безлюдних місцях. В основному всі водії дотримуються швидкісного режиму.
Йоганнесбург. У ньому було заплановано чотири дні. Перший день вилетів, бо встигли лише оклематися та з'їздити до православного храму. На другий день хотів поїхати на оглядову екскурсію містом на двоповерховому автобусі, але вони перенесли відкриття своїх екскурсій на 15 січня (хоча планували відкриття на 1 січня), поїхали в Голден Ріф-парк атракціонів. За типом аналогічних в інших містах світу. Родзинка цього парку, заради якої варто відвідати це законсервована шахта, де добували золото. Туди на глибину 200 метрів спускають на ліфті та проводять екскурсію. Оскільки екскурсія була англійською, ми багатьох нюансів не зрозуміли, але загалом перейнялися обстановкою. І зрозуміли, чому періодично страйкують шахтарі у ПАР. Праця нелюдська, пекельна.
Інші атракціони все досить банальні-і їх можна знайти практично в будь-якому великому місті (і в Росії та світі). Хоча погода в цей день була з мінливою хмарністю, ми злегка обгоріли. Час був близько 17-00-музей Апартеїду, що знаходиться навпроти парку вже закрився і ми поїхали в левовий парк-в 45 км. Добре, що він працює до 20-00. Особливо не сподівалися щось побачити, але доїхали швидко і досить цікаво провели там решту дня. Погладили маленьких левенят і жирафа, який ходив паркуванням і їв з дерев листя. Це було так незвичайно та дивно-жираф та так близько! і з'їздили на невелике сафарі парком, де побачили багато різних тварин. А найголовніше, годівлю левів як вони зграєю накинулися на шматки м'яса і билися і рвали м'ясо на шматки і гарчали і підлизувалися заради цього м'яса до ватажків. І все це за 2 метри від клітини-вікна нашого автомобіля. Ми потім ще відвідали 3, подібні, парки- і цей я назвав би найкращим.
Настала ніч-21-30, і ми поїхали до готелю. Скрізь було написано, що вулиці пустіють після 18-00 і починається розгул криміналу, тому було страшнувато повертатися, тим більше, що шлях лежав повз нетрів. Але все виявилося не так страшно. Потік машин був досить великий-трущоби були осторонь траси-вулиці були порожні-народу не було, доїхали швидко та спокійно. Третій день присвятили великій екскурсійній програмі – Преторія – Сан-Сіті.
Почали з Voortrekker Monument - www. voortrekkermon. org. za –меморіалу, присвяченому просуванню та підкоренню бурами Африки та насамперед перемогам над чорними племенами. Досить цікаве місце. За духом нагадує якесь біле братерство. Дуже привітні африканери (починали говорити на африкаанс) - типу вітаємо тебе білий брат (хоча були на території і чорні працівники). У цьому ж місці розташовані ще кілька музеїв і військовий форт (і ще якийсь парк-но там взагалі нічого дивитися).
Музеї присвячені жахам англо-бурських воєн та війні в Анголі. На мене справили сумне враження. Стільки людей гинули через що? Чи був якийсь сенс у цьому? Те, що здавалося колись важливим, зараз повністю втратило свій сенс і розуміння. Ангола-взагалі практично наш Афган-в основному воювали та гинули білі молоді солдати. Отже білого населення катастрофічно мало - особливо у цьому районі-Йоханнесбург-Преторія. Я весь час шукав поглядом білих людей на вулицях і в машинах. І щоразу помічаючи їх, хотілося вітати у стилі рот-фронт. Це потім, далі від цих місць, пропорція поступово змінювалася і в Кейптауні досягла майже європейської концентрації білого населення. Від меморіалу – відразу заїхали до Преторії (поряд за кілька кілометрів). У мене з собою були путівники з картою основних пам'яток-їх насправді небагато. Будівля Юніон Білдінг та центр міста.
Взагалі, як виявилося, - всі міста великі в ПАР побудовані за одним принципом - все цікаве з погляду архітектури - знаходиться в центрі на невеликому п'ятачку. І інші архітектурні вишукування дуже рідкісні. Мало і однотипно-стара архітектура, а нова сучасна теж близька до 0. На вулицях Преторії нам зустрівся лише один білий п'яниця бур-пропонував якщо що допомогти. На вулицях 100% чорного населення. Ми виходили фотографуватись. Загалом агресії ніхто не виявляв, трохи зацікавлено розглядали нас. І мені навіть здалося з легкою часткою доброзичливості-типу – і до нас туристи їздять. Досить багато сміття. Чому на цю справу не кидають безробітних-незрозуміло (наприклад, у Кейптауні та Порт-Елізабет-тільки в районі нетрів спостерігали сміття). Пристали п'яненькі псевдопарковщики. Запропонували за 70 рублів-на годину залишати машину-типу ніхто не чіпатиме, я дав (хоча стояли хвилин 10).
