Поїздка ПАР на машині (суб'єктивний погляд на ПАР). Січень 2013

10 лютого 2013 Час поїздки: з 01 Січня 2013 до 18 Січня 2013
Репутація: +62½
Додати до друзів
Написати листа

Поїздка ПАР на машині (суб'єктивний погляд на ПАР). Січень 2013

Наближалися Новорічні канікули. Потрібно було вибрати місце, де їх можна було б провести. Вивчено погодні карти світу і зроблено висновок, що їхати крім Південно-Східної Азії та Єгипту, загалом-то нікуди. А оскільки пляжний відпочинок вже поряд набрид, хотілося щось просто подивитися в комфортних теплих погодних умовах. Європа, на жаль, не підходила, таки зима. Тому погляд був звернений на південну півкулю, де в цей час має бути літо. З усіх південних країн за розташуванням та привабливістю ПАР підходила найбільше. За всіма критеріями нічого більш різноманітного щодо можливостей подивитися всякого різного і відпочити на морі не знайти було. І ще ПАР притягувала до себе, як незвіданий та непізнаний світ, наче магніт.


Подивившись розцінки та екскурсійні програми турфірм – я зрозумів, що лише самостійна подорож зможе мінімізувати витрати та підлаштовується під наш особистий графік, оскільки подорож планувалася з дитиною (дочкою 7 років). Вивчивши можливість отримання візи, дійшов висновку, що отримати її не складно через спеціалізовані фірми. Отримання візи – виявився непростим процесом збору будь-яких довідок. З них найскладніша довідка - про рух коштів на рахунках. У мене рух у 2012 році був досить активний, тому особисто для мене виявилося нескладно підтвердити наявність коштів. Але, наприклад, роком раніше, рахунків у мене не було взагалі і підтвердити будь-що було б проблематично. Ще візове агентство просило підтвердження безпосередньо від готелів мого бронювання. З двома готелями вдалося прямо забронюватися, а інші тільки бронювалися через booking. com.

Тому я зателефонував до консульства ПАР у Москві і з'ясував, що підтвердження броні через основні системи бронювання вони також приймають. Візу, зрештою, я отримав. Мультивізу на відвідування ПАР протягом 3 місяців на 30 днів. Але обійшлася вона на трьох дорого-29000 рублів (сам консульський збір невеликий, але купа послуг посередників - переклад, агентство, кур'єр - вилилося в таку суму). Ще є нюанси при отриманні візи, що візу видають, коли у тебе на руках викуплені квитки в обидва кінці (та й бронювання готелів в основному йде за принципом, що при відмові від нього втрачаєш частину або всю вартість броні). Отже, бажано, при плануванні самостійної поїздки, максимально чітко визначити маршрути та місця ночівлі.

Переліт здійснювався з Пітера Люфтганзою до Мюнхена-а звідти Південноафриканськими авіалініями до Йоганнесбурга.

Я побоювався, що можуть виникнути візові проблеми при пересадці та перевантаженні багажу, оскільки шенгенської візи не було, але все обійшлося. Багаж летів без нашої участі з Петербурга до Йоганнесбурга (я про всяк випадок при реєстрації про багаж нагадав співробітникам авіакомпанії), а віза не знадобилася - ми знаходилися в транзитній зоні - не виходячи з аеропорту. Те саме було і на зворотному шляху-вилітали з Кейптауна через Йоганнесбург, далі Франкфурт-на-Майні до Пітера. Багаж долетів добре без нашої участі. І транзитна зона також дозволила обійтись без шенгенської візи. Квитки замовляли через ozon. ru за місяць. Дивився ще - попередньо за 2 місяці - можна було купити квитки на ці дати дешевше на 20000 рублів. Тривалий переліт з Німеччини в ПАР переноситься не дуже важко, тому що в основному проходить вночі-і мимоволі-засинаєш (хоч скількись часу проводиш уві сні).


Годівля стерпна-звичайно не ресторан-але в цілому нормально. У польоті й почалося перше – як я назвав би зіткнення культур. Більшість екіпажу були чорні -і я намагався посміхатися при контакті очима. У відповідь не отримував посмішки (як звик у Європі). Я це спочатку списав на втому екіпажу. Але як виявилося і далі в усій моїй поїздці, щоб викликати посмішку і розташування чорного треба прикласти певні зусилля. При вході в контакт-наштовхуєшся на стіну недовіри. В очах у них-як у наших зеків написано-Не вір, не бійся, не проси. Дуже сухе вітання і, як тут не згадати доблесних латиських прикордонників-типу навіщо ти взагалі сюди приперся-і без тебе непогано. Особливо чітко це відбилося під час проходження прикордонного контролю при прильоті в Йоганнесбург.