У Юніон Білдінг купили картину у художника (єдиного) - обійшлася в результаті дешевше - в інших місцях художники самі не продають, тільки через галереї там націнка в 2-4 рази. Все одно я не розслаблявся і був готовий до всього (хоча реально люди навколо не виглядали лиходіями-швидше частина їх навпаки сама потребувала захисту та допомоги). Судячи з уривків передач і поверхневому погляду-схоже розпочався зворотний процес у країні-відновлення прав старих власників або оновлення та перетворення на нормальні будинки-тих, що зайняли раніше незаконно. У Преторії купа плакатів-закликаючих повідомляти про нелегальне користування комунальними благами (електрика. вода та ін. ) Оглянувши за 2.5 години Преторію залишився ще час на огляд Сан-Сіті. Це територія колишнього бантустану, де побудували розважальний комплекс із казино (раніше були податкові преференції).
Заздалегідь вивчивши інформацію про Сан-Сіті-я розумів, що взагалі дивитися там особливо нічого. Аналоги такого можна знайти на будь-якому більш-менш великому курорті-наприклад у Туреччині або Тайланді (скоріше за все навіть набагато цікавіше). Але там знаходиться ще парк Піланесберг і там проводяться сафарі-і як слід з інтернету вечірні-нічні. Ось я і вирішив поєднати-короткий огляд самого комплексу з таким сафарі. Було 15-00. Потрібно було проїхати близько 150 км. Близько 17-00 ми були в Сан-Сіті (завдяки хорошим платним дорогам і невеликому потоку машин, хоча кілометрів 70 довелося їхати скромнішими). Заїхавши на територію-вирішили подивитися основний 5 зірковий готель-позиціонується як палац. Але туди пускали лише відвідувачів цього готелю.
За невеликий хабар у 70 рублів-ми проникли на територію і пофотографувалися-повторюсь-не вразило-бачили і крутіше (всередині теж стояв охоронець і не хотів пускати-хабар вирішили не давати бо глянувши в хол-теж чудес не побачили). Єдине цікаве-це зграя мангустів, що клубяться на галявині (я їх раніше не бачив). Подивилися поле для гольфу. Заглянули в басейн з хвилями – але було вже 18-00 – натовп народу виходив звідти – і коли ми все-таки дісталися – він уже не працював. Судячи з кількості народу і розміру басейну, там всі стоять як в автобусі в годину пік. Міст землетрусів теж не працював-но загалом принцип дії зрозумілий. Якщо у нас у Пітері постояти на будь-якому мосту де їздять трамваї балів так на 6 землетрус відчуєш. А там він дуже скромний, з механічним приводом. Там же знаходяться купа магазинів та ігрові апарати, кінотеатр, кафе. Загалом банальний розважальний центр із купою народу.
Люди приїжджають на кілька днів і живуть у готелях. Взагалі загальний принцип центрів розваг у ПАР-наявність великої кількості магазинів - причому на перший погляд недоречних від сувенірів до аптек, побутової техніки та продовольчих. Купили там клізму для дитини-процес пояснення жестами був дуже живим і по можливості інтелігентним з мого боку-продавець негритянка першою порушила правила гри - жестами продемонструвавши наочно як цим користуватися. Нам пощастило-ми встигли на нічний сафарі -тур на 19-00. Настала ніч-ми в'їхали на територію парку із провідником на спеціальній машині. Був ще народ. З парку виїжджала купа машин. При такому трафіку руху мені стало зрозуміло, що тварин схоже не побачимо взагалі. Загалом, ми довго їхали. Провідник світив на всі боки єдиним ліхтарем (я потім дізнався, що ночами тварини бояться світла-сліпнуть і дезорієнтуються-тому тільки він світив).
Було темно, прохолодно і дув сильний вітер. Машину трясло та пахло дизелем. Вся компанія околела (провідник видав ковдри). Каталися 3 години-побачили-слона, бегемотів, антилоп, зебр, зайця та сов. Ще постояли у повній тиші – послухали квакання жаб і помилувалися сузір'ям Південний хрест. Всі вже самі не раділи, що поїхали на це сафарі. В цілому-цей досвід допоміг нам визначитися в підборі подальших сафарі, та й просто зайняти чим час теж не поганий був. За ті гроші (не дуже великі 3500 рублів-але в інших цікавіших парках було на порядок дешевше і цікавіше), що заплатили-практично повне безглуздя виявилося. Втомлені, змерзлі, а дехто й заснув-ми нарешті дісталися своєї машини. Було 22-00. Потрібно було проїхати близько 200 км до нашого готелю. Усі, хто хотів поїхати – вже давно поїхали, решта залишилися ночувати у своїх готелях у Сан-Сіті. Наша машина єдина виїхала з його воріт.
Машин на трасі практично не було (рідкісні самотні машини траплялися одна на 30 км). Я розігнався до 120 км на годину (єдино боячись врізатися в якусь тварину-людей у цей час не ходить, та й місцевість відносно пустельна). Я радів, що в пресі не згадувалося про нічні розбої на таких трасах. У нас, до речі, в Росії-в районі траси на Владивосток-таке ще трапляється. Проїжджаючи селища місцеві-старався на повному ходу проскочити (хоча схоже всі сиділи вдома). Загалом через 2.5 години (в районі 01-00) ми, проїхавши нічну Преторію та деякі райони Йоганнесбурга нарешті дісталися готелю. Насправді-ми практично весь час в подальшому пересувалися в нічний час -оскільки світловий день невеликий-і завжди кудись не встигаєш. І взагалі-то не ми одні були такими, так що життя в ПАР триває і після заходу сонця, головне не потрапляти до кримінальних місць і районів.
Висновки по Сан-Сіті-розвага на любителя-якщо є час і робити нічого, то можна скачатися. А загалом нічого незвичайного та нового не побачите. На тваринах можна подивитися і навколо Йоганнесбурга (у різних гейм-парках).
Четвертий день - вирішили зробити полегшеним - оглянути залишки того, що є в самому Йоганнесбурзі. Музей апартеїду, розрекламований зоопарк, Сендтон-центр (торговельний комплекс). Почали з музею апартеїду. Більшість експозицій присвячена Манделі-і інтересу не викликає. Найцікавіше знаходиться наприкінці експозиції - це демонстрації відеосюжетів, присвячених основним конфліктам і гострим кутам ПАРівського суспільства. Перший - це старий чорно-білий фільм про великий трек бурів (часів апартеїду, на кшталт наших аналогічних історичних) - де негри показані у всій жорстокості - і доблесні бури, що руйнують негідників. Переглянувши його, пишаєшся приналежністю до білої раси.
Цей музей мені нагадав ризький музей геноциду латвійського народу, який викликав у мене свого часу почуття огидності і гидоти також спрямований на руйнування добрих почуттів до сусідів. До речі, у музеї фотографувати заборонено, а ми це робили. І тітка негритянка голосом, що не терпить заперечень, змусила віддати їй фотоапарат до кінця відвідування (чим викликала у нас гнів, зіпсувавши настрій і викликавши погані думки про часи, яким був присвячений музей). Але на виході був гарний магазинчик при музеї, де можна було купити різні сувеніри, присвячені музею та апартеїду, у тому числі альбом з фото музею всередині-тому можна було не фотографувати. Перед поїздкою я прочитав багато відгуків про ПАР, де люди писали про появу у них расизму після відвідування ПАР.
Я ж навпаки став противником апартеїду (хоч і не став любителем інших рас) але ще більше відчув, що зроблений крок зі скасування апартеїду був необхідний і обов'язковий. Білі ПАРівці-апартеїдом самі себе загнали в куток-озлавання чорних і кольорових. Вони штучно створили зону відчуження та ворогів – відучивши від нормального людського сприйняття чорними та білими один одного. Їм ще пощастило, що їх повністю не вирізали, тому що без підтримки міжнародної спільноти вони б не впоралися з чорною масою (на відео було видно, як не справлялися армія та поліція). Загалом будучи там-розумієш-наскільки штучною є ця ідеологія - як комунізм, фашизм і подібні. Досвід ПАР-як шовіністична крайність, цікавий для Росії. Адже у нас теж є поняття-білий-чорний (маю на увазі не слов'ян). І чим далі ми втечемо від нього-тим простіше нам і нашим нащадкам житиме в Росії.
Але це складний шлях-вимагає гігантських моральних, фінансових, освітніх, законодавчих і навіть демографічних зусиль, можливо, це Росії буде і не під силу. Тоді ми потихеньку прийдемо до ПАРівської ситуації, де у своїй побудованій країні ти стаєш ізгоєм та небажаним мешканцем. Білі африканці мабуть вирішили піти простим шляхом і пожадували і ось результат. При вході в музей два входи-як зразки-для білих і не білих. Біля них створювалася трагікомічна ситуація. Люди так і заходили-білі – для білих, чорні та кольорові у другий вхід, причому всі м'ялися, соромилися але так і йшли (моє фото підтверджує). Ось вона сила звички та друкованого слова. Хоча поруч висить табличка, що вивіски повішені тільки для прикладу. Після музею апартеїду вирішили поїхати подивитись зоопарк.