Товста чорна дама - ледве вміщаючись за стійкою-так неохоче все робила, особливо звіряючи дати зворотних авіаквитків і мета візиту, що я зрозумів - посміхатися мабуть доведеться обмежено-тільки по темі. Митню пройшли швидко (я б сказав взагалі нічого не дивилися по зеленому коридору). Поміняв відразу валюту в аеропорту, щоб була готівка. Хоча більша частина залишалася на картці. І там же купив сім-карту для телефону з місцевим номером та інтернет доступом в 1Гб. Близько 1000 рублів. Реєструвати телефони-і брати з собою паспорти на них не треба(як десь я читав)-просто за допомогою продавця купити та активувати сімку. Знову ж таки з чорним продавцем важко знаходили спільну мову - він якось був затиснутий і небагатослівний, ніби при виконанні весь на серйозній ноті. Особливо така серйозна нота у чорних жінок на робочому місці. Там взагалі все дуже серйозно-як людина на посаді президента країни-не менше).

Купив 3 електричні вилки-перехідники для європейського типу вилок. Забрав машину в Europcar (оформлявся 30 хвилин була невелика черга). Все це зайняло десь 1.5 години-за які я багато чого зрозумів-і надалі мої припущення тільки підтверджувалися. А саме: 1. Виявилося, що англійської мови я практично не знаю. Раніше в моїх подорожах неангломовними країнами-я легко спілкувався і мене розуміли і я розумів-мабуть все вчать мову на елементарному рівні-типу-моя твоя розумій. Тут мене з першого разу розуміли одиниці. А я розумів лише малу частину звернених до мене фраз. Всі говорили англійською, але з різними англійськими акцентами. Негри-зі своїм-тягне, акцент буров-нагадав кудахтанье, решта змазано і невиразно. Загалом тієї мови, що проходив у лінгафонних навушниках школи-я не почув (тільки іноді по телевізору у ПАРівських дикторів та ведучих). 2.

Відношення чорних до білих-тут білих не люблять і дуже насторожено ставляться. 3. Ставлення білих до білих-дуже хороше, доброзичливе, як у Європі(можливо навіть більше). Готові допомогти та підказати. Ці три пункти особливо яскраво виражені в районі Йоганнесбурга та околицях. При видаленні у бік Кейптауна вони слабшають відсотків на 50, пропорційно віддаленості.


Нарешті ми завантажилися в машину-Toyota Corolla (хоча я замовляв трохи більше-типу Avensis), але в цілому все влізло, тому не став міняти. Тим паче що машина була дуже нова-пробіг 6000 км. З собою був навігатор у телефоні з IGO-включив його, морально налаштувався на їзду з правим кермом та поїхали до готелю. Готель розташовувався неподалік 15 км. Дороги були порожні. Було 1 січня. Було літо. (Новий рік -2013, для мене так і не настав. Свідомість відмовлялася в це повірити-без стандартної процедури зустрічі - перед телевізором, столом, ялинкою, привітанням президента та боєм курантів).

А безсовісні пілоти та стюардеси не привітали пасажирів – не зафіксували історичну дату). Доїхали до готелю швидко і без пригод-номер був ще не готовий, поїли в кафе готелю-і пораділи сумі рахунку-1200 рублів за величезні порції їжі на двох. Цей готель був одним із найкращих на нашому маршруті. Особливо тішила наявність супермаркету на першому поверсі. По суті можна було жити взагалі не виходячи з готелю. Та й район виявився теж досить безпечним-навколо жили ортодоксальні євреї-ходили у своїх відомих одязі. З приводу номерів на всьому шляху вибирав номери-апартаменти з кухнею - для того щоб готувати їжу дитині. Номери були досить якісними та великими як 2-3 кімнатні квартири. Привівши себе в порядок вирішив з'їздити, так як ще було досить ясно, в російську православну церкву між Йоханнесбургом і Преторією. За кілометри 30 від готелю. Заодно й потренуватися в їзді з правим кермом.

Спочатку все йшло ніби непогано-плутав тільки двірники і поворотники-що дратувало. І тут я виїжджаю на зустрічну смугу на світлофорі на дуже жвавій трасі. Всі зустрічні машини мені загули і я перебудувався в правильний ряд-прямо в руки дорожньої поліції-вони якраз на цьому світлофорі-повороті ловили (можливо за російською традицією бухких після 1 січня водіїв). Чорний поліцейський радісно зупинив мене і почав говорити. Зі всього набору слів я зрозумів, що він повинен мене заарештувати за це порушення. Попросив права-побачивши їх крутив у руках-так і не зрозумівши як мене звуть-перепитував-но потім навіть перестав намагатися. А оскільки при підготовці до поїздки я подивився одну передачу, де якийсь український емігрант розповідав якась хороша поліція в ПАР-що тільки допомагає і хабарів не бере, то був відповідно і налаштований.

Але поліцейський не вгавав (докази що я з Росії і перший день за кермом правим-не приймалися і схоже навіть не розумілися)-а я в нервовому потрясенні, забувши і англійську і російську мови, а також мову жестів-намагався очима висловити своє каяття в скоєному. Крізь пелену думок про зрив усієї поїздки через мій арешт і подальшу долю моєї сім'ї (оскільки дружина взагалі нічого не знає – ні маршруту ні мови – тільки я всім займаюся) – стали прориватися окремі фрази – типу чим я зможу допомогти в такій святковий день пану поліцейському. Я не наважувався повірити своїм вухам- такі звичні та рідні слова, не наважувався і першим запропонувати що-небудь раптом мені здалося. Так ми довго сперечалися-я просив його озвучити свої побажання-а він уникав відповіді, просив його написати на папірці. Загалом, я не витримав і запитав Хау мач? (Скільки).


Він став говорити про тяжкість мого порушення - я запропонував 200 рандів (700 рублів) - він вдав, що мало - але погодився - типу на честь свята так і бути. Потім довго з ним прощалися-він докладно написав мені на папірці як їхати (хоча мені це й не треба було-навігатор вів і так добре) і довго тиснув руку. Обидва радісні (я від того, що пронесло) - розпрощалися. Я ще довго проклинав того хохла-емігранта за некоректну інформацію (можливо дарма, але мені так було легше на душі, хтось мав відповісти за цей випадок). Насправді – можливо добре, що це сталося на самому початку подорожі. Я особливо уважний став на дорозі і надалі таких ексцесів не було, і стало зрозуміліше, як можна взаємодіяти з поліцією у разі ускладнень.

До речі, щодо того що ми з Росії-цей аргумент взагалі не котить, у тому сенсі, що про Росію в ПАР практично нічого взагалі не знають (особливо чорні) - для них це щось типу Коста-Ріки або подібне -невідоме. Про Росію в ПАР нагадують тільки сосиски, що продаються скрізь-називаються Russian (я пробував - не дуже смачні). Т. е. шанобливого вигуку -типу О-О-О РАШЕН! -Я жодного разу не почув. Так-легке подив, у кращому разі. До церкви ми таки доїхали того дня. Церква красива, знаходиться в якомусь селищі, ніби не бідному на перший погляд, але багато негрів там було. Схоже на середній клас. Вся церква, як і всі будинки в цьому районі, по колу обнесена дротом під напругою (я підійшов ближче і почув електричні клацання та волосся на руці наелектризувалося). Звичайно, була закрита-було 1 січня 17-00, хоча у дворі й лунали дитячі голоси.

Ми не стали турбувати господарів, тим більше що весь захисний антураж не викликав бажання увійти всередину, все-таки віра - дуже тонка матерія - Бог для всіх - і не повинен замикатися вхід до нього струмом. Але мабуть у цій країні немає жодних святинь для злочинців, що навіть церкви одягаються в колючку (у Дурбані і мечеть теж вся по колу опоясана). Пофотографувавшись біля церкви-помітили, що йде в наш бік негра-вирішивши не спокушати долю-ретирувалися швидко, а машину і поїхали назад у готель. Перед поїздкою я, начитався-надивився про кримінал у ПАР. Навіть було бажання скасувати поїздку, так був наляканий, але ПАР манило до себе. Тому вирішив підготуватися до поїздки-взяв кілька ножів, спеціальне взуття-куди можна було заховати гроші, трохи підхитався і освоїв кілька прийомів самозахисту у тренажерному залі. Все це мені, слава Богу, не знадобилося.