Мабуть-турки та араби зіпсували мені загальну картину світу-де за кожен крок на відпочинку треба зверху підкидати дровець). А взагалі з приводу чайових, я все одно де міг і швидше за все заведено залишав їх. Наприклад в готелях прибиральницям по 10 рандів, в кафе 10% від рахунку, на заправках - заправникам теж 7-10 рандів-хоча схоже це було забагато для них, судячи з здивованих осіб. Але реально, 10 рандов=35 рублів, для ПАР дуже незначна сума. насправді майже нічого не купити. Менше було соромно давати.
Зоопарк рекламувався як найбільший в Африці та найкращий. Але реально не вразив. Звичайно вольєри побільше наших пітерських і тварини краще себе почувають-природніше, але для відвідувачів не дуже зручні-великі переходи, щоб побачити таку тварину. Ми так втомилися ходити, що їли дошкуляли до виходу, навіть дитині вже було не цікаво. На території ще є міні каруселі.
Загалом, якщо є вагон часу, можна сходити вбити його тут. Наш Пітерський-на мій погляд анітрохи не гірший, а місцями цікавіший навіть. І дивовижна подібність-теж сусідство обох зоопарків - Пітерського та Йоганнесбурзького-впритул з військовими музеями. Втомлені, дісталися машини-і я вирішив ще взяти одну висоту-це так званий дах Йобурга-оглядовий майданчик на хмарочосі в центрі міста. Позиціонувалося, як туристичне місце-забив адресу у навігатор та поїхали. Це був центр міста. У всіх відгуках читав, що до центру не рекомендують їздити взагалі. З кожною хвилиною ставало все тривожнішим. Вулиці дедалі більше звужувалися – аж до однорядного руху. Навколо з'явилися висотні будинки. На вулицях були одні чорні обличчя. Світлофор для пішоходів не існував-я раз у раз зупинявся, щоб не розчавити когось. Водіїв білих також не спостерігалося.
Але тут було незрозуміло від кого могла виходити загроза-бо паркування не було можливо, я міг щось і порушити-не хотілося ще спілкуватися і з поліцією. Загалом було прийнято рішення не ходити на оглядовий майданчик-не коштувала вона таких нервів. Було близько 18-00-мабуть закінчився робочий день. Всі звернулися до місць накопичення маршруток і залізничної станції. Це класичний час пік, як у нас у Пітері. Народ пірнув через проїжджу частину не дивлячись на транспорт. Маршрутники потихеньку пропихали крізь натовп-я за ними. Як завжди в таких ситуаціях-виникли пробки і затори-людська хвиля огинала машини. У такій ситуації з будь-якої сторони можна було очікувати будь-чого. Я рвонув у прохід, що утворився і, не розрахувавши зліва відстань до маршрутки, сильно вдарився лівим дзеркалом про її задню частину (далася взнаки нервозність).
Пластикова накладка дзеркала відлетіла, дзеркало склалося і вкрилося дрібними тріщинами (це вже розглянув пізніше). Я прийняв миттєве рішення не зупинятися на розбирання і помчав далі. Але як на зло, попереду був світлофор, і перед ним ще машини. Маршрутка, яку я вдарив-обігнала нас (ззаду, в районі задніх фар була велика вм'ятина), але ніхто звідти нічого не сказав і не зупинив нас. Чи то водій у гамі не почув, тому що в цей момент теж порушував, з 2-ого ряду збираючи пасажирів-а ті, відповідно з шумом, заходили. Чи ще чого. Ззаду їхали теж машини, але уваги цієї ситуації не придали. Загалом у такій стресовій ситуації, навмання (оскільки навігатор не було часу налаштовувати) - почав потихеньку виїжджати з центру. Неподалік, у парі кілометрів по ходу руху на узбіччі, валявся збитий чорний хлопець-машини поруч не було-мабуть, теж звалила з небезпечного району.
Потроху, прийшовши до тями-налаштував навігатор на Сендтон-сіті-торговельний центр –де площа Нельсона Мандели. Описувався у путівниках як безпечний район. Вирішили там пройтися-подивитися сувеніри та перекусити. Справді – припарковалися на битком набитій гр