Але реально я весь час, майже до кінця поїздки, був у великій напрузі-був готовий до нападу будь-якої миті. Це дуже виснажує, як на війні. Ближче до кінця більш зрозумілі стали принципи поведінки в ПАР, щоб не потрапити в халепу. Принципи прості-не потрапляй у райони нетрів (тауншипів) навіть вдень, не ходи вулицями ввечері після 19-00 і вночі (особливо один). Хови всі коштовності та цінні речі. Машину закривай на замки і вікна на закритими (хоча бачив багато білі нехтують останнім). Основний кримінал схоже зосереджений у чорних районах-особливо у тауншипах (місцевих нетрях). Чорні живуть там у нелюдських умовах-типу будівельних вагончиках-тільки набагато простіше. Там же нелегальні шинки, де спивається все чоловіче, та й жіноче населення від 14 років і вище. Схоже, і шкіл там немає чи мало. П'яні, жебраки, голодні та неосвічені негри, з пережитками племінних стосунків.


Чого від них очікується? Вони вбивають один одного, гвалтують, грабують. А якщо ти ще й білий, то тут і так зрозуміло. Спеціально купив жовту пресу. Вся газета присвячена цим речам-причому лише за один тиждень. Там були всі відомі типи злочинів + проблема шкільної злочинності серед чорних старшокласників у таких районах. Поліція-цілі рейди проводить та вилучає зброю. Вчителі бояться заходити до класів і вчити. Навіть самі жителі визнають, що в такому селищі без зброї навіть у туалет не вийдеш (мабуть туалет на вулиці). За моїми спостереженнями-боротьба-поліції на вулицях навколо і всередині таких селищ досить багато-постійно патрулюють. Дуже багато церковних просвітницьких організацій, влада намагається організувати освіту. Зусиль досить багато прикладається (на відміну від Росії, де подібні речі відбуваються в багатьох селах). Взагалі ПАР – автомобільна країна.

Принцип життя-все що треба-можна відвідати на автомобілі. Всі торгові центри, магазини, ресторани, заправки, туристичні місця та пам'ятки під охороною. Скрізь парковки, що охороняються. Вони як оази у пустелі. Люди всіх рас почуваються тут у безпеці. Спокійно ходять, гуляють, роблять покупки, фотографуються, знімають гроші у банкоматах. Навіть особи у багатьох змінюються-робляться безтурботними. Тому у всій поїздці так і вийшло-що подорожували цими оазами і загалом створилося по них відчуття відносної безпеки. Загалом і в Росії зараз такий самий принцип-куди треба - доїхав на машині-купив, погуляв. глянув і додому. Жити у ПАР можна, особливо якщо заробляєш гроші. Дивився оголошення про продаж нерухомості-дуже багато продається будинків від 15 до 25 млн руб. та вище до 100млн. руб. Тобто гроші у людей є. Купив спеціально газету-типу Вакансії. Дуже багато оголошень про найм.

Зарплати загалом на некваліфікований працю-охоронець, водій, продавець, прибиральник від 17500 крб. до 3.000 руб. Середній менеджерський склад-типу адміністратор магазину, спа-салону, фармацевт-30000-50000 рублів. IT-шники та керуючі-100000-200000 рублів. Найбільш високооплачувані гірські інженери 250000-350000 рублів на місяць. Найзатребуваніші-охоронці-17500 руб. в середньому та фахівці з встановлення охоронних систем-24000 руб. Тому мені не зовсім зрозумілим залишилося – чому в країні безробіття – якщо стільки вакансій. Швидше за все – за таким же, як у нас принципом – у великих містах є вакансії, але ніде жити чи дорого. А в дрібних немає роботи. Машин у країні багато - всі пристойні, свіжі. Автомотлоху одиниці. Водять досить нормально (і чорні навіть десь читав-що взагалі водити не вміють-це не так). Дороги в основному хороші, але подекуди трапляються і не дуже і з поганою розміткою (як у нас). Обмеження 120 км на годину.

Я іноді розганявся до 150 км на годину, але це дуже рідко на зовсім безлюдних місцях. В основному всі водії дотримуються швидкісного режиму.


Йоганнесбург. У ньому було заплановано чотири дні. Перший день вилетів, бо встигли лише оклематися та з'їздити до православного храму. На другий день хотів поїхати на оглядову екскурсію містом на двоповерховому автобусі, але вони перенесли відкриття своїх екскурсій на 15 січня (хоча планували відкриття на 1 січня), поїхали в Голден Ріф-парк атракціонів. За типом аналогічних в інших містах світу. Родзинка цього парку, заради якої варто відвідати це законсервована шахта, де добували золото. Туди на глибину 200 метрів спускають на ліфті та проводять екскурсію. Оскільки екскурсія була англійською, ми багатьох нюансів не зрозуміли, але загалом перейнялися обстановкою. І зрозуміли, чому періодично страйкують шахтарі у ПАР. Праця нелюдська, пекельна.

Інші атракціони все досить банальні-і їх можна знайти практично в будь-якому великому місті (і в Росії та світі). Хоча погода в цей день була з мінливою хмарністю, ми злегка обгоріли. Час був близько 17-00-музей Апартеїду, що знаходиться навпроти парку вже закрився і ми поїхали в левовий парк-в 45 км. Добре, що він працює до 20-00. Особливо не сподівалися щось побачити, але доїхали швидко і досить цікаво провели там решту дня. Погладили маленьких левенят і жирафа, який ходив паркуванням і їв з дерев листя. Це було так незвичайно та дивно-жираф та так близько! і з'їздили на невелике сафарі парком, де побачили багато різних тварин. А найголовніше, годівлю левів як вони зграєю накинулися на шматки м'яса і билися і рвали м'ясо на шматки і гарчали і підлизувалися заради цього м'яса до ватажків. І все це за 2 метри від клітини-вікна нашого автомобіля. Ми потім ще відвідали 3, подібні, парки- і цей я назвав би найкращим.

Настала ніч-21-30, і ми поїхали до готелю. Скрізь було написано, що вулиці пустіють після 18-00 і починається розгул криміналу, тому було страшнувато повертатися, тим більше, що шлях лежав повз нетрів. Але все виявилося не так страшно. Потік машин був досить великий-трущоби були осторонь траси-вулиці були порожні-народу не було, доїхали швидко та спокійно. Третій день присвятили великій екскурсійній програмі – Преторія – Сан-Сіті.

Почали з Voortrekker Monument - www. voortrekkermon. org. za –меморіалу, присвяченому просуванню та підкоренню бурами Африки та насамперед перемогам над чорними племенами. Досить цікаве місце. За духом нагадує якесь біле братерство. Дуже привітні африканери (починали говорити на африкаанс) - типу вітаємо тебе білий брат (хоча були на території і чорні працівники). У цьому ж місці розташовані ще кілька музеїв і військовий форт (і ще якийсь парк-но там взагалі нічого дивитися).


Музеї присвячені жахам англо-бурських воєн та війні в Анголі. На мене справили сумне враження. Стільки людей гинули через що? Чи був якийсь сенс у цьому? Те, що здавалося колись важливим, зараз повністю втратило свій сенс і розуміння. Ангола-взагалі практично наш Афган-в основному воювали та гинули білі молоді солдати. Отже білого населення катастрофічно мало - особливо у цьому районі-Йоханнесбург-Преторія. Я весь час шукав поглядом білих людей на вулицях і в машинах. І щоразу помічаючи їх, хотілося вітати у стилі рот-фронт. Це потім, далі від цих місць, пропорція поступово змінювалася і в Кейптауні досягла майже європейської концентрації білого населення. Від меморіалу – відразу заїхали до Преторії (поряд за кілька кілометрів). У мене з собою були путівники з картою основних пам'яток-їх насправді небагато. Будівля Юніон Білдінг та центр міста.

Взагалі, як виявилося, - всі міста великі в ПАР побудовані за одним принципом - все цікаве з погляду архітектури - знаходиться в центрі на невеликому п'ятачку. І інші архітектурні вишукування дуже рідкісні. Мало і однотипно-стара архітектура, а нова сучасна теж близька до 0. На вулицях Преторії нам зустрівся лише один білий п'яниця бур-пропонував якщо що допомогти. На вулицях 100% чорного населення. Ми виходили фотографуватись. Загалом агресії ніхто не виявляв, трохи зацікавлено розглядали нас. І мені навіть здалося з легкою часткою доброзичливості-типу – і до нас туристи їздять. Досить багато сміття. Чому на цю справу не кидають безробітних-незрозуміло (наприклад, у Кейптауні та Порт-Елізабет-тільки в районі нетрів спостерігали сміття). Пристали п'яненькі псевдопарковщики. Запропонували за 70 рублів-на годину залишати машину-типу ніхто не чіпатиме, я дав (хоча стояли хвилин 10).

У Юніон Білдінг купили картину у художника (єдиного) - обійшлася в результаті дешевше - в інших місцях художники самі не продають, тільки через галереї там націнка в 2-4 рази. Все одно я не розслаблявся і був готовий до всього (хоча реально люди навколо не виглядали лиходіями-швидше частина їх навпаки сама потребувала захисту та допомоги). Судячи з уривків передач і поверхневому погляду-схоже розпочався зворотний процес у країні-відновлення прав старих власників або оновлення та перетворення на нормальні будинки-тих, що зайняли раніше незаконно. У Преторії купа плакатів-закликаючих повідомляти про нелегальне користування комунальними благами (електрика. вода та ін. ) Оглянувши за 2.5 години Преторію залишився ще час на огляд Сан-Сіті. Це територія колишнього бантустану, де побудували розважальний комплекс із казино (раніше були податкові преференції).

Заздалегідь вивчивши інформацію про Сан-Сіті-я розумів, що взагалі дивитися там особливо нічого. Аналоги такого можна знайти на будь-якому більш-менш великому курорті-наприклад у Туреччині або Тайланді (скоріше за все навіть набагато цікавіше). Але там знаходиться ще парк Піланесберг і там проводяться сафарі-і як слід з інтернету вечірні-нічні. Ось я і вирішив поєднати-короткий огляд самого комплексу з таким сафарі. Було 15-00. Потрібно було проїхати близько 150 км. Близько 17-00 ми були в Сан-Сіті (завдяки хорошим платним дорогам і невеликому потоку машин, хоча кілометрів 70 довелося їхати скромнішими). Заїхавши на територію-вирішили подивитися основний 5 зірковий готель-позиціонується як палац. Але туди пускали лише відвідувачів цього готелю.


За невеликий хабар у 70 рублів-ми проникли на територію і пофотографувалися-повторюсь-не вразило-бачили і крутіше (всередині теж стояв охоронець і не хотів пускати-хабар вирішили не давати бо глянувши в хол-теж чудес не побачили). Єдине цікаве-це зграя мангустів, що клубяться на галявині (я їх раніше не бачив). Подивилися поле для гольфу. Заглянули в басейн з хвилями – але було вже 18-00 – натовп народу виходив звідти – і коли ми все-таки дісталися – він уже не працював. Судячи з кількості народу і розміру басейну, там всі стоять як в автобусі в годину пік. Міст землетрусів теж не працював-но загалом принцип дії зрозумілий. Якщо у нас у Пітері постояти на будь-якому мосту де їздять трамваї балів так на 6 землетрус відчуєш. А там він дуже скромний, з механічним приводом. Там же знаходяться купа магазинів та ігрові апарати, кінотеатр, кафе. Загалом банальний розважальний центр із купою народу.

Люди приїжджають на кілька днів і живуть у готелях. Взагалі загальний принцип центрів розваг у ПАР-наявність великої кількості магазинів - причому на перший погляд недоречних від сувенірів до аптек, побутової техніки та продовольчих. Купили там клізму для дитини-процес пояснення жестами був дуже живим і по можливості інтелігентним з мого боку-продавець негритянка першою порушила правила гри - жестами продемонструвавши наочно як цим користуватися. Нам пощастило-ми встигли на нічний сафарі -тур на 19-00. Настала ніч-ми в'їхали на територію парку із провідником на спеціальній машині. Був ще народ. З парку виїжджала купа машин. При такому трафіку руху мені стало зрозуміло, що тварин схоже не побачимо взагалі. Загалом, ми довго їхали. Провідник світив на всі боки єдиним ліхтарем (я потім дізнався, що ночами тварини бояться світла-сліпнуть і дезорієнтуються-тому тільки він світив).

Було темно, прохолодно і дув сильний вітер. Машину трясло та пахло дизелем. Вся компанія околела (провідник видав ковдри). Каталися 3 години-побачили-слона, бегемотів, антилоп, зебр, зайця та сов. Ще постояли у повній тиші – послухали квакання жаб і помилувалися сузір'ям Південний хрест. Всі вже самі не раділи, що поїхали на це сафарі. В цілому-цей досвід допоміг нам визначитися в підборі подальших сафарі, та й просто зайняти чим час теж не поганий був. За ті гроші (не дуже великі 3500 рублів-але в інших цікавіших парках було на порядок дешевше і цікавіше), що заплатили-практично повне безглуздя виявилося. Втомлені, змерзлі, а дехто й заснув-ми нарешті дісталися своєї машини. Було 22-00. Потрібно було проїхати близько 200 км до нашого готелю. Усі, хто хотів поїхати – вже давно поїхали, решта залишилися ночувати у своїх готелях у Сан-Сіті. Наша машина єдина виїхала з його воріт.

Машин на трасі практично не було (рідкісні самотні машини траплялися одна на 30 км). Я розігнався до 120 км на годину (єдино боячись врізатися в якусь тварину-людей у ​ ​ цей час не ходить, та й місцевість відносно пустельна). Я радів, що в пресі не згадувалося про нічні розбої на таких трасах. У нас, до речі, в Росії-в районі траси на Владивосток-таке ще трапляється. Проїжджаючи селища місцеві-старався на повному ходу проскочити (хоча схоже всі сиділи вдома). Загалом через 2.5 години (в районі 01-00) ми, проїхавши нічну Преторію та деякі райони Йоганнесбурга нарешті дісталися готелю. Насправді-ми практично весь час в подальшому пересувалися в нічний час -оскільки світловий день невеликий-і завжди кудись не встигаєш. І взагалі-то не ми одні були такими, так що життя в ПАР триває і після заходу сонця, головне не потрапляти до кримінальних місць і районів.


Висновки по Сан-Сіті-розвага на любителя-якщо є час і робити нічого, то можна скачатися. А загалом нічого незвичайного та нового не побачите. На тваринах можна подивитися і навколо Йоганнесбурга (у різних гейм-парках).

Четвертий день - вирішили зробити полегшеним - оглянути залишки того, що є в самому Йоганнесбурзі. Музей апартеїду, розрекламований зоопарк, Сендтон-центр (торговельний комплекс). Почали з музею апартеїду. Більшість експозицій присвячена Манделі-і інтересу не викликає. Найцікавіше знаходиться наприкінці експозиції - це демонстрації відеосюжетів, присвячених основним конфліктам і гострим кутам ПАРівського суспільства. Перший - це старий чорно-білий фільм про великий трек бурів (часів апартеїду, на кшталт наших аналогічних історичних) - де негри показані у всій жорстокості - і доблесні бури, що руйнують негідників. Переглянувши його, пишаєшся приналежністю до білої раси.

Цей музей мені нагадав ризький музей геноциду латвійського народу, який викликав у мене свого часу почуття огидності і гидоти також спрямований на руйнування добрих почуттів до сусідів. До речі, у музеї фотографувати заборонено, а ми це робили. І тітка негритянка голосом, що не терпить заперечень, змусила віддати їй фотоапарат до кінця відвідування (чим викликала у нас гнів, зіпсувавши настрій і викликавши погані думки про часи, яким був присвячений музей). Але на виході був гарний магазинчик при музеї, де можна було купити різні сувеніри, присвячені музею та апартеїду, у тому числі альбом з фото музею всередині-тому можна було не фотографувати. Перед поїздкою я прочитав багато відгуків про ПАР, де люди писали про появу у них расизму після відвідування ПАР.

Я ж навпаки став противником апартеїду (хоч і не став любителем інших рас) але ще більше відчув, що зроблений крок зі скасування апартеїду був необхідний і обов'язковий. Білі ПАРівці-апартеїдом самі себе загнали в куток-озлавання чорних і кольорових. Вони штучно створили зону відчуження та ворогів – відучивши від нормального людського сприйняття чорними та білими один одного. Їм ще пощастило, що їх повністю не вирізали, тому що без підтримки міжнародної спільноти вони б не впоралися з чорною масою (на відео було видно, як не справлялися армія та поліція). Загалом будучи там-розумієш-наскільки штучною є ця ідеологія - як комунізм, фашизм і подібні. Досвід ПАР-як шовіністична крайність, цікавий для Росії. Адже у нас теж є поняття-білий-чорний (маю на увазі не слов'ян). І чим далі ми втечемо від нього-тим простіше нам і нашим нащадкам житиме в Росії.


Але це складний шлях-вимагає гігантських моральних, фінансових, освітніх, законодавчих і навіть демографічних зусиль, можливо, це Росії буде і не під силу. Тоді ми потихеньку прийдемо до ПАРівської ситуації, де у своїй побудованій країні ти стаєш ізгоєм та небажаним мешканцем. Білі африканці мабуть вирішили піти простим шляхом і пожадували і ось результат. При вході в музей два входи-як зразки-для білих і не білих. Біля них створювалася трагікомічна ситуація. Люди так і заходили-білі – для білих, чорні та кольорові у другий вхід, причому всі м'ялися, соромилися але так і йшли (моє фото підтверджує). Ось вона сила звички та друкованого слова. Хоча поруч висить табличка, що вивіски повішені тільки для прикладу. Після музею апартеїду вирішили поїхати подивитись зоопарк.

Мабуть-турки та араби зіпсували мені загальну картину світу-де за кожен крок на відпочинку треба зверху підкидати дровець). А взагалі з приводу чайових, я все одно де міг і швидше за все заведено залишав їх. Наприклад в готелях прибиральницям по 10 рандів, в кафе 10% від рахунку, на заправках - заправникам теж 7-10 рандів-хоча схоже це було забагато для них, судячи з здивованих осіб. Але реально, 10 рандов=35 рублів, для ПАР дуже незначна сума. насправді майже нічого не купити. Менше було соромно давати.

Зоопарк рекламувався як найбільший в Африці та найкращий. Але реально не вразив. Звичайно вольєри побільше наших пітерських і тварини краще себе почувають-природніше, але для відвідувачів не дуже зручні-великі переходи, щоб побачити таку тварину. Ми так втомилися ходити, що їли дошкуляли до виходу, навіть дитині вже було не цікаво. На території ще є міні каруселі.

Загалом, якщо є вагон часу, можна сходити вбити його тут. Наш Пітерський-на мій погляд анітрохи не гірший, а місцями цікавіший навіть. І дивовижна подібність-теж сусідство обох зоопарків - Пітерського та Йоганнесбурзького-впритул з військовими музеями. Втомлені, дісталися машини-і я вирішив ще взяти одну висоту-це так званий дах Йобурга-оглядовий майданчик на хмарочосі в центрі міста. Позиціонувалося, як туристичне місце-забив адресу у навігатор та поїхали. Це був центр міста. У всіх відгуках читав, що до центру не рекомендують їздити взагалі. З кожною хвилиною ставало все тривожнішим. Вулиці дедалі більше звужувалися – аж до однорядного руху. Навколо з'явилися висотні будинки. На вулицях були одні чорні обличчя. Світлофор для пішоходів не існував-я раз у раз зупинявся, щоб не розчавити когось. Водіїв білих також не спостерігалося.


Але тут було незрозуміло від кого могла виходити загроза-бо паркування не було можливо, я міг щось і порушити-не хотілося ще спілкуватися і з поліцією. Загалом було прийнято рішення не ходити на оглядовий майданчик-не коштувала вона таких нервів. Було близько 18-00-мабуть закінчився робочий день. Всі звернулися до місць накопичення маршруток і залізничної станції. Це класичний час пік, як у нас у Пітері. Народ пірнув через проїжджу частину не дивлячись на транспорт. Маршрутники потихеньку пропихали крізь натовп-я за ними. Як завжди в таких ситуаціях-виникли пробки і затори-людська хвиля огинала машини. У такій ситуації з будь-якої сторони можна було очікувати будь-чого. Я рвонув у прохід, що утворився і, не розрахувавши зліва відстань до маршрутки, сильно вдарився лівим дзеркалом про її задню частину (далася взнаки нервозність).

Пластикова накладка дзеркала відлетіла, дзеркало склалося і вкрилося дрібними тріщинами (це вже розглянув пізніше). Я прийняв миттєве рішення не зупинятися на розбирання і помчав далі. Але як на зло, попереду був світлофор, і перед ним ще машини. Маршрутка, яку я вдарив-обігнала нас (ззаду, в районі задніх фар була велика вм'ятина), але ніхто звідти нічого не сказав і не зупинив нас. Чи то водій у гамі не почув, тому що в цей момент теж порушував, з 2-ого ряду збираючи пасажирів-а ті, відповідно з шумом, заходили. Чи ще чого. Ззаду їхали теж машини, але уваги цієї ситуації не придали. Загалом у такій стресовій ситуації, навмання (оскільки навігатор не було часу налаштовувати) - почав потихеньку виїжджати з центру. Неподалік, у парі кілометрів по ходу руху на узбіччі, валявся збитий чорний хлопець-машини поруч не було-мабуть, теж звалила з небезпечного району.

Потроху, прийшовши до тями-налаштував навігатор на Сендтон-сіті-торговельний центр –де площа Нельсона Мандели. Описувався у путівниках як безпечний район. Вирішили там пройтися-подивитися сувеніри та перекусити. Справді – припарковалися на битком набитій гр

Перекладено автоматично з російської. Переглянути оригінал
Щоб додати або видалити фотографії в розповіді, перейдіть до альбом цієї розповіді